|
Створення пам'ятного знаку Ідея спорудити пам’ятний знак з’явилась ще влітку 2010 року. Благодійна ініціатива 'Героїка' звернулась до Звенигородської міської ради з проханням виділити земельну ділянку для встановлення пам'ятного знаку. Безпосереднім організатором та розпорядником будівельних робіт виступив місцевий краєзнавець Станіслав Лячинський. Відкриття 25 червня 2011 року у м. Звенигородка Черкаської області відбулось освячення пам’ятного знаку. Не зважаючи на сильний дощ, подія зібрала кілька десятків патріотів Звенигородщини, а також гостей з Києва і Тального. Прибули на відкриття й представники благодійної ініціативи 'Героїка' з Корсунь-Шевченківського: п.п. Олег та Андрій Собченко. Відкрив урочистий захід пан Станіслав Лячинський, науковий співробітник місцевого краєзнавчого музею, який розповів про козацькі традиції Звенигородщини. Після виступу пана Лячинського розпочалась панахида за воїнами Армії УНР, яку відправив панотець Василь Карп’юк (УАПЦ). Панотець зауважив непослідовність місцевих можновладців, які досі не спромоглися відновити давні назви вулиць Звенигородки, що донині носять імена червоних командирів, радянських діячів-організаторів Голодомору. Це за умов, що депутати та міський голова вважають себе патріотами України. За півгодини врочистості було перенесено до місцевого краєзнавчого музею, де відбувся День відкритих дверей, присвячений воїнам Армії УНР. |
24 серпня 2013
|
Біографія Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) сходознавець, славіст, письменник, перекладач Походив з татарського роду. Народився 15 січня 1871 року у м. Володимир-Волинський у родині вчителя історії та географії. У дитячі роки його батьки переїхали у Звенигородку під Києвом. У трирічному віці навчився читати, а через два роки батько віддав його у місцеве училище, де Агатангел провчився п’ять років (1876—1881). Після навчання у протогімназії в Острозі (1881—1884) та Другій київській гімназії (1884—1885) вступив за конкурсом у Колегію Павла Галагана (1885—1889). У ті роки опановує іноземні мови: польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську. У колегії заприязнився з Павлом Житецьким, Михайлом Драгомановим, які пробудили в ньому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому він, не маючи й краплини української крові, присвятив своє життя українській науці та культурі. 1889 року, по закінченні Колегії Павла Галагана, Кримський вступає до Лазаревського інституту східних мов у Москві, після закінчення якого у 1892 році його було залишено на кафедрі арабської філології для підготовки до професури. Основними дисциплінами вченого були арабська філологія, іслам та арабська література, перська і турецька мова та література. Протягом 1892—1896 років Кримський пройшов повний курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті Московського університету під керівництвом мовознавця В.Міллера, славіста Р.Брандта, знавця індоєвропейських мов П.Фортунатова. 1896 року молодий вчений склав магістерські іспити з арабістики у Петербурзькому університеті та зі слов’янської філології у Московському університеті. Крім того, він слухав у Московському університеті лекції із всесвітньої історії у професора В.Гер’є. По закінченні Московського університету Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для поїздки в Сирію та Ліван. Після повернення з поїздки 1898 року Кримський працює в Лазаревському інституті, викладає курси семітських мов, веде курс перекладу з російської мови на арабську і навпаки, вивчення Корану, читає лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, стає професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків. У 1918 році переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. У 1918—1921 роках працює професором всесвітньої історії у Київському університеті. Водночас він був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства. У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише у 1918—1928 роках. З 1929 року його почали переслідувати, позбавляти посад. 20 липня 1941 року Кримського заарештовують, вивозять до Казахстану. 25 січня 1942 року вчений помер у кустанайській в’язниці. Агатангел Кримський був учений надзвичайного обдаровання і широти наукового діапазону. Про нього важко сказати, який був його головний фах: орієнталіст, знавець великої кількості східних мов (відомо тепер, що знав він їх понад тридцять), історик Сходу, він був водночас одним з найкращих знавців української мови та літератури, белетрист, автор популярного роману «Андрій Лаговський» та збірки екзотичних ліричних поезій «Пальмове гілля». Завдяки своїй феноменальній пам’яті Кримський був винятковим ерудитом і часто скаржився знайомим, що «не може нічого забути». Фізично немічний, хворобливий, майже незрячий, бо втратив зір через постійне читання, він, проте, мав палку й пристрасну вдачу. Кримський добре розумівся на мистецтві, знав сучасну європейську літературу, зокрема французьку, і дуже любив музику. Цікаво, що він перший помітив талант молодого тенора, співака хору в трупі Миколи Садовського, і пророкував йому велике майбутнє. Цим хористом був згодом всесвітньо відомий тенор Леонід Собінов. Кримський не мав щастя в особистому житті й був самітником, протягом життя ніжно, таємно й безнадійно кохаючи талановиту письменницю. На його шістдесятирічному ювілеї в приміщенні теперішньої президії Академії наук України Павло Тичина прочитав присвячений Кримському вірш, де згадувалася «вічно мрійна Леся Українка», що розкрило цю таємницю. Його особисте життя було заповнене клопотами про брата і сестру, а пізнє одруження не принесло щастя й родини. Напівсліпий, немічний самітний вчений потребував допомоги секретаря, читця або коректора. Таким помічником був для нього Микола Левченко, якого він усиновив і який з часом став дослідником, завідував академічною друкарнею. Коли 1929 року почалися арешти, які завершилися інспірованим НКВС процесом над Спілкою Визволення України, Левченка разом з багатьма іншими співробітниками Академії було репресовано. Перед цим він своїм свідченням врятував Кримського від арешту. Після заслання Левченка залишилася його вагітна дружина, і, щоб дати дитині ім’я, Кримський одружився з нею. Такий жертовний вчинок не приніс йому особистого щастя, хоч він палко любив свого названого сина. Впродовж 10 років Кримський фактично керував Академією. Поміж співробітниками ходив навіть жарт про «кримську» Академію, що мало підстави. Першим президентом Академії, заснованої 14 липня 1918 року гетьманом Павлом Скоропадським, був В.Вернадський, але на початку 1920 року він виїхав до Петрограда й очолив Радіоінститут. Обраний на його місце В.Липський, чудовий ботанік, не мав адміністраторського хисту, тому фактичним господарем великої установи був Агатангел Юхимович, неодмінний секретар Академії. Найтяжчим для Академії був 1919 рік, коли в лютому Київ зайняли більшовики, що принесли червоний терор і голод, розстріли та переслідування вчених. А 31 серпня того ж року в Київ увійшла Добровольча армія на чолі з генералами Бредовим та Драгомировим, які почали боротьбу з усіма виявами української культури, зняли вивіску з приміщення Академії й оголосили її філією Російської академії наук. У грудні 1919 року прийшли більшовики, потім на короткий час українські та польські війська, потім знову більшовики. Під час цього лихоліття Кримський виявляв велику гнучкість і дипломатичні здібності, не даючи Академії загинути на початку свого існування. Він випрошував у влади пайки та одяг для співробітників, домігся, щоб Академії виділили ділянку землі, де вчені розводили городи й заготовляли дрова, оскільки в приміщенні Академії на Володимирській, 54, колишньому пансіоні Левашової, не опалювалося й чорнило замерзало. Але там, у холодних кімнатах, збиралися напівголодні ентузіасти, які складали плани розбудови української науки. На зворотних сторінках календарів та старих театральних афішах, чорнилом — розчиненими у воді хімічними олівцями, вони писали свої твори. З часом завдяки старанням і наполегливості Кримського та його співробітників Академія обростала різними установами, до неї приєдналися вже існуючі заклади — Археографічна комісія, Історичне Товариство Нестора-літописця, Юридичне товариство, музей Ханенка. Установи та приватні особи передавали їй свої книгозбірні. Першою передала цінні книги вдова професора В.Антоновича, пізніше до Академії передали свої книгозбірні А.Кримський, В.Модзалевський, О.Левицький та ін. Поліпшувався й матеріальний стан установи, Академія одержала великі приміщення на розі Фундуклеївської та Володимирської, славетну колись лаврську друкарню, де друкувалися наукові записки, праці всіх наукових відділів, окремі монографії, зокрема й праці А.Кримського. Сам Агатангел Юхимович був відповідальним редактором переважної більшості видань і віддавав видавничій діяльності багато часу, нерідко на шкоду власній науковій роботі. Таким чином, Академія ставала осередком національного та громадського життя України до 1929 року, коли почалися репресії, пов’язані з процесом над СВУ. Того року Кримського не затвердили неодмінним секретарем, позбавили адміністративних функцій, через що він тяжко переживав. Заарештовано і вислано багатьох співробітників, зокрема академіків С.Єфремова, М.Слабченка, О.Леонтовича, а замість них прийшли партійці М.Скрипник, О.Шліхтер, М.Яворський. 1934 року було скасовано гуманітарний відділ, окремі комісії було ліквідовано, співробітників звільнено. З 1939 року, після приєднання західноукраїнських земель до Радян-ської України, коли у Львові почали створюватися наукові установи, Кримський їде до Львова, де виступає з науковими доповідями, спогадами, вірячи у краще майбутнє української науки. У січні 1941 року урочисто святкувався ювілей вченого, і він одержав орден Леніна. На початку червня 1941 року Кримський повернувся зі Львова, де відбувалася сесія Академії наук, і їде зі своїм прийомним сином Василем до Ялти, де його застало оголошення війни. Він поспішив з Криму до Звенигородки, щоб там перебути літо. Його дуже непокоїла доля численних рукописів, що залишилися у Києві. Наприкінці червня почалася поспішна евакуація цінностей та установ. На початку липня було евакуйовано Академію наук до Уфи. За кілька днів після того до Звенигородки приїхало авто з енкаведистами, й Кримському наказано було негайно збиратися. Постановою НКВС від 20 липня 1941 року він оголошується «ідеологом українських націоналістів, який протягом ряду років очолював націоналістичне підпілля». Після цього він, разом з іншими україн-ськими патріотами — Л.Старицькою-Черняхівською, О.Стешенко, І.Черкаським, О.Ярошевичем — опиняється у Казахстані, де помирає 25 січня 1942 року в лікарні кустанайської в’язниці, що славилася своїм жорстоким режимом та витонченими тортурами. Ім’я українського академіка Агатангела Кримського 1970 року було занесене у затверджений XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу. |
18 серпня 2013
|
Збудована минулого року на території Пехівського лісництва, що на Звенигородщині, нова лісовозна дорога уже цьогоріч дає відчутний економічний результат. За словами лісівників, у першу чергу, дозволяє економити паливно–мастильні матеріали та зменшувати навантаження на габаритну лісовозну техніку, – інформують у прес–службі обласного управління лісового та мисливського господарства. Як розповідає директор Звенигородського лісгоспу Анатолій Проценко, дорогу з твердим покриттям будували за власний кошт підприємства. Протяжність її складає 4,5 км. З моменту введення в експлуатацію, цією дорогою вже транспортували близько 4 тисяч кубометрів деревини, однак на її стані це не позначилося. Для будівництва використовували гравієву суміш, попередньо розширивши грунтову дорогу. Подбали навіть про дорожні знаки для регулювання руху автотранспорту. – Окрім лісогосподарського, нова дорога має ще й соціальне значення, адже сполучає місцеві села – Ризине та Софіївку та дозволяє скоротити шлях, – розповідає керівник лісгоспу. В подальшому лісівники планують продовжити будівництво цієї дороги, аби скоротити відрізок шляху в напрямку Ризине–Софіївка–Звенигородка. Будівництво лісових доріг на сьогодні є одними з важливих пріоритетів для лісогосподарських підприємств Черкащини. Тому, за словами Анатолія Проценка, активно працюють над цим завданням і звенигородські лісівники. Так, зокрема, зусиллями підприємства цього року збудовано близько 15 км лісових доріг лісогосподарського призначення з грунтовим покриттям у Катеринопільському лісництві, а також 3 км у Вільхівецькому лісництві. Окрім цього, готується до завершення будівництво дороги з твердим покриттям у Шполянському лісництві, протяжністю 4 км. |
16 серпня 2013
|
У 1820 році зусиллями протоієрея Іоана Радзімовського з допомогою парафіян та інших благодійників на Торговій площі міста було збудовано новий кам’яний Свято-Преображенський собор. Був він на два престоли. Землі, приписаної до володінь собору, було 33 десятини. У 80-х роках XIX століття парафія собору налічувала: чоловіків- 1521, жінок – 1623. Настоятелем собору був протоієрей В. В. Сікорський, священиком – Н. П. Бутовський. Біля собору в 1911 році було збудовано жіночу двокласну церковно-парафіяльну школу. В повоєнні роки тут містився кінотеатр «Комсомолець». Зруйновано цю будівлю вже в 1970-х роках під час будівництва Будинку рад. Спогади про Звенигородський Свято-Преображенський собор полишив наш земляк Ю. Кобилецький: «В центрі ж проспекту стояв собор – новітня, опасиста, широко-віконна будова. Службу церковну в ній правив протоієрей – маленький на зріст, рухливий батюшка. Протоієрей у багатих ризах вів богослужіння лише у великі церковні свята (Різдво, Великдень, Трійцю, тезоіменинні дні царствуючого дому та на водохрещі). У інші дні це робили два нижчого рангу попи. Це була церква для Звенигородських 'патриціїв', що мала три престоли, бічний крилас для малого хору та великий балкон для зведеного хору, який налічував до сотні співаків і мав свого регента». Таким був собор на початку XX століття. Настоятелем храму тоді служив протоієрей Петро Шмігельський. Звенигородщина добре пам’ятає його сина – лікаря-хірурга Миколу Петровича Шмігельського, людину високої культури і великої душі, заслуженого лікаря України. На початку XX століття в Звенигородці мав буги збудований третій православний соборний храм в пам’ять 300-річчя царствування Дому Романових. Для його будівництва збір пожертвувань був дозволений Київською Духовною Консисторією 24 травня 1913 року на підставі постанови Звенигородської міської думи від 15 листопада 1912 року. Хоча Свято-Преображенський соборний храм міста Звениго-родки розширювали і перебудовували двічі (в 1874 і 1902 роках), ця реконструкція мало допомагала – в святкові дні храм не вмішував усіх віруючих. А в Звенигородці тоді налічувалось понад 23 тисячі жителів. Храми в місті були такі: Свято-Преображенський собор, Успенська церква, римо-католицький костьол у честь Преображення Господнього, молитвений будинок старообрядців. Потреба в будівництві ще одного православного храму відчувалася давно. Ще на початку століття, в 1905 році, було відведено ділянку землі для будівництва третього православного храму в місті. Справа посувалася повільно, і 8 листопада 1912 року жителі міста Звенигородки Ю. С. Кримський і Я. С. Уманський звернулися до Звенигородського міського голови із заявою про необхідність заснування в місті третьої парафії і будівництва третього соборного храму. У цій же заяві Міській думі було запропоновано створити комісію для збору коштів на будівництво храму. На засіданні Міської думи, яке відбулося 15 листопада 1912 року, було прийнято постанову про відзначення в 1913 році 300-річчя царствування Дома Романових і в пам’ять цієї події збудування в Звенигородці православного соборного храму. На будівництво цього храму було вирішено асигнувати із сум міського запасного капіталу двадцять п’ять тисяч карбованців, для утворення якого щорічно в кошторис мали вноситись вільні лишки запасного капіталу. Разом з тим було прийняте рішення і про відрахування коштів з оренди міської землі та створення особливого комітету з будівництва храму. Для збирання пожертвувань було створено комісію в складі міського голови Миколи Івановича Мельниченка, членів міської управи: Л. Я. Ясинського, В. С. Ємельянова і Ф. А. Степанова; протоієрея Петра Шмігельського; міських гласних: Я. В. Нетесюка, В. П. Ткаченка, А П. Калашника, Я. С. Уманського, М. А Антоніцького, А. В. Балясного, В. Я. Голеги, С. П. Голеги, С. П. Запорожця, С. І. Кожухаря, А С. Кочегура, С. П. Стовповенка, Д. В. Ткаченка-Петренка і домовласників та жителів Звенигородки: Ю. С. Кримського, А. А. Радецького, А. Л. Ховайбо, Г С. Шкорупи та інших. За ініціативою Ю. С. Кримського 8 лютого 1914 року було видано брошуру «Киевской губернии город Звенигородка и его Соборный храм», яка розповсюджувалась серед парафіян, жителів міста. Кошти від її продажу йшли як пожертвування на будівництво храму. Але здійснити намір збудувати ще один храм у Звенигородці не вдалося. Влітку 1914 року розпочалася Перша світова війна, згодом, у 1917 році, – жовтневий перевороту Петрограді, далі -роки громадянської війни, войовничого атеїзму і нищення храмів. Тоді, 1936 року, собор було зруйновано, битою цеглою встелили провулок, який раніше мав назву Церковний, згодом – Курінця, а потім – Островського. |
13 серпня 2013
|
А всього, від освячення місця до освячення собору, будівництво тривало шість з половиною років. Перед Богом і людьми здійснив цей духовний і мирський подвиг благочинний Звенигородського округу протоієрей Іоан Лупак за щиросердної допомоги парафіян, жителів міста і району, багатьох жертвователів та колективів підприємств і організацій. Допомагали і місцеві керівники влади. Надходила допомога коштами, будівельними матеріалами, автотранспортом і технікою. Люди щиро відгукнулися на звернення парафіян і священика до керівників підприємств і організацій, до трудових колективів. Бо будівництво собору піднімало над містом не лише споруду. Піднімались вище і душі людей. До неба, до Бога, до вічних заповідей Божих, до христолюбивої віри, яка вчить: Бог – є любов. Року 1998, місяця листопада, дня 26, коли православна церква відзначає свято Іоана Златоуста, в Звенигородці було освячено Свято-Преображенський собор. Понад тридцять благочинних священиків Черкаського, Смілянського, Городищенського, ТТТпо-лянського, Тальнівського, Лисянського, Чигиринського районів, парафіяльного духовенства взяли участь у першому урочистому богослужінні у новому храмі. Здійснив уставний чин освячення храму і очолив Божественну літургію Преосвященніший єпископ Черкаський і Канівський Владика Софроній. За допомогу в будівництві храму Преосвященнійший Владика Софроній нагородив Грамотою Черкаської єпархії І. Г. Яременка, 3. М. Ільченко, В. О. Сущенка, В. І. Нечарова, І. М. Суходольського, Є. В. Коваля. За невтомну працю настоятеля Свято-Преображенського храму протоієрея Іоана Лупака було нагороджено святою митрою, яку отець Іоан прийняв на голову з рук Його Преосвященства Владики Софронія. Вже восени 1999 року при Свято-Преображенському соборі було відкрито недільну школу. Закон Божий тут викладає педагог-психолог В. В. Клименок, заняття з хорового церковного співу веде Л. А. Коцюбинська. У недільній школі діти навчаються жити православно, розмовляти з Богом у молитві. Діти відкривають для себе щастя в любові до Господа і до людей. |
13 серпня 2013
|
Про Успенську церкву в Звенигородці датовану згадку маємо в Л. Похилевича. Він пише, що в 1700 році в місті було зведено церкву на честь Успіння Пресвятої Владичиці Богородиці Пріснодіви Марії (Успенську). Як зазначено в описах Корсунського деканату за 1741 рік, на той час вона мала приписаних до парафії 50 дворів, священиком був Павло Григорович, посвячений в Переяславі, який 1739 року в Заваловці одержав презенти від княгині Яблоновської. У середині ХГХ століття Успенська церква була ще дерев’яною, належала до 5-го класу, землі мала 33 десятини. У 1877 році казенним коштом у Звенигородці було зведено нову кам’яну Успенську церкву. Вона стояла на початку Проспектної вулиці напроти тодішніх «присутственных мест», де була і тюрма. В ті роки ця площа називалась Гостинною. Про Успенську церкву відомо, що на початку 80-х років XIX століття священиком тут був В. П. Комойцев, до парафії належало 839 чоловіків, 929 жінок. Цікаві спогади нашого земляка, відомого літератора Ю. С. Кобилецького знаходимо в його книзі «Даль махне крилом». Вони дають нам опис цієї церкви, якою вона була на початку XX століття: «Навпроти тюрми старовинна Успенська церква, куди нас, учнів церковноприходської школи, водили вчителі рядами на недільні богослужіння. Успенська церква призначалася простолюду. Ікони в ній не блищали прикрасами, церковне начиння -різні аналої, ставники, покривала-було приношене, непоказне, вишивки забляклі, навіть корогви, що стояли в закутках цієї високої похмурої кам’яниці, пошарпані. Фрески на бічнихстінах – потемнілі, а то й облуплені. Господь-Бог Саваоф на внутрішньому куполі церкви височів так далеко вгорі, що треба було задирати голову, аби щось побачити. Старовинне панікадило викуване з якогось тьмяного металу. Висіло воно на довгому ланцюгу. В разі потреби церковний сторож виходив на середину церкви з довгою залізною кочергою і тягнув панікадило вниз. Віруючі обступали його навколо і обтикали восковими свічками, запалювали їх. За другий кінець цепу сторож тягнув панікадило вверх, на призначене йому місце. Не знаю, хто був архітектор цієї старовинної споруди, але нагадувала вона високу стрімчасту вежу. Світло падало всередину з горішніх, вузьких вікон…». Успенську церкву в Звенигородці було зруйновано в 1932 році. І була на тому місці пустота до кінця 50-х років XX століття. Згодом тут був збудований спочатку один двоповерховий будинок, потім – ще один, двоповерховий, багатоквартирний. Свято Преображення Господа Бога і Спаса Ісуса Христа – пам’ять про визначну подію, коли Спаситель показав свою силу у відвертанні злої долі. Ісус не раз нагадував учням Своїм про Свої муки і близьку смерть. І дехто з них почав умовляти його не йти до Єрусалиму, де зазнає він страждань, мук і смерті. Та Він зібрав Петра, Якова та Івана і перетворився перед ними. І з’явились до них Мойсей та Ілля, і голос з Неба сказав: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав, Його слухайтеся». Це свято – не лише пам’ять про подію, це водночас наказ, заповіданий нам Ісусом, завдання, визначене в Ньому віруючим про постійне вдосконалення. В дорозі до вічності учень Христа, який сподівається на його ласку, має бути йому вірний: думкою, словом і християнськими вчинками. У честь свята Преображення в Звенигородці здавна зводилися храми. Коли була збудована перша церква, згадок не маємо. Першу дату зустрічаємо в 1706 році за описом Корсунського деканату 1741 року. Вона була дерев’яна, парафія, приписана до неї, складала 50 дворів. Священиком у ній був Леонтій Микитович. |
13 серпня 2013
|
|
24 липня 2013
|
|
24 липня 2013
|
Біографія Народ. 10 березня [23 березня за новим стилем] 1904 р. побл. м. Жашкова Уманської округи на Київщині у селянській родині, закінчила педагогічну школу (Ставищі), навчалася у Інституті народної освіти. Почала друкуватися з 1924 року, стає членом спілки селянських письменників „Плуг”. За критику українофобських висловлювань Ф. Гладкова була піддана гострій критиці. У 1920—1930-ті рр. друкувала нариси («Стрілка коливається», 1930), репортажі, оповідання, повісті («Кампанія», 1931) в журналах «Червоний шлях», «Радянська література» тощо. 1924 року з'явився друком перший нарис «У степу». Якийсь час Докія Гуменна належала до об'єднання «Плуг». Її репортажі «Стрілка коливається» (1930 р.) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931 р.), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовкнути аж до початку Другої світової війни. 1937 року брала участь в археологічній експедиції при розкопках поселення трипільської культури біля села Халеп'я на Київщині під керівництвом Тетяни Пассек, за участю Євгена Кричевського, Михайла Макаревича, Віктора Петрова, Неоніли Кордиш. Отримані враження та історичні міркування стали основою для оповідань та нарисів («Ромашки на схилах», «З історії сивої давнини», «Таємниця черепка»), а також знайшли відображення в мемуарах письменниці. Жовтнем 1940 газета «Правда» вмістила рецензію на повість Докії Гуменної «Вірус» (А.Фарбер «Лживая повесть») з «марксистською критикою» роботи авторки, яка на матеріалах одного з обласних відділів охорони здоров’я сатирично викрила бюрократичні форми радянського керівного апарату. Під час війни письменниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників, вступає до відновленої 'Просвіти'. 1941 року на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив під редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів». Утім, невдовзі нацисти розігнали Спілку письменників України та її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з'являлася, в Києві подейкували, що вона замордована гестапо. Насправді ж з квітня 1942 року Докія Гуменна працює молодшим науковим працівником Музею-архіву переходової доби[1]. Наприкінці Другої світової війни виїхала спочатку до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. В Зальцбурзі виходить книга новел «Куркульська вілія» (1946 р.), а згодом друкується її головний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен—Нью-Йорк — 1948–1951 рр.). Її подальше життя і творчість пов'язані з Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною, Італією, Канадою та США. Переїхавши до США Докія Гуменна продовжує активну літературну працю. Померла Докія Кузьмівна Гуменна 4 квітня 1996 у Нью-Йорку. Похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Творча діяльність Літературна діяльність почалася в Україні в середині 20-х років. Авторка понад 20 прозових книг, що ставить серед найплідніших українських письменників у еміграції. Велику увагу приділяла студіям з історії, археології, стародавньої історії України. Це відобразилося в серії її творів: «Епізод із життя Європи Критської» (1957), казки-есеї «Благослови, Мати», «Золотий плуг» (1957), розповідь про Трипілля — «Минуле пливе в прийдешнє» (1978). Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів. Гуменна Докія Кузьмівна - автор романів „Діти Чумацького Шляху” (1948-1951), „Хрещатий яр” (1956), „Скарга майбутньому” (1964) і „Золотий плуг” (1969); повістей „Де недавно ведмеді ходили ” (1930), „Мана” (1952), „Велике Цабе” (1952), „Небесний змій” (1983); збірки нарисів „Багато неба” (1954); репортажів „Стрілка коливається” (1930), „Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная” (1931), „Вічні вогні Альберти” (1959); збірок новел та оповідань „Серед хмаросягів” (1962), „Чотири сонця” (1969), „Внуки столітнього запорожця” (1981); мініатюр „Прогулянка алеями мільйоноліть” (1987), спогадів „Дар Евдотеї” (1990) та ін. Окремі видання: Гуменна Д. Благослови, Мати!: Казка-есей. – К.: Вид. дім „КМ Academia”, 1994. – 288 с. Гуменна Д. Дар Евдотеї. – Балтимор – Торонто: Смолоскип ім. В. Симоненка, 1990. – Кн. 1.; Дар Евдотеї: Іспит пам’яті: кн. 1. – К.: Дніпро, 2004. – 520 с. Гуменна Д. Діти Чумацького Шляху. Роман у 4 кн. – Мюнхен: Українська трибуна, 1947-1948. –Кн. 1-3; Кн. 4. – Нью-Йорк, 1951. Гуменна Д. Епізод із життя Европи Критської. Феєрія. – Нью-Йорк, 1957. – 142 с. Гуменна Д. Жалоба. Оповідання. – Нью-Йорк: ОУП „Слово”, 1959. – 217 с. Гуменна Д. Мана. Повість. – Нью-Йорк, 1952. – 98 с. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє: розповідь про Трипілля. – Нью-Йорк, 1978. – 384 с. Гуменна Д. Небесний змій: Фантастична повість на тлі праісторії. – Нью-Йорк, 1982. – 262 с. Гуменна Д. Хрещатий Яр: Роман-хроніка / Упоряд. О. Кучерук. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2001. –408 с. Гуменна Д. Чотири сонця. Оповідання і новели. – Нью-Йорк : Слово, 1969. – 247 с. Література та джерела Гуменна Докія // Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989. — Т. 2. — С. 459. Ляшко С. М. Гуменна Докія. // Енциклопедія Трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. II. — С. 140. Літературний шлях Докії Гуменної: До 60-ліття письменниці // Тарнавський Остап. Відоме й позавідоме. — К.: Час, 1999. — С. 330—335. Дар Евдотеї. Іспит памяті. — Балтимор; Торонто, 1990. — T. 2. — С. 278-295. Білоус-Гарасевич М. Авторський вечір Докії Гуменної // Ми не розлучались з тобою, Україно: Вибране. – Детройт, 1998. – С. 311-317. Бурій В. Слово про Докію Гуменну / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2004. - 6 берез. - С. 4. Бурій В. Письменниця з Шевченкового краю / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 1999. - 17 квіт. - С. 4. Бурій В. Слово про Докію Гуменну / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). - 1997. - 1 лист. - С. 2. Васьків М. Роман Д.Гуменної „Діти Чумацького Шляху” у контексті вітчизняної і зарубіжної романістики ХІХ-ХХ століть // Український еміграційний роман 1930-50-х років. – Кам’янець-Подільський: ПП „Медобори-2006”, 2011. – С. 129-145. Дражевська Л. Спогад про Докію Гуменну // Нові дні. – 1996. – № 558. – С. 19-20. Жила В. Відрадне явище // Визвольний шлях. – 1984. – № 9.– С. 1150-1151. Жила В. Збуджують думки, викликають роздуми... // Визвольний шлях. – 1993. – № 1. – С. 115-120. Іщук-Пазуняк Н. Всесвіт вражень від постати, долі й творів Докії Гуменної // Вибрані студії з історії, лінгвістики, літературознавства і філософії. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2010. – С. 247-262. Костюк Г. На перехрестях життя та історії: до 70-річчя і 50-річчя літ. діяльності Докії Гуменної // У світі ідей і образів. Вибране. – Мюнхен: Сучасність, 1983. – С. 311-352. Мариненко Ю. Докія Гуменна та її роман „Діти Чумацького Шляху” // Дивослово. – 2000. – № 8. –С. 9-13. Мушинка М. Докія Гуменна та її „діти...” // Слово і час. – 1993. –№ 1. – С. 26-35. Мушинка М. П’ять разів „перехоронена”, а все-таки жива // Сучасність. – 1995. – № 4. – С. 139-143. Несіна О. „Родинний альбом” Докії Гуменної // Нові дні. – 1971. – № 261. – С. 13-15. Ніколюк Т. Інтертекстуальність як спосіб „інакомовлення” у повісті Докії Гуменної „Небесний змій” //Слово і Час. – 2005. – № 10. –С. 22-30. Олександрів Б. Ювілей видатної письменниці (До 70-ліття Докії Гуменної) // Жіночий світ. – 1974.– № 5. – С. 5-6. Онишкевич Л. Гуменна Докія //Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, спів-ред. Д. Маркусь. – Нью-Йорк – Чикаго, 2009. – Кн. 1. – С. 192-193. Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. - Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. - 516 с. О. Зінкевич, С. Караванський: Докія Гуменна — письменниця і не Українська письменниця Докія Гуменна Лаврусенко М. І. Український літературний процес 1920-30-х років в оцінці Докії Гуменної (на матеріалі спогадів «Дар Евдотеї») // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. — 2011. — № 3, Ч.1. — С. 134–140. [1] Інститут історії України Примітки Музей-архів переходової доби. - К., 2002. - С. 21. |
10 липня 2013
|
ДОКІЯ ГУМЕННА НАВЧАЛАСЯ У ЗВЕНИГОРОДЦІ Українська письменниця Докія Гуменна |
10 липня 2013
|
| Закрити |
