|
Нині не знайти жодного українця, який не чув би про Звенигородку. Давнє місто з часів Київської Русі, тепер «стольний град» Шевченкового краю. Книга містить матеріал про місто над тихоплинним Тікичем, його минувшину, діяння славних земляків – звенигородців, які боронили рідну землю від численних набігів – ординських та інших чужинецьких зайд, брали участь у визвольних походах під керівництвом Богдана Хмельницького, у селянському повстанні 1768 – 1769 років, а пізніше відроджували Вільне козацтво, воювали на фронтах Другої світової війни. Автор видання – журналіст, історик, краєзнавець, пропонує читачеві використовувати книгу, як путівник у минуле славнозвісного міста, і адресує її усім пошановувачам історії рідного краю. |
19 квітня 2013
|
Науково-популярне видання висвітлює історію селища Буків, що на Маньківщині. Автор залучив нові та критично використав відомі джерела, вдався до уточнень, окремих узагальнень, порушив ряд загальнонаціональних проблем, подав велику за обсягом і розлогу історію села, що переплітається з історією всієї України. Ілюстрації та фотографії ще глибше доповнюють розповідь, унаочнюють описані в книзі події, допомагають згадати багатьох людей, рідні краєвиди, ще раз торкнутися серцем славної минувшини рідного краю. Додаткові матеріали, використані краєзнавцем, роблять видання ще змістовнішим і цікавішим. Журналіст, літератор, поет, краєзнавець Феофан Білецький прагнув, щоб у душі читачів ще більше розгорілася іскрина тепла й любові до своєї малої батьківщини, щоб люди внесли свою частку в її розквіт і не забували частіше вирушати на побачення з Гірським Тікичем, з Буками, де «… навіть небо ближче до землі, і зорі залюбки у Тікичі хлюпочуть…». Книга розрахована на краєзнавців, істориків, студентів, усіх, хто цікавиться історією рідного краю |
19 квітня 2013
|
[ред.] Біографія З 1871 року переїхав разом з родиною у місто Звенигородка, де працював у двокласному міському училищі — викладав географію та історію. Вечорами він працював над написанням підручників та посібників: «Підручник географії», «Арифметичні задачі в картках», «Російська азбука» і інші. 1872 року в московській друкарні В. Готьє вийшов підручник з географії Юхима Кримського. 1874 у друкарні братів Салаєвих опублікована книга Кримського «Арифметические задачи в карточках». У 1877 році Кримський видає «Способ преподавания арифметики в народных, приходских училищах и подготовительных классах». 1878 виходить з друком «Русская азбука». В 1881 році Юхим Кримський відкрив першу в Звенигородці бібліотеку, у фонді якої нараховувалося понад 3000 томів. Значне місце в фонді новоутвореної бібліотеки займали твори Котляревського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Костомарова, Куліша. Частину книг зі своєї бібліотеки подарував місту, яке стало для нього рідним, — і його син Агатангел. У 1882 році Юхимом Кримським була заснована у Звенигородці друкарня, оснащена найкращим на той час обладнанням. Першою виданою книгою стала «Французька азбука для росіян». Згодом виходить фундаментальна книга «Повний провінційний календар-альманах на десять років», де були вміщені, його дослідження і поради в галузі хліборобства та твори російських поетів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Всього видав понад півтора десятка назв книг. Затятий мисливець, Юхим Кримський в 1885 році видав книгу «Охота на птиц и зверей в Малороссии», в якій, крім опису мисливських пригод, значне місце відведено мисливським прикметам, переказам, повір'ям, легендам. Популярності в Звенигородці набули публіцистичні брошури накладом до 30 примірників і обсягом до 35 сторінок. У них Юхим Кримський висміював місцевих хабарників, бюрократів, здирників, шахраїв. Ось лише деякі з назв: «Щоденник провінційного ледаря» (1883), «Записки провінційного шалапая» (1884), «Хроніка провінційного життя». Така сатирична діяльність не сподобалась секретарю міської думи, дворянину без освіти (але з цілим набором куплених атестатів і дипломів), Іордану Ганському, який подав у суд за «наклеп». Хід судового процесу привернув увагу громадськості всієї Російської імперії. Про нього писали в Києві, Одесі, Петербурзі та Москві. |
17 квітня 2013
|
АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 1871—1941 (Століття з дня народження та тридіщтиліття з дня смерти.) Цей рік позначений, як століття з дня народження одного з найви- датніших учених та громадських діячів України, Агатангела Юхимовича К р и м с ь к о г о . Видатний орієнталіст, філолог, знаївець української!* мови, талановитий письменник та поет, дослідник фолкльору. А. Ю. Кримський був одним із організаторів Української Академії Наук і першим неодмінним секретарем її, та фактичним керівником її до 1929 р. Цілком зрозуміло, що з приводу цього сторічного ювілею А. Ю. Кримського з !явилися і в УССР, і в вільному світі десятки стат- тей, присв’ячані його науковій діяльності, літературним творам, громадській праці. Проте, в цих статтях кидається у вічі одна спільна риса. Вони згадують рік народження видатного вченого, але не кажуть ні про рік його смерти, ні про місце могили. Постає враження, що А. Кримський, перейшовши свій 100 літній кхвілей, ще живе, хоч і не працює. Правда, УРЕ подала неясну вкразівку, ніби то він помер 25 січня 1942 p., але невідомо де? Цікаво, що ювілейні статті не згадують цієї дати. Взагалі, життя цього видатного вченого не було таким спокійним, яким малюють його сучасні автори. Воно було тяжке й характерне для доби та обставин, коли він жив, працював і можливо міг би ще й далі 'працювати, й закінчити хоча б ті праці та пляни, які мав на меті. Моє життя склалося так, що 'протягом 23 років я була зв’язана з ним науковою працею в Українській Академії Наук, а з того часу останні 12 років цінними дружніми відошеннями. Тому я вважаю моїм обов’язком доповнити велику кількість статтей, присвячених А- Кримському деякими фактами, які обминають автори цих статтей. Початок нашого знайомства припадає на 1918 рік, коли А. Ю. Кримський був одним із основоположників Української Академії Наук, і опинився в першому складі її дійсних членів — академіком І Історично- філологічного Відділу. В день відкриття Академії, 14 листопаде 1918 року, А. Кримського було обрано недмінним секретарем її.1 1 Час заснування Академії Наук не є спірни, про дату її заснування говорять матеріяли Архіву Академії Наук, Д. Д о р о ш е н к о , Історія Укра- АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 91 З того часу, до 1929 року, він залишався на цьому пості. Будуванню Академії він присвятив все своє життя, ввесь цей час фактично керував нею. Недурно в Києві жартурали, що це Академія не Українська, а «Кримська». Академія переживала тяжкі часи. Заснована за часів гетьмана Павла Скоропадського, вона ледве збереглася під час правління Директорії, коли поставлено було питання -про ліквідацію її й тільки енергійний протест з боку академіків А. Кримського, Б. Кі- стяковського та наукових співробітників П. Зайцева та В- Моїдзалев- ського вр’ятували Академію Наук. З 1919 року Київ опинився під владою большевиків. Було страшне життя з матеріяльного погляду, але ніщо не загрожувало існуванню Академії. Але з вересня 1919 року Київ опинився під владою «добровольців » і одним з перших розпоряджень нової влади була ліквідація всіх українських установ, а в першу чергу Академії Наук. Але 1920 р. повернулися большевики. Ввесь цей час кермо влади Академії Наук тримав у своїх руках Кримський, і треба було мати багато дипломатичного таланту, щоб зберегти її при житті. Наше знайомство з А. Ю. Кримським почалося з моєї візити до нього; я була тоді приват-доцентом Київського університету та вченим секретарем Археологічного Інституту й звернулася до Кримського з пропозицію читати лекції в Інституті. Він охоче погодився й прочитав курс Історії Туреччини. Я слухала ці лекції і була захоплена ними. Читав А< Кримський надзвичайно просто, тихим голосом, наче просто оповідав гуртку друзів свої думки- Але оповідання були виняткові й по глибині та широті еридуції, і по красі викладу, і потому, якими близькими були авторові ті події, про які оповідав він: наче він переживав їх сам, був свідком їх. Цікаво, що в великій кількості статтей присвячених ювілею Кримського, я ще не зустрічала згадки про нього як професора-лектора. 6 років пізніше ми близько зустрілися з Кримським. За ці роки я була звільнена з університету, реформованого на Інститут Народної Оствіти; було ліквідовано інші Вищі школи, в яких я була професором. Довелося обмежитися викладанням у середніх школах, в одній із них я стала «Завідуючою». У 1923 році я одружилася з академіком гни, т. II, Ужгород 1930; М. В е т у х і в, «Основні етапи розвитку Академії Наук», Літ. Збірн. т. І, Нью-Йорк 1952; Н. П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о , Українська Академія Наук, Мюнхен 1955, част. 1. Навпаки, совєтська література намагається двести, що Українську Академію Наук засновано було 1919 року большевиками. Б. С. У. 1947, т. 55, 1949, т. І подають цю дату. «Історія Академії Наук Української РСР», вид. Академії Наук Української PCGP, Київ 1967 недвозначно пише в передмові: «Створена на зорі Радянської влади на Україні АН УРСР об’єднала вчених» . . . (стор. 11). Десятки, сотні соївєтських видань повторюють цю фальшивку, щоб затаїти правду: заснування Академії Наук гетьманським урядом 14 листопада 1918 року. Цікаво, що раз-у-раз совєтські автори самі протирічать цій брехливій даті. Так в Українському Істор. Журналі 1968 p., ч. 12 оповідається про академіка Ореста Левицького, «він був академіком Укр. Акад. Наук з с а м о г о початку її створення в листопаді 1918 року» (стор. 126). Трохи незручно, але ліпше так, ніж писати про заснування Академії в 1919 році. 92 Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО М. П. Василенком. 1924 р. у Києві відбувся гучний (політичний процес «Центра Действій», до якого було притягнуто мого чоловіка. Мене, як дружину обвинуваченого в політичних злочинах, було негайно, до вироку, звільнено з посади. Становище моє, як жінки «ворога народу» в Совєтському Союзу було трагічне: безробітна, я втрачала все, що мала: заробіток, право на кімнату, на все. В ці тяжкі для мене часи А. Кримський виявив виключну увагу до мене: без мого прохання він влаштував мене «позаштатним» науковим робітником в Академії, що давало мені правне становище й деяку платню за зроблену працю. А тимчасом суд виніс тякий вирок моєму чоловікові: 10 років ув’я знення з конфіскацією майна й позбавленням громадських прав на три роки після звільнення-2 Притягнення академіка М. Н. Василенка до суду і зокрема вирок зробили величезне враження в УВАН. Три рази Спільне Зібрання дійових членів зверталося до уряду з проханнями, за власноручними підписами всіх академіків, про звільнення М. П. Василенка, про ам- нестію, про загальну «поруку» за нього, тощо. Це був 1924 рік, і тоді можна було так 'прилюдно виявляти своє ставлення до «ворога народу », що, звичайно, стало неможливим 'пізніше. У всіх цих акціях ініціятива і оформлення належали А. Ю. Кримському, неодмінному секретареві УВАН, який для врятування свого товариша по УВАН не шкодував нічим. Разом з ним діяв і С. О. Єф- ремов, Всі три звернення УВАН не дали наслідків. Більш реальне значення було те, що з наказу А. Кримського було «опечатано» велику й Дуже цінну бібліотеку М. П. Василенка, і мене як співробітницю УВАН, призначено бідповідальною сторожихою її. Ця своєчасна ухвала врятувала бібліотеку, бо ближчими днями після вироку суду приїхали до помешкання М. П. Василенка комсомольці, щоб вивезти бібліотеку. Невдача з зверненнями УВАН не припинила клопотань УВАН, власне А. Ю. Кримського та С. О. Єфремоіва. З листами від них та від Спільного Зібрання УВАН до ВУЦИК-а, до Нарком-юста, до «старости » Г. І. Детровського; з цими листами я тисячі разів їздила до Харкова, і УВАН добилась нарешті звільнення М. П. Василента, поновлення в правах, і повної амнестії.3 Я докладно зупинилася на цьому епізоді з історії А. Ю. Кримського, щоб показати його з того боку його багатогранної особи, якої не було згадано в численних працях присвячених його ювілеєві. Цей епізод у всю ширінь показує виключну доброту і вміння відкликатися да чуже нещастя. Людина пристрасна А. Ю. Кримський не знав ні 21 Тяжкі вироки всім обвинуваченим: 4 смертні вироки, 6 — ув’язнень на 10 років, кілька на 7 та 5 років були демонстрацією совєтського уряду проти втручання французького уряду, який інтервеніював і просив «милосердія» до обвинувачених, головно — вчених: «М. П. Василенка і УВАН», «Україна», Дариж, 1951, ч. 5, стор. 339; Н. П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о , «Процес Центра Дій», Мюнхен. 3 Н. П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о , П р о ц е с ..., стор. 14, 15. АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 93 страху, ні обмеження в свому ставленні до людей, і якщо ставився добре, — то був здатний на все. Я казала вище, що 1924 рік не був подібний до часів єжовщини. Але 'все ж і тоді, навіть близькі знайомі були обережні, не афішували близькости до жінки засудженого; я добре помічала, коли на вулиці мене не «помічали» ті, що бували в мене, і т. д. А. Кримський беззастережно вів кампанію за звільнення академіка, добре знаючи, що за умов того часу, кожне слово його було відоме в ҐПУ, і що там поволі збираються матеріяли, щоб знищити й його. Недурно казав він нам, після урочистого святкування його ювілею (в 1941 році: «щоб не казати, а ’ті’ мені не вірять». Він був правий. Про це буде мова далі. До загальної характеристики Кримського, треба додати, що він був побожний. Він був щиро відданий Церкві, і не ховав цього в найстрашніші часи антирелігійної боротьби. 1921 року він був членом Собора й брав участь в обранні митрополита Василя Липківського й далі залишався у зв ’язку з УАПЦ. Його особисте життя було тяжке. Власне цього життя він не мав. В Києві він жив сам, із своїм служником, Василем Мирошниченком («Собачі ноги», як зіва© він його за неймовірно швидке виконання доручень), серед величезної бібліотеки. Знайомих майже не мав: вони обмежувалися Л. М. та О. Г. Черняхівськими, Кривенюками-Коса- чами та нами. З рідною сестрою, що була одружена з Г. Іванцем, та їхніми дітьми, він не буїв близький. У Звенигородці, де він мав садибу, мешкали сестра Марія Юхимівна, улюблена ним, та брат. До Звени- городки здебільшого їздив він на літні місяці, якщо ВАН не примушувала залишатися й літом. Із хвилюванням розповідав Кримський про свою юнацьку любов, що зберіг до смерти — до Лесі Українки. В його спогадах залишилася пам’ять про неї не лише, як про талановиту поетку, чарівну дівчину, але й я к про виключну красуню. Про цю любов його знав П, Тичина; в гарному вірші, що оголосив він під час святкування його ювілаю в січні 1941 p., є такі слова: Кримський згадує «вічно мрійну Лесю Українку» .. .4 Проте, хоч дуже обмежений колом близьких людей, Кримський був надзвичайно цікавий співрозмовник; власне це не вірно: розмови з ним мали характер не «діялогу», а «монологу»; тільки що вступивши до передпокою, він починав щось оповідати, й оповідав надзвичайно цікаво, виявляючи неймовірну ерудицію й пам’ять. Що, коли б він не прочитав, він усе пам’ятав. Нашим гостем бував щотижня, в неділю, й кожного разу залишав враження чогось нового, свіжого, дотепного. На іншому місці навела я як приклад його пам’яти таке: критикуючи переклад опери «Аїда» Л. М. Старицької-Черняхівської, він 4 У величезному то>мі — «Леся Українка. Хронологія життя і творчо- сти», зібраному Л. Косач-Кривинюк, вид. УВАН, у СІЛА, 1970, на жаль не відбилася ця велика й зворушлива любов, що її викликав геній у генія, і що зв’язала, бодай однобічно двох геніїв України. Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО цитував переклади цього речення на німецьку, французьку, російську мови, щоб довести незручність цього перекладу.5 Він міг цитувати на пам'ять цілі оповідання, зокрема любив він Щедрина. Слабий фізично, Кримський був майже сліпий і потребував не тільки фізичної опіки, яку давав йому Василь, а й фахової, відданого йому секретаря, іпереписчика, коректора. Крім власних праць, він був редактором всіх видань УВАН, як невідмінний секретар. Після кількох невдалих кандидатів, він нарешті знайшов помічника. Це був студент Археологічного Інституту та ІНО, Микола Захарович Левченко. Він буїв дуже здібний хлопець і « а нього звернув увагу Кримський ще в авдиторії і зробив особистим секретарем. Під проводом Кримського він став відомим дослідником-етнографом, був автором кількох наукових праць, допомагав Кримському у виданнях УВАН, і, нарешті, той призначив його директором друкарні УВАН. Це була старовинна друкарня Києво-Печерської Лаври. Переймаючи цю друкарню, УВАН сподівався зберегти старовинні шрифти слов’янські, грецькі, єврейські, але їх все ж таки було знищено. Подорожувати мало не щодня до Лаври, за тяжких умов комунікації в Києві, було не по силі Кримського, а Левченко, молода людина, давав собі добре раду. Любов Кримського до Левченка була така глибока, що він усиновив його. Тут можна додати про соціяльне 'походження Левченка, яке пояснює глибоку любов його до Кримського. Я не знаю, хто був його батьком, але знаю, що мати його, рано повдовіла й одружилася з селянином, вантажником. Молодший брат Левченка, від цього другого шлюбу матері, залишився мало письменним робітником. Завдяки своїм здібностям Левченка вибився як у початковій школі, скінчив гімназію, чи то трудову школу, і вступив до Археологічного Інституту. За таких умов, що власна родина не могла дати йому тисячної долі того, що дав Кримський, якого він обожнював. Друга половина 20-их років була тяжким часом для УВАН. Збільшувався урядовий контроль, усе частіше робилися закиди УВАН у відсталості, буржуазності, націоналізмі, браку комуністичної ідеології. Становище Кримського робилось все тяжче, бо всі знали, що Академія була «Кримська». З Харкова почали приходити побажання з урядових кіл обрати академіком то О. Шліхтера, то М. Скрипника, то. В. Затон- ського, то Семковського. Академія щиро розглядала їхні «наукові» праці й приходила до висновку, що вони не відповідають найменшим вимогам Академії. Наближалося переобрання президії Академії. Велися попередні переговори з урядом, і вирішено було обрати президентом Д. К. З а 5 Нагадується мені цікавий штрих із взаємовідношень двох велетнів української літератури та мови. Л. Старицька дуже шанувала й любила Кримського, але завжди казала, що він зіпсував українську мову Звенигородськими провінціялізмами: «всенька», «смертонька», і т. д. Кримський високо ставив Старицьку-Черняхівську, як письменницю, але завжди додавав: «але мова, мова? Щось страшне»! АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 95 болотного, а заступником академіка К. В. Вобл ото, відомих вчених, а невідмінним секретарем залишити А. Ю. Кримського. Спільне зібрання мало цромадянську мужність, знаючи про ставлення уряду, обрати А. Ю. Кримського переважаючою більшістю голосів на пост неодмінного секеретаря. Як і треба було чекати: уряд не затвердив його, а призначив «тимчасово» академіка О. В. Чепурківського, що не дістав під час вибоірів жодного голосу. Кримський залишився — теж тимчасово — головою І Відділу. У 1919 році Академію було «реформовано » і відділи скасовано.6 1929 рік був одним із найстрашніших в Україні. ҐПУ підготовляло Грандіозний процес СВУ. З літа в Києві, зокрема в академічних та університетсьнких колах, переводили арешти, при чому дуже рідко кого звільняли і широкі кола не могли зрозуміти причин цих арештів. Було заарештовано й Миколу Левченка. Було встановлено, що він не був зв’язковий з групою СВУ; захоплений науковою працею, обслуговуванням Кримського, він дійсно не мав хвилини вільної. Проте його було заслано на 5 років до Ведмежої Гори. Кримський щоліта відвідував його. В одне з перших відвідувань Левченко розповів Кримському, що з ним було у в ’язниці. Слідчий допитував йото про Кримського й про те, чи належав він до таємної організації. На заперечення Левченко казав, що у нього в очах потемніло: почерк Кримського. Читає, слово за словом, і заявляє твердо: це підробка! Обурення слідчого, але Левченко вказує: писати т а к не міг Кримський, бо все життя веде боротьбу проти вживання таких слів . . .» Одне слово було «майже», яке Кримський вважав за полонізм, друге я забула: минуло ЗО років, як я це чула. Слідчий не мав, що сказати. З цього оповідання Кримський робив висновок, що Левченко потерпів за нього. Такий безналійний настрій Агатангела Юхимовича добре передає вірш, що він приніс мені десь на весні 1934 року. Я подаю його зі збереженням правопису. Та не мені! Минув мій вік, не я складу вже оду Новій весні. Бабуся-смерть міні шепоче втішно Пір о иншу путь: — Ходи до мене! в мене так затишно! Тебе всі ждуть. Всі ждуть тебе і і батько й мати й друзі, Кого любив. Хіба не чуєш: мов вітрець у лузі Брениць їх спів: 6 Про перебіг виборів 1928 року див.: Н . П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о , «А Кримський». Україна, Париж 1949, ч. 2, стор. 124. її ж Українська Академія Наук, Мюнхен 1955, т. І. стор. 55. 96 Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО «До нас пора! Покинь життя недуже, «Воно — ярмо! «Ждемо тебе, наш сине, брате, друже! «Ждемо!. . . Ждемо!» 9/28 березня 1934. Очевидно, це був час, коли Агааангел Юхимович з глибоким сумом довідався про тяжку хворобу Левченка. Він увесь час понад силу працював в надії заробити зменшення терміну заслання. Але праця залишилася марною, він не міг дістати зменшення терміну. Це так тяжко переживав він, що у нього почалися психічні явища. Нарешті лікарі констатували невилікувальний психоз; у такому стані його звільнили, і він приїхав до Києва. Кримський не надав хворобі належного значення. Він був певний, що спокійне життя в звичних умовах добре впливе на Левченка, він почне потроху працювати й все мине. Ми мирно переконували Ага- тангела Юхимовича звернутися до доброго лікаря, вислати Левченка кудись до санаторії, але він повторював своє: праця та нормальні умови життя ліпші за всі санаторії. Він так прожив сам, лікуючи всі хвороби працею, так думав він, вилікується й Миколка (Левченко). Призначений був день виїзду їх до Звенигородки, і обидва, Кримський та Левченко, прийшли до нас. Мене вразило якесь незвичайне обличчя Левченка, його «потустороній» вираз очей. Мій чоловік, якого дуже любив Левченко, був тяжко хворий, і я не пустила до нього Левченка. «Це нічого, сказав він, ми незабаром побачимось, і т а м побалакаємо» .. . Минуло два дні — і я довідалась, що Левченко повісився в хаті на шнурі, яким Василь перев’язував оберемок дров, що носив для груби. Цей шнур Василь марно шукав кілька днів. Мабуть — приходив Левченко з тим шнуром до нас . . . Він скористувався з моменту, коли ні Кримського, ні Василя не було вдома. Горе Кримського не знало меж. Його рятувала тільки віра. Він ходив до церкви, замовляв панахиди.. . Час минав у безнадійній самоті. Він уникав людей, а якщо зустрічався, попереджав: ні слова про нього . . . Дійсно, в ці страшні роки він втратив все: він бачив, як руйнується його Академія, на будування якої він дав 10 років життя, він втратив свого улюбленого учня, співробітника, названого сина, Рятувала його та праця, на яку покладав він надії, що вона врятує Миколку. 1930-ті роки знову дали можливість Кримському допомогти мені. 1934 р. мене, з великою групою наукових співробітників було звільнено з Академії Наук, і 1935 року, я втратила мого чоловіка. Треба було шукати якогось «вільного заробітку», бо на інші посади нас, звільнених з Академії, не приймали. Я стала брати переписку на машинці. Кримський став давати мені передруковувати свої праці, між іншим я переписувала його «Історію хазар». Праця ця була надзвичайно цікава. АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 97 Друга 'половина 1930-их років була цікавою в історії української культури. Совєтський уряд зрозумів, як далеко зайшли в боротьбі з «буржуазною наукою». До наукових установ закликають «старих фахівців», відкривають нові інститути, збільшується друкування наукових праць тощо. Нові течії торкнулися й Кримського. До нього стали ^звертатися по рецензії, іітросять керували працею молодих аспірантів, призначають асистента-орієнталіста — араба Тауфіка Кезьму. По Києву шириться оповідання, як молодому вченому, що дістав наукове відрядження до Персії, чи до Туреччини там сказали, що найкращим фахівцем є в Києві — академік Кримський, 3 уст до уст передається, що Кримський знає 34 мови. Все це підносить його авторитет в очах людей, які стільки років нехтували ним. Прийшов 1939 рік і приніс «об’єднання» України. Кримський був щиро захоплений цим. На першу наукову сесію Академії Наук у Львові Кримський їхав, як перша особа. Там він мав великий успіх. Його промова над могилою Франка повторювалася у Львові. Він мав учнів у Львові. Ним пишалися, газети вміщали інтерв’ю з ним. Він став самою популярною людиною у Львові. В січні 1941 року у Києві урочисто святкували його 70^річний ювілей. Було багато промов, він дістав орден. У травні Кримський поїхав до Львова на сесію Академії Наук, на початку червня, просто зі Львова, разом з своїм Василем поїхав до Криму, де хотів працювати в архівах. Там застало його проголошення війни з Німеччиною* Не припускаючи, що війна може бути довгою, він поїхав з Криму до Звенигородки. Початок війни застав у Києві сестру Агатангела Юхимовича, Марію Юхимівну. У Києві почалася паніка. В червні почали готуватися до евакуації; палили архіви, вивозили цінності, установи. В перших числах липня евакуйовано було до Уфи Академію Наук з більшою частиною академіків та співробітників. Кримського між ними не було. Не пригадую, якого числа, на початку липня, до Києва приїхав із Звенигородки Василь. Він привіз мені листа Кримського, в якому він, повідомляючи, що залишиться у Звенигородці, просив подбати за його рукописи, деякі праці Василь мав привезти до Звенигородки. Незабаром Василь повернувся до Києва, шукати Кримського. Розповів він таке: Коли він був у Києві, до Звенигородки приїхало авто з одним чи двома пасажирами, які передали Кримському наказ негайно приїхати до Києва, бо він дуже потрібний в Академії. Коли Кримський заметушився збирати білизну, вони заспокоїли його, що нічого не треба брати: Марія Юхимівна чекає на нього і все приготовила. Кримський сів в авто й виїхав із Звенигородки, але не приїхав ні до Києва, ні до Уфи. Хто віз його з Звенигородки й куди — залишилося таємницею. Жодних слідів приїзду Кримського в Києві не знайшли. Де, якою смертю закінчив життя один із видатніших вчених України, яким так пишаються в соті роковини його народження? 98 Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО Можна додати: він був не єдиний із учених, смерть яких залишилася таємницею. В останніх днях червня, або в перших липня того ж року, побачила я перед будинком УВАН, на вулиці Короленка авто, з вікна якого видно було гору валіз. Далі, на бульварі Шевченка я зустріла академіка К. Студинського. Страшенно схвильований він почав розповідати мені грімким голосом, як його вивезли разом із дружиною та речами — оце й було авто, яким вивезли його. Він скаржився, кричав що не хотів їхати, але його силою примусили сісти в авто, і сказали, що везуть просто до Уфи, куди евакуйовано УАН. Пройшов час, і виявилося, що до Уфи не доїхав ні академік Сту- динський, ні його дружина. Син його, сл. пам. професор Ю. Студин- ський казав мені, що всі його заходи для встановлення долі його батька були без наслідків. Слід його губиться в К и є в і.. . Єдиним підсумком цієї статті може бути тільки тверда дата смерти Агатангела Юхимовича Кримського — початок липня 1941 року |
17 квітня 2013
|
Комментировать Печатная версия Поделиться Суд в городе Звенигородка Черкасской области оправдал Валентину Македон, тещу нардепа -'регионала' Вадима Колесниченко. Потерпевшая Галина Хрущ не получит компенсацию. 70-летнюю Валентину Македон, директора детсадика 'Золотой Ключик' в городе Жашков, обвиняли в нанесении телесных повреждений воспитательнице 45-летней Галине Хрущ. Осенью 2007 года они поссорились. Когда воспитательница потеряла сознание, Македон залила ей в горло нашатырный спирт. Галина попала в реанимацию. Получила химические ожоги горла второй степени. Долго лечилась. Имеет хронические заболевания горла, не может есть кислого и острого. Сначала суд в Жашкове признал тещу Колесниченко виновной. Ее уволили с работы. Однако в 2010-ом Звенигородский суд оправдал Валентину Македон. Она вернулась на работу и получила 47 тыс. грн компенсации - за вынужденный трехлетний перерыв в работе. - Я молюсь, чтобы эта власть изменилась. Хочу, чтобы судьи наконец не руководствовались указаниями Колесниченко, а соблюдали закона. Уже сбилась со счета, сколько было тех судов, - говорит Галина Хрущ. - Апелляционный суд в Черкассах упразднил постановление Звенигородского и направил материалы для нового рассмотрения. Сначала судья Татьяна Гончаренко придирчиво допрашивала Македон, выясняла все обстоятельства. Теща Колесниченко заявляла: она думала, что в флаконе корвалол. Но на вопрос, зачем было срывать пробку и заливать жидкость в горло, не смогла ответить. Прокурор требовал для Македон год лишения свободы с исправительными работами. В какой-то момент мне показалось, что так и будет. Но, когда судья зачитала постановление, я онемела. Оказывается, никаких доказательств нет, место преступления не установлено. Тещу Колесниченко полностью оправдали. Вещественные доказательства - флакон с нашатырным спиртом - постановили уничтожить. - Македон поехала из суда на автомобиле, а я только к вечеру приехала из Звенигородки на рейсовом автобусе, - продолжает Галина Хрущ. - Она залила человеку в горло нашатырь, получила компенсацию, а меня оставила без копейки. На следующее утро Галина Хрущ встретилась на работе с Валентиной Македон. - Она аж сияла от счастья. Говорю: чего вы радуетесь? Разве от того, что в зятя уже говном бросают? Галина Хрущ готовит апелляцию. Юрий СТРИГУН |
16 квітня 2013
|
Уся техніка в музеї – на ходу Чимало туристів, що подорожують батьківщиною Кобзаря, переїжджаючи з Шевченкового до Моринців, віднедавна зупиняються й у Шампані, що акурат по дорозі. Їхню увагу привертає грізна бойова техніка, яку можна не лише роздивитися, помацати, а й навіть покататися на ній! І принагідно навчитися розбирати-збирати автомат Калашникова! Усе це – експонати історико-патріотичного музею. Засновниками незвичайного музею є місцеві підприємці, брати Олег та Руслан Бойки. Їм привелося чимало поїздити не лише по Україні, а й по закордонах, адже мають власну фірму „Шампаньтранс”, яка займається автобусними перевезеннями, в тому числі й міжнародними. У німецькому Франкфурті їх уразив музей, де можна було прогулятися по підводному човні чи есмінцеві, білоруський музей „Лінія Сталіна” пропонував туристам пожити в солдатських бліндажах, повалятися в окопах, постріляти з автомата, проїхатися на військовій техніці. Отоді й визріла в братів ідея й у себе вдома створити такий функціональний музей з військово-патріотичним ухилом. Бойової техніки різних часів у братів чималенько: два БРДМи-2 (бойові розвідувально-дозорні машини), два БАЗи (ракетовози), два ЗІЛи-157 (десантні машини, схожі на англійського „Студебеккера”, один БТР-60 – так звана „Чайка” (штабна машина зв’язку). Її, зняту з бойового чергування й списану, брати купували за власні кошти в армійських „частинах надлишкового майна”. Уся техніка – на ходу. Звісно, такою вона стала завдяки умілим рукам Руслана Бойка. Йому доводилося ремонтувати двигуни й ходові частини, переварювати, фарбувати. Є в арсеналі музею чимало й стрілецької зброї – пістолети, гвинтівки (серед них навіть знаменита „трьохлінійка”) та автомати („ППШ”, „Томпсон”, „Калашников”). До слова, і техніка, і зброя – демілітаризовані, тобто, стріляти не можуть. |
13 квітня 2013
|
Гризло Семен Григорович – військовий і громадський діяч часів УНР; організатор Вільного Козацтва, Генеральний осавул Вільного козацтва (з 3.10.1917), повстанський отаман. Брав участь у повстанні на броненосці «Потьомкін». Військове звання — сотник Армії УНР, полковник Вільного козацтва. Семен Гризло народився 9 квітня 1889 року у містечку Кальниболото Звенигородського повіту Київської губернії (нині селище Катеринопіль Черкаської області). Працював писарем, учителем сільської школи. Служив на Чорноморському флоті. Брав участь у повстанні на панцернику «Потьомкін», за що був засланий до Сибіру. На початку 1917 р. повернувся на батьківщину. Член Української партії соціалістів-революціонерів. Активний учасник культурного життя с. Гусакове Звенигородського повіту. Один із перших організаторів Вільного козацтва. Отаман Кальниболотського куреня Вільного козацтва (березень 1917). У квітні 1917 року на першому з’їзді Вільного Козацтва Звенигородського повіту обраний Кошовим Звенигородського коша. Одночасно продовжував очолювати й Калниболотський козацький курінь. Делегат 2-го Всеукраїнського військового з’їзду від Звенигородщини (Київ, червень 1917). Один з організаторів Першого Всеукраїнського з’їзду Вільного Козацтва, що відбувся 3 жовтня 1917 р. у м. Чигирин. На з’їзді був обраний Генеральним осавулом Вільного козацтва (з 3.10.1917). Отаман Звенигородського коша Вільного козацтва. У кінці 1917 — на початку 1918 рр. під його проводом знаходилось до 20000 козаків. Никодим Смоктій (ліворуч) і Семен Гризло (праворуч). 1917 рік. У другій половині лютого 1918 р. козаки Гризла примусили скласти зброю та військове майно гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, а пізніше — 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади: 14 лютого за активну підтримку гетьмана Скоропадського на з”їзді в Чигирині та під час виборів до Українських Установчих Зборів отамана Семена Гризла заарештовано, Вільне Козацтво Звенигородщини тимчасово обрало командиром Звенигородського коша Вільного Козацтва Юрка Тютюнника. Взяв участь у розгромі частин 8-ї російської армії в районі станції Бобринська 21-22 лютого 1918 р. Після поразки першого більшовицького походу в Україну Гризло намагається зав’язати зв’язки з Павлом Скоропадським, що не знаходить схвалення у частини козацтва. Наприкінці 1918 р. у складі армії УНР Гризло керував бронепотягом на Волині. В 1919 р. воював на Волині у складі Північного фронту Армії УНР під командуванням отаман Володимира Оскілка. Сотник Армії УНР. Брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко в ніч на 29 квітня 1919 року. Після невдачі — повернувся на Черкащину. Активний учасник боротьби проти присутності більшовиків в Україні 1919–1921 рр. З 1919 р. — керівник одного з повстанських загонів Вільного Козацтва у Звенигородському повіті. Як повстанський отаман діяв у Холодному Яру, на Черкащині, Уманщині, Звенигородщині, в районі Мокрої Калигірки, де разом з отаманом Іваном Ґонтою (Іван Лютий-Лютенко) розгромив червону «каральну дивізію». Наприкінці 1920 року об’єднався із загонами отаманів Цвітковського (Квітковського) та Петра Дерещука під загальним командуванням отамана Андрія Гулого-Гуленка. Об’єднана частина (3000 багнетів та 600 шабель) вела бої проти 45-ї і 47-ї піших совєтських дивізій, частин Першої кінної армії, бригади Григорія Котовського. Співпрацював з отаманами Пилипом Хмарою, Яблочком, Ларіоном Загороднім, Жуйводою та ін. На кінець 1920 р. його загін (спільно із відділом Цвітковського) нараховував до 4000 бійців. Загинув 3 березня 1921 року біля с. Новоселиця Звенигородського повіту, потрапивши в оточення, внаслідок проведення підрозділами Червоної армії каральної операції. Похований у Звенигородці на старому цвинтарі. Поделиться в соц. сетях |
10 квітня 2013
|
НАШІ ЗЕМЛЯКИ Василь Шкляр: українцем бути невигідно в українській державі |
10 квітня 2013
|
наші відомі земляки КРИНИЦКИЙ ИВАН АНДРЕЕВИЧ |
10 квітня 2013
|
(15.01.1871 – 25.01.1942) український історик, письменник, перекладач, етнограф, фольклорист, один з організаторів Академії наук України Народився 15 січня 1871 року в м. Володимир-Волинському. Через декілька місяців родина Кримських переїхала до Звенигородки. Батько, Юхим Кримський, вчитель історії і географії, в п’ять років віддав Агатангела до Звенигородського міського училища, де він навчався з 1876 по 1881 роки, вивчав польську, французьку, англійську, німецьку мови. З 1884 року навчався в Другій Київській гімназії. В 1885 році поза конкурсом вступає до відомої на всю Україну колегії імені Павла Галагана. З 1918 року – професор Київського університету, організатор (разом з В. Вернадським, М. Василенком та ін.) Української академії наук. А.Ю. Кримським був зібраний унікальний етнографічний матеріал, що ввійшов до книги «Звенигородщина, Шевченкова батьківщина, з погляду етнографічного та діалектичного», яка стала підсумком багаторічної праці вченого та невід’ємною частиною духовної скарбниці рідного краю. З Звенигордкою пов’язане все життя вченого. Тут він виріс, сюди приїздив на студентські канікули. З людьми, мовою, піснями звенигородців, з краєм, де народився Т.Г. Шевченко, А.Ю. Кримський зріднився навіки. 25 січня 1942 р. А.Ю. Кримський помер. В м. Звенигородці зберігся будиночок, де жив і працював вчений. У Звенигородському краєзнавчому музеї зібрано праці вченого, серед яких і відома «Звенигородщина…», а також рідкісні фотознімки та документи. 16-та сесія Генеральної асамблеї ЮНЕСКО внесла ім’я А.Ю. Кримського до переліку видатних діячів світу. Інститут сходознавства НАН України носить ім’я Агатангела Кримського. Література Ясь, О.В. Кримський Агатангел Юхимович [Текст] /О.В. Ясь //Енциклопедія історії України. – К., 2008. – Т. 5. – С. 362 – 364. Шаров, І.Ф. Кримський Агатангел Юхимович (1872 - 1942) [Текст] /І.Ф. Шаров //Шаров І.Ф. Вчені України: 100 видатних імен. – К., 2006.- С. 196 – 201. Мойсієнко, В.М. Життя та наукова діяльність Агатангела Кримського – символ шляхетності патріота [Текст] /В.М. Мойсієнко //Черкащина в контексті історії України. – Черкаси, 2004. – С. 402 – 407. Кримський Агатангел Юхимович [Текст] //Провідники духовності в Україні. – К., 2003. – С. 460 – 462. Поліщук, В.Т. Про Агатангела Кримського [Текст] /В.Т. Поліщук //Поліщук В.Т. Вінок лавровий, вінок терновий. – Черкаси, 2000. – С. 19 – 22. Полонська-Василенко, Н. Академік Агатангел Юхимович Кримський – вчений, громадсько-політичний діяч [Текст] /Н. Полонська-Василенко //Хроніка. – 2000. - №35 – 36. – С. 430 – 439. |
9 квітня 2013
|
| Закрити |
