|
Уявіть студента, який втомився постійно редагувати чужі тексти, шукати помилки і витрачати на це години. Такий собі «граматичний герой» серед ровесників. Його дратувало, що комп’ютер не може просто підказати, де ти помилився і як краще написати. Але замість того, щоб просто жалітися — він вирішив змінити правила гри. Цей студент — Максим Литвин, уродженець України, який у середині 2000-х років разом із друзями Олексієм Шевченком і Дмитром Лідером створив Grammarly. На перший погляд — просто перевірка правопису. Але насправді — одна з найрозумніших систем у світі, яка розуміє, що ти маєш на увазі, і допомагає сказати це краще. Спочатку продукт розробляли для студентів, які писали академічні роботи. Система шукала плагіат, підказувала помилки. Але швидко стало ясно: світ потребує інструменту, який допомагає кожному писати краще — від офісного листа до резюме, від креативного допису до юридичного документа. У 2009 році Grammarly вийшла на світовий ринок — без реклами, без офісів, просто як розширення до браузера. І... сталася революція. Мільйони людей почали користуватися системою, яка не просто виправляла коми, а пропонувала стиль, логіку, інтонацію, ввічливість. Grammarly сьогодні — це: понад 30 мільйонів активних користувачів щодня; офіси в Києві, Сан-Франциско, Нью-Йорку; компанія, оцінена в більше $13 мільярдів; інструмент, яким користуються журналісти, студенти, дипломати, вчителі, юристи по всьому світу. А Максим Литвин не зник із поля зору. Він залишається скромним, рідко дає інтерв’ю, але завжди підкреслює: успіх Grammarly — це успіх українських інженерів, дизайнерів, аналітиків. Максим вірить, що комунікація — ключ до порозуміння, і саме тому його команда працює не лише над граматикою, а й над розумінням тону, контексту, емоційного забарвлення. Grammarly сьогодні — не просто коректор, а розумний порадник у світі слів. |
15 червня 2025
|
Ці слова гурт «Бумбокс» написав після концерту, який зелений квартал влаштував на День Незалежности в 2020 році. Саме тоді їхню пісню використали без дозволу (як це дуже любить квартал) в дешевому балагані. Але насправді історія не про концерт. У 2014 році італійський кореспондент вирішив попертися на Донбас у зону бойових дій у компанії російського журналіста. Тобто погляди цього італійця вже зрозумілі. Жодних дозволів від української влади вони не брали, візит з офіційними органами не узгодили. А тому закономірно потрапили під обстріл російських бойовиків і обоє загинули. А в 2017 році нацгвардієць Віталій Марків вирішує приїхати до Італії провідати маму. І його одразу заарештовують прямо в аеропорту. За вбивство італійського журналіста! Віталій просто перебував на передовій у той період, коли російські терористи стріляли куди попало. Однак його звинувачують в тому, що він нібито був командиром і давав наказ стріляти, а обстріл нібито вівся з українського боку. Докази про те, що на той момент жодних мінометів на озброєнні в батальйоні Марківа не було, і Марків був звичайним солдатом, а не командиром, - суд не цікавили. Варто визнати, що це була, на жаль, майстерна спецоперація російської пропаганди – західний світ слухав тоді гучні повідомлення про те, що це саме українці «бамбят дамбас», бо ось, бачте, навіть італійський суд заарештовує їх за це. У центрі Києва з’являються великі плакати «Свободу захиснику України Віталію Марківу». Аваков тоді взявся відстояти свого підлеглого, що справді важливо. Для всіх інших ці плакати були як нагадування про те, що Україна перебуває у війні, що російська пропаганда сильна і здатна переконувати цілі країни. Нагадування бути уважними, розуміти виклики й бути готовими до них. Але ж з приходом зелених до влади всі розуміння пішли під плінтус, бо для простого народу «наступіла оттєпєль»! Саме так написала про зміну влади пєвіца Наталья Могілєвская в 2019. Тобто при попередній владі її прям репресували, кидали в карцер, організовували єжовські трійки чи х/з, шо з нею там відбувалося… Важко було Наташі. Хоча єдина «драма», яка так лякала Наташу, була в тому, що країна почала поступово ставати українською, а АРМІЯ, МОВА, ВІРА стали важливими цінностями. Да как же посмєлі то. Зря Наташа російські пісні записувала чи шо? «Мы можем стать на ноги за 2 года. Нужно просто перестать деребанить», - писала тоді Наташа. «Нужно просто пєрєстать….» - ідеальна формула довбограїв. «Нужно просто отмєніть паради…» - і в 2019 парад скасували. Дайош тотальну кварталізацію. Випустили на Хрещатик Аліну Паш, яка моталася по росіях і в окупований Крим через російську територію. Похрін. Ми же всьо пєрєсталі. А вже наступного року на фоні величезного плаката «Свободу захиснику України…» в День Незалежности виринає балаган, очолюваний зайчиком із команди Сердючки, і в руках у зайчика Державний Прапор України. А за спиною ув’язнений захисник Марків, ув’язнений через російську пропаганду. Але захисника перекриває зайчик: "ось, вам, яка в нас нині Україна, - зайчикувата". Проти ФСБ, проти кдбіста путіна й кількасоттисячної російської армії, яка вже планувала повномасштабне вторгнення, ми відповідали зайчиком. Сьогодні Сердючка додумалася співати російські пєсні в столиці на концертах. А її команда навіть боїться це визнати, і стидливо називає це не російською, а «в оригіналі». Навіть Уповноважений із захисту державної мови змушений був реагувати на це неподобство. І навіть не важливо, чи штучно ця історія із Сердючкою так гучно потрапила в інфопростір, щоб відвернути увагу від усього триндеця, який твориться з ситуацією в країні, на фронті, у владі. Бо навіть необхідність перебивання уваги такими подіями – це просто крик про тотальний звіздець. «Цей милий зайчик — провісник … «зелених чоловічків» у Криму, розірваних Донецька й Луганська...» - ці слова «Бумбоксу» я згадую постійно. Бо коли в період війни Сердючка і зайчики закривають собою захисників України, а Алінка Паш замінює собою парад захисників, тоді ти точно проспиш підготовку до захисту від страшного ворога. Тоді тисячі людей раптом прокинуться в окупації і, замість зайчика, який весело розмахує прапором, побачать російського бурята чи кадирівця, які тицяють в обличчя російською зброєю. |
15 червня 2025
|
Навчи його пізнавати світ не ззовні, а зсередини - через власне серце, а потім через вчинки людей. Навчи його любити, радіти і цінувати простоту. Навчи боротися за мрії, допомагати іншим і ставати на захист слабших. Поясни, що саме поразки - а не перемоги - роблять нас сильнішими, якщо ми після них піднімаємося. Навчи його самостійності, відповідальності і поваги. Скажи, що не обов’язково бути ідеальним - достатньо прагнути бути добрим батьком і гідним чоловіком. І найголовніше - нагадай: сила чоловіка не в кулаках, а в глибині його розуму. З мережі. |
14 червня 2025
|
Як повідомляє пресслужба університету, нова технологія дозволить застосовувати суміш як у класичному будівництві, так і для 3D-друку споруд. До складу нової бетонної рецептури входять не лише компоненти з розібраних або пошкоджених будівель, а й інші промислові та аграрні відходи. Такий підхід дозволяє зменшити навантаження на довкілля, скоротити обсяги сміття та створити екологічно сталу альтернативу традиційним будівельним матеріалам. Нова бетонна суміш розробляється для практичного використання в Україні, Польщі та США. Проєкт має дворічний термін реалізації й отримує часткове фінансування зі США. (Візуалізація КНУБА) |
14 червня 2025
|
Про Тараса дізнався ще школярем — у Кирилівській школі вперше почув про талановитого родича, що жив у Петербурзі. Почалося листування, і за кілька років — у 1844 році — відбулася їхня перша зустріч у Кирилівці. Відтоді вони не просто підтримували зв’язок — вони стали ближчими за братів. Особливо теплі стосунки зав’язалися у 1859 році, коли Тарас приїхав у Корсунь і прожив у Варфоломія два місяці. Малював у саду, слухав пісні дітей, говорив про життя і складав плани. І саме йому — Варфоломію — довірив заповітну мрію: купити клаптик землі над Дніпром, збудувати хатину й оселитися на рідній землі. Місце знайшли разом, поблизу Канева. Але купити не встигли… У 1864 році Варфоломія Григоровича звинуватили в політичній "неблагонадьожності" і він переїхав з родиною до міста Шендерівка Канівського повіту. Там він отримав посаду лісника. Саме в Шендерівці Варфоломій написав "Споминки про Тараса Григоровича Шевченка", надруковані 1876 року у Львові. Завдяки цим спогадами стало багато відомо про життя Тараса Григоровича. Після смерті поета Варфоломій узяв на себе святу справу — зберегти пам’ять. Він домігся перепоховання Шевченка на Чернечій горі, роками опікувався могилою, платив за землю, оберігав її від забудови. Завдяки йому ми маємо не лише місце спочинку Кобзаря, а й щирі спогади про нього — Варфоломій залишив безцінні рядки про дитинство, малювання вуглем на стінах і пісні, що доводили до сліз. Його життя — це тихий, але героїчний шлях людини, яка не потребувала слави, але зробила все, щоб зберегти її для іншого. Помер Варфоломій у день свого народження — 11 червня 1892 року. Його могила була на цвинтарі поблизу Чорнобиля - зараз її втрачено. |
14 червня 2025
|
добре виховуйте своїх дітей, будьте чесними, не святими, а чесними, і якщо можете, при нагоді , допоможіть комусь у біді. Це все. Лоренцо Лікальці (Lorenzo Licalzi ). |
14 червня 2025
|
А поки все відносно спокійно — почитайте на ніч блискучу історію про те, як Нетаньягу ввів Іран в оману за допомогою весілля, а Трамп — своїми заявами. Ізраїль досяг ефекту раптовості завдяки тонко продуманій операції з дезінформації. У ній взяли участь прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу та президент США Дональд Трамп. Перед нападом на Іран було проведено масштабну кампанію введення в оману, що включала медійні та дипломатичні елементи — як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні. До неї були залучені різні сторони. Публічні попередження Трампа про можливу атаку Ізраїлю на Іран були частиною вистави: Трамп і його радники лише вдавали, що не схвалюють напад — насправді ж вони не заперечували. Ізраїль цілеспрямовано поширював чутки, що Трамп начебто хоче завадити нападу. Сам Трамп також заявляв, що Ізраїль може завдати удару, але не найближчим часом, і що США, мовляв, досі прагнуть дипломатичного вирішення. Оскільки приховати підготовку такого масштабу було неможливо, Ізраїль обрав тактику «сховайся на очах у всіх», пояснює Сегал. Якщо щось неможливо приховати — говори про це відкрито, сподіваючись, що іранці подумають: «Собака, що голосно гавкає — не кусає». Так Ізраїль переконав мулл, що нападу (поки що!) не буде. Ще одним елементом притуплення пильності Тегерана стала призначена на 15 червня зустріч спецпредставника США Стівена Уїткоффа з іранськими дипломатами. Крім того, з Ізраїлю «просочилася» інформація, буцімто Нетаньягу не робитиме жодних кроків проти Ірану до весілля свого сина Авнера, запланованого на 16 червня. Усе це було частиною плану. Пост: Геннадій Вольман Джерело: Bild |
14 червня 2025
|
|
14 червня 2025
|
Ріккардо Чеккобеллі шокував мешканців містечка Масса-Мартана в італійській області Умбрія. Після завершення чергової меси настоятель храму Святого Фелікса звернувся до парафіян зі словами: «Моє серце закохане. Щоб залишатися чесною, щирою людиною й не порушити обітниці цнотливості, яку я дав Католицькій Церкві, я вирішив залишити священство. За все своє життя я не зрадив Святому Престолу, але більше не можу приховувати своїх почуттів. Я закоханий!» Католицьким священникам, на відміну від протестантів і білого духовенства в православ’ї, заборонено одружуватись. «Я почав відчувати почуття до цієї жінки всього кілька місяців тому. Не розумію, як це сталося. Я був здивований і наляканий тією любов’ю, що зародилася в мені. Сподівався, що зможу впоратися зі своїми почуттями, але з часом ставало тільки гірше», — розповів колишній священник. Він зізнався, що рішення покинути церкву було для нього дуже важким. «Я так багато плакав, що в мене навіть запалилось око», — додав він. Зі своєю коханою — 26-річною медсестрою на ім’я Лаура, яка також викладає катехізис у церкві — 42-річний дон Чеккобеллі познайомився близько чотирьох років тому. Священник зазначив, що між ними поки не було близьких стосунків: «Ми навіть за руки ще не трималися», — сказав він. «У молодості я зустрічався з дев’ятьма дівчатами, але вже понад 20 років у мене не було жодних стосунків. Побачимо, чим завершиться ця історія, але якщо на те буде Божа воля — я готовий до шлюбу й до дітей», — продовжив свої одкровення колишній настоятель. Зараз Чеккобеллі, уже не prete (священник), просить Папу Римського молитися за нього й запевняє: перехід у мирське життя жодним чином не вплине на його любов до Бога — вона тільки зростатиме. (З мережі) |
14 червня 2025
|
Уродженець Києва, вихованець Іллі Рєпіна, ще за життя визнаний у Європі живописець. Один із засновників і професор Української академії мистецтва, першого вищого мистецького навчального закладу в Україні. Трагічна подія сталася у ніч з 14 на 15 червня 1919 року. "Стій! А то буду стріляти!" – грубий голос зупинив подружжя Мурашків біля їхнього дому у Києві. Після короткого допиту озброєні матроси забрали художника. Наступного дня його знайшли мертвим. Уже понад століття загибель класика українського живопису залишається нерозкритою. Утім знахідки останніх років вселяють надію пролити світло на події минулого. ... Творчим вінцем академічних років стала у 1900 р. програмна картина “Похорон кошового” Олександра Мурашка. Українсько-патріотичним сюжетом вона наче перегукувалася із масштабним полотном “Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1878-1891) Іллі Рєпіна… Дехто із дослідників стверджує, для створення колоритного образу старого козака, що несе булаву доблесного кошового Івана Сірка, 25-річному автору позував 60-річний український драматург і театральний діяч Михайло Петрович Старицький (1840-1904); нині твір прикрашає зали Національного художнього музею в Києві. Справжня слава розгледіла українського маляра лише за два роки сумлінної праці біля підрамника, коли в червні-липні 1909 р. найбільш відому тепер авторську жанрову картину “Карусель” (1906), на якій дві гарно вбрані україночки катаються на кониках, представили на Х Міжнародній виставці в Мюнхені. За ту роботу киянина вшанувала Золотою медаллю, хоча й другого класу, а саме полотно просто в експозиції придбали для Королівської галереї Будапешта. Стався буквально вибух заслуженої уваги… Редакції німецьких часописів “Мистецтво для всіх” (“Kunst-für-Alle”) та “Лейпцизькі ілюстровані відомості” (“Illustrierte Zeitung Leipzig”), видавничі фірми Лейпциґу, Берліну та Мюнхена благали дозволу зробити кольорові репродукції “Каруселі”, гарантуючи їм почесне місце на шпальтах видань. Розкриваючи імпресіоністичну загадку власного шедевра, Олександр Мурашко пояснював газетярам, мовляв, прийомами візуального живопису йому хотілось зупинити у русі вихор каруселі, палахкотіння її ярмаркових прикрас, природню зніяковілість і щиру радість сільських дівчат, котрі вперше в житті осідлали дерев’яних конячок... У тому опоетизованому міфі було щось глибоко символічне. Чи не він сам, малий Сашко із містечка Борзни Чернігівської губернії, з роками потрапивши в Париж з його кафешантанами, ошелешено шубовснув у грайливу веремію нічного життя, виписаного у світлотілій водоверті чуттєвих технік пензля, де ти і натовп поріднились у вималюваному мерехтінні барвистих плям. Відтоді він сам вмів та інших вчив зустрічатися з природою, як зі святом. Динамічний імпресіонізм зробив ім’я Олександра Мурашка популярним на Заході; у 1909 р. арт-дилерська компанія німецького промисловця Едуарда Шульте (Eduard Schulte) влаштувала персональні виставки киянина у Берліні, Дюссельдорфі та Кельні, де по черзі експонувалися 25 відібраних картин. Є відомості, що того тріумфального року персональні виставки художника з величезними успіхом також відбулись у Венеції, Римі та Амстердамі. У тій каруселі він, зніяковілий і усміхнений, лише встигав кліпати очима. Останні роки життя митця були складними і суперечливими для майстра. 1917 року здійснилася його давня мрія — було відкрито Українську Академію образотворчого мистецтва. Мурашко — один з найактивніших її організаторів. До роботи в Академії були залучені такі видатні українські художники, як Георгій Нарбут, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Микола Бурачек. Сам Мурашко очолив одну з майстерень живопису. Але викладання та робота в Художній Раді при Народному Комісаріаті освіти забирали безліч сил і часу. Ось як про це 1918 року писав сам художник: « «Майже два роки нічого не роблю, всього мене втягнуто в організацію художнього життя України, і питання стоїть настільки гостро і складно, що уникнути цього нема жодної можливості. Але твердо сподіваюсь, що, віддавши належне суспільності, буду відпущений для тихої праці...» « Та навіть у небагатьох творах складного постреволюційного часу, явно проступають нові риси його живописної манери. В картині «Жінка з квітами» Мурашко немов повертається до часів юності, до уроків Рєпіна. Художник легко і точно моделює пластику жіночого обличчя, фігури, оперує тональними переходами, світлотінню. Але завіса, що слугувала тлом, сукня моделі, квіти в її руках написані широко, експресивно, точно. В них — той, звичний Мурашко, з його декоративним багатством реального життя. Олександр Мурашко був вбитий червневої ночі 1919 року агентами ЧК неподалік від власного будинку на Лук'янівці пострілом в потилицю. Художник загинув на 44 році життя, повний нових ідей і творчих планів. Тодішня ж преса написала, що «був пограбований і забитий бандитами». Похований у Києві на Лук'янівському цвинтарі. |
14 червня 2025
|
| Закрити |
