|
Тальне. Зустріч з Василем Шклярем 31 травня 2013 31 травня 2013 року У Тальному за сприяння районної організації ВО 'Свобода' один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників, лауреат Шевченківської премії Василь Шкляр провів дві зустрічі з жителями міста: одна – із дітьми та молоддю, інша – з дорослими. Під час зустрічей присутні мали можливість спілкуватися з письменником, обговорити його творчість, поцікавитися поглядами на політичну ситуацію в країні та на бачення України в майбутньому. Виступаючи перед громадою, Василь Шкляр, зазначив: 'Нам необхідно пам'ятати своїх дідів і прадідів, які чинили шалений опір московсько-більшовицькій окупації. Вони були гордими, полягли за Україну, за ту Україну, якої ми досі не маємо. І нинішня влада окупаційна, злочинна, вона вже докотилася до того, що називає фашистами патріотів. 'Якщо Ви любите свою матір, свою землю – то Ви фашист', – кажуть вони. Але ж усі свідомі українці розуміють, що це абсурд'. Василь Шкляр також зауважив, що патріотичні настрої в країні зростають. Молоді люди, які народилися в незалежній Україні, голова яких не забита радянською пропагандою, цікавляться історією і Героями, які полягли, щоб ідея вільної України жила. Варто зауважити, що тальнівська аудиторія розкупила всі книги, які привіз з собою батько українського бестселера. |
4 липня 2013
|
'Сітроен Саксо' на електротязі, що зовсім недавно з’явився на вулицях Звенигородки, вже встигли достойно оцінити і пасажири, і самі автомобілісти. – Для таксі кращої машини не придумаєш, – розповідає керівник Звенигородського автотранспортного підприємства Юрій Слинько. – Звичайно, обійшлася вона нам недешево, проте за рік має окупитися повністю. Окрім всього іншого, 'Сітроен', порівняно з іншими іномарками, не боїться наших доріг. Найближчим часом автопарк підприємства мають поповнити ще два електромобілі. А на одному з харківських заводів для Звенигородського АТП переобладнують 'під електрику' й пасажирський автобус 'Еталон'. Живиться таке авто електроенергією, до того ж воно досить економне, оскільки не потребує ні бензину, ні мастил. Однієї зарядки, а це дванадцять кіловат–годин електроенергії, вистачає на 100–150 кілометрів, – зазначає видання. Джерело: Діловий регіон |
12 червня 2013
|
КНИГА ПРО НАШІ ПАРКИ Нещодавно в Черкаському видавництві ''Вертикаль'' придбав книгу науковців місцевого технологічного університету Наталії Свояк та Наталії Фоміної ''Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області''. У книзі розглянуто оздоровчу та санітарно-гігієнічну функцію парків, сучасні тенденції в озелененні садово-паркових об'єктів, екологічні фактори впливу на зелені насадження рекреаційних територій, класифікацію об'єктів природно-заповідного фонду, основні терміни в галузі утримання зелених насаджень, історію садово-паркового мистецтва і озеленення від найдавніших часів до наших днів. Наведено перелік парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення, розташованих в Черкаській області та приведено їх характеристику. Мені особливо цікаво було читати про наш Ватутінський міський парк і сквер ''Пам'ять'', тому що в довідках дослівно використано мої публікації в книгах і періодичних виданнях (ЗВИЧАЙНО Ж БЕЗ ПОСИЛАННЯ НА ОСТАННІ)... Дві кольорові вклейки 4-х фото нашого парку і скверу досить гарно доповнюють тексти. У книзі є згадки, описи парків Звенигородки та району. Видання можна рекомендувати фахівцям з охорони довкілля, учителям, учням, студентам, усім тим, хто цікавиться природою рідного краю. |
11 червня 2013
|
Микола Гірник (07.07.1923 – 08.12.1981) Микола Андрійович Гірник народився 7 червня 1923 року в с. Вербівець Катеринопільського району Черкаської області в селянській родині. У школі був одним із кращих учнів, вірним товаришем. Літературу полюбив змалечку. В 15 років уже друкував свої вірші у районній газеті, а у 1940 р. – в журналі «Піонерія». Після закінчення середньої школи вступив на філологічний факультет Львівського державного уні-верситету ім. І. Я. Франка. Із червня 1941 року – в армії. Після закінчення артилерійського училища у Томську воював командиром батареї на Сталінградському і Карельському фронтах, тричі поранений у бою, нагороджений орде-ном Червоної Зірки і медалями. Навіть у важких умовах фронту продовжував писати – його вірші, кореспонденції, статті друкувалися на сторінках дивізійних та армійських газет 'Красноармеец', 'За Родину'. Після демобілізації вступив до Київського університету, який закінчив у 1950 році. Цього ж року побачила світ його перша книга поезій 'Моя Звенигородщина'. Основна тема – повоєнне відро-дження рідного краю. Вогнями та сиренами. Із соцмістечка – кленами Вітається Юрбас. … росте, цвіте відроджена Моя Звенигородщина – Заквітчаний розмай. П’ять років віддав редакційній справі. Потім навчався на ви-щих літературних курсах у Москві при Літературному інституті (1954 – 1956 рр.). Працював у редакції газети 'Київська правда', завідувачем відділу поезії журналу 'Вітчизна', заступником редак-тора газети 'Друг читача'. Сотні молодих поетів, що прийшли в літературу в 50-60-х ро-ках, з вдячністю пам’ятають його уважне слово, підтримку, друж-ню пораду, благословення до друку. Любов до рідного краю ніколи не полишала Миколу Андрійовича: … Вже давно за синім небозводом Заховався рідний мій Юрбас. Аж – вокзал. Десь батько на підводі, З досвітку чекає тут на нас. Або: Моє село! Терпкі, гарячі У серце збіглися струмки: То пригадались дні дитячі В тридцяті пам’ятні роки. … Ідемо межею під дубками (Зліва – жито, справа – буряки), Добрими з прапрадіда словами Весело вітають нас жінки. У циклі сатиричних віршів 'Короїди' поет таврував мораль-ність, байдужість, неробство. Дружина Миколи Андрійовича згадує: 'Це був один із злетів творчості поета. У суспільстві панувала така пам’ятна атмосфера надій і сподівань. Публікація 'Короїдів' була сприйнята з великим ентузіазмом. 'Проробки' ми сприймали спокійно – так має бути. Я знаю, що наполягали на каятті, але Микола Андрійович до цього не принизився'. І на дубі могутнім, крилатім, Короїди живуть під корою. Може дуб той і небо хитати, І до сонця дістать головою. Короїди ж висмоктують сили – Ненажерні, тупі паразити. Вони й тіло держави укрили І живуть безтурботно і сито. Я не можу проходить безмовним, Склавши руки сидіти не буду! Хочу стати я дятлом невтомним – Короїдів довбати повсюду. За тридцять років творчої діяльності він видав 15 поетичних збірок, серед яких: 'Моя Звенигородщина', 'Вірність', 'Ромашко-вий цвіт', 'Совість', 'Сурмачі', 'Цвіте терен', 'Крізь відстані', 'Невтома'. Остання його книжка вийшла в 1983 році під назвою 'Назавжди солдат' (посмертно). Микола Гірник перекладав поезію та прозу з мов братніх на-родів на українську (вірші М. Чарата, М. Танка, П. Панченка, В. Мозюрунаса, Р. Асаєва, М. Свєтлова, повісті М. Алексєєва 'Хліб усьому голова', Б. Бедного 'Дівчата' та ін. Позбавлений роботи за сатиричний цикл «Короїди», поет почу-вав себе пригнічено, довго хворів. Не доживши до пенсійного віку, 8 грудня 1981 року Гірник пішов із життя. Похований у м. Києві. В одному з останніх віршів, смертельно хворий поет писав: Уже не той. І тим уже не буду. Боротись треба. Я ж то і борюсь. Я хочу жить. І жить я буду, люди. Недуг я не боявсь, і не боюсь. Тяжкі хвороби не дали Миколі Гірнику розкрити своє обда-рування на повну силу. Але його скромний 'Ромашковий цвіт' по-своєму, небуденно і ніжно-людяно зоріє у багатющому саду сучасної української поезії. І хай крізь десятиліття пролунає знов його чесний і мужній голос, як заповіт незламності для всіх нас. Пам’яті Миколи Гірника присвятили свої вірші Микола Не-года 'Комбат', Яків Івашкевич 'Назавжди солдат'. Микола Негода 'КОМБАТ' Приціл, наводка – і снаряди Лягають в заданий квадрат. І чує, збуджений і радий: – Накрив, товаришу комбат! А в командира батареї Юнацька виправка легка, І рип нової портупеї У лейтенанта Гірника. Він ще навмисне трохи грубий І не хова усмішки губ, По парубоцьки буйночубий, Заводіяка й життєлюб. Таким його запам’ятали І ректорат, і деканат, І честь йому ми віддавали – Привіт, товаришу комбат! У тишу й гул аудиторій Його поезія вела. Він стільки знав людських історій Свого району і села. Любив стежинки і обніжки, Блукав на луках серед нив, Катеринопільщину пішки Він сам із друзями сходив. Умів сміятись і радіти, Вникати в діяння нові. З усіх, що є на світі квітів, Любив ромашки польові. І, може сам того не відав, Яким він повнився добром, Як ненажерних короїдів Розворушив своїм пером. Збагнувши вічне й сьогодення, Пізнавши просторінь і час, Він слово, мовлене натхненно, Лишив і з усмішкою згас. А в нас душа озветься болем, І нам уявиться стократ, Як Вербівецьким літнім полем В село вертається комбат… Назавжди солдат : поезії / Микола Гірник. – К. : Рад. письм., 1983. – 117 с. : іл. – Зміст : Цикли : У житті, у мрії ; Незабутній во-гонь ; Синій обрій. Невтома : поезії / Микола Гірник. – К. : Рад. письм., 1975. – 103 с. : іл. – Зміст : І мить, і вічність… ; Хвилина в Мавзолеї ; Лю-бові велич ; В поході ; 'Чи словом гордості, чи в тузі…' ; Наша краса ; Сучасник мій ; До тебе, браття, мово ; 'В гармонії світів, в космічнім божевіллі…' ; Наша гордість ; Вічно рівні [та ін.]. Одвічне сьогоденне : вибр. поезії. – К. : Дніпро, 1973. – 215 с. : іл. – Зміст : Цикли : Господарі ; По курсу командорів ; Солдатська доля ; Ромашковий цвіт ; На чотирьох вітрах. Ромашки : стихи / Николай Гирнык. – М. : Сов. писатель, 1957. – 87 с. Ромашковий цвіт : ліричний щоденник : [вірші]. – К. : Рад. письм., 1955. – 116 с. – Зміст : 'Як завжди у розлуці буває – …' ; 'Хі-ба забудеш мить таку?...' ; 'Ми в той вечір у коло зібрались…' ; 'Ди-вна зав’южена ніч…' ; 'Старенька яблунька погнута…' ; 'Руки знов тобі на плечі…' ; 'Ти будеш моєю милою…' ; 'Ми вдвох стоїмо до півночі…' [та ін.]. Совість : поетична хроніка / Микола Гірник. – К. : Рад. письм., 1957. – 174 с. Сонце і грози : [вірші] / Микола Гірник. – К. : Держлітвидав УРСР, 1958. – 235 с. – Зміст : Цикли : Земле моя ; Солдатська наша слава ; Ромашковий цвіт. Сузір’я серця : лірика. Балади. Гумор. Сатира / Микола Гір-ник. – К. : Дніпро, 1965. – 267 с. – Зміст : Цикли : Єднання ; Рома-шковий цвіт ; Жарти й не жарти. Сурмачі : поезії / Микола Гірник. – К. : Молодь, 1959. – 108 с. Цвіте терен : вірші / Микола Гірник. – К. : Молодь, 1966. – 175 с. – Зміст : Цикли : Серця поколінь ; До тебе, Кобзарю ; Світа-нки кличуть ; Тривожні рядки. Про життя і творчість М. Гірника Бурій, В. М. Співець Шевченкового краю : (Микола Гірник) : [життя і творчість] / Бурій В. М. Вибрані розвідки, статті та заміт-ки. – Черкаси, 2008. – Вип. 1. – С. 46 – 49. Коваленко, Л. Микола Гірник / Коваленко Л. // Поезія. – К., 1983. – Вип. 1. – С. 105 – 106. Коваленко, Л. М. Слово про Миколу Гірника // Коваленко Л.М. Статті та нариси. – К., 1987. – С. 383 – 386. Те саме // Гірник М. Назавжди солдат : поезії. – К., 1983. – С. 5 – 9. Малюк, М. Невтома творчого пошуку : [зб. поезій М. Гірника 'Невтома'] / Малюк М. // Друг читача. – 1975. – 18 верес. Негода, М. Комбат : пам’яті М. Гірника [вірш] / Микола Не-года // Літ. Україна. – 2003. – 12 черв. – С. 6. Онищенко, О. Йти у світання : [спогади про поета] / О. Они-щенко // Черкас. правда. – 1981. – 22 груд. Плачинда, С. Воїн, поет, громадянин : [життя і творчість по-ета] / Сергій Плачинда // Молодь Черкащини. – 1983. – 11 черв. Сорокопуд, І. Трудом і боєм вивірене слово : [життєвий і тв. шлях поета] / Сорокопуд І. // Черкас. правда. – 1983. – 10 черв. * * * Микола Гірник : [біогр. довідка] // Антологія української поезії : в 6 т. – К., 1985. – Т. 5 : Українська радянська поезія : твори поетів, які ввійшли в літературу в 1933 – 1958 рр. – К., 1985. – С. 264 – 267. Микола Гирнык : [биогр. справка] // 22 июня – 9 мая : писате-ли Украины в Великой Отечественной : биобиблиогр. справ. – К., 1985. – С. 92 – 93. Гірник Микола Андрійович : [біогр. довідка] // Письменники Радянської України : біобібліогр. довід. – К., 1981. – С. 46. Гірник Микола Андрійович : [біогр. довідка] // Українські письменники : біобібліогр. слов. : в 5 т. – К., 1965. – Т. 4, : Радянська література. – С. 290 – 292. Крижанівський, С. А. Гірник Микола Андрійович / С. А. Кри-жанівський // Українська Літературна Енциклопедія : в 5 т. – К., 1998. – Т. 1. – С. 426. |
7 червня 2013
|
НЕ ПОЛІНУЙТЕСЬ ПОЛИСТАТИ ЦЕ ВИДАННЯ! ( Заповідна Черкащина: історія, сьогодення, майбутнє / ред. М.Г. Чорний. - Черкаси: Брама-Україна, 2012. - 200 с. ) Бібліотеки Ватутінських міських шкіл отримали чудове науково-довідкове видання. У книзі дана характеристика об'єктів природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення в Черкаській області. Висвітлюється історія формування заповідної мережі, сучасний її стан, переспективи розширення охоронюваних територій та створення нових об'єктів природно-заповідного фонду Черкащини. Охарактеризовано об'єкти, яким пропонується надати заповідний статус. Книгу рекомендовано екологам, природоохоронцям, краєзнавцям, студентам та викладачам природничих факультетів. Мені особисто було цікаво читати текст про Козачанський парк - пам'ятку садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Його створено постановою РМ УРСР від 29.01.60 р. № 105. Розташований у с. Козацьке Звенигородського району на площі 51 га. До 1791 року Козацьке перебувало у власності Григорія Потьомкіна, а після його смерті дісталось у спадок Варварі Василівні Енгельгард (Голіциній), племінниці Потьомкіна та рідній сестрі власниці білоцерківської ''Олександрії'' Олександри Василівни Енгельгард (Браницької). У центральній частині парку було збудовано палац у псевдоготичному стилі, прокладено систему труб, які живили кілька фонтанів та використовувались для поливу дерев. Через усю територію парку проходив каскад ставків. У маєтку з 1797 до 1801 року проживав і навчав численних дітей родини Голіциних російський поет-байкар І.А. Крилов. На фоні природної рослинності тут було здійснено алейні посадки ялини європейської, сосни чорної, гіркокаштану кінського, ясену високого та ін. Зараз парк у значній мірі заростає аборигенною рослинністю за участю клена гостролистого, клена польового, ясену високого та в сучасному вигляді мало привабливий для відвідувачів. Тим не менш, у ньому збереглася центральна алея із старих екземплярів ясену високого, що пролягає через усю територію, та значна кількість вікових дерев ялини європейської, сосни чорної, модрини європейської, клена гостролистого. Загалом у парку є деревні рослини двадцяти таксонів (три представляють голонасінні, а 17 - покритонасінні), які належать до 16 родів 12 родин. У парку є каскад штучних водоймищ - ставків та частина доріжково-стежкової мережі. За умов реконструкції може стати досить цікавим об'єктом туризму та місцем відпочинку для місцевих жителів та відвідувачів. На мою думку у виданні найбільш повно охарактеризовано Канівський державний заповідник. Список літератури, який подано в кінці книги, складає 220 джерел. Але чомусь там я не знайшов раніше виданих: Черкасщина заповедная (Д.,1985), Природа Шевченківського краю (Умань, 2006)...
|
6 червня 2013
|
(присвячено 152-й річниці перепоховання Тараса Шевченка) «…Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, упокоїться прах його і,як на горі Голгофі, що її видно всьому Єрусалимові й Юдеї, - подібно хресту Господньому водрузиться хрест, що його буде видно по цей і по той бік нашого славного Дніпра». З надгробного слова канівського протоієрея Гната Мацкевича Унікальна творчість Тараса Шевченка та його подвижницьке життя зробили його постать одним із найпотужніших, найпривабливіших і найвідоміших символів України та українського народу. Елементом культу Шевченка стали щорічні відзначення не тільки дня його народження – 9 березня, але й смерті - 10 березня та перепоховання - 22 травня. … В останні роки життя письменник почував себе дуже погано – здоров’я було зруйноване десятирічною солдатською каторгою. Лікарі підтвердили безнадійний стан хворого. 10 березня (26 лютого за ст..стилем) 1861 року в Петербурзі о 5-й ранку перестало битися серце вірного сина України, пророка українського народу - Тараса Григоровича Шевченка, якому щойно виповнилося 47 років. Цей день навіки став днем жалоби української нації. Блискавкою розлетілася звістка про смерть поета по всьому Петербургу, а телеграфні дроти понесли її до великих міст України. Т.Г.Шевченка було поховано на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але друзі й близькі прихильники Шевченка вже тоді знали, що той посмертний прихисток Великого Українця тимчасовий: ще в день смерті 10 березня, зібравшись у помешканні одного з братів Лазаревських, вони заприсяглися згодом перевезти його тіло в Україну. Для здійснення задуманого потрібно було зібрати кошти й одержати дозвіл центральної влади. Тож і сороковини відзначали в Пітері. А через 58 днів після похорону, 8 травня знову зійшлися численні друзі й прихильники для проводів праху Кобзаря в Україну, супровід було довірено художникові Григорію Честахівському – близькому приятелеві і великому прихильникові Тараса та Олександру Лазаревському одному з 6-ти братів Лазаревських, які, як мовиться молились на Шевченка. 9 травня були вже в Москві. З вокзалу домовину перевезли на Арбат. Тут у церкві Тихона-Чудотворця відбулася багатолюдна панахида. У Москві Шевченко вперше побував у лютому 1844-го, повертаючись з України до Петербурга Для завершення навчання в Академії. І написав тоді вірш «Чигирине, Чигирине», до речі, єдиний з літературних творів з адресною позначкою «Москва». Добрих два тижні Тарас провів у Москві в березні-квітні 1858-го, повертаючись із заслання (Орськ – Новопетровське укріплення, 1847-1857рр.) був тут ще в червні та вересні 1859р., але без затримки прямував далі: спершу в Україну, а невдовзі – й до Петербурга. Далі похоронний маршрут проліг через російські міста і містечка, їхали кіньми. Цей відрізок шляху Шевченко – так само кіньми - долав за життя, а що то була за поїздка, які дороги довелося пізнати і як харчуватися на поштових станціях, він колоритно описав у 1855 р., перебуваючи в солдатчині в Новопетровському укріпленні, у повісті «Капітанша» (написана російською мовою). На цьому маршруті громадянську панахиду влаштували в Орлі, де жив і взяв участь в урочисто-траурній церемонії Тарасів приятель Якушкін. Перше українське село (теж описане Шевченком у повісті «Капітанша»), через яке тоді пролягав поштовий тракт з Москви до Києва, було Єсмань. А першим українським містом, через яке проїхала траурна колісниця 15 травня, став Глухів. Тут Шевченко вперше побував у лютому 1844р., потім у квітні 1845р., а востаннє – живим – у серпні 1859р. Колишня резиденція українських гетьманів і Малоросійської колегії цікавила його своїми історичними пам’ятками і драмами, що знайшло відлуння в поемі «Сон» (1844), вірші «Іржавець» (1847) та повісті «Капітанша» (1855). Обідньої пори 16 травня зустрічали і проводжала траурну процесію ще одна гетьманська столиця – Батурин (Чернігівська обл..) Тут була резиденція гетьманів Івана Мазепи, Кирила Розумовського, а неподалік закладав основи сучасного бджолярства Петро Прокопович (його згадав Шевченко у повісті «Близнецы»). А далі - по дорозі до Києва – процесія зупинилася в повітовому містечку Чернігівщини – Борзні. Тут Шевченко жив узимку 1847р. гостював у поета-романтика Віктора Забіли, Тарас тоді полонив борзнянців чудовим співом і жартівливими оповідками. Тепер уже старий приятель організував зустріч і проводи Тарасової домовини та приєднався до процесії аж до самого Канева, де взяв участь у похоронах та опорядженні могили Кобзаря. О 7-й ранку 18 травня процесія прибула у Бровари. Дорога – піщана. Їхати було важко. О 5-й дня уже були в лісі поблизу Дніпра. Київські студенти не дозволили везти домовину кіньми – самі впряглися у воза і перевезли через Ланцюговий міст, а потім – і до Церкви Різдва на Подолі (Поштова площа). Були промови, молебні, робочі суперечки щодо місця поховання – хотіли саме в Києві. Але переміг Григорій Честахівський, заявивши, що воля Тарасова зорієнтовує на Канів. Вранці пароплавом «Кременчук» процесія рушила по Дніпру до Канева. Я тільки хаточку в тім раї Благав і досі ще благаю, Щоб хоч умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі. У цих рядках заповітна мрія Тараса знайти прихисток на рідній землі, мати власну оселю. І обов’язково над Дніпром, на горі, поблизу Канева. Не судилося. Повертався до омріяних місць у домовині. І то завдяки Григорію Честахівському і Тарасовому родичу Варфоломію Шевченку. «Як би воно добре не було, то все добре тільки по-нашому, а ми давайте добре робить по-Тарасовому, як бажала його душа безсмертна…» - наполіг Григорій Честахівський. І вибрали Чернечу гору, на яку вказав Варфоломій Шевченко. Як засвідчує приятель Шевченка і перший його біограф Михайло Чалий, того дня, у середу 22 травня, в Успенському соборі протоієрей Мацкевич відправив заупокійну обідню, а після панахиди виголосив надгробне слово: «Благовій, Малоросіє, перед містом Каневом: у нас поховано Тараса Шевченка!» Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою. На могилі поставлено простий дубовий хрест. У середині 80-х років ХІХст. на могилі Шевченка замість дубового хреста поставлено дуже високий, гарної роботи залізний хрест із бронзовим, позолоченим рельєфом голови поета в профіль. У 1931-му р. його замінив незграбний стовп-обеліск. І лише в 1939р. тут було споруджено великий пам’ятник із постаттю Шевченка, вилитої з бронзи і встановленої на постаменті на терасі великої вежі. І вже більше ніж 70 років Він, що сам себе закляв стоїть над Дніпром і над широкополими ланами обох його берегів і спостерігає над «вкраїною милою». …Доки в нашого народу є Шевченко, доки є таке потужне джерело мужності і патріотизму, як Тарасове слово, доки є в нас святиня, до якої йдемо як на сповідь і освітління душ, Україна живе і житиме. Біленко,В. В Україну – назавжди.Додому. Дорога Великого Кобзаря: з тимчасового посмертного прихистку – до вічного/ Володимир Біленко// Урядовий кур’єр.- 2011р.-21 трав.-С.16. Перепоховання Тараса Шевченка [Електронинй ресурс]/ сайт Центральної бібліотеки ім..Т.Г.Шевченка для дітей.- Електрон.текст.дані.- Режим доступу:http: www.shevkyivlib.org.ua/,вільний.- Загол.з екрана.- Мова: укр.- Перевірено: 25.04.2013. Укладач: Г.Сорока Редактор: О.Гаркавенко Комп’ютерний набір:А.Бублій Відділ культури і туризму Звенигородської райдержадміністрації Звенигородська центральна районна бібліотека ім.Ю.С.Кримського Пом’янемо родиною – великою, вольною (присвячено 152-й річниці перепоховання Тараса Шевченка) Звенигородка – 2013 рік |
4 червня 2013
|
Адреса: вул. К.Макса 35А, м. Звенигородка, Черкаська обл., 20200, Україна Приймальня: тел. (04740) 2 28 23 факс (04740) 2 50 08 Відділ продажів: тел. (04740) 2 50 56 (04740) 2 50 43 Виробництво сиру в промислових масштабах на звенигородському сиркомбінаті почалося у 1937 році. За кілька років Звенигородський сир вже був популярний в Києві, Москві та Ленінграді. Для доставки сиру зі Звенигородки була проведена гілка залізниці. До вісімдесятих років минулого століття Звенигородка стає одним з найбільших виробників сирів в СРСР. В 2001 році 'Звенигородський сироробний комбінат' увійшов в сім'ю французької компанії Bongrain Group - одного з найбільших в світі виробників сирів. З 2004 року на комбінаті відбувається оновлення виробничої бази. В 2005 році підприємство було сертифіковане за міжнародним стандартом якості ISO 9001. У 2008 році портфель компанії поповнився кисломолочними сирами. У планах компанії розвиток лінійки сирів преміум-класу, вдосконалення асортименту традиційних твердих сирів, робота над сімейною упаковкою сирів. БРЕНДИ Сир твердий «Добродар» Сир твердий «Звенигородський Екстра» Продукція Творог розсипчастий Масло солодковершкове Сир плавлений порційний, оригінальний |
3 червня 2013
|
3 червня 2013 Звенигородський район на 10 місці загальнообласного рейтингу За словами очільника району, посівши 10 місце, Звенигородщина покращила свої позиції у порівнянні з попереднім періодом, - повідомляють в місцевій РДА. Як відзначив перший заступник голови райдержадміністрації Олег Харчевський, позитивних результатів досягнуто в житлово-комунальному господарстві, в цьому році – 3 місце (в 2012 році – 5). З цього напрямку посилено роботу щодо введення в експлуатацію житла та розрахунків за житлово-комунальні послуги. – Показник економічного розвитку маємо на рівні 6-го місця (в минулому році мали – 15 результат). Позитивну динаміку маємо за рахунок активізації роботи з платниками за енергоносії. 10 місце район посів за рейтинговим показником «населення та ринок праці». В І кварталі було погашено заборгованість із заробітної плати в розмірі 241 000 грн. та нарощено темпи щодо створення робочих місць. За 3 місяці маємо позитивний баланс 115%, – зазначив Олег Харчевський. – З хорошими результатами, маємо негативну тенденцію за наступними напрямками: споживчий ринок – 13 місце (в 2012 році – 9), знижено товарообіг; інвестиційна та інноваційна діяльність – 18 місце (в минулому році – 20). За 3 місяці ситуацію дещо виправили та продовжуємо працювати над інвестиційною привабливістю району. Маємо 19 місце за напрямком державні фінанси (в минулому році – 10 місце). Стрімке падіння зумовлено низьким рівнем виконання доходів загального фонду місцевих бюджетів. Виконання планових завдань становить всього 19,7% до річних показників. Згідно з показниками надходжень до пенсійного фонду – маємо 17 та 18 місця, - розповів посадовець. |
3 червня 2013
|
1 червня близько 21.30 у Звенигородці сталася ДТП. Водій автомобіля 'Шевроле–Авео', 23–річний місцевий житель, скоїв наїзд на 23–річного пішохода, який раптово вибіг на проїжджу частину поза межами пішохідного переходу. Внаслідок пригоди пішохід отримав закриту черепно–мозкову травму, струс головного мозку, забійні рани тулуба. Підготував: Сергій ДАНИЛОВ Джерело: ДАІ Черкаської області |
3 червня 2013
|
Головному редакторові газети “Слово Просвіти” Л. В. ГОЛОТІ Шановна Любове Василівно! Мушу звернутися до Вас у справі несподіваній і досить неприємній для мене та, напевно, і для Вас. Напередодні 1 травня я одержав листа від краєзнавця із Звенигородки Володимира Михайловича Хоменка. Він докірливо запитував: як я міг написати статтю, уривки з якої процитував. Цей лист мене приголомшив: я відчув, що мене втягнули в якусь недостойну гру. Ще не знаючи, в чому річ, я відповів В. М. Хоменку, що такої статті ніколи не писав. Просив його пояснити мені: що то за стаття і де вона надрукована. Через деякий час Володимир Михайлович надіслав мені ксерокопію. Виявилося, що справді є така стаття, і назва її: “Віктор Жадько — одинак, який тягне плуга історії”, вона надрукована в “Слові Просвіти” (31 березня — 6 квітня) під моїм прізвищем. Прочитавши її, я жахнувся. У ній якийсь невідомий мені автор, певно, особисто близький до В. О. Жадька (бо весь час звертається до нього на ім’я і дає дружні поради), безоглядно вихваляючи його, водночас не шкодує зневажливих слів на адресу неназваних “краєзнавців місцевого розливу”. Використано в статті й кілька абзаців із мого відгуку на авторську енциклопедію В. О. Жадька “Черкащина”, поданого до Комітету з Державної премії України в галузі науки й техніки. Тут мушу дещо пояснити. Я знаю В. О. Жадька як письменника і автора кількох історико-краєзнавчих праць. Підтримував його видання з некрополезнавства, вважаючи цю справу потрібною. Добре враження від нього як від особистості зіпсував один випадок. Він звернувся до мене з наполегливим проханням написати рецензію на його нову працю (здається, це й була “Черкащина”). Я відповів, що, на жаль, не маю зараз часу, до того ж не є фахівцем у цій царині. В. О. Жадько зрозумів це по-своєму і “закинув” мені готову велику рецензію, без міри апологетичну, під якою було надруковане моє прізвище, — мені залишалося поставити підпис. Я відповів листом, у якому пояснив, що така “практика” — не для мене. Думав, що він зробив висновок. Через деякий час В. О. Жадько звернувся до мене з іншим проханням: його черкаську енциклопедію київські краєзнавці висувають на здобуття Державної премії в галузі науки і техніки, і він просить моєї підтримки. Праця “Черкащина” здалася мені вартою доброї оцінки — багато матеріалу, масштаб, охоплено всі аспекти історичного життя, культурні здобутки краю, визначні особистості, так чи інакше пов’язані з Черкащиною, черкаська шевченкіана та ін. Про це я і написав у своєму відгуку. Але тепер на адресу В. О. Жадька лунають звинувачення у запозиченнях і плагіаті. Наскільки вони обґрунтовані, і чи може енциклопедія “Черкащина” номінуватися на Державну премію в галузі науки і техніки — хай з’ясовують самі краєзнавці. Це, напевне, буде зроблене. Тим часом залишається питання: хто є автором фальшивки-компіляції, опублікованої під моїм прізвищем? Уперше в житті я стикаюся з такою цинічною підробкою. Іван ДЗЮБА 18.05.2011 Відповідь головного редактора 24 березня 2011 року на електронну адресу редакції надійшов короткий лист від Віктора Жадька “Надсилаю матеріал І. Дзюби”, остання сторінка якого містила підпис академіка Національної академії наук України, засвідчений Начальником Секретаріату Президії й печаткою. Стаття “Віктор Жадько — одинак, який тягне плуга історії” побачила світ у 13-му числі “Слова Просвіти” (31.03—6.04.2011 р.). А вже 7 квітня ц. р. ми отримали листа з поштової скриньки Картунова Ніколая за підписами нашого постійного автора Вадима Мицика, заслуженого працівника культури України, директора Тальнівського районного музею історії хліборобства, Володимира Хоменка, краєзнавця, історика, члена НСЖУ, Олега Шатайла, старшого наукового співробітника Тальнівського районного музею історії хліборобства, члена Національної спілки краєзнавців України: “Вельмишановна Любове Василівно! Прочитали статтю академіка Івана Дзюби “Віктор Жадько — одинак, який тягне плуга історії” (“Слово Просвіти” ч.13, 31.03 — 06.04.2011). Це не рецензія і навіть не відгук, а стаття на підтримку і захист В. Жадька. Книга на титулі названа: “Віктор Жадько. Черкащина. Універсальна енциклопедія” (ВПК “Експерс-Поліграф”, 2010). І хоч дрібнішим шрифтом у довідках та слові “До читача” називається, що В. Жадько автор-упорядник, але вона все-таки є авторською — “Віктор Жадько. Черкащина”. У листі до В. Мицика він так і писав, що “це моя енциклопедія…” Такою вона увійде у всі бібліографічні покажчики, огляди і т. п. В неї вкладено багато технічних зусиль, коштів, часу, але енциклопедія не стала самодостатньою працею. Так, вона дає довідки про історію, людей Черкащини, але це зразок сканованої творчості, компіляції і, що найнеприємніше, — плагіату, помилок, спотворень і перекручень. В. Жадьку ніхто не давав права передруковувати слово в слово у своїй книжці чиїсь довідки, статті, відкидаючи авторів, навіть не згадуючи їх. Джерело він називає, а авторів — ні. На титулі книжки 26 кеглем виведено прізвище автора — Віктор Жадько. Маємо справу із справжнісіньким плагіатом, але зі своєрідним підходом. Шкоди завдано і моральної, і фактичної. Адже дане видання “Рекомендовано до друку вченою радою Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (протокол №12 від 29.5.2008)” та “Рекомендовано до друку Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів і шкіл та ліцеїв згідно з листом за №1.4/18-Г-2648 від 10.12.2008 р.” Автору-упоряднику не було кому вказати на помилки і енциклопедію поспіхом рекомендували. Коли ж тільки нас троє краєзнавців із Черкащини глянули по своїх районах, то знайшли аж занадто помилок, перекручень, а в моральному плані — безсоромних крадіжок. А тепер ще й хочуть, щоб учні та студенти на цьому вчилися. Ми в листі написали В. Жадьку про такий підхід і масові помилки. У відповідь отримали образливі листи за те, що вказують на “блохи”, нас обізвано дослідниками “місцевого розливу”. Помилки вважає ледь не закономірністю, бо вони, мовляв, є у Похилевича, Тронька, багатьох енциклопедіях, краєзнавчих дослідженнях. Думалося надіслати рецензію у “Слово Просвіти”, але таки направили у г-ти “День”, “Українську літературну газету”, щоб були не тільки схвальні статті, а й критичний погляд. Вони її не опублікували, але В. Жадька з нею ознайомили. Ми зрозуміли, що там затіяно гру в одні ворота. Від авантюрного В. Жадька не забарилися образливі листи до В. Хоменка, О. Шатайла із відповідними “ярликами”, з рекомендаціями “своє стукачество” надсилати в різні інстанції, зокрема й у “Слово Просвіти”. Сам же організував виступ І. Дзюби. Перші відгуки на “Черкащину” були написані авторами “під копірку” — про це йдеться в нашій рецензії. Прикро за шанованого Івана Михайловича Дзюбу, що він піддався на умовляння В. Жадька і майже під його диктовку написав лист на захист. Спочатку йдуть міркування про загальну історію Черкащини, працю В. Жадька, але вже із першого абзацу ІІІ колонки публікації і до кінця читаємо ті слова й “визначення”, що у листах В. Жадька до нас. Не думаємо, що в науковому лексиконі академіка І. Дзюби, людини делікатної й аргументованої з опонентами, є слова “так звані “знавці краєзнавчої справи” особливо місцевого розливу” (зразок провладної лайки — “так звані демократи”), “інших “блох” накопирсають”, навіть із нашої статті В. Жадько повністю переносить прикінцеві слова “Помічені помилки”, згадуваних вже Похилевича і Тронька. В. Жадько захищав свої помилки, бо вони, мовляв, є в багатьох виданнях та звинувачував у них чиновників, краєзнавців. Це ж саме повторює й академік І. Дзюба. Очевидно, що в Інституті енциклопедичних досліджень НАН України І. Дзюба не націлював своїх співробітників робити помилки в енциклопедичних виданнях. Цінність енциклопедії в істинності та безпомилковості. Помилки не виправдовують, їх не допускають, а коли трапляються, то виправляють. Ще зауважимо, краєзнавці є таки місцевими, бо вони вивчають місця рідного краю, а деякі столичні авантюрники тільки користаються їхньою працею. Колега В. Жадька по університету ім. Драгоманова проф. Любов Мацько пише, що він “підготував енциклопедію самотужки”, а в І. Дзюби — “самотужки підняв… пласт” та в заголовку “одинак, який тягне плуга історії”. Отже, за змістом одне й те саме. Шановні, чи не заговорюємося ми? Чому ж (це стосується насамперед В. Жадька) принижуємо працю сотень краєзнавців, дослідників історії, отих — місцевих? Їх що — крім Жадька не було й нема? Виходить, що В. Жадько попереписував усе з видань краєзнавців від Драбова й до Жашкова, а їх відкинув у “місцевий розлив”. Зневажив спочатку сам, а це ще й з допомогою славнозвісного академіка. Для вивищення одного, виявляється, треба принизити багатьох. Може, тепер закриємо Національну спілку краєзнавців, Інститути історії, регіональних досліджень НАН України, бо є в нас “одинак”, який тягне свого плуга по чужій ниві!? Не збіднюймося і не принижуймося! І нарешті — рецензент з університету ім. Драгоманова декан факультету А. Висоцький пропонує “Черкащину” В. Жадька на Шевченківську премію, а І. Дзюба — на Державну премію України в галузі науки й техніки. Рука В. Жадька, людини жадібної до слави і нетерпимої до критики, впізнається в авторах різних публікацій. Якісь там приязні стосунки між академіком І. Дзюбою та “автором-упорядником” В. Жадьком є, бо він його у публікації називає тільки по імені — Віктором. Навіть відгороджує від критики: “Вікторові я б не радив на цей лемент звертати увагу”. Виходить, що помилки — закономірність, а критика — це лемент. (Вітька не чіпати!) Не думаємо, щоб шановний критик так висловлювався. Одначе хочеться зауважити, а як же з отим основоположним: істина понад усе!? Будь-яка енциклопедія — це насамперед точність, об’єктивність, істинність. Мабуть, тепер В. Жадьку після такої поради й підтримки можна і надалі скановувати кимось досліджене, компілювати, займатися плагіатом, робити масу зумисних і ненавмисних помилок. Плуг у нього вже налаштований! Тому ж таки В. Жадьку хочеться сказати, щоб понизив свої амбіції “всезнаючого краєзнавця”, визнати помилки, а не перекидати їх на обласних і районних чиновників та краєзнавців “місцевого розливу”, не організовувати відгуки на свою підтримку, не шукати прибічників серед київських знавців, які не знають детальної історії Черкащини, та не обкладатися їхніми похвальними словами як захисною огорожею. Надсилаємо Вам, Любове Василівно, нашу рецензію, якою ж є насправді “Віктор Жадько.Черкащина. Універсальна енциклопедія” З незмінною повагою Вадим Мицик, Володимир Хоменко, Олег Шатайло 6.04. 2011 р.” |
3 червня 2013
|
| Закрити |
