|
Оксана Бондарчук (ім'я дівчини при народженні) народилася 19 червня 1989 року у місті Хмельницькому, розповідає Diaspora.ua. На жаль, вона мала важкі вроджені проблеми розвитку, викликані радіацією (по шість пальців на ногах та руках, перетинки між пальцями, деформовані кістки нижніх кінцівок та викривлена форма нирок), що найбільше відобразилися на її ногах. Тому змалечку Оксана жила в дитбудинку, де їй було дуже важко. Як згадувала вже доросла і успішна чемпіонка, тоді, маленькою, в Україні, вона вечорами плакала не через страшний біль, що не давав ходити, а через те, що їй бракувало материнського тепла та захисту. Понад усе вона мріяла саме про маму, родину... Коли Оксані виповнилося 7 років, її усиновила 43-річна одинока американка Гей Мастерс, лікарка-логопед за фахом. Щастю дівчинки не було меж: їй було байдуже, що доведеться жити в чужій далекій країні, що попереду невідомість, головне - у неї відтоді була мама. Так само і для Гей, яка півтора роки присвятила процедурі удочеріння Оксани, маленька українка стала божим благословенням: єдина донечка з далекої України подарувала їй сенс життя та таку саму любов і вдячність. По приїзді до США Оксанка важила лише 16 кг, її проблема з ніжками вже досягла критичного рівня. І попри всі зусилля довга історія лікування та реабілітації дитини завершилася ампутацією спершу однієї ноги, згодом -другої. Загалом лікарі провели їй десять хірургічних операцій – на руках, ногах та навіть на зубах. Оксана надзвичайно вдячна своїй американській мамі, які вкладала в її реабілітацію не лише гроші, а й титанічні зусилля та свою безмежну любов. Коли дівчинка лежала в лікарні, Гей щоночі була з нею, незважаючи на те, що зранку і ввечері їй доводилося витрачати на дорогу на роботу і до лікарні по три години. Можемо лише уявити, як могло б скластися життя дитини з інвалідністю з дитбудинку в Україні. А в США вона отримала шанс жити повноцінним життям. На протезах вона навчилася кататися на ковзанах, захопилася верховою їздою та відвідувала звичайну школу, а щоліта їздила до дитячого спортивного табору, де займалася бігом, плаванням і веслуванням. Причому дуже успішно. Вже в 2010 році вона виграла відомий турнір з греблі CRASH-B Sprints в Бостоні, встановивши свій перший світовий рекорд. Через два роки в 2012 році на Літніх Паралімпійських іграх 2012 року у Лондоні вона виборола бронзу в академічному веслуванні. А ще через два роки на Зимових Паралімпійських іграх 2014 року у Сочі - срібну нагороду в лижних перегонах на 12 км, та бронзову на дистанції 5 км. На Літніх Паралімпійських іграх 2016 року у Ріо-де-Жанейро Оксана Мастерс виступила у шосейних велоперегонах, проте медалей завоювати не змогла, фінішувавши четвертою у перегонах на 45 км та п'ятою у гонці з роздільним стартом. Та вже на Зимових Паралімпійських іграх 2018 року у Пхьончхані спортсменка стала дворазовою паралімпійською чемпіонкою у лижному спринті на 1,1 км та лижних перегонах на 5 км, а також виборола дві срібні нагороди в біатлоні на дистанції на 6 та 12,5 км, та бронзу у лижних перегонах на дистанції 12 км. Тоді ж вона стала спортсменкою року за версією Women’s Sports Foundation. І хоча про своє дитинство в Україні Оксана має дуже болісні спогади, але вона зберегла у серці любов до своєї батьківщини, вболіває за неї зараз - під час російсько-української війни. Восени 2015 року їй випала можливість відвідати Україну. Перед поїздкою Оксана дуже хвилювалася, як розповідала її мама, "Весь час повторювала: що ми там робитимемо? Ми ж в Україні нікого не знаємо. Раптом я нікому не сподобаюся?". Але хвилювання виявилися даремними, в Україні Оксана спричинила справжній фурор. Серед її важливих візитів було відвідання дитбудинку та поранених українських військових у шпиталі. "Мені сподобалося спілкуватися з бійцями. Я показувала як знімаються протези, як спокійно можу обходитися і без них. Пояснила, що немає нічого страшного у відсутності ніг або рук. І для таких людей немає нічого неможливого. Всі перепони у нас в голові", – розповіла вона. А про свої враження від поїздки в Україну Оксана Мастерс впевнено сказала: "Я мріяла про цей момент усе своє життя". Так само і зараз, з початком широкомасштабної російської навали на Україну в лютому 2022 р. Оксана як відома спортсменка, параолімпійська чемпіонка виступила на підтримку України. Серед іншого вона записала щемливе відео, підібравши найкрасивіші українські краєвиди та пам'ятки, в якому розповіла, яка гарна і щедра на людей та всілякі природні багатства її батьківщина Україна, і наголосила, що українці - мирна нація, яка прагне розвитку, сповідує демократичні західні цінності, тому Захід неодмінно має допомогти їй у боротьбі за незалежність і територіальну цілісність, заради майбутнього всього світу. ©️ Diaspora.ua 2020 Текст підготовлено для Diaspora.ua на основі відкритих джерел, використання - лише за умови згадки перед текстом (!) та активного посилання на Diaspora.ua. #УД_Оксана_Мастерс #УД_19_червня |
19 червня 2025
|
Постанова про визнання КНДР державою - спонсором тероризму найближчим часом буде винесено на розгляд зали. P.S. нам з Марія Іонова морально важко працювати в одному комітеті з аморальними особами, без краплі емпатії і гальм… |
19 червня 2025
|
Архів Війська Запорозького Низового та військову скарбницю з клейнодами й коштовностями загарбники вивезли в Санкт-Петербург. Всі козацькі укріплення, поселення, важливі шляхи були зайняті російськими контингентами. Землі Вольностей Війська Запорозького були включені до складу Новоросійської та Азовської губерній. Із частини запорозьких козаків 1777 року утворили Полтавський та Херсонський пікінерні полки російської армії. Частина козаків (насамперед, незаможні) були понижені до статусу державних селян. А лояльність еліти була куплена жалуваною грамотою 1785 року, що надала колишній козацькій старшині російське дворянство. Водночас, були репресовані кошовий отаман Петро Калнишевський, генеральний писар Іван Глоба та кошовий суддя Павло Головатий – всі вони померли на засланні (у Соловецькому, Туруханському й Тобольському монастирях відповідно). Кілька тисяч запорожців категорично не погодилися служити російській імператриці Єкатєріні ІІ та відійшли на землі Османської імперії, де заснували Задунайську Січ. Згодом частина задунайських козаків, незадоволена османською владою, перейшла у прикордонні володіння Священної Римської імперії, де 1785 року на теренах нинішньої Сербії заснувала Банатську Січ. І Задунайська, і Банатська Січ були продовжувачками традицій Запорозької Січі. |
19 червня 2025
|
Мирослава — не лише відома журналістка й медіаменеджерка, а й адвокатка прав людини, керівниця мовлення “Голосу Америки” у Східній Європі, юристка за фахом, та дружина Героя України Георгія Ґонґадзе, яка після його загибелі не лише не зламалася, а й стала голосом правди на міжнародній арені. Народжена у мальовничих Бережанах на Тернопільщині, Мирослава Петришин закінчила юридичний факультет Львівського університету імені Івана Франка. Її шлях пролягав через редакторські й продюсерські проєкти в Україні та США, і вона стала впливовим голосом у сфері медіа і громадянського суспільства. Її статті читають у світових провідних виданнях, її позиція — завжди чітка й принципова. У 2023 році Мирослава Ґонґадзе стала лауреаткою престижної міжнародної премії Inamori Ethics Prize — визнання її морального авторитету, впливу та лідерства. Вона навчалася у Гарварді, проводила дослідження в Університеті Джорджа Вашингтона, отримала стипендію Рейгана-Фасела та очолювала українську редакцію “Голосу Америки” протягом 7 років. Її голос завжди звучав на захист демократії, прав людини й незалежної журналістики. Мирослава є членом капітули Премії імені Георгія Ґонґадзе та нагороджена Орденом княгині Ольги за активну громадянську позицію, професіоналізм і невтомну боротьбу за правду. Її професіоналізм — безкомпромісний. Її історія — надихає. Її шлях — вартує визнання і глибокої поваги. З Днем народження, пані Мирославо! Сил, щастя, тепла і ще багато голосних перемог — на екранах, у серцях і в історії. |
19 червня 2025
|
Одного виконання «На долині туман» Миколою Кондратюком на «голубому вогнику» 1 травня 1965 року було достатньо: пісня полетіла у світи, щоб ніколи вже не приземлятися. Супершлягерові Бориса Буєвського і Василя Діденка сповнилося 60! Справжнім центром розвитку музичної культури України в радянські часи був Будинок творчості композиторів «Ворзель», розташований у прикиївській лісовій зоні Кичеєво, де на 11 гектарах лісового масиву збудували 21 будинок (дво–трикімнатні з усіма побутовими зручностями) на відстані 150–200 метрів один від одного (щоб не долинала музика). «Ворзель» функціонував на відрахування з виконаних композиторських творів. Кожна будівля мала рояль. Був і пансіонат з кімнатами для співавторів — поетів, вокалістів, артистів, режисерів. Там збиралася національна аура, писали і творили пісенні шедеври Костянтин Данькевич, Григорій і Платон Майбороди, Андрій Штогаренко, Олександр Білаш, Ігор Шамо... Ніхто не ставив собі за мету перелічити всі шлягери, написані там, за які більше ніж півсотні композиторів отримали звання народних артистів СРСР і УРСР. У високосному лютому 1964 року в кичеєвському лісі Олександр Білаш разом з Дмитром Павличком написали «Два кольори», а через рік на мистецькій вечірці ворзельських кумирів автор музики вічної пісні «Рідна мати моя» Платон Майборода жартома сказав Борисові Буєвському: «Ну, що ти пишеш свої симфонії? Ти спробуй пісню написати! Це набагато складніше!» Але симфоніст усерйоз прийняв виклик. І надзвичайно швидко створив пісню на вірш Василя Діденка «На долині туман», яка відразу отримала популярність серед українців усього світу. Борис Миколайович довго шукав поетів, близьких йому за духом. Саме таким був уродженець запорізького Гуляйполя Василь Діденко, якого майже ніде не друкували, тому ледь зводив кінці в життєвих негараздах. Незвичність талановитого поета була в тому, що він рідко записував вірші, все тримав у голові. Пам’ять мав феноменальну, адже міг, при потребі, прочитати їх відразу сотнями чи записати на папері. Любив Василь мандрувати Україною. Заходив в районні газети, залишав там для друку два–три десятки віршів. Йому інколи платили наперед. І він йшов собі далі. Ось так, доки Діденко мандрував, Борис Буєвський написав на його вірш «На долині туман» пісню. Василь про це дізнався аж через три місяці, хтось із знайомих сказав, що його пісню надрукував журнал «Україна». Ось тоді, нарешті, поет отримав свої кровні чесно зароблені великі гроші за пісню, яка вже звучала звідусіль і її вважали народною. І в Канаді, і в Австралії, на Сахаліні і в його рідному Гуляйполі (від чого новоспечений поет тішився якнайбільше). Одного виконання «На долині туман» Миколою Кондратюком на «голубому вогнику» 1 травня 1965 року було достатньо: пісня полетіла у світи, щоб ніколи вже не приземлятися. 13 квітня 1990 року Василь Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист — заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Радянська влада заблокувала всю творчу роботу Бориса Буєвського. Це бумерангом вдарило по здоров’ї композитора — за короткий час став інвалідом першої групи по зору. 1993 року виїхав до Бельгії на постійне проживання. Не зміг зрадити рідного і прийняти громадянство іншої країни, а принципово залишився українцем. У його творчості відчувався постійний біль, туга за Батьківщиною… На долинi туман, На долинi туман упав, Мак червоний в росi, Мак червоний в росi скупав. По стежинi дiвча, По стежинi дiвча iшло. Тепле лiто в очах, Тепле лiто в очах цвiло. Тепле лiто в очах цвiло. На долинi туман, На долинi туман упав. Бiлi нiжки в росi, Бiлi нiжки в росi скупав. Попід гору дiвча, Попід гору дiвча iшло, Мак червоний в село, Мак червоний в село несло. За дiвчам тим i я, За дiвчам тим i я ступав, Бо в долинi туман, Бо в долинi туман розтав. Бо в долинi туман розтав. |
19 червня 2025
|
Чому так відбувається? Чому працює така несправедлива пропорція? Я це явище називаю матеріальним прокляттям людства. Воно почалося 100 років тому в Америці. Генрі Форд став найбагатшою людиною у світі завдяки реформуванню автомобільного виробництва. Його успіхи надихнули багатьох талановитих підприємців на створення великих брендів: Cadillac, Chevrolet, Buick, Dodge. Нові автомобілі буквально заполонили Америку. Через деякий час настав момент, коли продажі машин різко впали. Ринок наситився. І справді, навіщо комусь нова машина, якщо стара прекрасно їздить? Навіщо витрачати гроші? Зіштовхнувшись із проблемою збуту, геніальні маркетологи вигадали нове хитромудре рішення: вони почали навіювати власникам старих авто почуття меншовартості. Автовиробники почали щороку випускати нові моделі. Їхній успіх надихнув підприємців з інших галузей — одягу, косметики, взуття, і понеслося… душа не в рай, а в пекло. Часто можна бачити, з яким презирством дурні підлітки в модному одязі дивляться на дитину, яка не може дозволити собі таку розкіш. Зверніть увагу, виробники одягу випускають нові колекції двічі на рік. Експерти, дизайнери без кінця повторюють нам: «цього сезону буде в моді зелений колір». Для чого це робиться? Цей хитрий прийом створений для підвищення продажів. Люди, які купили такий самий одяг червоного кольору минулого року, тепер почуватимуться некомфортно. Транснаціональні корпорації маніпулюють свідомістю довірливого споживача, постійно випускаючи нові ґаджети, одяг тощо. Вони витрачають на рекламу $500 мільярдів на рік. Цих грошей достатньо, щоб зробити людство нещасним. Щоб повною мірою усвідомити, наскільки це велика сума, наведу порівняння: для вирішення проблеми голоду в світі потрібно всього $50 мільярдів на рік. Головна біда не в тому, що ми постійно змушені викидати гарні речі, бо вони вийшли з моди. Трагедія людства — у невиправданих очікуваннях. Купивши нову машину, людина радіє дуже недовго. Якщо наступного дня друзі куплять авто крутіше — ця радість обмежиться лише одним днем. Багато з нас женуться за новими модними речами й самі того не помічають, як стають нещасними. Щурячі перегони перетворили життя на суцільне пекло, на абсолютну безглуздість. Я люблю свої старі речі. Деякі кофти, кросівки служать мені понад 10 років. Але щойно треба йти на світський прийом чи ділову зустріч — виникає відчуття, ніби тебе ґвалтують. Треба виглядати як усі. Нас і досі зустрічають за одягом. Але, на щастя, чим більш усвідомленим стаєш, чим більше отримуєш задоволення від розвитку, навчання — тим вище піднімаєшся над цим мракобіссям. Правий був Сократ, коли казав: «У світі є тільки одне благо — знання, і одне зло — неуцтво». З Інтернету. |
19 червня 2025
|
“Іранський народ сповнений рішучості та чинитиме опір як нав’язаній війні, так і нав’язаному миру”, — заявив ведучий державного іранського телебачення, зачитавши нібито звернення, складене Хаменеї. Сам Аятола на екрані не з’являвся. “Президент США у своєму неприйнятному зверненні відкрито закликав іранців здатися, але ми відповідаємо: спершу погрожуй тим, хто боїться погроз. Загрози не вплинуть на думки та поведінку іранського народу”, — додав ведучий. У зверненні також зазначається, що США зазнають “непоправної шкоди”, якщо вступлять у конфлікт на боці Ізраїлю. Міністр закордонних справ Німеччини Йоганн Вадефуль, зі свого боку, заявив, що Берлін і надалі готовий шукати дипломатичне вирішення для завершення ескалації на Близькому Сході: “Ми як і раніше готові до переговорів щодо врегулювання. Але Іран має діяти негайно (…) ніколи не пізно сісти за стіл переговорів, якщо твої наміри щирі”, — сказав він. “Це брудна робота, яку Ізраїль робить за всіх нас”, — раніше заявив канцлер Німеччини Фрідріх Мерц щодо ударів Ізраїлю по Ірану. @актуальное |
19 червня 2025
|
Його поетичне слово стало зразком музики в устах народу й дало потужний імпульс до масштабного розвитку літератури в Галичині, а згодом стало окрасою найкращих прикладів красного письменства всієї України. Душпастир Української Греко-Католицької Церкви, знаний мовознавець, етнограф, історик, фольклорист, біограф, поет, перекладач, педагог і громадський діяч — усе це він, Яків Головацький. Його життя та післясмертя умовно можна поділити на чотири символічні періоди, кожен із яких міг би претендувати на окрему назву — «Піднесення», «Відступництво», «Покаяння» та «Пам'ять». І, з огляду на це, воно має слугувати нащадкам водночас прикладом ревного служіння рідній християнській вірі, науці й культурі, а також застереженням від спокус, зневіри та спотворення обраних ідеалів, що для Головацького завершилося передсмертним покаянням за прийнятий ним на душу гріх. Унаслідок цього пам’ять про нього для наступних поколінь досі не очистилася від присмаку осуду й непрощення. «Піднесення» Затишне село Чепелі, яке нині входить до складу Підкамінської селищної громади Золочівського району Львівської області, стало колискою, де 17 жовтня 1814 року народився майбутній учений, душпастир і літературний діяч Яків Головацький (у низці джерел також подаються інші дати народження — 20 і 29 жовтня). Церква Перенесення мощей Святого Миколая, у якій правив батько новонародженого Якова — отець Теодор (Федір) Головацький, уродженець наддністрянського містечка Миколаїв неподалік Львова, — стала тим духовним середовищем, де в синові вбачали продовжувача душпастирського покликання, що полягало в ревному служінні задля укріплення греко-католицької віри серед пастви. І справді, так і сталося. Після навчання у Львівській початковій школі, а згодом у Львівській чоловічій гімназії, Яків у 1831 році вступив до Львівської греко-католицької духовної семінарії. Водночас він розпочав навчання на філософському факультеті Львівського університету. Ще в гімназії Головацький захоплено читав «Енеїду» Івана Котляревського, а в українських народних піснях він відкривав живу душу рідного народу. У стінах університету знаковим для двадцятидев’ятирічного Якова став 1833 рік. Саме тоді він познайомився з провідними представниками прогресивної галицької молоді — Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем. Це знайомство невдовзі стало підґрунтям для об’єднання трьох товаришів у спільній справі — відродженні української літературної мови, яка мала стати противагою домінантному «язичію», що на той час глибоко проникло в мовне середовище Галичини, Буковини й Закарпаття. Завдяки їхній діяльності було закладено підвалини національного самоусвідомлення українців у краї. За негласною домовленістю трьох друзів спілкуватися виключно українською (руською) мовою, усе студентське товариство невдовзі почало називати їх «Руською трійцею» — назвою, що згодом увійшла до офіційного найменування створеного ними ж молодіжного гуртка. Тож не дивно, що новітні за часом і прогресивні за змістом ідеї, які виголошували на своїх засіданнях очільники та найактивніші члени товариства «Руської трійці», за короткий час згуртували навколо себе численних прихильників. Вони невтомно несли в осердя всієї львівської студентської спільноти ідеї, покликані пробудити приспану національну свідомість українців і надати їй імпульс до нового життя. Відомо, що одним із напрямів діяльності «Руської трійці», зокрема літературної, стало написання та підготовка до видання власних поетичних і прозових творів, а також перекладів. Упродовж нетривалого часу трійця підготувала до друку такі поетичні збірки, як «Син Русі» (1833), «Зоря» (1835), а також виданий у 1837 році в Будапешті славнозвісний фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністровая». Усі ці видання стали яскравими паростками народження в Галичині справді нової літератури, в якій жива народна українська мова зазвучала з нечуваним доти чаром і привабливістю. Нагадаємо, що поява «Русалки Дністрової», попри схвальне сприйняття серед прогресивної української інтелігенції, викликала різкий осуд з боку керівництва Української греко-католицької церкви. Передусім це стосувалося митрополита й Львівського архієпископа Михайла Левицького, а також цензора УГКЦ з питань української книги й театру — отця Венедикта Левицького де Равіча. Тож не дивно, що відтоді, як палітурки «Русалки Дністрової» вперше розкрилися перед очима зацікавленого читача, за її авторами надовго закріпився статус «неблагонадійних» осіб, погляди яких вважалися неприйнятними для суспільно-політичного ладу Австрійської імперії. Попри це, повертаючись до літературної значущості «Русалки Дністрової», зазначимо, що саме в цьому альманасі було вміщено вірш Якова Головацького «Два віночки», який став його літературним дебютом. Ця поезія стала яскравим прикладом досконалого володіння автором словом, тонким відчуттям лексичних відтінків мови й беззаперечно засвідчила появу в українській літературі правдивого майстра, який мав усі підстави для здобуття слави та широкого визнання. А переклади здійснені Головацьким українською мовою низки сербських народних пісень, записаних ним особисто, зокрема «Три зозулі» та «Смерть минулих», що були вміщені в альманасі, не мали собі рівних за поетичним опрацюванням. Вони стали для читачів вражаючими прикладами народнопісенного мелосу, поданого в обрамленні живого художнього слова, збагаченого невичерпними лексичними ресурсами української мови. Втім, не лише літературна творчість стала пристрастю молодого Якова Головацького. Його глибоке зацікавлення історичною минувшиною слов’янських народів, зокрема фольклором та етнографією мешканців Східної Європи, неодноразово спонукало допитливого юнака залишати навчальні аудиторії й вирушати в дослідницькі мандрівки Галичиною, Закарпаттям, а також теренами Надсяння. Результатом цих подорожей стали перші записи усної народної творчості та пісенного матеріалу, які в подальшому стали основою масштабного розвитку його наукових зацікавлень і лягли в основу фундаментальних праць з мовознавства, фольклористики, географії та археології. Праця Головацького з манускриптами, рукописами та церковно-монастирськими стародруками, на які він натрапляв, упорядковуючи фонди приватних книгозбірень і працюючи в архівах різних міст Галичини, дозволила йому набути високого — як на той час — фахового досвіду. Завдяки цьому вже невдовзі він став одним із провідних бібліографів і авторитетним систематизатором у галузі бібліотечної справи. Так, у 1834 році, працюючи над впорядкуванням і каталогізацією фондів приватної бібліотеки графа Яна Фелікса Тарнавського, що мешкав у селі Дзіків (Диков) над Віслою, Головацький та Іван Вагилевич натрапили на численні писемні раритети. Вони глибоко вразили дослідників і надихнули їх на подальші студії з історії рідного краю. Насиченим у плані здобуття нових знань, як у духовній, так і в світській сферах, стало навчання Головацького у 1834–1835 роках у Кошицькій духовній семінарії (нині Словаччина), а також у столичному університеті Угорщини. Саме під час навчання у Пешті Яків зблизився з рядом прогресивних чеських, словацьких і сербських славістів, які сприяли його захопленню фольклором слов’янських народів і розширили його уявлення про мультинаціональну основу всієї європейської культури. Вплив наукових осередків, установ і навчальних закладів, які він активно відвідував у роки навчання, дав потужний поштовх до формування в ньому справжньої енциклопедичної обізнаності в низці наук. Це розбудило в молодикові прагнення служити набутими знаннями для духовного та культурного відродження рідного краю. Отже, влітку 1835 року Головацький знову повертається до Львова, де протягом наступних шести років присвячує себе завершенню раніше розпочатого навчання в університеті та духовній семінарії. У 1841 році в житті Якова Головацького сталися одразу три вагомі події. Перша — він успішно завершує навчання в університеті та семінарії. Друга — він бере шлюб із донькою пароха села Криворівня (нині село Верховинської селищної громади Верховинського району Івано-Франківської області) Марією Бурачинською. Ця подія, окрім сподівань на щасливе родинне життя, стала також підставою для його висвячення на душпастирське служіння, яке відбулося вже наступного — 1842 року. Щоправда, варто зазначити: дозвіл на свячення від вищого духовного керівництва Галичини був наданий лише після того, як Головацький власноруч написав розписку, в якій засвідчував, що «не має жодних зв’язків з організаціями, котрі можуть становити загрозу урядові». І третя, не менш важлива подія того ж 1841 року — у Відні вийшла друком його збірка «Галицькі приповідки та загадки». Зауважимо, що поряд із Яковом в авторстві видання було зазначене й ім’я його рідного брата — Івана, який був на два роки молодшим. Він також народився в Чепелях, здобув освіту у Львівській греко-католицькій духовній семінарії, а згодом продовжив навчання на медичному факультеті Пештського та Віденського університетів. Відомо, що після завершення медичної практики Іван Головацький зосередився на журналістській та літературній діяльності. Він працював у Львові в редакціях урядових видань «Галичо-Руський вісник» та «Вісник для русинів Австрійської держави», був офіційним перекладачем законів Австрійської імперії руською мовою. Здобувши популярність у літературних колах Галичини як автор переважно ліричних віршів і сонетів, Іван провів останні роки життя у Відні, де потрапив під вплив священника російського посольства — Михайла Раєвського. Відтоді Іван Головацький фанатично перейнявся ідеєю москвофільства, яку ревно поширював і в спілкуванні з Яковом. У Відні Іван Головацький і помер у 1899 році. Там же й був похований. Першою парохією отця Якова Головацького стала греко-католицька церква Успіння Святої Анни в селі Микитинцях (нині — Косівський район Івано-Франківської області). Згодом, у 1859 році, на місці цієї церкви буде споруджено новий храм — Воздвиження Святого Хреста. Збудована в гуцульському стилі, ця церква й донині є окрасою Микитинців і належить до переліку національних пам’яток архітектури, що перебувають під охороною Української держави. У 1842–1846 роках Яків Головацький був парохом у Микитинцях. Односельцям він запам’ятався насамперед як палкий поборник української мови, яскравий проповідник, у вустах якого завжди звучали змістовні настанови, що нерідко містили заклики до самоосвіти, підвищення культури побуту та господарювання серед селян. Попри це, в одному з листів до побратима Івана Вагилевича він відверто нарікав, що на його душпастирське служіння несподівано наклалося багато інших обов’язків — сільського вчителя, орача, сівача, домогосподаря, економа та просвітника. Однак, незважаючи на всю цю зайнятість, отець Головацький невідступно тримався ідеї утвердження українського націєтворення серед своєї пастви. Так, у 1842 році в листі-присвяті до Ізмаїла Срезневського він виступає як непохитний поборник єднання всіх українців задля розбудови власної держави. Та сама ідея є провідною і в його поетичному посланні «Братові з-за Дунаю»: Тільки ви, сердечні Вкраїнські орлята, Діти одной крові — Ви наша отрада! У 1846 році отця Головацького скеровують для продовження душпастирського служіння в село Хмелева (нині — Товстенська селищна громада Чортківського району Тернопільської області). Перебування в Хмелевій виявилося для Головацького коротким і не надто радісним періодом священничої діяльності. Адже за два роки служіння на новій парохії йому довелося поховати двох своїх малолітніх синів. Могила одного з них — Володимира — зберігається в селі й досі. Втім, у ці два непрості роки для отця трапилися й радісні події. Однією з них став вихід у Відні літературно-наукового альманаху у двох частинах під назвою «Вінок русинам на обжинки», підготовленого за сприяння його брата Івана. У виданні, окрім перекладів і літературного опрацювання ряду історичних документів та стародруків, було відведено значне місце поезіям Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича, Миколи Устияновича, Антіна Любича-Могильницького, Скоморовського Келестина Захаровича та інших авторів. Особливо яскраві барви поетичного таланту саме Якова Головацького, які отримали найбільш досконале вираження, зокрема в його перекладах українською мовою сербських народних пісень, по-особливому привертали увагу читача. Такі його поезії, як «Весна», «Туга за родиною», «Річка», «Над Прутом», вміщені у «Вінку…», стали свідченням утвердження правдиво яскравої постаті у літературному житті Галичини. У тому ж 1846 році Яків Головацький уподобав для себе літературний псевдонім — Гаврило Русин. Надалі Головацький неодноразово друкуватиметься й під іншими псевдонімами та криптонімами, зокрема — Балагур Яцко, Чепеленко Яцко, Головацький Ярослав, Галичанин, Г-кій, Я, Я. Г, Я. Ф, Я. Ф. Г… Знаковою для тих років стала також стаття Головацького під назвою «Становище русинів у Галичині», яка вийшла у Ляйпцигу на сторінках журналу «Річники слов’янської літератури, мистецтва і науки». У ній автор різко критикував австрійський уряд за порушення прав та свобод українців у Галичині, а також за ущемлення і відверте переслідування кращих представників національно свідомої української інтелігенції краю. Вершиною в літературно-духовному злеті Якова Головацького як світоча впровадження ідеї українського націєтворення на теренах Галичини став 1848 рік. Духовно-просвітницька революція, яка згодом отримала назву «весни народів», охопила у той час практично всю Європу і своїм оновлювальним подихом у творенні нових гуманістичних ідеалів переконливо увійшла також і на терени Галичини. Не дивно, що саме тоді Якова Головацького, як одного з найяскравіших представників найбільш освіченої верстви української інтелігенції, обирають заступником Чортківської філії щойно створеної у Львові першої прогресивної політичної організації — Головної Руської Ради, метою якої було відстоювання прав українців у Західній Україні. 23 жовтня того ж 1848 року Яків Головацький став делегатом Першого просвітницького собору руських учених, який відбувся у Львові і фактично за своїм змістом та значенням набув усіх ознак справжнього з’їзду прогресивної української інтелігенції. Після виступу на ньому з блискучою промовою «Розправа о язиці южноруськім і єго нарічіях», він у кожному слові став на сторожі збереження та розвитку української мови в Галичині, вбачаючи в ній один із найголовніших символів відродження національної ідентичності українців. Ця промова Головацького, поряд з іншими революційними доповідями, які прозвучали на з’їзді, зокрема, від отців греко-католицької церкви Миколи Устияновича та Йосипа Левицького, стала міцною цеглиною, закладеною у підмурівок, на якому згодом цілою плеядою свідомих українців почав зводитися величавий храм національного просвітництва, духовності та культури. У тому ж році Якова Головацького, як одного з найбільш активних поборників відродження національної ідеї в Галичині, призначають на посаду професора української мови та літератури у Львівському університеті. А вже за кілька місяців, на підставі цісарського декрету від 12 грудня 1848 року, під його очільництвом у закладі починає діяти перша в історії університету кафедра української словесності, що само по собі, в умовах консервативно закоріненої ідеології Австрійської імперії, стало явищем надважливим. На початку 1850 року, перебуваючи ще під враженням від Першого з’їзду руських учених, 13 березня Головацький ініціює скликання Другого з’їзду, у програмі якого знову з потужною силою прозвучали заклики та промови про необхідність збереження в Галичині української мови, подальшого розвитку літератури та поглиблення національної ідеї в навчальних закладах усіх рівнів. Того ж 1850 року Яків Головацький став ініціатором відкриття у Львові бібліотеки «Народного дому», плекаючи надію, що в її фондах буде зібрана уся бібліографія історії Руси. З цією метою вчений звернувся до авторів як з Галичини, так і з Наддніпрянщини, з проханням надсилати по одному примірнику своїх видань для поповнення фондів бібліотеки. Налагодження Головацьким тісних контактів із відомими хранителями та книговидавцями, такими як Должиков, Печаткін, брати Гартенштейни та іншими, сприяло швидкому наповненню бібліотечних фондів як рідкісними, так і новітніми виданнями. Велику роль у насиченні наукового простору Галичини передовими ідеями відіграло й активне листування Якова Головацького з відомими представниками української та закордонної культури. Серед них — передусім отець та поет Микола Устиянович, письменник Юрій Федькович, фольклорист і архівознавець Михайло Максимович, філолог, історик та фольклорист Йосип Бодянський, хорватський філолог і етнограф Франь Курелац, словацький історик, поет і філософ Ян Коллар, словацький та чеський поет, історик і мовознавець Павел Шафарик, чеський етнограф і публіцист Карел Зап, чеський письменник, історик і архівіст Карел Ербен, чеський філолог і поет Вацлав Ганка, польський драматург і театральний критик Вацлав Залеський та багато інших знаних діячів європейської науки і культури. Зрештою, беззаперечний науковий авторитет самого Якова Головацького був високо оцінений і в Європі. Так, у 1850 році Королівське чеське товариство наук у Празі надало йому почесне наукове звання члена-кореспондента. Однак, щойно перші прогресивні віяння культурно-просвітницької революції 1848 року змінилися на відчутний у багатьох сферах прогресивний поступ, як поступово на зміну йому почала ширитися реакція. Відповідно, погляди самого Головацького теж почали змінюватися пристосовуючись до нових обставин і подій. Значну роль у цих процесах, які все більше охоплювали свідомість та переконання колись авторитетного вченого, блискучого літератора і відомого громадського діяча, починаючи з 1850 року, почали відігравати впливи москвофільства. Вони, перш за все, були пов’язані з поглядами таких апологетів ідеї «русского мира», як професор Московського університету Михайло Погодін. Він, після перших відвідин Львова у 1835 році, а також під час наступних поїздок у 1838–1840 роках, став для певної частини українців-галичан справжнім «духовним батьком у творенні галицького москвофільства». До регресивного впливу Погодіна додалися й не менш оманливі погляди місцевого галицького москвофіла — уродженця села Батятичі на Львівщині, українського історика, етнографа та архівіста, члена-кореспондента Петербурзької академії наук Дениса Зубрицького. Саме під впливом цих доволі впливових осіб колись прогресивні дії Якова Головацького почали поступово трансформуватися у відступництво від української національної ідеї. Цей процес дедалі більше затемнював колись активну наукову та громадську позицію вченого і все більш переконливо вабив його до прийняття ідей, що завжди були чужими природі його рідного народу. Зокрема, видана Головацьким у 1851 році «Граматика русского языка» містила очевидні ознаки відходу автора від основ наукового українського мовознавства. Більше того, ця праця справила негативний вплив і на багатьох інших досі національно свідомих представників української літератури Галичини. Зокрема, це позначилося на діяльності Миколи Устияновича та Івана Вагилевича, які надалі дедалі частіше схилялися в своїй творчості до використання спотвореного «язичія». Слід підкреслити, що цей непростий процес відступництва Головацького від його колишніх ідеалів відбувався поступово і неодноразово супроводжувався значними сумнівами і ваганнями. В одній зі своїх статей Іван Франко так оцінив ці метаморфози, що відбувалися у свідомості Головацького: він «…зробився одним із найпристрасніших і найнебезпечніших поборників так званого галицького москвофільства». Втім, навіть попри ганебні уподобання професора, у його діяльності цього періоду були й проблиски прогресивних поглядів, які суттєво впливали на подальший розвиток української мови в Галичині. Так, у 1858–1859 роках, обіймаючи посаду декана філософського факультету Львівського університету, професор Головацький рішуче став на захист кирилиці в українському письмі, незламно протистоячи її заміні латинкою. А у 1864 році, посівши посаду ректора Львівського університету, він, попри все, продовжував уважно стежити за розвитком україністики та слов’янознавства в закладі. «Відступництво». Втім, за свідченням сучасників, усі ці зусилля Головацького дедалі більше набували формального характеру турботи про подальший розвиток української складової в університеті. Навпаки, за спогадами деяких студентів, його лекції дедалі більше відображали байдужість до викладання дисциплін українсько-філологічного циклу, що зрештою призвело до занепаду цього напряму в освітній системі вишу. Ба більше, під час занять професор нерідко відверто глузував із літературних здобутків колишніх побратимів — Маркіяна Шашкевича та Івана Вагилевича. Частково такі іронічно-образливі висловлювання на адресу зачинателів «Руської трійці» відображені й в окремих його публікаціях того часу. А вже наприкінці 1850-х — на початку 1860-х років москвофільські переконання Головацького досягли апогею. Довідавшись про це, галицький генерал-губернатор граф Агенор Голуховський наполегливо вимагав від міністра віровизнань і освіти графа Леона Туна негайного звільнення Головацького з університету. Втім, перепризначення Голуховського на посаду міністра внутрішніх справ значною мірою сприяло тому, що одіозний професор залишився не лише на чолі кафедри, а й у ректорському кріслі. Згодом відомий український професор Кирило Студинський висловить думку, що «робота Головацького була нещастям для галицької Руси». Незважаючи на докори з усіх боків, у 1867 році Яків Головацький у складі делегації слов’ян Австро-Угорщини бере участь у Всеросійській етнографічній виставці, де виголошує промову, в якій переконує, що подальша культурна інтеграція слов’янських народів має відбуватися під провідним впливом російської культури. Ця за ідеєю промова викликала обурення в освітянських урядовців, і професора звільнили з університету. Перед цими подіями, відчуваючи неладне, він подав чолобитну міністрові народної освіти Російської імперії Димитрію Толстому з проханням призначити його професором російської словесності в Одеському університеті. Толстой зацікавився проханням одного з найвідоміших представників вченого світу ворожої для Росії Австро-Угорщини і взяв особисто на себе «покровительство» у цій справі, сповненій правдивої пікантності. Однак сталася прикра колізія, яка спіткала самого Головацького під час реалізації його намірів. У листах-проханнях, написаних ним власноруч на адресу ректорату Одеського університету, професура червоними чорнилами виправила величезну кількість — аж 27! — граматичних та орфографічних помилок, які траплялися майже у кожному слові. Причина була банальна — Головацький опанував російську виключно на усному рівні, а щодо правопису залишався повним ляїком аж до кінця свого життя. Втім, ця прикрість навряд чи могла завадити здійсненню його планів. Проте професори-одесити виявилися більш пильними за малограмотного в «русском правописании профессора-галичанина». Вони надіслали всі листи з виправленнями червоним кольором міністрові Толстому, додавши одне-єдине запитання, з характерним одеським гумором: чи може бути професором російської словесності людина з таким «оригінальним рівнем» грамотності? Можливо, перед тим як призначити Головацького, йому слід було б для початку закінчити початкову школу?.. Не дивно, що відверта прихильність Головацького до москвофільства стала причиною його звільнення австрійським урядом з посади ректора Львівського університету. Цікаво, що порятунок кафедри української мови та літератури після звільнення Головацького ліг на плечі одного з найяскравіших його учнів — Омеляна Огоновського, який, на відміну від свого вчителя, посів заслужено визначне місце в історії української філології, просвітництва та розвитку гуманітарних наук у Галичині. Отож, з 1868 року Яків Головацький переїжджає до Росії. Незабаром після цього він складає сан греко-католицького священника та переходить у російське православ’я. Проте в Росії всі його спроби увійти в найвище коло вченого світу імперії не отримали очікуваної підтримки. Відтак шлях галичанина-емігранта прослався до Вільна (сучасний Вільнюс, Литва), де йому вдалося отримати посаду в археологічній комісії та зайнятися близькими для своїх наукових уподобань етнологією та фольклористикою. Згодом кар’єра Якова Головацького стрімко пішла вгору. Його рішення стати російським підданим не залишилося незауваженим найвищими посадовцями імперії. Більше того, учений здобув особисту симпатію та підтримку імператора Олександра ІІ, що сприяло тому, що вже наприкінці 1867 року Головацький очолив Віленську археологічну комісію. Водночас він працював хранителем (кусташем) архівних документів бібліотеки Віленського університету, Віленської публічної бібліотеки та Віленського музею. До доробку вченого цього періоду належить монографія «Карпатская Русь» (1875), у якій детально описується побут та культура мешканців Карпатської України; «Географический словарь западнославянских и южнославянских земель и прилежащих стран» (1877), де подано низку автентичних назв міст, сіл та етнографічних регіонів України; а також завершене ним упорядкування однієї з основних праць усього життя — чотиритомного фольклорного збірника «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878). Важливим додатком до цієї праці стала опублікована Головацьким «Етнографічна карта руського народонаселення в Галичині, північно-східній Угорщині і Буковині», створена на основі «Етнографічної карти Австрійської монархії» К. Черніґа (1855). Велику наукову цінність становить і низка інших праць та літературознавчих розвідок Якова Головацького, над якими він працював у пізній період свого життя. Незважаючи на суб’єктивність автора та його прихильність до російської ідеї, такі його роботи, як літературознавчі статті про Івана Котляревського, Григорія Квітку-Основ’яненка, а також історичні дослідження про «Слово о полку Ігоревім», життя і діяльність Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, та упорядкований ним «Географический словарь западнославянских и южнославянских земель и прилежащих стран» (1877, виданий 1884) і досі містять важливі відомості для науковців і дослідників. Попри те, що Головацький не володів досконало великоруською мовою, завдяки особистій опіці імператора Олександра ІІ на його адресу лилися престижні, хоч здебільшого почесні посади професора провідних російських університетів, урядові відзнаки, ордени, грамоти та медалі. Він навіть отримав одну з найпрестижніших нагород — Уварівську премію, що вручалась найвидатнішим ученим, які зробили вагомий внесок у розвиток науки Російської імперії. Зближення Головацького з родиною російського самодержця було настільки тісним, що існують припущення, ніби імператор Олександр ІІ був хресним батьком одного з його синів. Обидві доньки Головацького — Софія та Текля — перебували під безпосередньою опікою імператриці Марії Олександрівни аж до її смерті 22 травня 1880 року. Слід додати, що Головацький дослужився до генеральського чину дійсного статського радника та був нагороджений орденами Святого Станіслава І ступеня й Святої Анни І ступеня. Втім, як засвідчила його подальша доля, ці високі відзнаки не принесли йому справжнього душевного спокою. «Покаяння» Відомо, що в останні роки свого життя Яків Головацький придбав хатину на хуторі Вотня, що неподалік Могильова (нині територія Білорусі). Тоді у Вотні налічувалося лише кілька дворів, в яких проживало всього близько десяти селян. Під час свого усамітнення у Вотні Головацький любив розмірковувати над усім, чого йому вдалося досягти впродовж життя на ниві науки, священницького служіння та літературної діяльності. Він пишався тим, що серед його здобутків було чимало значущих і вагомих досягнень, які, на його переконання, неодмінно стануть надбанням і користю для не одного покоління після його смерті. Водночас він гірко плакав, згадуючи часи, коли його ім’я нерозривно пов’язувалося зі славними постатями, що увійшли в історію як «Руська трійця» — явище, яке стало яскравою віхою в історії України. У ті хвилини щирого каяття докори сумління лише посилювалися невтішним жалем за те, як він колись різко і навіть зухвало критикував із найвищих університетських кафедр імена своїх колишніх побратимів — тих, з ким він сам ішов поруч, — Маркіяна Шашкевича та Івана Вагилевича, лише за те, що вони присвятили значну частину свого життя любові до всього українського, від чого він сам, на жаль, так ганебно відвернувся. Він із гіркотою згадував той день, 9 червня 1866 року, коли прийшов до Івана Вагилевича додому, щоб попросити пробачення за все, що колись заподіяв і написав проти нього. Коли ж, схилившись над його обличчям, він пошепки благав повернутися до лона рідної церкви свого колишнього побратима, то отримав у відповідь лише багатозначне: «Я подумаю…» Тоді ці слова, мов моторошний вирок, прозвучали на устах смертельно хворого і готового переступити поріг вічності Вагилевича — і стали його останніми… Він червонів від сорому перед самим собою за те, що він — священник, учений, педагог і просвітник, якого рідний народ вважав духовним провідником, — відрікся усього: віри, мови, історії та національних переконань, за утвердження яких у молодості він зробив так багато. Він розумів також, що, можливо, найвищою платою за його непростиме відступництво від усього рідного і святого стали важкі випробування, які сама доля підготувала для нього як кару. Адже його син Всеволод, закінчивши медичний факультет Московського університету, довгий час у пошуках роботи ледве перебивався з хліба на воду. Донька Софія опинилася у в’язниці, будучи звинуваченою в антиімперській революційній діяльності. Син Ярослав, який обіймав високу посаду в російському судочинстві, у 1879 році, за досі нез’ясованих причин, покінчив життя самогубством. Ще одна донька, Текля, з дитинства перебуваючи під впливом щедрих дарунків від імператриці Марії Олександрівни, присвятила себе ревному служінню великоросійській ідеї та Російській православній церкві. Чи не була це для нього найважчою долею — усі ці біди разом? Також його сумлінню не давало спокою і те, що всі його колишні прагнення віднайти для свого народу оригінальний і самобутній шлях, який міг би вивести українців до їхньої власної самоідентичності, врешті-решт завели його самого — Головацького — у цілковиту безвихідь. Усі ці думки наповнювали його серце на останніх хвилинах життя гіркотою нестерпних роздумів та душевного каяття. І вже, напевно, у ті години своїх глибоких душевних одкровень він усвідомлював — відцуравшись усього свого рідного, йому доведеться назавжди залишитися чужим сином у холодній землі, де навіки зостануться його тлінні останки, дорогу до яких не поспішатимуть протоптати посланці з такої далекої, але, попри все, все ще такої близької й дорогої його серцю України... І, мабуть, правдиво, що саме співзвучними з тими позбавленими утіхи настроями, які сповна охопили думки сімдесяти трирічного чоловіка, були колись давно написані ним у вірші рядки: Ще й то мені доїдає, Ох, то смерть готова!.. До нікого й промовити Сердечного слова! Ні з ким мені поплакати, Ні з ким потужити... Розступися, синій Дунай, Хоть би ся втопити! Журба мене гризе нині, Журба гризла вчора; Ой хто не був у чужині, Той не знає горя! Якова Головацького не стало 13 травня 1888 року. Він відійшов у вічність унаслідок запалення легень. Його прах спочиває в землі Єфросинівського православного цвинтаря у Вільно. «Пам’ять» Сьогодні наукова та літературна спадщина Якова Головацького частково зберігається у бібліотеках Вільнюса, Санкт-Петербурга, а окремі його історичні праці та дослідження знаходяться у фондах Онуфріївського монастиря у Львові. Втім, найбільша кількість рукописів і наукових праць ученого зосереджена у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України та Інституту літератури НАН України в Києві (фонд 104). У низці українських міст на честь Якова Головацького названо вулиці. Зокрема, у Львові у 1950 році колишню вулицю, що була названа на честь учасника повстання під проводом Тадеуша Костюшка — Бартоша Гловацького, було перейменовано на вулицю Якова Головацького. У селі Чепелі, на місці колишнього родинного обійстя Головацьких, встановлено пам’ятний знак. Ім’я відомого поета та вченого також вшановане в місцях меморіальної пам’яті про діяльність «Руської трійці». Пам’ять — саме вона має нездоланну силу перемагати все тлінне та швидкоплинне, залишаючи для прийдешніх поколінь ім’я та вагомі здобутки, перед якими назавжди залишатимуться безсилими і смерть, і забуття… Роман Береза |
19 червня 2025
|
- Не дозволяй, щоб твої сковорідки блищали яскравіше, ніж ти сама. Не стався до прибирання надто серйозно. Життя - надто коротке. Радій! Так, прибирай, коли треба. Але знаходь час і на те, щоб намалювати картину чи написати вірш. Прогуляйся, відвідай друга. Зготуй щось смачне. Полий квіти. Зроби собі паузу. Поїдь на природу, на пляж. Пограй з собакою, слухай музику, читай книги. Проводь час з тими, кого любиш, і радій життю. Так, можеш пропилососити - якщо треба. Але життя відбувається поза домом. Пам’ятай - жоден день не повернеться. І з віком багато речей, які ти можеш зробити зараз, стануть недосяжними. А коли тебе не стане - бо це станеться з усіма - ти теж станеш порохом… І ніхто вже не згадає, скільки рахунків ти сплатила чи наскільки чистим був твій дім. Але пам’ятатимуть - твою доброту, твою душу, твої уроки, які ти залишила. З мережі Інтернет |
18 червня 2025
|
А навколо неї — життя вирує: діти мчать на роботу, внуки поспішають на навчання, правнуки бігають у садок. Хтось запускає нову справу, хтось їде на море, хтось купує житло. У всіх усе добре. І здається — ну, бабуся просто є. Як частина дому. Як стара шафа чи родинна ікона. А потім — вона йде. Тихо. Без шуму. Відспівали, поховали, пом’янули. І минає сорок днів — і раптом у всіх щось починає сипатися. У когось бізнес буксує. У когось стосунки тріщать. Хтось захворів, хтось розгубився, хтось сам не свій. І тоді хтось шепоче: "Може, то вона нас усіх тримала?" Ота бабуся, непомітна, мовчазна, із книжкою на грудях — тримала всю родину на своїх молитвах. А ми ж думали — це ми такі мудрі. Це ми все самі. Це наші таланти, наші досягнення, наш розум. Хтось вважає себе генієм, бо створив бізнес. Хтось вірить, що став художником, бо має великий дар. Але дар — це ще не сила. Сила — в коріннях. А те коріння — це бабусина молитва. Невидима, тихенька, щоденна. Просто є хтось, хто здавалося б нічого не робить, а насправді щодня тримає тебе перед Богом. На основі оповідання Андрія Ткачова |
18 червня 2025
|
| Закрити |
