Мне непонятно в мире очень много
Зачем назло назначенным врагам,
Своих детей наказывают строго,
Расплачиваясь этим по счетам?

Мне непонятно, даже неприятно,
Что вор, снимавший шапки – президент,
Что глупость бесконечна, необъятна,
А матом говорит интеллигент.

Мне непонятна вера в талисманы,
Гадание по звездам и руке,
Что правят разномастные шаманы,
Сжимая души в хлипком кулаке.

Не понимаю геев, мазохистов,
Но это я легко переживу,
Давно не понимаю оптимистов,
И тех, кто бьет поклоны божеству.

Мне непонятны Тимоти фанаты,
Да и фанаты прочие вообще,
Совсем мне непонятны депутаты,
Евреи в сорок градусов в плаще.

Нет логики, в юдоли сей подлунной,
Нет правды, справедливости, стыда,
Мне не понять своей душой безумной,
Такого ни за что и никогда.

Алексей С. Железнов ©

  Автор цього вірша   народився і виріс в Миколаєві. 
 Закінчив  медучилище по спеціальності   'санітарний фельдшер'
 Зараз  живе в Ізраїлі,  працює охоронником. 
  Пише  гарні  вірші  і  робить класні фото.

  

   'Але дуже  вже хочеться  їсти!'

   Ці  слова з попереднього  запису  сподобалися  моєму  другу.  А насправді, що ми їли в епоху побудови  комунізму?  Згадався  один випадок.
    1967 рік,  4-й курс  Сумського медучилища.  В училищі проводиться  якийсь  вечір.  Медицина  завжди  була  бідна  і  в  нашій бурсі не було нічого:    ні актового  залу,  ні гуртожитку,  ні спорт залу. Для  різних заходів  випрошували  актовий зал в 4-й школі   (вугол  Леніна і  Огарьова).
   Ідучи на  вечір.  я зайшов до своїх друзів:  це  Боря  Букін  і  Володя  Шрамко.    Вони  прасували  штани.
  -Їсти будеш?-   Риторичне запитання.   -Давай!-
  Володя вніс повну сковорідку смаженої картоплі і попередив,  що хліба немає.
  -Пойдьот!-  Я   вкинув  ложку-другу картоплі в рот  і...  Якийсь  запах.  якийсь  присмак.  Хлопці дивляться на мене   і сміються.   
  -На чому  ви смажили!-  питаю.
  -Сала немає.   олії також.  Був  тюбік  вазеліну і ми його використали.
   Народ!  Їв хто коли  картоплю, смажену на вазеліні?
    А  ми з'їли і пішли танцювати шейк.

                                    БОРЯ  БУКІН

http://content.foto.... width='600' height='459' border='0' alt='' style='border: 0px;'> Мій кращий  друг. (Боря в білій сорочці)
  Прийшов до нас на 2-й курс.  до цього  вчився в Лебедині.  Ми з ним  іздили до  мене в село.
  Коли проходили  держпрактику  в  Миропіллі, то я жив в нього дома в Запсіллі. 
 Після  училища - армія. Попав в Рязань.  Там закінчив  медінститут  і працював в Рязані акушер-гінекологом.   А потім  хвороба.  Коли  сестра  Ніна приїхала  на його  день народження. він  сказав:  ' В мене рак. Я  помираю' Так і вийшло.  
  А  Ніна також вмерла від раку.

                                                   ВОЛОДЯ   ШРАМКО
http://content.foto.... width='600' height='396' border='0' alt='' style='border: 0px;'>   На фото - самий малий. 
   Гарно  співав.  Комсорг групи. Виріс в  Стецьківці. 
  В  армії попав на  Балт флот. Відслужив строкову  службу і залишився на флоті.  Жив в  Ленінграді. 
  Коли я пішов на пенсію і вліл в цю паутину, захотілося знайти друзів. Пробив  по телефонному довіднику і знайшов декілька  Шрамко.  Але не дозвонився. І тут  вийшла на зв'язок  однокурсниця  Люда з  Ленінграда. Я  намалював  її цю картину.  А  Люда:
  - Нема проблем.   В мене в хаті  два менти - син і чоловік. Буде зроблено. 
  Хлопці найшли,  але...   Володя   помер  три місяці тому.

http://img.mail.ru/r... class='IEpng' border='0' width='15' height='15' style='border: 0px;'>	- ій_Матвійчук_-_Друзі_мої_(3-50)	03:50

    Ця  пісня  звучала в 1-й половині  60-х років..   Співати її   треба було  могильно-бодряцьким голосом   на мотив  'Я люблю  тебя,  жизнь' , що в перекладі на українську означало:  'Співаєш?  Значить, ще протягнеш'
    Отже:
     
    Я.  ребята,  студент,
    Что само по себе и не ново.
   В настоящий  момент
    Это, чертовски,  модное слово.
               Век живи,  век  учись,
              Попивая чаек с маргарином.
              Так проходит вся жизнь.
               И помрешь ты дубина дубиной.
   Мне немало дано
   Три бумажки в четыре недели.
   Я проел  их давно
   И душа еле держится в теле.
           В  звоне каждого дня,
          Не дает мне желудок покоя.
          Денег нет у  меня.
          Жизнь,  я знаю, что это такое!
  Так и годы летят,
   Мы грустим, лишь по лбу замечая.
  Жизнь, ты помнишь ребят,
  Что погибли диплом защищая!
        Так, ликуй и вершись,
        В трубных звуках веселого твиста!
       Я люблю, тебя, жизнь!
       Але дуже вже хочеться їсти!

http://content.foto.... width='411' height='600' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
Танцюємо твіст на  'Вогнику'  в День 8-го  Березня  1966р.


   Мне жаль знакомых,  за друзей обидно.
   Что им не видно, как ты хороша.
  Наряд не яркий и лицо простое.
  Но я тобою любуюсь не дыша. 

 -





Монолог
Огіньського





Сумні дощі. Чужий вокзал.
Гойднувсь світанок п' яно. Іще не все я Вам сказав -0 незбагненна панно!





А день - мов у страшному сні, і біль шматує Душу. Цього волосся буйний сніп Навік забути мушу.





Тремтить
під вікнами лоза, Та виноградник жовкне. І закотилася сльоза У вечір наскрізь
мокрий.





Сумні
дощі нам Бог віщав Й розлуки гострі леза... Блідий я брів навстріч дощам,
Коли Кохання полишав У звуках Полонезу.





 
                                   Ігор  Яворський


  Мелодію  'Полонез   Огінського'  дуже  любив  мій  батько.  Він  мене з  нею і познайомив.
     На  похоронах  тата  грав  оркестр  з  Недригайлова. Керував  ним  вчитель  музики
   Коваль.
  В мене була думка попрохати музиків, щоб  заграли  'Полонез  Огінського',  але я  не посмів.