Валерій Бурій

МІНЕРАЛОВ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ

1. МИНЕРАЛОВ Юрий Иванович.

2. Родился 30 мая 1948 года в селе Калигорка Мокро-Калигорского района Киевской области Украинской ССР.

Потому я там и родился, что отец мой был инженером-картографом и геодезистом, после войны переведенным из родной Сибири на Украину. Сведущие люди понимают, что такое геодезические пирамиды, реперы, знаки и т. п. (их сетью пронизана вся страна, и на их основе составляются карты местности). После военных действий на Украине вся эта система, вероятно, представляла собой сущую кашу, и ее необходимо было восстановить. Отец был начальником геодезической партии, а моя мать, молодой инженер, была в эту партию распределена после вуза. Тут они и познакомились. Весной 1948 года работы проводились в округе упомянутой Калигорки. Там я и появился на свет в деревенской хате с помощью местной повитухи. Вскоре, в разгар лета, семью хозяев хаты, кажется, постигла трагедия. Насколько я знаю, хозяин при немцах состоял полицаем, но по каким-то вынужденным обстоятельствам — чуть ли не по общему решению деревенского “мира” (кому-то надо было пойти на сию должность). Человек он был, видимо, жертвенный (родители мои вспоминали его с симпатией), так что согласился и, повторяю, “состоял”. Вскоре после моего рождения до него добрались правоохранительные. Когда на хозяйской половине кипел обыск, мой отец был в командировке, и мать со мной на руках лихорадочно соображала, куда бы забросить его охотничий нож. Нож ему как охотнику и полевику-геодезисту наверняка даже полагался. Но штука в том, что этот был переделан из трофейного немецкого штыка и, говорят, даже эмблемы соответствующие имел. Впрочем, с ним все обошлось — парни из украинского НКВД “инженеров” обыскивать приказа не имели, а один даже, по слухам, заглянул к нам и изрек, погладив меня по голове: “Ишь, москаль!” Не знаю, пропал ли дядька-хозяин или “там” вникли в его обстоятельства (по Украине много, я думаю, было похожих коллизий). Отец как раз добился перевода обратно в Сибирь, и к холодам мы уже жили в красноярской гостинице.

Место рождения своего я впоследствии долго, очень долго впустую искал именно на картах — на позднейших, составленных украинскими коллегами отца. Не находил и все тут! В 70-е купил даже в Доме книги на Новом Арбате карту Киевской области размером с палас: ну ни района тебе, ни села!.. Даже стал подозревать, что как-нибудь снесли или затопили какими-то гидростанциями, а район переименовали. Но вот в 1990 году оказался в Киево-Печерской лавре на богатой конференции, где собрались философы, филологи и религиоведы. Возили нас по городу, водили по самым заповедным пещерам лавры... А в один из дней даже понесли на подводных крыльях вниз по Днепру в Канев Черкасской области, где перезахоронен Тарас Шевченко и отстроен его впечатляющий, но несколько помпезный мемориал. И вот, бродя по мемориалу за экскурсоводом, я увидел старинную карту уезда, где родился Шевченко в деревне Кирилловке. А на этой карте в нескольких верстах от Кирилловки оказалась моя ридная Калигорка! С кобзарем-то мы с детства на дружеской ноге (земляки), а я и не знал. Что же до отсутствия моей витчизны на картах Киевщины, так оказалось, что на заре хрущевщины зачем-то — не иначе как для ради “оттепели” — отрезали тогдашние реформаторы от Киевской области южный кусок и “прирезали” его к области Черкасской. Так что в паспорте у меня про место рождения написано одно, а в жизни с ним другое. По Козьме Пруткову, “не верь глазам своим”.

3. Я член Союза писателей России. Но сегодня фактически нет такой профессии — писатель (в СССР — да, была). Однако я, по случаю, еще и выпускник филологического факультета МГУ. В 1975 году стал кандидатом филологических наук, в 1987 — доктором, вскоре и профессором. Ныне я заведующий кафедрой русской классической литературы и славистики Литературного института имени А. М. Горького в Москве. Когда я в начале 1987 года в результате избрания по конкурсу перешел в него из Тартуского университета (где работал с 1972-го), это был вуз Союза писателей СССР, ныне — государственный вуз. Служу России в меру сил.

4. Отец мой Иван Минович Минералов родился в 1915 году в Сибири в селе Корнилово на севере Алтайского края и был сыном сельского православного священника Мины Алексеевича Минералова. Бабушка Наталья Дмитриевна была сельской учительницей и происходила из выселившихся на Дальний Восток украинцев.

Минералов — фамилия искусственная и получена, как большинство звучных фамилий наших дореволюционных священников, в духовном учебном заведении. По семейному преданию, дана была она нашему родоначальнику, которого звали Кузьма Петров, и было это в Москве вскоре после московского пожара 1812 года. Затем в сане диакона новоиспеченный Кузьма Минералов был направлен на службу в Сибирь... Предание в данном случае в основе явно достоверно. Как филолог, помню и знаю, что “Петр” — это камень, камень же — как раз “минерал”. С эпохи Петра I это слово в ходу, причем долго оно было именно широко употребительным звучным экзотизмом, а не просто термином геологии. “Неправо о вещах те думают, Шувалов, которые стекло чтут ниже минералов...” — говаривал Ломоносов. В церкви же минералы когда-то сияли всюду, украшая оклады икон, панагии и т. п. Сохранена и красивая семейная легенда, за какие именно успехи получил Кузьма Петров эту фамилию, но ее я опускаю, как не проверенную на фактическую достоверность.

На протяжении прошлого века род бывших Петровых разрастался; мужчины Минераловы вплоть до революционных времен (видимо, почти все) традиционно становились священниками. Их следы мне удалось найти в нескольких сибирских городах, но чаще, видимо, они служили в многочисленных сельских приходах. В городе Новокузнецке (ранее Кузнецке, Сталинске), где я закончил школу, настоятелем собора перед революцией был, например, троюродный брат моего деда Мины Алексеевича отец Виссарион. Кончил он трагически: я видел музейно-краеведческое фото, где он, как говорится, “по должности” сидит в окружении колчаковских офицеров, у которых наверняка только что отслужил молебен или панихиду по павшим. Само собой, при новой власти этот “поп Минералов” вскоре был расстрелян. Из взрослых мужчин нашего рода вообще почти никто после революции не уцелел. Что поделаешь, революции все похожи. Сиротами остались и мой отец с четырьмя старшими братьями (в отличие от братьев, дед не был, впрочем, репрессирован: он умер от чахотки в начале гражданской войны). Свою профессию отец мой любил, но вначале выбрал ее вынужденно (тянуло явно к иному — мечтал стать дипломатом, журналистом, политиком и т. п.), — просто Московский институт геодезии и картографии, поныне находящийся на Разгуляе, входил в список вузов, в которые разрешалось поступать детям священников. До института и из школы вместе с братьями исключался по тем же “классовым” критериям (закончил вечернюю), и весьма полезные рабочие профессии освоил (стал, например, слесарем и классным шофером). В Великую Отечественную старшие братья сложили головы на фронте. Отец мой уцелел, поскольку был геодезистом и в сибирской тайге в лихорадочной спешке изыскивал (так у них говорят) железнодорожные трассы на восток (готовились на случай войны с Японией). Например, вместе с другими — ту трассу, на изыскании которой ранее погибла экспедиция Кошурникова (герои популярной в свое время документальной повести молодого В. Чивилихина “Серебряные рельсы”). Среди начальников его был в эти годы, кстати, другой известный автор — писатель-геодезист Федосеев.

Мать моя Александра Васильевна Баранова родилась в 1921 году на станции Плеханово в Тульской области (ныне — окраина Тулы). Дед Василий Андреевич был паровозным машинистом. Бабушка Ксения Ивановна — крестьянка. Хорошо знаю я только род деда. Это тоже был большой род, причем род рабоче-крестьянский, в котором каждый после революции получил простор для применения личных способностей. Детей у деда и бабушки было более десяти. Всем дали высшее образование (мужчины стали военными и как один воевали, уцелели и закончили кто подполковником, кто и в папахе). Офицеры расселились потом в основном в Ленинграде и Москве. Кроме матери моей, из братьев и сестер никого уже нет.

5. Семья была для меня, как и для всех, у кого она была, главным формирующим началом.

6. Литература была главным моим занятием с десяти лет, да так им и осталась. В прозе колоссальное влияние на меня в юношеские годы оказал Достоевский, в поэзии — Маяковский. Позже — немалое — соответственно Булгаков и Пастернак (ранний). Перед Пушкиным преклоняюсь, но субъективно больше склоняюсь к Державину. Как филолог, и с мировой литературой знаком, и тут имею свои вкусовые пристрастия, но вслед за многими видными людьми даже не у нас, а в Европе, признаю безусловное превосходство русской. В западной музыке: Перголези, Бах, Бетховен, Моцарт, Шуберт, Шопен, Лист; у нас Глинка, Мусоргский, Стравинский, Шостакович, Свиридов (ну как мне с этакой биографией любить и даже слушать Скрябина?!). В живописи — глаза разбегаются, столько мне нравится. Но все же белый или какой угодно иной квадрат намалюет, как я иногда подозреваю, и мой младший сынишка, а вот Репин, Васнецов, Суриков, Кустодиев, даже Валентин Серов — по сей день образцовы. Вообще Русский музей несколько предпочитаю Эрмитажу. Философия: Аристотель, а не Платон, Гегель, а не Кант, Флоренский, а не Бердяев, Лосев, а не Бахтин.

7. Отвечаю всерьез, хотя представление, что наш мир “сам собой” в результате каких-то “мутаций” получился из неких слипшихся космических пылинок или чего-то в этом роде, кажется мне смехотворным (и при такой “пунктирной” его формулировке, и при выведении тем или иным мыслителем из подобных тезисов той или иной системной теории). Человеческое познание на сегодня дает по вопросам мироустройства ответы, которые в основном лишь дезориентируют. Их способна опрокинуть, по сути, простая встреча с какой-нибудь мироточащей иконкой, “нарушающей” сразу несколько законов природы. Вера и основанная на ней религия дают иные ответы. Априори они должны как минимум восприниматься с полной серьезностью, как именно вариант ответов на неразрешенные вопросы, а не как некий курьез, достойный лишь неграмотных бабушек. Роль религии в истории России была весьма высока всегда (в том числе и в ХХ веке), и трудно ожидать в будущем каких-либо существенных перемен этой роли.

8. Я филолог-русист, “добровольно” познакомившийся и со славистикой. Язык и литература для меня неразделимы, а сохранение и восстановление единства филологического знания — всегдашняя моя забота. Литературовед, не смыслящий в языкознании, как и лингвист, в своей работе “обходящийся” без произведений словесного искусства, одинаково ущербны.

Поступать, однако, я, тогда начинающий поэт, по наивности намеревался сначала не в свой родной МГУ, а в Литературный институт (профессором которого по воле судьбы стал спустя многие годы). К счастью, в 60-е Литинститут требовал от абитуриентов двух лет рабочего стажа, и я после школы поступил не в писательский вуз, а на филфак МГУ, где подобного условия не выдвигалось. “К счастью” потому, что тогдашний Литинститут, хотя в нем и имелись весьма занятные люди, все же вряд ли давал глубокие академические знания. Преподавание в нем велось по довольно странной облегченной программе, — лишь несколько лет назад мы целиком перестроили его по университетскому образцу, и я сыграл в этом посильную роль. МГУ же был и остается российским вузом номер один.

9. В 1973 году, только начав преподавать в Тартуском университете, вместе с несколькими другими молодыми преподавателями примкнул к “Сборнику студенческих научных работ” и напечатал там статью “О специфике морфо-семантического уровня в поэтических текстах”. В том же году опубликовал подборку стихов в газете “Молодежь Эстонии”. Наиболее удачны монография “Теория художественной словесности” (М., 1997) и сборник стихов “Красный иноходец” (Киев, 1995), потому что они готовились взвешенно и неторопливо, на основе отборных материалов предыдущих лет. Наименее удачны некоторые тартуские статьи 1970-х годов, потому что в них отразились преходящие вкусовые увлечения автора.

10. Рождение детей.

12. Впечатляет массовое бойкое превращение разных председателей исполкомов, профкомов и секретарей парткомов в мультимиллионеров. По-иному выражаясь, бывали хуже времена, но не было подлей. В политических партиях я не состою.

13. Семь десятилетий ХХ века были десятилетиями уникального народовластия, в ходе которых в полной мере успели проявить себя и сильные, и слабые стороны, объективно присущие данной форме государственного устройства.

14. Лучше бы без революции. Ей всегда сопутствуют разные несуразности и жестокости. Но Октябрьская революция, состоявшись, стала величайшей из трех известных европейской истории “великих” революций (подразумеваются, кроме нее, революции английская и французская). Позитивные ее следствия (и внутри страны, и в мире), несомненно, перевешивают “негатив”. Они просто не идут ни в какое сравнение с отрицательными проявлениями. А над своей личной трагедией всякому потомку “бывших” надо уметь подняться. Можно было бы долго перечислять социальные достижения СССР. Кем бы я лично стал в условиях старой России? Скорее всего соборным протоиереем где-то в Сибири или доктором богословия, а если бы уклонился от дороги отцов — опять-таки профессором-филологом и писателем. Неплохо бы устроился. Но, коротко говоря, очень многие нынешние хулящие Октябрьскую революцию персоны, не будь ее, пасли бы гусей где-нибудь под Полтавой или Звенигородом и никогда бы не получили ни высоких кресел, ни должностных портфелей. (Впрочем, что касается их, это, может, и неплохо бы для судеб отечества.)

Мне довелось увидеть поочередно культ нескольких государственных руководителей СССР и России, из которых личностью был, по-моему, лишь один. К сожалению, подобно всем прочим, и этот деятель отличался, по-видимому, коварством, жестокостью и презрением к людям, а время, в которое он жил, было особенно благоприятно для реализации именно данных качеств. К числу названных лиц не относится государственный руководитель, который стоял у власти фактически на протяжении всего нескольких месяцев в 1982—1983 годах, успев осуществить ряд весьма здравых преобразований, но не успев сделаться объектом какого-либо культа.

Великая Отечественная война спасла весь мир от порабощения, а некоторые народы от тотального физического уничтожения. Фактически спасителем этим “в одиночку” явился СССР, ибо “помощники” более или менее заметно зашевелились лишь тогда, когда всем в мире стало ясно, что русские и сами справятся.

Об “оттепели”: ну как не освобождать заведомо невиновных людей, которых сам же когда-то сажал единственно в порядке проведения той или иной бессовестной политической “кампании”? Чего не освободить, когда это козырь в проведении новой твоей кампании? (Тут главное, освобождая, ловко свалить всю вину за сделанное ранее безобразие на другого.) Какой, далее, прок от подневольного физического труда тысяч заморенных, доведенных до дистрофии интеллигентов? Да такие освобождения во все времена для всякой “новой метлы” лучший способ саморекламы! Зато совнархозы, кукуруза, пьяные откровения, башмак, сведение счетов с соперниками (без “расстрельных” эксцессов оно и тоньше), быстрый развал, глупость на глупости, “коммунизм” к 1980 году... А всякие черемушки в “оттепель” строились и первые космонавты летали все-таки на базе прежних, послевоенных промышленных и научных наработок. Я про зарю “оттепели” ярче всего помню, как жили мы в Сталинске-Новокузнецке, только что туда переехав, возле единственной в городе деревянной церквушки (в каменном соборе, где когда-то служил отец Виссарион, был тогда хлебозавод — сейчас его, кстати, опять переделали обратно в собор). Ребятишки любили возле церкви играть, и особенно нам нравилась новенькая колокольня (ее только что построили) — из нового дерева, вся золотистая. И вот ее вдруг стали старательно ломать и уничтожили у нас на глазах! Запретили колокольню, и с тех пор звонили в небольшой колокол со специального навеса в полтора человеческих роста высотой. Теперь-то я знаю, что это закончились те неполных десять послевоенных лет, когда православию дали передохнуть и отец “оттепели”, блестя лысиной, азартно начал новые гонения на церковь, по части которых был большим мастаком с тех самых 30-х годов. А тогда как-то очень это нас, детей, огорчило. Такая была золотистая и красивая!

Доверчивый отец мой — тот, правда, отцу “оттепели” верил и после XXII съезда даже вступил в КПСС, став одним из искреннейших и честнейших наших коммунистов.

О “перестройке”: в 1985 году, когда по завершении мартовского пленума народу впервые показали по телевидению фотопортрет М. С. Горбачева, у меня в присутствии нескольких человек вдруг вырвалось: “Этот самовлюбленный тип загубит страну”. (До того момента я его не видывал, вместе со всеми очень уповая на него заочно.) Это было первое впечатление, обычно самое верное. Но позже я понял, что дело не в одной самовлюбленности. Дело в неизмеримо худшем.

Да при таких “культах”, “оттепелях” и “перестройках” любая гора развалится, не то что держава в конце концов рухнет. Тем более что в мире было кому пособить нам в нашем самоуничтожении.

15. Я назову не просто имена, а конкретные деяния, оказавшие воздействие на ход истории и ее повороты.

Отречение царя Николая II.

Победа в России революции под руководством В. И. Ленина.

Захват фашистской Германией под руководством Гитлера Западной и Центральной Европы, нападение ее на СССР.

Победа СССР под руководством И. В. Сталина в войне с фашизмом, освобождение русскими Европы.

Уничтожение США под руководством Г. Трумэна двух японских городов первыми атомными бомбами, ядерный шантаж.

Триумфы советской космонавтики под руководством С. П. Королева.

Развал СССР под руководством М. С. Горбачева и последующее уничтожение народовластия.

Перечисленные события и процессы кажутся мне наиболее значимыми как для истории текущего века, так и для деятельности вышеперечисленных лиц.

16. С тех самых времен, когда в XIX веке несколько крупнейших писателей Запада, не сговариваясь и не по принуждению, назвали первым писателем Европы своего друга Ивана Тургенева, наша литература сохраняет мировое лидерство. К тому есть немало объективных духовных предпосылок. Советская литература как таковая также дала несколько великих имен (Горький, Маяковский, Шолохов). Социалистический реализм, на мой взгляд, типологически был своеобразным вариантом классицизма, то есть исторически объяснимым и имевшим право на существование художественным течением. Он дал свои крупные имена и у нас, и на Западе.

17. Сегодняшнюю судьбу нашей интеллигенции, не обинуясь, я назвал бы откровенно жалкой. Но многие за что боролись, на то и напоролись. Есть и такие, кто вовсе и не интеллигенция. Что до других, то судьба и роль их во все времена похожи. В каком-то смысле все было “уже при Чехове”: и альтруизм, и жертвенность, и оторванность от реальности. Позже могло быть трагичнее, острее, больнее, но началось с незапамятных времен.

18, 19. “Русская идея” для меня понятие абстрактное. Под сим выражением всякий явно понимает нечто свое. Есть и мне что подставить в эти слова, но “моя” русская идея прежде всего — определенная, твердо проводимая линия в реальном развитии государства. Линия, направленная на искреннюю всестороннюю заботу о человеке, особенно детях, за которых сейчас просто страшно, и о стариках, о народе в целом, о духовной культуре отечества, о духовном здоровье и высокой нравственности людей. Ныне на такую линию надеяться не приходится по целому ряду общеизвестных причин. В частности, потому, что в народе нет необходимого единодушия. Среди разных речистых “оппозиционеров” изобилуют не народные заступники, а неискренние люди, которые водят за нос свои партии. Но человек предполагает, а Бог располагает.


12 марта 1998 года

Валерій Бурій

Загальна характеристика роботи

Марія Галич належить до талановитих, проте забутих сьогодні письменників, наприклад, Д.Борзяка, А.Олійника, Д.Тася та ін. Вона була однією з небагатьох представників літературного угруповання “Ланка” – МАРС, кому пощастило вижити, хоча й не зазнала ув’язнення та поневірянь на чужині, як Б.Антоненко-Давидович і Т.Осьмачка, видала дві прозові збірки, опублікувала спогади про “ланківців”, разом із чоловіком упорядкувала перший “Російсько-український словник термінів лісівництва”.

Актуальність теми полягає у необхідності повернення постаті Марії Галич у літературний процес “розстріляного відродження”. Ортодоксальна критика зарахувала письменницю, як і всіх “ланківців”, до розряду “попутників”, тому тривалий час її творчість залишалася поза межами літературознавчої рецепції. Імпресіоністичні твори Марії Галич не розглядалися в контексті тогочасного літературного процесу, не висвітлювалися їх жанрові особливості, хоча “в якихось двох десятках тих новел, опублікованих за життя авторки, досить помітно відбилася тематично-стильова еволюція української малої прози пореволюційного часу”[1]. Письменницю цікавила доля жінки за нових соціальних умов, людська психологія, що перебуває в критичній, “межовій” ситуації. Це дало підстави обвинувачувати Марію Галич у міщанстві, інтелігентщині, і як наслідок – неможливість друкуватися, вилучення книжок із бібліотек. Серед небагатьох критиків, які цікавилися творчістю письменниці, – рецензентка першої її книжки Докія Гуменна, а також В.Мельник, В.Півторадні. Вони зосереджували увагу переважно на загальній характеристиці прози Марії Галич.

Потреба цілісного дослідження життя, прозового й мемуарного доробку письменниці зумовлена такими чинниками, як розуміння специфіки літературного процесу 20-х – початку 30-х років, потреба інтерпретації текстів на основі традиційних і новітніх літературознавчих підходів, відсутність аналітико-синтетичного дослідження творчості Марії Галич.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми “Слобожанщина: літературний вимір” (номер державної реєстрації 0103U003608), над якою працює кафедра української літератури Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Наукові пріоритети кафедри включають вивчення теоретичних і літературно-критичних матеріалів, які свідчать про своєрідність розвитку новітньої української літературознавчої думки.

Мета і задачі дослідження – системно висвітлити творчу спадщину Марії Галич у контексті літературної організації “Ланка” – МАРС, визначити особливості доробку письменниці, з’ясувати її місце в літературному процесі 20-х – початку 30-х років.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких задач:

- розкрити історію літературної організації “Ланка” – МАРС, з’ясувати її роль у становленні українського письменства періоду “розстріляного відродження”;

- висвітлити постать Марії Галич у контексті цього угруповання;

- простежити основні віхи життя й творчості письменниці, джерела й шляхи формування її світогляду;

- визначити тематичні обрії й проблематику творів, виявити своєрідність їх художнього втілення;

- проаналізувати концепцію персонажів та засоби їх художньої реалізації;

- виявити особливості часово-просторової організації прози Марії Галич;

- охарактеризувати жанрове розмаїття мемуарної спадщини письменниці та її сучасників.

Об’єктом дослідження виступає імпресіоністична проза Марії Галич (збірки “Друкарка” (1927), “Моя кар’єра” (1930), оповідання “Весною” (1928) та її мемуари, що не розглядалися українськими літературознавцями.

Предметом аналізу є жанрово-стильові особливості творчої манери Марії Галич, які охоплюють специфіку епічного зображення, організацію художнього часу і простору.

Теоретико-методологічна основа дисертації – дослідження з проблем поетики імпресіоністичної прози, репрезентовані працями В.Агеєвої, Д.Наливайка, Ю.Кузнецова, Л.Андреєва, С.Журби. Необхідність висвітлення теоретичних питань мемуарної літератури спричинила звернення до ідей В.Барахова, І.Василенко, О.Галича, О.Дацюка, О.Зарицького. Відповідно до обраних напрямів дослідження дисертант послуговувався філософськими та літературознавчими поглядами М.Бахтіна, Д.Гуменної, І.Денисюка, В.Мельника, В.Фащенка, В.Франкла, Е.Фромма, О.Чудакова, К.Г.Юнга.

Методи дослідження. У дисертаційній праці застосовано порівняльно-історичний, культурно-історичний та біографічний методи. Водночас використано прийоми проблемно-тематичного аналізу, частково поєднувані з настановами ґендерного прочитання та психоаналізу. Виходячи з того, що проблема сенсу буття перебувала в центрі зацікавлень письменників 20-х – початку 30-х років, то цілком слушно при висвітленні творчості Марії Галич використано досвід екзистенціалізму. Під час дослідження мемуарної спадщини письменниці застосовано прийом зіставно-типологічного розгляду її текстів у зв’язку зі спогадами “ланківців”.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в дисертації вперше здійснено спробу цілісного аналізу прозової творчості Марії Галич у суспільному та літературно-мистецькому процесі 20-х – початку 30-х років ХХ ст., висвітлено постать письменниці в контексті угруповання “Ланка” – МАРС. Її твори представлено як проблему жанрово-стильових пошуків із урахуванням світоглядних засад. Уперше проаналізовано концепцію персонажів Марії Галич та засоби їх зображення, простежено специфіку часово-просторової організації текстів, охарактеризовано мемуарну спадщину. До наукового обігу введено матеріали, що зберігаються в Центральному державному музеї-архіві літератури і мистецтв, Державному архіві Рівненської області, рукописному відділі НБУ ім. В.Вернадського, приватних архівах В.С.Постриганя та Л.Г.Бурдейної, інтерв’ювання В.С.Постриганя.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані в історико-літературних дослідженнях; застосовані в лекційних курсах з історії української літератури ХХ ст., спецкурсах та спецсемінарах; при написанні студентських наукових досліджень (курсових, дипломних та магістерських робіт); відповідних розділів підручників і посібників з української літератури ХХ століття.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації знайшли відбиття в доповідях на Міжнародній науковій конференції “Документалістика на зламі тисячоліть: Проблеми теорії та історії” (Луганськ, 2001), V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2002), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 100-річчю з дня народження академіка НАН України Г.О.Костюка (Кам’янець-Подільський, 2002), Всеукраїнській науковій конференції “Документалістика на порозі ХХІ століття” (Луганськ, 2003), щорічних наукових конференціях Луганського державного педагогічного університету (2000, 2002, 2003). Матеріали дослідження були використані при викладанні вузівських курсів. Основні положення дисертації відображено в 7 публікаціях, 5 із яких уміщено в наукових фахових виданнях. Дисертація пройшла апробацію на кафедрі української літератури Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Структура роботи обумовлена внутрішньою логікою розкриття теми дослідження, характером предмета, а також поставленою метою та основними завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який налічує 144 позиції. Загальний обсяг роботи – 161 сторінка, із них 150 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано мету й основні задачі роботи, визначено джерельну базу, предмет, методи дослідження, його теоретично-методологічну основу, наукову новизну, практичне значення, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікації результатів дослідження.

У першому розділі – “Постать Марії Галич у контексті “Ланки” – МАРСу” – з’ясовано місце письменниці в цій літературній організації.

У підрозділі “Літературознавчо-критична рецепція “Ланки” – МАРСу” проаналізовано ступінь осмислення обраної теми в історії українського письменства. Критична література висвітлена за трьома етапами: 20-і – 50-і рр., 60-і – кінець 80-х рр., кінець 80-х рр. і дотепер. Указано, що до кінця 80-х років “Ланку” – МАРС розглядали лише в контексті “попутницьких” об’єднань на противагу пролетарським угрупованням. У сучасному літературознавстві “Ланка” – МАРС трактується як елітарна організація, представники якої за ідейно-естетичними принципами були близькі до “неокласиків” і ВАПЛІТЕ, закладаючи своєю творчістю основу літератури, іманентної своїм сутнісним характеристикам. Життєвий і творчий шлях Марії Галич найменш досліджений з-поміж “ланківців”.

У підрозділі “Марія Галич у літературному угрупованні “Ланка”– МАРС” розкрито генезу організації від АСПИСу до МАРСу, визначено її склад та ідейно-художні засади, простежено основні віхи життя і творчості Марії Галич, джерела й шляхи формування її світогляду. Історію угруповання розглянуто зі вступу Б.Антоненка-Давидовича, Г.Косинки, Т.Осьмачки й В.Підмогильного на початку 1923 р. до АСПИСу. Разом із В.Атаманюком, Д.Загулом, М.Зеровим, М.Івченком, М.Могилянським, М.Рильським, Наталією Романович-Ткаченко, Людмилою Старицькою-Черняхівською, П.Филиповичем та іншими вони складали потужну опозицію пролетарському мистецтву, формували новий тип літератури, заснованої на кращих європейських і українських традиціях. Незважаючи на спільну мету, єдності в АСПИСі не було. У ньому існувало декілька внутрішніх течій: “неокласики”, майбутні “ланківці”, третю представляв М.Івченко та ще кілька письменників. Серед причин виходу Т.Осьмачки, Г.Косинки, В.Підмогильного і Б.Антоненка-Давидовича з асоціації (літо 1924) дисертант обстоював версію останнього, який посилався на “бунт молодих” проти літературної зорієнтованості письменників старшої генерації. Восени до “ланківців” приєднався Є.Плужник, пізніше прийшла в організацію Марія Галич. За типом світовідчуття їй були близькими письменники-романтики, які естетизували революційні процеси, співвідносили їх з ідеалами прекрасного майбутнього. Приїхавши у 1919 р. до Києва на навчання, перейнята пантеїстичними настроями, прихильна до ідеї соціального оновлення світу, охоплена жагою літературної творчості, вона спочатку вступила до “Київ – Гарту”, але незабаром через бюрократизм в адміністративному керівництві вийшла звідти.

Участь у “Ланці” стала логічним завершенням пошуків письменниці такого літературного середовища, у котрому свобода митця не обмежувалася партійними приписами. Соціальні потрясіння того часу були темою її перших віршових творів, у яких досить помітний вплив Шевченкової поезії. Перша прозова збірка “Друкарка” вийшла у 1927 р., друга – “Моя кар’єра” – у 1930 р.

Одним із дискутивних питань в історії об’єднання залишається проблема його складу. Дисертант доводить, що первісно до нього входили Б.Антоненко-Давидович, Марія Галич, Г.Косинка, Т.Осьмачка, В.Підмогильний і Є.Плужник. Б.Тенета приєднався до них восени 1926 р. М.Івченко ніколи не був учасником організації, як зазначає більшість дослідників літературного руху 20-х – початку 30-х років (В.Півторадні, М.Неврли, М.Слабошпицький та інші).

Сама назва “Ланка” вказувала на прагнення її представників бути складовою частиною в ланцюгу національно-культурних явищ, синтезуючи кращі надбання минулого з модерними віяннями епохи. Незалежність України та перевага художньої правди над ортодоксальною ідеологією стали основними принципами діяльності учасників “Ланки”. Щоправда, притаманний їм пасивний опір із намаганням не втручатися в політику дав підстави західноукраїнським культурним діячам (не без впливу Д.Донцова) обвинувачувати їх у позитивному ставленні до радянської системи. Після утвердження влади більшовиків “ланківці” не бачили можливості для боротьби за державність України. Надання першості національному, власне українському чиннику в їхній творчості помітила вульгарно-соціологічна критика, тому віднесла всіх представників об’єднання до розряду “попутників”.

Під час літературної дискусії 1925 – 1928 рр. “ланківці” підтримали ідею М.Хвильового про майбутнє відродження національного мистецтва і разом із ним виступили проти графоманії, “масовизму” в літературі. Віддаючи пріоритет актуальним національним проблемам, вони намагалися з’ясувати місце людини в нових суспільних умовах. Шлях до розуміння особистості вбачали в пізнанні сфери підсвідомості, у глибинах психіки. Магістральна тема, взята ними на опрацювання, – конфлікт окремої особистості з суспільством – знайшла у творчості кожного різний вияв. У В.Підмогильного – це самотні люди, часто інтелігенти, які намагаються визначитися в новому світі; у Марії Галич – самотні жінки, що здебільшого не можуть реалізувати себе; у Г.Косинки – загублені, заблукані в революційному вирі герої тощо.

Злободенність тематики та психологізм творів “ланківців” визначили розбіжності між ними й “неокласиками”. Об’єднані намаганням вивести національну культуру з тенет хуторянства й дилетантства, створити нову повноцінну літературу, учасники обох угруповань ішли до цієї мети різними шляхами. Конструктивний підхід “ланківців” і “неокласиків” до мистецтва слова зумовив їхнє ставлення до футуристів. Вони не сприймали заперечення класичної української літературної спадщини, надмірного формалізму й експериментаторства авангарду пролетарської літератури. Не поділяли також поглядів “Гарту”, “Плугу”, “Молодняка”, представники яких послуговувалися принципом ідеологічного підходу до мистецьких явищ.

Проведений аналіз дозволив визначити розбіжності між Марією Галич та іншими учасниками “Ланки”. По-перше, у визначенні поняття “революційність”. Для письменниці воно окреслювалося глибинними життєдайними силами народу, що знайдуть свій розвиток лише в новому суспільстві. “Ланківці” ж вкладали в нього ширший зміст – перемогу прогресивних форм життя над застарілими. По-друге, щодо психоаналітичної теорії З.Фройда. На противагу В.Підмогильному, Марія Галич не погоджувалася з основним положенням фройдівської теорії – тяжінням підсвідомості над людиною, – натомість була переконана в домінуванні свідомого. Проте дослідження творчості письменниці довело, що вона намагалася пізнати внутрішнє життя особистості через не контрольовані розумом процеси. По-третє, про роль жінки в суспільстві. Жінка в уявленні Марії Галич – це особистість, яка повною мірою повинна реалізувати себе в соціумі. За словами письменниці, у “Ланці” дотримувалися думки, що для жінки існує один шлях – родина. На підставі зазначених розбіжностей Марію Галич в організації зараховували до “лівих”, вважали відірваною від життя, а її віру в нове суспільство – “безпредметним мрійництвом”. Водночас вона цілком підтримувала прагнення “ланківців” увести українську літературу в загальноєвропейський контекст, поділяла їхнє ставлення до культурної спадщини, усвідомлюючи значення літератури як одного з найважливіших чинників утвердження національного буття народу.

У дисертації розглянуто причини реорганізації “Ланки” в “Майстерню революційного слова” (7 листопада 1926 р.). За Т.Осьмачкою, на цьому наполягав В.Підмогильний. Таким чином він намагався наблизитися до толерованого партією літературного курсу, тому що побоювався репресивних заходів з її боку. Марія Галич і Б.Антоненко-Давидович у листах до В.Півторадні відстоювали думку, що єдиною спонукою до реорганізації було обвинувачення “ланківців” у замкненості. Обидві версії вважаємо правдивими. Підтвердженням першої слугує платформа МАРСу, яка порівняно з програмою “Ланки” видається більш “ідеологічно витриманою”. Підкріпленням другої є розширення складу об’єднання. До “ланківців” приєдналися Д.Фальківський, Г.Брасюк, Я.Качура, В.Ярошенко, пізніше – І.Багряний. Збори МАРСу відвідували також Д.Тась, Г.Косяченко та Д.Борзяк. Припущення, що учасниками угруповання були Я.Савченко та М.Терещенко, не підтвердилося. Т.Осьмачка залишив новостворену організацію, оскільки вважав, що прихід Б.Тенети й Д.Фальківського сприяв би підсиленню в ній комуністичної ідеології. Є.Плужник через загострення хвороби фактично віддалився від об’єднання.

Подальші твори марсівців засвідчили, що їхні головні настанови не змінилися, а зазначене в платформі прагнення користуватися “засадами комуністичної партії” було суто формальним. МАРС на тлі таких об’єднань, як “Плуг”, “Молодняк”, ВУСПП, видавався опозиційним пролетарському мистецтву. Цілком закономірно, що критики не повірили в дотримування ним “революційної лінії”. На представників організації посипались обвинувачення в ідеологічних ухилах і збоченнях, дрібнобуржуазному психологізмі, занепадництві, песимізмі, оспівуванні мінору. Не чекаючи, поки його розженуть, об’єднання в січні 1928 р. (відразу за ВАПЛІТЕ) самоліквідувалося.

Марсівців штучно усунули від активного літературного життя, а в середині 30-х років більшість із них репресували. Марія Галич також відійшла від літератури. Розпочатий у першій половині 30-х років, автобіографічний роман “Ганна Гай” не був закінчений через складність задуму і скрутні життєві обставини. Під час переходу з київського місцевкому літераторів до харківського письменниця отримала характеристику як “крайнє правая”, а згодом вийшла з колективу літераторів. Останній прозовий твір “Килим” було надруковано у третьому номері часопису “Український засів” (1942) у Харкові. Лише в 60-х роках Марія Галич змогла виступити зі спогадами про “ланківців” (Літературна Україна. – 1969. – 8 серпня; Про Григорія Косинку. Спогади. – К., 1969).

У другому розділі – “Особливості творчості Марії Галич” – висвітлено визначальні риси прозового доробку письменниці.

У підрозділі “Збірка “Друкарка” як явище літературного процесу 20-х років” визначено специфіку ранніх прозових мініатюр письменниці. Показано, що тут об’єднано різні за тематикою і стилістикою твори. Для “Персня”, “Убили”, “Небела”, “Хліба нема” характерна ледь окреслена фабула, натомість упадає у вічі розвиток внутрішнього сюжету. У них письменниця намагається розкрити психічний стан окремої особистості й соціально-психологічну атмосферу суспільства. Структуротвірним елементом виступає плин думки персонажів, побудований на асоціаціях. Доведено, що в ранніх творах відчутна імпресіоністична тенденція. Вона виявляється в прагненні розкрити внутрішній світ героїв через невласне пряме мовлення, думки, асоціації, у пейзажі, який переломлюється через свідомість персонажів і є суголосним їх настрою. Образна картина мініатюр окреслюється емоційно-сугестивною, рефлексивно-природною моделлю світу (термін Ю.Кузнецова). Проте виразна авторська позиція зближує їх із творами реалістичної літератури.

Мініатюри “Обережна”, “По дорозі”, “До біржі” позначені більш окресленим сюжетом, психологізацією й індивідуалізацією героїнь – сільських дівчат, яких нужденне життя й бажання вчитися привели в місто. Воно соціально чуже героїням, не приносить їм заспокоєння. Соціальна диференціація персонажів означується мовними партіями, через які проявляються світоглядні відмінності. У цих творах виявилася основна риса прози Марії Галич – відтворення складного світу людської душі за допомогою форми потоку свідомості. В українській літературі перших років після революції переважали жанри малої прози – новели, ескізи, етюди, поезії в прозі, тому ескізно-фрагментарні твори письменниці органічно влилися в літературний процес.

Сюжетність остаточно запанувала в оповіданнях “Друкарка” і “Наталя”. Сюжет першого статичний – друкарка Надія, втомившись чекати щасливого життя, розмірковує над сенсом свого існування. Зосередження уваги на відтворенні перебігу внутрішніх переживань героїні зумовило мозаїчну композицію твору, який “показує М.Галич як майстра психологічного малюнку”2. Оповідання “Наталя” тяжіє до епічності й має кільцеву побудову, де послідовний розвиток сюжету переривається спогадами й роздумами героїні, пейзажними замальовками. Прагнення студентки стати народною вчителькою й подальше її розчарування в ідеалістичних мріях тематично перегукується з народницькою прозою. Водночас поглиблений психологізм і поетика твору засвідчили, що письменниця сприйняла ідеї модерної літератури початку ХХ століття.

У підрозділі “Концепція героїні і засоби її втілення” з’ясовано авторську модель героїні та засоби її реалізації. Марія Галич перейняла традицію зображення автономних, самостійних жінок, яка на початку ХХ століття була досить сильною і пов’язувалась з іменами Наталі Кобринської, Ольги Кобилянської, Лесі Українки. Після революційних подій в українській літературі закріпилася тенденція зображення особистості з розколотою, роздвоєною свідомістю, посилилася увага до проблеми сенсу буття. Тому письменниця намагалася адекватно розкрити особистість жінки з усіма її складовими в нових соціальних умовах. Її героїні – самостійні жінки, натури емоційні, чутливі до музики, літератури, театру – працюють, навчаються у вищій школі, намагаються реалізувати свій творчий потенціал. Вони опиняються в критичній ситуації, коли змушені вибирати між моральними цінностями, які є важливим складником особистого “я”, та матеріально забезпеченим, але беззмістовним існуванням, проходять три стадії в осмисленні справжнього сенсу свого життя. На першій – відчувають самотність, ізольованість від зовнішнього світу (ситуація “екзистенційного вакууму”, за В.Франклом), на другій – усвідомлюють конфлікт із навколишнім середовищем, суперечність власного бачення світу й реальності, що змушує їх аналізувати причини свого невдоволення. Відтак моделюють своє майбутнє. У “Друкарці” героїня свідомо залишається на позиції трагічного існування в безплідній і безнадійній боротьбі, у “Моїй кар’єрі”, “Наталі”, “Весною” жінки вносять кардинальні зміни в особисте чи професійне життя.

Посилена увага до внутрішнього світу людини обумовила засоби його художнього відображення. Марія Галич використовує прийом потоку свідомості, послідовно нотуючи найменші прояви душевного життя. Потік свідомості як домінантний аспект психіки доповнюється емоційно-почуттєвою складовою, оскільки пізнання дійсності ґрунтується на чуттєвому досвіді героїнь. Письменниця дотримується принципу відтворення безпосередніх, миттєвих вражень від реальності, які мають синкретичний та асоціативний характер. Її імпресіоністичний стиль, як і у Г.Косинки, будується передусім на основі зорових, рідше – слухових вражень та інших чуттєвих образів.

Марія Галич не дає безпосередньої оцінки зображуваному, натомість посилює суб’єктивізацію оповідної манери. Починаючи з “Обережної”, фразеологічна й ціннісна авторська концепція майже не виражається, все подається через сприймання однієї з героїнь, немає переходів на точки зору інших персонажів. Однак у творах “По дорозі”, “Наталя”, “Весною” заключні частини заломлюються не в суб’єктивному сприйманні героїнь, а подаються як нейтральні ремарки або як окремі картини, котрі наче підсумовують увесь зміст. Використана письменницею об’єктивізація автора була характерною рисою творчості Г.Косинки, подекуди – В.Підмогильного.

Відтворення внутрішнього життя особистості, заглиблення в підсвідомість персонажів здійснюється за допомогою різноманітних форм монологу, невласне прямої мови, діалогів. Асоціативні та діалогізовані внутрішні монологи є найбільш функціонально активними.

Розкриваючи душевний світ гер

Валерій Бурій

З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ

ШТРИХИ ІСТОРІЇ

1864 РІК. Лаврентій Похилевич повідомляє про те , що в Сухій Калигірці на той час проживало 655 жителів. Церква Іоанна Богослова, дерев'яна, 5-го класу і має 51 десятину землі, та ще 33 десятини від Кобилянської церкви, яку закрито. Церква побудована 1734 року. До Сухокалигірської церкви приписано ще три села: Потоки, Кобилянка та Сокіловка.

1882 рік. Інформація про наявність дерев'яної Іоанно-Богословської церкви, побудованої у 1933 році. Священиком був П.І. Гукович. Парафіян: чоловіків - 666, жінок - 670. У селі проживало 6 католиків і 30 євреїв. Церкві належало 74 десятини землі. У церковно-парафіяльній школі навчалося 30 хлопчиків і 2 дівчинки. До церкви приписані віруючі сіл: Потоки, Кобилянка, Соколівка.

1900 РІК.  Суха Калигірка, село Звенигородського повіту Мокрокалигірської волості. Дворів - 258, жителів обох статей 1146: чоловіків - 571, жінок - 575. Переважаючим заняттям мешканців було землеробство. Землі у селі - 2372 десятини: поміщикам належало - 1649 десятин, церкві  - 79 десятин, селянам - 644 десятини. Село належало князю Костянтину Олександровичу Горчакову. Господарство в маєтку вів керуючий Вільгельм Едуардович Деринг за трипільною системою, як і в селян.

1913 РІК. У селі та ж дерев'яна Іоано-Богословська церква, очевидно перебудована у 1885 році, у якій знаходився чудотворний образ Божої Матері ''Милуючої'' і часточки мощей різних угодників  Божих. Парафіян: чоловіків - 1267, жінок - 1278. Церкві належало 83 десятини землі. У селі була 2-х класна церковно-парафіяльна школа і школа грамоти. Священик - протоієрей Іоан Кирилович Тарнавич.

1932-1933 РР. За неповними даними голодомор забрав більше 500 осіб. А скільки безпідставно репресовано і розстріляно у 1937-1938 рр.?..

У роки Великої Вітчизняної - на фронти пішло 142 жителі, не повернулися з війни - 89.

Православна церква знята з обліку у 1960 році, на 01.06. 1966 року - використовувалася як склад.

Нині відреставрована церква Іоана Богослова належить УПЦ Київського патріархату, священик Мар'ян Роман Сергійович.

2001 р. Населення - 579 осіб.

2012 р. Населення - 428 осіб (за даними Вікіпедії).

У селі народилися:

М.О. Галич (1901-1974), письменниця.

І.Ф. Варяниця (1925-1945), кавалер трьох орденів Слави.

Ю.І. Мінералов (1948-2012), літературознавець, критик, поет.

Валерій Бурій

ЗГАДУЮЧИ ЗЕМЛЯКА

Юрій Іванович Мінералов дуже любив пісню на слова Андрія Малишка, музика Платона Майбороди ''Рідна мати моя''. На його вечорі пам'яті її виконували росіяни-друзі під гітару, і було згадано Суху Калигірку, в якій він народився. Це було так зворушливо... На цьому вечорі було презентовано останню збірку нашого земляка ''Возвращение музыки'' - вона побачила світ уже після смерті Юрія Івановича (2012, чи 2013).

Валерій Бурій

ПОСТАТІ

МІНЕРАЛОВ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ

Юрій Іванович Мінералов (30 травня 1948, с. Суха Калигірка (тепер Катеринопільського району Черкаської області) -29 серпня 2012, Люберці Московської області) - російський літературознавець, поет і критик, заслужений діяч науки Російської Федерації, доктор філологічних наук, професор, член Спілки письменників Росії.

Народився в сім'ї інженера-картографа Івана Миновича Мінералова - сина сибірського православного священика Мини Олексійовича Мінералова. Восени 1948 року батьки із сином Юрієм повернулися до Сибіру, де родина проживала в Хакасії (Чорногорськ), затим у Кемеровській області (Сталінськ, згодом - Новокузнецьк).

Закінчив  філологічний факультет Московського державного університету імені М.В. Ломоносова. П'ятнадцять років викладав у Тартуському університеті, 25 років (1987-2012) працював у Літературному інституті імені О.М. Горького - професор, завідувач кафедри російської класичної літератури і славістики.

Доктор філологічних наук (1987), заслужений діяч науки Російської Федерації (2004), член Спілки письменників Росії.

Автор книг ''Поэзия. Поэтика. Поэт'', ''Так говорила держава. ХХ век и русская песня'', ''Теория художественной словесности'', ''История русской литературы (90-е годы ХХ века)'', ''История русской словесности ХVIII века'', ''Поэтика. Стиль. Техника'', ''История русской литературы ХIХ века (40-60-е годы)'', ''История литературы ХХ века (1900-1920-е годы)'' (в співавторстві з І.Г. Мінераловою), ''История русской литературы ХIX века (70-90-е годы)'' (в співавторстві з І.Г Мінераловою), ''История русской литературы ХІХ века (1800-1830-е годы)'', ''История русской литературы ХVIII века'', ''Контуры стиля эпохи'', ''Введение в словянскую филологию'', ''Сравнительное литературоведение''.

Видав також книги віршів ''Ємайыги'' (1979), ''Красный иноходец'' (1995), ''Хроники пасмурной Терры'' (2000), ''О, солнце мое!'' (2003), книгу віршів і прози ''Река времён'' (2008).

В.М. Бурій (текст для української версії Вікіпедії). 18.03.2013.

ЛІТЕРАТУРА:

*   Історичний календар. Народжені Україною 2013:              Мінералов Ю.І. // Шкільна бібліотека. - 2012. - № 23-24. - С. 58.

ДО КАЛЕНДАРЯ КРАЄЗНАВЦЯ КАТЕРИНОПІЛЬЩИНИ - 2013:

30 травня - 65 років від дня народження Юрія Івановича Мінералова (1948-2012), поета, літературознавця, критика, доктора філологічних наук, професора. Народився в селі Суха Калигірка Мокро-Калигірського району Київської області (нині Катеринопільського району Черкаської області)

Валерій Бурій

МАРІЯ ГАЛИЧ : ПИСЬМЕННИЦЯ, ЯКА МУСИЛА ВИЛУЧАТИ З БІБЛІОТЕКИ ВЛАСНІ ТВОРИ

У 1920-ті роки ім'я письменниці Марії Галич, єдиної жінки в літературній організації 'Ланка-МАРС', було досить відомим в Україні. Зараз воно, на жаль, майже забуте.

     Народилася Марія Олександрівна 19 серпня 1901 року в Малій Калигірці (тепер село Суха Калигірка Катеринопільського району; доктор філології В.П. Мацько в авторитетному виданні ЕНЦИКЛОПЕДІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ (т. 5) МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ ВКАЗУЄ НЕВІРНО) в сім'ї сільського вчителя, батька дванадцяти дітей, з яких десятеро отримали вищу освіту. Олександр Андроникович (1868 - 1955) цікавий тим, що в 1940 році став... священиком (до речі, він хрестив мою сестру, а його онука, Варвара  Іванівна, викладала у восьмирічці сусіднього с. Лисича Балка нам, її учням, українську мову та літературу).

      Закінчивши семилітку, Марія Галич училася в Уманському сільськогосподарському інституті, звідки переїхала до Києва. У 1926 році закінчила Київський інститут народної освіти, відтак викладала українську мову й літературу, працювала на Київській кінофабриці кінолібретисткою (писала методрозробки до кінокартин). Цікавий факт - наша славна землячка була знайома з Симоном Петлюрою, який приїздив до її батька Олександра Галича - вчителя в Сухій Калигірці на Черкащині. У часи існування УНР вона допомагала С. Петлюрі готувати листівки та звернення до Української народної армії. У 1931 році вийшла заміж і переїхала до Харкова, де викладала українську мову в сільськогосподарському інституті. В 1934 році мусила вилучати з інститутської бібліотеки заборонені книжки. 'У списку заборонених були й мої 'Друкарка' й 'Моя кар'єра'...', - згадувала згодом Марія Галич. Приблизно в цей час жінка перестала друкуватися і вийшла зі Спілки письменників. Літературознавці кажуть, що Марія Галич 'назавжди вичерпала себе в 20-і роки'...

     Що було потім? У війну була в окупації, після війни перебралася до Львова, де викладала українську мову у місцевих вишах, читала лекції в товаристві 'Знання', взяла участь у підготовці 'Російсько-українського словника термінів лісівництва'. Померла Марія Галич 22 січня 1974 року у Львові. Похована на Личаківському цвинтарі.

ПРО МАРІЮ ГАЛИЧ  :

      Бурій Валерій. Марія Галич: письменниця, яка мусила вилучати з бібліотеки власні твори / В. Бурій // Прес-Центр (Черкаси). - 2012. -22 лют. - С. 26.

     Бурій Валерій. Марія Галич: знана та незнана / В. Бурій // Катеринопільський вісник. - 2011. - 27 верес. - С. 3.

Валерій Бурій

ЗНАЙ НАШИХ!

   Про те, що родом із Сухої Калигірки письменниця Марія Галич - ми щось трохи знали. А ось, що родом із цього ж села відомий російський літературознавець, заслужений діяч науки Росії, викладач знаменитого Московського літературного інституту Ю.І. Мінералов (1948-2012) довідались лише після його смерті у серпні 2012 року...