|
Колись на безкраїх степах Слобожанщини, в тихих селах Донеччини, над Дніпром і над Сіверським Дінцем лунала українська мова — пісенна, соковита, жива. Вона звучала в колискових, у весільних піснях, у молитвах і приказках. Схід України був українським не тільки по паспорту землі — а й по голосу свого народу. Але ця пісня з часом почала затихати. Її не вбили — її заглушили. XVIII–XIX століття. Царський заспів мовчання Російська імперія, розширюючи свої кордони, тягнула за собою й тінь русифікації. У 1863 році з Петербурга долинів Валуєвський циркуляр: «не було, немає і бути не може ніякої окремої української мови». Заборона книжок, викладання, друку. А далі — Емський указ 1876 року: українське слово в театрі, в науці, в освіті — заборонене. Голос української мови змушений був шепотіти. Кінець XIX – початок XX ст. Промислова пісня без мови Імперія знаходить скарби в землі — вугілля, залізо, метал. Донбас починає диміти заводами, і з усіх куточків Росії з’їжджаються робітники. Російська мова стає мовою індустрії. Українські селяни, які шукали кращої долі, сором’язливо переходили на "общєпонятний". У містах — російська. У школах — російська. На вивісках — російська. 1920-ті. Короткий весняний спів — українізація Більшовики, будуючи «республіку рад», ненадовго дозволили зацвісти слову. Відродження, українізація, школи, театри — це був квітень національного духу. Але... 1930-ті. Смертельна тиша Сталін прийшов із косою страху. Почалося полювання на інтелігенцію, а з ним і Голодомор 1932–1933. Українське село осиротіло, мільйони загинули, а на їхні місця прийшли колоністи з Росії. Українське слово замовкло разом із серцями тих, хто його носив. Післявоєнні роки. Російська — мова успіху У СРСР усе, що вело до кар’єри, престижу, «правильного» життя — було російським. Українську мову в містах називали «сільською», у школах її ігнорували, на телебаченні — висміювали. Хто хотів вижити — мовчав українською. 1991. Незалежність. Повернення голосу? Україна здобула свободу, але мову не звільнила повністю. У багатьох містах Сходу й Півдня українське слово звучало як гість, а не як господар. У школах з’явилася українська, та вдома, на ринку, в медіа — переважала мова, якою навчили боятися, виживати, здобувати. Сьогодні українська мова повертається — як пісня, що довго дрімала, але не зникла. І кожен, хто говорить нею — продовжує цю поему відродження. Бо слово — це не просто звук. Це — пам’ять, кров, коріння і майбуття. |
6 травня 2025
|
Але, на подив представників медичних наукових кіл, дослідники Інституту математики серця виявили, що серце має свій власний мозок — так, зі справжніми мозковими клітинами. Він дуже маленький, у ньому всього близько сорока тисяч таких клітин, але це саме мозок, якого серцю, мабуть, достатньо. Приголомшливе відкриття, яке підтверджує теорії вчених, які вже два століття говорять або пишуть про розумність серця. Дослідники Інституту математики серця зробили й інше, можливо ще більш значне відкриття. Вони довели, що в порівнянні з іншими органами тіла, у тому числі з головним мозком, серце генерує найбільше і найпотужніше енергетичне поле. Друнвало Мельхіседек. "Живи у серці". |
6 травня 2025
|
Професор в університеті поставив своїм студентам таке запитання: — Все, що існує, створено Богом? Один студент сміливо відповів: — Так, створено Богом. — Бог створив усе? — спитав професор. — Так, сер — відповів студент. Професор спитав: — Якщо Бог створив усе, то Бог створив зло, якщо воно існує. І згідно з тим принципом, що наші справи визначають нас самих, отже, Бог є зло. Студент притих, почувши таку відповідь. Професор був дуже задоволений собою. Він похвалився студентам, що ще раз довів, що віра в Бога — це міф. Ще один студент підняв руку і сказав: — Чи можу я поставити вам запитання, професоре? — Звичайно, — відповів професор. Студент підвівся і спитав: — Професоре, холод існує? — Що за запитання? Звісно, існує. Тобі ніколи не було холодно? Студенти засміялися з питання молодої людини. Молодий чоловік відповів: — Насправді, сер, холоду немає. Відповідно до законів фізики, те, що ми вважаємо холодом, насправді є відсутністю тепла. Людина чи предмет можна вивчити щодо того, має він чи передає енергію. Абсолютний нуль (-460 градусів за Фаренгейтом) є повна відсутність тепла. Вся матерія стає інертною та нездатною реагувати при цій температурі. Холоду немає. Ми створили це слово для опису того, що ми відчуваємо за відсутності тепла. Студент продовжив: — Професоре, темрява існує? — Звичайно, існує. — Ви знову неправі, сер. Темряви також немає. Темрява насправді є відсутністю світла. Ми можемо вивчити світло, але не темряву. Ми можемо використовувати призму Ньютона, щоб розкласти біле світло на безліч кольорів і вивчити різні довжини хвиль кожного кольору. Ви не можете виміряти темряву. Простий промінь світла може увірватися у світ темряви та висвітлити його. Як ви можете дізнатися, наскільки темним є якийсь простір? Ви вимірюєте, скільки світла представлено. Чи не так? Темрява це поняття, яке людина використовує, щоб описати, що відбувається за відсутності світла. Зрештою, молодик запитав професора: — Сер, зло існує? На цей раз невпевнено, професор відповів: — Звичайно, як я вже сказав. Ми бачимо його щодня. Жорстокість між людьми, безліч злочинів та насильства по всьому світу. Ці приклади є чимось іншим як проявом зла. На це студент відповів: — Зла не існує, сер, або принаймні його не існує для нього самого. Зло це просто відсутність Бога. Воно схоже на темряву та холод — слово, створене людиною, щоб описати відсутність Бога. Бог не творив зла. Зло це не віра чи любов, які існують як світло та тепло. Зло — це результат відсутності у серці людини Божественної любові. Це на кшталт холоду, який настає, коли немає тепла, або на зразок темряви, яка настає, коли немає світла. |
5 травня 2025
|
Шановний Володимире Олександровичу! Звертаюся до Вас у зв’язку з тим, що в тяжкі дні боротьби України проти російської агресії, боротьби українського народу за свою національну незалежність, за збереження своєї ідентичності ми бачимо, окрім успіхів наших воїнів, окрім відданості наших волонтерів справі звільнення України, окрім зусиль українського народу, і такі процеси, які значною мірою підважують результати того, що ціною свого життя роблять воїни на фронті, волонтери на неокупованих територіях. Ідеться про неоголошену, здавалося б, тиху, але інтенсивну за своїми результатами й послідовну в здійсненні нову русифікацію України. Цей процес руйнує основи української ідентичності, не тільки створюючи умови для «какая разніца», а й повертаючи той стан, який був в Україні до початку російської агресії. Про що йдеться? Ідеться про те, що ми не тільки розглядаємо нові законопроєкти, які послаблюють наші чіткі позиції в оцінці недопустимості російського впливу в Україні. Ми водночас на рівні державних службовців, на рівні відповідальних осіб даємо інструкції громадянам, підказуємо їм, як обійти закони України щодо обов’язкового навчання українською мовою. І це роблять систематично, публічно. Чиновники Міносвіти підказують, що саме в законах сформульовано в такий спосіб, щоб його окремі положення можна було обійти, закон не виконувати, розсувати окремі щілинки в законі й по-новому утверджувати російську мову в освіті. І це при тому, що в нас є анклави, де української мови майже немає або вона наявна лише у звітах чиновників. Але про яку українську освіту може йтися серед частини угорців на Закарпатті, серед частини румун на Чернівеччині й Одещині, серед болгар на півдні України, де панує неукраїнськомовна освіта, де переважає угорська, румунська, російська мови? Цим ми готуємо робочі руки не для України, а одразу через національні гетто виштовхуємо молодь за межі України. Ми не формуємо привабливий образ України для цієї молоді, Україна не є ментально рідною для них, вони не знають мови цього народу й опиняються на узбіччі українського соціуму. Виїжджаючи за кордон, ця молодь здебільшого до України більше не повернеться. І не треба думати, що станеться диво і ситуація зміниться сама собою. Таких чудес не буває! Хочу підкреслити, Володимире Олександровичу, що через систему освіти ми формуємо пріоритети національної свідомості, ідентичності. Це шлях, де ми можемо відновити історичну пам’ять українців, усіх громадян України. Невипадково на тимчасово захоплених територіях окупанти знищують насамперед українськомовну освіту! Окупант везе своїх учителів, які викладатимуть лише російською мовою, формуючи російськоцентричний світогляд. Хіба це не сигнал нам усім, щоб ми посилили відповідальність наших освітян за україноцентризм освіти, за формування української України, українського простору?! Не можу спокійно говорити про наш медіапростір. Зробивши важливі кроки щодо ніби упорядкування медіапростору, ми забули про упорядкування мовне. Сьогодні знову всіх вражає мовна «нарізка» в медіа — поєднання і «перебивання» української мови російською. На рівні суспільної свідомості цим формуємо мовну байдужість, руйнуємо основи володіння українською мовою, створюємо передумови посилення суржику. Нам не байдуже, яку Україну ми будуємо. Ми цілеспрямовано формуємо сприйняття в суспільстві ситуації, що російська мова в Україні так само має право на існування, як і українська мова. Чому ми забуваємо, що це мова агресора, з якою він прийшов в Україну, мова, яку визначив Путін як важливу зброю? За доктриною Путіна: «де закінчується простір функціонування російської мови, там закінчується простір інтересів росії і присутності росії». Чому ми маємо допомагати росії загарбати Україну, формуючи передумову — російськомовний простір?! То невже сьогодні, пройшовши через біль і кров, через колосальні людські втрати, ще маємо говорити про неприпустимість російської мови в медіапросторі України? Неприпустимо, щоб працівники медіа не уміли сказати українською мовою двох речень: сидить на інтерв’ю військовик, генерал. Давніше всі казали: військовики не знають української мови. І сидить кореспондент, яка ставить запитання. Генерал говорить прекрасною добірною українською мовою, а в нього послідовно запитують лише російською. Де видано таке приниження національної гідності і які міністри культури це підтримують? Чи не є це якраз утіленням ідеї, яка прозвучала від співробітників Вашого офісу, про «недостатність, низький рівень української культури»? Якщо ми цілеспрямовано публічно принижуємо українську культуру, якщо ми послідовно звужуємо поле функціонування української мови в медіа, то ми унеможливлюємо поширення й набуття сили і цією культурою, і цією мовою. Не варто забувати, що українська культура — це велика культура світового рівня, із глибокими в часі традиціями, пройнята ідеями вселюдського гуманізму. Володимире Олександровичу, Ваша політична сила сьогодні при владі. Тому особисто Ви несете відповідальність і за цю силу, і за її чин, дії. Ваша політична сила у Верховній Раді становить більшість. Тому мені видається, що моє звернення до Вас є обґрунтованим як звернення до генерального помислодавця: багато ідей ішло від Вас особисто і від Ваших провідних однопартійців. Ви не просто президент і Верховний Головнокомандувач. Сьогодні Ви — символ України. Але якої України? Я хочу, щоб президент моєї держави Україна був символом УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ. Тільки тоді ми зможемо увійти в коло європейських країн, у коло сучасних цивілізованих держав зі своїм ексклюзивним національним обличчям. І ніхто не буде запитувати: ви з росії? Ні, ми — Україна. Тому прошу Вас докласти всіх зусиль, аби зупинити цю повзучу русифікацію, зупинити політичні ігри навколо багатомовності в Україні та підтримки інших мов. За Конституцією ми можемо і зобов’язані підтримувати єдину державну українську мову. Тому розмови відповідальних працівників Міністерства культури про підтримання інших мов, а не української, викликає подив. Звертаюся до Вас у надії, що Ви мене почуєте. Я готовий і до дискусії, і до роз’яснень, і до демонстрації на будь-якому рівні величі нашої мови, нашої національної культури — основи української ідентичності. Вірю, що ми зможемо зробити все для розпросторення і утвердження української мови й української ідентичності як основи побудови нової європейської УКРАЇНСЬКОЇ УКРАЇНИ! Бажаю Вам успіхів. Слава Україні! Україна переможе! Разом ми все зробимо! Більше інформації: Народний Рух України www.rukh.team |
5 травня 2025
|
Кожен із нас у своєму житті стикається з потоком інформації, емоцій, рішень і впливів. Ми щодня бачимо і чуємо багато — але не все, що ми сприймаємо, є добрим. Думки, які з’являються в нашому серці, не завжди походять від Бога. Світ пропонує нам блискучі, але часто фальшиві цінності: гордість замість смирення, заздрість замість вдячності, осуд замість любові, прокльони замість молитви, звинувачення замість подяки… Тому душа людини повинна мати щось дуже важливе — духовне сито. Те сито, яке з Божою допомогою здатне відділити світле від темного, добре від зіпсутого, істину від обману. Пригадаймо, що говорить нам Псалмоспівець: «Серце чисте створи в мені, Боже, і духа правого віднови всередині мене» (Пс. 50:12). Це прохання — молитва про чисте сито, про здатність відсіяти гнів, образу, страх і залишити тільки довіру, мир і любов. Але для цього потрібна праця над собою. Це не сито, яке працює автоматично. Воно діє лише тоді, коли ми постійно очищуємо його — через молитву, сповідь, читання Слова Божого, добрі діла. Якщо цього не робити — сито заб’ється, і бруд пройде всередину нашої душі. І ще одне: ми не можемо бути тим ситом, якщо самі дозволяємо собі бути джерелом бруду — через осуд, лукавство, байдужість. Тому Христос і навчає: «З повноти серця говорять уста» (Мт. 12:34). Якщо наше серце наповнене любов’ю — ми будемо відсівати зле. Якщо ж воно повне зла — ми і добро можемо спотворити. Дорогі у Христі, молімося сьогодні, щоб Господь дав нам чисту, пильну, уважну душу — як сито, що не впустить у серце ні злості, ні брехні, ні страху. Хай залишиться тільки те, що правдиве, вічне і святе. І нехай усе наше життя буде прославленням Того, Хто є джерелом усякого добра — нашого Господа Ісуса Христа. о. Лука Бендик. |
5 травня 2025
|
"Ми казали і кажемо: маємо надію, бо віримо в Бога. Він є нашою точкою опори та силою. Коли покладаємося на Нього, маємо силу зрушити, "перевернути догори ногами" весь світ - не для того, щоби знищити, а щоби змінити на краще, щоб Україна, яка сьогодні є полем смерті, стала полем життя.", - Блаженніший Святослав. Блаженніший - постать, відома багатьом, навіть далеким від життя УГКЦ, людям. Будучи Главою УГКЦ з березня 2011 року, він займає вагому позицію в житті українського суспільства. Святослав Шевчук народився в християнській музичній родині - мати Віра була вчителькою в музичній школі. Вдома у майбутнього Глави УГКЦ завжди лунали звуки фортепіано, навіть домашнє завдання він виконував у музичній школі поряд із мамою, яка проводила заняття. "Я народився в місті Стрий на Львівщині. Це таке своєрідне і цікаве місто. Цікаве своєю історією, а зокрема тими людьми, яких Господь Бог поставив біля мене в той час. Моя мама була вчителем музики, а батько - державним службовцем і працював на залізниці. Крім того, великий вплив на мене, на мою уяву справили дідусь і бабуся", - розповідав в одному з інтерв'ю Блаженніший Святослав. У 1980-х роках навчався у Бориславському медичному училищі та одночасно - в підпільній греко-католицькій духовній семінарії. Навчаючись в училищі, він жив у польськомовних родинах, де добре вивчив польську. Після завершення строковї служби в Радянській амії навчався в Центрі філосфсько-богословських студій в Бунос-Айресі. Після року студій в Аргентині він успішно склав іспити іспанською мовою. Пізніше Блаженніший навчався у Львівській Духовній семінарії Святого Духа та в папському університеті св.Томи Аквінського в Римі. Був ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. Блаженніший володіє вісьмома мовами, зокрема польською, іспанською, італійською, англійською. Високим інтелектуалом і справжнім європейцем його назвав Микола Княжицький, модеруючи презентацію книги Блаженнішого Святослава "Діялог лікує рани" на Львівському форумі видаввців. Блаженніший зізнається, що грає, коли ніхто не чує. Улюблений композитор – Антоніо Вівальді. Глава УГКЦ говорив, що просто не може молитися, коли у Церкві поганий спів. Бажаємо Предстоятелю УГКЦ доброго здоров'я, натхнення, духовного добробуту, сил для звершення задуманого, довгих і благих літ, рясних Божих благословень. І, звичайно, нашої Перемоги у цій цивілізаційній війні. Многая літа! Джерело: Аскольдова мистецька ініціатива. |
5 травня 2025
|
• Джордже Сіміон - 40,94 % • Нікушор Дан - 20,99 % • Крін Антонеску - 20,09 % • Віктор Понта - 13,06 % • Олена Ласконі - 2,68 % |
5 травня 2025
|
Тай? “Я відкрив цукерку, розрізав її на дві, і ми поїли. “З того моменту ми ділилися і ділилися з усіма. Ми падаємо, ми піднімаємося і будуємо. Усе це разом. Ми пережили важкі часи, ми були втомлені, але ми завжди були поруч один за одного. До останнього'' "Інші часи, бабусю" "Час не змінює те, як ти любиш. " Що змінилося, так це те, що у тебе більше немає гарних прикладів для наслідування. Тепер вони бояться всього. Одружуються не зі страху, що не зможуть побудувати. Як тільки вони сперечаються, вони йдуть, тому що потім думають, що знайдуть когось кращого. Вони завжди шукають досконалості, ніби вона існує. Їм бракує розуміння реальності. Щастя в дрібницях. Вони роблять масштабне демо, каблучки за тисячу доларів, завищене відео заручини, а потім вони пропускають момент. Та інтимна річ, яку ви тримаєте разом, тільки ви вдвох на все життя. Ось чого їм не вистачає. Сміливість жити і любити за те, ким вони є, а не за те, ким вони собі уявляють” Інтернет |
5 травня 2025
|
Суть свята: Цього дня згадуються жінки-мироносиці, які першими прийшли до гробу Ісуса Христа з ароматами (миром), щоб намастити Його тіло, але замість цього знайшли порожній гріб і першими дізналися про Воскресіння. Найвідоміші серед них — Марія Магдалина, Марія Клеопова, Саломія, Йоанна та інші. Також цього дня згадуються Йосиф з Ариматеї та Никодим, які подбали про поховання Христа. Дата у 2025 році: У 2025 році Великдень за юліанським календарем (яким користується ПЦУ та УГКЦ) припадає на 20 квітня, тож Неділя мироносиць буде 4 травня 2025 року. Особливості: • У цей день Церква вшановує жіночу вірність, жертовність і любов. Часто Неділю мироносиць називають “православним жіночим днем”. • Проповіді та літургії зосереджуються на прикладі віри, мужності й служіння цих жінок. |
4 травня 2025
|
Двоє друзів йшли пустелею. У якийсь момент вони посварилися, і один із них ударив іншого по обличчю. Ображений нічого не сказав, але написав на піску: «Сьогодні мій найкращий друг ударив мене». Вони продовжили подорож і дійшли до оазису, де вирішили скупатися. Той, кого вдарили, мало не потонув, але його друг урятував його. Тоді він вирізьбив на камені: «Сьогодні мій найкращий друг урятував мені життя». Здивований друг запитав: — Коли я тебе вдарив, ти написав це на піску, а коли врятував — вирізьбив на камені. Чому? Друг відповів: — Коли хтось нас ображає, ми маємо писати це на піску, щоб вітер прощення міг стерти це. Але коли хтось робить нам добро, ми маємо вирізьблювати це на камені, щоб жоден вітер не зміг стерти пам’ять про це. Мораль: Навчися забувати образи і пам’ятати добро. |
4 травня 2025
|
| Закрити |
