Валерій Бурій

ЙОГО ІМЕНЕМ НАЗВАНО НАШЕ МІСТО

ВАТУТІН Микола Федорович

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Ця багаторічна трав’яниста рослина родини злакових (тонкостеблих) в Україні поширена переважно на Поліссі та в Лісостепу у соснових і мішаних лісах, на пісках, лісокультурних площах, вирубках, галявинах. Українська назва — чаполоч пахуча. Справді: аромат у неї дуже приємний, ніжний і водночас стійкий. Інша назва — зубрівка, зуброва трава. Може, її особливо полюбляють лісові велетні — зубри? Та не в тому річ. А в тому, що чаполоч (Hierochloe odorata) можна вирощувати на городі, і це не так уже й складно.


Прямостійні висхідні стебла чаполочі можуть сягати 70 см заввишки і більше. Стеблові листки вкорочені, листя безплідних пагонів зісподу зелене, голе, вгорі сіро-зелене, з розсіяними волосинками. Квітки зібрані в колоски, які утворюють довгасто-овальну волоть. Колоски численні, під час цвітіння зібрані в розлогу волоть, золотаво-жовті, блискучі, триквіткові. Плід — довгаста зернівка темно-коричневого кольору. Цвіте у травні-червні, плоди достигають у серпні. Розмножується насінням і вегетативно.

Лікарська сировина — трава, яку заготовлюють у період цвітіння, коли в ній найбільше кумарину. Траву можна зрізувати повторно після її відростання, але тоді кумарину в ній менше. Сушити слід під наметом або в добре провітрюваному приміщенні (на горищі). Сухої сировини виходить 50 відсотків. Термін придатності — два роки.

Трава чаполочі містить, як сказано, кумарин, р-кумарову, ферулову й мелілотову кислоти, а також ангідрид оксикоричної кислоти у вигляді глікозиду, який і надає своєрідного приємного аромату.

Настій із трави чаполочі поліпшує травлення, збуджує апетит. Приготування: столову ложку сухої трави настояти півгодини на склянці окропу в закритій посудині; вживати по столовій ложці 3-4 рази на день за чверть години до їди.

Чаполоч широко використовується в лікеро-горілчаній промисловості для виготовлення ароматичної настоянки «Зубрівка» і в кондитерській для отримання харчових есенцій. Застосовується і як пряносмакова приправа до рибної продукції. Рослину добре використовувати для зміцнення залізничних насипів та крутоярів. Через наявність кумарину худоба їсть чаполоч неохоче, але невеликий домішок до сіна поліпшує апетит і збільшує надої в корів. Слід тільки пам’ятати, що в рослині виявлено алкалоїд дінаксин, тож у великих кількостях чаполоч може бути отруйна для сільськогосподарських тварин.

Тепер — про елементи агротехніки. Чаполоч можна вирощувати практично після будь-яких попередників. Ґрунт для сівби чи садіння ретельно очищують від кореневищ пирію повзучого, і якщо під попередник не вносили органічні добрива, то підготовлений ґрунт підживлюють 15-20 г аміачної селітри, 20-25 г суперфосфату, 10-15 г калійної солі на 1 кв. м. Насіння висівають одразу після його збирання або ж під зиму. Загортають насінини в ямки на глибину півтора-два сантиметри. Відстань між рядами — 30-40 см. Сходи з’являються у травні-червні.

Розмножують і шляхом ділення кореневищ або кореневими відсадками. Напровесні, незадовго до садіння, відсадки нарізають із розрахунком, щоб на кожному було три-чотири ростові бруньки; або й без них, якщо є вкорінені бруньки. Укладають у підготовлені лунки на відстані 20-30 см одна від одної, поливають водою і загортають землею. Після появи сходів і проростання кореневищ та кореневих пагонів ретельно розпушують і прополюють ділянку. Надалі розпушування проводять обережно, щоб не пошкодити кореневих пагонів, які з’являються швидко і зазвичай розташовуються близько від поверхні землі.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Оман високий (Inula helenium) — багаторічна трав’яниста рослина родини айстрових (складноцвітих). Має ще народні назви дивосил, дев’ясил, вовчий кіготь, болотяний сонях, животворник. Оживаючи навесні, випускає біло-зелені пазуристі паростки. Викопаний корінь справді нагадує лаписько якогось хижого звіра. «Ось дам тобі вовчого кігтя, — багатозначно промовляли тато, — видере всі твої хворості». Але зазвичай батько величали оман животворником і вірили в його надзвичайну властивість: повертати до життя людей уже начебто приречених. Тому в довгошиїй сулії ніколи не вибував зеленкуватий омановий настій. Продовжуючи батькову практику, стверджую: корінь оману високого оздоровлює і бадьорить тіло не лише праведне, а й грішне.


Тато радили його при затримці сечі (простатиті), від кашлів при запаленні дихальних органів, при золотусі, запамороченнях голови і навіть при сухотах (туберкульозі). А далі я вже самотужки роздобув певні приписи животворника. Помічний він при всіх кровотечах (зокрема маткових); допомагає виносити плід, оздоровлюючи дитинець; зарадить при шлунково-кишкових недугах, гастритах, ентероколітах, застоях жовчі, при цукриці (діабеті), корості та екземах, допоможе загоїти рани. Пропоную кілька нескладних рецептів.

Артрози

У п’ятилітровий скляний бутель всипати жменю сухого подрібненого кореня оману, додати 100 г дріжджів, 500 г меду (справжнього, з квітів, а не з цукрового сиропу!). Залити холодною перевареною водою, закрити «капронкою». Добре втеплити і настоювати два тижні. Коли вщухне бродіння, відцідити у скляну посудину через кишечку. Зберігати в холоді. Пити по 50 мл 3-4 рази на день за півгодини до їди. Уже після тижня лікування зникнуть болі в суглобах, потім хрускіт, попустить серце. Для повного одужання треба випити дві п’ятилітрівки.

Астма бронхіальна

Свіжий подрібнений корінь оману залити медом (1:1) у горщику. Настояти місяць. Уживати по чайній ложці 5-6 разів на день, нічим не запиваючи.

Інсульт

Столову ложку кореня оману залити 250 мл окропу. Кип’ятити на слабкому вогні до п’яти хвилин. Настояти вкутаним до охолодження. Це — денна доза, яку спожити за 2-3 рази. Цей же припис народні цілителі радили при паралічі лицьового нерва та епілепсії.

Маткові кровотечі, гіпертонія, кардіосклероз

Вранці, на самісінькому сході сонця, нарвати оманових квітів. Залити 60-процентним спиртом (1:10), настоювати три тижні. Вживати по 30-40 крапель на 50 мл води тричі на день до їди.

Можна приготувати настій — 10 г квітів на склянку окропу, витримати дві години. Вживати по чверті склянки 3-4 рази на день.

Виразка шлунка

До 300 г вівсяних пластівців «Геркулес» додати 50 г подрібненого на м’ясорубці кореня оману. Залити окропом, варити як кашу, хвилин 10. І вживати, як звичайну кашу, щодня.

Можна водночас приготувати вино «Животворник». До пляшки сухого червоного вина доброї якості (типу «Каберне») додати 150 г цукру, 20 г подрібнених корінців оману. Довести до кипіння. Настояти вкутаним до охолодження. Допомагає не лише при виразці, а й від грипу.

Примітка. Тато додавали не цукор, а мед. І вкидали у посудину ще й п’ять великих чорних тарганів. Млоїли на окріпнім ключі (водяна баня) 20 хвилин. Запевняли, що це — найліпший засіб від ломоти в суглобах і для збадьорення чоловічої моці.

Кіста в нирці

30 г подрібненого молодого кореня оману залити трьома літрами теплої перевареної води, додати дві столові ложки цукру та столову ложку дріжджів. Закрити «капронкою». Настояти дві доби. Пити по півсклянки тричі на день до їди, три тижні.

Невралгія трійчастого нерва

100 г подрібненого кореня оману залити літром виноградного соку. Настояти добу. Кип’ятити на окріпнім ключі 20 хвилин. Настояти ще 7-8 годин. Уживати по 30-40 мл 4-6 разів на день.

Недокрів’я (анемія) у дітей

Узяти порівну коренів оману високого, тирличу хрещатого та деревію. Столова ложка суміші на 0,5 л окропу. Варити 10 хвилин. Пити по дві склянки на день, поволі, ковтками. Якщо недокрів’я у дорослих, можна зварити на вині «Кагор». Засіб помічний і при сухотах (туберкульозі), але треба додати ще чайну ложку соснових бруньок.

Холецистит

Спиртову настоянку кореня оману (1:5) розвести у воді (чайна ложка настоянки на 30 мл води). Пити перед їдою тричі на день. У цей же час пити, як чай, відвар моріжку (спориш), але тільки через соломинку, бо руйнує зубну емаль.

Короста

Чималий корінь оману на трилітрову каструлю води. Кип’ятити на слабкому вогні півгодини, щоб розм’як. Настояти півгодини. Помитися з милом. Обполоскатись настоєм. Розім’яклим коренем добре витерти все тіло. Білизну, постіль викинути на мороз або ретельно виварити і випрасувати.

* * *

Копають коріння оману високого восени, залишаючи на кожні 10 кв. метрів по одній добре розвиненій рослині для відновлення займища. Тато вчили, що копати слід на дев’ятий день після молодика. І вважали, що найцілющіший — той, де є дев’ять квіток.

Валерій Бурій

Дендрофлора Ватутіного та його околиць

Дуб

Що не кажіть, а найбільшої пошани у нашого народу впродовж його багатовікової історії зажив дуб. Щедро оспіваний у піснях і думах, казках та легендах, він і сьогодні залишається символом незламності народного духу, невмирущості його душі.

Як і в багатьох інших народів, у східних слов'ян дуб вважався священним деревом. Язичники поклонялися дубу як оселі і храму Перуна — найбільшого божества. У Києві на Володимирській горі був головний пантеон язичеських богів. Тут ріс могутній дуб в одинадцять обхватів. З прийняттям християнства цей пантеон був зруйнований, а дуб за наказом князя Володимира зрубали й скотили схилом. Прихильники старих богів, які намагались стати на перешкоді, були розчавлені масивним стовбуром. І сьогодні нерідко знайдеш скам'янілі дуби виявляються тотемними. Про це свідчать вбиті у стовбур кабанячі, ведмежі й вовчі ікла — зображення Перуна, якому молились наші пращури.

Після прийняття християнства дуб не переставав захоплювати людей своєю величчю та красою, могутністю і довголіттям. Під віковічними дубами — нелинями, як їх називають у народі, збирались військові ради і народні віча, суди, тут зустрічались закохані...

На Україні є дуби, вік яких вимірюється століттями. Окремі дерева «пам'ятають» княжі часи, козацьку вольницю. Як правило, такі дуби отримали охоронні свідоцтва. У нашій республіці нараховується 70 нелинів-довгожителів, що відсвяткували 500-річний ювілей. Патріархом серед них, гадають, є найстаріший дуб, який росте в урочищі Юзефині Рокитнівського району на Ровенщині. Цьому старожилові, за підрахунками вчених, вже за 1300 років.

На схилах Кириківського яру біля села Мельники Чернігівського району росте 1100-літній дуб заввишки до 3О м, діаметр його стовбура — 8,65 м. У затінку його крони збирались учасники визвольної боротьби 1596 р. під проводом Северина Наливайка. Бували тут Пав-люк і Богдан Хмельницький. Під ним гайдамацькі загони на чолі з Максимом Залізняком присягали на вірність Вітчизні. У 1843 р. цей дуб малював Т. Г. Шевченко. Шість разів його вражала блискавиця, а він живе. Місцеві довгожителі кажуть, що це саме про нього, Залізняків дуб, складена пісня «Ой чого ти, дубе, на яр похилився».

Славнозвісному хортицькому дубу — 700 років. Його висота — 36 м, діаметр стовбура — 6,32, а крони — 43 м. Звідси йшли боронити рідну землю від татарів і турків, тут навесні 1648 р. збирались козаки, повставши проти польської шляхти. Був хортицький дуб свідком і того, як кошове товариство писало листа турецькому султанові.

В урочищі Маньківці на Житомирщині майже на 40 м підійняв свої віти могутній дуб. Біля нього табличка «1467» — рік посадки. Його називають Гнатів дуб. Під час Коліївщини, за переказами, тут стратили одного з найактивніших учасників повстання — Гната.

Багато легенд оспівують славний на Тернопільщині Довбушів дуб, на Львівщині та Івано-Франківщині лісові велетні бережуть пам'ять про Великого Каменяра, на Волині — про Лесю Українку, на Харківщині — про Григорія Сковороду. Особливою пошаною користується і дуб Шевченка на Михайловій горі (Черкащина). Тут на березі Дніпра Тарас Григорович зустрічався з Михайлом Максимовичем — першим ректором Київського університету.

Неоціненне й практичне значення дуба, що також немалою мірою прислужилося його славі. Відомо 600 видів дуба, в СРСР ця порода становить лише 1 % вкритої лісом площі. На Україні росте 23 види дуба. Діброви займають 1,5 млн га, тобто чверть усього зеленого покриву республіки.

Велике значення має дуб звичайний. При особливо спрятливих умовах він досягає висоти 40—50 і діаметра 1 —1,5 м. У більшості випадків він живе 500, а іноді й 2000 р.: 120—200 перших років життя росте у висоту, а в товщину — весь час, хоча після 100—120 років приріст у діаметрі дуже уповільнюється. Дуб звичайний має дві форми (різновиди) — літню і зимову. Перша скидає листя на зиму, друга — лише навесні наступного року. Справа в тому, що у зимового листя з'являється на 2—3 тижні пізніше, ніж у літнього. У місці прикріплення листків до гілок не встигає утворитись корковий відокремлювальнии шар і вдарене приморозком листя не опадає (очевидно, його предки були вічнозеленими і зростали в умовах м'якого клімату).

Як релікти особливу цінність мають дуб пухнастий, що росте у Криму, та дуб скельний, який, крім Криму та Карпат, біолог Григорій Смик виявив у зоні Словечансько-Овруцького кряжу на Поліссі.

Дуб росте на родючих грунтах, але може й на бідних супіщаних. Хоч він і світлолюбний, проте в суборах і судібровах непогано почувається й під покровом сосни. До 8 років дерево росте повільно. В цей час воно розвиває могутню кореневу систему. Уже за перший рік життя коріння дуба проникає на глибину 1 м і більше. З 8 до 15—20 років він росте швидко — на 50—70 см щорічно, іноді за вегетаційний період дає два і навіть три прирости.

Дуб цвіте після розпускання листя і запилюється вітром. Плодоносити починає з 30—40 років у вільному стані і з 50—60 — у насадженні. Квіти непоказні і дуже дрібні. У нього два типи квіток — чоловічі та жіночі. Перші зібрані у жовтувато-зеленуваті суцвіття — сережки, які пучками звисають з гілок. Жіночі ще непоказніші і розташовані на кінчиках гілок по кілька штук. Дозрівають жолуді у вересні. Плодоносить дуб хоч і щедро, однак рідко — раз на 6—8 років.

Дуб, вирощений з жолудя, має один, а порослевий — кілька стовбурів, які зростають з того місця, де колись був пень. Господарська цінність порослевих дубів значно менша, ніж насіннєвих, оскільки вони нижчі і в нижній частині стовбура викривлені.

За несприятливих обставин дуб часто суховершить, а його стовбур вкривається водяними пагонами. Таке явище спостерігається також при вирубці супутників дуба і значному його освітленні.

Завдяки розгалуженню густої крони, великій висоті і глибокому корінню дуби надійно захищають землю від водної ерозії і пилових бур, посіви — від посух та суховіїв. Дуб добре скріплює землю, сприяє нагромадженню вологи в грунті, переводить поверхневий стік вологи у підґрунтовий, а за вітростійкістю і впливом на вітровий режим він посідає перше місце. Дуб відмінно очищає повітря від пилу та інших шкідливих домішок. Він виділяє велику кількість фітонцидів, тому в дубовому лісі почувають себе добре всі, особливо хворі на гіпертонію.

За твердістю та міцністю деревини дуб і справді богатир. Особливо цінується деревина мореного дуба, який багато століть пролежав у вологому непроникному для повітря середовищі. У воді без доступу повітря дуб не лише не гниє, а стає ще міцнішим. Його дубильні речовини вступають у реакцію з солями заліза і поступово забарвлюють дерево у сріблясто-чорний колір. Деревина мореного дуба відзначається високою міцністю й стійкістю (в р. Дон у піску на глибині 6 м знайшли дубовий човен, який пролежав під водою 4000 років), відмінно полірується, зберігає колір і блиск. З мореного дуба виготовляють особливо цінні інкрустовані меблі, сувеніри. Взагалі дуб широко використовують не лише у меблевій та машинобудівній промисловості, а й при будівництві житла, гідротехнічних споруд, в суднобудуванні тощо.

У давнину з дубових колод зводили фортеці, будували мости, господарські будівлі, вітряки і водяні млини, ними цямрували криниці, мостили шляхи й гатки. З деревини дуба виробляли відра, діжки, ряжки, колеса до возів.

Велику цінність має і кора дуба. У ній міститься до 20 % дубильних речовин — танідів, без яких не виготовити добротного шкіряного взуття.

Танін, виділений з кори та листя дуба, легко розчиняється у воді і спирті. Розчин його використовують при запальних процесах у порожнині рота і горла, для лікування виразок та опіків. Кору молодих гілок вживають як в'яжучий і зміцнюючий судини засіб. При надмірному потінні ніг роблять ванночки з відваром дубової кори (50—100 г на 1 л води). При поносі такий самий відвар кори, змішаний з суспензією крохмалю в співвідношенні 1:3, використовують для клізм. Відваром дубової кори у суміші з відваром інших рослин лікують флюс, стоматит, рахіт, шлункові кровотечі, золотуху, пролежні та деякі інші хвороби. Відваром кори миють голову при лупі. Дубову кору збирають у квітні в молодняках віком до 30 років. Кору заготовляють тільки на тих деревах, які вирубують під час рубок догляду.

Багаті вони на танін і гали — ідеально круглі утворення на листках дуба. Гали — хвороботворне розростання тканин у місцях укусів та уколів дубової горіхотворки, у центрі цих круглячків восени можна побачити черв'ячка — личинку комахи.

Дуб гарний медонос. Велику цінність мають і жолуді. Вони корисні і поживні, оскільки містять 57 % крохмалю, 7 — білків, 10 — цукру і 5 % жиру. З них роблять борошно і каву. В Кіровоградській області археологи знайшли поселення, мешканці яких ще 5000 років тому пекли хліб із розтертих на борошно жолудів. Сьогодні жолуді — ви-сокопоживний корм для тварин.

Дуб приносить людині велику користь і його треба берегти, садити на непридатних для сільськогосподарського використання землях, скрізь, де він може рости. З літописів відомо, що на Україні дуб садили вже у часи Київської Русі. Нині в республіці щорічно його сіють і висаджують на площі 24—25 тис. га, а вирубують до 3,5 тис. га.

Слід відмітити, що дубові ліси України дуже виснажені надмірними рубками в минулому. Особливо скоротились площі дубових лісів у Карпатах. Якщо у 1888 р. вони становили понад 300 тис. га, то тепер — лише 100 тис. га, тобто в 3 рази зменшились. Площа дубових лісів у республіці досягає 1,6 млн га, у тому числі стиглих — 84 тис. га. Питома вага останніх у високостовбурній секції становить лише 3,9 %, що в 5 разів нижче норми. Для того, щоб щорічний відпуск лісу був постійним і оптимальним, структура лісів за віком повинна бути рівномірною. Отже, зусилля лісівників необхідно спрямувати на опти-мізацію вікової структури дубових лісостанів. Друге не менш важливе завдання — створення на значних площах мішаних, біологічно стійких і високопродуктивних дубових лісостанів у Лісостепу, на Поліссі та в передгірних поясах Карпат і Криму.

ВЕРБА

Верба на Україні у пошані здавна. Ще у давніх слов'ян вона вважалась деревом священним, символом безперервності й постійності життя. Саме верба символізує язичеського бога сонця Ярила, який подарував людям вогонь. До наших днів зберігся звичай в ніч на Івана Купала на честь Ярила прикрашати вербу квітами, палити біля неї купальські вогнища. По закінченні ж свята гілки верби садять у дворах.

Чим же прислужилась нашому народові верба, що її так любовно оспівано у народних піснях та приказках? Мабуть, своєю красою, великою користю, невибагливістю до грунту і клімату. З 500 видів верб, які поширені майже на всій земній кулі, 30 припадає на Україну. Найпоширеніші у нас біла, гостролиста, ламка, попеляста, білолоз, роз-маринолиста, козяча, верболіз та пурпурова, що зростає серед пісків.

Верби біла і ламка — дуже декоративні. Вони найперші серед деревних порід розвиваються навесні і одними з останніх скидають лист восени. Біла верба сягає у висоту ЗО, а в діаметрі — 3 м. Росте вона дуже швидко і доживає до 100 років. Крона у неї розлога, кора сіра, старі дерева часто дуплисті. Молоді пагони на кінцях сріблясто-пухнасті, старі — голі, жовтого і лимонного кольору. У корі міститься 4—5 % саліцилу та 5—11 — танідів, деревина м'яка, легка, її використовують у будівництві, для виготовлення човнів, тари тощо. В сухому місці ця деревина довговічна.

Верба ламка рідко виростає у висоту до 20 і в товщину — до 1 м. Гілки настільки ламкі, що навіть граки легко обламують їх для гнізд. Пагони ї молоді паростки відзначаються гнучкістю. Доживає дерево до 75 років. На відміну від верби білої, яка, крім берегів річок та водойм, зростає і вздовж доріг, верба ламка любить добре зволожений глибокий глинистий грунт.

Шелюга — деревовидний чагарник або дерево висотою до 12 м з темною корою та яскраво-жовтим лубом. На півдні України і Поліссі зарості шелюги є надійним захисником від пісковіїв, добре витримують сухий клімат і безводдя.

Кущові верби найчастіше зустрічаються на берегах річок, їх використовують для заготівлі прутів, з яких споконвіку селяни плетуть необхідні для господарства речі.

Найбільше, мабуть, верби прислужились річкам та ставам. Важко знайти ріку, над якою б не росло це дерево. Міцно пустивши коріння в землю, верби стримують зсуви, не допускають підточування грунту водою, запобігають ерозійним процесам. Коріння верби у землю проникає на 2,5—3 м, сягаючи водоносних шарів і ніби відкупорює їх: Могутня коренева система верб розростається і в боки — до 70 см за рік і сягає далеко за межі крони. Малій річці без верб не вижити — це підтверджено наукою. Якби можна було усі стоки з полів пропустити через зарості чагарникових верб, які ростуть на дні ярів, балок та на берегах рік, то ріки стали б чистими і повноводими. Під час повеней верболози виявляють виняткову життєздатність у боротьбі з водною стихією, приймаючи на себе шалені натиски води, вони захищають береги від руйнівної сили повенен. Часто у зонах, які прилягають до канав, утворюються болота й озера, піднімаються грунтові води і земля засолюється. Виявляється, що верба може бути справжнім насосом для відкачування води. Вчені підрахували: якщо на 1 км каналу створити п’ятирядну захисну смугу з 1000 деревовидних верб, то вона здатна перехопити 100 тис. м3 води за рік. Це відмінний біологічний дренаж.

Верба є природним фільтром усіляких домішок, що містяться у водах річок та озер, недаремно люди завжди брали воду для пиття під вербою. А в селах, де копають колодязі на куток, тобто на 10—15 дворів, люди у відра з водою кладуть невеличку вербову дощечку: це дезинфікує воду, поліпшує її смакові властивості. Літньої пори під вербою прохолодніше, ніж під будь-яким іншим деревом. Це пояснюється тим, що вона містить багато води. Верба очищає не лише воду, а й повітря — кожне дерево на метрів десять оточене непомітною аурою, де немає жодної хвороботворної бактерії.

Зацвітає верба рано навесні, період цвітіння триває два-три тижні. Після цього тичиночні сережки опадають, а маточкові видовжуються і грубішають. На початку червня (через місяць після цвітіння) на них дозріває багато продовгуватих коробочок, які розкриваються і з них випадає насіння, що негайно проростає. За час еволюції верба пристосувалася до життя в заплавних умовах: її насіння дозріває одночасно із спадом води після паводку. Маса 1000 свіжозібраних насінин становить лише 0,12 г. Воно не має насіннєвого періоду спокою і майже позбавлене поживних речовин. Відразу після достигання у них починається процес росту. Сім'ядолі дозрілого насіння починають зеленіти через 2 год після висіву у вологий грунт, за добу все воно проростає, при несприятливих умовах швидко гине. Найпростіший спосіб вирощування сіянців — нарізати пагони довжиною 25—30 см разом з розкритими плодами — коробочками і посадити у грядки з добре обробленим і вологим грунтом. Відстань між пагонами у рядку 5—10 і між рядками — 20—25 см.

Квіти верби дають багато нектару і пилку в той час, коли інші види деревних і трав'янистих порід ще не цвітуть. Перший взяток бджоли беруть саме з вербових сережок. З 1 га вербняків вони збирають до 150 кг меду, щоправда, він менш корисний, ніж гречаний або липовий. Але найсмачніша медівка буває саме з вербового меду.

Високо цінуються вулики з вербових дощок, у них бджоли добре розмножуються і менше хворіють. У сухих вербових дошках пори заповнені повітрям, яке є чудовим теплоізолятором.

На Україні здавна виробляли з верби музичні інструменти. Особливо прославилася вона в кобзах, а потім у бандурах.

З вербової деревини виготовляють меблі, човни, ложки. На Запорізькій Січі кожен козак мав свою вербову ложку. Добровольця, який такої не мав, запідозрювали як ворога.

На півдні України та Подніпров'ї більшість осель зводили у давнину із лози (глинобитні і турличні будівлі). Незамінною була лоза при виготовленні ясел, кошар, кліток для свійської птиці. На Поліссі з верби плели кошики, тини, хлібнички, інші речі.

У лісовому фонді республіки різні види верб займають незначні площі і в основному як домішки головних порід. У молодниках при проведенні рубок догляду вербу як малоцінну породу вирубують, тому що вона пригнічує головні лісоутворюючі породи.

Верба — дерево цілюще. У її корі містяться смоли, флавоноїди та глікозид саліцин. Настій з кори знижує температуру, оскільки спирт окислюється в організмі, перетворюючись на саліцилову кислоту. Відвар вербової кори вживають по 1 —2 столових ложки тричі на день за 20—ЗО хв перед їдою при грипі, гострих респіраторно-вірусних інфекціях, подагрі, ревматизмі, відкладенні солей, артрозо-артритах, невралгіях, радикуліті, міозиті, травмах м'яких тканин, кровотечах, безсонні, захворюваннях шлунка, печінки та жовчного міхура, в гінекології, при шкірних захворюваннях тощо.

Кора верби входить до складу потогінних чаїв при простуді. Зовнішньо її відвар застосовують для лікування екземи і дерматиту, виразок і гнійних ран. Ним полощуть горло при ангінах, стоматитах, фа-ринголарингітах. Порошком з вербової кори посипають кровоточиві рани та порізи. А при випаданні волосся та лупі відваром кори верби і коріння лопуха миють голову.

При запаленні нирок п'ють відвар чоловічих суцвіть верби козячої. Потовчене листя прикладають до фурункулів для їх розм'якшення.

Для лікарських потреб кору збирають ранньою весною (до розпускання листя) з гілок завтовшки з палець. Чоловічі сережки зривають під час цвітіння.

Про користь, яку отримує людина від верби, відомо багато. Але сказаного вище, мабуть, досить для того, аби переконатися, наскільки уважними ми повинні бути до цієї дивовижно витривалої, ніжної провісниці весни. Верба була священною для наших предків, священною вона повинна залишитися і для нас.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

КИЗИЛ

Дерен справжній (Cornus mas L.), крім іншої назви «кизил» (з тюркських мов, де означає «червоний»), подекуди називають ще «роговик» (за деякі особливості в будові гілок). Являє собою кущ або невелике (до 8 м заввишки) дерево родини деренових. Цвіте у березні — квітні, до розвою листя. Плоди (циліндричні або грушовидні соковиті червоні кістянки) достигають у серпні — вересні. Росте в лісах, на чагарниках, поширений у Криму, в західному Лісостепу, Карпатах та на Прикарпатті, рідше трапляється в інших областях, зокрема Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській.

Рослина неофіцинальна, тобто офіційною медициною не «узаконена». Це дивує, бо ж дерен з давніх-давен знаний у народній медицині багатьох країн. Ще Гіппократ прописував відвар листя при хворобах шлунка. Відвар кори та коріння вживали при малярії. Як зовнішній засіб кору застосовували при фурункульозі. Плоди містять до 10% цукрів, 2-3,5% органічних кислот (яблучну, лимонну, янтарну), близько 55 мг% аскорбінової кислоти, ефірну олію, пектинові речовини; у корі є глікозид корвін і гіркоти. Усі частини рослини містять дубильні речовини (в корі та листі їх до 15%).

Свіжими або у вигляді відвару плоди вживають як в’яжучий засіб при проносах, для підвищення апетиту, при цинзі, а також як тонізуючий і протигарячковий засоби. Свіжі плоди корисні хворим на цукровий діабет, бо сік має здатність знижувати рівень цукру й посилювати ферментативну секрецію підшлункової залози. Плоди сушать, маринують, переробляють на варення, повидло, пастилу, соки (свіжозварене варення з кісточками цілюще, зокрема при гемороїдальних кровотечах).

Ось деякі рецепти. Настій плодів (5-10 г сухих плодів на склянку окропу) п’ють як чай при проносах і шлункових крововиливах.

Відвар із сушених або свіжих плодів: дві столові ложки на склянку окропу, кип’ятити півгодини, процідити гарячим і довести об’єм до первинного. Пити по півсклянки тричі на день при недокрів’ї, запальних недугах шлунково-кишкового тракту, грипі, рахіті, ангіні.

Для дітей варять кисіль із розрахунку три столові ложки сухих (розмочених) чи свіжих плодів на склянку води. Приймають по третині склянки тричі на день до їди.

Від каменів у нирках допоможе коріння. 10 г подрібнених коренів залити літром води, варити, поки залишиться 300 мл, відцідити і пити тричі на день по 100 мл. Курс лікування — 10 днів, у разі потреби повторити через два тижні.

Листя справляє жовчогінну, сечогінну та цукрознижувальну дії. Столову ложку листя залити літром гарячої води, кип’ятити 15 хвилин, охолодити, процідити і довести об’єм перевареною водою до первинного. Приймати по третині склянки тричі на день до їди.

При хворобах печінки, порушенні обміну речовин, атрофії м’язів, нервових недугах, склерозі застосовують відвар з отакого збору: три вагові частини листя дерену, три — плодів шипшини, дві частини листя м’яти і одна частина листя меліси. На 600 мл холодної води кладуть 100 г подрібненої суміші в емальованому або керамічному посуді, настоюють у прохолодному місці 10-12 годин, кип’ятять п’ять хвилин, настоюють півгодини. П’ють по 200 мл тричі на день через годину після їди.

Кизил розмножується насінням, горизонтальними відсадками, зеленими живцями (трудомісткий процес) і окуліруванням. Культура світло- і вологолюбна, до ґрунтів не вибаглива. Разом із тим в умовах степу (спека, нестача вологи), особливо у молодому віці, бажано садити в напівзатінку, притінювати молоді саджанці, мульчувати. Дерен хоч і невибагливий до ґрунту, проте не любить ділянки із застійними ґрунтовими водами й глинястим щільним непроникним шаром. Не любить також кислі ґрунти — їх треба вапнувати.

Ліпше росте у півзатінку, але аж ніяк не поряд із потужними височезними деревами. Кизил чудово почувається серед кущів глоду, зізіфусів (унабі), смородини, аґрусу. Певна річ, можна посадити й десь під парканом у кінці саду чи городу. Але таку красу з яскраво-жовтими квітами навесні і яскраво-червоними плодами наприкінці літа — на початку осені просто шкода випроваджувати на задвірки.

Ґрунт ліпше підготувати за півроку до садіння. Треба його добре перекопати (зорати) на глибину до 60 см, при цьому внісши органічні та мінеральні добрива. Садити в яму завглибшки 50-60 см і завширшки 70-80 см. Її треба заправити комплексом добрив. Залежно від родючості ґрунту вносять 1,5-2 відра перегною, 100-150 г азотних, 200-300 г фосфорних і калійних добрив. Калійні можна замінити рослинним попелом (1-2 л). Якщо ґрунт кислий, необхідно внести трохи вапна. Усі компоненти слід ретельно перемішати. Найкращий час для садіння — осінь (за місяць до справжніх морозів) або рання весна. Найліпший матеріал 1-2-річні прищеплені саджанці. Вони починають плодоносити в перший або наступний рік садіння. Добре, якщо будуть із пластом землі. Якщо ні — треба вимочити їх у гноє-земляній бовтанці.

Оптимальна відстань між саджанцями — 3-4 м. Слід садити принаймні два сорти — внаслідок перехресного запилення матимете стабільний і рясний урожай. Саджанці треба притоптати й ретельно полити — 4-5 відер води, потім замульчувати. Через 3-4 дні полив повторити (особливо навесні) — ґрунт ущільниться, а борошнисте коріння дерену отримає достатньо вологи.

Надалі саджанці поливають раз на тиждень спекотної пори, а прохолодної й вологої — раз на 15-20 днів. Також необхідно рясно поливати дерева, котрі плодоносять — перед достиганням у серпні, а пізні сорти — на початку вересня.