Форум Звенигородки

Закінчив Інститут театральних мистецтв імені А. В. Луначарського (ДІТМ, рос. ГИТИС) у 1955 році. Був головним балетмейстером Бурятського (1955—1962) та Львівського (1962—1976) оперних театрів.

Основні постановки: «Красуня Ангара» Баудоржі Ямпілова та Лева Кніппера ті «Квіти життя» Жигжита Батуєва в Улан-Уде, «Каменярі» Мирослава Скорика, «Створення світу» Андрія Петрова, «Тіль Уленшпігель» Є. Глєбова у Львові.

Нагороджений Орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня та медалями.

Література

Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985.

УСЕ Універсальний словник-енциклопедія. — 4-е видання. — К.: Видавництво «Тека», 2006.

Отримано з http://uk.wikipedia....=Заславський_Михайло_Самійлович&oldid=15246248

***

ЗАСЛАВСКИЙ Михаил Самойлович (1925 – 1976, Львов), балетмейстер. В 1954 окончил балетмейстерский ф-т ГИТИСа. В 1955–62 был гл. балетмейстером Бурятского т-ра оперы и балета в Улан-Удэ. Считается основоположником бурятского нац. балета. Поставил балеты «Во имя любви» на муз. Ж.А.Батуева и Б.С.Майзеля (1958, он же автор либретто), «Сомбреро» Майзеля (1961), «Красавица Ангара» Л.К.Книппера и Б.Б.Ямпилова (1959, 2-я ред., 1971; Гос. пр. РСФСР им. М.И.Глинки, 1972), «Сын земли» (1973) и «Вечный огонь» Батуева (1976, автор либретто) и др. В 1962–76 работал гл. балетмейстером Укр. т-ра оперы и балета им. И.Я.Франко во Львове. Осуществил постановки: «Красавица Ангара» (1962); «Орыся» А.И.Кос-Анатольского (1964), одноактные балеты «Ведьма» В.Д.Кирейко, «Предрассветные огни» Л.В.Дычко, «Каменяры» М.М.Скорика (все 1967), «Три мушкетера» В.Е.Баснера (1965), «Сотворение мира» А.П.Петрова (1972) и др.С 1962 – преподавал в Львовском культ.-просвет. уч-ще. Засл. деятель иск-в Бурятской АССР (1959), Укр. ССР (1975).

Валерій Бурій

Звенигородській хоровій капелі – дев’яносто

Автор http://kray.ck.ua/su... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: none; text-decoration: none; transition: color 0.3s ease-out; -webkit-transition: color 0.3s ease-out; color: rgb(36, 95, 160); background: transparent;'>Черкаський край

Друк

title='Натисніть для попереднього перегляду зображень' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: none; text-decoration: none; transition: color 0.3s ease-out; -webkit-transition: color 0.3s ease-out; color: rgb(36, 95, 160); background: transparent;'>

http://kray.ck.ua/me... alt='Звенигородській хоровій капелі – дев’яносто' style='border: 1px solid rgb(184, 203, 214); margin: 0px; padding: 8px; outline: 0px; width: 350px; height: auto; background: transparent;'>

Ось уже 90 років поспіль лунають пісні у виконанні народної аматорської академічної капели Звенигородського районного будинку культури імені Тараса Шевченка. Її історія невіддільна від історії краю, освяченого іменем духовного батька нації. Створений у далекому 1924 році колектив, цементуючим ядром якого стали учасники гуртка художньої самодіяльності «Синя блуза», очолюваний палким прихильником хорового співу Федором Шмигановським, вже першого року свого існування побував у більшості сіл Звенигородщини. До них нерідко доводилося добиратися по бездоріжжю на тряских возах, а іноді й пішки. Та любов до пісні перемагала всі негаразди.

У 1928 році, маючи у своєму репертуарі й твори М.Лисенка, М.Леонтовича, П.Козицького, звенигородські хористи вперше виступили на фестивалі самодіяльного мистецтва в Умані, виборовши почесне право брати участь у Всеукраїнській олімпіаді. Де й здобули перше місце серед хорових колективів України.

Нові творчі здобутки мав хор в тридцятих роках, чим завдячував своєму тодішньому керівникові Івану Яковлєву. Хор поповнили нові учасники, було оновлено репертуар. Та творчі плани перервала війна.

У повоєнні роки колектив , в ряди якого влилися студенти тамтешнього сільськогосподарського технікуму, робітники, службовці, під керівництвом Йосипа Кончуковського продовжив свою діяльність. До його репертуару ввійшли твори П.Чайковського, В.Шебаліна, К.Стеценка, Ф.Шуберта та інших відомих композиторів, обробки українських народних пісень.

Важливим чинником зміцнення хору стала відкрита у 1955 році музична школа. Хористи досягли виконавського рівня хорової капели, працюють над складними класичними творами і в 1956 році з успіхом виступають на республіканському огляді- конкурсі.

Зросла слава капели потому, коли її в 1962 році очолив директор Звенигородської музичної школи, досвідчений хормейстер-диригент Іван Цимбалістий. Хор отримував призові місця як на районних, обласних, так і на Всеукраїнських оглядах, виступав у Москві на Виставці досягнень народного господарства, а в Києві став володарем Всеукраїнських Великих золотих медалей переможця.

За високу виконавську майстерність і культуру співу в січні 1965 року рішенням колегії Міністерства культури УРСР колективу було присвоєно звання самодіяльної народної хорової капели. Того ж року на республіканському огляді-конкурсі капела отримує Диплом 1-го ступеня та Велику Золоту медаль.

І знову пошуки мистецької майстерності, нові програми, концерти, участь в оглядах-конкурсах. І – нові перемоги..

Високий виконавський рівень хорового співу зберігся у колективі, коли у 1974 році його диригентом став заслужений працівник культури України Григорій Куцан. Капела удостоюється Почесної грамоти Президії Верховної Ради України, стає двічі лауреатом республіканського конкурсу «Сонячні кларнети» та двічі лауреатом всесоюзних конкурсів.

На сьогодні капела, очолювана Надією Мацьків, продовжує хорові традиції, започатковані попередниками. Репертуар поповнюється новими творами українських та зарубіжних класиків та сучасних композиторів і поетів, в тому числі й місцевих, зростає майстерність аматорів хорового співу. В цьому їхні шанувальники мали змогу переконатися нещодавно в ході творчого вечора колективу, приуроченого його дев’яносторічному ювілею.

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

Валерій Бурій

Юрій Свиридович Кобилецькийhttp://journlib.univ... align='left' vspace='10' hspace='10' border='1'>

Народився 1905 р. в м. Звенигородка, Київської області, у багатодітній (8 дітей) сім'ї робітника. 1918 р., після загибелі батька – учасника повстання проти німців, почав трудове життя наймита. У 1921–1927 рр. працював електромонтером телефонної та електричної станції. На цей час припадає початок його комсомольської та партійної кар'єри: у 1925 р. – стає членом ВЛКСМ, 1926 р. – кандидатом, а 1927 р. – членом ВКП(б); обіймає керівні посади в комсомольській організації: секретар РК ЛКСМУ м. Звенигородки, завкультпроп цього ж РК ЛКСМУ. Брав участь у хлібозаготівельних кампаніях та колективізації. У 1927–1930 рр., за рекомендацією райкому КП(б)У, навчався на робітфаку Інституту народної освіти в Києві, а по його закінченні (1930 р.) вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, у 1937–1939 рр. навчався в аспірантурі на кафедрі історії української літератури. Брав активну участь у громадському житті вузу, очолював комітет комсомолу університету, працював завкультпропвідділом МК ЛКСМУ м. Києва. Одночасно з навчанням у 1929–1931 рр. директорствував і викладав у вечірній школі робітничої молоді в Києві, а у 1932–1933 рр. – працював редактором Укрфільму. Тоді ж почав літературну діяльність, друкував свої літературознавчі та критичні матеріали й дослідження в пресі, набув членства в Спілці радянських письменників України. Знаходився на відповідальній редакційно-видавничій та партійній роботі: 1933–1934 рр. – завкультпроп відділу Міськкому ЛКСМУ, 1934–1935 рр. – редактор журналу 'Молодий Більшовик' у Києві, головний редактор Держлітвидаву УРСР, 1939–1941 рр. – інструктор і заступник заввідділу пропаганди й агітації ЦК КП(б)У. Від 1935 р. почав викладати в університеті історію української літератури, перебуваючи на посаді старшого викладача кафедри історії української літератури. Під час війни направлений до спецгрупи Укрвидаву ЦК КП(б)У на посаду керівника групи і редактора, керував соціальною видавничою групою в Харкові, Воронежі, Ворошиловграді, Саратові. Нагороджений медаллю 'За доблестный труд в период Великой Отечественной войны в 1941–1945 гг.' Після відновлення радянської влади в Києві приступив до роботи в Київському університеті. В грудні 1944 р. захистив кандидатську дисертацію за темою 'Поезія І. Франка', офіційними опонентами на захисті виступали академіки П.Г. Тичина та М.Т. Рильський. У 1946 р. одержав вчене звання доцента та очолив кафедру історії української літератури, в а січні 1949 р. – філологічний факультет. Викладав курс історії української літератури, активно займався науково-дослідницькою та літературною діяльністю, систематично виступав у республіканській і союзній пресі. Основні його праці видані окремими книгами: 'Поетична творчість І. Франка', 'Образ вождя', 'Драматична творчість І. Франака', 'Іван франко', 'Андрій Малишко', 'Буковинська краса'. Входив до редколегії з підготовки до видання 25-томного зібрання творів І. Франка та п'ятитомника М. Коцюбинського. За його редакцією вийшли твори української класичної літератури: 'Кобзар', 'Земля' та 'Вибрані твори' О.Кобилянської, 'Поезії Івана Франка', ще ряд творів сучасних українських письменників, загальним обсягом 60 друк. арк., понад 40 газетно-журнальних літературно-критичних статей загальним обсягом у 40 друк. арк., за його редакцією видано понад 250 книг. Був затверджений Київським обкомом КП(б)У в якості наукового керівника аспірантів з спеціальностей української літератури і журналістики. Керував підгоговкою кандидатських дисертацій більшості аспірантів журналістського фаху впродовж досліджуваного періоду. Розробив і читав спецкурс для журналістів 'Нарис'. Як декан і член партбюро факультету активно впливав на формування й виховання майбутніх журналістів. Наукова, викладацька та педагогічна діяльність Ю.С. Кобилецького у 1947 та 1951 рр. була розкритикована за нібито допущені ним буржуазно-націоналістичні помилки, які він вимушено визнав і взявся до їхнього виправлення. Наказом ректора № 465 від 06.08.1951 р. доцента Ю.С. Кобилецького було звільнено від виконання обов'язків декана філологічного факультету і керівника кафедри історії української літератури як такого, що 'не забезпечив належного рівня ідейно-виховної і навчальної роботи і особисто допустив буржуазно-націоналістичні помилки в науковій роботі'. Іншим наказом ректора № 82 від 14.02.1952 р. доцента Ю.С. Кобилецького увільнили від роботи в Київському університеті 'за неодноразові ідеологічні перекручування в науковій і викладацькій роботі'. Новим наказом № 331 від 05.05.1952 р., на зміну наказу № 82 від 14.02.1952 р., ректор оприлюднив наказ Управління у справах вищої школи при Раді міністрів УРСР і МВО СРСР № 23/307/к від 17.04.1952 р., про переведення доц. Ю.С. Кобилецького на викаладцьку роботу до Київського педагогічного інституту ім. Горького [2, 17/ 1952].

Валерій Бурій

Юрій (спр. ім'я — Іван) Свиридович [н. 29. VII (11.VIII) 1906, м. Звенигородка, тепер Черкас. обл.] — укр. рад. літературознавець і критик. Член КПРС з 1927. Закінчив Київ. ун-т (1934), з 1935 працював його викладачем. Учасник Великої Вітчизн. війни. Літ. діяльність почав 1929. Досліджував творчість О. Кобилянської, І. Франка, співавтор підручників з історії дожовтневої укр. л-ри. Книги і статті про творчість укр. рад. письменників А. Малишка, О. Корнійчука, П. Панча, М. Куліша, І. Микитенка, Н. Рибака та ін.

В. П. Лета.

Валерій Бурій

17. Звенигородка – місто, тепер районний центр Черкаської обл. на р. Гнилому Тікичі. Виникло за часів Київської Русі. Із містом пов’язані життя та діяльність видатного українського вченого-орієнталіста, письменника і громадського діяча Агатангела Кримського (1871–1942), з яким С. Єфремов тривалий час співробітничав, зокрема у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). На 1990 р. – 22800 мешканців.

У коментарях С. Єфремова до щоденника Т. Шевченка читаємо його довідку про добре знане йому місто: «Звенигородка (у місцевій вимові – Звинагородка), донедавна повітове місто на Київщині, під 49о5’ півн. шир. і 30о58’ схід. довг. на
р. Гнилому Тікичі. Коли це місто засновано – невідомо, можливо, що це один з літописних Звенигородів, зруйнованих під час татарської навали. Поновлено його в половині ХVI в., і з того часу Звенигородка була маєтністю цілої метки польських магнатів (останній був Потоцький); з 1799 р. – повітове місто, одно з невеличких на Київщині» (Повне зібрання творів Тараса Шевченка. – Т. 4: Щоденні записки (Журнал). – К., 1927. – С.537).

Валерій Бурій

http://upload.wikime... alt='Julian Talko Hryncewicz photo - Талько-Гринцевич, Юлиан'>Юлиан Доминикович Талько-Гринцевич (польск. Julian Talko-Hryncewicz; 11 августа 1850, имение Рушканы, Росенский уезд, Ковенская губерния, Российская империя — 26 апреля 1936, Краков, II Речь Посполитая) — польский антрополог и врач литовского происхождения, один из основателей польской антропологии[1]. Профессор кафедры физической антропологии Ягеллонского университета.

Ранние годы, происхождение и образование

Происходит из древнего польского рода Талько-Гринцевичей герба Иглов, с давних пор осевшего в Литве и владевшего землями в Мариампольском, в Ковенском и Трокском поветах. Родился в родовом имении Рукшаны от отца Доминика Талько-Гринцевич и матери Леокадии, дочери врача Адама Фишера. Вскоре умирает его отец, а 2 ноября 1864 и мать. Воспитанием сироты занялась его бабка — строгая и набожная Домицена из Дворжецких Фишер. После восстания 1863—1864 гг. имение Рукшаны было конфисковано российскими властями.

Учился в российской гимназии в Ковно, однако покинул её в шестом классе из-за усилившейся антипольской политики правительства. В 1869 Юлиан покинул Ковно и направился к дяде Болеславу Фишеру в Петербург. В Петербурге окончил частную гимназию и наследующий год, не сумев поступить в Варшавский университет, поступил в Петербургскую Медицинско-хирургическую Академию. В 1872 из-за болезни перевелся на врачебный факультет Киевского университета, который окончил в феврале 1876 года.

После окончания учёбы работал врачом в Звенигородка на Украине, но вскоре решил продолжить образование за границей. Побывал во многих городах Европы (Львове, Кракове, Праге, Париже, Страсбурге, Монако, Вене), параллельно изучая врачебное дело развитых государств. В Париже оказался среди первых учеников Пауля Пьера Брока — основателя современной антропологии. Посещал лекции Брока «о человеке и его культуре» и, впоследствии, очень тепло о нём отзывался. Молодой исследователь был сильнейшим образом впечатлён новой наукой и знаниями полученными в Парижской Антропологической школе[1].

«Научное путешествие» по Литве

Вернувшись в Звенигород, исправно исполнял обязанности врача. Именно в это время начались его первые научные изыскания. Печатал статьи о врачебном деле в Варшавской газете «Gazeta Lekarska», публицистические очерки в «Gazeta Warszawska», «Prawda», «Przegl?d Tygodniowy». Участвовал в археологических раскопках скифских курганов в Рыжановке (Звенигородский уезд). Именно в Звенигороде начинают многолетние исследования в области антропологии. В 1900 Талько-Гринцевич вынужденно покидает Звенигород в связи к огромными долгами, оставшимися после смерти родственников.

После отъезда посещается множество мест так называемых Кресов, начинает позиционировать себя как «кресовый» ученый. Занимался антропологическими исследованиями украинцев, полешуков, «потомков древних Ядзвингов» (Ятвягов), белорусов, литовцев, караимов[2] и других народностей, населяющих Кресы.

Летом 1891, навещая свою двоюродную сестру Юлию из Талько-Гринцевичей-Шабуневич, познакомился с её дочерью Кристиной, на которой вскоре и женился. Супружество оказалось счастливым, об этом вспоминал с сердечной откровенностью:

« «В жене я нашел верную подругу и товарища по работе, разделяющую со мной печали и радости […], удачи и беды скитальческой жизни»[1]. »

Сибирь

Имея некоторые связи в Петербурге, Талько-Гринцевич добился своего назначения на должность врача в Троицкосавске в Забайкалье, который привлекал его с точки зрения антропологических исследований'[1].

20 апреля 1892 Юлиан с женой покинули Литву, заехав предварительно в Варшаву. С целью завести полезные для будущего исследования знакомства, побывали Москве и Иркутске, где были получены ценные инструкции от антропологов Д. Н. Анучина, А. П. Богданова, А. Ивановского, Дм. Клеменца, которые, по утверждению самого Талько-Гринцевича, ответственны «за правильное направление моих работ в Сибири»[1].

Во время пребывания в Сибири (1892—1908) проявлял большую активность в различных областях, врачевал, занимаясь вопросами, связанными с жизнью города, исследовал коренные народы Сибири, активно занимался археологией. С 1899 года по 1908 год работал окружным врачом в Троицкосавске. Был одним из инициаторов создания Кяхтинского краеведческого музея. Возглавлял Троицкосавско-Кяхтинского отделение РГО, открытое в Кяхте 13 июля 1894 года.

Опубликованные статьи и работы были хорошо встречены российской наукой. Географическое общество в Петербурге в 1904 наградило польского исследователя большой золотой медалью.

Весной 1902 года Талько-Гринцевичу был предоставлен полугодичный отпуск, который он провел на родине, посещая многие центры польской учености: Краков, Варшаву и др. Возвращаясь в Сибирь, посетил Москву, где представил на суд ученой общественности работу «Материалы к антропологии народов Средней Азии», касающуюся бурятов, монголов и тунгусов, за что получил денежную премию и золотую медаль имени Расцветова от Московского общества любителей природы, антропологии и этнографии.

В Сибирь учёный вернулся не в лучшем настроении, от посещения родины жить вдалеке от неё стало ещё труднее. К тому же условия резко ухудшились после начала русско-японской войны. Последние годы пребывания в Сибири омрачились достаточно серьёзной болезнью. В конце мая 1908 г. после 16 лет пребывания на чужбине Талько-Гринцевич покинул Троицкосавск.

Кафедра антропологии Ягеллонского университета

Ещё живя в Сибири, Талько-Гринцевич неоднократно получал письма от друзей, которые обещали выхлопотать для него место декана кафедры антропологии в Ягеллонском университете. Кафедра была открыта 12 августа 1908 года стараниями историка и этнолога Карла Подканского, поддержку также оказали Тадеуш Брович, Наполеон Цибульский, Генрих Фердинанд Гойер, Эдвард Янчевский, Владислав Натансон, профессор Людвиг Цвиклинский и Витольд Корытовский. Так Талько-Гринцевич начал преподавательскую деятельность, к которой, по его словам, был совершенно не готов (за 16 лет жизни вдали от родины он уже стал забывать польский язык)[1].

Ученый не оставлял и исследовательскую деятельность. В 1910—1914 гг. он собрал обширный материал, касающийся гуралов Подгалья, посвящая этой этнической группе ценные научные труды. Также занимался изучением исторической Литвы, особенно околиц Лиды. Совместно с этнографом и археологом Вандалином Шукевичем исследовали кладбище в местности Ланкишки, представляющее «этнографическую границу народности литовской и белорусской»[1].

Первая мировая война

Война застала супругов в Петербурге. Границы были закрыты и в австрийский Краков пути не было. При помощи бурятской общественности, которая хорошо знала Талько-Гринцевича, он возглавил Бурятский петроградский лазарет (1915—1917 гг.). Когда были организованы Польские высшие курсы, приступил к преподаванию общей антропологии.[1]

28 июля 1917 года супруги перебираются в Киев, где было много поляков. 12 октября 1917 года в Киеве был открыт Польский Университетский Колледж, профессор Талько-Гринцевич выступил с рефератом «Киев и польская культура». В новом учебном заведении преподавал антропологию и анатомию.[1] Ночью 26 марта 1918 года им с женой удалось покинуть Киев и добраться до Кракова.

Последние годы

После возвращения в Краков вернулся к преподаванию в Ягеллонском университете. Активно занимался наукой, 3 июня 1918 прочитал обширный отчёт «О трепанированных черепах XIV—XVI вв. в захоронениях в Ланкишках под Начей на Литве». Организовал факультет антропологии в Университете Стефана Батория в Вильно, однако вскоре вынужден был покинуть Вильно. Уже на пенсии ему было присвоено звание почетного профессора. Исследовал «антропологически восточных белорусов Вязинской гмины в Вилейском повете»[1]. Занимался также гуралами, кашубами, татарами, жителями Кракова. В 1927 была издана работа «Современные краковьяки. Антропологические изучения […]» принесшая Талько-Гринцевичу награду президента Кракова Кароля Ролле.

В последние годы жизни силы профессора пошли на убыль. Юлиан Талько-Гринцевич умер 26 апреля 1936 года, похоронен на Раковецком кладбище. Его жена Кристина Анна Ирена из Шабуневичей Талько-Гринцевич умерла 17 января 1939 в возрасте 76 лет, похоронена рядом с мужем.

Автор трудов

В 1898—1905 годах опубликовал около 300 статей в Трудах Троицкосавско-Кяхтинского отделения РГО.

«Народы Центральной Азии». 1908 год. Издано на польском языке.

После 1908 года продолжал писать статьи для Трудов Троицкосавско-Кяхтинского отделения РГО.

Примечания

? Перейти к: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Ян Сташель. Письма Бронислава Пилсудского к Юлиану Талько-Гринцевичу в 1909—1914 гг. Biblioteka Naukowa Polskiej Akademii Umiej?tno?ci i Polskiej Akademii Nauk w Krakowie. (Проверено 17 августа 2010)

? Talko-Hryncewicz J. Karaimi v. Karaici litewscy // Materia?y anthropologiczno-archeologiczne i etnograficzne. — T.VII. — Krak?w, 1904. — S. 44-100.

Литература

Митыпова Г. С. О возможном пребывании Ю. Д. Талько-Грынцевич в должности старшего врача Бурятского петроградского лазарета в годы Первой мировой войны // Музей истории Бурятии. Сборник статей. — Улан-Удэ, 1999.

Эйльбарт Н. В. Юлиан Доминикович Талько-Грынцевич — исследователь Забайкалья, 1850—1936 / Н. В. Эйльбарт; Отв. ред. д-р ист. наук М. В. Константинов; Российская академия наук. — М.: Наука, 2003. — 168 с. — (Научно-биографическая литература). — ISBN 5-02-006469-6 (обл.)

Валерій Бурій

Талько-Гринцевич Юліян (12 серпня 1850 — 26 квітня 1936), поль. антрополог й етнограф, лікар за фахом. Закінчив мед. фак. Київського університету (1876), 1878 — 91 лікар у Звенигороді (Київщина), 1891 — 1908 — округовий лікар на Забайкаллі (Сх. Сибір), 1908 — 31 — проф. антропології в Краківському Ун-ті, дійсний член Поль. Академії Наук. Опублікував бл. 300 праць (рос. та поль. мовами) з антропології, етнографії й археології України. Автор праці «Zarysy lecznictwa ludowego na Rusi poludniowej» (1893), яка ще й до нашого часу не втратила своєї вартости.

Література

Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.

Валерій Бурій

Романи «Залишенець» і «Маруся» Василя Шкляра мають бути екранізовані

Валерій Степаненко, 29.11.2014

Щойно закінчив читати історичний роман «Маруся» Василя Шкляра, який нещодавно з’явився в продажу. Враження просто «обпікають». Особливо, якщо брати до уваги, що «Маруся» перекликається з «Залишенцем» - попереднім історичним романом письменника, який став фактично національним бестселлером, адже загалом був виданий нечуваним для України 100-тисячним накладом, що до того ж швидко розійшовся. За цей твір автора цілком заслужено було нагороджено престижною державною Шевченківською премією, яку той відмовився в знак протесту отримувати з рук тоді чинного президента Януковича, цілком слушно вважаючи його державну гуманітарну політику антиукраїнською за своєю суттю.

Широко обговорювалося питання екранізації «Залишенця», називалися навіть імена Єжи Гофмана та Мела Гібсона як потенційних режисерів майбутнього блокбастера. А що це міг би бути історичний блокбастер світового рівня, жодних сумнівів не викликає. Адже багато світових блокбастерів знято на значно менш «просунутому» літературному матеріалі чи їх сценарій взагалі писався не на базі популярних вже літературних творів. В цьому ключі можна згадати й фільм українського режисера Олеся Саніна «Поводир», який щойно вийшов в Україні на широкі екрани і б’є національні рекорди глядацьких симпатій.

Екранізація роману «Маруся», як на мене, має не менше шансів, ніж «Залишенець», стати блокбастером. Звісно, для екранізації історичного блокбастера, особливо зі значним числом батальних сцен, потрібні чималі кошти, а вже зібраних авторові національних історичних бестселлерів 260 тис грн «народної» Шевченківської премії зовсім мало. На екранізацію того ж «Поводиря», який продовжив кращі традиції знищеного «совком» започаткованого великим Довженком українського поетичного кіно, було витрачено 16 млн грн. Але «Поводир» не є блокбастером за визначенням. До того ж його творці і не планували знімати саме блокбастер. Вже хоча б тому, що на створення історичного блокбастера в умовах України потрібна хоча б на порядок більша сума. Наразі, на жаль, якихось зрушень стосовно екранізації «Залишенця» немає. Принаймні, широкому загалу про це нічого не відомо. Може краще не екранізувати кожен роман окремо, а створити один фільм за мотивами обох?

Белетристики на історичну тематику, особливо коли йдеться про базовану на реальних історичних подіях та фактах, в Україні зовсім мало. Та це й зрозуміло. Адже як за царату, так і за «совка» правдива українська історія замовчувалася чи й заборонялася, натомість в життя запускалися різного роду брехливі імперські міфи та міфологеми.

В обох останніх творах Василя Шкляра на історичних фактах розкривається тема боротьби українців за власну державу після узурпації влади в царській Росії на початку минулого століття комуно-більшовиками. Боротьба велася на кількох фронтах: з кривавою комуно-більшовицькою ордою, з рештками військ «білої» царської імперії, з новоствореними польськими військовими формуваннями, які намагалися приєднати до своєї щойно відновленої держави якомога більший шмат українських земель.

Якщо військам «білого» генерал Денікіна допомагала озброєнням Антаната, а полякам Франція, то українці змушені були покладатися лише на власні сили. За Україну воювали війська УНР (пізніше Директорії), ЗУНР та народні повстанці під проводом численних «різношерстних» місцевих отаманів, які намагалися захистити у першу чергу власні сім’ї та домівки, а відтак не мали єдиного проводу і неохоче віддалялися від насиджених місць. Саме брак консолідації українського соціуму та квазі-пацифістські настрої його провідників – згадаймо лишень «революційних романтиків» Грушевського та Винниченка, які вважали, що армія майбутній незалежній Україні ледь взагалі не потрібна – спричинили чергову поразу українства в боротьбі за відновлення власної держави.

Автор «Марусі» створив світлий і одночасно глибокий образ грізної, хоч і юної отаманші Марусі. Образ не менш епічний, ніж образ Чорного Ворона в «Залишенці». Прообразом отаманші Марусі є Олександра Соколовська - реальна історична постать, яка, не маючи вибору, стала на чолі повстанців-поліщуків після загибелі трьох рідних братів, які почергово стояли на чолі численного озброєного загону українських борців за волю рідного краю. Своїм патріотизмом Маруся та її брати – всі вони були вчителями - значною мірою завдячують батькові – простому церковному дякові. Адже це саме він посіяв у душах власних дітей не лише любов до знань, а й зерно беззастережної любові до України.

Письменник дуже тонко передає всі порухи душі тендітної освіченої дівчини, яку обставини змушують безжально вбивати ворогів. Особливо щемке враження справляє перше кохання отаманші до поручника УГА Мирона Гірняка. Закохані свідомі своєї долі, але ні на мить не ставлять особисті почуття вище священного обов’язку боротьби з зайшлими ворогами. Україна для них обох понад усе. І не їх вина, що битву за українську державу програно, адже вони зробили для перемоги все, що було в їх силах. І навіть більше.

Отаманша Маруся віддала своє життя ненамарне (хоч достовірно підтверджених фактів загибелі немає, але її слід загубився в 1919 році). Вже хоча б тому, що її заповітна мрія здійснилася - Україна відновила свою державність. І тепер від нас залежить чи будемо ми гіднимими пам’яті славної доньки України Олександри Соколовської – отаманші Марусі.

Людина живе рівно стільки, скільки живе пам’ять про неї.

Герої не вмирають!

Вдячні нащадки пам’ятатимуть вічно своїх героїв.

Вже хоча б тому фільм-блокбастер про героїчне буремне життя Чорного Ворона і Марусі, на якому будуть виховуватися майбутні покоління молодих українців, обов’язково вийде на широкі екрани українських – і не лише українських – кінотеатрів.

Безперечно, це питання лише часу…

Валерій Бурій

Геноцид — незбагненний за жорстокістю, найжахливіший, найпотворніший витвір людської цивілізації. І особливо зловісними його розмах і форми стали якраз у ХХ столітті.

За своїм характером, політичними, генетичними наслідками штучний голодомор в Україні належить до найбільших актів геноциду, що їх знало людство.

… Початок 30-х років. Тільки-но закінчилася масова насильницька колективізація. У селян забрали все: реманент, тягло, у декого навіть дрібну домашню худобу і птицю. Та найголовніше — відібрали вимріяну віками землю.

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні…

Чи була того року весна? Чи прилетіли до людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах солов’ї? Ніхто цього не пам’ятає.

Архівні документи свідчать, що голод в Україні не мав нічого спільного з погодними умовами і врожайністю, бо причини корінилися у продрозверстці. Всюди, де у хлібозаготівля переступали певну межу, на селянина чатувала голодна смерть.

Хліб був, і не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Під надійною охороною вилежувалися хлібні гори у сховищах «Заготзерна». У буртах, за колючим дротом, громадилася кукурудза, призначена для переробки на технічні цілі. Зокрема, працювали на всю потужність спиртові заводи. Люди, до краю змордовані, вже ходячі мерці, бачили це — на досяг руки добиралися до рятівних, але таких недосяжних припасів, і вмирали тут або голодною смертю, або від кулі вартового. Місцеві комори теж були заповнені «державними резервами». Це зерно зберігали на випадок війни,— голод не був достатньою причиною для його використання. Лише тепер ми знаємо, що в 1933 році в селах Черкащини загинуло більше людей, ніж під час Великої Вітчизняної.

Указ від 7 серпня 1932 року, сумнозвісний «указ про п’ять колосків», дозволяв застосовувати смертну кару за жменю зерна з колгоспного поля, за кілька качанів кукурудзи, десяток цибулин. До смерті або заслання засуджувалися навіть діти, старші 12-ти років.

Спеціальний указ також забороняв приймати на роботу селян у міста та на залізницях, де вони могли б заробити на життя. Заборонявся виїзд селян за межі України. Заборонялося продавати селянам хліб у державних крамницях. Не заборонялося селянам тільки вмирати.

Будь-які згадки про голод були заборонені, багатьох людей було арештовано за «контрреволюційну агітацію». Аж до квітня 1933 року уповноважені ДПУ гасали по селах — збирали «дані» від сільрад про кількість померлих по селах. Усі відомості про смертність суворо засекречувалися. Після квітня 1933 року збір даних про голод було припинено. Напевне, його масштаби злякали самих організаторів. Недарма квітень у народі називали «пухнутень», а травень «капутень». Саме ці місяці були апогеєм людомору. За вісім місяців 1932-1933 років в Україні загинуло від голоду 7 мільйонів чоловік, у тому числі три мільйони дітей.

Якими ж словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в сиру землю мільйони своїх синів і дочок? Голодомор замахнувся на майбутнє нації — на дітей, яким не судилося стати дорослими і продовжити свій рід.

Через роки-десятиліття промовляють до нас, нащадків, Кобзареві слова:

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева.

Тисячами гинуть

Голоднії люде.

Мало залишилося людей, що пам’ятають тих, хто помер у ті страшні роки голодомору 1933-ого.

Моя мама, Цісельська-Бурій Любов Василівна, 1923 року народження, згадує: — Якби не корова, то більш всього, що не вижила б. На той час у людей все позабирали, за вказівкою згори, комуністи-активісти: і борошно, і зерно, і картоплю і ще багато чого іншого. Вони — колгоспні активісти — вижили, а в сусіда померли батько й мати, двоє дітей.

Я пасла в бур’янах, вищих мого зросту, корову (поля були незасіяні, бо нічим було засіяти), мнула руками плоди мишію, у пляшечці було трішки сметани, збивала грудочку масла, зліплювала до купи насіння бур’яну і їла. А поруч моя ровесниця теж пасла корову, але їла пахучий житній хліб з маслом, бо її батько був колгоспним активістом. Ой, як же мені хотілося того смачного житнього хліба!...

А тут же в бур’яні лежала мертва жінка, у роті якої так і залишився недоїдений м’ятий «какиш» (молочаєносна рослина з родини айстроцвітих). Вона йшла з одного села в інше в пошуках їжі, не дійшла, не вистачило сили — померла. Мої батьки міняли гарний одяг, подушки в євреїв на хліб. А ще квартирував у нас колгоспний активіст, йому видавали для приготування обіду картоплю, крупи. Залишались шкірки з вічками від чищеної картоплі. Їх ми не їли — берегли, щоб розмножити картоплю. Вночі висадили на городі, щоб ніхто не бачив. Але сусіди по свіжонакопаних ямках догадались і на ранок вирили і з’їли посаджене, а пізніше померли.

… У Біблії сказано: «Для всього свій час: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час плакати і час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час мовчати і час говорити…» (Екл. 3:1-8).

Час говорити! Хай ці гіркі слова, народжені після десятиліть безмовства, ляжуть отим камінням у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу. Сьогодні у нас, в с. Скаливатці є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій…

Схилімося у доземному уклоні пам’яті жертв сталінського терору. Вічна їм пам’ять на нашій землі.

В.Бурій

Валерій Бурій

Івана Момота поклали в могилу до 11 дітей

Іллюстрація до новини 'Табличка на могилі Івана Момота'

Табличка на могилі Івана Момота

Фото: http://gazeta.ua

73-річний Вадим Мицик зі Звенигородки Черкаської області знайшов братську могилу часів Голодомору на кладовищі в селі Мурзинці Звенигородського району.

На хресті написали, що 1933-го там поховали Момота Івана Григоровича й 11 невідомих дітей.

—?Люди казали, що це, мабуть, учитель з учнями похоронений. Насправді було не так. Я зустрівся з онуком покійного Олександром Олексійовичем, — розповідає Мицик. — Йому дідову історію розповіла баба. Іван Григорович був чоловіком працьовитим. Розводив худобу, мав коней. Якось на сходці села вирішили побудувати цегляну школу. Він виступив і сказав, що продає своїх волів. Гроші віддає на будівництво.

Дуже любив свою жінку Марусю. Одружилися 1914 року, мали синів Олексу, Миколу та дочку Євгенію. Комсомольці й комнезамівці прийшли розкуркулювати Івана Момота першим. Забрали все: хліб до зернини, худобу. В одного з тих, що розкуркулювали, прокинулася совість. Прийшов до діда, розповів, у якій коморі зерно висипане. Мовляв, там можна дірку просвердлити і зерна з відро насиплеться. Момот не схотів. Помер Іван Григорович від голоду 1933 року.

Чоловіки на цвинтарі викопали яму — його у селі шанували. Коли на другий день принесли покійного в домовині, то в ямі вже лежали 11 покійників. В школі для дітей, у яких повмирали батьки, створили патронат. Їсти там теж не було. Мертвих дітей повкидали у готову викопану яму. Родичі Момота сказали: він хотів, щоб діти вчилися, то хай тепер разом спочивають. Так їх разом і поховали.

...

Закрити