|
Популярна пісня написана улітку 1965 року. Вона — чи не перша, яку легендарний Анатолій Кос-Анатольський присвятив своїй дружині. «А приїхала би Надя вчасно, не було би цієї милої, ніжної та душевної «Зоряної ночі!» Овдовівши в 1961 році, композитор Анатолій Кос-Анатольський через шість років одружився вдруге. Молода дружина Надія Опришко–Кос народила йому двох синів — Анатолія та Адріана Adrian Kos. Разом прожили майже 17 щасливих років. Коли одружилися, музичному корифею було 58, його молодій дружині — 22. «Різниця в 36 літ мене ніколи не лякала. Анатоль мав дуже багато чару, завжди залишався молодий душею. Завжди стрункий, підтягнутий, вишуканий, з інтелігентним вихованням і шляхетними манерами, — визнає Надія Кос Надія Кос. — Як більшість тодішніх освічених галичан, Анатоль перфектно знав кілька мов — німецьку, польську, англійську, французьку, італійську, грецьку, латину. Одруження окрилило його, знову народжувалися прекрасні мелодії, які ставали класикою української культури. І справді, таких пісень було дуже багато. «Зоряна ніч», «Серпневі ночі», «Чому ти місяченьку, жмуриш око» …Воно все кипіло і бурлило в ньому і рвалося на волю. І вірші, і мелодії. Мабуть, закономірно, що найкраще йому вдавалися пісні на власні вірші. Писав переважно вночі, до третьої–четвертої години. А потім неодмінно просив мене: «Слухай, слухай…» Творча робота надзвичайно виснажлива. Я це добре знала. Тому хукала і дмухала на нього. «Зоряна ніч» написана улітку 1965 року. Вона — чи не перша, яку присвятив мені. Тоді мешкала у Стрию, Анатоль — у Львові. Ми обумовилися зустрітися у курортному Гребенові, що в шести кілометрах від районного центру Сколе. І треба було так статися, що я того дня приїхати не змогла. Якраз починався наш романтичний період кохання. Звісно, що попередити Анатоля не могла, не було тоді таких засобів. Він залишився сам, було йому одиноко, сумно, тривожно на душі. Щоб не впасти у ще більший відчай, узяв аркуш паперу, ручку і під враженнями того зоряного вечора, під впливом думок, переживань, почуттів, емоцій, почав писати: Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, — Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє… Так народжувалася «Зоряна ніч». Я все–таки приїхала наступного дня. Ми сиділи на терасі, щасливий Анатоль дав мені не тільки текст, а й мелодію нового твору. Це було душевно і зворушено. Першою заспівала я. Для Анатоля. Пізніше виспівало «Зоряну ніч» тріо Мирослава Скорика «Чарівна скрипка», згодом шедевр з неї зробили сестри Байко, а невдовзі вона потрапила до репертуару київського вокального ансамблю «Мрія» Ігоря Поклада. Тепер же думаю, що було б, коли приїхала до Гребенова вчасно? Не було би цієї милої, ніжної та душевної «Зоряної ночі»! На все воля Господня. І на такі пісні також…» Зоряна ніч кличе мене, Зоряна ніч поки мине, — Тисяча дум, Тисяча мрій Серце бентежить моє. В зоряну ніч кличу тебе: Гей, озовись! Де ти є, де? З тисячі дум Вижени сум, Що моє серце гніте. З тисяччю мрій не пропадем, Разом з тих мрій казку спрядем! В зоряну ніч Ми віч-на-віч Щастя в тій казці знайдем. Чуєш молю, кличу тебе: Гей, озовись! Дети є, де? Вкинь до тих мрій Промінь надій, Щастя моє золоте! |
20 червня 2025
|
Популярність Глазового — феноменальна. "Докотилася до кума новина, Що вино робити можна з кавуна. Кум — страшенно нетерплячий чоловік. Він негайно ж кавуняру приволік. Вставив трубку з очерету «під ребро», Пачку дріжджів затаскав йому в нутро. Намішав цементу, глини, кізяків І обмазав кавуна з усіх боків. Мідним дротом те страхіття обмотав І на піч його сушитися поклав. Як нагрівся кавуняра уночі, Зашумів, немов реактор, на печі. Тут у кума і з’явився мудрий план: Вмонтувати у «реактор» мідний кран, Щоб під тиском в кілька сотень атмосфер З нього гнало різні вина і лікер. Чую — кум мій барабанить у вікно: — Йдем до мене пити марочне вино! — Тягне в хату і показує мені Кавуняру, що лежить на черені. — Дріжджів,— каже,— я напхав йому в нутро.. Там, напевне, розщепилося ядро. Не кавун це вже у мене, не балон, А заряд на кілька тисяч мегатонн. Тільки атом служить миру, не війні: Він вино для мене чавить в кавуні. А «реактор» в цю хвилину як рвоне! Оглушило, ошелешило мене… Прокидаюсь — бачу, хати вже нема. Піч стоїть посеред дворища сама. Бачу — кум сидить на клуні, наче птах, Весь у сажі, вся сорочка у дірках. Переляканий, страшний, як сатана, Ще й контужений осколком кавуна. На подвір’ї — тільки пір’я від курей. Біля двору — тільки клямка від дверей. Кум оговтався та й каже: — Це буза… Ми ще гнатимем коньяк із гарбуза!" За своє довге життя він видав півтора десятка книжок, а ще стільки ж перевидань побачили світ після його смерті. Мав комп’ютера, а от байки писав і передруковував на друкарській машинці: «Мені треба, щоб отут папір виповзав із машинки, і щоб я бачив, де букви беруться». Павло Глазовий пережив нелюбов совітської влади. Партія боялася гострого пера Глазового і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любив народ. |
20 червня 2025
|
Він заявив, що у Москві вкрай негативно оцінюють ймовірність зміни влади в Ірані та вважають неприйнятним сценарій усунення верховного лідера країни Алі Хаменеї. За його словами, такі дії можуть спровокувати вкрай небезпечні та важко передбачувані наслідки з боку РФ. Ізраїль це почув і вже відреагував на ці слова піднявши суму винагороди за інформацію про місце знаходження Хаменеї. |
20 червня 2025
|
|
20 червня 2025
|
Не сказали «люблю», не обійняли, не попросили пробачення. Не зважились на мрію, відклали «на потім», яке так і не настало. З роками розумієш: найстрашніше - не спробувати. Бо час минає, а на серці лишається тінь: «а якби тоді…» Живіть зараз. Не бійтеся. Говоріть, любіть, дійте. Щоб потім згадувати - з теплом, а не з жалем. ❤️ |
20 червня 2025
|
Звучить неймовірно? Але це правда. Коли ворон слабшає, він опускається на землю поблизу мурашника, розправляє крила, завмирає… і чекає. Мурахи, спантеличені чи роздратовані, миттєво обсідають його з усіх боків. Але птах не тікає. Він дозволяє їм повзати по своєму тілу. Навіщо? Бо мурахи виділяють мурашину кислоту - потужний природний антисептик, який допомагає птаху позбутися грибків, бактерій та інших паразитів. Це дивовижне явище називається „мурашіння”. Його спостерігають у багатьох видів птахів - як древній ритуал самолікування, точний, мов тиша. Нагадування про те, що природа має ліки, про які ми навіть не здогадуємось. Може, справжня мудрість - це та, що не потребує слів? |
20 червня 2025
|
Іван про Івана. Гаврилюк про Миколайчука. — Фільм «Білий птах з чорною ознакою» демонстрували на ХХIV з’їзді кпу, усі схвалили, підтримав навіть Петро Юхимович Шелест, тодішній перший український комуніст. Та різко негативно відізвалися у Львові. «Фільм очєнь врєдний, — заявив перший секретар львівського обкому компартії віктор добрик, — для житєлєй Западной Украіни, асобєнно маладьожи, патаму што визиваєт националістічєскіє чувства». Це був страшний удар по цвіту українського кіно. Як могла Іваном вкотре не опанувати депресія? І знову ж — все в собі... З початком 1970–х фільми за участю Івана Миколайчука негласно потрапили під статтю «надто націоналістичні». Ще раніше, у 1965–му, після акції протесту, вчиненої київською інтелігенцією на прем’єрі «Тіней...», фільм оголосили «неблагонадійним» і зняли з прокату, а за авторами та акторами встановили нагляд. Пізніше на поличку потрапила картина «Пропала грамота», а екрани заполонили українці–телепні в стилі Корнійчука. Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем і в творчості, і в житті. Івана Миколайчука змусили відмовитися від ролі Ореста у фільмі «Білий птах з чорною ознакою», писаної спеціально під нього, бо, мовляв, такий привабливий типаж не може грати роль «бандита» (Ореста, зрештою, зіграв Богдан Ступка, а Миколайчук — Петра). Вісім років чекав затвердження сценарій фільму «Така пізня, така тепла осінь». Стрічка «Камінна душа» за Гнатом Хоткевичем, для якої Миколайчук написав сценарій разом із Борисом Івченком, знімався за іншим текстом. — Остаточне “відлучення” великого буковинця від екрану відбулося в 1973 році. Причиною став конфлікт Миколайчука з одним високоповажним чиновником від культури, якому Іван зробив зауваження щодо манери поведінки. З того часу ім’я Миколайчука викреслювалося зі списків усіх знімальних груп, хіба що час від часу траплялися епізодичні ролі. Лише 1979 року, вдалося вибити дозвіл на зйомки “Вавилона ХХ” за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Фільму, що став режисерським дебютом і, поряд з “Тінями...”, — другою вершиною творчості Миколайчука. Фільму, який повертав у мистецтво засади поетичного кіно, повертав душу і був чимось набагато глибшим, ніж просто філософською притчею про життя і смерть. Сценарій до нього Іван написав за три дні і три ночі. Кілька разів знімалися і перезнімалися сцени з фільму «Така пізня, така тепла осінь» — раз по раз там знаходили якусь крамолу. Багато пропозицій він відхиляє сам — його талант був набагато більшим за куці рамки ідеологічних одноденок. «Згоріла душа», — признавався він мені незадовго до смерті. У Івана не було виходу емоцій. А тому серце у певний момент не витримало. А як могло бути по–іншому?! Якщо ти розмовляв українською — націоналізм, якщо у тебе прізвище Миколайчук — націоналіст. — 1989 року мені пощастило потрапити на прийом до другого секретаря цк кпу Володимира Івашка з тим, що мене боліло. «Кіностудії є у Києві, Одесі, Ялті, допоможіть створити її у Львові, на Заході України», — сказав чоловікові. Я ніколи не був членом партії, завжди кричав проти комуністів, де тільки міг, але, на диво, він прихильно до цього поставився. І комуністи виділили величезні гроші на ті часи. Так народилася професійна кіностудія «Галфільм» (слова «Галичина» комуністи не могли дозволити у назві!). І я приїхав на декаду відкриття студії до Львова. Весь мистецький бомонд прибув на таке величне дійство. А в останню ніч до мене у 212–й номер готелю «Львів» о 4 годині 20 хвилин ранку постукали у двері хлопці в сірих костюмах. Повели мене в готель «Інтурист» (нині — «Жорж») і три дні тримали на допитах. Розмови йшли про Івана Миколайчука (який вже два роки був біля Бога) і про Сергія Параджанова… “За антирадянську діяльність” — зазначено було в документах. Цей хвіст тягнувся за мною після всіх закордонних поїздок. Зі мною завжди їздив чоловік–стукач з першого відділу кіностудії, який пізніше у своїх звітах–пасквілях писав: “Підозріло дружить з німецькими (болгарськими, чеськими — будь–якими) акторами”. Я навіть відважився і якось попросив у кдб, щоб посилали зі мною хоча би “лейтенанта”, а не придуркуватого “єфрейтора”. Це мене принижувало. Ті виродки комуністи боялися Миколайчука живого і навіть мертвому не могли пробачити ні його Господнього таланту, ані його любові до всього рідного, без москворотих. Дивно, але Іван прогнозував ницість і підлість окремих із відомих нам людей і те, що трапиться з українським кіно. У ньому була закладена рідкісна риса пророка: людей читав, як книжку. Мабуть, багатьом і нині не дає спокою талант Івана, який він, безперечно, мав він Бога. Він публічно не був бунтарем, але кдб не спускав з нього очей. Він, як і Леонід Федорович Биков, усе виношував у собі, на відміну від мене. У багатьох випадках я міг дати волю кулакам, відчуваючи несправедливість чи приниження. А потім мене раптово відпустили. Купили квиток СВ і відправили до Києва. Я не зрозумів, що сталося. Лише через місяць мені сказали, що високий чин в українському кдб сказав єдину фразу: «Відпустіть цього хорошого хлопця». Хто знає, що би зробили: чи закатрупили, як Володю Івасюка, чи посадили б. Як виявилося, на мене написали «любі друзі», кілька зі Львова, декілька – з Києва. Не хочу називати прізвищ, адже ростуть їхні діти та онуки. І вони добре знають, що я це знаю. І я читав цю «ксіву», де наголошувалося, що я антикомуніст, що ворожий для влади несвідомий елемент і мене треба локалізувати. І справді так було, я казав, що комуністи набагато гірші від фашистів. Ось яскравий приклад української зради. Усі великі українці в цьому «кіно» поміняли вже “квартири” на небеса. Відійшли Биков, Миколайчук, Параджанов, Степанков, Брондуков... |
20 червня 2025
|
- звучить непогано, правда? Але… «У тебе залишилось лише 40 літніх відпусток» - ось це вже змушує задуматись. Можливо, лише 40 разів ти ще відчуєш тепло літнього сонця на шкірі. 40 разів побачиш, як осіннє листя змінює колір. 40 разів змерзнеш узимку і вдихнеш запах першого весняного дощу. А може, й менше. Може - 10. А може - 5. А може… саме цей раз - останній. Ми живемо так, ніби безсмертні. Відкладаємо мрії, любов, щастя на потім. А якщо це «потім» ніколи не настане? Якщо це - останній ранок, коли ти відчуваєш аромат кави? Останній день, щоб сказати комусь: «Я тебе люблю»? Це не песимізм. Це - чесна правда. Не витрачай сьогоднішній день даремно. Може, завтра вже не буде. гр. «Людина» |
19 червня 2025
|
Перший мітинґ у Львові. Спогади очевидця Ігор Мельник Нагадаймо, як усе відбувалося. Наприкінці 1980-х стало щось ворушитися в тодішньому СРСР. Мало вірилося в задекларовану "згори" "перестройку", але магічно подіяв приклад польської "Солідарності", перші спроби створити незалежні масові громадські організації в балтійських країнах... Потрібно було зачепитись за котрусь із тем, які тоді хвилювали людей, а серед них були й екологічні проблеми, підсилені недавньою Чорнобильською катастрофою, і спроби викриття злочинів сталінізму, і питання про виживання української мови та культури. На початку 1988 року в Україні вже діяли нечисленні (як їх тоді називали – "неформальні") організації, що постали на ґрунті українського національного відродження: Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), клуб "Рідне слово" (Полтава), Українська асоціація незалежної творчої інтеліґенції (Львів-Київ), поширювались самвидавчі часописи "Український вісник" (В.Чорновіл, Мих. Горинь), "Кафедра" (М.Осадчий), "Євшан-зілля" (Ірина та Ігор Калинці, С.Шабатура), проводилися вечори поезії, дискусійні клуби. Назрівала потреба створення масової, незалежної від правлячої КПРС, національної організації. 14 квітня 1988 року київська газета "Літературна Україна" надрукувала відкритого листа кількасот львів’ян про необхідність створення організації для захисту української мови. Це стало основою для створення Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Гуртувалися майбутні члени, розроблялися програмні засади й установчі документи. Зразком для статуту став Устав «Всесоюзного добровольного общества борьбы за трезвость» — дуже модної в "горбачовські" часи організації, яка мала досить непоганий з юридичного боку статут. Ідею створення Товариства підтримали Львівське відділення Радянського фонду культури та члени його правління: Ростислав Братунь, Еммануїл Мисько, Орест Шейка, Наталя Чавага. Потрібно було знайти солідну та шановану в місті людину на посаду голови майбутнього товариства. Через Володимира Олейка я познайомився з письменником, лауреатом Шевченківської премії Романом Іваничуком, який без довгих церемоній погодився на пропозицію очолити організацію, яку ще треба було створити. Десь так наприкінці травня все було готове: установчі документи, майбутні вожді, оголошення, приміщення, Іванка Крип'якевич позичила ориґінальний портрет Шевченка для оформлення сцени. Почали приєднуватись люди: Василь Репетило, Марія Базелюк, Богдан Вовк, Марія Бабій, Ярослав Рибак, Олександра Бик та інші, в останній вечір приєдналася група науковців Інституту суспільних наук: Ольга Кровицька, Євген Жеребецький, Ганна Войтів, Всеволод Іськів, Петро Мавко. Нарешті настав понеділок 13 червня 1988 року — запланований день Установчої конференції Товариства, яка мала відбутися в Будинку культури будівельників, що на вул. Стефаника, 16а. Але директор закладу повідомила, що їй подзвонив секретар міськкому КПРС Адам Мартинюк і заборонив проводити збори. Пошуки "товаріща" Мартинюка були марними, не з'являвся він до кінця дня у своєму кабінеті, щоби уникнути пояснення свого вчинку, не було на місці й керівника ідеологічного відділу Олександра Масляника. Виглядає, що рішення було продиктоване Мартинюку згори, він був лише виконавцем, а згодом вже його зробили "стрілочником". Через те Адамові Мартинюкові все життя доведеться носити тавро "запретителя украинского языка". Це "високе звання" підтвердив він і 2012 року, коли протягував у Верховній Раді антиукраїнський мовний закон. Очевидно, львівські компартійні керівники були налякані підпільною нарадою представників національно-демократичних рухів народів СРСР, яка відбувалася напередодні (11–12 червня 1988) у Львові. Ця нарада ухвалила відозву в обороні національних прав. Для обміну досвідом національно-демократичного руху та узгодження спільних дій між черговими нарадами було створено “Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР”. А о 6-й годині вечора під зачиненою брамою Будинку культури зібралося кількасот обурених львів'ян. Хтось подав ідею скласти телеграми з протестом на ім'я Горбачова, а також на адресу XIX партконференції та в редакцію "Літературної України"... До речі, відповіді на жодну з телеграм ніхто так і не надіслав, прийшли лише підтвердження про отримання. Не пам'ятаю хто (здасться, Ярослав Путько чи Іван Макар) кинув заклик: усім іти до пам'ятника Іванові Франку — і там провести наші збори. Усі погодилися. За якихось 10 хвилин ми вже були під пам'ятником. А що далі? Всі дивляться на мене як на організатора цього дійства, а я не знаю, з чого починати, та й переляк починає потроху закрадатись у душу, бо одна річ — відкривати збори в залі, інша — несанкціонований мітинґ, перший за багато десятків років. Та нічого не вдієш, на людях і смерть не страшна, піднімаюсь на цоколь і звертаюсь до громади. Вже добре не пам'ятаю всього, що тоді говорив, бо магнітофон з'явився в руках Михайла Гориня вже пізніше. Здається, спочатку постарався заспокоїти людей і закликав до організованості й порядку, бо деякі відчайдухи вже були готові йти бити вікна до міськкому партії. Потім зупинив погляд на милому жіночому обличчі з юрби, слідкував, як ця жіночка реагує на кожну мою фразу — і так знайшов упевненість у правильності моєї промови. Потім виявилось, що цією незнайомкою, яка мимоволі впорядкувала мої сумбурні думки, була Слава Величко (тепер редактор "Аудиторії"). Від тої миті все пішло легко, надавав слово промовцям, читав проекти статуту та ухвал, одне слово, усе — як на звичайних зборах. Хоча через якийсь час з'явилося кілька міліціонерів, заклацали фотоапарати, став відчувати на собі об'єктиви відеокамер. Знову закрався сумнів, чи доведеться сьогодні ночувати вдома, чи, може, десь у казенному місці? Декотрі з людей почали відходити від пам'ятника й прогулюватись на безпечній відстані, вдаючи, що не мають відношення до події, тим більше, що слабенький дощик давав можливість з чистою совістю залишити це місце. Але водночас надходили нові люди, тож загальна кількість присутніх вже перевищувала тисячу осіб. Постараюсь назвати усіх, хто виступав тоді на мітинґу: Ярослав Путько, Василь Репетило, Роман Крип'якевич, Павло Шеремета, Євген Гринів, Михайло Горинь, Ірина Калинець, Іван Макар, Віталій Процюк, Марія Бабій, Анатолій Косянчук, Назар Новосад, Наталя Дідчук, Ганна Іваницька, Юрій Волощак... Можливо, ще дехто, але я не пригадую, на жаль, їх імен. Говорили не лише про створення та майбутню діяльність Товариства рідної мови, а й про все, що хвилювало у той час людей. Найбільший резонанс мав короткий виступ Івана Макара, особливо такі його слова: "Треба чітко собі уяснити, що то були за виступи у 1944–1952 роках. Щоби нас не обзивали бандитами і бандерівцями, коли ми їдемо десь за межі нашої України. Нам потрібно уяснити, що то був рух проти сталінізму, що то були єдині, перші і організовані виступи проти сталінізму. Треба знати, що сталінізм і фашизм — то речі ідентичні. Нам треба ставити пам'ятники тим, які загинули в боротьбі зі сталінізмом" (подаю за тектом у виданні "Український Вісник-Експрес", №8, серпень 1988). Зібрання обрало раду Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка, до якої увійшли: П.Шеремета, В.Репетило, Р.Іваничук, М.Косів, Я.Путько, Ір. Калинець, А.Косянчук, С.Сокуров, І.Литвин, Є.Гринів, Г.Войтів, О.Бик, Р.Тертула, Р.Крип'якевич, В.Процюк. Мене обрали головою Товариства до конференції, яку вирішили провести наступного понеділка, 20 червня, в Будинку культури будівельників. Одночасно створили ініціативну групу, яку очолили Іван Макар та Ірина Калинець. Вони закликали громаду провести наступний мітинґ 16 червня на цьому ж таки місці. Я був свідомий, що це лише початок, адже багато людей, які брали участь у "крамольній акції" і навіть наважилися на хвилі загального піднесення виступити з імпровізованої трибуни, якийсь час будуть тихенько вичікувати, чим усе це закінчиться. Це підтвердили мої телефонні дзвінки наступного дня. Повернувшись після зібрання додому та розпивши з друзями пляшку вина, я нарешті зрозумів, що все нібито обійшлось, і спатиму нині у своїй постелі. Донині дивує мене, чому тодішня влада не відреагувала в належний спосіб на цей стихійний мітинґ. Адже навіть через дрібніші інциденти застосовували негайні репресії. Про те, що соціалізм уже "набув людського обличчя", теж не доводилося говорити, бо криваві розправи у Тбілісі, Баку, Вільнюсі чи розгони львівських мітинґів того самого року свідчать про протилежне. Здається, влада того вечора була шокована і не готова до рішучих дій. Підлеглі не мали чітких інструкцій, як поводитися, дрібні керівники не наважилися виявити ініціативу та взяти на себе відповідальність, а начальство вже полишило свої робочі кабінети, бо, заборонивши збори, було певне — людська отара переляканої інтеліґенції, побачивши на брамі замок, спокійно розійдеться по домівках. В середу, 15 червня, мене викликали на засідання правління Фонду культури. Разом з членами правління там були присутні також Адам Мартинюк та представники обкому КПРС. Мушу віддати належне членам правління Е.Миську, Р.Братуню, О.Шейці, Б.Возницькому, В.Овсійчуку, які висловили обурення забороною установчих зборів і підтримали вимогу мітинґу провести 20 червня установчу конференцію Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка у тому ж таки БК будівельників. У четвер, 16 червня, біля пам'ятника Іванові Франку відбувся другий, численніший, мітинґ, на якому львівській громаді мали представити делеґатів XIX конференції КПРС. Тоді під університетом зібралося кілька тисяч львів'ян, і делеґати змушені були вийти до народу. Цей мітинґ вели Іван Макар та Ірина Калинець, на ньому виступили також Ігор Деркач, В`ячеслав Чорновіл, Ярослав Путько, Богдан Горинь, Павло Шеремета, Михайло Горинь, В.Мізерний, Наталя Дітчук, Юрій Волощак та інші, виступали й деякі делеґати на партконференцію: В.Волков, І.Юхновський, Н.Трохановська, І.Півень та інші. Ще один делеґат, тодішній начальник управління КДБ у Львівській області С.Малик, не виявив бажання зустрітися з присутніми, зате його підлеглі ретельно фіксували все, що відбувалося, на відеоплівку, накопичуючи компромат на учасників акції. Хоч проти мене особисто не застосовували тоді відкритих репресивних заходів, проте я постійно відчував на собі в той рік посилену увагу органів безпеки. На мітинґу ухвалили рішення проводити такі всенародні зібрання на тому самому місці першого четверга щомісяця, а 21 червня — на стадіоні "Дружба" остаточно сформулювати й ухвалити на всенародному мітинґу настанови делеґатам XIX партконференції. Одночасно вирішили створити Демократичний фронт сприяння перебудові. 20 червня 1988 року в Будинку культури будівельників у Львові відбулась Установча конференція Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Хоча саме Товариство було вже утворено тижнем раніше на першому львівському мітинґу. Людей того вечора зібралося набагато більше, ніж міг вмістити не такий вже й великий зал БК будівельників. До президії зборів, окрім обраних на мітинґу членів ради, увійшли також Е.Мисько, М.Колесса, Р.Лубківський, вів це зібрання Ростислав Братунь. У багатогодинних дебатах взяли участь Р.Іваничук, Мих. Горинь, В.Чорновіл, В.Репетило, М.Косів, Б.Завадка, І.Литвин, О.Шейка, І.Мельник, І.Швець, І.Макар, П.Зозуляк, З.Дашак, Ір. Калинець. Конференція остаточно затвердила Статут Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка як самодіяльної громадської організації, основними завданнями та напрямками діяльності якої були: підтримка ініціатив та починань громадськості, розширення сфери функціонування рідної мови, надання українській мові статусу державної, всебічна робота щодо широкого застосування української мови в діловодстві, рекламі, інформації... Особливо на часі був п. 5.9. Статуту про створення первинних осередків за місцем праці, навчання чи проживання членів Товариства, що дало змогу швидко поширювати діяльність у містах і районах області, у колективах підприємств, установ, навчальних закладів. Осередки Товариства ставали незалежною альтернативою компартійній адміністрації, структурами, довкола яких об'єднувались усі національно свідомі сили суспільства. Уперше в Статуті леґальної громадської організації нічого не згадувалося про керівну роль КПРС, жовтневий переворот 1917 року, марксизм-ленінізм та інші ідеологічні "аксіоми" того часу. Згадувалося, щоправда, як данина популярним тоді "вільнодумним" гаслам, що Товариство діє на основі соціалістичного плюралізму. Все це вибивало формальні підстави прямого втручання компартійної влади у діяльність Товариства, що особливо дратувало тодішніх львівських ідеологічних керівників. Хоч не треба тішити себе ілюзіями, що тодішні владні структури не шукали негласних шляхів впливу на Товариство. Установча конференція обрала письменника Романа Іваничука головою Товариства рідної мови ім. Т.Шевченка. Заступниками його стали науковий працівник історичного музею у Львові Михайло Косів та інженер-конструктор ВО "Кінескоп" Ігор Мельник (автор цих рядків), відповідальним секретарем — науковий працівник Фізико-механічного інституту Юрій Зима. Крім того, до першого складу Ради Товариства увійшли зокрема (не згадуватиму людей, які пізніше ніколи не брали участі в її роботі): народна артистка України Марія Байко, працівниця КГХ ПрикВО Олександра Бик, письменник Ростислав Братунь, журналіст газети "Трибуна робітника" Богдан Вовк, науковий працівник Інституту суспільних наук Ганна Войтів, працівник Західноукраїнської геологічної експедиції Микола Голярчук, науковий працівник картинної галереї Богдан Горинь, старший науковий працівник Інституту суспільних наук Олександра Захарків, професор Роксоляна Зорівчак, аспірант Політехнічного інституту Ігор Кархут, керівник хору "Дударик" Микола Кацал, композитор Микола Колесса, заступник голови Львівського відділення Товариства охорони пам'яток історії та культури Ігор Кудин, ветеран КПЗУ Іван Литвин, інженер СКТБ Інституту прикладних проблем механіки і математики Іван Макар, письменник Микола Петренко, кореспондент газети "Культура і життя" Павло Романюк, професор медінституту Павло Скочій, інженер Інституту геології Василь Репетило, інженер ГСКТБ "Львівхімсільгоспмаш" Роман Тертула, поетеса Марія Чумарна, працівник музею етнографії Марія Шунь, парох м. Самбора о. Іван Швець. Наступного місяця були докооптовані професор Теофіл Комаринець та письменник Роман Лубківський. Головою ревізійної комісії став науковий працівник Інституту суспільних наук Всеволод Іськів. Перші з первинних осередків були створені 7 липня 1988 року в фізико-механічному інституті (Юрій Зима, Володимир Піх) та 8 липня — у ВО "Львівхімсільгоспмаш" (Марія Базелюк). А 21 червня 1988 року львів'яни побачили у своїх поштових скриньках аркуш паперу з написом: "Тимчасові правила проведення зборів та інших масових заходів, які організовуються в містах та інших населених пунктах Львівської області". Це була спроба влади підвести правову базу під заборону проведення мітинґів, бо тодішнє радянське законодавство, проголошуючи конституційні права на мітинґи, збори, демонстрації, не мало жодних нормативних актів щодо процедури їх проведення. Комуністичній владі це не було потрібно, бо останні мітинґи розігнано ще в 1918–1919 роках, і ніхто не вірив, що знайдуться відчайдухи, які наважаться провести захід, не запланований владою. Усі дрібні спроби публічного виявлення опозиції до влади кваліфікувались як антирадянська аґітація та пропаґанда чи просто хуліганство. Того самого дня для профілактичної бесіди до обласної прокуратури викликали В.Чорновола, Ір. Калинець, I.Макара та інших ініціаторів. Але, попри все, того вечора біля стадіону зібралося близько 10 тисяч людей. Озвучення не було, в натовпі провокатори та звичайні хулігани намагалися сіяти сум'яття, поблизу концентрувалися потужні сили міліції. Єдиний мегафон був у руках голови Ленінського райвиконкому Литюги, який намагався вести мітинґ за своїм сценарієм, не даючи виступити ініціаторам. Щоб не допустити до провокацій і непередбачених дій, Ірина Калинець була змушена закликати громаду розійтися. Частина людей рушила походом до центру міста, де перед Оперним театром біля пам'ятника Леніну, оточеного міліціонерами, перед невеликим імпровізованим вічем виступили Юрко Волощак та Ігор Калинець. А ще 23 червня 1988 року на Личаківському цвинтарі відбулася панахида біля братської могили закатованих у львівських тюрмах 1941 року. На панахиді вперше були присутні кількасот людей. Так закінчувалися "десять днів, що сколихнули Львів", які стали початком великих національних і суспільних зрушень в Україні. Багатьом з нас вдалося у ті дні подолати почуття вічного страху, добре відоме всім, хто жив за радянських часів, і нарешті ступити перший крок до громадянського суспільства, до незалежної України. 13.06.2013 https://zbruc.eu/node/8766 Lesya Porutska-Sakovych 13 червня 2017 р. |
19 червня 2025
|
У центрі скандалу — Свято-Духівський собор. 17 червня — дата, яка тепер увійде в церковний календар не як день мирного богослужіння українською мовою, вперше в цьому храмі, а як ікона непорозуміння, барикад і нарваної ностальгії за канонічним "руськім міром". Почалося, як завжди, з "молитви". Тієї самої, що вже кілька років є універсальною формою блокування: молитва стоячого типу, молитовне пікетування, замкнуте на "нє атдадім!", хоча, здавалося б, сам Христос казав "віддай кесареве кесарю". Але в московській редакції ці слова вирізано з канону — як і все, що не вкладається в концепцію церковної вертикалі фсб. Найцікавіше, як завжди, почалося тоді, коли приїхав Мелетій — митрополит не миротворчий, а бойовий. Він, за своєю логікою, мав би мирити, а натомість — підписав духовну директиву на штурм. Після його прибуття віряни упц мп зламали паркан, прорвалися до храму й отримали у відповідь не "Христос посеред нас", а кийок від спецпідрозділу "ТОР". Парадокс ситуації в тому, що все це сталося не тому, що храм закривали. Навпаки — його відкривали, але вперше — для служби українською мовою. І це, як виявилося, найстрашніший гріх за словами вірян упц мп. Можна було роками слухати "Слово пастиря" з московським акцентом, можна було підмінювати Євангеліє заявами Гундяєва, але почути "Отче наш" українською — це вже "свавілля", "розкол" і "переворот". Правоохоронці, які мали б розділяти грішне й праведне, змушені були розділяти вірян кийками. Бо там, де закінчується літургія, починається лоботомія. І ця війна — не за канон, не за віру, не за спасіння душі, а за вплив. Бо московський патріархат — це вже давно не церква, а франшиза імперії. З чіткою корпоративною етикою, церковною дисципліною та суворим керівництвом із офісу на Луб’янці. А тому коли українська держава дозволяє мовне богослужіння у храмі, який юридично перейшов до ПЦУ, — це не "утиск релігії", це нарешті спроба вивести українську духовність з-під колоніального ярма. І реакція на цю спробу — не інакше як останній етап московської агонії: агресивної, самовиправдальної, параноїдальної. Чернівецька сутичка — це не дрібна сварка двох церков, а ілюстрація великої драми: що таке свобода релігії в країні, яка воює за свободу як таку. І що значить Бог у серці, якщо серце зайняте ненавистю до рідної мови. Так що, коли наступного разу побачите натовп із іконами, які б'ють у вікна, не поспішайте вважати їх свідками віри. Можливо, це просто фан-клуб старої імперії, що розпадається під спів псалмів українською. |
19 червня 2025
|
| Закрити |
