|
Присвятив себе Україні Життя академіка Агатангела Кримського: подвиг ученого й громадянина Ця унікальна людина протягом багатьох десятиліть будувала «мости» між цивілізаціями й культурами — між рідною українською та багатющою культурою народів Сходу (арабів, тюрків, персів, жителiв Індії). Водночас цей видатний учений ХХ століття зробив неоціненний внесок в українську філологічну науку — адже саме він є автором таких основоположних праць, як «Украинская грамматика» в двох томах (1907—1908 рр.), «Филология и погодинская гипотеза» (1898—1899), «Древнекиевский говор» (1906), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нариси з історії української мови» (1924); саме він очолював Правописну комісію Всеукраїнської академії наук, яка створила перші офіційні «Найголовніші правила українського правопису» (1919—1920 рр.)... А ще він — історик, філософ, письменник (перу якого належать високомистецькі вірші, десятки майстерно написаних новел та роман «Андрій Лаговський»), блискучий перекладач, поліглот (знав принаймні 16 живих та класичних мов, а за свідченням деяких сучасників — ще вдвічі більше!), визначний організатор науки, незмінний секретар Всеукраїнської академії наук у 1918—1928 роках. І це далеко не вичерпний перелік. Постать академіка Агатангела Юхимовича Кримського (1871—1942) й дотепер викликає цілу гамму складних почуттів: здивування, захват, живу зацікавленість, пієтет, біль за трагічну долю (проте з боку деяких сучасних фальшивих «вільнодумних» інтелектуальних «зірок» ще й підсвідоме неприйняття, змішане із заздрістю — бо критерії інтелектуальності занадто жорсткі, вимоги до справжнього, за гамбурзьким рахунком, знання зависокі!). Причому Кримський належить до небагатьох історичних особистостей, життєвий шлях яких неначе підтверджує стару істину: «Велике бачиться на відстані». Бо почуття найглибшої поваги до всього, ним зробленого, не зникає, ба більше — зміцнюється в міру того, як дедалі докладніше знайомишся з творчою й науковою спадщиною великого академіка. Агатангел Юхимович Кримський народився 3 (15) січня 1871 року в місті Володимирі- Волинському Волинської губернії. Він походив зі стародавнього татарського роду, який до кінця XVII століття проживав у Бахчисараї — столиці колись могутнього Кримського ханства — й був змушений покинути цей край через внутрішні заворушення; отже, предок майбутнього вченого переселився на територію сучасної Білорусі (міста Борисов та Мстислав). Батько українського енциклопедиста, Юхим Кримський, за фахом — вчитель історії та географії, переїхав до Володимира-Волинського незадовго до народження сина, а через декілька місяців знову змінив «адресу»: за виданий Кримським-старшим підручник з географії для двокласних шкіл автор отримав такий гонорар, що зміг на ці гроші збудувати собі дім(!), по суті — навіть садибу в містечку Звенигородка (тепер — Черкаської області), куди й переїхала вся сім'я і де минули дитячі роки Агатангела. Вже в три роки хлопчик навчився читати; у п'ять років батько віддав його до Звенигородського реального училища, а згодом — у протогімназію в Острозі (1881—1884), Другу київську гімназію (1884—1885). І, нарешті, продовжив своє навчання обдарований підліток у славетній Колегії Павла Галагана (1885— 1889), де, можна стверджувати, й завершилося його інтелектуальне «дозрівання» (неабияку роль в цьому відіграв відомий український філолог Павло Житецький). Саме він тактовно, проте наполегливо підвів 18-річного юнака до вирішального вибору, який визначив усе його подальше життя: стати переконаним, свідомим українцем, людиною, зміст життя якої — духовне та культурно-національне відродження рідного народу. Показово при цьому, що сам Кримський неодноразово визнавав: він не має ані краплини української крові! І якраз Агатангел Юхимович стільки зробив для інтелектуального розвитку та збагачення України ХХ століття, що ніякі, навіть найвищі оцінки, не будуть тут перебільшенням. У листі до Бориса Грінченка, з яким його пов'язували дружні стосунки, від 5 липня 1892 року Агатангел зазначав: «Кожнісіньку вольну від «офіціальних» занять часину (мається на увазі навчання у Лазарєвському інституті східних мов, Москва, 1889—1892 рр. — І. С. ) я присвячував Україні». І це — не просто красива фраза. Вивчивши у «лазарєвці» арабську, перську та турецьку мови, на додачу до німецької, польської, французької, англійської, італійської, давньогрецької та латини, які він опанував ще раніше (згодом були ще давньоєврейська, санскрит, хінді, урду... свій мовний «ресурс» академік Агатангел Кримський розширював до кінця життя!), Агатангел, офіційним фахом якого була арабська філологія, іслам та арабська література, дуже активно співпрацював із львівськими періодичними виданнями («Народ», «Правда», «Життє і слово», згодом — «Літературно-науковий вісник», де друкував свої поезії, оповідання, наукові розвідки) та особисто з Іваном Франком, який дуже високо цінував його талант. Відомі Франкові слова з праці «Молода Україна» (1910): «Незвичайна поява серед українців, незвична своєю енергією, пристрасною любов'ю до України і різносторонністю знання й таланту, се Агатангел Кримський. Філолог із фаху, орієнталіст із замилування, він виявив себе високоталановитим поетом, дуже оригінальним повістярем». Тут маються на увазі, очевидно, такі зразки художньої творчості Кримського — поета та белетриста, як «Пальмове гілля (Екзотичні поезії)», «Антара», «Гулістан», оповідання «Батьківське право», «Перші дебюти одного радикала», «Сирота Захарко», «В народ!». Безперечно, здобутки Агатангела Кримського в царині українського «красного письменства» є справді високовартісними (а сюди ж треба ще додати і зроблені ним переклади з Сааді, Фірдоусі, Хафіза, Омара Хайяма, Гейне — все це є цінним для нашої культури!). І все ж таки більшу частину часу й зусиль молодий Кримський приділяє науці, причому як сходознавству (у найширшому розумінні цього слова: література, історія, філософія, порівняльний аналіз мов...), так і україністиці (так само у найширшому розумінні — як комплексній, фундаментальній дисципліні). І ось у цьому гармонійному поєднанні «східних» та «слов'янських» начал у науковій та художній творчості Агатангела Юхимовича Кримського й полягає, очевидно, унікальність, винятковість його спадщини. Щоб переконатися в цьому, необхідно зробити бодай короткий огляд грандіозних результатів праці вченого-енциклопедиста. Отже, Кримський-орієнталіст. Тут внесок Агатангела Юхимовича в українську та світову науку цілком доречно буде порівняти з результатами багатолітньої систематичної роботи цілого університету! Коротко перерахуємо лише основні праці нашого видатного співвітчизника. В галузі арабістики це: «Лекции по истории семитских языков» (1902—1903 рр., написані невдовзі після повернення з наукового відрядження до Лівану), «Мусульманство і його будучність» (1904), «История арабов и арабской литературы» (1911). Зрештою, переклад Корану в супроводі наукового коментаря (1907; між іншим, Лев Толстой, за його власним зізнанням, «вивчав Коран за Кримським»!). Саме Агатангел Кримський був автором усіх найважливіших статей, присвячених мові; історії та літературам народів Близького Сходу, що були вміщені в знаменитому енциклопедичному словнику Брокгауза та Ефрона. Сучасники високо цінували здійснений ним переклад казок «1001 ночі». Кримський-іраніст був не менш плідним. Його перу, зокрема, належать «Історія Персії та її письменства» (1923), «Перський театр, звідки він узявсь і як розвивавсь» (1925), «Хафіз та його пісні» (1924), більш рання розвідка «История Персии, ее литературы и дервишской философии» (у 3-х томах, 1909— 1912 рр.). Можливо, ще більш відомим є набуток Кримського-тюрколога. Його складають: «Історія Туреччини» (1924, блискуча, в деяких аспектах й досі неперевершена праця), «Тюрки, їх мови та літератури» (1930), «Вступ до історії Туреччини (європейські джерела)» 1916», «Нізамі та його сучасники» (1941, рукопис було завершено й подано до друку, проте книга так і не вийшла тоді у світ, бо почалася війна, а 20 липня 1941 року Агатангел Юхимович був заарештований органами НКВС у своїй рідній Звенигородці на Черкащині, згодом вивезений «по етапу» до Кустаная (Казахстан), де й помер у в'язниці 25 січня 1942 року від крайнього виснаження...). Проте аж ніяк не менше вражає внесок, зроблений академіком Кримським в україністику (зараз ми оминемо, оскільки це є темою для окремої розмови, його науково-організаційну діяльність на посаді секретаря Всеукраїнської академії наук у 20-ті роки минулого століття). Директор Інституту української наукової мови ВУАН (з 1921 року), керівник Історико-філологічного відділу Академії, голова Комісії словника живої української мови, Комісії історії української мови, Діалектологічної та Правописної комісій, професор всесвітньої історії Київського університету, керівник Кабінету арабо-іранської філології... Залишається тільки дивуватись, як він усе встигав; адже епітет «вчений-універсал» стосовно Агатангела Кримського виглядає приблизним й абсолютно недостатнім кліше. Важко переоцінити ту роль, яку відіграв академік Кримський у виробленні норм української орфографії. Ще 1897 року у статті «Про научність фонетичної правописі» Агатангел Юхимович висунув переконливі аргументи проти так званого етимологічного принципу правопису, який тоді підтримувався значною частиною львівських, буковинських та закарпатських видань, рішуче виступивши на користь єдиної української орфографії з урахуванням передовсім мовної практики Наддніпрянської України. Лише одна конкретна деталь з «орфографічної» ділянки грандіозної роботи, здійсненої академіком Кримським: у першу чергу, саме йому ми завдячуємо такою, здавалося б, «вічною» нормою, як написання частки «ся» разом з дієсловами (а лише 100 років тому було інакше!). Агатангел Кримський приїхав до Києва у 1918 році (з Москви, де, викладаючи у згаданому вже Лазарєвському інституті східних мов, був професором кафедри арабської літератури та історії мусульманського Сходу). Рішення, прийняте ним тоді, було абсолютно продуманим. Це стає очевидним, коли перечитаєш навіть не так листи Агатангела Кримського за 1917—1918 роки, як його вірші. Ось, наприклад, уривки з поетичного циклу «В Трапезунті» (створювався у 1917 році, влітку, коли Російська академія наук відрядила Кримського до окупованого російською армією турецького міста Трапезунта для організації охорони пам'яток старовини). Писалось це дуже далеко від України, але східна екзотика не змушує Агатангела Юхимовича, великого сходознавця, забути про події на Батьківщині. І народжуються ось такі рядки: Я в горах над морем, на високім Таврі. Хвилі пруть на кручу, як іхтіозаври. А в затоці — мирно: тиша там, не бунт; І розкинувсь город, давній Трапезунт. Я не зміг остаться зараз там, у місті. В мене славне свято: з України — вісті. «Україна — вільна!» вчув я новину. І подавсь у гори! Вільно тут зітхну. І тобі, Вкраїно, вільная дорога Зараз заблищала до життя нового. Ти одкритим морем сміло попливеш! Ти новітнім щастям гордо заживеш! Це писав винятковий ерудит, вчений воістину світового рівня, людина всеосяжних знань, яка найбільше у світі зневажала невігластво й дилетантський апломб (стихійне лихо наших днів!). 70-річний енциклопедист Кримський зізнавався друзям: «Зараз, на схилі років, я володію кількома десятками мов. З цього року почав вивчати абіссінську (ефіопську), вавілонську мови...» Можна з абсолютною впевненістю сказати: якби на совісті тоталітарної більшовицької влади була б лише (лише?!) загибель академіка Кримського, цей злочин назавжди б залишився в історії вічним тавром прокляття. І ще: як же нам зараз не вистачає нових Кримських... Ігор СЮНДЮКОВ, «День» |
9 липня 2013
|
Родина Брат Павло до середини 1920 був офіцером Армії УНР. Дружина - Марія Степанівна Шульга-Шульженко (Король), 1905-1978 рр., проживала і деякий час працювала вчителькою у селі Козацькому (Черкаська область), з 1965 р. проживала у м.Києві. Син - Олесь Михайлович Шульга-Шульженко, 1930-1994 рр., навчався у Київському училищі прикладного мистецтва, художник, режисер, працював на Київській кіностудії науково-популярних фільмів. Біографія Народився у місті Звенигородці Черкаської області. Походив із сім'ї селянина-середняка, що проживала на околиці міста - Кучугурівці. Три роки навчався у початковій школі. Був знайомий з Агатангелом Кримським, який деякий час проживав у Звенигородці. У 1918 р. втік з міста із більшовицькими військами. Сім років воював у складі Червоної армії на різних фронтах. У 1925 р. служив у НКВС у місті Умані (Черкаська область). Пізніше навчався у Харківському інституті народної освіти, потім знову служив у НКВС. Влітку 1929 р. був арештований у справі Спілки визволення України (за деякими даними приятелював з Юрком Тютюнником) і декілька місяців просидів у тюрмі. Звільнений з-під арешту завдяки зусиллям друзів-співлужбовців з НКВС і відправлений у Туркестан, де воював з басмачами. У 1933-1934 рр. працював головою колгоспу в селі Бабаї (Харківська область). У 1936-1937 рр. навчався на курсах перепідготовки викладачів історії ВКП(б). У 1938-1941 рр. працював викладачем історії ВКП(б) у Бєлгородському педагогічному інституті. У червні 1941 р. мобілізований і відправлений на фронт. Зник безвісти на фронті у червні 1942 р. біля міста Кіріші (Лєнінградська область). Однак двоє фронтовиків підписали акт, у якому зазначалося, що вони 'були вчасниками-свідками в бою з ворогами фашистами в м.Кірші Леніградської обл. в тім, що похоронили бійця младшого лейтенанта міньора, який загинув в бою за батьківщину Шульга Михайло Іванович. народ. 1902 р. житель м.Звенигородки'. Акт затверджений підписами голови і секретаря сільради села Козацького (Черкаська область). Запити рідних про долю М.Шульги-Шульженка у військові архіви СРСР поверталися з відповіддю: 'зник безвісти', 'данні про загибель відсутні'. Згідно із 'Спіском бєзвозвратних потєрь лічного состава Красной Арміі за врємя Вєлікой Отєчественной войни 1941-1945 гг. по Звєнігородскому району' не момент зникнення безвісти М.Шульга-Шульженко був безпартійним. Літературна діяльність Під час громадянської війни М.Шульга-Шульженко заприятелював з Володимиром Сосюрою, який згодом мав значний вплив на його творчість. У 1923-1924 рр. М.Шульга-Шульженко брав участь у створенні в Умані філії Спілки селянських письменників 'Плуг'. Перший опублікований вірш 'Не плачем, а мечем' з'явився 1925 р. у журналі 'Молодий більшовик' (м.Харків). У 1925-1930 рр. вірші М.Шульги-Шульженка публікувалися у журналах і газетах, зокрема у журналі 'Західна Україна' (м.Харків). За життя було видано три збірки віршів — 'Гартовані леза' (1928 р.), 'Степова глибінь' (1929 р.), 'Бої' (1930 р.). У 1972 р. у видавництві «Радянський письменник» вийшла збірка 'Гартовані леза', у яку ввійшли деякі поезії з трьох раніше виданих збірок, а також ряд інших. [1] Громадська діяльність Був ініціатором створення і активним учасником Уманської організації літоб'єднання «Плуг». 1930 р. деякі члени Звенигородської філії СВУ неодноразово згадували і його прізвище. Примітки ? Шульга-Шульженко, Михайло Іванович. Гартовані леза : поезії / вступ. сл. О. Килимника; худож. В. Д. Сергєєв. — Київ : Радянський письменник, 1972. — 126 с. : портр., іл. |
9 липня 2013
|
Біографія Народився 16 березня 1951 року у місті Звенигородці Черкаської області. В 1978 році закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Педагоги з фаху — В. Борисенко, В. Овсійчук, М. Курилич. З 1987 року член Національної спілки художників України. Заслужений художник України. Учасник багатьох міжнародних конкурсів та симпозіумів по скульптурі. Творчість Микола Теліженко працює в галузі декоративно-прикладного мистецтва. Основні твори: панно «Свято врожаю» (1984); панно «Осінні перевесла» (1986); «Струни Дніпра» (1990); панно «Байда-Вишневецький» (2001). Автор прапора Черкас, герба Черкащини і деяких районів області. |
9 липня 2013
|
Біографія Закінчив екстерном 1930 Київський ІНО. Працював у вузах Алма-Ати (1932—1945), Львова (1945—1961) і Київському університеті (1961). Наукова діяльність Досліджував проблеми загального мовознавства, синтаксису, термінології, лексикографії російської та української мов, а також лексикології і методики викладання російської та казахської мов. Основні праці: «Робота над словом (лексичні гнізда)» (1939, рос. мовою), «Синтаксичні відношення між словами і способи їх вираження в російській та українській мовах» (1949, рос. мовою), «Будова складнопідрядного речення» (1951), «Словосполучення і його роль в реченні» (1952, рос. мовою), «Речення та його ознаки» (рос. мовою), «Способи вираження підрядного зв'язку» (обидві — 1954), «Синтаксичні відношення між членами словосполучення і речення», «Словосполучення як будівельний матеріал речення» (обидві — 1956, рос. мовою). Співавтор і відповідальний редактор «Словника лінгвістичних термінів» (1957) та ін. Література І. Г. Галенко. Кротевич Євген Володимирович // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9 Галенко І. Г. Євген Володимирович Кротевич. // Питання слов'ян, мовознавства, кн. 7-8. Л., 1963; Євгеній Володимирович Кротевич. Л., 2002. |
9 липня 2013
|
Освіта 1997–2002 — Черкаський Державний Технологічний Університет, спеціальність — Компьютерні та інтелектуальні системи та мережі; кваліфікація — інженер — системотехнік Трудова діяльність 2003 Обрання Головою Звенигородської місцевої неприбуткової громадської організації «ВОЛЯ» 2009 Президент футбольного клубу ФК «Авангард» Відзнак Нагороджений: Грамотою Звенигородської районної спілки Воїнів-інтернаціоналістів за допомогу у проведенні заходів, присвяченних вшануванню памяті загиблих під час проведення військових операцій Грамотою Звенигородської школи-гімназії № 1 за активне прийняття участі у спортивних змаганнях школи Дипломом Ватутінської міської ради за активну життєву позицію і проведення спортивних змагань, у тому числі Першості області з футболу серед дорослих команд Грамотою Ватутінського управління дітей-сирот за допомогу у діяльністі управління Дипломом за досягнення у сфері інформатизації та новітніх технологій |
9 липня 2013
|
Хата Миколи Тимофійовича навпроти кладовища. Поряд сосновий ліс і ставок. — Вийшов ранком перехрестився та й усе, — каже скульптор, відчиняє хвіртку. — Живу тут від теплого Олексія до Покрови. Наводжу порядки. Донька в Києві, син з невісткою можуть приїхати на шашлики, а дружина прихворіла. Коли Нарбут був живий, помагав по господарству. Дружили років 20. Подвір'я обгороджене з двох боків кам'яним парканом. На кутку вмурований білий камінь. Там буде зображення Божої матері. Біля кованих воріт — дерев'яна скульптура скіф'янки. На подвір'ї складені дерев'яні колоди. — Роблю крісло товаришу-єгерю. Ще буде стіл, дві лави. Зроблю статую його й дружини, поставить перед входом у баню, — розповідає господар. — Щось заплатить, щось подарую. До Нарбутової хати Микола Тимофійович прибудував веранду. До піддашку на ґанку прибита калоша. — Колись на цьому місці гніздилися ластівки. Ми отак з Нарбутом сиділи за столом, а гніздо відпало, попадали пташенята на землю. Дід сказав: прибий калошу, щоб вижили. Спускаємося гранітними сходами до ставка. На старій груші прив'язана дитяча гойдалка. Там бавляться онуки, коли приїздять. У нього їх четверо — 12-річний Богдан, 7-річна Софія, Аскольд, 6 років, та 7-місячний Матвій. — Колись тут була притока Дніпра й кожен для себе копав копанку, а я тоді сусідам запропонував об'єднатися, щоб ставочок зробити. Зараз тут карась є, в'юн, жаби, черепахи. По колу обсадив калиною. Біля ставка посаджені грядки — помідори, огірки, перець, баклажани. — З мене городник дуже поганий, зате посадив 700 дерев по периметру всієї земельної ділянки — сосонки, дубки, ялинки. Людей наймаю, щоб помагали обробляти землю й обкошувати бур'яни. Цього року як ніколи посадив багато помідорів. Купив скільки мені треба, але то один, то другий сусід приніс, то прийшлося досадити. 10 кущів огірків посадив, і хватить з мене. Минулого року було 12, то ходив по селу роздавав. За ставком двоповерховий будинок, що Теліженко називає 'готелем'. На першому поверсі — майстерня, на другому — житлові кімнати й тераса. Приміщення завалені старими речами. Багато раритетів — свічники, дзвіночки. Перед входом до майстерні — плита з казаном, мангал. — Юшка тут вариться за 30 хвилин. Їсти готую сам. Інколи допомагає кум, — каже Теліженко. — Дружина в мене дуже смачно готує, але їй немає коли. Найбільше люблю її плов. У студентському гуртожитку в кімнаті навпроти жив казах і навчив готувати справжній плов. Тільки він з конини робив, а дружина — зі свинини. Виходить геніально. Ще люблю квашений кавун. Його дуже легко робити: житня солома, бочка — і вперед. У Черкасах Теліженко має трикімнатну квартиру та майстерню, проте більшість часу працює в селі. Одружений із 61-річною Олександрою Теліженко. Мають доньку Олесю, 29 років, та сина Тараса, 37 років. — Це вже більше, ніж любов. Напевно, така доля, бо ми з нею і не знайомилися. Був у другому класі, а вона в першому. Ходили в один гурток, в одній школі, потім в одному училищі, потім в інститут, а тоді спільні діти, — жартує Микола Тимофійович. — В училищі ми були ще як брат і сестра: я до дівчат ходив, до неї — хлопці. Потім уже після армії поєднали долю. Вона була відмінницею, а я на два-три вчився. Зараз дружина в мене найкращий критик. Молю Господа, щоб дав здоров'я, бо все, що запланував, треба встигнути. Багато речей роздаровую: хочу, щоб у всіх друзів була згадка про мене. Але треба й зробити свій золотий запас, — розповідає Микола Тимофійович. — Син Тарас закінчив училище за спеціальністю різьба, але по цій дорозі не пішов. Захотів у Київську художню академію на менеджмент. Має потяг не так до малювання, як до якоїсь естетики. Подобається займатися дизайном, має вишуканий смак. Інколи і мені щось підказує. Донька закінчила Львівську національну академію мистецтв. Живе разом з чоловіком та дітьми у Києві. Олеся — то така одержима натура. Їй була відкрита дорога в Києво-Могилянську академію без екзаменів, а вона за місяць до вступу заявляє: 'А ви що, не знали, що я на моделювання хочу?'. А там же малювати треба вміти. Почав учити й нормально здала екзамен. Тоді була частина платного і державного. Але на той рік потрапили багато родичів ректора, проректора й, коротше, їй місця не вистачило — пішла на платне. Ніякої зарплати не бачив — усе віддавали на навчання. Пару років платили, а потім когось відрахували і їй звільнилося місце. Ще так співпало: треба їй диплом захищати й вона виграє президентський грант для обдарованої молоді від Кучми на створення колекції сучасного одягу 'Древо роду'. Така вона пробивна — у матір пішла, але характер мій. Господар згадує, що забув замовити пульт до телевізора у Черкасах. Старий розбився. — Оце тільки 'Україна' показує. Протівнєйший канал. Рідні на день народження подарували мобільний телефон, а я зразу не знав, як його відключати. Колись було 250 гривень на рахунку, з Олександрою поговорив та поклав на стіл. І говоримо з хлопцями. А тоді щось другий раз передзванюю, а мені каже: 'Недостаточно грошей'. Думаю: як так? 250 гривень було. Тоді приїжджаю додому, а жінка каже: я чула все, що ти про мене думаєш, з ким ви говорили, де були, — сміється. Запрошує на обід. На стіл надворі ставить велику миску з макаронами по-флотськи та салат з яйця й зелені. 9 ліжок є на дачі Миколи Теліженка. Якось приїжджав у гості ансамбль 'Галичанка' з 25 осіб. Усіх розмістив у дворі. Інна ІЩУК, Ірина ПАТЛАТЮК Джерело: <a href='http://gazeta.ua/art... |
9 липня 2013
|
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Перейти до: навігація, пошук Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Звенигородка (значення).Звенигородка Герб Звенигородки Центральна частина Звенигородки Звенигородка на карті Звенигородського району Основні дані Країна Україна Регіон Черкаська область Район/міськрада Звенигородський район Звенигородська міськрада Код КОАТУУ 7121210100 Засноване 1394 Магдебурзьке право 30 квітня 1792 Статус міста з 1938 року Населення ?18 330 (01.01.2011)[1] Площа 20,8[2] км? Поштові індекси 20200-20207 Телефонний код +380-4740 Координати 49°04?11? пн. ш. 30°58?04? сх. д.Координати: 49°04?11? пн. ш. 30°58?04? сх. д. Висота над рівнем моря 148 м Водойма р.Гнилий Тікич День міста 23 серпня Відстань Найближча залізнична станція Звенигородка До станції 12 км До обл./респ. центру - фізична 88,5 км [3] - залізницею 125 км - автошляхами 114 км До Києва - фізична 154 км Міська влада Адреса 20200 м.Звенигородка,, просп.Шевченка, 63 Веб-сторінка http://www.zven.gov.... Міський голова Олександр Саєнко Звенигоро?дка (Звенигород) — місто в Україні, районний центр Звенигородського району Черкаської області. Розташоване на річці Гнилий Тікич за 114 км від обласного центру — міста Черкаси та 12 км від залізничної станції Звенигородка. Населення — 18,3 тисяч осіб (2011). У межах сучасного міста виявлено кам'яні знаряддя праці доби бронзи, предмети скіфських часів та поселення черняхівської культури.Зміст [показати] Історія[ред.] Докладніше: Історія Звенигородки За існуючою легендою середини XIX століття давній замок був розташований за 3 км від сучасного міста, навколо конусоподібної гори. На одній з його веж нібито висів дзвін, яким населення повідомлялось про напад ворогів. Згідно з легендою, назва міста походить від назви гори (Звенигора — Звенигород).[4] Початковою назвою було Звинигород. Перша згадка про Звинигород відноситься до 1394 року. Каленик Мишкович був намісником Свидригайла в Звинигороді. 1484 Менґлі I Ґерай спустошив київські землі і спуштошив околиці Звинигорода також, але замок вистояв. В цей цас перестали існувати також торгові шляхи. 1498 Олександр Ягеллончик назначив князя Констянтина Острозького намісником в Звинигороді,Вінниці та Браславлі. В зв'язку з тим, що князь Острозький попав на сім років в московський полон, намісником на той час був назначений князь Михайло Васильович Збаражський. Після повернення з Московщини князь Острозький знову отримав Звинигород, а після нього його син Ілля. В цей час посилилисьтатарські напади і старі торгові шляхи між містами перетворені були на Чорний шлях. Звинигород стояла на самому Чорному шляху. 1541 татари вщент знищили Звиногород, в люстрації 1545 Звиногородький замок не існував. Замок був відбудований, але на ін. місці, там де зараз сучасне місто. Намісником на замку проти татарських нападів був князь Федір Сангушко. З 1569 Звинигородщина відійшла до щойно утвореного Брацлавського воєводства. Першим тутешнім старостою — вочевидь, номінальним (оскільки сталого населення не було), був тоді князь Корецький, після нього з 1579 Юрій Струс. В тому часі татари знищили Звенигогодський замок і Звенигородка стояла пусткою. В 1616 ці землі привласнив собі руський воєвода Ян Данилович і приєднав до свого корсуньського староства. В 1633 король дав Звенигородки подільському воєводі Мартину Казановському. Після захоплення Правобережної України шляхетською Польщею 1569 року посилюється соціально-економічний гніт населення, яке зазнавало великих утисків від феодалів. Жителі сплачували панам численні податки: чопове, подимне, шкіряне, що спричиняло заворушення пригноблених. Під час визвольної війни українського народу 1648–1654 під проводом Богдана Хмельницького жителі міста повстали й вигнали польську шляхту. У 1648–1667 роках Звенигородка входила до складу Корсунського полку. За Андрусівським перемир'ям 1667 Правобережна Україна лишилась у складі Польщі, і населенню Звенигородки довелося й далі терпіти гноблення з боку польської шляхти. Після придушення Коліївщини Звенигородка неодноразово переходила від одного власника до іншого. 1792 року король Понятовський Станіслав-Август затвердив Звенигородці герб і надав статусу міста за магдебурзьким правом. У 1793 році правобережні землі України приєднано до лівобережних в складі Росії. З 1795 року Звенигородка ввійшля до складу Вознесенського намісництва, а з січня 1798 року стала повітовим містом Київської губернії.[5] Після повалення самодержавства в Звенигородці почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів.[6] Восени 1917 року в місті виникла більшовицька організація із 17 чоловік. Протягом 1917 створилися профспілкові організації друкарів та швейників. Водночас з цим на Звенигородщині заявила про себе ще одна сила — Вільне козацтво. Звенигородський кіш Вільного козацтва тривалий час тримав владу на теренах повіту у своїх руках. З ліквідацією волостей в 1923 році Звенигородка стає центром однойменного району, а з 1927 року її віднесено до категорії селищ міського типу. 1938 року Звенигородку було віднесено до категорії міст районного підпорядкування. 18 червня 1942 року нацистською владою в Звенигородці проведена «єврейська акція» — розстріляно 1375 євреїв. Транспорт[ред.] Вулиця Тараса Шевченка Через місто проходить автошлях Черкаси—Умань—Гайсин—Брацлав (317 км), побудований у 1961 році під керівництвом інженера-автошляховика Степана Кожум'яки. Музеї[ред.] Музей-садиба Агатангела Юхимовича Кримського. Звенигородський краєзнавчий музей. Пам'ятники[ред.] Пам'ятний знак воїнам Армії УНР[ред.] 25 червня 2011 року з ініціативи благодійної ініціативи «Героїка» у місті було урочисто освячено та відкрито Пам'ятний знак воїнам Армії УНР. Відкрив урочистий захід пан Станіслав Лячинський, науковий співробітник місцевого краєзнавчого музею, який розповів про козацькі традиції Звенигородщини. Після виступу пана Лячинського розпочалась панахида за воїнами Армії УНР, яку відправив панотець Василь Карп'юк (УАПЦ).[7] Відомі люди[ред.] У Звенигородці народився Іван Криницький, український зоолог-фауніст, професор Харківського університету. Звенигородку неодноразово навідував і жив там філолог, сходознавець, історик, академік, перший секретар Академії Наук України Кримський Агатангел Юхимович. Протягом 40 років ним було зібрано матеріали і підготовлена до друку працю «Звенигородщина: Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектичного». На початку 20-х років 19 століття на службу в гусарський полк у Звенигородці за сатиричні вірші переведено поета-партизана Вітчизняної війни 1812 року Дениса Давидова. В місті часто бував російський байкар Іван Крилов, що з 1797 по 1801 проживав у селі Козацькому Звенигородського повіту. Тут він написав трагедію «Тріумф» та комедію «Пиріг».[8] Проїздом, повертаючись з Кам'янки на службу до міста Кишинева, зупинявся О. С. Пушкін. Двічі місто відвідав Т.Г.Шевченко. 1883 року в Звенигородці народився Магазинер Яків Самійлович — український скрипаль, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (1938), від 1922 року — професор Київської консерваторії. 1925 року в Звенигородці народився Забочень Михайло Степанович — український колекціонер (філокартист). 1957 року в місті народився Кармазін Юрій Анатолійович — український політик. Теліженко Микола Матвійович — Заслужений художник України. Теліженко Олександра Василівна — Заслужений художник України. Іщенко Олександр Борисович — громадський діяч. Шульга-Шульженко Михайло Іванович — український поет; репресований. 1978 року звенигородський лікар Адольф Черненко успішно зробив операцію на очах видатному автошляховику, борцю за мовні й культурні права українського народу Степану Кожум'яці. уродженцем міста є народний артист УРСР Маняченко Анатолій Олексійович. Примітки[ред.] Стаття Zwinogr?dka у Географічному словнику Королівства Польського та інших земель слов'янських, том XIV (Worowo — ?y?yn) з 1895 року (пол.) Інститут історії України, 18 червня ? Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc) ? Сайт Верховної Ради ? maps.vlasenko.net(рос.) ? рос. дореф. Похилевичъ Л. Сказанiя о населенныхъ м?стностяхъ Кiевской губернiи. — Кіевъ, 1864. стор. 377. ? Полное собрание законов Российской империи, т.25, СПб., 1830, стор.26. ? Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні, т.2, стор. 15 — 16. ? У Звенигородці відкрили пам'ятник воїнам Армії УНР ? И. А. Крылов. Сочинения, т.1. Москва., 1969, стор.64. |
8 липня 2013
|
Звенигородка (укр. Звенигородка) — город, районный центр, Звенигородского района Черкасской области. В ХІХ столетии город Звенигородского уезда Киевской губернии. Вид на Католический костел 09.09.2012 Памятник Т.Г. Шевченко В городе сохранилась застройка XIX ст. История На территории современной Звенигородки обнаружены каменные орудия труда бронзовой эпохи, предметы скифских времен и поселения черняховской культуры. Город возник еще во времена Киевской Руси. XI столетие нашей эры наиболее вероятное время закладки древнего Звенигорода в качестве оборонительного сооружения от набегов кочевников. По легенде, он был расположен в 3 км от современного города вокруг конусообразной горы. На одной из его башен якобы висел колокол, с помощью которого население сообщало о нападении врагов. Согласно легенде, название города происходит от названия горы (Звенигора — Звенигород). Первое упоминание о Звенигородском замке (о Звенигороде как о городе) датируется 1394 годом. Летописные упоминания свидетельствуют, что во время монголо-татарского нашествия город был полностью разрушен. Звенигород, или Звенигородка, снова начинает упоминаться в исторических источниках только с конца XIV в. В 1506 г. хан Менгли-Гирей отдал великому князю Литовскому Сигизмунду эти земли. Звенигородский замок, находившийся на пути от Брацлава к Киеву, часто подвергался нападению татар, которые и разрушили его. В 1545 г. по просьбе брацлавських мещан замок был отстроен, а в конце столетия близ него снова поселился город, который получил старое название — Звенигородка. В 1557 г. состоялась ординация (регистрация) городов и городков Большого княжества Литовского, где отмечалась также и Звенигородка. Это ставило ее рядом с городами, которые имели магдебургское право. В 1628 г. король Сигизмунд Август отдал Звенигородку в пожизненное использование кастеляну Галицкому Козаковскому. К тому времени город входил в Корсунское староство, и в 1630 г. им владел Данилович. В 1639 г. городом владела жена Богуславского старосты Козаковского Анна. Через двадцать лет город был отдан полковнику Выговскому за «содействие полякам под Киевом против Московского войска». 30 апреля 1792 г. город получил привилегию польского короля Станислава Августа по поводу восстановления в 3венигородке прав свободного города и предоставления герба. Герб города, связанный с легендой о Звенигоре, воссоздавал гору, обнесенную частоколом. На ней изображение воина с обнаженным мечом в одной руке и щитом в другой. На щите изображен крест. 17 января 1798 г. создан Звенигородский уезд Киевской губернии. В ревизии 1765 г. Звенигородка упоминается так: «замок кругом обнесен лубовым частоколом. В местечке евреев нет, кроме арендаря: изб 134?. К 1864 г. площадь города занимала 5668 десятин земли, было 600 домов. В городе проживало: православных — 4620, римских католиков — 271, раскольников — 47, евреев — 2341. Существовали три церкви: соборная церковь во имя Преображения Господнего, каменная, построенная в 1820 г. на месте старой, деревянной (в 1706 г. построенной); Успенская приходская церковь, деревянная, построенная в 1700 г.; в XVIII в. существовала церковь во имя Восхождения Святого Духа. В городе существовал латинский костел, построенный около 1766 г. При нем была латинская семинария. Наистарейшее строение Звенигородки — Преображенский костел 09.09.2012 В советский период помещения костела использовалось под автостанцию Римско-католическая христианская церковь Преображения Господнего В 1892 г. была открыта железнодорожная станция Звенигородка. В 1905 г. начало работать Звенигородское коммерческое училище. 12.04.1923 г. в рамках административно- территориальной реформы создан Звенигородский район. В 1938 г. Звенигородку отнесено к категории городов районного подчинения. Во время Великой Отечественной войны — 28 января 1944 в ходе Корсунь-Шевченковской операции в Звенигородке войска 6-й танковой армии 1-го Украинского фронта соединились с войсками 5-й Гвардейской танковой армии 2-го Украинского фронта, окружив крупную группировку немецко-фашистских войск. Внешний вид нового жилого массива в Звенигородке [1960-70 гг.] Установка памятника Ленину в Звенигородке 1972 г. Открытие памятника Т.Г. Шевченко в Звенигородке 1981 г. На территории г. Звенигородка расположено предприятие — ОАО «Звенигородский сыродельный комбинат», которое изготовляет широкий ассортимент молочных изделий. Среди них — сыр «Звенигородский», известный не только в Украине, но и далеко за её пределами. В городе действуют 4 строительные организации, способные выполнять строительные работы на сумму около 8 млн гривен. Крупнейшее из них — ЧП «Райагрострой», которое выполняет комплекс общестроительных работ на объектах соцкультбыта, промышленного и сельскохозяйственного строительства, а также специальные виды работ. Звенигородка 28.04.2011 Памятник Ленину в Звенигородке Центральные улицы Автостанция В Звенигородке работают 7 общеобразовательных школ; 6 дошкольных заведений; филиал Восточноевропейского университета; профессионально-техническое училище № 16. В настоящее время в городе действует районный Дом культуры имени Т.Г. Шевченко. Звенигородская центральная районная больница располагает стационарным отделением, в поликлинике предоставляются услуги врачей девятнадцати специальностей. Основными направлениями экономической деятельности можно считать сельскохозяйственное производство; перерабатывающую, пищевую промышленность; лесное хозяйство; профтехобразование; строительство; торговлю. Дом Крымских Мемориал славы погибшим за отчизну в Великой Отечественной войне Памятный знак воинам Армии УНР 25 июня 2011 года по инициативе благотворительной инициативы «Героика» в городе было торжественно освящен и открыт Памятный знак воинам Армии УНР. Вернуться к содержанию ? Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Звенигородка, город находится в середине своего уезда на перекрестке трех почтовых дорог на города: Таращу, Умань и Новомиргород От Киева отстоит в 187 верстах. Расположен при речке Гнилом Тикиче, при впадении в оный двух ручьев: Звенигорода и Погибной. В 3-х верстах от города близ деревни Гузовки есть конусообразная гора, называемая Звенигорой высотой до 65 саженей, и в окружности до 130. Говорят, что эта гора насыпана руками человеческими. С трех сторон она окружена болотом, а вдоль скатов сделан искусственный на нее въезд. Вершина ее покрыта кирпичным мусором, между коим попадаются обломки каменных плит. Говорят, что древний Звенигород был расположен около описанной горы, а на самой вершине ее стоял замок На одной из его башен висел колокол (звон по малороссийски), которым жители города созывались в нужных случаях, почему и город назван Звенигородом. В древних летописях часто упоминается город Звенигород и не подлежит сомнению, что во многих случаях должно разуметь нынешнюю Звенигородку, хотя исследователи польского направления стараются доказать, что город этот возник во времена польского владычества, а упоминаемого в летописях Звенигорода ищут в разных местах, даже под самими стенами Киева. Некоторые намеки о позднейшей участи Звенигорода заключаются в привиллегии, выданной городу Звенигорода королем Станиславом Августом в 1792 году. Там говорится, как бы в подтверждение тождества Звенигорода летописцев с нынешней Звенигородкой, что некогда замок Звенигородский с принадлежавшим к нему городом, находясь между городами Брацлавом, Черкасами и Каневом, давал совместно с прилежавщими деревнями подводы, едущим из Брапдава в Киев послам, но что в последствии он был разорен Татарами и оставался в запустении до 1545 года, когда по просьбе Брацлавских мещан, жаловавшихся на отягощение их подводной повинностью, Звенигородский замок вновь выстроен, чтобы служить переменной станцией для проезжающих на обывательских подводах и для защиты местности К концу того же столетия заселился вновь и город, а жители его получили привиллегии, в последствии ими утраченные. Так как города, особенно Русские, по понятиям того времени, считались коронными имениями, доходы которых должны идти на содержание шляхетских родов, то Звенигорода переходила по королевским грамотам во временное владение многих польских фамилий Так в 1628 году король Сигизмунд Август отдал ее в пожизненное владение каштеляну Галицкому Козаковскому. Тогда этот город входил в состав Корсунского старосгва и вместе с ним в 1630 году поступил во владение Даниловича. В 1639 году Звенигородский ключ с городом утвержден за женою Богуславского старосты Козаковского Анной, из Потоцких. Двадцать лег спустя, в 1659 году, Звенигорода с ключем пожалована в потомственное владение полковнику Выговскому — сыну гетмана малороссийского Ивана Выговского, за принятие латинской веры и за содействие полякам под Киевом против Московских войск. Выговский переуступил Звенигородское имение коронному хорунжему Яблоновскому; жена Яблоновского Теофиля передала Феликсу Солтыку. От Солгыка Звенигородка перешла к Потоцкому, в фамилии коего Русским уже правительством Звенигородское староство оставлено с 1803 года, в пятидесятилетнем эмфигеутическом владении, которое прекратилось в 1853 году 16-го августа. Впрочем, Звенигородка исключена была из частного владения еще в прошлом столетии; и в 1799 году наименована уездным городом вместо Калниболот. В ревизии 1765 года Звенигородка описывается следующим образом: «замокь кругомъ обнесень дубовымь частоколомъ; при воротахь казармы для козаковъ и ареапантовь, покрьтыя землей, а на нихь башня для стражи. Напротивь воротъ строеніе покрытое лубами, кладовая дубовая сь балкономъ для обороны отъ гаидамаковь; конюшня и возовня покрыты землей. Въ местечкзь евреевь нетъ кромгъ орендаря; избъ 134. Доходь староства 30,682 злотыхъ, а сь местечка 20,089.» Герб данный городу в привиллегии 1792 года основан на вышеприведенном предании о Звенигоре и изображает гору, окруженную частоколом, а на ней воина с обнаженным мечем в одной руке и с щитом в другой. На щите виден крест. Ныне Звенигородка занимает пространства 5668 десятин, домов имеет до 600, из коих только 6 кирпичных. Жителей обоего пола: православных 4620, римских католиков 271, раскольников 47, евреев 2341. Городской доход простирается до 5000 рублей, запасного капитала город имеет 30000. Торговля и промышленность в руках евреев. По ревизии числилось в Звенигорода купцов из христиан 10, евреев 36, граждан 144, мещан христиан 2700, евреев 715. Мещане из христиан занимаются большей частью земледелием на городских землях. В городе есть небольшое раскольническое (беспоповцы) общество, живущее особняком. Оно образовалось в 1797 году приходом сюда из деревни Лисгвина, близ Корсуня, до 100 человек. Половина из поселившихся первоначально раскольников приняли в разное время православие. Остальные, по видимому, готовы вступить в общение с церковью. Соборная церковь во имя Преображения Господня, каменная, построена в 1820 году тщанием протоиерея Иоанна Радзимовского, при помощи прихожан и посторонних благотворителей Прежняя деревянная Преображенская церковь, как видно из визиты 1741 года Корсунского деканата, была построена в 1706 году на другом месте. Приходских дворов, равно как и Успенская, имела во время визиты 50. Священники обеих существовавших тогда церквей Леонтий Микитович и Павел Григорович посвящались в Переяславле и получили впоследствии презенты от княгини Яблуновской, в Заваловке, в 1739 году. Причт соборный получает содержание как жалованьем от казны по штатам для уездных соборов определяемым, так и от земли, коей собору принадлежит 33 десятины. Успенская приходская церковь деревянная, построена, как видно из той же визиты в 1700 году. Причт ее получает жалованье по 5-му классу сельских церквей; земли имеет также 33 десятины. Еще в ХУІІІ веке существовала и третья церковь во имя сошествия Святого Духа, на месте близ нынешних присутственных мест, обозначенном прежде особым памятником, который недавно разрушен евреями. В городе есть латинский костел, построенный при бывших в Звенигорода польских старостах около 1766 года. Староста Феликс Салтык щедро снабдил его фундушем. При костеле прежде находилась латинская семинария. В пользование ксендза отведено казенной земли 30 десятин. В костеле находится образ преподобного Антония Падуанского, признаваемый латинянами чудотворным. Вернуться к содержанию ? Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона Звенигородка — у. г. Киевской губ., при р. Гнилом Тикиче. Название города объясняют тем, что прежде он находился на высокой горе, в 7 верстах от теперешнего его местоположения; там стоял замок с колокольнею, с которой звонили в случае появления неприятелей. З. замок был разрушен татарами и возобновлен в 1545 г. З. стала уездным гор. в 1796 г. Жит. 13127. Правосл. 6872, раскольников 151, римско-католиков 194, евреев 6272 и т.д. Дворян 1010, духовных 36, купцов 104, мещан 10347. и т. д. Городских расходов 37678 руб., в том числе на содержание город. управления 8063 р., на народное образование 1166 р., на благотворительную часть 680 р., на врачебную 360 р. Фабрик и заводов 7 (мельн. 2, винокуренно-дрожжевой зав. 1, пивомедоваренных 2 и кирпичных 2). Торговля незначительна. Больница, мужское и женское 2-классные училища, библиотека, типография, книжная лавка, еврейская богадельня. З. уезд занимает, по статистическим исследованиям министерства внутренних дел, 289381 дес. Поверхность у. волнистая. Высшие точки при с. Репки 799 ф. и при с. Федюкове 788 ф. Почва у. черноземная, но в северной части попадается песок, смешанный местами с черноземом. В у. находится гранитные каменоломни при с. Воронове и Василькове. В 1890 г. добыто гранита 263 кв. саж. При с. Каетановке добывается жерновой песчаник. Белая глина попадается по всему у. и идет для окраски крестьянских домов. Лучшая глина около с. Юрковки и Новоселицы. Каменный уголь добывается в с. Екатеринополе; в 1890 г. его добыто 693300 пд. Главная р. у. Гнилой Тикич, с притоками Поповка, Шпола и Россоховатка. По исследованию 1880 г., всех лесов было у владельцев 24901 дес., у крестьян 220 дес. Всех жителей в у. 236280. Православных 213652, евреев 17797, рим.-католиков 1010. Крестьян 194806, дворян 798, духовных 1431, купцов 159, мещан 16871, военного звания 18312. Всех населенных мест (1887) 557. У крестьян в 219 селениях было 24926 дворов, с 27256 жилыми строениями. Жители занимаются, главным образом, хлебопашеством. В 1881 г. 73 дворянина имели 113946 дес. земли, 3 купца 757 дес.; у трех владельцев было 42941 дес., свыше 1 т. дес. было у 27 влад., от 500-1000 д. — у 16. Крестьянам в 1878 г. принадлежало 146706 д. надельной земли. У частных владельцев было пахотной земли 86073 дес., огородной 3387 дес., лугов 5617 дес., выгонов 1474 дес. У крестьян было пахотных земель 113498 дес., огородной 20299 дес., луговой 5097 дес., выгонов 3667 дес. В 1881 г. было под рожью 24829 дес., под ячменем 12702 дес., под гречихою 6692 дес., под овсом 18110 дес., под просом 12894 десятины. В последнее время в у. развился посев свекловицы. В 1885 г. под свекловичными плантациями было 6790 дес., и собрано с них свекловицы 814298 берковц. Урожай на некоторых плантациях доходил до 175 бер. с дес. В у. 6 сахарных заводов, с оборотом 2772280 р. Под рапсом у владельцев было 1238 дес. Больших садов в у. немного. Промышленный характер в 1885 г. имели 4 сада величиною от 5 до 8 дес. В 1892 г. было лошадей у помещиков 7379, у крестьян 16356, у горожан 704. В у. 2 конских завода. Рогатого скота 34907 гол., свиней 30520, овец простых 86021 шт., коз 1016. В 1884 г. торгующих было 1236 чел., арендующих земли 267, ремесленников 1566, занимающихся питейной торговлей 343, извозчиков, поденщиков и чернорабочих 10704, занимающихся умственным трудом 815. 3 дрожжевых, винокуренных и водочных зав., с оборотом в 1525330 р., 1 кирпично-изразцовый, 1 механический и т. д. Одно двухклассное училище и 9 одноклассных, не считая церковно-приходских школ и школ грамотности. Больницы были в 2 селах, при 4 сахарных зав. и 3 экономиях, а приемные покои — еще в 4 местах. У. делится на 3 стана и 4 благочинных округа. В у. 7 местечек, в которых есть мещанские управы. Много курганов, городищ, валов и других памятников старины. Вернуться к содержанию ? Большая Советская Энциклопедия Звенигородка — город, центр Звенигородского района Черкасской области УССР, на р. Гнилой Тикич (бассейн Южного Буга), в 12 км от ж.-д. станции Звенигородка (на линии Цветково — Христиновка). 20,4 тыс. жителей (1970). Чугунолитейный, кирпичный, мукомольный, маслосыродельный заводы, плодокомбинат. С.-х. техникум. Во время Великой Отечественной войны 1941—45 28 января 1944 в ходе Корсунь-Шевченковской операции в З. войска 6-й танковой армии 1-го Украинского фронта соединились с войсками 5-й Гвардейской танковой армии 2-го Украинского фронта, окружив крупную группировку немецко-фашистских войск. Вернуться к содержанию ? Метрические книги по городу Звенигородка находящиеся на хранении в ГАЧО Київська губернія Київська єпархія Соборно-Преображенська церква, м.Звенигородка Звенигородського повіту Єрківської волості Народження: 1871-1877: ф.931, оп.1, спр.61; 1876: ф.931, оп.1, спр.190; 1878: ф.931, оп.1, спр.190; 1881: ф.931, оп.1, спр.190; 1883: ф.931, оп.1, спр.190; 10.1885-07.1894: ф.931, оп.1, спр.332; 10.1894-1899: ф.931, оп.1, спр.498; 1895: ф.931, оп.1, спр.524; 1897: ф.931, оп.1, спр.524; 1898: ф.931, оп.1, спр.572; 1900: ф.931, оп.1, спр.466а; 1901-1904: ф.931, оп.1, спр.625; 1902: ф.931, оп.1, спр.644; 1903: ф.931, оп.1, спр.666; 1904-1908: ф.931, оп.1, спр.683; 1909-1912: ф.931, оп.1, спр.776а; 1913: ф.931, оп.1, спр.872; 1914: ф.931, оп.1, спр.888; 1915: ф.931, оп.1, спр.776а; 1916-1919: ф.931, оп.1, спр.888; 1919: ф.931, оп.1, спр.930; 1920: ф.931, оп.1, спр.466а Шлюб: 1881: ф.931, оп.1, спр.190; 1883: ф.931, оп.1, спр.190; 1892: ф.931, оп.1, спр.466а; 1895: ф.931, оп.1, спр.524; 1897: ф.931, оп.1, спр.524; 1898: ф.931, оп.1, спр.572; 1900: ф.931, оп.1, спр.466а; 1901: ф.931, оп.1, спр.631; 1902: ф.931, оп.1, спр.644; 1903: ф.931, оп.1, спр.666; 1904-1908: ф.931, оп.1, спр.683; 1909-1912: ф.931, оп.1, спр.776а; 1913: ф.931, оп.1, спр.872; 01.-04.1914: ф.931, оп.1, спр.466а; 1914: ф.931, оп.1, спр.888; 1915: ф.931, оп.1, спр.776а; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.888; 1920: ф.931, оп.1, спр.466а Смерть: 1876: ф.931, оп.1, спр.190; 1881: ф.931, оп.1, спр.190; 1883: ф.931, оп.1, спр.190; 1892: ф.931, оп.1, спр.466а; 1895: ф.931, оп.1, спр.524; 1897: ф.931, оп.1, спр.524; 1898: ф.931, оп.1, спр.572; 1900: ф.931, оп.1, спр.466а; 1901: ф.931, оп.1, спр.631; 1902: ф.931, оп.1, спр.644; 1903: ф.931, оп.1, спр.666; 1904-1908: ф.931, оп.1, спр.683; 1910: ф.931, оп.1, спр.776а; 01.-02.1911: ф.931, оп.1, спр.717; 1912: ф.931, оп.1, спр.776а; 1913: ф.931, оп.1, спр.872; 1914: ф.931, оп.1, спр.888; 1915: ф.931, оп.1, спр.776а; 1917: ф.931, оп.1, спр.888; 1919: ф.931, оп.1, спр.930; 1920: ф.931, оп.1, спр.466а Київська губернія Київська єпархія Успенська церква, м.Звенигородка Звенигородського повіту Єрківської волості Народження: 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.120; 1877-1885: ф.931, оп.1, спр.201; 1882: ф.931, оп.1, спр.267; 1882: ф.931, оп.1, спр.268; 1883: ф.931, оп.1, спр.120; 1885-1887: ф.931, оп.1, спр.120; 1885: ф.931, оп.1, спр.267; 1888: ф.931, оп.1, спр.255; 1888-1891: ф.931, оп.1, спр.267; 1889-1891: ф.931, оп.1, спр.268; 1892: ф.931, оп.1, спр.466а; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.267; 1894: ф.931, оп.1, спр.268; 1897: ф.931, оп.1, спр.524; 1898: ф.931, оп.1, спр.572; 1900: ф.931, оп.1, спр.601; 1901: ф.931, оп.1, спр.631; 1902: ф.931, оп.1, спр.644; 1903: ф.931, оп.1, спр.666; 1904-1905: ф.931, оп.1, спр.601; 1906-1909: ф.931, оп.1, спр.717; 1910: ф.931, оп.1, спр.601; 1911-1913: ф.931, оп.1, спр.822; 1914: ф.931, оп.1, спр.466а; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.822; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.601 Шлюб: 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.120; 1882: ф.931, оп.1, спр.267; 1882: ф.931, оп.1, спр.268; 1883: ф.931, оп.1, спр.120; 1885-1887: ф.931, оп.1, спр.120; 1885: ф.931, оп.1, спр.267; 1888: ф.931, оп.1, спр.255; 1888-1891: ф.931, оп.1, спр.267; 1889-1891: ф.931, оп.1, спр.268; 1892: ф.931, оп.1, спр.466а; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.267; 1894: ф.931, оп.1, спр.268; 1897: ф.931, оп.1, спр.524; 1898: ф.931, оп.1, спр.572; 1900: ф.931, оп.1, спр.601; 1901: ф.931, оп.1, спр.631; 1902: ф.931, оп.1, спр.644; 1903: ф.931, оп.1, спр.666; 1904-1905: ф.931, оп.1, спр.601; 1906-1909: ф.931, оп.1, спр.717; 1910: ф.931, оп.1, спр.601; 1911-1912: ф.931, оп.1, спр.822; 1912: ф.931, оп.1, спр.865; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.822; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.601 Смерть: 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.120; 1882: ф.931, оп.1, спр.267; 1882: ф.931, оп.1, спр.268; 1883: ф.931, оп.1, спр.120; 1883: ф.931, оп.1, спр.120; 1885-01.1887: ф.931, оп.1, спр.120; 1885: ф.931, оп.1, спр.267; 1888: ф.931, оп.1, спр.255; 1888-1891: ф.931, оп.1, спр.267; 1889-1890: ф.931, оп.1, спр.268; 1892: ф.931, оп.1, спр.466а; 1894-1895: ф.931, оп.1, спр.267; 1894: ф.931, оп.1, спр.268; 1897: ф.931, оп.1, спр.524; 1898: ф.931, оп.1, спр.572; 1900: ф.931, оп.1, спр.601; 1901: ф.931, оп.1, спр.631; 1902: ф.931, оп.1, спр.644; 1903: ф.931, оп.1, спр.666; 1904-1905: ф.931, оп.1, спр.601; 1906-1909: ф.931, оп.1, спр.717; 1910: ф.931, оп.1, спр.601; 1912: ф.931, оп.1, спр.822; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.822; 1917-1918: ф.931, оп.1, спр.601 Київська губернія Звенигородський деканат Звенигородський костьол, м-ко Звенигородка Народження: 1839: ф.661, оп.1, спр.296; 08.-12.1858: ф.363, оп.1, спр.12; 1863-1864: ф.931, оп.1, спр.37; 1867-1872: ф.931, оп.1, спр.37; 1874-1877: ф.931, оп.1, спр.37; 1878-1887: ф.931, оп.1, спр.209; 1889: ф.931, оп.1, спр.209; 1890: ф.931, оп.1, спр.37; 1892: ф.931, оп.1, спр.37; 1894-1897: ф.931, оп.1, спр.209; 1900-1913: ф.931, оп.1, спр.600; 1914-1919: ф.931, оп.1, спр.887; 1914: ф.931, оп.1, спр.2418 Шлюб: 1839: ф.661, оп.1, спр.295; 1858: ф.363, оп.1, спр.12; 1863-1864: ф.931, оп.1, спр.37; 1867-1872: ф.931, оп.1, спр.37; 1874-1877: ф.931, оп.1, спр.37; 1878-1887: ф.931, оп.1, спр.209; 1889: ф.931, оп.1, спр.209; 1892: ф.931, оп.1, спр.37; 1894-1897: ф.931, оп.1, спр.209; 1900-1910: ф.931, оп.1, спр.600; 1903: ф.931, оп.1, спр.3225; 1909: ф.931, оп.1, спр.2418; 1911: ф.931, оп.1, спр.2418; 1912-1913: ф.931, оп.1, спр.600; 1914-1917: ф.931, оп.1, спр.887; 1919: ф.931, оп.1, спр.887 Смерть: 1838: ф.661, оп.1, спр.275; 1839: ф.661, оп.1, спр.297; 1858: ф.363, оп.1, спр.12; 1863-1864: ф.931, оп.1, спр.37; 1867-1872: ф.931, оп.1, спр.37; 1874-1877: ф.931, оп.1, спр.37; 1878-1887: ф.931, оп.1, спр.209; 1889: ф.931, оп.1, спр.209; 1892: ф.931, оп.1, спр.37; 1894-1897: ф.931, оп.1, спр.209; 1900-1913: ф.931, оп.1, спр.600; 1914-1917: ф.931, оп.1, спр.887 Київська губернія Звенигородський повітовий рабинат м. Звенигородка Народження: 1904: ф.931, оп.1, спр.394 Київська губернія Звенигородське повітове поліцейське управління м.Звенигородка Звенигородського повіту Народження: 1891-1892: ф.931, оп.1, спр.198а; 1894: ф.931, оп.1, спр.198а Шлюб: 1890: ф.873, оп.1, спр.2; 1900-1902: ф.873, оп.1, спр.4; 1900-1903: ф.873, оп.1, спр.5; 1903: ф.873, оп.1, спр.8, 9 Київська губернія Звенигородське повітове поліцейське управління м. Звенигородка Народження: 1891: ф.873, оп.1, спр.3; 1893: ф.873, оп.1, спр.3; 1898: ф.873, оп.1, спр.1, 7; 1901-1905: ф.873, оп.1, спр.1; 1901-1902: ф.873, оп.1, спр.7; 1905: ф.873, оп.1, спр.7 Шлюб: 1900: ф.873, оп.1, спр.7; 1902-1903: ф.873, оп.1, спр.7; 1905: ф.873, оп.1, спр.7 Смерть: 1898: ф.873, оп.1, спр.6, 7; 1904: ф.873, оп.1, спр.6; 1906: ф.873, оп.1, спр.6 Київська губернія Звенигородське повітове поліцейське управління, м. Звенигородка м-ко Рижанівка Шлюб: 1901: ф.873, оп.1, спр.7 Смерть: 1898: ф.873, оп.1, спр.6; 1900: ф.873, оп.1, спр.6; 1904: ф.873, оп.1, спр.6,7; 1906: ф.873, оп.1, спр.6; 1906-1907: ф.873, оп.1, спр.7 |
8 липня 2013
|
Коли туристи прямують до Шевченкових Моринців, то обов’язково проїжджають повз сусіднє селище Шампанія. Звісно, подорожні завжди дивуються: «Звідки така оригінальна назва?» «Я шама шобі пані!» «У наших місцях колись жив пан Енгельгардт. А поряд мешкала стара й шепелява пані. І якщо хтось із проїжджих запитував: «Хто тут із панів живе?», то вона відповідала: «Я шама шобі пані». Так і виник хутір Шампанія», — розповідає місцева листоноша Зінаїда Тарануха. За іншою легендою, котру так само переказують жителі Шампанії з покоління в покоління, у маєтку пана Енгельгардта була економка, котра шепелявила. І коли пан був у від’їзді, а люди приходили і запитували, де пан, то вона ставала на ґанку і з гордо піднятою головою відповідала: «Я шама шобі пані». Ще одну історію про назву селища повідав мешканець Шампанії Леонід Бойко. Він каже, що в садибі Енгельгардта було кілька економій, зокрема в Моринцях, Будищах, Майданівці, Козацькому. Управителем там працював поляк Шампанський. У революцію майно Енгельгардта розтягнули, а частина земель відійшла до села Пединівка. З тих пір цей хутір і почали називати — Шампань (так, до речі, й досі написано на старому вказівнику на в’їзді у село). «У 60–х роках минулого століття, коли відзначалося 150–річчя з дня народження Тараса Шевченка, через наше селище було прокладено дорогу, котра з’єднала Моринці та Шевченкове. Відтоді на картах з’явився й напис «Шампанія», — пояснює Леонід Іванович. Пролетарською вулицею пройдусь У Шампанії нині мешкає 67 сільчан. Це селище чи не єдине на Черкащині, котре має всього одну вулицю під назвою Пролетарська. Будинки на ній, а їх тут 36, розташовані тільки з одного боку і «дивляться» вікнами на ліс. «Живеться нам тут добре. Ми з дружиною свого часу переїхали сюди з Кривого Рогу, побудувалися та так і залишилися назавжди. Поряд бачите який ліс, а опеньків скільки там буває! Природа гарна у нас!» — щиро хвалиться 73–річний мешканець Шампанії Григорій Сорока. У дворі на лавці сидить його дружина Світлана. До подружжя пенсіонерів якраз прийшла листоноша Зінаїда Тарануха і принесла пенсію. Тим часом шляхом повз нас ідуть дві літні жінки. В руках у них — пластикові відра та палиці. «Ми не хутірські, а з Шевченкового. Ходили по гриби та вертаємось із порожніми відрами. Не вродили цього року опеньки», — кажуть нам жартома жіночки. Трохи далі, біля одного з дворів, стоїть кілька відер з апетитними яблуками. Поряд табличка: «Продаю ячмінь, мед». Коли ми зупиняємося там, то з двору майже вибігає його господиня — 82–річна Марія Щербак. «Червоні — по 25 гривень за відро, а «збиранка» — по 15», — каже вона нам. Але дізнавшись, що ми журналісти, Марія Григорівна починає розмірковувати про теперішнє життя–буття. Називає його справжнім знущанням над селянами. «Он виростили пшеницю, а вона — по 700 гривень тонна. А скільки ж туди праці пішло...» — зітхає жінка та починає згадувати минуле. Каже, в останні роки у колгоспі добре було жити, хто не лінувався, гарну зарплату мав, сільські доярки по півтори тисячі одержували тими грішми. «То ж були гроші. На карбованець можна було купити шість хлібин, а пачка сірників 10 копійок коштувала. Зараз у магазинах вибір великий. Але була якось у Черкасах в онуків, бачила, що ковбаса 80 гривень коштує. А на смак — ніяка!» — дивується Марія Щербак. «От якби хліб хоч раз на тиждень привозили» Через кілька хат під тином стоять шість білих мішків. Вони «по вінця» наповнені яблуками. «Це яблука, котрі з дерева попадали, машини із Золотоноші скуповують у нас їх по 25 копійок за кілограм», — пояснює нам Василь Підручний, ще один мешканець Шампанії. Він сидить у своєму дворі біля великого пенька–столу й крутить у руках цигарку. Каже, що його родина продає й молоко, але ж за літр платять по гривні. «Хіба це нормально?» — не приховує здивування чоловік. «Василю, піди корову вижени, бо вже пора», — виходячи з хати, гукає до нього його дружина Галина Шарапова. Вона розповідає нам, що в череді їхнього селища тепер тільки п’ять корів. А раніше були в кожній хаті. «Це двір моєї доньки, а ми живемо трохи далі по вулиці. Діти поїхали в Моринці на храм. Я до цього в Моринцях жила, а тут тільки три роки. Мій чоловік помер вісім років тому, прожили з ним 27 років. А Василь ходив до мене, ще як ми молоді були, та так і не женився. А це забрав назад», — розповідає про свою долю Галина. Вона каже, що живуть із Василем із власного господарства. Добре, що гарбузи на городі гарно родять, то є чим годувати живність. От тільки вода в криницях зникає, може через те, що осінь цього року не дощова випала. Два відра витягнеш, і треба чекати, поки набереться знову. Та ще й з хлібом проблеми, бо ж магазину в Шампанії немає. То ж за хлібом люди їздять до сусідів — у Шевченкове та Моринці. «От якби яка машина хоч раз на тиждень привозила нам хліб», — виказує спільне бажання хуторян Галина Шарапова. Її односельчанка — 60–річна Раїса Бойко — проблему з хлібом вирішує самотужки. Господиня запрошує нас до літньої кухні й показує українську піч, у якій вона завжди пече собі домашній хліб. «Печу хліб раз на два тижні. За один раз поміщається до десяти півторакілограмових хлібин. Майже на півмісяця вистачає», — ділиться з нами пекарськими секретами Раїса Іванівна. Цікаво, що домашні паляниці дуже добре зберігаються і довго не черствіють... І в маленькій Шампанії можна бізнесувати Але в селища із красивою «французькою» назвою не надто втішне майбутнє. У Шампані всього 14 дітей, молодих — лише дві чи три сім’ї на весь хутір, решта ж мешканців — пенсіонери. Та навіть у такому невеличкому хуторі є бізнесмени, які відомі далеко за межами Шампанії. Сини вже згадуваного Леоніда Бойка — Олег та Руслан — створили фірму «Шампаньтранс». Більше 15 років молодші Бойки займаються міжнародними перевезеннями пасажирів та вантажів, співпрацюючи з багатьма туристичними фірмами не тільки в Україні, а й у сусідній Росії. Нині це підприємство має з десяток автобусів марок «Мерседес» та «Сетра». «Перший свій автобус ПАЗ Бойки обміняли на 20 ящиків яблук і п’ять лисячих шкурок. Возили ним на базар людей у Чернівці, Москву, де продавати олію, квашені яблука, цукор, насіння, м’ясо та сало. Це вже згодом змогли пригнати з Чехії новий автобус «Kaроса». Тепер «Шампаньтранс» має сучасні автобуси, котрі замовляють для перевезень пасажирів туристичні фірми та зірки шоу–бізнесу, такі як Ані Лорак, Потап і Настя Каменських, Вєрка Сердючка та інші. Для своїх концертів по Росії та Україні автобус замовляє російський гурт «Сплін» , а торік автобуси з Шампанії супроводжували колону машин після скасування ралі «Париж—Дакар». Нині на цьому підприємстві 34 працівники. Окрім водіїв, є диспетчер, механік, є навіть медпункт. «Шампаньтранс» не лише подорожує своїми автобусами світом, тут створили солідну ремонтну базу і вже ремонтували автобуси чехам та полякам. |
8 липня 2013
|
— уездный город Киевской губернии, при реке Гнилой Тикич. Название города объясняют тем, что прежде он находился на высокой горе, в 7 верстах от теперешнего его местоположения; там стоял замок с колокольнею, с которой звонили в случае появления неприятелей. З. замок был разрушен татарами и возобновлен в 1545 г. З. стала уездным городом в 1796 г. Жителей 13127. Правосл. 6872, раскольников 151, римско-католиков 194, евреев 6272 и т.д. Дворян 1010, духовных 36, купцов 104, мещан 10347. и т. д. Городских расходов 37678 руб., в том числе на содержание город. управления 8063 р., на народное образование 1 166 р., на благотворительную часть 680 р., на врачебную 360 р. Фабрик и заводов 7 (мельн. 2, винокуренно-дрожжевой зав. 1, пивомедоваренных 2 и кирпичных 2). Торговля незначительна. Больница, мужское и женское 2-классные училища, библиотека, типография, книжная лавка, еврейская богадельня. З. уезд занимает, по статистическим исследованиям министерства внутренних дел, 289381 дес. Поверхность у. волнистая. Высшие точки при с. Репки 799 ф. и при с. Федюкове 788 ф. Почва у. черноземная, но в северной части попадается песок, смешанный местами с черноземом. В у. находится гранитные каменоломни при с. Воронове и Василькове. В 1890 г. добыто гранита 263 кв. саж. При с. Каетановке добывается жерновой песчаник. Белая глина попадается по всему у. и идет для окраски крестьянских домов. Лучшая глина около с. Юрковки и Новоселицы. Каменный уголь добывается в с. Екатеринополе; в 1890 г. его добыто 693300 пд. Главная р. у. Гнилой Тикич, с притоками Поповка, Шпола и Россоховатка. По исследованию 1880 г., всех лесов было у владельцев 24901 дес., у крестьян 220 дес. Всех жителей в у. 236280. Православных 213652, евреев 17797, рим.-католиков 1010. Крестьян 194806, дворян 798, духовных 1431, купцов 159, мещан 16871, военного звания 18312. Всех населенных мест (1887) 557. У крестьян в 219 селениях было 24926 дворов, с 27256 жилыми строениями. Жители занимаются, главным образом, хлебопашеством. В 1881 г. 73 дворянина имели 113946 дес. земли, 3 купца 757 дес.; у трех владельцев было 42941 дес., свыше 1 т. дес. было у 27 влад., от 500 - 1000 д. — у 16. Крестьянам в 1878 г. принадлежало 146706 д. надельной земли. У частных владельцев было пахотной земли 86073 дес., огородной 3387 дес., лугов 5617 дес., выгонов 1474 дес. У крестьян было пахотных земель 113498 дес., огородной 20299 дес., луговой 5097 дес., выгонов 3667 дес. В 1881 г. было под рожью 24829 дес., под ячменем 12702 дес., под гречихою 6692 дес., под овсом 18110 дес., под просом 12894 десятины. В последнее время в у. развился посев свекловицы. В 1885 г. под свекловичными плантациями было 6790 дес., и собрано с них свекловицы 814298 берковц. Урожай на некоторых плантациях доходил до 175 бер. с дес. В у. 6 сахарных заводов, с оборотом 2772280 р. Под рапсом у владельцев было 1238 дес. Больших садов в у. немного. Промышленный характер в 1885 г. имели 4 сада величиною от 5 до 8 дес. В 1892 г. было лошадей у помещиков 7379, у крестьян 16356, у горожан 704. В у. 2 конских завода. Рогатого скота 34907 гол., свиней 30520, овец простых 86021 шт., коз 1016. В 1884 г. торгующих было 1236 чел., арендующих земли 267, ремесленников 1566, занимающихся питейной торговлей 343, извозчиков, поденщиков и чернорабочих 10704, занимающихся умственным трудом 815. 3 дрожжевых, винокуренных и водочных зав., с оборотом в 1525330 р., 1 кирпично-изразцовый, 1 механический и т. д. Одно двухклассное училище и 9 одноклассных, не считая церковно-приходских школ и школ грамотности. Больницы были в 2 селах, при 4 сахарных зав. и 3 экономиях, а приемные покои — еще в 4 местах. У. делится на 3 стана и 4 благочинных округа. В у. 7 местечек, в которых есть мещанские управы. Много курганов, городищ, валов и других памятников старины. А. Ф. С. |
5 липня 2013
|
| Закрити |
