Валерій Бурій

До 200-річчя Кобзаря

Про Тарасового рідного діда Івана, селянина Кирилівки, кріпака пана Василя Енгельгардта достовірної інформації немає, окремі матеріали збереглися лише у споминах та «оповідній книзі» села. В основному його життя оповите легендами, домислами, здогадками. Скажімо, в одних публікаціях стверджується, що народився Іван Андрійович 1742 року, в інших — 1751-го та 1756-го, а ще є й інші дані. Немає одностайності і в році смерті: є публікації, де написано, що він пішов у далекі світи «десь між 1841 і 1856 роками, доживши мало не до ста років». Інші матеріали заперечують, мовляв, — «у сповідному розпису 1841 Іванові Грушівському-Шевцю було 98 років, видима річ, на око, бо навсправжки було тоді йому близько 85. У сповідному розпису за 1856 вже його не позначено». Ймовірно, будемо дотримуватися інформації про роки народження і смерті Івана Андрійовича Шевченка (по-вуличному Грушівського, Швеця), яка подана в другому томі Шевченківського словника (с. 358) — народився 1761 року, а залишив цей світ у 1849, у 88 років. 
То ж що нам відомо насправді про родовід діда Івана, про його життя-буття? У оповідних книгах села Кирилівки з першої половини XIX століття дідове ймення позначено так: «Иванъ Грушивскій Швецъ», — певне, щоб одрізнити від другого Івана, теж шевця — Івана (Гнатовича) Загряничного Шевця, що помер у Кирилівці 1810 року. За «ревизскою сказкою» 1795 року (найранніші архівні відомості) Іван Шевченко мав 39 років, тобто — народився 1756 року; «ревизская сказка» зазначає, що він «упражнялся в хлебопашестве», тому треба думати, що шевство в Івана Андрійовича було, мабуть, за підпомічне ремество, особливо, коли підросли сини (наймолодший, Павло, народився 1796 року). Мати Іванова — Єфросинія Іванівна Шевчиха була в 1795 році вже вдовою. За «ревизскою сказкою» 1795 року їй було 50 років і жила при двох молодших синах, Кіндратові та Олексі, що вже були жонаті, мали кожен одного сина і, живучи в одному дворі, теж «упражнялись в хлебопашестве».
За згадками родичів Тараса Шевченка, прадідом діда Івана був Андрій Безрідний — виходець з козацького Низу, який з невідомих причин прийшов до Кирилівки (нині — село Шевченкове Звенигородського району на Черкащині) із Запорозької Січі. Пристав, як кажуть в цих краях, до Єфросинії Іванівни Шевчихи, батько якої шив чоботи. За тодішнім звичаєм він взяв прізвище дружини. Так у Кирилівці з’явилася сім’я Шевченків. Жила вона у мирі й злагоді. Народили та виховали трьох синів: Олексу, Кіндрата та Івана. Іван був найменшим у родині і йому залишилося батьківське обійстя. Це саме той дід Іван, який мав чи не найбільший вплив на юну душу Тараса.
Іван Андрійович Шевченко був одружений тричі. Перша дружина Горпина Сергіївна народила йому семеро дітей: Григорія (батька Тараса), Омелька, Олену, Саву, Явдоху, Павла та ще одну Явдоху. Від другої дружини, яку звали Марфою, народилася ще одна дочка — Домаха. У третьої Іванової дружини Марії дітей не було. Це були рідні тітки та дядьки Тараса за батьком. Принагідно зазначимо, що в його хаті у 1802–1810 роках та після 1816-го мешкали Тарасові батьки. 
Цікаве дослідження його родоводу зробив черкащанин Феофан Білецький: «В шанованому виданні — «Шевченківському словнику» читаємо: «Батьки його — Г. І. Шевченко та К. Я. Шевченко — були кріпаками поміщика В. В. Енгельгардта». І далі: «Значний вплив на Тараса мав його дід І. А. Шевченко — свідок, а може, й учасник гайдамацького руху». Йдеться про власне Тарасового діда — Івана Андрійовича Шевченка-Грушівського. Під час Коліївщини, події котрої, «як колись бувало, як Залізняк, Гонта ляхів покарав», так докладно переповідав дід Іван онукові, йому було якихось сім років. 
Сумніваючись у достовірності таких даних, правнук сестри поета Катерини Дмитро Фотійович Красицький взявся встановити точну дату народження І. А. Шевченка. Спочатку пошуки були безрезультатними. Та раптом до рук Красицького потрапила тоненька ниточка — хтось із Тарасової рідні висловив припущення, що Іван Андрійович був січовиком. Ще не будучи цілком певним цього, Красицький вдався до нових пошуків, які привели його до так званих «сповідних відомостей». І недаремно. В них значилося, що Іван Андрійович народився 1742 року. А потім відбулася зустріч Красицького з академіком Д. І. Яворницьким, який, посилаючись на відповідні документи, розповів, що запорожцями були й прапрадід Тараса Григоровича Іван та прадід Андрій. Перший із них розпрощався з козацькою вольницею та січовим братством по тому, як померла його дружина, полишивши на нього дочку Єфросинію. Мусячи заробляти чимсь на хліб, недавній січовик взявся за чоботарство, на чому вже певною мірою знався. Звідси, цілком імовірно, й пішло його прізвище — Швець. А прадід Андрій, за дослідженням Дмитра Яворницького, був навіть не простим козаком, а кошовим писарем. Оскільки ж Андрій був сиротою, на Запоріжжі його прозвали Безрідним. Саме його і можна вважати родоначальником династії кирилівських Шевченків. Саме Шевченків.
А сталося так. Не відомо, з яких причин покинув Січ писар Коша Запорозького. Можливо, приблукав до Кирилівки по тому, як «височайшим» маніфестом цариця Катерина наказала зруйнувати Січ, не забувши наголосити, що «вживання слова «запорозький козак» розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності». Та хай там як, саме тут, у Кирилівці, припала йому до серця Єфросинія — та сама дочка козака Івана Швеця, котрий заради неї розпрощався свого часу з матінкою Січчю. Не маючи ані господарства, ані власної оселі, пішов Андрій Безрідний у прийми. А приймак, як велів звичай, мав узяти прізвище дружини — і став він Шевченком.
Іван, син Єфросинії та Андрія, — дід Тараса мав прізвище Шевченко-Грушівський. Дехто з дослідників, передусім з української діаспори, в пошуках «західнянського» кореня в родоводі поета схилявся до думки, що дід Іван походив із села Грушів на Львівщині. Проте, як уже доведено, Грушівським його звали тому, що після смерті другої дружини свій третій шлюб узяв із Марією Грушівською, від якої не мав дітей.
А щодо «західнянського» кореня, то був і такий. Хоч правильніше буде назвати його прикарпатським (Білецький Ф. Син кріпака чи онук козака? // Сільські вісті. — 2012. — 10 березня). 
Отже, Тарас дуже любив ходити до діда «на вечірні гульки». У Івана Шевченка на свята в хаті завжди збиралося, як у клубі, повно сельчан, особливо молоді та дітлахів. Дід Іван грамотний, повагом читав «Житія святих» і про те, як руйнувала цариця Катерина Запорозьку Січ, як гайдамаки «наводили порядок на захопленій панами українській землі».
Уже після Гайдамаччини Іван Андрійович Шевченко, який, за власним зізнанням, ще «півпарубком був серед коліїв», розповідав своєму внукові про Коліївщину на правому березі Дніпра. Відтоді, мабуть, Шевченків, які не встигли втекти, власники сіл записали кріпацькими душами князя Потьомкіна — Григорія Нечеса, а потім уже і його наступників — панів Енгельгардтів.
Отже, дід Іван був свідком кривавих подій Коліївщини: йому було тоді років з 12. Сусіди слухали, німіючи од жаху. Тут же був і малий Тарас. Слухав і не виходив до вечора. А вночі йому ввижалось, що горять панські будинки. На ранок з рушницею з соняшника та шаблею з лозини рубав він у бур’яні «панам» голови з плечей.
Слід зазначити, що XVІІІ століття — час, коли покріпачене селянство на Правобережній Україні пробувало скинути кріпацьке ярмо й робило останні для цього зусилля — взялося за вила. «Коліївщина» не обминула й рідного Тарасового села — саме південна Київщина (повіти Канівський, Черкаський, Звенигородський, Уманський) була ареною жорстокої боротьби, а центром її на якийсь час стали околиці сіл: Кирилівки, Лисянки, Вільшани та Млієва. Про ті події Шевченко згодом напише:

Зайнялася Смілянщина, 
Хмара червоніє, 
А найперша Медведівка 
Небо нагріває.
Горить Сміла, Смілянщина 
Кров’ю підпливає,
Горить Корсунь, горить Канів, 
Чигирин, Черкаси...
 («Гайдамаки»).

За дитячого Тарасового віку у селі та в родині ще повно точилося споминів і переказів з тієї боротьби; Шевченко ще бачив учасників Гайдамаччини, починаючи з рідного діда Івана, односельців, і від них дізнався багато епізодів, які поклав в основу своїх «Гайдамаків», пишучи про це в передмові: «Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей» (Ш е в ч е н к о Т. ПЗТ. — Т. І. — К., 1927. — С. 452).
Треба зауважити, що, окрім Вільшаної, недалеко від Кирилівки знаходилося містечко Лисянка, де в 1768 році діяли гайдамацькі загони, гуртувалися в похід на Умань. У лісах переховувалися ватаги Романченка, Богуна, Джурджі та інших селянських бунтівників, не давала спуску панам ватага Носа. До речі, в Лисянці до ватажка повстання Максима Залізняка приєднався загін Семена Неживого, в якому було багато селян із Кирилівки. 
Отже, можемо здогадуватися, що Шевченків дід не був чужий запорозькому духові, не стояв осторонь від волелюбних козацьких змагань. І козацьке бачення світу, козацьку любов до волі й козацьке мовне багатство він передав Тарасові. Ті розповіді про лихі та буремні часи назавжди запам’яталися Тарасові й стали за одно з джерел для змалювання цього повстання в поемі «Гайдамаки». Про це Шевченко сам зазначив у примітках до «Гайдамаків» («Дід розказував»...), чи в епілозі, в його знаменитому ліричному спомині:

Згадаю те лихо, ті степи безкраї, 
І батька, і діда старого згадаю... 
Дідусь ще гуляє,
 а батько вже вмер.
Бувало в неділю,
 закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї, 
Батько діда просить,
 щоб той розказав 
Про Коліївщину,
 як колись бувало, 
Як Залізняк, Гонта
 ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі сіяли, 
А слово за словом сміялось,
 лилось: 
Як ляхи конали, як Сміла
 горіла... 
Сусіди од страху, од жалю
 німіли,
І мені, малому, не раз довелось 
За титаря плакать.
 І ніхто не бачив, 
Що мала дитина у куточку плаче. 
Спасибі, дідусю, що ти заховав 
В голові столітній
 ту славу козачу: 
Я її онукам тепер розказав!

Цей уривок яскраво показує, ким був для Шевченка дід Іван. Своїми цікавими, запальними оповіданнями старий, може, перший торкнув творчу струну в онуковій душі, викликав перші сльози не тільки людяного спочуття до страдників, а й естетичної втіхи від образів і подій, що оживали в майстерному оповіданні: «Так дід колись розказував, — нехай здоров буде!». Багато дали поетові дідові оповідання, і цілком зрозумілий той теплий тон, яким перейнято згадки про діда в Шевченкових листах. Зокрема, до брата Микити Тарас пише із Санкт-Петербурга: «Микито, рідний брате!.. Поклонися усім родинам од мене, а надто дідові, коли живий і здоровий. Скажи, нехай не вмира швидко, побачимось». Чи, скажімо, в листі від 2 березня 1840 року: «Поцілуй старого діда Івана за мене…».
Є припущення, що Тарас Шевченко змалював портрет діда Івана в профіль з довгою бородою до альбому № 143 за 1839-1843 роки, що знаходився у Чернігівському музеї. Портрет цей спершу вважали за поетового батька, Григорія Івановича, — так навіть і було позначено на рисунку невідомою рукою, ніби «зі слів самого Т. Шевченка». Але низка переконливих аргументів (Ол. Новицького, О. Боцяна) засвідчує про те, що це швидше портрет Тарасового діда — Івана Андрійовича Шевченка. Батько поетів помер не в такому віці, коли селяни починали запускати бороду, до того ж нарешті знайдено портрет (знаходився у Національному музеї Львова), який з більшим правом можна вважати за образ поетового батька, Григорія Івановича Шевченка, про це «Кримська світлиця» вже писала («Се мій батько». — № 13 за 30.03.2012 р.). 
…До глибокої старості зберіг Іван Андрійович ясний розум і пам’ять. Саме дід Іван «заховав у голові столітній ту славу козачу», яку передав малому Тарасові, розбудивши в майбутнього поета ще в дитячому віці зернятко власної гідності й непокірливості, що проросло пристрасним волелюбством.
Помер Іван Андрійович Шевченко і похований у Кирилівці, могила не збереглася…

Віктор ЖАДЬКО,
вчений, письменник

Список використаних джерел:

Шевченко Т.Г. ПЗТ у 12-ти томах. — К., 2003. — Т. 6. — С. 11, 12 (текст); — С. 300–301 (примітки); Шевченківський словник. — Т. 2. — К., 1977. — С. 358; Красицький Д., Красицька Л. Гілки Шевченкового роду // Літ. Україна. — 1987. — 24 вересня; Шевченко Т. ПЗТ: у 12-ти т. — Т. 1. — К., 2001. — С. 672; Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К., 2008. — С. 148; Універсальна енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько. — К., 2010. — С. 981–982.