Форум Микола Сова

Я на сторожі України ставлю меч!

Більше двадцяти років тому ми, молоді і завзяті рухівці, виборювали у комуністичної московської орди незалежність України. Ми твердо вірили в нашу перемогу. Нас не лякали ні обкомівсько-райкомівські цькування, ні КаГеБістські переслідування, ні звільнення з роботи... Ми били у дзвони (до речі, самвидавча газета Руху, яку я випускав у 1990 році на Монастирищині, так і називалася - «Дзвін»), пробуджуючи суспільство на боротьбу з комуністичною тоталітарною системою. В оддому із віршів цього періоду, що мав символічну назву «Червоний Вій», я писав:
Червоний Вій регоче, аж хрипить,
залізні вже розплющує зіниці...
Гей-гей! А хто там в крайній хаті спить?! -
Прокиньтеся! Бо все це - ні! - не сниться...
Потічки національного пробудження переросли на початку 1990-х років у широку народну ріку, яка знесла ті комуністичні еСеСеСеРівські мури...
Але на місці голови того Червоного Вія виросли десятки і сотні нових, і ця гідра-покручень, розцяцькована уже в синьо-жовті кольори, але по-комуністичному червона за своєю суттю, розповзлась по землях уже незалежної держави.
І настали десять років кучмівської сірої пітьми. Новоявлені ординці, які ще вчора засідали по райкомах і обкомах, шматували тіло незалежної України, привласнюючи за безцінь, а часто геть задурно, заводи, пароплави, палаци, цілі галузі економіки... Вони ставали олігархами - власниками життя, власниками всієї української держави...
Це був час розпачу і зневіри. Тоді народилися рядки:
Нема України й не буде ще сотню літ. - Розпродали! її украли в нас приблуди свої ж, на паперть віддали...
І прийшов 2004 рік, коли українці вийшли на герць із кучмівською номенклатурно-олігархічною ордою. Ми виборювали свободу для себе і честь для нашої держави. Усі розуміли, що так далі жити не можна. Завирував Український Майдан. І, здавалося, що ми, врешті-решт, перемогли. Та вожді і месійки нас не просто зрадили, вони нас продали. Продали наші надії і сподівання...
На цій хвилі розчарування і зневіри людей, до влади прийшли нові ординці. Вони діють за законами класичної орди: випалюючи український національний дух, знищуючи нашу материнську мову, переписуючи правдиву українську історію... Вони накидають кожному українцю нові й нові соціально-економічні ярма.
Із України виганяють Україну, -на їх землі вона уже чужа... -
такою була моя поетична реакція на сьогодення.
Але у мене немає ні найменшого сумніву, що і цю новітню орду ми здолаєм, як це робили українці протягом багатьох століть нашої величної історії, перемагаючи усіляких зайд та загарбників. Переконаний, що саме в такі непевні, темні часи наш український дух лише міцніє.
І цю свою переконаність в нашій перемозі через віршоване слово хочу заживити в душу кожного українця.
«Ні, не піду в еміграцію! -
знайду кулемета і рацію...»
«Нам треба зупинить лавину, -
і ми здолаєм цю орду!»
«Не хочу бути речником, -
я хочу бути багнетом!»
Це головні лейтмотиви моєї збірки поезій.
«Життя триває. ..Точитьсявійна», - написав у свій час Анатолій Лупиніс. Вірю, що українці обов'язково переможуть у цій війні за українську Україну!
Леонід Даценко

Микола Сова

«Я на

сторожі

України

ставлю

меч!»

Такі рядки стали епіграфом до нової книги поезій Леоніда Дацен-ка «І янгол з автоматом на плечі...», яка нещодавно вийшла у світ. Вінє автором збірки віршів «Український лев», що набула широкого розголосу серед читачів. Багато творів цієї книги стали популярними піснями: «Український лев», «Що москалю...», «Євангеліє від Леоніда», «Бандитам тюрми... у приватну власність»...

В нову книгу поезій Леоніда Да ценка увійшли твори, написані протягом останніх двох років. Автор визначає свою поетичну збірку як «захалявну книжку українця». Адже у віршах Леоніда Да ценка кожен читач може знайти наснагу для боротьби за українські цінності. Моєї переконаний, що в наш час, коли «із України виганяють Україну», українці повинні єднатись, щоб перемогти новітню орду. Свою переконаність у цій перемозі через віршоване слово автор хоче перелита в душу кожного читача.

Леонід Даценко — відомий громадсько-політичний діяч, нин[ очолює раду опозиційних сил Черкащини.

Книгу «1 янгол...» заплановано передати у бібліотеки, школи, вузи Черкащини та інших областей України, її буде презентовано на мистецькому вечорі у листопаді цього року.

Замовити книгу можна за адресою: м. Черкаси, вул. Лазарева. 6 (готель «Черкаси»), кім. 330 або зателефонувати: 45-04-08, 067-470-84-30 (дзвінки безкоштовні).

Серед зневіри, розпачу, плачів

залишиться хоча б єдиний воїн, -

той янгол з автоматом на плечі

що встане і піде до бою.

Він скаже: Хто за Україну —

всі мусять бути тут!

Нам треба зупинить лавину —

і ми здолаєм що орду.

Приходить день, приходить час,

коли Вітчизна - вище Бога...

Нам є за що піднять меча,

нам є боротися за кого!

Забудь зневіру, кинь плачі

Життя — одвічне поле бою...

1 янгол з автоматом на плечі —

подай йому набої!

Микола Сова

ФІЛОСОФСКІЙ ТРАКТАТЬ

+ ПРО СОЖИТІЄ БАРАНІВ І ВОВКІВ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ,
або Про природу суспільних відносин

Наслідуючи Григорія СКОВОРОДУ

Подається на всенародне обговорення як варіант сторінки читанки для першого класу з метою первинного ознайомлення дітей із осно¬вами суспільних відносин.
Як відомо, є підозри, що божественна людина має все-таки тваринне походження. Атому суспільні відносини людства, починаючи від зграй голих пер¬вісних гуманоїдів і до теперішніх суверенних дер¬жавних утворень, на внутрішнє'переконання автора, формуються переважно на базі підсвідомих інстинк¬тів, вироблених сотнями мільйонів років боротьби за виживання.
Для наукового підтвердження цього епохального відкриття та полегшення сприйняття цієї парадок¬сальної та вельми глибоко продуманої, не побоюсь сказати, нової філософської течії, порівняємо люд¬ське суспільство із тваринним світом. Його можна поділити на рослиноїдних та м'ясоїдних. Проміжне становище займають кілька всеїдних видів, тобто ті, які можуть споживати рослинну і тваринну їжу. Вінець природи —людина, яка теж харчується рос¬линною і тваринною їжею, вміщає в собі одній всю палітру спектру тваринного світу. Тому натхненний поетичними прикладами Езопата Крилова, спробую висвітлити природу суспільних відносин серед лю¬дей через образи братів наших менших. Адже гума-ністи-філософи, як і медики, на відміну від державних діячів, всі досліди спочатку ставлять на тваринах!
Ви лишень придивіться! Рослиноїдні, від найдріб-нішої миші, горобця, тюльки і до слона, страуса та кита включно, не просто так собі жують та благоден¬ствують! Мудрою природою у харчовому ланцюжку вони призначені на їжу для м'ясоїдних. Аналогічно в людському суспільстві: трудящі люди, неагресив-ні за вродженим складом свого характеру (аналог рослиноїдних звірів, риб, птахів), змушені були бути виробниками суспільного продукту, який силою при¬своювали люди з агресивною природою (аналог м'я¬соїдних, хижаки — від кішки і до тигра, від піранії до акули, від кобчика до орла).
Автор розуміє. що його дослідження проходить
по ще не розораній філософами науковій ниві, тому не претендує на увічнення застосованих ним термі¬нів. Раніше, щоправда, дехто вживав конкретніші визначення — «раби» і «рабовласники», «кріпаки» та «пани», «пригноблені» та «гнобителі» тощо, але тепер це вже давно викинуто з шкільних підручників стосовно сучасного періоду... Тепер це модно нази¬вати «соціальним договором» або «соціальною від¬повідальністю», але може хоч старші пам'ятають зі школи, яким чином у байці Леоніда Глібова вовк уклав соціальний договір з ягням?!
Проміжне становище між названими видами зай¬мають люди, які нагадують соколів, лисиць, собак, ведмедів, вепрів, дельфінів тощо, тобто тих істот, які піддаються дресируванню і слугують основою для утворення правоохоронних служб (хай звірі на мене не ображаються, але ж не може існувати дер¬жава без таких служб!).
До часів Паризької комуни та Великої Жовтневої соціалістичної революції багато тисяч років у сус¬пільстві керували виключно хижаки, які присвоювали собі за правом сильного, агресивного та озброєного (зубаста паща, кігті), вироблений трудящою масою суспільний продукт. Проте їх безмежно зростаюча ненажерливість тоді змусила згуртуватися доведену до відчаю частину травоїдних, які теж мають певні види зброї та силу (слони, буйволи, носороги) і, за допомогою частини собак, вепрів, ведмедів, дель¬фінів, що їх підтримали, вони зуміли дати відсіч хи¬жакам та встановити свою владу, з більш справед¬ливим (черезїх природнумиролюбність) розподілом джерел існування (суспільного продукту).
Але через те, що хижакам не потрібно дбати про весь великий загал (гурт, табун), а тільки про себе, маючи одну-єдину мету—забезпечити свої особисті потреби одним і тим самим способом — розбоєм, їм значно легше об'єднатися в зграю для здобування здобичі. В той же час, рослиноїдним потрібно по¬стійно триматися великого гурту для спільного за¬хисту від хижаків та одночасно забезпечити різно¬манітні потреби різних видів (одному смакує трава, другому — зерно, третьому — листя, четвертому — корінці тощо).
Такі різноманітні уподобання дуже важко одночас¬но задовольнити і тому два десятиріччя тому сма¬кові уподобання переважили інстинкт самозбере¬ження (необхідність згуртування) і поділили баранів, волів, коней тощо на невеличкі отари, табуни, чере¬ди (партії).
Скориставшись послугами хитромудрих лисиць, голосистих папуг, обдурених баранів тощо, зграям хижаків вдалося переконати величезну масу росли¬ноїдних (народ), що вони можуть значно краще жи¬рувати, маючи кожен окремо приватну, а не гуртову, громадську власність на частину пасовища (дже¬рела корму). Гурти, череди, табуни, косяки дружно розбрелися та розпливлися в пошуках обіцяної капіталістичної манни небесної.
Проте дуже швидко, кожен самотній, а тому без¬захисний, рослиноїдний став легкою здобиччю для зграй хижаків, які й зробили своєю приватною влас¬ністю все те, що раніше належало всьому гурту — громаді коней, волів та інших їх побратимів по харчо¬вій вервечці. Із щедрих обіцянок хижаків баранам та їм подібним тепер залишились тільки пустопо¬рожні мрії про їх майбутнє, майже райське, благопо¬луччя за умов реального, та жорстокого капіта¬лістичного ладу!
Хижаки тепер знову, прикриваючись байками з уст лисиць та папуг про свободу слова та право ви¬бору, володіють результатами праці сумирних волів та баранів, які, залишившись у холодних кошарах без корму та лікарських трав, почали вимирати — відкинуло копита вже понад 6,5 млн. голів. Коли ж хижаки через «ринокземлі» продадуть всі пасови¬ща (сільськогосподарську землю), то падіж слабо-умних баранів та волів дуже, і причому безпово¬ротно, прискориться.
Для порівняння було досліджено також досвід сожитія хижаків та рослиноїдних в краях інших та заморських. Встановлено, що там, де до влади оби¬рають буйволів, слонів, носорогів, тобто не жадібних але сильних людей, які можуть дбати про гуртові ін¬тереси та захистити їх, або вони хоч тримають рівно¬вагу із хижаками, громада розвивається, а там, де барани та воли обирають керівників, які за природ¬ним чи набутим характером, у переважній більшості кровожерливі хижаки, —там громада гине або лед¬ве животіє.
Завершую свій глибоко ненауковий трактат бага¬торічно вистражданими філософськими висновками, які з трепетом душевним подаю на ваш суворий, але дуже сподіваюсь, мудрий розсуд:
1. Особи, які дбають про свої та одночасно про громадські інтереси, таки стали, в тій чи іншій мірі, божими людьми, залежно від співвідношення їх тур¬боти про своє та про громадське.
2. Двоногі особи, які дбають тільки про забезпе¬чення власних інтересів за рахунок інших, так і зали¬шились кровожерливими хижаками, замаскував¬шись у людській подобі, що дуже заважає бара¬нам і волам у своїй громаді розпізнавати вовків у овечих шкурах та захищатись від них!!!
3. Якщо більшість бідних баранів голосує за ба¬гатих вовків, то отара (громада) вимирає!
Списано з української натури бурсаком і мандрівним філософом Пилипом МУДРАГЕЛЕМ.

Микола Сова

СПОГАДИ      ПРО ТАТА
   Сьогодні Спас. Згадалося дитинство. В цей день дід Федір Кравченко запрошував нас, малечу, на мед. Коли ми йшли до нього, то все нахвалялися, хто більше з'їсть меду. Здавалося, що з'їмо не менш ніж літру. Але їли мало і хоча бабуся давала до меду молоко, багато його було з'їсти неможливо.
   Але сьогодні і ще один, пам'ятний для мене день.   Моєму тату виповнилося 89 років. Але його вже немає 39 років. Він помер в 50.
   Батько народився в с.Семенівка, Липово-Долинського району в 1922 році. В його батька це вже друга дружина і тато був найстарший серед дітей у цьому шлюбі. Вчився добре, любив ловити рибу в Дубинці, грав на балалайці Після закінчення школи в 1938р. поступив в Лебединську медшколу.    Відстань до Лебедина, а це 45 км, долав пішки.
     Провчився батько лише   один рік і пішов вчителювати. Справа в тому, що в 1939 році почалися збройні конфлікти:   Халгін-Гол, початок другої світової війни, похід радянських військ в Західну Україну і Білорусію. До цього багато вчителів мали бронь від армії, а 1939 році в всих   їх забрали до війська. І вчити дітей в селах було нікому. Ось і послали в школи друго курсників Лебединської педшколи
   В 1939-1940рр. батько працював вчителем початкових класів в с.Беїво, Синівського рн.., Сумської обл..
    Коли ці     'вчителі' приїздили в Лебедин на сесію, то коридор педшколи перетворювався в борцівський зал. На галас виходили викладачі і говорили   'Хлопці!    А якби оце вас побачили ваші учні?'
1940 рік. Навчання закінчено, вже є 18 років. Шлях один-армія. Не було в той час таких проводів як нині.. Новобранець вже прийає присягу, а в селі ще провожають. Вивела мати сина за село, перехрестила і пішов батько на Синівку.
     Служити попав на Далекий Схід, в Приморський край. Що вразило?   Ураїнські білі хати і запах риби. Там жило багато переселенців з України. А риба – море рядом.   Тато любив рибу і зрадів, коли в їдальні побачив, що годують рибою. А вже через тиждень він не міг на неї дивитися.\ Рибу давали вранці, в обід і на вечерю.
         Весною 1941 року частину батька почали перекидати на Захід. Доїхали вони тільки   до Житомира і почалася війна.. Тато був мінометником в   795 стр. полку. Війна - це-страхіття. Батько не любив розповідати про війну, та і я сам його не розпитував, про що тепер дуже жалкую. Була паніка Наші війська не вміли воювати в оточенні. Їх просто цьому не вчили.   Тоді був лозунг   'Воювати будемо на чужій території і малою кров'ю'. А тут оточення, поранення і полон. Попав в табір військовополонених під Києвом. Коли рана трохи загоїлась, вдалося втекти і 300км йшов до рідного села.   Так і пробув    два роки на тимчасово окупованій території. Це клеймо залишилося на ньому на все життя.
    У вересні 1943 року село було звільнено від фашистів і батько знову пішов на фронт. Дійшов тільки до Києва, а там знову поранення, медсанбат.    Коли рана трохи зажила, відпустили додому, до повного одужання.
   А потім забрали на відбудову   шахт Донбасу. Працював там електромонтером. Але завжди мріяв повернутися до любимої роботи:   навчати дітей.
   І в 1947році мрія здійснилася..   Батько повертається на Сумщину і почав вчителювати в с. Яловий Окіп, Липово-Долинського рн.   В село повернулася і моя мама, яка працювала фельдшером в Роменському районі.    Вони одружилися.
   В 1948 році тато поступив на заочне відділення Лебединського державного учительського інституту по спеціальності   'Російська мова і література'.    В 1949 році вдалося повернутися в рідне село.   Мама працювала фельдшером, побудували нову хату Мене похрестили, прада, без попа і церкви. Життя налагоджувалося.
   Але…Восени 1950 року в Семенівську школу приїхала комісія з району. Проходячи по коридору школи, вони остовпіли.   На стіні висіла картина, де був зображений Сталін і в нього були виколоті очі. Хто знає історію   СРСР, тому не треба пояснувати, що це означало. Директора школи забрали і де він дівся – ніхто не знає. Всих вчителів розігнали по других районах. І ось так ми попали в Сакуниху.
Гра долі? В Семенівці Сов було дуже багато і тому у всих були прізвиська. Мого діда Василя прозивали Сакун. Чому? Коли йому було півроку, померла його мати і   батько діда одружився на жінці із Сакунихи і дід Василь став Сакуном. І ось: через 70 років, син Василя Сакуна потрапляє в Сакуниху.
Татові по спеціальності роботи не було, але відмовити йому не могли: це рішення МДБ і йому дали читати німецьку мову, яку він знав, мабуть, як і я зараз. Вивчав він її самотужки, сидів над книжками до глибокої ночі.   Пізніше переїхала і мама, очолила   ФАП
Жили ми в Хіляїв: маленька кімнатка, де вміщувалися ліжко, маленький столик і табуретка. Потім переїхали в хату Покутнього М.В. Вже там народився мій брат Вітя, а в 1956році перебралися в куркульську хату напроти   старої школи, яку ділили з головою колгоспу.
В 1960 році тато закінчив Сумський державний педінститут ім.. Макаренка ро спеціальності 'Російська мова і література'. В заліковій відомості оцінки лише   'Добре' і 'Відмінно'.   Лише одна оцінка 'Задовільно' і то по такому предмету як 'Історія КПРС'.
    Тато любив літературу. В нас була найбільша в селі бібліотека. Книги читали не тільки ми, а й жителі нашого села. Завдяки батьку я відкрив для себе твори С.Єсєніна, М.Зощенка, які почали видаватися під час хрущовської   'відлиги'.   Явже не говорю про твори Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Твардовського. Я відкрив для себе прозу братів Тютюнників, А.Дімарова, Є.Гуцала.
     Коли я пішов у старші класи, то батько почав вже викладати російську мову і літературу. Він віи в школі   драматичний гурток. Ми готували невеликі п'єси, які показували в у сільському клубі і в навколишніх селах. З молоддю села тато також   готував вистави. На жаль, я майже не бачив батька на сцені. Мене вечорами в клуб не пускали. Але один раз, коли я виступав як декламатор, я побачив батька в ролі Прокопа у виставі   'Сватання на Гончарівці' Грав він блискуче.
    Батько цікавився всим. Перший радіо приймач    появився в нас на початку 50-х років.   Це була невелика коробка з назвою   'Тула'. Антену натяглина двох дрючках, які закріпили на деревах: Один в садку Коцура І.С., а другий – біля хати М.Мартиненко. Першу радіостанцію, яку вдалося зловити, було радіо міста Орел. В неділю сусіди збиралися в нашій хаті і слухали трансляцію вистав, які передавали з Києва. Потім тато купив на руках приймач 'Родина-47'. Цей апарат брав закордонні радіостанції. І я пам'ятаю, як батько слухав 'ворожі голоси' про події в Угорщині восени 1956р.   Він першим в селі купив мотоцикл. Це був   'К-125'.   Коли його привезли з Семенівки, то поставили у великій кімнаті, як кажуть, на покуті, хоча в нас були два сараї. З мотоцикла текло масло, але.. На цьому мотоциклі вчився    їздити і я. Потім появився новий   'ИЖ-56', який був у мене до 2006 року – 50 років!
Батько не любив кулінарити, але він навчив маму готувати котлети, голубці. винегрет. Водії, які нам щось підвозили і яких мама пригощала, називали вінегрет 'Силос'.    Тао першим почав коптии окорока і домашню ковбасу.
Він навчив мене грі на балалайці, купив мені німецький фотоапарат, типу нашого 'Фотокора' і потім вже я навчався фото справі у нашого вчителя   фізкультури І.П.Д.орошенка. Тато непогано грав у волейбол. Вирізняла його дуже   точна подача. Коли на площадці був мій однокласник Коля Свириденко, в якого прийом м'яча був дуже кепський, всі подачі батька йшли на Миколу і команда набирала 5-6 очок.
В 1957 році ми почали будувати свій дім. Це був перший цегляний будинок в селі. В тій хаті, що ми жили, дах був вкритий соломою і під час дощів в кімнатах текла вода. Будувати було дуже тяжко. Будівельних матеріалів не можна було купити. Все треба було 'діставати' До цього я ніколи не бачив щоб батько плакав. Мама говорила, що в тата на очах були сльози, коли мене непритомного везли в Роменську лікарню з важкою хворобою. А тут… Ми   оббивали будинок дранкою. Готували під штукатурку. Приходимо вранці, а цвяхи хтось викрав. Купити їх в той час було неможливо. І ось тоді я побачив в батькових очах сльози. Поміг сусід, голова колгоспу Токаренко Павло Архипович. Він виписав нам кілограм цвяхів.
   Окрема тема – війна.
   Мені здається, що батько ніби то відчував свою вину, що він так мало воював на фронтах ВВВ. І тато вирішив допомогти рідним тих воїнів, які загинули в нашому селі. Щоб вони взнали, де лежать у вічному спокої їх сини, чоловіки, батьки, брати.
   Справа   в тому, що 23 вересня 1941р. в селі відбувся жорстокий бій.   Село захищав 1-й батальйон 4-го Воронезького добровольчого полку 1-шої   гвардійської дивізії генерала Русіянова.   Для воронежців- це був перший бій і для багатьох він був останнім. Втрати полку були дуже великі – більше 1000 чоловік. Імена багатьох загиблих залишилися невідомими.   В першій половині 60-х років батько організував гурток червоних слідопитів. Старостою гуртка був Демченко Олексій. І полетіли запити в Москву, в Подольськ (Центральний архів МО СРСР), в Воронеж.. Через 20 років після закінчення війни рідні взнали, де загинули їх сини, батьки . Почали приїздити. В 1965 році приїхали рідні Євгена Етіна, в 1968р.- син і дружина майора Міневріна,, капітана Шевцова. Документів надійшло багато. Останні документи я відвіз в село в 2005р. Тепер імена загиблих воїнів висічені на стелі меморіального комплексу.
В цьому році з Челябінської області до мене звернувся племінник старшини Перекрасова Д.Ю., який загинув у нашому селі в 1943р. Я надіслав йому фото села і меморіального комплексу.
А потім настав той страшний 1972 рік. Я закінчив 3-й курс Київського медінституту і повинен був проходити практику в Києві в якості медсестри. Але я ж був дипломований фельдшер! А тут - пряма трансляція першого хокейного матчу   'СРСР- Канада'.   Яка там практика!   І раптом приносять телеграму від мами:   'Терміново приїзжай. Тато хворий'   Я поїхав.   Виявляється, що батько хворіє вже не один місяць. Проходив обстеження в районній лікарні, в Сумах, але діагноз встановити не вдалося. Ми відвезли тата в районну лікарню і я поїхав на Київ. А через два дні приходить звістка:   ''Батько в гематологічному відділені обласної лікарні. В нього захворювання крові'    Через тиждень тата не стало. І все..
                   Прощай! Поезда не приходять оттуда.
                   Прощай! Самолеты туда не летают.
                   Прощай! Никакое не сбудется чудо.
                   и только снежинки летают и тают.
Хоронило тата все село.. Його учні не дозволили везти машиною, а несли труну на руках.
Інколи тато мені   сниться, хоча вже пройшло 39 років з дня його смерті. Тепер я вже старіший за     його. Я часто думаю? 'Чому я так мало говорив з татом?   Чому не розпитав його про дитинство Голодомор, про війну?'
   Чому???

Микола Сова

Братні розбіжності

Якщо росіянин каже „хохол' — він по доброму іронізує над представником братнього народу. Якщо українець говорить „москаль' — він виявляє цим свою націоналістичну, антиросійську сутність.

Якщо росіянин мітингує - він відстоює свої інтереси. Якщо українець мітингує - він відпрацьовує американські гроші, виплачені йому в антиросійських цілях.

Якщо російський президент спілкується з американським президентом - він налагоджує стосунки між двома країнами. Якщо український президент спілкується з американським президентом — вони обидва плетуть антиросійську змову.

Якщо росіянин говорить російською мовою — він просто росіянин. Якщо українець говорить українською мовою - він Банде-ра недобитий.

Якщо президент Росії декларує проросійські гасла - це нормальний президент. Якщо президент України декларує проукраїнські гасла -він проамериканський і антиросійсь-кий президент.

Якщо російський уряд не погоджується з українським урядом - він відстоює національні інтереси. Якщо український уряд не погоджується з російським урядом - абарзєлі ваще.

Микола Сова

С героическим прошлым тяжело расставаться,
Укусил бы свой локоть, да зубы болят,
Долго будут потомки еще удивляться,
В наше прошлое бросив внимательный взгляд.

Из секретных архивов бумаги достанут,
Пыль и плесень смахнут с пожелтевших листов,
Сосчитают по валу цемента и стали
Так любимых в народе ослов и козлов...

Поделив свое время между сном и обедом,
Как мы верили свято миражам впереди,
Заставляли идти всех по нашему следу,
Маяками в тумане - ордена на груди.

Мы уверенно шли, поводырь где-то рядом,
Залихватски на шляпах звенят бубенцы...
А в потемках земля представляется садом,
О котором когда-то мечтали отцы.

С героическим прошлым тяжело расставаться,
Укусил бы свой локоть, да зубы болят,
Мотыльки-Однодневки суматошно кружатся,
В ожиданьи рассвета догорает Закат.

Микола Сова

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Микола Сова

Вітання!!! Україні 20.

В незалежній Україні - свято!
Незалежній Україні – бути!
24 серпня – це свято для кожного українця, бо саме цього дня справжній українець сідає за святковий стіл, горлає пісень і сидячи з кумом на кухні кляне на чому світ стоїть владу, бо жиє, їсть та п’є українець у своїй власній державі, яка називається гордо і по простому -Україна.
Саме цього дня влада вилізає до нас з телеекранів, зі сцен, зі сторінок газет та журналів і з почуттям виконаного обов’язку, мало не прикрашені білим каптуром зі своїм комуняцьким нутром в ангельській подобі продукує свої фальшиві постулати та звернення.
Аби українець знав справжні думки та нутро цих псевдо патріотів, то в той же момент взявся до роботи та порозвішував би їх на трасі «Київ-Чоп», а поки українець ще вірить та сподівається на краще, Україна котиться туди, звідки немає назад дороги.
Нарешті Україна стала вільною та незалежною. Нарешті українець може розбудовувати свою державу.
Але ні, поки українець обробляє свої городи, працює наймитом по всьому світові та намагається вижити, всілякі лихварі, забрід, наволоч, нувориші та лайдаки, що гордо називають себе елітою нації, будують собі обійстя, як у царя французького, сунуть свої мордяки в кишеню до свого народу та спродують по частинам нашу українську державу, допомагаючи офшорам збільшувати свій ВВП по відмиванню бюджетних грошей.
Це ми, українці, дозволили над собою знущатись.
Це ми пустили свиню під стіл, тому немає на кого нарікати.
Ми українці, терпимі, працьовиті, але ми і конформісти, яких світ не бачив.
Хто тільки нами не хотів кермувати, і радянський Іван, і німецький Ганс, і польський лях і татари, бо про такий народ можна тільки мріяти.
Але сьогодні вже годі спати, бо проспімо і державу і землю українську і самих себе, бо скоро доведеться душі віддавати на відкуп.
Годі, кажемо вам!
Доста вже, наїлися.
Тому 24 серпня українець гуляє, п’є і закусює тримаючи в кишеню кулака, бо цього дня таки свято в Україні. А з наступного дня кожний українець повинен усвідомити своє місце в своїй державі і навести в ній порядок.
Нехай цього дня буде траур для совків, українофобів та манкуртів всіляких, для яких незалежна Україна – це як страшний сон. Нехай цього дня вони плюються від того, що все сталося не так, як би їм хотілося. Нехай вони ідуть в сторону або купляють квиток на поїзд на Москву, бо ми, українці не віддамо нікому своєї незалежності, своєї держави. Нехай ми в ганьбі, але будемо любити свою державу, свою землю, бо і в ганьбі треба любити свій народ.
Ми українці. Ніде у світі більше немає української землі. Є американська і іспанська, французька і австралійська, але наша українська земля знаходиться тут і простягається від Сяну до Дону.
Не будемо полишати віри.
Будемо любити свою землю.
Бо незалежність – це довгоочікувана подія в житті нашого народу.
Нам пощастило жити в справді чудовій, гарній та красивій країні, щедрій на врожай, розумних і талановитих людей.
Ми все ж таки маємо величезний потенціал для того, щоб здивувати весь світ і жити без страху за завтрашній день.
Нас не зламають труднощі!
Ми пройдемо всі випробування, бо в єдності наша сила!
Зі святом Україно!
Слава Україні!
Незалежна Україна є і буде повіки!

Микола Сова

ЗІ СВЯТОМ ВАС , ШАНОВНІ ДРУЗІ УКРАЇНЦІ!

Шановні ДРУЗІ - УКРАЇНЦІ! 23-го серпня Україна св’яткує День національного прапора – символа державності , а24-го – двадцяту річницю своєї незалежності. Ці дві визначні дати – чи не найголовніші для НАС із вами у
календарі: синьо-жовтий прапор є мовчазним нагадуванням про свідому жертовність багатьох поколінь попередників заради державництва України, її свободи і незалежності, а 24-го серпня 1991-го року ці їхні зусилля отримали результат. Відтак рідна Україна стала свобідною і виборола право господарювати на своїй власній , БОГОМ даній ,землі.
Не все впродовж оцих двадцяти  років складалося гаразд. Таке
враження, що у головах переважної більшості політиків досі сидить імперсько-більшовицький синдром, який ніяк не бажає звідти вивітритися. Як результат – пусті обіцянки, думки винятково про власний добробут, земельний дерибан, хабарництво. Порушення прав людини . А найжахливіше те, що в усьому цьому страшному “балагані  “ забули, власне, про Україну – про ту державу, що нині височіє дякуючи Богу і  завдяки волі нашого нескореного народу. Не якісь “сильні світу цього”, а саме український
народ  сторіччями бився проти ворогів за  свою власну свободу !
Чи ж нині ми крокуємо туди, куди потрібно? Важко однозначно відповісти на це нібито просте питання. З одного боку, з приходом нової команди до владного керма припинилися війни між Верховною Радою,Президентом і Кабміном, що постійно точилися впродовж господарювання минулих
правителів, але з іншого боку теперішні ' чинуші діють ', скажімо так, не зовсім проукраїнсько і не достатньо демократично.
Та ми свято віримо, що і це минеться. Ми переживемо це – як свого часу пережили і фашистів, і кривавий сталінський режим .
Шановні українці!  Хочеться  побажати ВСІМ НАМ  мужності й твердості духу, щоби завжди , за будь-яких обставин, плекати у серці вогник українськості , як відчуття приналежності до єдиного організму України – української нації. Бажаємо  здоров’я, без якого у наш із вами час вижити просто неможливо, бо ж як же  інакше ,без остраху отримати серцевий напад , можливо взагалі дивитися будь-які  новини по ТБ? І, звісно, нехай же Вас і Ваші родини  веде вперед Віра і Надія у ліпше майбуття.

Слава Україні! Героям слава!

Микола Сова

Re: ЗІ СВЯТОМ ВАС , ШАНОВНІ ДРУЗІ УКРАЇНЦІ!

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
***
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
***
Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
***
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
***
у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
***
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
***
в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.
***
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
***
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…
***
Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
(Володимир Сосюра)

...

Закрыть