Форум міста Звенигородка Черкаської області

Валерій Бурій У Звенигородці полюбляють битися
Автор Вадим НІКІТІН
Друк

Днями в місті Звенигородка Черкаської області близько третьої години дня наряд групи затримання окремого батальйону міліції управління Державної служби охорони з дислокацією в місті Звенигородка отримав повідомлення з чергової частини Звенигородського райвідділу міліції про те, що по вулиці Чорновола відбувається бійка.

Прибувши за вказаною адресою через лічені хвилини, міліціонери побачили молодика напідпитку, який порушував громадський порядок, чіплявся до перехожих та намагався вчинити бійку з ними.

Правоохоронці відразу ж вгамували захмелілого парубка. Ним виявився 27–річний місцевий житель. Молодик ще й намагався чинити опір працівникам міліції та погрожував їм. Проте вгамувався він лише тоді, коли з кайданками на зап’ястях його посадили до службового автомобілю ДСО. А для подальшого протверезіння та винесення процесуального рішення його доставили до чергової частини Звенигородського райвідділу міліції.

Аналогічний черговий виклик надійшов близько сьомої години вечора. Черговий Звенигородського райвідділу міліції повідомив, що по вулиці Піонерській невідомий вчиняє неправомірні дії. Через кілька хвилин на місце події прибув наряд групи затримання.

Правоохоронці затримали 75–річного місцевого жителя, який, будучи добряче напідпитку, безпідставно чіплявся до перехожих, вживаючи нецензурну лайку та намагався затіяти бійку.

Порушника міліціонери доставили до чергової частини Звенигородського райвідділу міліції для подальшого протверезіння та з’ясування обставин події.

Про це повідомляє УДСО при УМВС України в Черкаській області.

Валерій Бурій

ДО 60-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ОБЛАСТІ

КНИГА ПРО НАШІ ПАРКИ

Нещодавно в Черкаському видавництві ''Вертикаль'' придбав книгу науковців місцевого технологічного університету Наталії Свояк та Наталії Фоміної ''Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області''.

У книзі розглянуто оздоровчу та санітарно-гігієнічну функцію парків, сучасні тенденції в озелененні садово-паркових об'єктів, екологічні фактори впливу на зелені насадження рекреаційних територій, класифікацію об'єктів природно-заповідного фонду, основні терміни в галузі утримання зелених насаджень, історію садово-паркового мистецтва і озеленення від найдавніших часів до наших днів. Наведено перелік парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення, розташованих в Черкаській області та приведено їх характеристику.

Мені особливо цікаво було читати про наш Ватутінський міський парк і сквер ''Пам'ять'', тому що в довідках дослівно використано мої публікації в книгах і періодичних виданнях... Дві кольорові вклейки 4-х фото нашого парку і скверу досить гарно доповнюють тексти.

У книзі є інформація про парки Звенигородки і населених пунктів Звенигородського району.

Видання можна рекомендувати фахівцям з охорони довкілля, учителям, учням, студентам, усім тим, хто цікавиться природою рідного краю.

Валерій Бурій У Звенигородці 13–річний інтернатівець згвалтував десятирічного

Один із вихованців школи–інтернату Звенигородки – 13–річний підліток, зґвалтував іншого – 10–річного хлопчика.

'Хлопчики живуть у гуртожитку у сусідніх кімнатах. Перед відбоєм старший зайшов у кімнату до молодшого, коли там нікого не було і зґвалтував. Постраждала дитина звернулася до вихователя на наступний день. Зараз триває досудове розслідування, призначені необхідні експертизи. Кримінальну відповідальність підліток не нестиме, адже йому на момент скоєння суспільно–небезпечного діяння не виповнилося 14 років', – каже начальник відділу захисту прав і свобод дітей прокуратури області Ольга Барбаш.

За її словами, обидва хлопчика позбавлені батьківського піклування, проте, опікун старшого – бабуся, яка після вказаних подій забрала онука з інтернату за місцем свого проживання, – пише Gazeta.ua.

Наразі справою займається прокуратура, ситуацію не коментують. Директор інтернату звільнився.
Підготував: Сергій ДАНИЛОВ

Валерій Бурій Янукович оцінив заслуги Шкірданя зі Звенигородки у боротьбі з фашистами

'За заслуги у боротьбі з фашистськими загарбниками' та з нагоди Дня Перемоги президентським Указом нагороджений ветеран зі Звенигородки.

Орденом 'За заслуги' ІІІ ступеня відзначено ШКІРДАНЯ Анатолія Миколайовича – учасника бойових дій у роки Великої Вітчизняної війни, члена Звенигородської районної організації ветеранів.

Валерій Бурій

У ЗВЕНИГОРОДЦІ ЗА КОЛИШНІМ ПРИМІЩЕННЯМ РАЙКОМУ ПАРТІЇ КВІТУЄ ДЕРЕВО-ЕКЗОТ - МАГНОЛІЯ...

Магнолія великоквіткова (Magnolia grandiflora);
магнолия крупноцветковая

Вічнозелене, до 30 м заввишки дерево родини магнолієвих. Листки черешкові, чергові, шкірясті, еліптичні або обернено-яйцевидні, цілокраї, зверху голі, блискучі, зісподу — короткоіржавоопушені. Квітки двостатеві, великі (до 20 см у діаметрі), запашні, одиничні, верхівкові; пелюстковидні листочки оцвітини кремово-білі, розміщені колами. Плід — шишковидна багатолистянка; насінини великі, червоні, звисають із плодиків на нитках. Цвіте з травня до вересня.

Поширення. Походить з Північної Америки. В Південному Криму вирощують у парках як декоративну рослину.

Сировина. Для виготовлення ліків використовують листя (Folia Magnoliae grandiflorae), яке заготовляють протягом усього періоду цвітіння рослини і сушать у затінку на відкритому повітрі. Штучне сушіння проводять при температурі до 60°. Аптеки сировину не відпускають.

Хімічний склад. У листі магнолії великоквіткової є алкалоїди (до 0,14%), рутин і інші флавонові глікозиди (0,24%), ефірна олія (до 0,6%), до складу якої входять ефіри, спирти, феноли, цинеол, цитраль і суміш сесквітерпенів.

Фармакологічні властивості і використання. Галенові препарати магнолії великоквіткової мають виражені гіпотензивні властивості, пов'язані з наявністю в рослині алкалоїдів та ефірної олії. Зниження артеріального тиску супроводиться сповільненням ритму серця, зменшенням болів у ділянці серця, покращенням загального самопочуття хворих. Препарати ефективні при лікуванні гіпертонічної хвороби в початковій стадії. Внутрішнє застосування магнолії потребує обережності (рослина отруйна). Як зовнішній засіб настій листя магнолії використовують у народній медицині для миття голови при випаданні волосся.

Лікарські форми і застосування. Внутрішньо — екстракт із листя (готують на спирті у співвідношенні 1:1, настоюють 7 днів, проціджують) по 20—30 крапель 3 рази на день протягом 3—4 тижнів (повторний курс лікування проводять через 1—2 місяці).

Зовнішньо – настій листя (3 столові ложки сировини на 1 л окропу, настоюють 1 добу в закритій посудині, проціджують) для миття голови 1 раз на тиждень.

Валерій Бурій Перший лауреат літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського – зі Звенигородщини

Премію ім.Горліса-Горського тепер щороку вручатимуть неподалік від Дуба Залізняка у Холодному Яру
Фото: http://www.cossackla...
Першим лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського став видатний український письменник Михайло Іванченко за роман-хроніку 'Дума про Вільних козаків' та краєзнавчі дослідження.

На Покрову 2012 року цю премію заснував президент Історичного клубу 'Холодний Яр' Роман Коваль. Її співзасновниками стали газета 'Козацький край' та газета 'Незборима нація'.

Премію заплановано вручити 18 листопада, в день, коли Михайлові Іванченку має виповнитися 89 років, у с. Гусаковому Звенигородського району, де навесні 1917 року відродилося Вільне козацтво, де прийшов у світ і досі творить літературну епопею Визвольної боротьби Михайло Іванченко.

Лауреат народився 18 листопада 1923 року в с. Гусакове Звенигородського району (тепер Черкаської області) в родині сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка.

Михайло змалку спізнав тяжку хліборобську працю, радощі й горе земляків. Став свідком “розкуркулення” та 'колективізації', ледве вижив у Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них – сестричка Оля та дід Софрон (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент).

Коли померла Оля, Михайлик написав батькові у Краматорськ, куди той подався на заробітки: 'Приїжджайте, бо нікого не застанете'. 'Оля так і лежала непохованою, – згадував Михайло Іванченко, – мати нездужали, а я боявся. Батько приїхав і поховав. Він ще п’ять років пожив, а в 1938-му арештували. Востаннє бачив його, як полуторка повезла на Умань. Батько впізнав мене й підняв картуза'. Не забула Москва боротьби сотника Вільного козацтва за вільну Україну. За це і розстріляла.

Михайло мріяв навчатися в художній школі. Малював змалку. Пробував ілюструвати 'Кобзаря' Тараса Шевченка, по якому батько навчив його читати.

Долаючи перепони, Михайло вступив до агрономічного технікуму міста Тальне, що на Черкащині. Щосуботи долав пішки18 кмза вдовиною хлібиною. Коли йому встановили плату за навчання (як синові 'ворога народу'), підробляв вантажником на цукроварні. За зміну отримував три рублі, а в їдальні миска вінегрету коштувала 30 копійок. Пальто давно протерлося, світилося наскрізь. Коли заходив до аудиторії, ішов боком, щоб дівчата не бачили.

'Непокомсомолений син ворога народу' захоплювався й поезією. У віршах про вільних козаків згадував і місцевого отамана Сокола. Писав про напівголодне життя в гуртожитку. Відшукав з хлопцями у вежі палацу, де розміщувався технікум, сховану репресованим директором бібліотеку заборонених книг. Чимало з них переніс до свого села. Юнак відчув 'опіку' сексотів. Вони й доповіли в НКВД про зухвале віршування Михайла. Його мали відрахувати з технікуму. Але почалася війна.

Відступав з колоною юнаків за Дніпро. Дорогою їхній комісар, вчепившись до вантажівки з чужим добром, зник. Колона дісталася Черкас, та на лівому березі були вже німці. Михайло впросився до роти, що відступала. Одержав шматок хліба і маскувальну гілку замість гвинтівки. З нею і вирушив на фронт під Умань. Уночі частину розбомбили німецькі літаки. Врешті добрався до рідної хати. На ранок прокинувся, а в селі вже – нова влада, німецька…

Працював у полі. Читав хлопцям листівки Похідної групи ОУН, допомагав відкривати 'Просвіту', розповсюджував твори Михайла Грушевського та Миколи Аркаса. Впольований поліцаями влітку 1942 року потрапив до Німеччини.

З односельцем утекли з остарбайттабору військового заводу, але були затримані. У в’язниці зазнав катувань. Щоденник з висловами проти Гітлера та фашизму міг стати підставою для розстрілу, але пожалів перекладач. Хлопців відправили до арбайтлагеря цегельні в селищі Шаррель (крайз Клоппенбург, земля Ольденбург). Майстер глиняного кар’єру знущався над втікачами. І знову Михайло задумав втечу, але вона зірвалася. Недоїдання, 12-тигодинний робочий день, прохолодні ночі в баракові, оточеному колючим дротом, замкненого на ніч, украй пригнічували.

Розраду він знайшов у віршуванні.

Отими ліричними віршами, написаними в неволі, Михайло і дебютував у журналі 'Дозвілля' (редактор Свирид Довгаль – організатор Вільного козацтва на Чернігівщині). Друкувався разом з Петром Ротачем, Гарасем Соколенком, Леонідом Полтавою, Всеволодом Біленком, Василем Онуфрієнком, Йосипом Дудкою, Петром Карпенком-Криницею, Олексою Веретенченком, Ганною Черінь. Запізнався з членами Юнацтва ОУН. Коли режим послабився, передавав націоналістичну літературу в сусідні табори військовополонених та остарбайтерів. Почав навчання на заочному курсі українознавства Українського технічно-господарського інституту.

1 травня 1945 року табір потрапив під контроль польських частин генерала Андерса, що входили до англійської армії. Та невдовзі довелося тікати – причиною став конфлікт з визволителями.

З пригодами, вдвох із приятелем, на велосипедах, добралися до м. Плауена під Чехією, але редакції “Дозвілля” там уже не застали. Край окупувала совєтська армія, і Михайла мобілізували. Служив в навчальному батальйоні поблизу Дрездена, біля озера Балатон в Угорщині, в Україні – в Сумах та Охтирці, де його й заарештували.

1947 року військовий трибунал за антисталінські та антикомуністичні вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 літ заполярних таборів. Слідчий підхопив визначення гестапівського колеги, і Михайла погнали по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу з тавром 'склонєн к пабєґу'.

Син вільного козака не раз вмирав і воскресав на '501-й стройкє' залізниці.

Звільнили його 1953 року. Врахували заліки робочих днів (за виконання норми на 150% знімали 2 дні терміну).

По звільненні працював художником кінотеатру 'Полярник' у Салехарді.

Наважився повернутися до України і після краху Берії зостався там. Працював художником при будинках і палацах культури та на підприємствах Звенигородщини і Тальнівщини. Перебував “под ґласним і нєґласним надзором”.

Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Шість разів Михайла Іванченка як неблагонадійного звільняли з роботи. П’ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири. Публікував краєзнавчі дослідження в українських часописах “Наша культура” та 'Наше слово' (Польща), зрідка в районній газеті.

Уже за 'перебудови' видав свою першу книжку – 'Дивосвіт прадавніх слов’ян' (Київ: Радянський письменник, 1991). Наступного року ввійшов до редколегії харківського журналу 'Український засів'. Видав збірки поезій 'Полиновий квіт' (Київ, 1998), 'Бунчук вітрів' (Київ, 2001) 'Осіннє чересло' (Київ: Ратибор, 2007), 'Крицеве стремено' (Київ: Ратибор, 2009) та книгу 'Таємниця нашої прадавнини' (Київ: Молодь, 2000).

На Всесвітньому симпозіумі 'Голодомор-33' Михайло Іванченко першим виставив свої малюнки про ту жахливу пору. Його дослідження помістили Володимир Маняк та Лідія Коваленко у книзі 'Голод-33' (Київ: Радянський письменник, 1991) та Асоціація дослідників голодоморів у книзі “Голодомори в підрадянській Україні' (Київ – Львів – Нью-Йорк, 2003).

Михайло Іванченко – член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, учасник двох Всесвітніх конгресів українських політв’язнів і Всеукраїнських зборів Руху. Він – один з організаторів НРУ та 'Просвіти' на Звенигородщині й часопису 'Тарасове поле'. Багато публікувався в часописах 'Звенигора', 'Думка'. Відновив разом із сином Григорієм альманах Спілки селянських письменників 'Плуг', започаткований ще 1922 року. 2006 року у видавництві ім. Олени Теліги вийшов його роман-хроніка “Дума про Вільних козаків”, а 2008 року у видавництві “Відродження” побачили світ “Новели неволі”. В 2010 році надрукована книжка “Остарбайтерський вир”, а в 2012 році – “Сурма і меч” (в-во “Відродження”). В рукописах письменник ще має автобіографічні романи, історичні повісти, вірші, гуморески, літературознавчі і мистецтвознавчі дослідження. Але не вистачає коштів, щоб видати свою спадщину.

21 грудня 2003 року Михайло Іванченко нагороджений Орденом Святослава Хороброго (Указ Священної Ради Об’єднання рідновірів України).

20 квітня 2007 року Михайла Іванченка прийняли до Національної спілки письменників України.

Зараз Михайло Григорович тяжко хворіє, вже майже не встає з ліжка.

Роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” (Київ, в-во ім. Олени Теліги, 2006), вже було відзначено Літературною премією ім. Василя Симоненка. Сталося це 2007 року. І ось – ще одне підтвердження значущості праці Михайла Іванченка – Літературна премія ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр”.

У матеріальному вимірі премія за 2012 р. становить 5000 грн.

У дипломі №1 зазначено: “Присуджено Михайлові Григоровичу Іванченку за роман-хроніку “Дума про Вільних козаків”, краєзнавчі дослідження, вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, фундаментальне дослідження Визвольного руху українського народу в 1917 – 1920-х роках, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.

Валерій Бурій

НА ТЕРИТОРІЇ КОЛИШНЬОГО ЗВЕНИГОРОДСЬКОГО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ТЕХНІКУМУ РОСТЕ ЧЕРВОНОКНИЖНЕ НЕГНІЙ-ДЕРЕВО...

Тис ягідний, негній-дерево (Taxus beccata L., Т. communis Sew., Т. nucifera Wall., Т. baccata ssp. eubaccata Pilg.)

Дуже цінна, але вимираюча древня реліктова порода третинного періоду. В Українських Карпатах тис зберігся окремими деревами, групами та куртинами, вкрапленими в основному в насадження бука і ялиці.

Тис ягідний — дерево до 25 м заввишки. Стовбур збіжистий, крона розгалужена, низько опущена, розкидиста, густа. Кора тонка, з віком покривається червонуватою кіркою, що лущиться великими тонкими пластинками. Молоді пагони ребристі, зелені, голі. Бруньки округлі або овальні, тупі. Хвоя плоска, загострена, темно-зелена, з двома ясно-зеленими смужками продихів зісподу і добре помітною випуклою жилкою зверху; на вертикальних пагонах розміщується спірально, на горизонтальних — дворядно, тримається 4—8 років.

Тис ягідний — рослина дводомна. Чоловічі рослини порівняно з жіночими відзначаються більш компактними кронами і дещо меншими розмірами. Перше цвітіння і плодоношення наступає на просторі в 20—30, в лісостанах — в 70—120 років. Плодоносить майже щорічно. Цвіте в квітні—травні. Чоловічі шишечки кулясті, поодинокі, пазушні, складаються з 8—10 тичинок. Жіночі квітки схожі на звичайні бруньки. Насінний зачаток поодинокий, кінцевий, біля основи оточений м'ясистим валиком. Після запилення протягом літа виростає овально-яйцевидна, загострена, ребриста, буруватого забарвлення насінина, занурена в яскраво-червоний, рожевий або жовтий бокаловидний арілюс (принасінник), який охоплює насінину повністю з вершиною. Насіння дозріває в кінці серпня або у вересні в рік цвітіння, опадає пізно восени, масово поїдається птахами і з їх допомогою поширюється. З одного кілограма плодів виходить 150—200 г чистого насіння. В одному кілограмі 17—23 тис. чистих насінин. Повнозернистість насіння 90%. Насіння, висіяне восени в рік цвітіння, сходить через рік. При висіві на наступний рік після дозрівання проростає через 2—3 роки. Схожість зберігається протягом 2—3 років. Сходи мають лінійні, тупі сім'ядолі із смужками продихів з верхнього боку. Коренева система в молодому віці стрижнева, взагалі ж відзначається пластичністю. Серед хвойних тис — єдине дерево, що не має смоли.

Тис відзначається дуже повільним ростом, особливо в перші 10 років життя, коли щорічний приріст у висоту звичайно не перевищує 5—8 см. Двадцятирічні тиси досягають у висоту 1,5—2 м, а 10-метрової висоти тис досягає у 130—150 років. Середній річний приріст по діаметру звичайно не перевищує 1—2 мм. В оліготрофних умовах вапнякових скель Угольського букового заповідника на Закарпатті тис у 100-річному віці досягає у висоту 3,3 м. і 4 см завтовшки (С. М. Стойко, 1965). При такому повільному рості тиса властива незвичайна для карпатських лісоутворювачів довговічність. В оптимальних умовах він доживає до 1000 років, а окремі дерева — до 4000 років.

Крім насінного, тис дуже добре розмножується вегетативно, зокрема паростками від пенька, відводками, живцями. Завдяки великій кількості сплячих бруньок на стовбурі тис утворює рясні стовбурні пагони. Дуже добре переносить формування крони.

Деревина тиса ядрова. Ядро бурувато-червоне, блискуче, заболонь вузька, палево-біла. Річні шари добре помітні, серцевинні промені помітні тільки при збільшенні. Завдяки рівномірній будові, красивій текстурі та природному забарвленню, а також високим механічним властивостям деревина тиса широко використовувалась як особливо цінний матеріал для художньої різьби, в токарній справі, для оздоблення меблів тощо. Надзвичайна стійкість деревини, причому не тільки в умовах постійного, але й перемінного зволоження, знайшла своє відображення в народній назві тиса — негній-дерево. Висока цінність деревини тиса призвела до масового винищення цієї породи ще задовго до початку інтенсивної експлуатації лісів.

Тис ягідний спорадично зустрічається в Середній і Західній Європі. Його ареал на півночі обмежений 61о30' північної широти, на півдні — Середземним морем і середземноморським узбережжям Африки, на заході — узбережжям Атлантичного океану і на сході — Кавказом. Вертикальне поширення тиса в горах Західної та Середньої Європи обмежене висотою 1700—1600 м над рівнем моря.

Ареал тиса і особливості його поширення свідчать про те, що це порода приморського та гірського клімату. Може переносити морози, але нестійкий до різких змін температури, особливо раптової зміни відлиги морозами. Тому в природних умовах тис зберігається як домішка під захистом покривного намету більш стійких до коливання температур лісоутворювачів. Задовільний ріст тиса в таких умовах забезпечується надзвичайною його тіньовитривалістю. Він займає одне з перших місць серед найбільш тіньовитривалих наших лісоутворювачів. Про високу тіньовитривалість тиса свідчить його густа крона, велика концентрація хлорофілу в хвої, погане очищення стовбурів від сучків, тонка кора, дуже повільний ріст тощо. Вибагливий до вологи повітря. Найкраще росте на свіжих або вологих багатих, перегнійних, вапнякових грунтах. При наявності кальцію може задовільно рости і в оліготрофних умовах. До забруднення повітря промисловими газами і димом стійкий, якщо росте на родючому грунті.

Тис ягідний, як одна з найбільш древніх деревних порід, здавна культивується і широко розповсюджений за межами природного ареалу. Утворює дуже багато декоративних форм за габітусом (колоновидний, пірамідальний, плакучий, карликовий та інші), за забарвленням хвої (зелена, жовта, голуба, строката), за окраскою арілюсів (червоні, жовті). За географією поширення виділяють тис північної рівнинної частини ареалу, зокрема тис ягідний скандинавський, польський, англійський і тис південної гірської частини ареалу, зокрема алжирський, іспанський, передальпійський, апеннінський, герцинський, карпатський, кримський, кавказький та інші (П. Свобода, 1953).

В Українських Карпатах тис зберігся як домішка в ялиново-букових і букових лісах. Найбільший осередок тиса в Княждвірському тисовому заповіднику в Печеніжинському лісництві Коломийського лісокомбінату. Тут він росте як домішка в лісостанах свіжої та вологої ялицевої бучини, що займає правобережні високі й стрімкі схили ріки Пруту на висоті 310—450 м над рівнем моря. Завдяки багатим на кальцій грунтам і м'якому клімату склад деревостану та підліску тут багатий. Тис росте в оточенні таких порід, як бук, ялиця, граб, клен гостролистий, явір, клен польовий, осика, вільха клейка, горобина, ліщина, гордовина, калина, бузина чорна. За даними В. Шафера (1913), перед початком першої світової війни в Княждвірському тисовому гаї росло 20— 30 тис. дерев. Багато дерев тиса було знищено під час війни. Зараз, за даними досліджень М. І. Юзьківа (1958), на площі 70 га збереглося близько 9800 дерев тиса з діаметрами більшими 4 см. Найбільші дерева тиса досягли до 10 м заввишки та 22 см завтовшки. Природно відновлюється насінням погано, кількість його самосіву не перевищує 4—5 тис. штук на 1 га, причому до 3-річного віку зберігається не більше 15% сіянців. Великої шкоди тисовому заповіднику завдають зсуви, для припинення яких потрібні капітальні гідротехнічні споруди. Характерно, що на таких із зсувами грунту ділянках тис зберігся в урочищі Тисовий Яр, в кварталі 9 Великокучерівського лісництва Чернівецького лісокомбінату. Цікавий осередок тиса, описаний С. М. Стойком (1965), зберігся в Угольському буковому заповіднику на Закарпатті. Тис росте тут переважно на північних і суміжних експозиціях в межах висот 650—830 м над рівнем моря. На площі 10 га у вапнякових скелястих морфах свіжих субучин або суборів збереглося близько 1500 тисів, найбільші з яких досягають 10 м заввишки і понад 43 см завтовшки. Невеликі осередки тиса збереглися і в інших районах Українських Карпат.

Історія розселення тиса за Каппеном (1885) пов'язана з третинним періодом, коли із Східної Азії, тодішньої батьківщини тиса, він поширився і на схід — у Північну Америку, і на захід — через Азію в Європу. В процесі поширення тис заселив Тібет, Гімалаї й інші гірські райони, які в той час завдяки внутрішньому Китайському морю Хан-Хая, що покривало сучасну пустиню Гобі, відзначались м'яким приморським кліматом. Подальша зміна клімату викликала відмирання тиса в багатьох районах, зумовила диз'юнкцію його ареалу і призвела до диференціації первісного виду на ряд сучасних, серед яких були описані тис канадський (Taxus canadensis March), тис гостроконечний або далекосхідний (Т. cuspidata Sieb. et Zu.cc)., тис китайський (Т. chinensis Rehd.), тис коротколистий або тихоокеанський (Т. brevifolia Nutt.), тис гімалайський (Т. Wallichiana Zucc.), тис ягідний або європейський та інші. Характерно, що в міру просування зі сходу на захід у тиса спостерігається тенденція до утворення великонасінних форм, так що тис ягідний відзначається відносно найбільшим серед інших видів тиса насінням.

Сучасний дуже обмежений і регресуючий ареал тиса в Українських Карпатах сформувався внаслідок зміни кліматичних умов і особливо під впливом людини. Поступове природне зменшення його кількості в карпатських лісах у післяльодовиковий період значно прискорилось в пізньому голоцені вирубуванням цієї цінної породи. Ще в доісторичний період деревина тиса використовувалась для виготовлення зброї. Зокрема, для виготовлення луків, тисова деревина вважалась незамінною до XV століття. З давніх-давен деревина тиса використовувалась і як сировина для художніх виробів: бюстів і портретів князів, королів та їх близьких. Починаючи з XVI століття деревина карпатського тиса вивозилась в Англію, де він був винищений раніше. Про розміри тогочасного експорту свідчить вже те, що наприкінці XVI століття в Середній Європі з'явились перші закони, які забороняли рубки тиса. За дослідженнями П. Котного, деревиною тиса, поряд з іншими цінностями, місцеве карпатське населення ще з XVIII століття сплачувало податі феодалам, у зв'язку з чим в Прикарпатті було знищено близько 100 тис. тисів. Якщо врахувати надзвичайно повільний ріст тиса, то при таких темпах винищення багатовікових дерев про відтворення їх не могло бути й мови. Надзвичайно великої шкоди запасам тиса і їх відтворенню завдали суцільні рубки, внаслідок яких не тільки руйнувалися багатовікові тиси, але й створювались умови, за яких гинув підріст і виключалась можливість природного відновлення тиса. Так тис був знищений на великих площах, а свідками його поширення в минулому залишились лише такі назви населених пунктів чи урочищ, як Тисівка, Тисівці, Тисів, Тисовиця, Тисмениця, Тисменичани та інші. В двох останніх назвах, можливо, відображена історична роль цих населених пунктів, як місць обміну деревини тиса в минулому.

На сьогодні в усіх Українських Карпатах збереглося близько 11600 тисів (С. М. Стойко, 1965). Такий облік тиса красномовно говорить про необхідність ретельної, індивідуальної його охорони, відтворення і примноження.

Використана література:

1. К.К. Смаглюк Аборигенні хвойні лісоутворювачі / Видавництво 'Карпати', Ужгород, 1972р., 112с.

2. Генсірук С. А. Ліси Українських Карпат та їх використання. «Урожай», К., 1964.

3. Стойко С. М. Реликтовые и эндемические породы Карпат. В кн. Производственный лесной комплекс. «Карпати», Ужгород, 1960.

Валерій Бурій Агатангел Кримський
(1871 — 1942)
мовознавець, літературознавець, історик,
етнограф, письменник, перекладач
На главную
Содержание: Відомі українці
Серед учених початку XX ст. надзвичайно яскравою особистістю є сходознавець і славіст Агатангел Кримський. Людина феноменальної пам'яті, глибоких знань і тонкої інтуїції, на запитання 'якими мовами володієте?' він зазвичай жартома відповідав, що легше перелічити ті, котрими не володіє (за найскромнішими оцінками, він знав понад п'ятдесят мов). Кримський стояв біля витоків української сходознавчої школи, практично знищеної в роки сталінських репресій. Напружену працю вченого, педагога й адміністратора він поєднував із літературною творчістю, бувши самобутнім поетом і прозаїком.

Агатангел Кримський народився 3 січня 1871 р. в Новограді-Волинському в родині переселенців тюркського походження з Криму. Його батько викладав у місцевій гімназії історію і географію. Незабаром після народження Агатангела родина переїхала до Звенигородки на півдні Київської губернії (нині — Черкащина), де хлопчик опинився в атмосфері української глибинки, яка на все життя стала йому рідною.

Після закінчення Острозької прогімназії його влаштували до Другої київської гімназії, з якої він перейшов у Колегію Павла Галагана, де провчився чотири роки, й у 1889-му закінчив її на відмінно. Цей приватний навчальний заклад, заснований відомим українським меценатом Г. Галаганом у пам'ять про померлого в юні роки сина, був гімназією-пансіоном із прекрасною бібліотекою, природничо-науковим музеєм і навіть власною лікарнею.

На відміну від державних гімназій, у колегії викладали й українознавчі дисципліни. В різні роки там працювало багато неординарних особистостей: видатний філолог П. Житецький, знаменитий російський поет, літературний критик і перекладач І. Анненський, майбутні академіки живопису М. Пимоненко й О. Мурашко. Рівень викладання тут був надзвичайно високим, з орієнтацією, насамперед, на опанування гуманітарних наук і мов.

У роки навчання в Колегії Павла Галагана у Кримського — багато в чому під впливом П. Житецького — сформувався стійкий професійний інтерес до української філології, славістики й мовознавства. Унікально здібний, Агатангел легко засвоїв основні древні й нові мови. Тоді ж він близько зійшовся з І. Франком, який часто зупинявся в колегії, буваючи в Києві. Їхні дружба й листування тривали до смерті Івана Яковича. Органічно вписавшись у коло української інтелігенції, Кримський змолоду посів у ньому гідне місце.

В останніх класах колегії він цілком захопився мовами й культурами східних, насамперед мусульманських, народів. Та в Києві у ті роки орієнталістика не розвивалася, й він, одержавши атестат про середню освіту, вирушив до Москви, у Лазаревський інститут східних мов. Одержавши достатню філологічну підготовку в галузі орієнталістики, Кримський 1892 р. вступає на історико-філологічний факультет Московського університету, продовжує спеціалізуватися в галузі історії літератури й культури мусульманських народів. Опинившись далеко від України, він сильно тужив за Батьківщиною. Тоді ж почав писати вірші українською мовою і невеликі прозаїчні твори, невдовзі опубліковані в збірці 'Повісті й ескізи з українського життя' (1895).

Після закінчення Московського університету (1896) Агатангела направили на стажування до Сирії та Лівану. Оселившись у Бейруті, він безперервно їздить містами Близького Сходу, з ентузіазмом вивчає стародавні рукописи, вдосконалюється в живій арабській мові, осягаючи тонкощі її численних діалектів. Пише праці різними мовами й публікує їх у місцевих наукових журналах.

У 1901 р. молодий учений видає принципово нову для української поезії ліричну збірку віршів 'Пальмове гілля', навіяну екзотикою Близького Сходу. Частина віршів із неї в російському перекладі відомої київської поетеси Л. Старицької-Черняхівської була надрукована в журналі 'Русская жизнь'. У перші роки XX ст. Кримський створив повість 'Андрій Лаговський' (видана у Львові 1905 p.), а роком пізніше — 'Бейрутські оповідання' (опубліковані в Києві).

Повернувшись із Близького Сходу, Кримський у 1898 р. стає приват-доцентом, а в 1900-му — професором Московського університету. Одночасно він викладає в Лазаревському інституті, де з 1901-го очолює кафедру арабської лінгвістики, будучи професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. Його увага дедалі більше зосереджується на сходознавчих дослідженнях у галузі літератури та її розумінні в загальному духовному контексті мусульманського світу та доісламського Ірану. У Москві виходять його 'Історія мусульманства' у трьох частинах (1904—1912), 'Аршакіди, Сасаніди і завоювання Ірану арабами' (1905), 'Лекції з Корану' (1905), двотомна 'Історія Туреччини та її літератури' (1910—1912), пізніше перевидана в повнішому обсязі, 'Історія арабів і арабської літератури, світської і духовної' у трьох частинах (1911—1913), 'Історія Персії, її літератури і дервішської теософії' (1903—1915). У Львові друкуються 'Мусульманство і його будучність' (1904), а також переклади з 'Шахнаме' (1896).

У ці ж роки, підтримуючи тісні контакти з національними науковими колами Києва і Львова, Кримський публікує серію праць із давньоруського й українського мовознавства: 'Критерії для діалектологічної класифікації давньоруських рукописів' (1905), 'Філологія і погодінська гіпотеза. Чи дає філологія якнайменші пістави підтримувати гіпотезу п. Погодіна і п. Соболевського про галицько-волинське походження малоросів?' (1904), 'Давньокиївський говір' (1907). У цих роботах учений із погляду філології обґрунтовує те, що в історичному ракурсі доводив М. Грушевський, — безперервність і наступність розвитку слов'янського населення України за середньовіччя і Нового часу. На великому мовному матеріалі Кримський довів глибоку вкоріненість основних особливостей української мови в діалектному середовищі південних земель Київської Русі.

На початку XX ст. він уже мав високий науковий авторитет сходознавця і славіста. Багато праць ученого перекладаються основними європейськими мовами. Його запрошують у редакцію Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона вести рубрики арабістики, іраністики й тюркології. Значною мірою завдяки дослідженням Кримського історію і культуру народів Сходу у вітчизняній і світовій науці почали розглядати як органічну складову всесвітнього соціокультурного процесу.

Лютий 1917 р. застав Агатангела Юхимовича в Москві, де він обіймав посаду професора й секретаря професорської ради Лазаревського інституту східних мов (що незабаром став базою для формування Інституту сходознавства АН СРСР і нинішньої Російської академії наук). Кримський вітав демократичні зміни, однак невдовзі відчув їх непевність. Його дедалі дужче тягло до рідного Києва, де було багато друзів і колег, провідних українських учених і громадсько-культурних діячів, які разом із лідерами соціалістичних партій увійшли до Центральної Ради, очолюваної М. Грушевським.

Як тільки на початку листопада 1917 р. в Москві затихли вуличні бої і влада перейшла до рук більшовиків, Кримський як керівник Лазаревського інституту мусив проявляти максимум дипломатичних здібностей, щоб довести лояльність установи до нової влади. Але, не маючи особливих симпатій до 'партії нового типу', він за першої ж нагоди навесні 1918 р. виїхав до Києва, звільненого від більшовиків німцями, які підтримали Центральну Раду.

У квітні 1918-го влада в Україні переходить до гетьмана П. Скоропадського. Питаннями освіти, науки й культури в гетьманському кабінеті займався історик М. Василенко, з яким Кримський був близько знайомий. Користуючись повною підтримкою гетьмана, вони розгорнули велику роботу з організації в Києві Української академії наук.

14 листопада 1918 р. була заснована Українська академія наук. Володимир Вернадський був обраний її президентом, а Агатангел Кримський — 'незмінним секретарем'. Обидва вони стали першими дійсними членами й академіками УАН (згодом — ВУАН).

За умов громадянської війни й перипетій перших років миру Кримському доводилося працювати на тлі безперервних змін влади, а потім перетасування в більшовицькому керівництві: він дбав про збереження будівель, виплату мізерних зарплат співробітникам, збільшення бібліотечних і музейних фондів. Йому часто доводилося домагатися, щоб більшовицькі репресивні органи звільняли арештованих учених. Для збереження й розвитку академії в цих украй тяжких умовах були потрібні гнучкість і дипломатичність у відносинах із владою, що й давало до кінця 20-х років позитивні результати.

Напружену адміністративну діяльність, яка поглинала безліч часу, Агатангел Юхимович поєднував із педагогічною і дослідницькою роботою. У 1918—1921 pp. він читає курс всесвітньої історії в Київському університеті. В наступні роки, коли матеріальне становище академічної науки трохи стабілізувалося і з'явилася можливість публікувати наукові праці, він пише й видає в Києві 'Історію Персії і її літератур' (1923), 'Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь' (1925), 'Гафіз та його пісні (бл. 1300—1389) в його рідній Персії XIV в. та в Європі' (1924) українською мовою. У співавторстві з видатним російським мовознавцем і істориком давньої писемності О. Шахматовим друкує 'Нарис історії українського правопису до 1927 р.' (1929), публікує численні статті, редагує наукові збірники й журнали.

Спершу більшовики ставилися до Кримського, як і до більшості відомих українських учених його кола, цілком терпимо. Вони були зацікавлені в тому, щоб продемонструвати українському народу і світовій громадськості можливість розвитку національної науки й освіти за нової влади. Але з кінця 20-х років умови життя й діяльності вчених України стали різко погіршуватися.

Кримський не був репресований у 30-ті роки, коли нищили цвіт української наукової і художньої інтелігенції, проте численні грубі нападки та обвинувачення обрушувались і на нього. 1929 р. він не одержав від уряду підтвердження своїх повноважень академіка-секретаря академії наук.

Після кривавої 'чистки' ВУАН (у зв'язку зі сфабрикованою справою 'Спілки визволення України' 1929—1930 pp., де головним обвинуваченим виступив близький Кримському літературознавець та історик української літератури академік С. Єфремов) пішла її 'ідеологічна перебудова'. 1931 р. Агатангела Юхимовича відсторонили від науково-організаційної роботи і зняли з усіх посад. Він опинився майже в цілковитій ізоляції, практично без засобів до існування. Вчений важко переносив арешти й загибель своїх друзів, колег та учнів. Трагізм становища Кримського поглиблювався тим, що внаслідок багаторічної скрупульозної роботи він майже втратив зір.

Серед людей, котрі тоді були поруч із ним, слід назвати Наталю Полонську-Василенко, вдову загиблого внаслідок багаторічного цькування історика і громадського діяча М. Василенка, з яким Кримський у травні 1918 р. починав роботу зі створення Української академії наук. Наталя Дмитрівна матеріально підтримувала літнього вченого, а також виконувала величезну роботу з обробки його рукописів. Під час Другої світової війни, опинившись на Заході, вона утвердилася як самостійний глибокий історик, автор капітальної двотомної історії України та історії Української академії наук довоєнного періоду, написаних усупереч ідеологічним установкам і фальсифікаціям офіційної радянської історіографії.

Становище Агатангела Кримського трохи поліпшилося з початком Другої світової війни, коли більшовицьке керівництво вирішило використати його авторитет для посилення впливу на західноукраїнську інтелігенцію. Після окупації Західної України радянськими військами восени 1939 р. Кримський виїхав у добре йому знайомий Львів, де взяв діяльну участь в організації українських наукових установ. У січні 1941 р. в державі урочисто відзначали ювілей ученого, його нагородили орденом Леніна.

Після нападу Німеччини на СРСР життя Агатангела Юхимовича різко змінилося. У липні 1941 р. він потрапив до списку неблагонадійних, був заарештований і без суду та слідства відправлений у табір до Кустанайської області. Перед загрозою фашистської навали співробітники НКВД не знайшли собі достойнішого заняття, ніж відправити на вірну загибель майже сліпого вченого зі світовим ім'ям. У таборі під Кустанаєм 25 січня 1942 р. він і загинув.

У повоєнні десятиліття про Агатангела Кримського згадували дуже рідко. Нині його ім'ям названо створений у системі НАН України Інститут сходознавства. Проте величезна спадщина вченого все ще потребує глибокого й ретельного вивчення.

Валерій Бурій

Твори Людмили Солончук

Солончук, Л. Візьми мене до раю : інтимна лірика / Солончук, Людмила Леонідівна. – К. : Задруга, 2007. – 102 с.

Солончук, Л. Дожниця : Поезії / Солончук, Людмила. – Черкаси : Брама, 2002. – 95 с.

Солончук, Л. Птах туману / Солончук, Людмила Леонідівна. – Черкаси : Брама, 2003. – 127 с.

Солончук, Л. Стежинка для сльози / Л. Солончук // Літ. Україна. – 2007. – № 9. – С. 5.

Солончук, Л. Чекання вишневого Бога : поезії / Солончук, Людмила Леонідівна – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2009. – 234 с.

Література про Людмилу Солончук

Людмила Солончук // Письменники Черкащини : вибрані твори. Кн.2 / упоряд. Г.П.Білоус. – Черкаси, – 2007. – С. 316-317.

Нікітіна, В. І. 'Тиха моя батьківщина...' : розробка уроку літ-ри рідного краю за віршами Людмили Солончук / В. І. Нікітіна //Педагогічний вісник. – 2009. – № 1. – С. 25-28.

Поліщук, В. Т. Шевченкініана земляків Кобзаря / В. Т. Поліщук // Педагогічний вісник. – 2009. – № 1. - С. 22-23.

Сокур, А. Поети Черкащини про природу рідного краю : урок літератури рідного краю у 8-11 класах / А. Сокур // Українська мова і література в школі. – 2008. – № 6. – С. 57-62.

Ткаченко, С. 'Свічка ще горить...' / С. Ткаченко // Холодний Яр: часопис. – № 2. – Черкаси, 2007. – С. 251-256.

Валерій Бурій

Шукай мене!

Мої сліди вплелись

В густі блакитні коси

Трав весняних,

В розкосий дощ сліпий,

Немов у дивну пряжу,

В проміння сонячне,

Немов у житні стебла.

Шукай мене - я тут,

Я недалеко,

Шукай мене, аби не стало пізно,

Шукай, десь тут я –

Між рядками пісні.

Кузьменко Валентина Федорівна наро- дилася 8 серпня 1944 р. в селі Моринці на Черкащині. Звісно, все в цьому селі жило і дихало Шевченком, тож не обминула мистецька доля і Валентину.

Минав час. Закінчила вона середню і музичну школи у Звенигородці, а також вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького в Москві. Працювала в товаристві книголюбів, літературним консуль- тантом обласної письменницької організації.

Ще в роки юності майбутня письменниця чітко визначила для себе орієнтири творчого пошуку, її перу належать збірки поезій «Квітка любові», «Колискова для матері», «Моринські барвінки» в художньому оформленні автора.

В своїх поетичних творах та малюнках Валентина Кузьменко оспівує красу навколишнього світу, щастя, життя людини, її надії і сподівання, перше кохання. Її поезія оповита життєрадісним буттям, надією на краще, романтизмом.

Прочитай ці книги!

Кузьменко В. Квітка любові. – К.: Рад. письменник, 1977. – 72 с.

Кузьменко В. Колискова для матері: Поезії. - К.: Рад. письменник, 1981. - 87 с.

Кузьменко-Волошина В. Моринські барвінки: Поезії. - К.: Рад. письменник, 1987. – 126 с.

Кузьменко-Волошина В. Не біймось осені //Холодний Яр. - 2003. - № 4. - С.126-129.

Кузьменко В. //Гілочка: Посіб.-хрестоматія. - Черкаси, 2002.- С.169-171.

Література про письменницю:

Валентина Кузьменко // Гілочка: Посіб.-хрестоматія. – Черкаси, 2002. – С.167-168.

Донець Г. Пісня з Шевченкового краю: [Передмова] //Кузьменко В. Квітка любові. – К., 1977. – С.3-5.

Кузьменко В. Печаль сховаю в серця глибину… //Місто. – 1999. – 5 серп. – С.9.

Найден Є. В.Кузьменко //Валентина Кузьменко: (Каталог виставки). - Черкаси, 1974. - С.3-4.

Сніжко М. Слова і пензля карби //Село і люди. - 1999. – 5 серп. – С.2.

...

Закрити