|
ВОЛОДИМИР ДЖУС (William Dzus; 5 січня 1895, с. Чернихівці, Галичина, Австро-Угорська імперія - 19 червня 1964, США ) — відомий американський промисловець, винахідник та меценат українського походження, власник підприємства Dzus Fastener Co. Inc. та фабрик в Англії, Франції і Канаді, засновник і президент Українського Інституту Америки. У Сполучених Штатах про нього пишуть книжки, називають українським Генрі Фордом, а його розробки не втрачають своєї актуальності й у наш час. Хто б міг подумати, що все це про вихідця з простої селянської родини, що мешкала неподалік Збаража. Шлях до успіху не складний, коли робиш будь-яку справу з думкою про людей та край милий. 5 січня 1895 року в с. Чернихівцях Збаразького повіту королівства Галичини й Володимирії, яке входило до складу Австро-Угорщини (тепер Збаразький район, Тернопільська область, Україна), в багатодітній родині хліборобів Івана та Ксенії Джус народився син Володимир. Дитинство хлопця минало на природі, у забавах зі старшою сестрою, у сільській праці на 20 моргах ріллі у вільний від навчання час у суботньо-недільній школі. Батько помітив схильність сина до майстрування й після закінчення початкової школи влаштував його вчитися на столяра до місцевого майстра. А доньку із зятем благословив на еміграцію до США для гарних заробітків та допомоги родині. Минув рік, вона почала надсилати з-за океану невеликі кошти. Це значно покращило економічний стан сім’ї. Тоді, маючи лише 18 літ, Володимир вирішив, що може мати більше перспектив в Америці, хоча тато такого рішення не схвалював. В одному простому костюмі, з 25 доларами, захованими в шкарпетках, молодий мандрівник в 1913 році сів на корабель, який відпливав до Канади. Через кілька місяців, отримавши дозвіл, перетинає американський кордон під ім’ям Вільям Джус (William Dzus) і їде до Ньюарку, штат Нью-Джерсі. Без пригод діставшись до пункту призначення, він оселився в сестри. Заробітчанину без знання англійської мови спочатку було тяжко. Доводилося працювати викидайлом у ресторані по 12 годин на добу, без вихідних, за 85 центів, потім – вантажником, а ввечері навчатися англійської у ремісничій школі. Здобувши професію токаря, Володимир працевлаштувався на завод безпечних бритв у м. Орендж, штат Нью-Йорк. На спеціальних курсах вивчав автомеханіку, електромеханіку і креслення. Під час праці із пресом зрозумів, що через недосконалу його конструкцію може легко травмуватись. Тож, щоб запобігти цьому, вигадав механізми для запобігання від нещасних випадків. Життя потроху налагоджувалося. Восени 1917 року український новоамериканець одружився на подрузі дитинства Єві Скалецькій. Незабаром у подружжя народився син, якого назвали Федором-Теодором. Однак радість ця тривала недовго, бо мама малюка захворіла на туберкульоз й довелося переїжджати до Вест Айсліпа (West Islip), де повітря було кращим. На новому місці продовжував працювати токарем, механіком, навчатися на вечірніх професійно-технічних курсах. У 1918 році Джус розпочав процедуру патентування свого першого винаходу – удосконаленого токарного станка. У 1922 році він отримує на нього патент, однак працедавець одразу ж привласнив його собі. Незабаром померла улюблена дружина. Щоб легше пережити нещастя, винахідник повертається до Ньюарка, де його влаштував на роботу у свою будівельну фірму давній друг. Скоро Володимир-Вільям придбав обладнання, збудував гараж та відкрив власний автосервіс. Отримавши перші значні прибутки, в 1927 році одружився вдруге на Ганні Резнік, доньці власника будинку, квартиру в якому орендував. Молода дружина мала двох власних дітей, тож витрати сімейного куцого бюджету значно збільшились. Незабаром він успішно запатентував вітрогін для радіатора автівки, а згодом вигадав першу решітку для захисту радіатора від каменів під час руху автомобіля по дорозі. Ці винаходи, однак, прибутку фактично не дали, бо настали часи Великої депресії. У 1929 році навіть довелося закрити підприємство й піти працювати слюсарем-інструментальником у фюзеляжному цеху авіапідприємства Фейірчілд Ейркрафт Компані в Фірмінгдейлі (Fairchild Aircraft Company, Firmingdale), штат Нью-Йорк. І тут політ фантазії новатора не мав меж. Винаходи для авіапрому були поставлені ним на потік. Найкращою його ідеєю у 1932 році був стійкий до вібрації, перепаду температур і тиску повітря закріплювач для фюзеляжу літака – Dzus fastener. Одночасно конкуренти почали судові процеси, щоб залишити собі права на патенти. Після довгого розгляду справ суд виніс рішення: всі авторські права на винаходи належать українцю з Тернопільщини, який 26 квітня 1932 року заснував Dzus Fastener Company Inc. у Вест-Айсліпі на Говлей авенью. Пізніше він переїхав на Union Boulevard, 425, полишивши працю на авіазаводі. У 1933 році Джус побудував фабрику. Перші 16 закріплювачів виготовив за 4 долари для Амфібен Ейкрафт Компані. Нові моделі літаків цивільної та військової авіації гостро потребували інновацій, які щедро пропонувало новостворене підприємство. У 1935 році ним були захоплені зовнішні ринки збуту. Наступного року у новому приміщенні корпорації працювало 16 механіків, три службовці й адвокат-скарбник Френсіс Кларк. У 1938 році запрацювали новозбудовані фабрики у Канаді, Франції та Великобританії з річним прибутком в 100 тисяч доларів, потім – 500 тисяч (1940 р.). Дядько Сем у 1939 році замовив у нього технічне обслуговування 50 тисяч літаків, а після нападу 7 грудня 1941-го японських ВМС на Перл Харбор, з початком військових дій на островах Тихого океану й вступом США у ІІ світову війну співпраця з Пентагоном лише поглибилася. Це стимулювало швидку розбудову ще однієї фабрики в Глендейлі, штат Каліфорнія. Наприклад, у 1943 році підприємства Джуса працювали цілодобово, працевлаштувавши більше 1000 робітників лише у США, випустивши за місяць 30 мільйонів закріплювачів... Більше можна прочитати ТУТ: https://tinyurl.com/yx93d9ne |
23 червня 2025
|
Нагадаю, що на виборах у 2020 році він був одним з найреальніших кандидатів у Президента, хоча він так і не зміг зареєструвати свою кандидатуру — його затримали ще до початку офіційної кампанії. У Білорусі для реєстрації кандидата в президенти потрібно зібрати щонайменше 100 тисяч підписів виборців, часто саме на цьому етапі йшло перешкоджання, але у випадку з Тіхановським — його не допустили до участі у виборах ще до збору підписів, і тому країна отримала, зокрема, іншу кандидатку - його дружину. На той момент він був відомим відеоблогером, автором каналу «Країна для життя», де відкрито критикував режим Лукашенка і давав голос простим білорусам, які страждали від безправ'я. Його популярність зростала стрімко — на зустрічі з ним приходили тисячі людей, а влада відчула в ньому реальну загрозу. Загалом звільнили 14 політв’язнів. Це сталося після візиту до Мінська спецпосланця США Кіта Келлога — не виключено, що саме ця зустріч відкрила двері до переговорів. Серед звільнених: ▫️ 21-річний Кирило Балахонов, якого засудили на 3,5 роки лише за участь у «екстремістському» чаті з п’яти осіб ▫️ 69-річна Галина Краснянська — білоруска з громадянством Швеції ▫️ Наталія Дуліна — колишня доцентка Мінського лінгвістичного університету ▫️ Ігор Карней — журналіст «Радіо Свобода» |
23 червня 2025
|
https://bukvy.org/lider-ugorskoyi-o... Попри офіційні заяви про «два мільйони» заповнених бюлетенів, насправді участь у Нацконсультації взяли менше ніж 600 тисяч угорців — це рекордно низький показник. Мадяр назвав кампанію «дорогою пропагандою», яка тривала 2,5 місяці без жодної відкритої зустрічі — лише агітація, плакати та «підбурювання». «Занепалий, корумпований уряд не цікавиться справжніми проблемами людей і не наважується дивитися людям в очі. Вони просто листуються з ними», — написав політик. |
23 червня 2025
|
ВІсім років тому протягом тижня ходив у Києві в Національну бібліотеку України імені Володимира Вернадського з єдиною метою: знайти кумирів української естради на обкладинках журналів 1960-1980-х років. І це вдалося, усе відібране у найкращій розділовій здатності мені музейники відсканували. Звісно, що радощів було море. Проте досі не виходить з голови та жінка, яка була моєю сусідкою в читальному залі. Я навіть вже з нею почав вітатися, ба більше! – вона приходила раніше від мене і йшла пізніше інших. Незнайомка вразила з першого погляду і в неї не можна було не закохатися в широкому розумінні цього слова. Чи не вперше зустрів ту, від якої йшло не тільки тепло, а й світло! Соромився розпочати розмову першим… Проте час збігав і я відважився: «Вибачте, ласкава пані, так незручно, але не можу вас не запитати…» Сусідка ніжно усміхнулася і лагідною рідною мовою шокувала з перших слів: «Я замітила це і відчула. Не соромтеся, мені через три місяці буде 100. Я киянка, вчителька української мови, Так сталося, що пропустила українську літературу 1930–х років, майже її не знаю…» Ось пишу цей спогад, а сльози навертаються… Не дав нам москаль знати рідну мову, рідну історію, рідну літературу! Ця майже 100–літня українка відчула наскільки їй соромно буде прийти до Бога, не знаючи української літератури 1930–х. Що ж залишалося, підійшов, обійняв і розцілував те диво! Тепер шкодую, що не напросився на розмову, можна ж було записати і розповісти людям ось про такі яскраві і незабутні життєві. приклади Не хотілося злякати, вона вся була в 1930–х, мабуть роки юності її не полишали… |
23 червня 2025
|
Я на мить відвернувся. А коли знову подивився, побачив щось, що змусило моє серце завмерти: жива пташка лягла поруч, пригорнулась так, щоб їхні голови торкались одна одної. Вона заплющила очі й завмерла, мовби вирішила: краще померти поруч, ніж залишитися на самоті. Ця сцена змусила мене задуматися, наскільки глибокими можуть бути зв’язки — навіть серед птахів. Як іноді любов важливіша за саме життя. У світі, що навчає нас невпинно бігти вперед, змагатися, досягати й не озиратися, ми все частіше забуваємо про головне — про близькість, про зв’язок, про любов. Ми вимірюємо успіх тим, що накопичили, а не тим, наскільки глибоко любили. А між цими двома маленькими пташками була проста, але глибинна істина: любов — найцінніше, що ми маємо. Коли вона йде — частина нас хоче піти разом з нею. Можливо, саме цього бракує світові — здатності зупинитись і залишитись поруч, триматись за руку, не йти, навіть коли все навколо каже: «рухайся далі». Бо природа не рахує ні грошей, ні перемог. Вона цінує тільки зв’язок. Якби ми вчились у цих пташок… Можливо, нам було б легше згадати, що справді важливе. І знайти дорогу назад — до себе, до інших. До справжнього. |
22 червня 2025
|
Киянка |
22 червня 2025
|
Потрібно мати заощадження, дах над головою — а ще краще два: зимову й літню резиденції, автомобіль. Усе має бути своїм. Не можна залежати від когось і не слід переписувати майно на інших. Лише тоді є шанс прожити третій період життя гідно. Я надаю перевагу мінімалізму. Чим більше речей ти маєш — тим більше енергії вони забирають. Є тонка межа між тим, коли ми володіємо речами, і тим, коли вони починають володіти нами. Мистецтво жити — це вміння і смачно їсти, і міцно спати. Без страху, що колись хтось прийде й усе забере. У цьому світі насправді нічого нам не належить. І ми не маємо належати речам. Бо інакше — це прихована форма рабства. — Роберт Де Ніро |
22 червня 2025
|
20 червня відбулося свого роду бойове хрещення - премʼєрний виступ посла Андрія Мельника на екстреному засіданні Ради безпеки ООН, яке було скликано на вимогу України після безпрецедентної ескалації російського ракетного терору. Надзвичайно емоційна промова нікого не залишила байдужим у залі, навіть Нєбєнзя заслухався так, що забувся вийти з залу «в знак протесту» проти правди (як це бувало не раз у минулому). Так склалося, що промови на засіданнях Радбезу є передбачуваними, майже рутинними. Їх здебільшого монотонними, майже байдужими голосами зачитують постпреди, роблять якісь нотатки стафери, конспектують оонівські стенографісти, але - якщо бути відвертими - то особливо ніхто не вслухається у почуте. Все це доволі очікувано, традиційно проголошуються давно відомі позиції держав, все звучить по-буденному, як на фабриці, без жодної інтриги. Саме для того, щоб спонукати послів держав-членів РБ ООН нас знову слухати, Андрій Мельник вирішив вийти за існуючі рамки й проголосити дещо незвичну - дуже емоційну, зворушливу - промову, як б однаковою мірою зачепила як серця присутніх, пробудила з летаргійного сну оонівської повсякденності, а головне - змусила Раду безпеки діяти. Мені здається, що цей експеримент нам більш ніж вдався. Коли Андрій розповідав присутнім послам дуже особисту історію про те, як в пекельну ніч 17 червня ніч, в момент влучання крилатої ракети у девʼятиповерхівку на Соломʼянці нам подзвонила мама. Наша квартира знаходиться зовсім не подалік. Тремтячим голосом мама змалювала пережиті жахіття, коли стіни здригнулися як від землетрусу, і - здавалося вже - що він теж складеться як картковий будиночок. В цю мить ми попри відстань відчули холодний подих смерті, яка може назавжди нас розділити. Ці материнські слова звучали ледь як не остання молитва. Коли Посол Андрій Мельник поділився цими переживаннями, в залі Ради безпеки запанувала повна, абсолютна тишина. Ця відверта розповідь про те, що переживають щоночі мільйони українських сімей під градом російських ракет, дала присутнім бодай на мить відчути біль України не якось абстрактно із сухих доповідей місії ООН, а зовсім близько. Коли присутні уявили собі дзвінок матері, який може обірватися в будь-яку секунду, ставши останнім. Звичайно, Посол не міг не потролити тов. Нєбєнзю, який безсоромно повторював казки про те, що росія не стріляє у мирних жителів. «Тож мабуть це роблять якісь інопланетяни чи Дарт Вайдер», - припустив Андрій Мельник. Але найголовніше - посол закликав РБ ООН перейти від безплідних дискусій до жорстих дій проти російського варварства. Сподіваємося, що вже ближчим часом Радбез розгляне резолюцію із вимогою до негайного всеохоплюючого і безумовного перемирʼя. Її розгляд покаже країн ООН, хто насправді блокує мирний процес. Андрій Мельник також запросив членів РБ ООН відвідати Україну, щоб на власні очі побачити глибокі рани, які російський терор залишає на нашій землі. Віримо, що нам вдасться розворушити оонівську машинерію. Кому цікаво - за цим лінком можна переглянути відео засідання РБ ООН і виступ посла - (посилання у коменті) |
22 червня 2025
|
СЬОГОДНІ ВОНИ ВІД УКРАЇНИ ОТРИМУЮТЬ ПЕРСОНАЛЬНІ ПЕНСІЇ ТА ПЛАТНЮ. 100 років тому: 22.06.1925 – у с. Грудки на Волині народився Іван Гончарук-«Лісовий», останній розстріляний у 1989 комуністичною владою колишній воїн УПА. В УПА від липня 1944, згодом господарчий у складі боївки ОУН Фадея Бродовського-«Збруча». На нього покладалося виконання тилових завдань, у бойових акціях він практичної участи не брав. Заарештований працівниками НКВС 21.12.1945 і засуджений до смертної кари, заміненої на 20 років каторги та 5 років поразки в правах. Ув’язнення відбував на Колимі. У серпні 1956 звільнений, проте із забороною повертатися на рідні землі. Оселився в селищі Усть-Омчуг Магаданської области. Одружився з Ганною Проценко, яка за оргнабором приїхала з Сумщини працювати швачкою. В подружжя народилися донька Наталя та син Юрій. У 1969 з допомогою батьків дружини у селищі Комсомольське, нині Слобожанське на Харківщині купили хату і у 1975 повернулися в Україну. У квітні 1986 відвідав рідне село, а вже в жовтні за доносом мешканця Камінь-Каширського Миколи Найдича (колишнього сексота НКВС) КДБ Волині відкрило проти нього нову справу. Для цього у Луцьку створено слідчу групу в складі майора Віталія Приступи та лейтенанта Олександра Заболотного. Гончарука, на той час уже пенсіонера, заарештовано 1.07.1987. Проти звинувачуваного не було жодних достовірних фактів чи прямих свідчень, уся справа була примітивно сфабрикована, проте перед слідством стояло не правове але політичне завдання. Правдоподібно, що на той час, коли радянська імперія почала зусібіч тріщати та на місцях в республіках почали підніматись (спершу в формі неформальних культурологічних груп) національні рухи необхідно було подати виразний знак, що вони будуть негайно та безоглядно придушені. Тож на думку центральної влади суд і розправа над колишнім упівцем, який відбув термін покарання, були зручним приводом подати ще доволі застрашеному попередніми десятиліттями репресій суспільству такий символічний і промовистий знак. Суд над 62-річним пенсіонером відбувався у Камінь-Каширську і тривав із 12 по 16 жовтня 1987. У селах Грудки, Осівці, Мельники-Мостище влада інспірувала «сходи села», які під опікою кураторів із КДБ мовчки погодилися з формулюванням однаково написаних протоколів із вимогою «Розстріляти!». Для переконливости на судове засідання доставили 14 «потерпілих» і 33 «свідки», які переважно говорили, що невпевнені чи Гончарук був учасником інкримінованих йому акцій. Згодом донька Наталя згадувала про цей фарс: «Це виглядало на виставу. Нагнали повний зал народу. В основному школярі, підлітки. Майже тиждень говорили про звірства ОУН і УПА, але до справи Гончарука це не мало відношення. Із 50 осіб, заслуханих у суді, Гончарука особисто знали лише 15. Батько тримався, хоч і був пригнічений. Напевно, здогадувався яким буде вирок». В останньому слові Іван Гончарук вкотре ствердив, що «На моїй совісті вбитих людей немає», проте переважила політична доцільність і суддя 16 жовтня оголосив вирок – смертна кара. Касаційна скарга адвоката, що Гончарука вдруге засудили за «злочини», за які він уже відбув покарання та дві касаційні скарги самого Гончарука Верховним судом УРСР були відхилені. 19 квітня 1988 голова Верховної Ради України Валентина Шевченко підписала Постанову Президії ВР УРСР з резолюцією «Відхилити клопотання про помилування», а 3 травня 1989 з Москви із Секретаріату Верховної Ради СРСР надійшов лист з формулюванням «підстав для помилування не знайдено». Розстріляли Івана Гончарука в Києві 12.07.1989, коли комуністична імперія доживала свої останні дні. Місце поховання невідоме донині. Причетними до цинічного протизаконного вбивства Івана Гончарука були: - Микола Найдич – мешканець Камінь-Каширського, колишній агент-сексот НКВС; - Віталій Приступа – слідчий, майор КДБ, який фабрикував кримінальну справу та написав Постанову про притягнення Гончарука як обвинуваченого; - Олександр Заболотний – другий слідчий-фальсифікатор, лейтенант КДБ; - А. В. Андрієвський – начальник слідчого відділу Управління КДБ УРСР по Волинській области, підполковник КДБ та В. М. Шевчук – начальник Управління КДБ УРСР по Волинській области, генерал-майор, які підписали Постанову укладену майором Приступою; - Анна Шептур – другий (після Найдича) обвинувачував Гончарука на суді у вбивстві свого батька Антона Шептура (у ті часи донощика НКВС) про яке знає від слів матері, а та дізналася про нього «із чуток»; - Борис Плахтій – суддя, що виніс неправомірний смерний вирок; - Б. Панчук і Г. Артеменко – народні засідателі, які підписали смертний вирок. П.С. У 2021 суддя Борис Плахтій, який запопадливо служив московсько-більшовицькій окупаційній владі, через суд (держави проти якої він усе життя працював) домігся від України, тобто від всіх громадян незалежної України в тому числі й тих, які віддають свої сили, здоров’я і життя в боротьбі з тим самим окупантом, підвищення пенсії до 202 тисячі гривень на місяць. Як кажуть, коментарі тут зайві. Хоча... один таки вартує озвучити. Кожен несправедливий земний суддя і кожен продажний земний екзекутор після переходу до вічности отримають в історії народу вічну ганьбу, а у потойбіччі вічний вирок, але тепер уже від непідкупного та справедливого Судді. Цікаво, що більшість із земних, вірять вони у вищу справедливість чи вагаються, та все ж на серці мають непевність, зближаючись до межі життя і смерти, і вряди-годи йдуть до храму, де оберемками палять свічки, хоча як кажуть в нашому народі «поможе це як мертвому припарка». |
22 червня 2025
|
За кілька днів отримав листа: «Шановний містере Чаплін! Пише вам професійний кишеньковий злодій. Учора в метро я витяг у одного джентльмена золотого годинника, але, щойно побачив вас, вирішив зробити вам подарунок — і поклав його у вашу кишеню». Минув рік. Поліція так і не знайшла ні власника годинника, ні самого злодія, тож зрештою повернула годинник мені. Ця історія потрапила до газет, і невдовзі я отримав ще одного листа: «Шановний містере Чаплін! Рік тому в метро у мене вкрали золотого годинника. Я прочитав у пресі, що якийсь злодій подарував його саме вам. Нехай цей годинник залишиться у вас, містере Чаплін. Я не менший шанувальник вашого геніального таланту, ніж той кишеньковий злодюжка. А тому надсилаю до годинника ще й золотий ланцюжок — на знак моєї поваги». |
22 червня 2025
|
| Закрити |
