|
З мого нотатника Пр.: О финансовых коллегиях Ольвии и Истрии // Крат. сообщения о полевых археол. исследованиях Одес. гос. археол. музея. 1948. Вып. 22; Западнопонтийские города в VII–І в. до н. э. Москва, 1951; Надпись на сосуде из Киммерика // Крат. сообщения о полевых археол. исследованиях Одес. гос. археол. музея. 1952. Вып. 43; Очерки политической истории Боспора в V–І вв. до н. э. Москва, 1959; Обломок мраморного блюда с надписью и перечень других ольвийских мраморных блюд с посвящениями богам // Мат. и исследования по истории СССР. 1962. № 103; Ахейская Греция во втором тысячелетии до н. э. Москва, 1966; Греческое общество ІІ тысячелетия до н. э. и его культура. Москва, 1976. *** |
![Світлина від Валерія Бурія.](<a target=_blank href="https://scontent.fkbp1-1.fna.fbcdn.net/v/t1.0-9/26165959_1393719787422132_1680811916538377451_n.jpg?oh">https://scontent.fkb...</a>=3eb63a9d7ee9a105ccef01a8338f1a47&oe=5AB93B31)
28 грудня 2017
|
Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Володимир Чос, RSS Дата: 9-10-2017, 22:30. «Звенигородка знаходиться в центрі свого повіту на перехресті трьох поштових доріг – на Таращу, Умань і Новомиргород. Від Києва 187 верст. Розташована при річці Гнилий Тікич, при впаданні двох струмків – Звенигородки та Погибної. За три версти від міста біля села Гузівки є конусоподібна гора, названа Звенигорою, висотою 65 сажнів й окружністю до 130. Кажуть, що ця гора насипана людськими руками. Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Із трьох боків вона оточена болотом, а уздовж схилів зроблений штучний в’їзд на неї. Вершина вкрита цегельним сміттям, між яким трапляються уламки кам’яних плит. Кажуть, що древній Звенигород був розташований біля гори, а на самій вершині стояв укріплений палац. На одній з його башт висів дзвін, яким жителів міста скликали у потрібних випадках, тому і місто назване Звенигородом». Такі відомості про Звенигородку наводив Лаврентій Похилевич у книзі «Розповіді про населені місця Київської губернії» (1864 рік). Звенигородка – місто на перетині трьох доріг У статистичній (ревізійній) книзі 1765 року Звенигородка описується так: «Замок довкола обнесений дубовим частоколом. При воротах казарми для козаків та арештантів, покриті землею, а на них вежа для сторожі. Навпроти воріт будівля, вкрита лубом (корою дерева), дубова комора з балконом для оборони від гайдамаків, стайня і возівня, вкрита землею. В містечку євреїв немає, крім орендаря. Будинків 134. Дохід староства 30682 золотих, а з містечка 20089». Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Привілеями 1792 року місту наданий герб, що зображує гору, оточену частоколом, а на ній вовна з мечем в одній руці і щитом в іншій. На щиті видніється хрест. Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Книга Похилевича продовжує: «У древніх літописах часто згадується місто Звенигород. І не підлягає сумніву, що у багатьох випадках потрібно розуміти нинішню Звенигородку. Хоча дослідники польського спрямування намагаються довести, що місто виникло в часи польського володарювання. Місту були надані привілеї королем Станіславом Августом у 1792 році. Там згадується, що колись місто було знищене татарами і залишалося спустошеним до 1545 року, аж коли замок був відбудований, щоб могли зупинятися подорожні та щоб захищати місцевість. Оскільки тоді міста вважалися коронними маєтностями, прибутки мусили йти на утримання шляхетських родів. Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Тому Звенигородка переходила згідно королівських грамот у тимчасове володіння багатьох польських прізвищ. Так у 1628 році король Сигизмунд Август віддав її в довічне користування каштеляну Галицькому Козаковському. Тоді місто входило до Корсунського староства і разом із ним у 1630 році відійшов у володіння Даниловича. У 1639 році Звенигородський ключ з містом затвердили за дружиною Богуславського старости Козаковського Анною, з Потоцьких. Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Через двадцять літ, у 1659 році, Звенигородщина була пожалувана у спадкове володіння полковнику Виговському – сину гетьмана Івану Виговському, за прийняття литовської віри і за сприяння полкам під Києвом проти Московських військ. Виговський переуступив Звенигородський маєток коронному хорунжому Яблоновському, дружина якого Теофіля передала Феліксу Солтику. Від нього Звенигородка перейшла до Потоцького, родині якого Звенигородське староство належало до 16 серпня 853 року». Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Станом на 1864 рік у Звенигородці налічувалося 5668 десятин землі, близько 600 будинків, із них лише 6 цегляних. Жителів: 4620 православних, 2341 євреїв, 271 римських католиків, 47 розкольників. Міський дохід сягав до 5 тис рублів, запасного капіталу 30 тисяч. Торгівля і промисловість перебували в руках євреїв. За національністю серед купців було 36 євреїв та 10 християн. У 1797 році заснувалося товариство розкольників (безпопівців), які трималися осібно. Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Соборна церква Преображення Господня, кам’яна, побудована у 1820 році стараннями протоієрея Іоанна Радзимовського, за допомогою прихожан та сторонніх благодійників. Попередня дерев’яна Преображенська церква була побудована у 1706 року. Успенська церква була дерев’яна, побудована у 1700 році. Обидва храми мали по 50 десятин землі. Священиками були Леонтій Микитович та Павло Григорович. Ще у XVIII столітті існувала і третя церква в ім’я Святого Духа. В місті є латинський костел, побудований близько 1766 року. При ньому діяла латинська семінарія. В костьолі знаходився чудотворний образ преподобного Антонія Падуанського. Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Змістовний опис Звенигородки подає енциклопедії Брокгауза і Ефрона (Санкт-Петербург, 1890-1907): «Звенигородка – повітове місто Київської губернії, при річці Гнилий Тікич. Назва міста пояснюється тим, що раніше воно знаходилося на високій горі, за 7 верст від нинішнього місцезнаходження. Там стояв замок з дзвіницею, з якої дзвонили у випадку появи ворогів. Звенигородський замок був зруйнований татарами і відновлений у 1545 році. Звенигородка стала повітовим містом у 1796 році. Жителів 13127. Православних 6872, розкольників 151, римо-католиків 194, євреїв 6272 і т.д. Дворян 1010, духовних 36, купців 104, міщан 10347 і т. д. Міських витрат 37678 руб, зокрема на утримання міського управління 8063 руб, на народну освіту 1166 руб, на благодійництво 680 руб, на медицину 360 руб. Фабрик і заводів 7 (млинів 2, винокурно-дріжжовий завод 1, пивомедоварних 2 і цегельних 2). Торгівля незначна. Лікарня, чоловіче і жіноче 2-класні училища, бібліотека, друкарня, книжкова крамниця, єврейська богадільня. Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Звенигородський повіт займає, за статистичними дослідженнями міністерства внутрішніх справ, 289381 десятин. Поверхня повіту хвиляста. Найвищі точка при с. Ріпки 799 ф. і при с. Федюкові 788 ф. Ґрунти чорнозем, але в північній частині трапляється пісок, місцями мішаний з чорноземом. Є гранітні копальні при с. Воронові і Василькові. У 1890 році добуто граніту 263 кв. саж. При с. Каєтановці добують жорновий піщаник. Біла глина трапляється по всьому повіті і йде для фарбування селянських хат. Краща глина біля с. Юрківки і Новоселиці. Кам’яне вугілля добують в с. Катеринополі – у 1890 році добули 693300 пудів. Звенигородка – місто на перетині трьох доріг Головна річка повіту Гнилий Тікич, з притоками Попівка, Шпола і Росоховатка. Згідно досліджень 1880 року, усіх лісів у власників 24901 дес, у селян 220 дес. Всіх жителів повіту 236280. Православних 213652, євреїв 17797, римо-католиків 1010. Селян 194806, дворян 798, духовних 1431, купців 159, міщан 16871, військового звання 18312. Селяни переважно займаються хліборобством. Сіють жито, ячмінь, гречку, овес, просо, рапс. Останнім часом почали вирощувати цукрові буряки. Урожай на деяких плантаціях сягає до 175 берковців з десятини (1 берковець складав 10 пудів або 163 кг). Звенигородка – місто на перетині трьох доріг У повіті працюють 6 цукрових заводів, з оборотом 2772280 руб. Великих садів небагато. Промисловий характер у 1885 році мали 4 сади площею від 5 до 8 дес. У 1892 році коней у поміщиків було 7379, у селян 16356, у містян 704. Було два конезаводи. Рогатої худоби 34907 голів, свиней 30520, овець 86021, кіз 1016. У 1884 році торгівлею займалися 1236 осіб, орендарів землі 267, ремісників 1566, продавали алкоголь 343, візників, чорноробів і тих що займалися поденною працею 10704, зайнятих розумовою працею 815. 3 дріжжових, винокурних і горілчаних заводів, 1 цегельно-кахельний, 1 механічний і т.д. Одне двокласне училище і 9 однокласних, не враховуючи церковно-приходських шкіл та шкіл грамоти. Лікарні були у 2 селах, при 4 цукрових заводах і 3 економіях, а приймальні покої ще у 4 місцях. Повіт ділиться на 3 стани і 4 благочинних округи. В повіті 7 містечок, в яких є міщанські управи. Багато курганів, городищ, валів та інших пам’яток старовини». |
11 жовтня 2017
|
До нотатника: Черкащина краєзнавча Бойко Р.М. Світлої пам'яті Білозерської Любові Михайлівни / Р.М. Бойко // Шевченків край: газ. (Звенигородка). - 2017. - 30 червня. - С. 7. *** Хоменко В. Від давнини до сьогодні / Володимир Хоменко // Шевченків край: газ. (Звенигородка). - 2017. - 28 липня. - С. 3. - (Серед книг). Рецензія на книгу О. Палія 'Короткий курс історії України'. *** Автор: Олександр Палій Видавництво: А-ба-ба-га-ла-ма-га Мова: Українська Рік видання: 2017 Кількість сторінок: 464 |
5 вересня 2017
|
Ось вже рік, як відійшла у вічність відмінник народної освіти, заслужений учитель України, жінка року Черкащини 2000 р., учитель року 2002 р., українська Мадонна 2003р., лауреат премії імені О.А. Захаренка і просто чудова жінка. Це сталося 2 липня 2016року. Усе село зібралося віддати належну шану, прощання було таким важким, умитим сльозами щирих, совісних людей, справжніх цілителів її життя – подвигу. І як зболено з уст вдячного випускника прозвучало: «А тепер, друзі, нам треба навчитися жити без Любові Михайлівни». Скільки гіркоти і скільки бажання віддячити улюбленому вчителю за її високу науку жити, бути людьми. Учіться ж, діти, будьте такими, як вона… Я торкнуся лиш маленької сторінки життя поета, у віршах якого доброта, любов і несправедливо завдані болі. Коли простежити родовідне древо, розумієш, що такий рід породжує справжніх патріотів, мислителів, філософів. Згадка про діда – свідчення того. За любов до України 1921 р. його убили в рівчаку. Востаннє землю він обняв, що вік леліяв і плекав, обняв він землю на всі руки, і серце вмерло від розпуки («Мій дід») Любов Михайлівна – це, насамперед, вдячна донька. Ми з тобою, ненечко, одне ціле, Я – частинка тебе змаліла. Як нам гарно у світі жити, Землю ласкаву удвох любити («Люба ненечко») Тож понад усе хотілось не опечалити матусю: … благатиму долю, ще й зозулі вклонюся, щоб не ти наді мною, як плакуча верба, голосила в журбі, а я над тобою тополиною стелила жалі І сталося. Провела за межу матусю. Прощально оплакала брата. Думала – рвала серце, чи все віддала рідним сторицею, чи може… І від серця полилась молитва: Молюся до неба пречистого, до сонечка променистого. молюся за рідну родину. за матір свою – Україну. молюся за кожен листочок, за розум тверезий в синочків і дочок, молюся за кожну пташину за кожну вкраїнську дитину («Молюся») І за власного сина з невісткою, і за внучка Назарика, щоб міцнів дубочок, синів синочок. Коли ти народився – світ розповився весен – надіями, квітами– мріями, сонечко мамине, радосте мила, сила й підмога для тата і його крила, Бабусям рідненьким – щодення утіха, молимо Бога: хай не торкнеться біда тебе й лихо! Виростай дужим, онучку, й здоровим, Красунчику, наш чорнобровий! («Назарику, мій любий внучку») Отаке на добрі і любові засноване родовідне дерево Білозерських. У такого роду не могло бути покручів. Тож і її пагінець проріс, заврунився і став окрасою для всіх живущих на Землі. З Божого благословення вона ввібрала в себе вроду незрівнянну, совість незаплямовану, чесність непозичену, слово незрадливе, талант жити, дерзати, творити і вести за собою, удосконалюючись самій і удосконалювати світ навколо себе. Спиваю нектар її поезії, п`янію від досконалості слова, тематичного різноманіття, художньої довершеності і притаманного тільки їй бачення природи і людей, святого всепрощенства гріховного в них і гімну Людині в людині. Прости мені, дорога подруженько, що не з твоїх рук отримала твої збірки. Запізнилась, не добігла, не дійшла, не сказала доброго слова. А воно так потрібне було при житті, бо, на жаль, світ лукавий, заздрісний, жорстокий і кусаючий. Не можу і не хочу повірити, що за все добро, яке вона зробила для рідного села, для людей, для школи, яке облагороджувало її, підносило до справжньої досконалості підростаюче покоління, учило творчо підходити до всякої роботи, возвеличувало людей, міг вирости чортополох заздрості, зрадливості, облудства й огиди. Життя моє – то груддя з битим склом У парі з лютим злом («Мій храм – життя») Та й груддя з битим склом обминала і, незважаючи на люте зло, жила, творила добро, прощала. Але важко було усвідомлювати, що не завжди виходила переможцем, бо Зрада в хустині ходила чорній, Чигала під вікнами вороном, Біду в пелені носила, Косою страшною косила. Точила кров – не скрикнула, Не ойкнула, не зойкнула. («Зрада») Яка доречна метафоричність, яка стійкість ліричного героя (чи автора?). Але зрада завжди ходить у парі із заздрістю, яких підганяє ненависть. І вони впивалися смертельними жалами у чисту, виболену, але сонячно осяйно, люблячу душу, залишаючи в ній невигойні рани, її пекучі шрами. А вона повторяла: іду, долаючи із побратимами духовні руїни, і піднімаю з забуття перлини - дорогі во славу України! («Мій храм- життя») І, переборюючи страждання, долала щоденно дорогу до своєї школи, де її чекали, як вона підкреслювала, розумні синочки і дочки – підростаюче покоління, яке робила духовно досконалим. До школи дорога- щоденна подячна молитва до Бога за подаровані блага життя, за вистраждане майбуття, за неба блакитний огром, за верб кучерявих над ставом полон, за подорожніх приязне і дружнє вітання, здоров’я й утіх побажання («Щоденна дорога») І додавала із вдячністю: Посміхнись мені, юначе! Посміхнись, малий козаче, Подаруй усмішку, юнко, Задзвони, дівчатко, У дзвіночки сміху лунко! Не прожить мені ні днини без любові вашої, ані хвилини! В щедрості вашій, дітоньки, скупаюся сяйливій, в доброті ласкавій і щасливій! («Посміхнись мені…») А яким же великим і чуйним було її серце, яке вміщало в собі їхні страждання і муки, коли вона сприймала життя односельчан, як власне! «Не стало тітки Оксани! – Болем упало зранку. Не стало вдови-горяниці І ненечки- жалібниці… На плечах війну зносила, Синочків п’ятьох без мужа ростила. Тепер ось не стало вдови-горяниці… І люди терпінню її прийшли поклониться І краялось серце в кожного – Далека війна тривожила. («Не стало тітки Оксани») Їй не хватало доби, бо до всього мала діло: чи не холодно в школі, чи не голодні старенькі бабусі і дідусі – сироти, чи не спекти хліба й пирогів та й не відвідати немічних. І пекла, і відвідувала… І серцю тісно від людей І боляче від їх печалей. Злітаються вони зблизька, й з далей… І не потовпляться у отворі дверей, І так болять клітини тіла…. А серце тягнеться одначе до людини, І прагне в ім’я неї муки – діла. («Щаслива я не в самотині») Ця жінка, народжена для життя вічного, свято вірила: … жити вічно буду На цій землі і серед вас, Мої кохані люди. Я вічна, як життя,- Його нічим не стерти. У пам’яті, у дітях, у внуках, У ділах безсмертних Пребуду я безсмертна («Про безсмертя») Спливатимуть роки, минатимуть десятиліття, Дзвенітиме Шполка Поміж берегів, Іскритимуть роси в серпанку лугів. А в казку, що я залишаю, Господарка – юнка заходить – У ній душа моя грає. («Що я залишаю») Вірю в безсмертя цієї Людини, Учителя, Поета, Мудреця, що так любовно висповідала власну душу в поезії, не нарікаючи на Долю: Мабуть, треба молитись щиріше, Буде Доля до мене щедріша («Заздрощів мечі») Мені б закінчити свій шлях у вінку поваги, Не здатись на улесливість солодкої зневаги. Мені б пожити й потрудитися Іще для сина й свого роду, Краплиною живою впасти На горем переоране чоло мого народу. («Краплиною живою») Це моя доля… боротися, терпіти і перемагати («Мій храм – життя») Бойко Р.М. Заслужений учитель України |
1 липня 2017
Запитання
нова назва вулиці Леніна
нова назва вулиці Леніна
Відповідь
Валерій Бурій Агатангела Кримського
16 червня 2017
|
|
25 лютого 2017
|
НОТАТНИК ВОЛОДИМИРА ХОМЕНКА Напередодні Різдва Христового отримав від відомого краєзнавця Володимира Михайловича Хоменка у подарунок книгу «Блокнот» (Київ: Арт Економі, 2016. – 15 с.) з написом: «Шановному Валерієві Бурію на згадку від екс-звенигородця. В. Хоменко. 25 грудня 2016 р., м. Вишгород». Ця книга – дещо з нотаток, які автор – журналіст і краєзнавець – робив у записниках протягом останніх років. У передмові до книги Володимир Хоменко пише: “Хоча я писав свої краєзнавчі книжки (видав їх зо два десятки) лише для того, аби хтось їх прочитав і дізнався про свій край більше, ніж знав раніше. Збирав матеріали для публікацій із різних джерел — архівів, давньої преси, стародруків, спогадів сучасників. І все це знаходило своє місце в записниках. Блокнотах, як зазвичай кажуть.Згодом, власне, останні десять років, став записувати до тих блокнотів також і враження від прочитаного, відгуки на якісь події тощо. Це - не зовсім щоденники, але я завжди зазначав дату. Назбиралося тих нотаток чимало. І я наважився деякі з них надрукувати”. Наведу кілька записів з публікації: «1 січня 2008 р. З’явилась у Звенигородці нова газета: «Гайдамаки». Шістнадцятисторінкова. Засновник – О. Іщенко. Чи не половина цього часопису – програми кабельного й супутникового телебачення. Решта – дзеньки-бреньки з Інтернету. Здивувало інше. Хтось придумав назву газети, не знаючи етимології слова «гайдамака». Слово ж це потрапило в українську мову з турецької і означає: грабіжник, розбійник. 17 червня 2014 р. Василь Дергач надіслав мені трилогію «Кара історії». Читаю роман, натрапляю на героя, якого звуть Валентин Хоменюк. Музейний працівник, а пізніше – кореспондент «Шевченкового краю». Хоменюк – не Хоменко (хоч і посади однакові), тому все, що чинить – позитивний! – Хоменюк, ніякого стосунку до моєї біографії не має. *** Анекдот із газети. Українець телефонує до Росії: - Слава Україні! -Так, вы это прекращайте… -Що саме? -Ну, это ваше: слава Украине! -Героям слава! 6 липня 2015 р. «…Зауваживши, що за переписом 1897 року в Звенигородці майже половину населення складали євреї, В. Хоменко додає коментар на межі (а може, й за межею) політкоректності: «Саме з цього гендлярського кагалу вийшли більшовики-революціонери, які після 1917 року утверджували радянську владу в Звенигородці. Коментарі, як кажуть зайві». Це з книжки О. Гриценка «Пам’ять місцевого виробництва». Чому ж «коментарі зайві»? «Гендлярський» - торговий, «кагал» - єврейська громада. За статистикою 1913 року, у Звенигородці з 458 «торгових точок» 428 належали євреям. Ось прізвища (поазбучно) найвідоміших звенигородських революціонерів: Волинський, Грановський, Гулькін, Дашковський, Заманська, Заславський, Кац, Кушаковський, Маковецький, Файєрштейн, Чорнобильський…». 27 травня 2016 р. 18 травня, у Міжнародний день музеїв, Звенигородський краєзнавчий музей організував 'ніч в музеї'. На подвір'ї - пізнього вечора - зібрали школярів, молодь. Програма така: майстер-клас з аквагриму; виставка-продаж виробів із бісеру; 'вільні козаки' з тулумбасом; троїсті музики, танці. Варили куліш, смажили картоплю. Ну, а який стосунок усе це має до діяльності краєзнавчого (?) музею? ' У післяслові до книги В.М. Хоменко пише: «Блокнот» – остання публікація. Маю тепер нагоду подякувати всім, хто сприяв виданню моїх книжок. І тим, хто відізвався про них друкованим словом. Це – Р. Алексєєв, Ф. Білецький, Наталя Бондар, О. Брайченко, В. Бурій, Зоя Горенко, О. Гриценко, Алла Коновал, Тамара Костецька, В. Поліщук, Лариса Соколовська, М. Солончук, В. Стрижиус, Алла Шкляренко, Є. Шраменко; Цикунови – Ірина, Олег і Денис». Володимир Михайлович Хоменко нагороджений пам’ятною медаллю УТОПІК (1985) та медаллю «За заслуги перед Звенигородщиною» (2015). Автор двадцяти книжок. Валерій БУРІЙ |
4 січня 2017
?ВАТУТІНЕЗНАВЕЦЬ ВАЛЕРІЙ БУРІЙ |
![](<a target=_blank href="http://www.20250.ck.ua/upload/000/u6/030/4cce3303.jpg)
http://www.20250.ck.... alt='?ВАТУТІНЕЗНАВЕЦЬ ВАЛЕРІЙ БУРІЙ' style='word-wrap: break-word; margin: 0px; padding: 0px; max-width: 100%; height: auto; display: block;'>5 вересня 2016
|
ЛІТЕРАТУРА (підготував В.М. Бурій, краєзнавець, м. Ватутіне) Мірошниченко, К.І. Колиска мого серця: історія села Юрківка від минулого до сучасного / К.І. Мірошниченко, О.П. Мірошниченко, А.Г. Шевчук. – Корсунь-Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2016. – 335 с.: іл. Мірошниченко, К. Села нашого району: Юрківка / Катерина Мірошниченко // Шевченків край: громадсько-політична газета Звенигородщини. – 1995. – 11 жовтня – 13 грудня — №82(9538) — … Мірошниченко, К. Геть, зла личино, з нашої землі! / Катерина Мірошниченко // Сільські вісті. – 2014.- 17 липня. Мірошниченко, К. Обидва екзамени — на «двійку» / Катерина Мірошниченко // Сільські вісті. – 2013.- 18 квітня. Мірошниченко, К. Що чекає на правнуків? / Катерина Мірошниченко // Сільські вісті. – 2013.- 18 квітня. Мірошниченко, К. Ти — колиска моя, Юрківко / Катерина Мірошниченко // Сільські вісті. – 2012.- 6 вересня. Мірошниченко, К. «Народ мій є, народ мій вічно буде» / Катерина Мірошниченко // Сільські вісті. – 2012.- 17 липня. *** Бурій, В. Рядки з листа / Валерій Бурій // Сільські вісті: газета захисту інтересів селян України. — 2016. — 13 травня. — (Наша пошта). Бурій, В. Історія та сьогодення одного села [ Юрківка Звенигородського р-ну Черкас. обл.] / Валерій Бурій // Ваша газета+. — 2016. — 26 травня. — С. 3. — (Життя). Бурій, В. Перша книга про Юрківку / Валерій Бурій // Місто робітниче. — 2016. — 29 квіня. — С. 4. Книга мого серця // Шевченків край. — 2016. — 22 квітня. — С. 3. — (Рідний край). *** Юрківка // УРЕС: в 3-х т. — 2-е вид. — К.: УРЕ, 1987. — С. 707. Юрковка // УСЭ — К.: УЭ, 1985. — Т.12. — С. 535. Юрківка // Історія міст і сіл Української РСР [Текст]: в 26-ти т. / ред. П.Т. Тронько. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1967 — 1974. Черкаська область. — 1972. – С. 256. Юрківка // Черкащина. Універсальна енциклопедія [Текст]: докум.-публіц. наук. фотоіл. істор. вид. / В.О. Жадько. — К.: Експрес-Поліграфія, 2010. – С. 1021 — 1022. Юрківка // Географічна енциклопедія України: в 3-х т. — К.: УЕ, 1993. — Т. 3: П — Я. — С. 456. Юрківка // Шевченків край: історико-етнографічне дослідження / упоряд. В. Щербатюк; Інститут історії України НАН України; КНУ внутрішніх справ. – К.: Наукова думка, 2009. – С. 191, 266, 267, 305, 426. – (Історія регіонів України). Юрківка // Кругляк Ю.М. Ім’я вашого міста: походження назв міст і селищ міського типу / Юрій Кругляк. – К.: Наукова думка, 1978. – С. 144-145. Юрківка // Гончаренко В.А. Черкащина в легендах та переказах: краєзнавчий довідник з топонімії / Володимир Гончареко. – Черкаси, 2006. – С. 364-365. Юрковка // Сказания о населённых местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся [Текст]: історична література / Собрал Л.И. Похилевич. — Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2007. – С. 309. Юрковка // Список населенных мест Киевской губерни [Текст] / Киевский губернский статитстический комитет. — К.: [б.и.], 1900. — С. 617. Юрківка // Білецький Ф.Ф. Вічний подзвін Звенигори / Феофан Білецький. — Звенигородка, 2003. — С. 161. Книга пам’яті України. Черкаська область: Звенигородський район.- Т.3. – К.: УЕ, 1995. – С. 29-393. Реабілітовані історією: Черкаська область. – Сміла: Тясмин, 2003. – Кн. 3. – С. 73-106. Село Юрківка // Діденко, О.П. Збірник археологічних пам’яток Уманщини. Т. 1 / О.П. Діденко та ін. – Умань: ВПП, 2006. – С. 87. Юрківка // Хоменко, В.М. Звенигородщина: словник-довідник. — 2-е вид., доп. / В.М. Хоменко. — К.: Арт Економі, 2015. — С. 160. С. Юрківка // Лячинський С.С. Храми Звенигородщини / С.С. Лячинський. — К.: Техніка, 2004. — С. 73-74. С. Юрковка // Памятная книжка Киевской епархии на 1882 год / сост. А. В-нов и свящ. В. Антонов. — Киев, 1882. С. Юрковка // Памятная книжка Киевской губернии на 1913 год / ред. протоиерей И. Троицкий — Киев, 1913. — С.173. Новий храм — місце для молитви за мир // Ваша газета+. — 2015. — 21. — травня. — С. 1-2. Цегельна, В.Г. Село Юрківка / В.Г. Цегельна // Міста і села України: Черкащина (історико-краєзнавчі нариси) / автор-упорядник В.В. Болгов. – К.: Укр. видавничий консорціум, 2009. Горянський Є.К. // Лисенко І.М. Співаки України / Іван Лисенко. — К.: Знання, 2012. — С. 128-129. «Гризлове» – гідрологічний заказник // Природно-заповідний фонд Черкаської області / укл. Т.Ф Коноваленко. – Черкаси: Вертикаль, 2006. – С. 22; 31. Бурій, В. «Гримуче»- Дзюбине джерело / В. Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2016. — 15 січня. — С. 2. *** ПРО М.Є. ЗАБОЛОТНОГО Одноволова, Л. Забуті імена / Л. Одноволова, А. Шевчук // Місто робітниче: Ватутінська міська громадсько-політична газета. — 2008. – 8 травня. – С. 2. Одноволова, Л. Забутий герой / Л. Одноволова // Місто робітниче: Ватутінська міська громадсько-політична газета. — 2008. – 6 червня. – С. 2. Лагода, Н. Був такий будинок у Сталінграді / Ніна Лагода // Урядовий кур’єр. – 2008. — 6 серпня. – С. 13. Бурій, В. Був і будинок лейтенанта Заболотного / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. – 1997. – 22 жовтня. – С. 2. Яковенко, В. Командир неприступної фортеці / В. Яковенко // Катеринопільський вісник. – 1995. – 6 травня. – С. 3. Гомазков, В. Дім лейтенанта Заболотного / В. Гомазков // Черкаська правда. – 1977. – 9 травня. *** Рік світлої пам'яті Шевчука Анатолія Григоровича // Шевченків край (Звенигородка). — 2016. — 19 лютого. — С. 7. *** Бойко В.В., Бойко Р.М., Волос М.П., Чорновіл Д.О., Шаповалов В.В.; р. Шполка // Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. В.М. БУРІЙ, 2016 |
1 червня 2016
|
Білецький, Ф.Ф. Доля полинова : [нариси, есе, роздуми] / Феофан Білецький. – Звенигородка : Звенигород. ВПП, 2015. – 147 с. : іл. До книги ввійшли розповіді про малознані сторінки життя і творчості Т. Шевченка, його рідних та близьких, земляків: Г. Честахівського, Й. Шевченка, Ф. Красицького, Л. Шевченка, Г. Шевченка, П. Енгельгардта, С. Терещенко, К. Терещенка. Про шевченківські місця Черкащини: Моринці, Шевченкове, Канів, Черкаси, Межиріч. Видання адресоване краєзнавцям, освітянам, студентам, учням, широкому загалу читачів. |
10 квітня 2016
|
| Закрити |
