Валерій Бурій

Хто не знає минулого...

КІНОСЦЕНАРІЙ ЗА ТРИЛОГІЄЮ «КАРА ІСТОРІЇ»
(Закінчення. Поч. у № 38-44)

Наче й зрозумів Іван, що не все так виконується, як подають центральні газети та радіо. Але не міг погодитись, що ті ідеї справедливості та засудження культу особи, про які говорилось на ХХ з’їзді партії, будуть геть забуватись. Душею й серцем своїм він сприйняв ті обіцянки генсека Хрущова, і не вірив, що шлях до правди буде знову перекриватись.
Навіть сам собі дивувався. Чого він не такий, як усі? Люди мовчки підтримують політику, яку формують у Кремлі. І він уже всю ТЕЦ добре вивчив, зарплату має, дружина працює, діти вчаться на «відмінно». Чого йому ще треба? Живи, Іване, радуйся. А він, коли в думках торкався цих питань, сам продовжував скептично: «...живи споживачем, наїдай шию, Добродуше».
Але він не був таким, як ті всі. Він намагався не тільки споживати, не тільки без роздумів сприймати всі радянські шаблони в матеріальному світі й духовному житті. Він бачив багато несправедливості в цій розхваленій продажними літераторами радянській дійсності. Йому хотілось про це створити щось і в художній літературі. Щоб од його мистецьких речей люди прозрівали. Лиш тоді він відчуватиме і власне задоволення.
Отож і радів невимовно, коли врешті закінчив роботу над драматичною поемою про Степана Бандеру. Це був твір про те, як радянська компартверхівка нещадно знищувала кращих борців за українську національну ідею. Це було ще одне досягнення його душі в борні за справедливість в радянському суспільстві.
Мабуть, тим він і не схожий на інших. Інші, захлинаючись, хвалять кремлівську владу та її діячів, досягаючи тим великих матеріальних статків і вершин слави. А він, навпаки, розуміючи, що наражається на повсякденний затиск у житті, а може, навіть і ув’язнення, писав про необхідність побудови України як незалежної держави. Його сумління від нього цього й вимагало. Тому він дуже боляче сприймав грубе таврування Степана Бандери більшовицькою владою і намагався своїм одиноким пером виправити цю несправедливість.
Остерігаючись, дістав зі схованки машинку і передрукував рукопис. Усі три примірники зшив міцними нитками. Один із примірників разом з машинкою відніс назад у покинутий сарайчик, другий передав побратимові Миколі Шапошнику. Той часто бував у Києві, був знайомий з хлопцями, через яких можна твір передати за кордон. Іван сподівався, що Микола зможе таким чином прилаштувати цю поему для друку у «Визвольному шляху».
Як використати ще один примірник, роздумував два дні. Розумів, що жоден театр ставити таку поему не буде. Побоїться. Але ж не лежати без руху, без якогось вжитку такому творові. Хоч і не приймають театри такі речі, але спробувати можна. Навіть для того, щоб театрали знали, що письменники не забувають про такі важливі речі, як патріотизм українців. Вирішив спробувати зробити візит до режисера найближчого театру — Черкаського.
Дізнався, який у Андрія Івановича Ситного телефон. Зателефонував йому. Відрекомендувався, сказав про мету свого візиту і попросив прийняти його. Режисер відповів:
— Сьогодні я вас прийняти не можу. Готуємо відповідальну виставу.
— Я міг би приїхати завтра.
— Завтра буду на засіданні міськради. Я депутат і бути зобов’язаний.
— То коли ж можна до вас?
— Наперед не можу обіцяти. Телефонуйте, — і поклав слухавку.
Телефонував через три дні — теж безрезультатно. Режисер порадив надіслати драму поштою. Іван, навчений ще в райкомі не віддавати комусь примірники своїх творів, не погодився:
— Я хотів з вами особисто переговорити.
— Ну, справа ваша.
Іван через тиждень ще раз довів свою наполегливість, приїхав прямо в театр без попередження.
— Так ви вже тут? Без попередження? — здивувався режисер.
— Так, — підтвердив Іван, поклавши перед ним саморобний зшиток. — Я, Андрію Івановичу, все ж хочу, щоб ви хоч прочитали мій твір. — Він поглянув на зшиток, потім на Івана:
— А коли ваш поїзд назад?
— Через дві години.
— Значить, і сьогодні ми не стрінемось. — Він поглянув на годинник: — У мене через десять хвилин засідання конкурсного журі. Залиште п’єсу. Як буде час, я почитаю. А тоді вже...
Оте «а тоді вже» було ще через два тижні. Зателефонував з вокзалу:
— Пам’ятаєте, я залишав вам свою драму. Я — Іван Добродух, автор. У вас тоді не було часу.
Звідти повторили:
— Часу, часу... — А після мовчанки режисер таки сказав: — Та щось пригадується... А як вас?
— Добродух. Іван. Я залишав вам окремий зшиток, зверху напис «У буреломах». — Іван зрозумів, що про його поему забули. Хотів нагадати, що він же обіцяв прочитати, але щоб не образити чи, може, й розгнівати головну «шишку» театру, замовк і лише чекав. Звідти теж мовчали. 
Іванові не раз уже доводилось, клопочучись за видання творів, отак нагадувати, «чи одержали?», а потім «чи читали?». Чого так «маринують» з виданнями? Чого в цьому більше — обережності, боязні, щоб чого не трапилось, чи прямого страху? І не завжди йому обіцяли щось приємне. Він знав: тільки тим, хто на чолі їхнього поетичного журавлиного ключа, завжди відкрита дорога в небо. Ті партію не підведуть. От і партія їм шляхи відкриває. А до таких, як він, ще не перевірених, довіри немає. Він не проти тих провідних журавлів. Розумні, талановиті. Цього від них не відбереш. Але ж треба було б і їм не забувати про таких бійців-патріотів України, як Степан Бандера. Якби вони написали б, а сміливі режисери поставили в театрах, то Іван би сам зняв свою поему з постановки. Тільки ж пишіть, ставте, шановні проводирі радянської літератури. Так, бач, хоч і немає прямої заборони писати про визвольні рухи, та чолові хитруни обходять такі теми.
У своїх роздумах гідними борцями за свободу нації більше відзначав українських чесних політиків, ніж когось із письменників. Він і його друзі знали вже про сміливість Чорновола, мудрість Лук’яненка, революційні погляди Руденка, а когось із письменників назвати не могли, крім Василя Стуса з орлиною вдачею бійця за народні інтереси. А от бійців за правду серед сусіднього російського народу знали багатьох. Всі студійці були в захопленні від поем Твардовського, який прямим текстом затаврував того ж Сталіна: «Когда кремлевскими стенами живой от жизни огражден, он был как демон между нами. Других не знали мы имен...». Що ж тут виділяє еліту росіян? Може, й правда, в кого влади більше, той і на опозицію відвертішу здатний?
Отже, він буде рівнятись не тільки на своїх національних героїв. Він вчитиметься і в сміливців інших народів. І в цих умовах постійного нагляду буде по можливості діяти, щось правдиве писати. Не сидіти склавши руки. А для цього треба бути наполегливим у досягненні своєї мети.
Так, роздумуючи про роль літератури і її виконавців у справі прискорення освіти народів, про тих його рядових героїв, про яких писав, як вони сміливо поводились на польському суді, він вийшов на майдан перед театром. Потім обійшов будівлю театру і попав до керівних кабінетів. Відчинив двері до одного з них. Чорноока жіночка відразу відповіла:
— Андрія Івановича немає.
— А де він? Я десять хвилин тому з ним розмовляв.
— Його щойно викликали в обком.
Тінь підозри, що його обводять круг пальця, сам же й прогнав:
— А коли буде, не сказав. Так?
— Та він цього й сам не знає.
— Вибачте, а він мені, Добродуху, нічого не залишав? Записку, може?
— Ні, не залишав.
— Тоді я залишу для нього. — Іван подав їй дві свої поетичні книжки. — Ви ж йому передасте?
— Звичайно, передам. — Вона взяла книжки, поклала їх на цьому ж столі збоку, піднялась і вийшла з-за столу, показуючи свої стрункі ноги в картатих колготках. — Вибачте, мені також треба йти. — Було схоже, що від нього відбиваються, і Добродух змушений був покинути цей кабінет вслід за струнконогою його господаркою.
Він вийшов на вулицю. Тепер його обсіли ще важчі, ще гнітючіші думки. Чому його уникають? Чи дійсно ніколи читати, чи режисер просто не хоче зв’язуватись з ним. Може бути й таке. Адже він режисерові наперед сказав, що поема про Степана Бандеру. Може, не слід було розповідати?.. Ну, що ж, не захоче чи побоїться він здійснити цю виставу, то колись це зроблять українські театри. В те, що Україна колись таки буде окремою державою, Іван твердо вірив. Шкода тільки, якщо цей інтелектуал боїться торкатися цієї теми, то скільки ж років ще пройде, поки необхідність утвердження нашої національної ідеї зрозуміють всі люди України.
Іван чітко усвідомив, що невдачею закінчився цей його задум. Але він рук не складе. Він продовжуватиме працювати, щоб світлішало у свідомості українців. Ні, він не з тих, хто відступає перед труднощами одразу. Він не один твір ще напише на таку тему. І таки діждеться часу, коли не боятимуться ставити такі п’єси на сценах.
Так, постійно працюючи в гарячих цехах ТЕЦ, Іван не полишав активної діяльності також і за домашнім письмовим столом. Віра Миколаївна тепер не заважала, а навпаки, навіть допомагати бралась. Але працюючи вдома, відчував один недолік, — ні з ким було порадитись, а може, й повчитись. Зате, з іншого боку, йому ніхто вже не «обтеше» гострі кути в його письмі. А так будуть реальнішими події, і мова героїв його творів буде живішою.
Якось прямо говорив про це на заняттях студії і тоді ж порушив питання про те, що настав час на заняттях проводити бесіди і на важливі громадянські теми. Студійцям поки що не говорив нічого, а сам собі вже намітив, що обов’язково вони будуть говорити про постійну залежність України від Росії, що не дає впровадити гарну ідею дружби двох народів. Запланував також запросити священика отця Якова і в подробицях з’ясувати стан відносин між Московським і Київським патріархатом Православної церкви. Він добре знав, цими питаннями дуже цікавляться всі літератори його гуртка.
* * *
А відомі органи не забували про свою «профілактичну» роботу і серед інших літстудійців.
Михайла Іванчука, який колись за оприлюднення своїх творів у підпільному українському журналі був заарештований, прямо у райвідділок міліції викликали. Інспектор Семикін у своєму задушливому кабінеті ще більше похнюплений, ніж звичайно, оглянув викликаного і нижче опустив свого довгого носа на закурені вуса:
— Колись ви вже добре познайомились з нами. Скільки відбув?
— Вісім років таборів.
— Значить, знаєш, як розплачуватись доводиться?
— Я розплачувався за кимось сфабриковане.
— То ваша думка. А думка держави реалізувалась режимним табором.
— Так. І моїм невдоволенням.
— Не треба заробляти. За що сидів?
— Приписали мені український націоналізм у віршах.
— Отак, громадянине Іванчук. Вже були за це покарані, а продовжуєте.
— Зараз якщо друкуюсь, то з дозволу редакції.
— Отже, таки друкуєтесь. А навіщо ж створюєте націоналістичну організацію? Ану кажіть, хто очолює вашу підпільну групу?
Михайло аж здригнувся:
— Та що це ви?! Яку групу?
— Як яку? Як літератори збираєтесь? Збираєтесь! Назвіть членів.
— Яких членів?
— Літстудії.
— Так, літстудія є. Але мене звідти виключили. Та я знаю, що вони політику нашого уряду не засуджують. Добродух чоловік розумний, він такого не допустить.
— Значить, Добродух. Ще хто?
— Невже ви не знаєте? Це ж відкрито люди вчаться. При редакції. В редактора й питайте.
— В нього запитаємо те, що його стосується. А ви назвіть своїх колег. Так хто? 
Михайла пропікали холодні, ніби налиті свинцем очі. Протягне цей гад свої лапи з кігтями і... знову табори? Та що ж це коїться? Адже того найвищого звіра розвінчала ж сама партія. Невже знову такі ж організовані доноси, намови?..
— Так що? Згадали?
— Що ви хотіли од мене, я сказав. А в студії обговорюють, як краще написати, грамотніше. Нічого антирадянського там немає. За інше питайте в інших.
— Ти бач, який стійкий знайшовся! Ще пошкодуєш! — інспектор підсунув Михайлові аркуш, поклав перед ним ручку: — Підписуй!
Так Іванчук став жити в своїм селі на підписці. Без права виїзду з села. Щомісяця ще й зобов’язаний доповідати міліції, що він тут, удома, ще не втік нікуди.
Іван вірив, що Україна все одно стане колись незалежною. Не обґрунтовуючи цього жодними творами та доказами істориків чи видатних письменників-патріотів України, він просто вірив. Настане час — і не буде на земній кулі неправди, і врешті-решт всі нації здобудуть рівність. Отож тоді світ і оцінить нерівну боротьбу волелюбців. І ще зовсім юних бойових гімназистів-бандерівців проти польської влади, і потім цілком зрілих бійців ОУН-УПА проти гітлерівської окупації і проти кремлівських більшовиків.
З душі Івана вилилось на папір саме таке почуття поваги і вдячності сміливцям Галичини і склалось у поеми, оповідання, цикли віршів. Хотілось чимось відгукнутись на цю боротьбу, сказати добре слово патріотам України. І хоча зараз час вільних розповідей про них ще не настав, ще нависає над усіма ота проклята цензура, та все ж є «самвидав», який розповідає правду, гуртує правдолюбів. Душа Івана відгукнулась творами на цю актуальну і дуже важливу тему. Але він розумів, що написати твори — це лиш початок роботи. Написані твори повинні теж працювати. Вірші навіть на інтимну тему пишуть, щоб люди їх читали. Тож і його твори не будуть просто «шухлядними», які лежатимуть до повної свободи слова. Ні! Вони вже зараз мають бути теж бійцями!
Вже після передачі до Києва поеми про Степана Бандеру, Микола Шапошник відвіз для «самвидаву» ще кілька його віршів. Навіть цілий вінок сонетів передав. Микола був довіреною особою і його, і всіх літстудійців. Він часто виконував роль зв’язкового, не раз привозив їм з Києва кращі твори громадського звучання. Завдяки йому хлопці познайомились з віршами М. Вінграновського, творами І. Дзюби, В. Чорновола, М. Руденка. Отож Іван вирішив додати і свої «набої» до правдоборчої зброї старших побратимів.
А через місяць, коли Звенигородське літо добре висушило довколишні поля золотої пшениці й бездушні комбайни почали з неї збирати свій щорічний «оброк», Івана викликали до уповноваженого КДБ. Їхав у жаркому автобусі, крізь вікна бачив, як громохкі машини забирають у родючої землі все надбане нею ще з ранньої весни. Земля про це відає наперед, дозріла нива чекає жнив. А що чекає його у райцентрі?..
(Продовження — у бібліотеці «Кримської світлиці»!)

Віками чужоземні загарбники панували в Україні. За всю історію країни нашої особливо жорстокою була кремлівська окупація в 30-40-х роках XX століття. Цей роман про терор, вбивства невинних і про той страх, яким як зброєю користувався диктатор Сталін та його поплічники, і самі від такого страху не звільнені. Отруйними зміями розповзалась ганебна чума доносительства. Народжувався страшніший за середньовічну інквізицію спосіб: щоб за чиїмось доносом не опинився у в’язниці — донеси скоріше сам. За найменший спротив тоталітарній системі диктату — табори ГУЛАГу. Народ постійно, як лещатами, був закутий страхом смертної кари.
Але і в цих умовах молоді патріоти здійснюють акти спротиву. Такі зовсім юні месники міста Макіївки на Донеччині. Такі бійці УПА на теренах Західної України. Ні, над ними не владний страх. Вони і в тяжких умовах лісового життя, під холодними вітрами і дощами не здаються військам радянського КДБ. Саме такі повстанці, що власною кров’ю писали історію незалежної України, є прикладом, як потрібно всім нам і сьогодні захищати право на свою свободу. Про це трилогія романів «Кара Історії».
Ця книга з дарчим написом автора В. Дергача — «...редакції «Кримської світлиці» — на утвердження українського Слова в Криму» — є в нашій редакційній бібліотеці, тож хто хоче знати, яким буде продовження цього кіносценарію, звертайтеся!

Валерій Бурій

«Мій рідний край з легенди пророста, в благословеннім серці України» (до 60 – річчя Черкаської області)