|
1. Поясніть, що таке маніпуляції. Дитина повинна розуміти, коли нею намагаються керувати. Наведіть приклади: Шантаж : «Якщо ти з нами не підеш», «Якщо ти це мені не віддаси, я не буду з тобою дружити» Почуття провини: «Ти не друг, якщо не робиш те, що я прошу» Тиск: «Взагалі-то ми всі це робимо, а ти ні!» Обговоріть, які почуття викликає маніпуляція (образа, злість, розгубленість) і чому це неправильно. 2. Навчіть розпізнавати свої емоції. Маніпулятори часто грають на почуттях. Допоможіть дитині зрозуміти: - «Якщо тобі неприємно, але ти боїшся відмовити – це може бути маніпуляція» - «Якщо після розмови ти відчуваєш себе винним без причини – можливо, тобою керують» 3. Тренуйте впевнені відповіді. Дитина повинна вміти говорити «ні» без агресії або страху. Приклади фраз: - Я не роблю те, що мені не подобається! - Я подумаю (замість негайного «так» під тиском) - Це моє рішення, і я його не зміню Програвайте ситуації, де ви виступаєте в ролі маніпулятора, а дитина тренується відповідати. Відпрацьовуйте навички. 4. Зміцнюйте самооцінку дитини. Маніпулятори часто вибирають тих, хто не впевнений у собі 5. Навчіть домовлятися. Іноді маніпуляція — це незрілий спосіб отримати бажане. Допоможіть дитині пропонувати альтернативи: - Я не дам тобі телефон, але я можу тобі показати те, що тебе цікавить 6. Обговоріть, коли потрібно звернутися за допомогою. Якщо маніпуляції переростають у цькування, погрози - важливе втручання дорослих (вчителів, батьків) Головне, дати дитині зрозуміти, що її почуття і межі важливі, а маніпулятори не мають влади над нею. Чим впевненішою вона буде, тим менше стане мішенню для тиску. Макс Маршал. |
26 червня 2025
|
“Лариса Павлівна, прошу вас, кінчайте швидше, бо я вже не можу". “Вони хочуть впихнути невпихуєме. Ну то чого ж його пхати, як воно не лізе”. 25 червня - день пам'яті Івана Плюща - відомого українського державного діяча, народного депутата України І-ІV скликань, двічі голови Верховної Ради України, Героя України (1941-2014). Він брав участь майже у всіх найважливіших подіях української політики, починаючи з прийняття 16 липя 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Ще запам'ятався Іван Плющ своїм почуттм гумору, колоритним голосом і суржиком. Багато його висловів стали афоризмами. Сам стиль ведення засідань Верховної Ради Івана Плюща - це одна велика цитата. "Ті, кого сьогодні називають олігархами, хто їздить у "Мерседесах", прийшли до свого багатства за принципом "із грязі в князі". У мене нема потреби в таких грошах - я вважаю себе забезпеченою людиною вже понад 30 років.", - говорив Іван Плющ. Народився він у м.Борзні на Чернігівщині. Навчався у Борзнянському сільськогосподарському технікумі і Українській сільськогосподарській академії. Починаючи свій трудовий шлях з радгоспівського бригадира овочівників, тоді ще зовсім юний Іван Плющ і подумати не міг, як високо підніметься кар’єрними сходинками. Протягом своєї кар’єри він обіймав багато різних посад. Був одним з перших посадовців, які поїхали до ЧАЕС у 1986 р. Одними з перших рішень Ради, очолюваної Іваном Плющем, був демонтаж комуністичної символіки з будівлі парламенту і скасування державних свят 7 та 8 листопада. "Голосуємо за Декларацію. Ніхто не чекав такого результату. З’явилася цифра 360 депутатів "за". Зал зірвався. Яка вже там сесія! А на площі маса народу! Я тоді вийшов на площу і те, що там було... Таке я бачив тільки на могилі Івана Сірка в липні 1990-го. Почався мітинг. Мене тиснуть: "Скажи: "Слава Україні!». А я ще боявся, тому закінчив виступ: "Україні слава!". А мене Павличко з одного боку, Танюк - з другого: "Скажи: "Слава Україні!". А вже на другий день, у Запоріжжі на Хортиці, я не побоявся.", - Іван Плющ. ©Д.Чекалкін |
25 червня 2025
|
Ґурпаріт Бейнс — не просто шеф-кухар. Він був улюбленцем голлівудських зірок, британських знаменитостей і навіть членів королівської родини. Його рецепти — з ягідками, спеціями, кольоровими тарілками — масово копіювали у кулінарних шоу та книжках. Він виглядав як живе втілення здоров’я, і на нього підписувалися мільйони. Але помер він у 43. Серце, нирки — стандартний набір, коли тіло не витримує тиску. Не зовнішнього — внутрішнього. Бо ззовні він усміхався, рекламував «корисну їжу», писав книжки, отримував нагороди. А всередині — його органи вже писали заяву на звільнення. Парадокс? Ні. Класика. Бо коли ти змушуєш організм працювати на межі — навіть на "здоровій" їжі — він не витримає. Неважливо, як це називати: соковий детокс, флекситаріанство чи «новий рівень харчової свідомості». Це все лушпиння. Людське тіло — це не рекламна брошура. Воно не підписане на ті ж самі акаунти, що й ти. Воно не вірить у тренди. Йому потрібна жирна крапля, кислинка, білок, вуглевод, сіль, кисень і трохи щастя. Але головне — не фанатизм. Бо що ми маємо? Один популярний «експерт» із кухарським ковпаком на голові каже: їжте лише фрукти — і люди починають харчуватися, як мавпи в сезон урожаю. Інший — коле собі ін’єкції, що спочатку «рятують від ожиріння», а потім знищують підшлункову, нирки, психіку. Оземпік – ще одне слово, яким замінюють самодисципліну. Спочатку панацея, потім – чорний ящик. І тут входить маркетинг, весь у білому. Не як порадник — як фокусник. Він бере звичайну людину без медичної освіти, без клінічних досліджень, без жодної відповідальності — і ставить її на п’єдестал. І мільйони вірять. Бо «він ж схуд», «він красиво говорить», «він готує з ягідками». А те, що він не лікар, не дієтолог, не вчений — нікого не бентежить. Рекламували «здорову їжу» — а отримали чергове тіло в землі. Бо підміна понять — це теж отрута. Просто діє повільніше, але глибше. І ось ми знову біля труни. Біля лікарняного ліжка. Біля статистики, яка показує не силу науки, а слабкість людської віри. Віри — в ідеального кухаря, в чудо-таблетку, в чарівне смузі. Віри, яка забула, що людина — не фільтр для соковижималки. Вона не з Пінтересту, а з землі. З крові. З хронічної втоми, зморшок і рефлексів, які формувалися сотні поколінь. І тому — вареники з вишнями. Бо в них все: тіло, що тягне до простого, мозок, що пам’ятає запах дитинства, і ферменти, які розуміють, що їм дали справжнє. Чорний хліб із салом і цибулькою. Бо це не про жир — це про енергію, що тримає хребет і печінку. І сто грам по святах. Не тому, що треба, а тому, що пам’ятаємо, що ми ще живі. І якщо всередині щось бурчить, шипить і протестує — це не тіло зламалося. Це ти забув, що людина не створена, щоб їсти по методичках і трендах. Бо наша свідомість — не така вже й дурна, як іноді здається маркетологам. Якщо організм раптом хоче чогось конкретного — солоного, жирного, кислого, гарячого — варто не карати себе, а подумати: можливо, це не слабкість, а сигнал. І якщо людина дійсно себе любить — вона слухає себе. А не псевдоекспертів із ефіром по вівторках і партнерською знижкою на фруктові набори. Тіло не просить зайвого. Воно просить нормального. І воно ще довго житиме — якщо ми припинимо з нього знущатися "заради здоров’я". |
25 червня 2025
|
Українці, які зокрема представляють державу на міжнародних майданчиках, повинні піддавати росіян культурі скасування (cancel culture). Таке переконання висловив історик і автор YouTube-проєкту Vox Veritatis Віталій Дрібниця в межах свого ексклюзивного інтерв'ю для Gazeta.ua. «Я не розумію, як їх можна не кенселити в умовах широкомасштабного вторгнення, коли російська держава в особі найвищих її очільників, розповідає, що України та українців не має бути. Ми маємо це все толерувати, чи як? Їх не має бути в нашому житті», – зауважив історик Дрібниця. Водночас він назував умов, за якої з росіянами можна поновлювати контакти: «тільки після того, як росія програє у цій війні [...], вони переосмислять власний історичний досвід», а до того «маємо чітко розуміти, що то є ворог, який несе ліквідацію нас, як таких, тому кенселити і кенселити». Повна версія інтерв'ю за посиланням → |
25 червня 2025
|
На жаль, його біографія та творчість дотепер ще недостатньо відомі в Україні, що характерно для його покоління борців за незалежність Україну. Він і сам це добре розумів за життя, хоча весь час його душа і думки линули до Батьківщини: Веди ж мене цим гамірним майданом. Лиш проклинати долю ти облиш, І ми з тобою в натовпі розтанем — У плямах рекламованих облич. Володимир Іванович Біляїв почав свій земний шлях 25 червня 1925 р. в селищі Шахти №12 Грузько-Ломівської сільради, Макіївського району Донецької області (нині – Моспине у складі Донецька). Завдяки своїй україномовній родині та обставинам (його батько потрапив у жорнова радянської каральної системи, Голодомор 1932–1933 рр.) навіть у зросійщеному середовищі, в якому зростав, він рано усвідомив трагічне становище свого народу. Несприйняття совєтського режиму і водночас поетичний образ рідного донецького краю, де минули його дитинство і юність, та щира любов до України стали згодом основним лейтмотивом поезії та громадської діяльності Володимира Біляїва, визначальним у його світосприйнятті та ставленні до батьківщини. О, батьку, ми тоді не знали, Що полетить все шкереберть, Що внесено тебе в анали Людей, приречених на смерть, Що в тім нещаднім тридцять восьмім Тобі, серед мільйонів жертв, Життя в кривавому покосі Вкоротить Сталін-людожер. Опинившись в роки Другої світової війни у Німеччині на примусових роботах і відтоді назавжди втративши зв’язок з рідними і з Україною, він все життя буде постійно подумки повертатися на рідну Донеччину, оспівуючи її степи в своїх поезіях. І водночас докладе чимало зусиль до боротьби з окупаційною злочинною совєтською владою. Після Другої світової війни Володимир Біляїв працював в Управлінні Військово-повітряних сил США в Німеччині, у Міжнародної організації втікачів у таборах м. Фірнсберг, Нюрнберг. Там він захопився вивченням історії України, зокрема доби Української національної революції 1917–1921 рр., відкривав для себе постаті Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка, В’ячеслава Липинського, поезію Євгена Маланюка та Олени Теліги й інших українських поетів, які нахили та спонукали до чину. Закінчив Школу журналістики Українського технічно-господарського інституту та розпочав свою журналістську діяльність як співробітник газети «Українські вісті», редактором яких був Іван Багряний. У таборі м. Фірнсберг він зустрів і своє кохання – киянку Галину Білик, теж насильно вивезену до Німеччини, з якою одружився. Невдовзі у них народилася донька Алла (Роджерс) – відома українсько-американська художниця. Саме в Німеччині Володимр Біляїв від перших спорадичних спроб переходить до постійного віршування, поезія стає його способом саморефлексії, висловлення наболілого та любові і туги за Батьківщиною, а також натхненням до останніх днів. Водночас він усвідомлював силу слова і в ширшому вимірі – для всього українства, розвіяного світами. «Поезія назавжди залишиться непідкупним літописом духовного стану людства в цілому і ножного народу зокрема», – вважав він. Про вітчизну – радість і біль мої Я по крихті слова збираю: Ти віками була невільною Та й нині далеко до раю… Кожна його збірка, починаючи від першої – «Поліття» – є «поезією, проникнутою ідеєю» за визначенням Григорія Костюка. Серед найвідоміших збірок – «По той бік щастя» (США, 1979) та, видані у Донецьку, «Осіння обнова» (2001), «На неокраянім крилі» (2003), «Доля і шлях» (2005). У 1949 році як сотні тисяч інших українських ДіПі, Володимир Біляїв з дружиною та донькою емігрували за океан, до Австралії, яка приймала повоєнних біженців з Європи як робочу силу для розбудови свого господарства. Щоб прогодувати родину, В.Біляїву довелося працювати на сталеливарному заводі та на металообробних підприємствах Сіднея. Поряд з тим він був позаштатним співробітником україномовних тижневиків «Єдність» та «Вільна думка», а також готував статті для часопису «Український прометей» у Детройті (США). Невдовзі як представник української громади він був делегований до Міжнародної Ради іммігрантів з країн, поневолених комунізмом. І на першому ж засіданні Ради він був обраний її генеральним секретарем, що засвідчило визнання його авторитету та внеску в боротьбу із СРСР. Про те, настільки важко було прижитися на чужині, серед інших звичаїв, під важким незнайомим небом, розповідає поезія Володимира Біляїва, спонукаючи замислитися над важкою долею всіх емігрантів, а надто – вимушених: Дай руку, кохана. Ми разом ітимем, втікатимем хутко, немов від погоні, з провулків, отруєних злістю і димом, від хат, де лише на вузьких підвіконнях старанно підливані квітнуть герані — нудного життя дешевенька окраса, де в ніч під перини пірнає до рання вчорашня пихата володарська раса. Ми йтимем туди, де із плутаних вулиць дорога врізається в тишу ялинну, Спішімо, щоб місто чуже призабулось бодай на хвилину, бодай на хвилину… 1954 року родина змогла переїхати до США, де Володимир Біляїв одразу поринув в українське журналістське та громадське середовище, працював у низці видань, дописуючи зокрема про творчість письменників української діаспори. Важко уявити, як йому вдавалося все встигати, адже окрім адаптації на новому місці, вирішенні багатьох суто побутових питань, виховання донечки, журналістської роботи, яка потребує багато часу та концентрації уваги, він ще й навчався у Пенсільванському університеті. А щоб забезпечити стабільне фінансове становище своїй сім’ї, він реалізував і свій підприємницький талант –заснував власне будівельне підприємство, яке стало досить успішним. Серед всіх справ і різних напрямків діяльності Володимира Біляїва, пріоритетом для нього завжди залишалася українська справа. Він робив усе можливе, аби український голос було почуто у вільному світі. Йдеться не лише про його поезію, яка безперечно, має бути предметом окремого розгляду, а про його громадську діяльність на благо України. Протягом 1970–1980-х років він тісно співпрацював з проводом УНР в екзилі, був заступником голови Президії та речником Української Національної Ради (1972–1984), а в 1978 р. сам очолив представництво уряду УНР у США, був головою УНРади у 1982–1984 рр. Народ мій все ще дихає Та поки що мовчить. Не сапою там тихою — Нахабно, вочевидь Комуністична гадина Й стара імперська рать Обдурену й окрадену Готова закувать Відроджену, розковану Вкраїноньку мою, За неї в мить роковану, В нерівному бою мільйони впали жертвами. Та волі не спинить! Загибель ненажерливим! Вітчизні вічно жить! З 1984 до 1998 рр. Володимир Біляїв працював в Українській службі «Голосу Америки» та очолював її в 1991–1998 рр., коли Україна щойно стала незалежною. У цей період Володимиру Біляїву пощастило двічі відвідати свою малу батьківщину – у 1993 р. та у 1996 р. Вже тоді, за життя поета і журналіста, його роль та значення було пошановане в Україні. І він цінував це та всіляко підтримував земляків і Україну. Я згадую життя колишнє – У півсторічну давнину Мене квітучі манять вишні, Туди я подумки майну. На предківські донецькі гони, В дитинства незабутній світ, Де крутосхилі терикони У подобизні пірамід Мовчать, обвіяні вітрами Й заслухані в підземний гул, Де степові пахущі трави До глею стеляться впритул. Після відходу Володимира Біляїва у вічність (12 лютого 2006 р. у м. Норт-Палм-Біч, Флорида, США) його друга дружина Дороті Стром Біляїва та доньки, Алла Роджерс і Джіна Біляїва Лонг, передали бібліотеку діяча до Національного університету «Києво-Могилянська академія» у Києві, де вона зберігається як персональна колекція. У роковану мить незбагненну, Мить розлучення плоті й душі, Зглянься, Боже, на душу нужденну Й милосердя та милість зверши, Щоб не стала душа наче камінь Без іскрини й краплини тепла, Щоб вона над світами й віками У потоках проміння текла! ©️Diaspora.ua, 2020-2025 Допис підготовлено Ольгою Сухобоковою спеціально для Diaspora.ua. Використано уривки поезій В.Біляїва. Фото зі сторінки Alla Rogers. Передрук - лише за дозволу Diaspora.ua. #УД_Володимир_Біляїв #УД_Голос_Америки #УД_ЗМІ #УД_25_червня |
25 червня 2025
|
Сам Господь сприяв тому, щоб старший брат написав для молодшого блискучий вірш „Чуєш, брате мій”, а той — дібрав до нього таку ж геніальну мелодію. Широкому загалові України відома пісня „Чуєш, брате мій”. Написана вона на вірш поета Богдана Лепкого. У ньому лише кілька строф. Та яка гама переживань міститься у такому маленькому творі! Відліт журавлів на зимівлю в чужі краї є яскравим поетичним символом. Тяжка подорож лету над морем нагадує про поневіряння сотень тисяч західних українців, які вік тому змушені були залишити рідну землю в пошуках кращої долі за океаном. Відліт птахів осінньої пори може також сприйматися як прощання з теплою порою року, кращим періодом життя. Це було восени 1910 року в Кракові. Богдан Лепкий повертався з театру, з драми Станіслава Виспянського „Листопадова ніч”. Під ногами шелестіло пожовкле листя, а над головою лунали крики відлітаючих журавлів. «Вірш склався немов сам від себе, без мойого відома й праці, — писав у своїх спогадах поет. — До нього підібрав музику мій брат Левко…” Видиш, брате мій, Товаришу мій, Відлітають сірим шнурком Журавлі у вирій. Кличуть: кру-кру-кру, В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру, Крилонька зітру. Мерехтить в очах Безконечний шлях, Гине, гине в синіх хмарах Слід по журавлях. Чути: кру-кру-кру, В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру, Крилонька зітру. Але до того часу, коли молодший брат „підібрав музику” минуло майже чотири роки. Видається, що сам Господь сприяв цьому, щоб старший брат написав для молодшого пісенний текст, а той — створив до нього таку ж геніальну мелодію. Коли б Богдан і Левко не написали нічого, крім цієї пісні, то цього вистачило б, щоб їхні імена були навічно вписані золотими літерами в історію української музичної культури. Здається, й кам’яне серце здригнеться, почувши щемну мелодію, що разом зі словами зливається в єдиний високомистецький моноліт. Пісня, в якій стільки невимовного болю, бездомного жалю, глибокого відчаю… Вона завжди була на вустах українців у хвилини жалоби і туги. Співали її над могилами полеглих як останнє прощання. Ця пісня нині є окрасою репертуару багатьох професійних і самодіяльних хорових колективів в Україні та далеко за кордоном. А як звучить „Чуєш, брате мій” з унікального голосу і тембру Квітки Цісик!? Вона надала їм нового життя, другого дихання. Тепер же зрозуміло, чому пісня й надалі тріумфально живе в серцях українців. Бо народилася з великої любові до свого народу. „Журавлі” Братів Лепких будуть доти літати над Україною та українством, доки буде жити наш народ. Напрочуд елегантна манера виконання, бездоганна мова Квітки Цісик полонили й мільйони українців за виконання й інших пісень нашого Левка Лепкого з його віршами та музикою — „Ой видно село, широке село під горою...”, „Колись дівчино мила, а був це чудний час...”, „І снилося з ночі дівчині, що маки в саду процвітали...” |
25 червня 2025
|
23 червня 1912 року в Лондоні народився Алан Тюрінг — людина, без якої не було б ані сучасної криптографії, ані комп’ютерів у нашому розумінні, ані перемоги у Другій світовій, такою, якою ми її знаємо. З юних років він не був «зручним» — тікав зі школи, нехтував гуманітарними предметами, сперечався з викладачами. Але математика — це було його повітря. І ще — друзі. Один із них, Кристофер Морком, став першим глибоким почуттям, першою втратою і назавжди — частиною Тюрінгової душі. У 1936 році він описав «машину», яка зможе обчислювати все, що піддається обчисленню. Цї ідеї стали основою сучасних комп’ютерів. Сама назва — «машина Тюрінга» — тепер звучить у підручниках, дисертаціях, програмістських мемах. Але тоді це була революція в голові — його голові. Під час Другої світової він працював у Блечлі-Парку, над зломом «Енігми» — німецької шифрувальної машини. Розробив «Бомбу» — пристрій, що розшифровував ворожі повідомлення. Черчилль назвав його роботу «найбільшим внеском окремої людини у перемогу над нацизмом». Але після війни прийшов інший фронт. 1952 року Алана засудили — не за дії, не за політику. За любов. Гомосексуальність у Британії тоді була злочином. Йому запропонували «вибір»: в’язниця або хімічна кастрація. Він обрав друге. Ця «терапія» зламала його тіло, але не розум. Він створював комп’ютери, займався шифруванням голосу, описував механізми розвитку форм життя (морфогенез), писав праці, які досі не втратили актуальності. І, попри все, залишався собою. До останнього. У червні 1954 року Алана Тюрінга знайшли мертвим. На тумбочці — надкушене яблуко. Символ? Випадковість? Мовчазне прощання? І досі ніхто не знає напевно. Через багато років уряд Великої Британії вибачився. У 2013 році королева Єлизавета ІІ посмертно помилувала Тюрінга. Та хіба гідність людини визначається папером? Сьогодні ми друкуємо на клавіатурах, запускаємо коди, тестуємо штучний інтелект і шифруємо чати — бо колись один дивак із дивною усмішкою сказав: “А якщо машина може мислити?” І цей світ уже ніколи не був тим самим. |
24 червня 2025
|
25 років неволі від «суду днр». ОЛЕКСАНДР КУЗЬМЕНКО, боєць «Азову». У славний полк пішов за прикладом старшого брата, котрий на війні з 2014-го. Із 2018-го обороняв Маріуполь. Аж до того березневого дня 2022-го, коли захисникам довелося здатися в полон. «Рік і п’ять місяців, оскільки був пораненим, я пробув у лікарні – так званому “Донецькому республіканському реабілітаційному центрі”. Повноцінного лікування тут не було – головне, щоб рана не гноїлась. Лікарі могли накласти шину чи гіпс на поранену ногу, але нічого з цього не робили. В палаті просто нашестя клопів. Ти спиш і відчуваєш, як по тобі повзає паразитня. І думаю собі: і так хреново, що ти в полоні, тебе не обмінюють, так ще ці кусаються без кінця. Серед персоналу були й такі, що співчували, й ті, що ставилися зневажливо, Останні – це колишні українці. Як вони кажуть, що ми от були українцями. Вони не росіяни, але вже не вважають себе українцями. Просто днр.» Після того, як Сашка засудили на т.зв. суді, ін відбував термін у кількох в’язницях. В одній із тюрм їжа була жирною, порції великими, але до того, щоб її їсти, не доходило: били так, щоб знищити. У Донецькому СІЗО, яке нагадувало середньовічний підвал, хто не витримував, їв мило і шнурки. Тиснули на психіку піснями: « “С дньом побєди”, “Катюшу” змушували співати по сорок разів, без кінця. Співали різними інтонаціями, суржиком, не російською, просто, щоб була на фоні. Думав, краще співати, ніж поб’ють. Але так сорок хвилин поспівати, і нерви починають здавати. Людину можна довести до будь-чого. День у в’язниці починався з шостої ранку.Ми скручували скатки – матрац і одіяло, і чекали обличчям біля стіни. Відкривали двері в камеру, простими словами її називають “хата”. З криками: “Уроди, вистроїлись у коридорі”, ми вискакували у коридор, скатки бігом несли в скаточну. Дорогою тобі могли ще “надавати”, якщо настрій був “грайливий”. Один дуже полюбляв, як ми стрибали, він нас називав зайчиками. Найгірше було, коли береш скатку, кілограмів із десять, і падаєш. Зрозуміло, тебе будуть бити.Сідати не мали права. Лише за командою “гражданіна начальніка”, коли наставав час їсти. Увечері оперативники змінювалися, нова зміна йшла на вечірню “повірку”. Десь о восьмій-дев’ятій буде дзвінок. Він означає, що на територію приміщення хтось зайшов. І починається. Вони заходять у кожну камеру і б’ють по черзі. Ти стоїш обличчям до стіни і чекаєш, поки дійдуть до твоєї “хати”. Ти готуєшся до цього, звикаєш. Знаєш, що так зранку і ввечері, а коли гарний настрій, то й в обід можуть таку “акцію” провести». Полон, каже, його не зламав, бо вірив у волю. «Коли я сів у карету швидкої, що приїхала на обмін, запитав медсестру: “Ви справді з України?” Почувши бажане “Так”, по обличчю покотилися сльози. Більше емоцій не було.» Коли мама до мене приїхала, ми пішли в магазин. Я побачив великий гурт людей - всі ходять, щось собі купують. А у мене увесь полон перед очима пробіг. І я дивлюся на ці прилавки, повні усього, що ти тільки хочеш. І згадую, як ми були у полоні з побратимами, і ми хотіли усю цю їжу… Я якось казав у камері, що я, як опинюся вдома, я все скуплю. Я зайду у будь-який магазин і буду все у пакет кидати. І, ти знаєш, у чому проблема? Я прийшов у магазин цей, і я нічого не хочу. Мені згадалися усі наші хлопці, які зараз сидять у цих російських застінках. І мені стало погано. Просто погано - тремор, збите дихання, я відчуваю, що я задихаюся просто. Я стою посеред магазину, мама підійшла: «Саш, все добре?» А я дивлюся мамі в очі і кажу: «ні, нічого доброго взагалі немає…»І я починаю плакати просто...» Наразі Сашко проходить реабілітацію і бере участь в акціях «Звільніть полонених». Справжній Сталевий Олександр Кузьменко |
24 червня 2025
|
— "Quis est iste?" — шепотіли посли. — "Це Сулима. Той, що спалив фортецю турків у Чорному морі." Іван Сулима народився у шляхетній, але небагатій родині на Київщині. Ще змалку він покинув рідне село, подавшись на Січ, де загартувався в боях з татарами й турками. Його ім’я стало відомим після зухвалої атаки на турецьку фортецю Кафу (Феодосію) — ключовий пункт невільничої торгівлі. Козаки, на чолі з Сулимою, спалили гавань і звільнили понад 15 тисяч українських бранців, серед яких були і жінки, і діти. Це був подвиг, що сколихнув не лише Османську імперію — а й усю Європу. У 1620-х роках Сулима побував у Франції, Італії, Іспанії, навіть на Мальті, де лицарі-госпітальєри приймали його як рівного. Та найвидатнішим стало його паломництво до Риму. Його шлях — не з мольбою, а з правдою. Він не просив допомоги. Він приніс доказ: Україна стоїть на передовій християнства. Не словом, а мечем. Папа Урбан VIII прийняв Сулиму не як варвара, а як захисника віри. Після особистої аудієнції, під час якої Сулима розповів про боротьбу козаків проти яничар і про порятунок християнських рабів, Папа Римський особисто благословив його. Це була небачена подія: Сулима отримав папську золоту медаль — найвищу нагороду Ватикану. Вона вручалась не кожному королю. Та Папа бачив у ньому не просто воїна — а символ віри і честі на краю християнського світу. Медаль із зображенням ключів святого Петра та хрестом з підписом: "Pro fide et libertate Christianae" — "За віру і свободу християнства". Сулима повернувся до України як герой. Проте його шлях завершився трагічно. Коли він повстав проти шляхетського гніту і зруйнував фортецю Кодак, його схопили за наказом польської влади і... стрaтили у Варшаві — попри те, що навіть сам Папа Римський просив про помилування. Легенда каже, що його останні слова були: "Краще бути стрaченим за правду, ніж жити, зрадивши братів." Іван Сулима — один із тих героїв, кого майже стерли з історії. Але саме він був єдиним козацьким ватажком, якого благословив Папа. Єдиним, хто отримав золоту медаль Ватикану як захисник віри, волі і братства. Ім’я Сулими — це голос епохи, де меч і молитва йшли поруч. |
24 червня 2025
|
Найвідоміший антивоєнний роман Ремарка «На Західному фронті без змін», опублікований в 1929 р., одразу став сенсацією та бестселером. За перший рік було продано 1,5 млн примірників роману, його переклали іноземними мовами, і через рік в Голлівуді за його мотивами уродженець України Лев Мільштейн (Льюїс Майлстоун) зняв однойменний фільм, що здобув "Оскар". Чималі прибутки від публікації та екранізації роману дозволили автору Ремаркові створити свою колекцію полотен Сезанна, Ван Гога, Ренуара, Гогена. Водночас саме цей роман приніс Ремарку не лише славу і гроші, а й чималі проблеми. Її антивоєнний настрій обурив Гітлера і його прибічників. Тож коли в 1931 р. Ремарка номінували на Нобелівську премію, спротив політичних сил Німеччини сягнув апогею та почалася кампанія цькування Ремарка за антипатріотизм: Гітлер оголосив його євреєм (на підставі того, що, якщо читати прізвище письменника з кінця, вийде "Крамер"). Зрештою в 1933 р. Ремарк був змушений поспіхом виїхати до Швейцарії, а звідти - до США. "Якщо хочеш щось зробити, ніколи не питай про наслідки. Інакше так нічого і не зробиш", - стверджував письменник. Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ ім. Т. Шевченка #Заріст_література #Заріст_Ремарк #Заріст_22_червня |
23 червня 2025
|
| Закрити |
