|
Тоді починається дещо неймовірне. Його тіло — величезне й величне — не плаває вічно. Воно повільно, мовчазно опускається на дно, наче прощається зі світом. Це явище називають «падінням кита» (whale fall). І хоч здається, що це кінець… насправді — це початок. У глибинах, куди майже не проникає світло, його тіло стає притулком. Десятки років воно живить сотні видів морських істот— акул, риб, червів, крабів… Один мертвий кит перетворюється на цілу екосистему. З його смерті народжується достаток. Із тиші — виникає життя. Але це ще не все. Протягом усього свого життя кит вловлює вуглець із атмосфери. І коли помирає — він занурює цей вуглець на дно океану, де він може залишатися на сотні років. Тож навіть після смерті… кит продовжує захищати планету. Поки ж він живе… він співає. Не словами — а звуками, що можуть проходити тисячі кілометрів крізь води. Матері співають своїм малюкам. Деякі групи — у пам’ять про тих, хто пішов. Інші — з надією на повернення тих, хто загубився. Вони не просто спілкуються. Вони — з’єднуються. Чи знали ви, що серце синього кита — розміром з автомобіль? І коли він пірнає в найглибші зони океану, воно б’ється лише двічі на хвилину… Наче промовляє: “Йди повільно. Дихай глибоко. Рухайся спокійно.” Колись моряки вважали китів чудовиськами. Тепер ми знаємо правду: Вони — охоронці океану. Майстри тиші. Гіганти, які не здіймають галасу… але змінюють світ. І так само, як кит, є люди, яких вже немає поруч… але вони залишили по собі стільки любові, що їхню присутність відчувають досі. Люди, чиї вчинки, чия щедрість, чий спосіб життя — продовжують торкатися сердець, навіть коли їх немає. Кит не зникає. Він стає спадком. І ти теж можеш. |
13 липня 2025
|
Шабунін — одна з найвідоміших публічних фігур українського громадського сектору. Він і створений ним Центр протидії корупції неодноразово ставали мішенню для атак та дискредитаційних кампаній за свою критичну позицію до влади незалежно від того, хто її представляв. Його переслідували і за часів Віктора Януковича, і після Революції гідності. Діяльність Віталія та ЦПК викликала гостру дискусію, але водночас мала незаперечну якість: відданість боротьбі з корупцією як місію. Його стиль міг бути занадто різким, а його заяви іноді безкомпромісними, але в цьому завжди зберігалося велике бажання служити суспільним інтересам та просувати демократичну трансформацію країни. Але ще важливіше оцінювати ці події у контексті. У той час, як віцепрем’єр Олексій Чернишов, який отримав підозру від НАБУ за багатомільйонні збитки державі, не тільки не втратив посаду і не відсторонений від роботи, а й публічно включається в роботу міжнародної конференції з відновлення України в Римі — Віталію Шабуніну, військовослужбовцю, добровольцю з перших днів повномасштабної війни, вручають підозру. І роблять це так, що не лишають сумнівів: Шабуніна переслідують не за те, що написане у підозрі (навіть якщо відкинути спірність звинувачень), а за його професійну діяльність. Його будинок обшукують без його присутності — хоча він там давно не мешкає, там живе його дружина та двоє малолітніх дітей. У військовій частині в Харківській області в нього вилучають телефон без судової ухвали та без доступу до адвоката, слідчі дії з ним проводять до ранку, Це — тривожний і безпрецедентний сценарій навіть для українських реалій. Ми не заперечуємо, що будь-який громадянин України має бути підзвітним перед законом. Але правосуддя — це ще й про контекст, послідовність, і рівність всіх перед законом. Те, що один із ключових фігурантів справи НАБУ залишається на офіційній посаді, а активіст, що служить в армії, стає об’єктом публічної дискредитації, свідчить не про верховенство права, а про політично мотивоване переслідування. Інша подія — не менш симптоматична. У червні уряд відмовився визнавати результати прозорого конкурсу на посаду голови Бюро економічної безпеки. Після втручання СБУ (є підстави вважати, що не за власною ініціативою) й листа, який не мав жодного юридичного обґрунтування, Кабмін проголосував за скасування підсумків конкурсу, у якому переміг кандидат, не підконтрольний Офісу президента. Це рішення стало тривожним сигналом про відхід влади від принципу незалежності інституцій. І справа Шабуніна, і історія з БЕБ, і ігнорування підозри Чернишову — не окремі епізоди. Це елементи нової політичної стратегії: послаблення інституцій, персоніфіковане переслідування, демонтаж громадського контролю. І все це — на тлі війни, коли держава, навпаки, мала б опиратися на довіру, прозорість і рівність правил. Україна має подібний досвід. Це було у 2010-2014 роках, коли весь світ почав говорити про політичні переслідування та наявність політичних в’язнів в Україні. Це був темний період у історії країни, і повернення до нього — неприпустиме. Але якщо влада продовжуватиме діяти так, як ми бачимо у останні тижні, це перетвориться із загрози на реальність. Перші жорсткі заяви західних експертів про розворот Києва від демократії вже з’явилися. Як медіа, ми не можемо мовчати. Ми вважаємо, що: ▪️Прозорість процедур є такою ж важливою для країни, як постачання зброї. Така прозорість є одним із видів нашої зброї – тим, що дає нам моральну перевагу над зовнішнім ворогом. ▪️Вибіркове правосуддя — прямий шлях до авторитаризму, навіть якщо воно прикрите гаслами "безпеки" чи "мобілізації". ▪️Ігнорування законних результатів конкурсів або тиск на громадських діячів ставить під загрозу не лише реформу, а й довіру до самої ідеї державності та влади, яка взяла на себе зобов'язання перед суспільством. ▪️Європейський вибір є усвідомленим вибором народу, а також геополітичною необхідністю для нашої держави. А це вимагає не лише гасел, а й продовження та посилення реформ, зобов'язання щодо яких ми взяли. Натомість відкат і руйнування демократичних змін є абсолютно неприпустимими. ▪️Україна має залишатися демократією навіть під час війни. Або ми втрачаємо не лише території, а й ідентичність і основну мету нашої спільної боротьби всіх цих років – європейську країну, а не тінь Росії чи Білорусі. Editorial |
12 липня 2025
|
так бояться слова "пацифікація"... А, почалося все з того, що 14 травня 1923 року тодішня Ліга Націй (сучасна ООН) передала Галицьку Україну до складу Польщі. Передала лише з тою умовою, що Польща надасть західним українцям автономію. Але, після того, як Галичина увійшла до складу Польщі, то поляки показали українцям середній палець і не лише не дали нам ніякої автономії, але й переназвали наш український край "Східною Малопольщею". Більше того, з того часу польський уряд офіційно взяв курс на ліквідацію українців як етносу в Галичині. Тим біло-червоним приблудам-колонізаторам цього виявилося замало і уряд Пілсудського у вересні 1930 року розпочав особливі каральні акції проти західних українців, які офіційно отримали ганебну назву "пацифікація", що з латині перекладається як "умиротворення". Перші репресії поляки розпочали 16 вересня 1930 року і вони тоді охопили близько 450 населених пунктів. До репресій проти українців тоді було залучено 16 рот поліції, полки уланів, десять ескадронів кавалерії. Арештованих українців поляки збирали у громадських приміщеннях, де кожному наносили 25-30 ударів нагайкою при цьому примушуючи лаяти Україну, співати польський гімн і виголошувати здравиці на честь Юзефа Пілсудського. Особливій нарузі поляки піддавали портрети Шевченка і Франка та плюндрували могили Січових Стрільців по українських цвинтарях. Тоді багато українок було згвалтовано поляками, десятки наших людей по-звірячому замордовано і вбито, а багатьох українців в жахливий спосіб мучили, перш ніж їх застрелили. Зараз є два варіанти реагування на ці події, пов'язані із пацифікацією: перший: все залишити таким як воно є нині, тобто майже ніде не згадувати про ту пацифікацію. А з нашими сусідами з-за Сяну нехай наші можновладці у Києві й надалі - перед телекамерами і на приватних зустрічах на заміських віллах, обіймаються і тиснуть одне другому руки, як "щирі брати"; другий: мабуть, не всі українці хочуть закривати очі на всю цю окозамилювальну фальш і фарисейство нашого уряду, тим більше сьогодні, коли польський Сейм прийняв рішення про запровадження в Польщі 11 липня загальнонаціонального дня пам'яті жертв так званого "геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях другої польської республіки". Мабуть, саме зараз політичним партіям і громадським організаціям, які вважають себе українськими, слід нагально звернутися до Кабінету Міністрів, Офісу Президента і Верховної Ради, щоби ті (проговоривши, перед тим, у своїх кулуарах тему пацифікації і узгодивши проекти, чи робочі їх напрацювання на профільних комісіях), прийняли "Закон про щорічне відзначення в Україні Дня пам'яті за жертвами польського геноциду проти західних українців у 1930-их роках". Якщо і на цей раз українці мовчатимуть щодо сьогоднішнього прийняття польським Сеймом закону про відзначення "геноциду, вчиненого ОУН і УПА...", то - гріш нам всім ціна. І, в такому разі ми справді не гідні - як й передрікав Шевченко - слави наших пращурів, які все ще з надією дивляться на нас із Потойбіччя... |
12 липня 2025
|
У 2025 році Всесвітній день рому відзначається 12 липня. ІСТОРІЯ ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ РОМУ. Всесвітній день рому був заснований у 2019 році Полом Джексоном, відомим письменником і редактором Всесвітнього путівника по рому. Пристрасть Джексона до рому і бажання дати йому визнання, на яке він заслуговує, призвели до створення цього всесвітнього свята. З моменту свого заснування Всесвітній день рому набув величезної популярності. Історія рому сягає 17 століття і тісно пов’язана з Карибським басейном та Вест-Індією, де процвітали плантації цукрової тростини. Виробництво рому з меляси або соку цукрової тростини стало важливою галуззю промисловості, впливаючи на торгівлю і навіть відіграючи певну роль в історичних подіях, таких як Американська революція. Ром був настільки цінним, що його навіть використовували як грошову одиницю. ІСТОРІЯ РОМУ 1630 – на Барбадосі почали вирощувати цукрову тростину, заклавши основу для виробництва рому. 1664 – на Стейтен-Айленді засновано перший комерційний ромовий завод, щоб задовольнити попит у тринадцяти колоніях. 1733 – Британці вводять Закон про мелясу, який обкладає податком небританську мелясу, що використовується у виробництві рому. 1862 – на Кубі засновано компанію Bacardi Rum, яка стала одним з найвідоміших брендів рому. СВЯТКУВАННЯ Всесвітнього дня рому У другу суботу липня кожного року відбувається це глобальне святкування, заходи та акції проходять у містах по всьому світу, від Лондона до Сіднея. *Святкуйте, дегустуючи різні види рому. У чистому вигляді, з льодом або в коктейлі – насолоджуйтеся унікальними смаками цього універсального алкогольного напою. *Запросіть друзів на вечірку з дегустацією рому. Подавайте різноманітні коктейлі на основі рому і поєднуйте їх з відповідними закусками. *Багато барів і винокурень проводять спеціальні заходи та акції до Всесвітнього дня рому. Наразі існує багато сортів рому. З цього міцного алкогольного напою роблять різні коктейлі, змішуючи його з лікерами, вермутами та різноманітними соками. РОМОВІ КОКТЕЙЛІ, Ось кілька популярних коктейлів, які варто спробувати: МОХІТО – освіжаюча суміш рому, соку лайма, м’яти, цукру та содової води. ПІНА КОЛАДА -тропічна насолода з ромом, кокосовими вершками та ананасовим соком. ДАЙКИРІ – проста, але смачна суміш рому, соку лайма та цукру. Відзначення Всесвітнього дня рому – важливо памʼятати про те, що це міцний алкогольний напій. Усвідомлене вшанування напою, це і розуміння наслідків вживання алкоголю, протипоказань або надмірності. |
12 липня 2025
|
Доля злодіїв залишилася невідомою - одні легенди свідчать, що вони впали замертво, інші - що втекли, не оглядаючись. Марджорі вдалося вибратися з труни, і жінка вирушила додому. Джон МакКолл, чоловік Марджорі, був удома з дітьми, коли почув стукіт у двері. Чоловік сказав дітям: "Якби ваша мама ще була жива, поклявся б, що це її стукіт". Відчинивши двері, він побачив за нею Марджорі в похоронному одязі, з кров'ю на руці, і впав замертво. Його поховали у труні, яку звільнила дружина. Марджорі прожила ще багато років, знову вийшла заміж та народила дітей. Коли вона нарешті померла, її поховали на тому ж цвинтарі Шенкілл (Лурган, Ірландія). Її надгробок зберігся. На камені написано: "Жила один раз, похована двічі". |
12 липня 2025
|
Змучений, він нарешті збудував хатину з уламків корабля, щоб захиститися від стихії та зберегти свої речі, що залишилися. Одного разу, поблукавши в пошуках їжі, він повернувся і побачив, що його хатина охоплена полум'ям, і до неба сходить дим. Сталося найстрашніше: він втратив усе. Огорнутий горем і розпачем, він вигукнув: «Боже, за що?» Рано вранці наступного дня його розбудили звуки корабля, який наближався до острова, та поспішав на допомогу. — Як ви довідалися, що я тут? — спитав чоловік своїх рятівників. — Ми бачили ваше сигнальне вогнище, — відповіли вони. Як легко впасти у відчай, коли приходить біда. Але не треба опускати руки, адже Бог піклується про нас, навіть коли нас осягають біль та страждання. Про це треба пам'ятати щоразу, коли ваша хатина згоряє вщент: можливо, це сигнальне багаття, що закликає Бога на допомогу. |
11 липня 2025
|
Усі вибухнули сміхом. Він повторив його вдруге — і засміялися лише декілька людей. Розповів утретє — ніхто вже не сміявся. Тоді він сказав дуже мудру річ: «Якщо ви не можете сміятися з одного й того ж жарту знову й знову, то чому постійно плачете через один і той самий біль чи смуток? Радійте кожній миті свого життя.» ✨ Чарлі Чаплін залишив після себе величезну спадщину, ніколи не завдаючи болю іншим. Запам’ятаймо його слова, які торкаються серця: 1️⃣ Ніщо у цьому житті не є вічним, навіть наші проблеми. 2️⃣ Мені подобається гуляти під дощем, бо ніхто не бачить моїх сліз. 3️⃣ Найбільш змарнований день у житті — це той, коли ти не сміявся. |
11 липня 2025
|
Згідно інформації місцевого гауляйтера- загалом планується залучити 3400 юнаків і дівчат. І шо характерно - чомусь не бігають тьотушкі- мамочкі- сусіди, не відбивають свої чада, не розносять завивання і плач по всякіх тік-токах та тєлєграмах, не розносять правду матку. Нема там на них Лонгіна Жара, аби права качав і верещав: «Атдайтє маїс дєтєй!» Мовчечки соплять у хустинку. Бо знають- будеш гавкати, станеш калікою. Мовчать. Бо-боязко. Це тобі не на ТЦК нападати. Ці розстріляють і не кліпнуть. І це ті українці, які виховані московськими вчителями і попами, будуть за кілька років стріляти у нас… Отець Роман Грищук |
11 липня 2025
|
Це — тривожний сигнал. Ще кілька років тому Анджей Дуда будував політичну кар’єру як головний захисник України в західному світі. А Ряшів, до недавна майже невідомий аеропорт, став головними повітряними воротами військової допомоги для України — саме цим Польща пишалась. І це досягнення мало би стати центральним розділом політичної біографії Дуди. А тепер, у фінальні тижні свого президентства, роздумуючи над можливою подальшою політичною кар’єрою, Дуда починає грати на струнах, які так люблять ультраправі у всьому світі. Він акцентує на суверенітеті, натякає на «невдячність» України, на неповагу до тих, хто допомагає — безкорисливо, без обов’язку. Однак нічого, крім політичної кон’юнктури, насправді не змінилося. Проблема не в тому, що хтось в Україні чи на Заході «вважає своїм» Ряшів. Проблема в тому, що «своїм» досі вважають його в Москві — і не забули, що Польща після Другої світової була фактично радянською колонією. Там зовсім не відмовилися від планів відновити цю «історичну справедливість». Уся допомога, яка йде через Польщу, — це щит, який стримує війну подалі від польських кордонів. І не дозволяє росіянам зосередитися на їхній головній цілі — відновленні імперії і контролі над Центральною Європою. Якщо ця допомога припиниться — у тому числі через Ряшів — і Україна зазнає поразки, якщо російські війська ввійдуть до Львова, то до бомбардувань польських аеропортів залишаться лічені тижні. І тоді ремонту потребуватиме вже не злітна смуга в Ряшеві, а сама Польща — знесилена після килимових бомбардувань, з масовим від’їздом мешканців на південь Європи. Президент США тим часом рахуватиме, чи не надто дорого коштують батареї Patriot, які доведеться терміново перекидати до Німеччини, і чи варто ризикувати ядерною війною через занадто непередбачувану Росію. І навіть якщо він зважиться, війна буде вже на польській землі. І полякам тоді точно буде не до радості. Досить спекуляцій на темах, які очевидні кожному, окрім тих, хто дивиться на політику виключно крізь призму особистого его. Польська допомога Україні — це інвестиція в безпеку самої Польщі. І поки українці тримають оборону, Польща має шанс уникнути катастрофи. Поляки — не той народ, якому потрібно пояснювати, що таке Росія. Вона не раз доводила їм свою суть — і ще не раз готова довести, якщо її не зупинити. Це історичне щастя Польщі — що між нею й Росією сьогодні стоїть Україна. Якщо України не буде — не буде й Польщі. І жодні союзи її не врятують. Врятує лише щит, який треба не паплюжити, а берегти. Бо саме прості люди першими гинуть у війнах, коли голосують за тих, хто розповідав їм казки. Чи потрібно полякам переконуватися в цьому на власному досвіді? —————- W rzeczywistości wszyscy dobrze rozumiemy, co miał na myśli prezydent Andrzej Duda, mówiąc o Rzeszowie. Zasugerował, że ani Ukraińcy, ani sojusznicy Polski nie okazują należytego szacunku dla polskiej suwerenności i traktują to lotnisko oraz drogi prowadzące na wschód jako swoją własność — mimo że to polska infrastruktura na polskim terytorium. To niepokojący sygnał. Jeszcze kilka lat temu Andrzej Duda budował swoją karierę polityczną jako główny obrońca Ukrainy w świecie zachodnim. A Rzeszów — do niedawna niemal nieznane lotnisko — stał się główną bramą powietrzną pomocy wojskowej dla Ukrainy. Polska była z tego dumna. I to osiągnięcie miało stać się centralnym rozdziałem politycznej biografii Dudy. A dziś, u kresu swojej kadencji prezydenckiej i rozważając możliwą dalszą karierę polityczną, Duda zaczyna grać na tonach, które tak lubią skrajnie prawicowi politycy na całym świecie. Podkreśla suwerenność, sugeruje „niewdzięczność” Ukrainy, brak szacunku dla tych, którzy pomagają — bezinteresownie, z dobrej woli. A jednak w rzeczywistości nic się nie zmieniło, poza polityczną koniunkturą. Problemem nie jest to, że ktoś uważa Rzeszów za swój. Problemem jest to, że za „swój” wciąż uważa go Moskwa — i nie zapomniała, że Polska po II wojnie światowej była w istocie sowiecką kolonią. Tam nadal nie porzucono planów przywrócenia tej „historycznej sprawiedliwości”. Cała pomoc przechodząca przez Polskę to tarcza, która powstrzymuje wojnę przed dotarciem do polskich granic. I uniemożliwia Rosjanom skoncentrowanie się na ich głównym celu — odbudowie imperium i przejęciu kontroli nad Europą Środkową. Jeśli ta pomoc się skończy — także przez Rzeszów — i Ukraina poniesie porażkę, jeśli rosyjskie wojska wkroczą do Lwowa, to bombardowania polskich lotnisk zaczną się w ciągu kilku tygodni. I wtedy naprawy będzie wymagać już nie pas startowy w Rzeszowie, ale cała Polska — wyczerpana po dywanowych nalotach, z masowym exodusem mieszkańców na południe Europy. Tymczasem prezydent USA będzie kalkulował, czy baterie Patriot są warte ryzyka, i czy warto ryzykować wojnę nuklearną z nieprzewidywalną Rosją. I nawet jeśli się zdecyduje — wojna i tak będzie już na polskiej ziemi. A wtedy Polakom nie będzie już do śmiechu. Dość spekulacji wokół tematów, które są oczywiste dla każdego, kto patrzy na politykę nie przez pryzmat własnego ego. Polska pomoc dla Ukrainy to inwestycja we własne bezpieczeństwo. I dopóki Ukraińcy stawiają opór, Polska ma szansę uniknąć katastrofy. Polacy nie są narodem, któremu trzeba tłumaczyć, czym jest Rosja. Ona już nie raz pokazała swoją prawdziwą twarz — i gotowa jest to zrobić znów. To historyczne szczęście Polski, że dziś między nią a Rosją stoi Ukraina. Jeśli Ukrainy zabraknie — zabraknie i Polski. I żadne sojusze jej nie ocalą. Ocalenie przyniesie tylko tarcza, którą należy chronić, a nie oczerniać. Bo to zwykli ludzie giną pierwsi, gdy w czasie wojny głosują na tych, którzy karmili ich bajkami. Czy Polacy naprawdę potrzebują przekonać się o tym na własnej skórze? |
10 липня 2025
|
Бо відповіді, настояні в часі, завжди точніші. Коли серце перестає гриміти, а розум прояснюється. Коли біль вщухає, а образа перестає керувати твоїм голосом. Коли замість “зараз і відразу” приходить “спокійно і правильно”. Час має дивну силу. Він не тільки лікує — він відкриває. Те, що було закрите емоціями, гнівом чи страхом, згодом стає ясним, простим і справжнім. І тоді ти вже не хочеш рвати стосунки, не пишеш різких слів, не приймаєш рішень, про які шкодують. Бо приходить справжня відповідь — тиха, але точна. Умій почекати. Те, що варте тебе, — не зникне. А те, що не твоє, — відійде саме. Час завжди розставляє все по місцях. |
10 липня 2025
|
| Закрити |
