Валерій Бурій

ОЛЕКСАНДР ГРИЦЕНКО

Телепроект «Великі Українці»: спроба культурного дослідження

У скороченому вигляді цю статтю опубліковано в часописі «Критика», № 12, 2008 рік.


У доповіді буде зроблено спробу проаналізувати, принаймні в загальних рисах, нещодавній телепроект «Великі українці» як культурне явище і як культурний продукт, іншими словами – з’ясувати, як він творився, вироблявся, споживався, регулювався і так далі – у відповідності до відомої, уже навіть класичної схеми культурного дослідження2.

За такою схемою, дослідження культурного явища полягає в тому, що аналізуються послідовно п’ять складників цього явища: його творення (виробництво культурного продукту), його споживання, сформовані ним репрезентації та пов’язані з цим ідентичності; нарешті, регулювання цього явища та пов’язаних із ним процесів з боку влади й суспільства загалом. Вочевидь, усі ці складники взаємопов’язані і в ідеалі аналіз має являти собою замкнутий цикл:

- representation – production – consumption – regulation – identities -

- і знову до репрезентацій. Ми намагалися діяти за цією схемою, одначе, повного циклу не вийшло через брак часу й неповноту інформації. Тому спробую тут накреслити таке собі пунктирне коло, а з інших доповідей моїх колег - учасників нашого спільного дослідження проекту «Великі українці» - читач може детальніше й глибше з’ясувати окремі складники цього проекту.

Почнемо з репрезентацій аналізованого телепроекту, що побутують у нашому культурному просторі (і не лише нашому, адже йдеться про запозичений у ВВС формат).


Сам телеканал «Інтер» позиионував своїх «Великих українців» як «большой мультимедийный проект, в котором участвует вся страна» та як «образец событийного телевидения»3. Підкреслювалося також, що це – формат телепрограми, придбаний у ВВС, а значить – він відповідатиме широковідомим високим стандартам ВВС (неупередженість, збалансована подача різних поглядів, невикривлена подача фактів тощо).

А «мультимедійний» статус цього проекту, вочевидь, передбачав, що проект матиме якісну рекламну підготовку, якісне телевиробництво, якісний Інтернет-складник. Нарешті, задекларована участь «всей страны» імовірно свідчить, що телеканал «Інтер» цим проектом прагнув вийти далеко поза своїх стабільних 24-25% національної телеаудиторії, залучити й заохотити інші масові аудиторії.

І справді, тодішній головний режисер каналу «Інтер» (і режисер-постановник «Великих українців») Ірина Іонова-Пилат заявляла: «Мы пришли к выводу, что нам нужен имиджевый проект-флагман, который неким образом зафиксирует первенство канала и его стремление быть презентером канонов – как идеологических, так и коммерческих»4. У цій заяві, окрім артикулювання задачі, що ставилася перед на аналізованим проектом, прикметними видаються також переконаність керівників «Інтера» у власній першості (котру треба лише «зафіксіровать»), а ще - в тому, що ідеологічні канони не формуються у суспільстві, а – «презентуються» якимось «презентером», після чого – вочевидь, «хаваються піплом».

Одним із перших кроків до втілення в життя такої амбіційної авто-репрезентації стала рекламна кампанія. Особливо значущою в плані «презентації канонів» стала та її частина, що була втілена в «лайтбоксах» у метро та на вулицях. Наскільки я спостеріг, розміщалися лише три види «лайтбоксів» (може, десь були й інші, але в Києві їх побачити не вдалося) – вони містили зображення іноземних «великих» із короткими текстівками, як-от: «Америка обрала Елвіса Преслі, кого ж обере Україна?» І портрет безсмертного Елвіса, ясна річ. Інший плакат: «Франція обрала Едіт Піаф, кого ж обере Україна?» І нарешті: «Англія обрала принцесу Діану, кого ж обере Україна?» Це навіювало споживачеві цілком однозначну думку: у згаданих трьох країнах перемогли саме згадані «велети».

Однак якщо хтось цікавився результатами голосувань на аналогічних телепроектах в інших країнах, той знає, що в Америці переміг не Елвіс, а Ронайльд Рейган; у британському телепроекті перемогла не принцеса Діана, а Вінстон Черчіль. Нарешті, Франція обрала не Едіт Піаф, а генерала де Голя.

Який висновок можна зробити з цієї рекламної акції, і як вона пов’язана з авторепрезентацією проекту «Інтера»? На мій погляд, рекламне маніпулювання результатами проектів у західних країнах може означати, що творці нашого проекту, з одного боку, обіцяли європейський рівень і відповідні стандарти («канони») телевиробництва, а з іншого боку - з легкістю почали маніпулювати цими стандартами й навіть загальнодоступними даними про результати голосувань в інших країнах.5

Такі маніпуляції, на мій погляд, свідчать про певні уподобання авторів проекту, про їхню готовність чи неготовність щось робити, нарешті, про певні наміри, усвідомлювані чи ні. Зокрема – можна запідозрити неготовність визнати той факт, що в провідних країнах Заходу віддано перевагу національним політичним лідерам консервативного напрямку. І водночас - готовність замінити цю неприємну картинку світу іншою, за якою західні глядачі обрали не національних провідників, а знаменитостей поп-культури.

Це можна трактувати як прояв інтенції, ясна річ, не задекларованої: мовляв, Україна, якщо хоче бути сучасною європейською нацією, має не зациклюватися на політиках чи там гетьманах6 (адже, як відомо від Петра Великого, «всє гєтмани билі ізмєннікі»), а обрати яку-небудь всенародну улюбленицю-співачку, наприклад, Софію Ротару.

І нескладно здогадатися, що саме такі незадекларовані, але прочитані багатьма інтенції породили альтернативні репрезентації цього телепроекту, котрі сформувались у, так би мовити, радикальніших культурно-політичних середовищах.

З-поміж альтернативних репрезентацій вкажу на дві найцікавіші.

По-перше, деякі націонал-патріотичні газети (про це детальніше – у доповіді Н.Білоцерківець та Л.Таран) із самого початку стали писати, що, мовляв, канал «Інтер» нав’язує Україні провокаційне шкідливе шоу. Згідно з таким прочитанням, «Великі українці» - це олігархічний (або й чужинецький) маніпулятивний проект, створений, аби запудрювати мізки народові. Скажімо, поет і колишній депутат Володимир Цибулько вже після першого студійного «шоу» проекту заявив на шпальтах «України молодої», що проект має за основне завдання “не народити надію на спроможність нації долати виклики майбутнього, а вибілити, виправдати радянську і російськоцентричну історіографічну модель7». Коротше, «Шустера шоу – нехорошоу», як написала «Україна молода»8 після скандального завершення проекту.

Після другої студійної передачі проекту (21 грудня) доктори наук Ю.Бездробний і В.Шендеровський та кандидат фіз-мат наук В.Козирський зі сторінок «Слова Просвіти» заявили, що подібне шоу «для України з її сьогоднішніми проблемами – це неприйстойна політична провокація9.» Поруч у тій-таки газеті якийсь В.Ференц з Івано-Франківська прозірливо вказує на вуха конспіраторів-глобалістів, що стирчать з-поза телепроекту, котрий насправді є «етапом великого інформаційного затюкування українського суспільства». Справжнім українцям, на його погляд, не варто брати участь у проекті, бо він «по-перше, створить невиграшний для нас імідж у вищих світових фінансових колах. По-друге, тестування української душі епатажним стресом такого типу шоу неприпустимо відкриє діловому світові всі потаємні слабини українського суспільства, що спокусить діловий світ до гріха заробляти величезні гроші.10»

Для мене особливо прикметними в цій смаковитій цитаті є бінарна опозиція між цнотливою і вразливою українською душею та підступними «світовими фінансовими колами», а також згадка про «гріх заробляти величезні гроші» (цікаво, від якої саме суми для В.Ференца заробляння грошей перетворюється на гріх?). При подібному сприйнятті проекту його ведучий Савік Шустер, російськомовний вільнюський єврей з італійським паспортом, перетворюється на символ антиукраїнської змови «космополітів» - зокрема, таким його бачить Н.Букша, авторка допису «С.Шустера шоу – нехорошоу» в «Україні молодій»: мовляв, хто такий Шустер, було ясно ще коли він очолював Московське бюро радіо «Свобода», котру тоді «називали «космополітичним ковчегом» за численність інтернаціональних прізвищ її співробітників: Джованні Бенці, Лев Ройтман, А.Фінкельштейн, О.Пуспунен, В.Тольц, А.Гіннес (sic), П.Вайль11…»

Своє неприйняття ідеї визначення «великих українців» шляхом масового голосування висловив також відомий ще з часів «перестройки» ліберальний публіцист Анатолій Стріляний (до речі, теж колишній працівник «космополітичного ковчега»), однак у нього це неприйняття має не націонал-ізоляціоністський, а радше інтелігентськи-елітистський відтінок: «Великі, вони і є великі. Їх треба знати, а не обирати. (...) Не можна навіювати тітці Клаві, що їй уже все під силу... Достатньо того, що вона може обирати до парламенту свою Юлечку або Раєчку. Немає нічого менш демократичного, аніж думка неком¬петентної більшості»12.

Втім, до питання «некомпетентної більшості» ми ще повернемося при обговоренні ідентичностей, означених у ході проекту.

Ще одна цікава репрезентація проекту, альтернативна як до націонал-патріотичної, так і до згаданої вище автопрезентації «Інтера», це – специфічне кримське його трактування. Після завершення першого етапу проекту сайт «Телекритика» вмістив великий огляд кримської преси13, з якого випливала думка, що «Великі українці» - то, мовляв, «не наша кримська справа», нехай українці обирають собі великих українців, а нам доречно обирати великих кримчан14. Втім, міркування з приводу того, кого вважати великим українцем, все ж висловлювало багато відомих кримчан. Популярністю при цьому користувалися князь Володимир Великий, Богдан Хмельницький та Микола Амосов. Особливо цікавим видається погляд Алексєя Васільєва, «председателя Таврического общества ревнителей памяти Николая ІІ»: «Самым великим украинцем я бы назвал Ивана Мазепу, в фигуре которого, как в зеркале, отражена фальшивая суть украинской государственности».

А з-поміж кандидатів у «великі кримчани» популярністю користувалися Катерина ІІ, Айвазовський і той-таки Володимир Великий. Він, до речі, відношення до Криму таки має, оскільки, на відміну від Ярослава Мудрого, в Криму бував і навіть охрестився в Херсонесі, отже, може вважатися «великим кримчанином». Хтось один із опитаних кримських високопосадовців – татарин, до речі - запропонував гунського володаря Аттилу, «ведь его держава простиралась от Кавказа до Швейцарских Альп», проте був достатньо обережним, щоб не пропонувати нікого з Гіреїв. Втім, «основателя Крымского ханства Хаджи-Гирея» запропонував Юрій Могаричев, історик і депутат ВР Криму. Він же, до речі, заявив: «Мне непонятно, почему в телепроекте Савика Шустера в первую десятку попал Ярослав Мудрый, который, собственно, положил начало феодальной раздробленности Киевской Руси, а не Владимир, который ввел ее в лоно цивилизованных государств того времени15».

Мабуть, тоді по Криму ще не «пронесся клич» на підтримку Ярослава Мудрого, про який мова йтиме далі...

Прикметно й очікувано, на мій погляд, що аналізований проект отримав як «із Заходу» (від націонал-патріотів), так і «зі Сходу» (точніше, з Криму) неформальну (і радше негативну) наліпку «шоу Шустера», хоча Савік Шустер не був ані автором задуму, ані режисером чи продюсером проекту16, лише одним із двох ведучих. Себто для багатьох глядачів визначальним у справі ідентифікації нового телепродукту став «розкручений бренд» ведучого. Це – як блоки Литвина чи Кличка в політиці: береться загальновідоме ім’я, котре має забезпечити рейтинг, політичний чи телевізійний, а «замовляють музику» інші, нехаризматичні особи, які у випадку провалу не нестимуть ані моральної, ані політичної відповідальності. Тож можна припустити, що вибір Савіка Шустера на роль ведучого мав на меті ще й сформувати репрезентацію проекту як «іще одного популярного шоу телезірки Шустера».

Наступний етап нашого аналізу - це творення або ж продукування телепроекту. Власне, на цю тему багато писалось у ЗМІ, зокрема - «Телекритика» детально розглядала виробництво «Великих українців»17. Тож додам лише кілька власних міркувань.

Вище висловлювалося припущення про виявлену в рекламній кампанії тенденцію «опопсити» проект, спрямувавши глядача в бік вибору з-поміж найбільших «селебрітіз». Додам, що на початку роботи над проектом промоційний відділ «Інтера» висунув ідею відзняти кілька рекламних роликів із Вєркою Сердючкою18. Але він (чи вона - Сердючка?) відмовився. А далі в ході реалізації проекту, можна сказати, тенденція «опопсіння» радше не здійснилася, натомість зреалізувалася тенденція до політичної скандалізації. А судити, котра з цих тенденцій (притаманних, як відомо, всьому нашому ТБ) гірша чи небезпечніша, не входить у завдання цього аналізу.

Оскільки проект було заявлено як мультимедійний, то доволі важливим, на наш погляд, став його Інтернет-складник. Цей складник детально проаналізовано в доповіді Надії Гончаренко, тому висловлю лише кілька власних спостережень.

Як на мене, з погляду культурного аналізу перший, найраніший варіант бази персоналій проекту, «вивішений» в Інтернеті, був цікавіший за той, що з’явився пізніше, коли проект почали критикувати, вказувати на помилки та лакуни, які невдовзі виправлялися й заповнювалися. Натомість ранній варіант бази персоналій «Великих українців», з усіма своїми лакунами та «фрейдистськими обмовками», дозволяв краще розгледіти, «відчитати» світоглядний, культурний портрет його творців-виконавців. На моє особисте переконання, цей портрет вийшов малоприємний для всіх нас: він свідчив про загальнокультурне невігластво й лінивство розробників, а також про постколоніальні атавізми в їхній свідомості, ба навіть своєрідну світоглядну шизофренію.

Я маю на увазі не медичний діагноз, а світоглядне явище, взагалі притаманне більшості суспільств, що проходили посткомуністичну трансформацію: некритичне поєднання взаємосуперечливих уявлень, що походять із комуністичної та вільноринкової ідеологій, із тоталітарного та демократичного способу життя суспільства19. Однак якщо суспільства Центрально-Східної Європи від такої шизофренії вже переважно вилікувалися, то у нас вона, як бачимо, квітне й далі, навіть серед трударів інтелектуальної праці на провідних телеканалах.

Симптомом такої шизофренії мені здається те, що творці бази персоналій, як можна судити за дискурсивними особливостями вміщених біодовідок, брали дані про «кандидатів у великі» зі світоглядно протилежних джерел: десь із емігрантських «бандерівських» видань, десь із старих радянських енциклопедій, а десь - із нинішніх російських видань, цілком імперських за позицією, і все це без помітних осмислення й редакторської обробки вміщувалося одне поруч із іншим (численні свідчення цього ви знайдете в доповіді Н.Гончаренко).

А згадані атавізми культурної постколоніальності полягають у тому, що розробники, як я підозрюю, отримавши завдання знайти дані про ту чи іншу видатну особистість, у багатьох випадках рефлекторно лізли в російський Інтернет і брали першу-ліпшу біографію потрібної особи, котра звідти «вискакувала». Яскравий зразок – біографія Миколи Амосова, в котрій практично не згадується Україна.

Коли ж знайдена біографія не влаштовувала розробників тим, що виявлялася задовгою, то її, як здається, не редагували з метою скорочення, а просто «обрізали» наполовину чи на третину і вміщували в базу те, що лишилося. Так сталося, зокрема, з Климом Ворошиловим та Андреєм Шептицьким. Красномовні приклади «імпортованих» та «обрубаних» біографій наводить Н.Гончаренко у своєму аналізі інтернет-складника проекту.

Розуміння професійності у творців проекту, і загалом – культурне «обличчя» наших телевізійників унаочнюються також шляхом порівняння якості бази персоналій із їхнім скрупульозним ставленням до візуального образу телепрограми. Так, арт-директор проекту Ольга Нєвская детально й зі смаком описувала, як розроблялися й «гармонізувалися» манжети та комірці ведучого Савіка Шустера із гардеробом ведучої Ганни Гомонай20. У порівнянні з неохайною Інтернет-базою турбота про манжети й комірці особливо пікантна.

В цьому контексті значущою стає фраза з інтерв’ю Андрія Цаплієнка (сценариста фільмів про Хмельницького та Ярослава Мудрого), який сказав, що фахові історики, мовляв, лише заважають у роботі: «нужно меньше всего учитывать позицию историков, потому что они сосредоточены на фактах, а не на личности»21. Іншими словами, фахівці-історики намагалися завадити Цаплієнкові створювати псевдоісторичне «фентезі» про Ярослава Мудрого, але це їм не вдалося: талановитий автор таки вклав у вуста Дмитра Табачника, «адвоката» Ярослава Мудрого, чимало перлин на кшталт того, що якби не Ярослав Мудрий, ми б усі тепер говорили по-татарськи або по-турецьки. Ну хай Цаплієнко не історик, але ж він учився у школі й міг би пам’ятати, коли жив Ярослав Мудрий, а коли тут з’явилися татари, не кажучи вже про турків. Жаль також, що Цаплієнкові невідомо, як багато слів тюркського походження в нашій (а тим більше – в російській) мові залишилося від контактів з половцями, печенігами, татарами і так далі. Виходить, Мудрий «недомудрив», погано впорався із своїм історичним завданням? Тож не зайве було б видатному сценаристові трохи підучитися і по-татарськи, і по-турецьки, та й українською оволодіти не шкодить... Втім, Цаплієнко, як уже сказано, не історик, але ж Д.Табачник – все-таки доктор історичних наук...

Ще один цікавий аспект продукування «Великих Українців» – добір учасників програми. Уже в першій передачі глядачам представили так званих «гарантів» та «експертів» - буцімто статечних, авторитетних у суспільстві людей, котрі мали своїм авторитетом і досвідом забезпечувати поважність і «солідність» проекту. Однак поруч із двома-трьома шанованими науковцями на кшталт академіка М.Поповича, у студії опинилися переважно ті самі політичні «біг-морди», які встигли нам набриднути в програмі «Свобода слова». У мене є дві гіпотези на пояснення, чому так сталося. Перша: можливо, причиною стала всюдисуща «теледжинса», коли політичні діячі різними «вагомими аргументами» забезпечують свою присутність у студії чергової рейтингової телепрограми. Прямих доказів цього я, ясна річ, не маю – адже в Україні ще нікому не вдалося довести жодного факту «джинси», про поширеність якої кажуть усі. Однак чим можна пояснити те, що в першій передачі проекту «гарант» Петро Симоненко протягом 25 хвилин (за підрахунками журналістів) просторікував, наче на партійному мітингу, що «найвеличнішим українцем» є товаріщ Лєнін, і ведучі його не зупинили?

Поясненням може бути хіба що друга гіпотеза: намір творців проекту полягав у тому, щоб «проїхатися на рейтингу» популярного скандального політичного шоу «Свобода слова»: мовляв, коли глядач побачить не лише того самого Шустера, а й знайомі обличчя політиків, і почує ті самі скандальні політичні «розборки», то вирішить: я дивився це раніше, дивитимуся й зараз.

Наступне «виробниче» зауваження – щодо коротких фільмів, покликаних розповісти про «десятку кращих» перед фінальними голосуваннями. Ведучими цих фільмів запросили виступити «адвокатів кандидатів» - відомих особистостей, «селебрітіз». Можливо, ця умова й була в форматі телепрограми, але я особисто дивився аналогічні фільми проекту ВВС Great Britons про Ньютона та про Черчілля, і жодного адвоката-селебріті в них не було. То були добротні документальні фільми з елементами акторської гри, з епізодами fiction. Іншими словами, я сумніваюся, що у авторів нашого проекту не було жодного іншого виходу, окрім брати «знаменитостей» на ролі ведучих. При цьому вибір ведучих, як на мене, часто був сумнівним, навіть тенденційним. Замість припущень, чому так сталося, тільки констатуватиму факти: з десяти «ведучих-адвокатів» маємо чотирьох політиків «анти-помаранчевого» табору (Д.Табачник, Л.Кравчук, Т.Чорновіл, Д.Корчинський). Ще троє – «знаменитості» зі сфери популярної культури: С.Вакарчук та син і батько Ступки. Ще двоє - «московські гості» Віктюк і Коротич (сказати б, «колишні українці»); нарешті, десятий «адвокат» - один з керівників проекту Вахтанг Кіпіані, тобто не «селебріті», а «інсайдер».

Хай читач сам судить про збалансованість і адекватність такого добору, мені ж він здається вельми цікавим. Є сильна спокуса зробити припущення, що вибір депутата-регіонала Тараса Чорновола як «адвоката» покійного лідера «Руху» В’ячеслава Чорновола був продиктований не стільки родинними зв’язками між цими людьми, скільки наміром скандалізувати політичних прихильників останнього, адже стосунки між батьком і сином були, так скажемо, складними, не згадуючи вже про скандальний факт переходу Т.Чорновола до супротивного політичного табору. А вибір одіозного Д.Корчинського на «адвоката» Богдана Хмельницького породжує запитання, чому ж «адвокатом» Шевченка не було обрано, наприклад, не менш одіозного Олеся Бузину? Це б, мабуть, допомогло підняти рейтинг програми.

Як на мене, дуже показовим для уявлень творців проекту про телевізійний професіоналізм став телесеанс «живого» зв’язку з російським космонавтом Маленченком (як можна судити з прізвища, етнічним українцем з походження – вочевидь, це й стало приводом для організації сеансу) в першій передачі проекту. На погляд «Телекритики», «организовать такое включение – это бесспорно высший пилотаж редакторско-продюсерской работы, не ведь космонавт был явно не готов говорить по теме22».

Як на мене, це не «вищий пілотаж», а яскрава ілюстрація відомої фрази «сучасна техніка в руках дикуна – купа металу». Поки запитання зі студії «Інтера» долітало до орбіти, поки сердешний російський космонавт докумкував, чого ж від нього хочуть (а це йому вдавалося не завжди), і вимучував із себе якусь відповідь, поки ця відповідь сягала студії, минало чи не кільканадцять болісних секунд, під час яких не один глядач, гадаю, запитував себе: «навіщо?» Адже космонавт, як слушно зауважує Н. Лігачова, «был явно не готов говорить по теме», а не по темі (наприклад, про цікаві досліди на орбіті) Шустер чомусь не запитував.

Так що в підсумку вийшла чудова демонстрація готовності каналу «Інтер» викинути купу грошей за кілька хвилин оренди засобів космічного зв’язку, практично не пов’язаних із темою програми. Вищим пілотажем продюсерської роботи це можна було б назвати в тому разі, якби «Роскосмос» (чи хто там у них надає розважально-комерційні послуги на орбіті) із зароблених на сеансі грошей забезпечив продюсеру програми добрий «відкат».

Останнє зауваження щодо продукційного аспекту стосуватиметься технологій продукування кінцевого результату проекту – «виборів найвеличнішого». Таких технологій, як можна припустити, використовувалося кілька, і вони застосовувались одна по одній, коли попередня «не спрацьовувала» так, як того б хотілося.

Спершу, як я вже казав, проглядався намір «опопсити» проект, і цим не лише піднести популярність телеканалу, а й «опопсити» всю проблематику національної свідомості та історичної пам’яті. Як уже говорилося, такий намір не зреалізувався, якщо й існував.

Потім ми стали свідками зусиль зробити телепроект політично скандальним, щоб у глядачеві «розбудити електорат», аби люди голосували за «великих» так, як вони голосували на виборах (засіб – добір учасників, і відповідно - характер дискусій у студії). Як мені здається (на підставі аналізу аудиторії програми), попри полум’яні промови «гаранта» Симоненка, це також не дуже вдавалося, що стало зрозуміло після обрання «десятки великих». Втім, у кінцевому наслідку це таки вдалося цілковито – фінал проекту став чи не найбільшим телескандалом в Україні.

Показовими для суспільного сприйняття обраної на першому етапі «десятки» є кілька оцінок та висловлювань у ЗМІ: з одного боку, «Газета по-киевски», розповідаючи 14 квітня про підсумки першого туру, дала заголовок «Они обьединили Украину»; з іншого ж, донецький журналіст Є.Ясенєв, запитаний тією-таки «Газетой по-киевски», констатував, що серед «десятки» - «мало людей, привлекательных для Донецка. Народ будет голосовать, наверно, все-таки за Богдана Хмельницкого... Может быть, за Лобановского. Хотя Лобановский – фигура для Донецка неоднозначная. Приятных Восточной Украине людей в десятке действительно мало. Другой десятки я и не ожидал»23. Іншими словами, результати, що їх російськомовні кияни трактують як об’єднавчі, у Донецьку сприймалися з таким собі фаталістичним («иного не ожидал») відчуженням – мовляв, знову там, у Києві все повирішували без нас. Прикметне також побіжне, напівсвідоме ототожнення Донецька – з усією Східною Україною, ба й з усім народом.

Отже, на останніх етапах проекту доводилося мати справу з матеріалом, «малоприятным для Восточной Украины» і з фактом недостатньої змобілізованості південно-східної аудиторії телеканалу. Тож актуальною стала наступна гіпотетична технологія продукування політично-бажаного результату: використати інші, надійніші комунікаційні мережі24. Скажімо, оголосити по телеканалу – не по «Інтеру», а по якомусь «приємнішому для Східної України», чи по місцевих радіостанціях – мовляв, «голосуйте за Мудрого, бо пройде Бандера!» Для цього не треба було дивитись попередні передачі проекту, треба було тільки знати номер, куди слати sms, і не пожаліти кілька гривень. Ось як про реалізацію цієї технології писала газета «Сегодня»: «…на Юго-Востоке раздался призыв: не хочешь, чтобы победил Бандера – голосуй за Ярослава Мудрого»25. І це не вигадана журналістами заднім числом історія для прикриття масової фальсифікації результатів: мені розповідав знайомий, який у дні голосування працював у журі мистецького конкурсу в одному з південних міст: прямо під час конкурсу членам журі стали дзвонити колеги з Донецька й Луганська, прохаючи, щоб вони тут-таки публічно закликали учасників конкурсу слати sms «за Мудрого». Доречно згадати кілька висловлювань донеччан, опитаних «Газетой по-киевски» одразу після фінального голосування. Якийсь «ІТ-спеціаліст» Владислав Беваник згадує: «…пошли слухи о том, что вроде бы Бандера набирает больше голосов, чем Ярослав, и это прозвучало вроде клича «Наших бьют!» Я начал отсылать sms с двух телефонов и друзьям посоветовал26.»

Ще епічніше розповідав редактор Інтернет-видання «Донецкая беседа» Олег Ізмайлов: «Когда народ юго-востока (sic!) прослышал про то, что в финале протаскивают Бандеру, то он массово кинулся голосовать за Ярослава Мудрого. Возможно, за два последних дня и случился такой вот вброс голосов, но это нормально.27»

Нагадую: незадовго перед цим деякі донеччани не відносили Ярослава Мудрого до «людей, приятных для Восточной Украины», а деякі кримчани вважали його ініціатором феодального роздроблення Русі, але ті, хто «раздавал призыв», розтлумачили їм їхню помилку. Важливим складником «призыва» стали чутки, що в голосуванні лідирує Бандера, а «донєцкіє бєсєдоватєлі» витлумачували ці чутки в тому дусі, що, мовляв, у зловорожому Києві «протаскивают Бандеру».

Однак цілком імовірно, що й ці активні заходи електоральної мобілізації не давали потрібного результату: ще за три дні до завершення голосування Ярослав Мудрий був далеким від лідерства. А пальці депутатів-регіоналів Д.Табачника, О.Бондаренко та інших втомлювалися годинами натискати кнопки мобілок, надсилаючи «багато сотень sms»…

Тому могла бути задіяна остання «спецтехнологія», про яку багато розповідалось у ЗМІ, зокрема – колишнім шеф-редактором телепроекту Вахтангом Кіпіані28. Стверджувалося, буцімто до протоколів провайдера мобільного зв’язку були включені сотні тисяч ненадісланих sms, за які було кимось заплачено, як за надіслані. Як і всі попередні, ця технологія, наскільки ми розуміємо, залишається гіпотетичною, а відрізняється вона від попередньо описаних лише своїм неправовим характером – адже ані маніпулювання свідомістю глядача, ані мобілізація своїх прихильників на одержання результату формально не є порушенням правил телепроекту. Як казав донецький «бєсєдователь»: «Если вброс голосов и был, то это нормально».

Однак у цьому варто-таки засумніватися: адже коли на початкових етапах проекту з’ясувалося, що надійшло 24 тисячі sms за «парканного рятівника України» Василя Цушка, то організатори таки прийняли рішення не зараховувати цих «голосів». Натомість коли за останні пару днів надійшло удвадцятеро більше sms за Ярослава Мудрого, то виявилося, що «все нормально» й нічого скасовувати не можна. Отже, регулятор таки існував, але то «вмикався», то «вимикався» з волі організаторів.

Ця справа логічним чином переводить нас до аналізу регулювання проекту та його суспільного сприйнятя.

Передусім варто згадати, які «правила гри» мав проект і як вони виконувалися дійовими особами. Оскільки формально проект здійснювався за відомим форматом ВВС, то звідти походили й правила, з якими, втім, одразу почали гратися і творці, й учасники, згідно з національною традицією українців, що її описав свого часу, здається, Хав’єр Солана («Українці грають не за правилами, а з правилами»).

Наприклад, очевидною умовою проекту «Великі українці» є те, що кандидатами у «великі» можуть бути лише українці, але автори проекту розпочали саме з дискусії (доволі маніпулятивної, на мій погляд) про те, хто може вважатися «великим українцем» - і виявилося, що жодного об’єктивного критерія тут бути не може. Такий результат був досягнутий у доволі примітивний спосіб: підібрані творцями проекту учасники дискусії (так звані «експерти» й «гаранти») один по одному відкидали кожен окремо взятий формальний критерій (походження, мова, місце народження), але можливість врахування певної системи ознак навіть не пропонувалася. Як написала наступного дня газета «Сегодня»: «Телеаудитория решила: «кровь», «земля», «язык» не имеют значения, чтобы считаться «самым главным украинцем29.»

Іншими словами, від початку здійснення проекту мали місце спроби як запроваджувати додаткові «правила» та регулятори, не передбачені форматом – (не)визначення критеріїв «українськости», створення «Ради гарантів» тощо; так і створювати у просторі телегри певні «зони без правил», де виграє завжди той, хто «здає карти» - завдяки наявності вже звичних для нашого телебачення (й суспільно-політичного життя загалом) закулісних «ручних» механізмів управління. На мій погляд, не обійшлося без таких регуляторів у доборі «гарантів», «адвокатів» для десятки «великих», а також в організації «призыва по Югу и Востоку Украины». І якщо документально підтвердяться згадані звинувачення щодо вже не першого в Україні «підрахуй-шоу», тобто – фальсифікації результатів телефонного голосування, то й його слід буде внести до переліку специфічних регуляторів аналізованого культурного явища.

Але головним, і, як на мене, найсумнішим результатом дії такого широкого набору специфічних регуляторів є те, що суспільство практично не має дієвих механізмів протидії подібним маніпуляціям, окрім критичного їх висвітлення в незалежних медіа й відповідного формування громадської опінії. Адже як реагувати на порушення, котрі не є порушеннями законності?

Телеканал відповідає лише за проведення телепередачі, провайдер мобільного зв’язку – за правильну доставку надісланих sms, а телепроект, як слушно сказала продюсер «Інтера» Ганна Безлюдна, «це не вибори президента чи парламенту, де в одні руки дається один бюлетень»30. І де є кримінальна відповідальність за порушення виборчого законодавства, додам від себе. Тому, як казали римські правники, «Nullum crimen sine lege» (немає злочину, якщо немає закону, котрий би тут порушувався).

Тепер проаналізуймо консумпцію, себто споживання цього телепродукту.

Журнал «Телекритика» у спецвипуску, присвяченому «Великим українцям», оприлюднила дані GFK Ukraine про аудиторії й рейтинги усіх передач цього проекту. За цими даними побудовано графік, з якого можемо побачити, як і хто дивився це шоу, хто його споживав31.

Я на підставі аналізу цих даних дозволю собі зробити кілька висновків і узагальнень.

Як легко бачити, рейтинг програми істотно залежав від вікових характеристик глядацької аудиторії: якщо враховуємо пенсіонерів, а ігноруємо підлітків (аудиторія «18+», тобто віком понад 18 років), то рейтинг помітно вищий, інколи майже вдвічі, аніж для аудиторії «14-49» (тобто не включаючи пенсіонерів, але з урахуванням підлітків від 14 років). Звідси - перший висновок: базова аудиторія проекту – це пенсіонери та люди середнього віку.

Натомість порівняння даних «національної панелі» із даними панелі «50+» (тобто по містах із населенням понад 50 тис.), що не відображені на нашому графіку, не дозволяє зробити однозначного висновку про більшу (чи меншу) популярність проекту у великих містах або в селах і містечках: сім передач мали вищі рейтинги за панеллю «50+» (зокрема, фільми про Амосова, Лобановського, Тараса Шевченка, Ярослава Мудрого та фінальне шоу), натомість 5 передач мали дещо більшу (хоча все одно невелику) популярність за «національною панеллю» (фільми про Бандеру, Сковороду, Лесю Українку, Франка та Чорновола). Та варто зазначити, що фінальне шоу 16 травня одержало за панеллю «50+» істотно вищі рейтинги (6,71 проти 5,56 для аудиторії понад 18 років, і 3,7 проти 3,18 для аудиторії 14-49)32. Це означає, що політична скандалізація проекту та віртуальний «двобій Бандери з Мудрим» більше зацікавили великі міста, і навіть привернули увагу молоді.


Із графіку видно, що після початково високого рейтингу 7-8 (а для старшої аудиторії – навіть 8,92 у першій передачі), що приблизно дорівнює рейтингам новинної програми ТСН на каналі 1+1 та шоу «Свобода слова» й «Шанс» на «Інтері» (але помітно нижче за рейтинг новинної програми «Подробности»), популярність програми опустилася до рейтингу 2-3 (дещо нижчий рівень, аніж у «Фактів» на ICTV та шоу «Я так думаю»), і лише скандальний фінал дозволив трохи компенсувати це падіння.

Поступове збайдужіння загалу супроводжувалося формуванням стабільної аудиторії програми (приблизно один-півтора млн. глядачів). Це, я гадаю, були не домогосподарки, а освічені люди, зацікавлені історією й культурою України. Підозрюю, що серед них не домінували жителі Донбасу.

Втім, динаміку рейтингу можна витлумачити й інакше: масовий глядач полюбляє «живі» (та ще й скандальні) студійні шоу, і менше звертає уваги на нехудожні фільми (цей байдужий до фільмів глядач повернувся на фінальне студійне шоу проекту).

У кожному разі, варто окремо розглянути споживання «персональних» фільмів про десятьох «великих» (до речі, «Газета по-киевски» зауважила, що вісьмох із цих десяти пересічний українець регулярно бачить на купюрах33, «некупюрними» виявилися тільки Лобановський і Бандера, - це підтверджує давню думку Маршала Маклюгена, що гроші є одним із провідних засобів масової комунікації).

Які ж тенденції простежуються при порівнянні рейтингів фільмів? Передусім – на фільмах криві рейтингів по різних вікових групах зближуються: отже, дивилася їх переважно згадана невелика, але стабільна аудиторія у 1.5-2 млн. «небайдужих» глядачів. Про відмінності телеспоживання фільмів між великими містами та містечками й селом уже йшлося вище – їх, між іншим, можна витлумачити тим, що у мешканців містечок і сіл Західної України дещо більший інтерес викликали «галицькі кандидати»: Франко, Чорновіл, Бандера.

Але про сильну «галицьку солідарність» казати не доводиться: якщо рекордсменом глядацької популярності з рейтингом 5,03 став фільм про Степана Бандеру (автор і ведучий – В.Кіпіані), то рекордсменом непопулярності (рейтинг 2,06 для аудиторії 18+ та 1,49 для аудиторії 14-49) – фільм про його земляка Івана Франка (ведучий – Св.Вакарчук). Це можна також вважати непрямим свідченням того, що молодь не виявила значного інтересу до програми (а літні люди не захоплюються «Океаном Ельзи»).

Натомість Остап Ступка, «адвокат» Григорія Сковороди, зумів зацікавати частину молоді своєю оповіддю про мандрівного філософа як «першого хіппі» (судячи за тим унікальним результатом, що рейтинги цього фільму для обох аудиторій зрівнялися).

Другий «з кінця» за непопулярністю – фільм про майбутнього «переможця» Ярослава Мудрого (рейтинги відповідн

Валерій Бурій

Олександр Гриценко, культуролог, заслужений діяч мистецтв України, народився у Ватутіному у 1957 році

Пострадянський націонал-комунізм: донкіхотство в масштабі хутора

Вперше опубліковано в часописі «Критика», 1998 р.


Коли вийшла з друку тонесенька книжечка 'Трубить Трубіж'2, її виявилося досить важко придбати (в жодній з книгарень Києва останньої книжки 'відомого поета й політичного діяча, академіка НАНУ Бориса Ілліча Олійника' - цитую за анотацією до підсумкової книги вибраного 'Шлях' - не виявилося, а дістати раритет вдалося лише у Фонді культури, що його головою віддавна є Б.І.Олійник), але ще важче було читати. Ні, надто складними для розуміння чи новими для українського читача ані форма, ані зміст поеми не є - скоріше навпаки. Однак за пострадянські роки я вже відвик від типової 'української радянської поезії', в тому числі - в її 'пізньошістдесятницькому' варіанті: з лобовою 'злободенністю', з неуникними чотирирядковими ямбами та хореями, прикрашеними немудрящими римами на кшталт 'мечі-ключі', 'татари-яничари', 'гетьмане-Богдане', 'кончині-України' (всі приклади взято з однієї, а саме - першої сторінки поеми 'Трубить Трубіж'), з її котурновою й водночас стилістично нестравною фразеологією на кшталт 'на тебе вже давно двоглаво-єдиновірний павутиння тче' (приклад взято з тієї-таки першої сторінки поеми), хай читач не подумає, що я прискіпуюся саме до Бориса Олійника, як відомого 'комуняки' - чимало подібних прикладів можна понавибирати з останніх збірок І.Драча та Д.Павличка.

Труднощів у сприйнятті поеми додавала й матеріальна форма книжки тоненької брошурки з бляклою м'якою обкладинкою, зате кожну набрану курсивом сторінку тексту взято в 'мистецьку' орнаментальну рамочку завтовшки в півсантиметра. Таку книжку нескладно уявити в руках Проні Прокопівни Сєркової - 'Ах, ви ко мнє? А я так зачиталася!'


І велика підсумкова збірка 'Шлях'3, що охоплює період майже в сорок років, і найостанніша поема 'Трубить Трубіж' стверджують читача у висновку, що Борис Олійник, від самого початку своєї творчості й донині, був і лишається поетом-романтиком - не в розпливчасто-побутовому, а в строгому, хрестоматійному, ХІХ-вічному значенні цього слова (недарма ж він колись давно назвав сам себе 'Дон-Кіхотом у масштабі села') - дивовижно постійним, як на наші складні часи, у своїй поетиці, проблематиці, світогляді й переконаннях. Ніколи не любив Олійник 'модерну' й 'прогресу' (особливо так званого науково-технічного), 'ліберальності' й 'глобальності' (а сказати б прямо - завжди був трішечки ретроградом і ксенофобом), натомість кохався у героях минулого (від славних січовиків, козаків-Нетяг - до Джордано Бруно й Кибальчича, Пушкіна й Дантеса, і так аж по героїв Севастополя, міста відомо чиєї слави, та сивих ветеранів, швидких на скупу сльозу та гіркий докір непутящим онукам), а ще - кохався у власному буколічному (попри війну та нестатки) минулому, в рідному прадідівському, праматеринському корінні.

Тут варто принагідно нагадати, що Борис Олійник - автор не одного справді хрестоматійного вірша про матір, про 'малу батьківщину', які справедливо належать до так званої скарбниці української поезії - і наші праправнуки їх, сподіваюся, знатимуть, а як не знатимуть, то тим гірше для них.

У цьому, другому з основних напрямків своєї поезії Борис Олійник досяг, мабуть, найбільшого - бо був він у 'кореневих' поезіях найменш манірний, значно щиріший і глибший, аніж у регулярних романтичних мандрівках у героїчне минуле, населених баскими кіньми, похмурими воронами (а вся ця романтична звірина та птаство в Олійника ще й розмовляє), привидами героїв та геніїв минулого, і жодна романтична мандрівка не обходилася без широкомасштабного природного катаклізму, і все це сповнене якнайглибшого філософського, онтологічного змісту (дивись, наприклад, поеми 'Доля', 'Рух', 'Заклинання вогню', 'Сім'; врешті, 'Трубить Трубіж').

Неодмінні персонажі Олійникових романтико-філософських поем - вірний друг-кінь (він же - поетів Пегас, він же - фольклорний козацький коник воронесенький) та хижий чорний ворон, посланець пітьми й зла (традиційний, ще з часів Едгара А. По, антагоніст романтичного героя) походять, вочевидь, не стільки з національної фольклорної традиції, скільки знов-таки з традиції європейського літературного романтизму, з трьома воронами Шевченкового 'Великого льоху' включно). Та й схильність 'матеріалізувати' глобальні філософські конфлікти у формі бур, ураганів, землетрусів, вибухів тощо - з тієї-таки літературної традиції. Але й тут Олійник показує себе не безрідним всеєвропейським космополітом, а сином української літератури передовсім. Скажімо, для створення поетичного еквівалента Чорнобильської катастрофи в поемі 'Сім' він обрав знаний шевченківський образ 'старого дуба', якого вщент згризли 'людськії шашелі' - і ось трагічний результат:

'Брязнув дуб тисячолітній,
Охнула земля.
Тільки пилу мертва хмарка,
та ще крук зловісно каркнув:
- От і всі кінці,
Хлопці-молодці!
Самоїли дух і тіло,
Доки й корінь переїли!'

А якщо хтось забув Шевченка й не розуміє, що ж то за дуб був, Олійник тут же й пояснює:

'То не просто дуб
на криничний зруб,
а тисячолітній символ,
під яким щодня місили
для дітей казки:
'Ми, бач, козаки!'

Причини того, що сталося, суть страшного гріха, за який нас покарано Чорнобилем (що це саме кара за наш гріх, Олійник не сумнівається), поет розкриває в традиції шевченківських інвектив проти купованої мудрості 'куцого німця вузлуватого': вся біда від того, що, навчені 'жити з чужих букварів', ми 'в генах, як бандити, скальпелем лишили слід', а також намагалися 'нагодувать народи хлібом збочених пшениць'.

Отже, не треба нам чужих букварів! І взагалі - в своїй хаті своя правда, особливо - коли хата під стріхою, без усяких там телеантен, блях та черепиць, що їх Олійник ще в давній поемі 'Рух' назвав 'бутафорією цивілізації'.

Не обійшлося без Шевченка та катаклізмів і в останній поемі 'Трубить Трубіж'. Щоправда, в ній немає ані бурі, ані техногенної катастрофи - катаклізм не природний, а сказати б, морально-національний. Втім, на думку автора, вкладену у вуста ожилих Шевченка й Хмельницького (а точніше - ожилих портрета, в шапці й кожусі, та пам'ятника - того самого, на Софійському майдані), цей віртуальний катаклізм - ще гірший за Чорнобиль:

'Зітхнув Тарас: - Останній Рубікон...
Всього було на нашій Україні,
Але таких чорнобилів, як нині,
Ще не було, Богдане, іспокон.
Супроти нас - не хан, не богдихан,
Не лях, не шваб чи рідні московити
Сам князь пітьми - володар сього світу
Не військо вислав - виставив гаман'4.

Жах, звичайно, хто ж заперечує. Але, сказати по правді, значно жахливіше - бачити, як безборонному Шевченкові вкладають до вуст фрази про світову диявольську змову проти рідної радянської країни ('рідні московити' - це ж сам Кобзар говорить!), переписані з сумнозвісної Олійникової книжки 'Два роки в Кремлі', де навіть Горбачова зображено таким собі посланцем диявола на Землі.

Власне, у процитованому фрагменті сконцентровано основний ідейний зміст як поеми 'Трубить Трубіж', так і всієї Олійникової творчості останніх років - від поезії до політичної публіцистики.

Головні риси цієї ідеології: 'культурний' (а не ортодоксальний, не 'науковий') комунізм, переплетений із так само неканонічним, 'культурним' (чи, як казав Микола Бердяєв, 'побутовим') православ'ям. Головними ж зовнішніми ознаками цієї еклектичної (але, варто зазначити, досить поширеної та глибоко закоріненої в українській інтелектуальній традиції) суміші є культ Народу (який усвідомлюється здебільшого в народницько-більшовицькому сенсі 'народних мас', 'трудового народу', чи ще коротше - 'трудящих'), плекання власного 'коріння' та сакралізованої історії, зміцненої й 'оживленої' індивідуальним життєвим досвідом - у Бориса Олійника, скажімо, ця історія-біографія цілком природно об'єднує історію національну (українську), радянську та родинну, що її

'лінія світла тече з Берестечка у Брест,
Бо всі, хто на Волзі й під Жовтими Водами впали,
Хоч скільки б віків поміж ними кордон мурували,
Єдині в часах, бо єдиний несли вони хрест...'

Інша характерна риса цієї ідеології - відверта нелюбов до 'крамарського духу', до 'гамана' й 'гендлю', а також міфологічна переконаність, що цей дух нам, українцям, чужий, а тому й заіснувати в Україні він може лише за допомогою якихось зловредних чужинців - чи то із Заходу, чи то з Півночі.

Ця нелюбов - зовсім не Олійникова індивідуальна риса, та й не в радянські часи вона з'явилася - як небезпідставно заявляв Іван Дзюба, 'українська національна ідея - ...це ж ідея не просто незалежної України, а України 'без холопа і без пана'. Саме така ідея надихала кілька поколінь борців за Україну - від кирило-мефодіївців, Шевченка до народників, до українських соціалістів та укапістів, націонал-комуністів, до ОУН-УПА'5.

З цього соціального утопізму, перефарбованого в національні кольори, й з'являється в наших народолюбців усіх політичних напрямків та всіх часів (від 'Книг Битія' та 'Дружнього посланія' до 'Трубить Трубіж' та 'Ментальності орди') архаїчна ксенофобія, хоч і перевдягнена в різні сучасніші шати - від шпенглерівських та марксівських до ортегівських та гумільовських.

Втім, часом ці шати просто-таки опереткові. Ось, наприклад, який зловорожий 'антисвіт' протистоїть світові 'наському' - чистому й духовному - в давній Олійниковій поемі 'Заклинання вогню' (1977):

'Там править вавілонська круговерть,
Де верх бере у підступах спритніший,
Де спить на троні господом всевишнім
Шматок металу, жовтого як смерть'.

Коротше, 'люди гинуть за метал, сатана там править бал.' Сильно, але не ново. А ось у новому віршеві 'Гей, слов'яни!' Борис Олійник використовує того самого сатану, даючи таку інтерпретацію війни в Боснії, якій навіть Радован Караджич (як відомо, в минулому теж поет) позаздрив би:

'Сатана замахнувся на світ православний,
На чертоги і храми отців і дідів!'

'Сатана' - це, мабуть, так звані миротворчі сили ООН, які замахнулися на священне православне право - всіляких недовірків, особливо бусурманів-- мусульман, 'упень рубати', - і це щирій козацькій душі Бориса Олійника спокою не дає.

Та все це пуп'яночки в порівнянні з поемою 'Трубить Трубіж', де розгортається щось на кшталт комінтернівського 'последнего, решительного боя' (який водночас є християнським Апокаліпсисом) між високодуховними й глибоко закоріненими 'нашими' та продажними, бездуховними 'чужими':

'Ти чуєш: небо крутиться, мов крига?
Трубить Трубіж в сурму Архистратига!
Він кличе всіх, не куплених за гривню,

[тут, мабуть, помилка - мало бути 'за доляр' - О.Гр. ]

Хто не заклав сумління під кредит,
[а тут все зрозуміло - мається на увазі кредит МВФ - О.Гр.]

Востаннє визволяти Україну
Від зашморгу данайської орди'6.

Б.Олійник ще в давній і відомій своїй поемі 'Заклинання вогню' кілька разів згадує про

'закон всевладен - єдиний для великої Громади -
Закон нерозмежованих степів!
Закон Громади, що ввійшов у кров'7.

Часом може видатися, що цей 'закон всевладен' справді 'ввійшов у кров' надто багатьом українцям незалежно від партійних уподобань, відклався десь мало не в підсвідомості, на рівні засвоєних змалечку міфологем, які майже ніколи не стають об'єктом тверезої інтелектуальної рефлексії. Візьмімо приклад ніби із зовсім іншого політичного табору - вже згадуваного Івана Дзюбу, чия праця немало прислужилася справі руйнування радянської системи та її ідеології. Тим показовішими є ідеологеми, які нерідко подибуємо в текстах І.Дзюби - наприклад, в його написаній до шостих роковин незалежності України статті 'Околоюбилейное': «...А 'приватизация'? Лично я не принадлежу к тем, кто считает частную собственность панацеей от всех зол и ключом ко всем добродетелям. Скорее наоборот. Ну, может быть, 'меньшее из зол'... Я никак не могу освободиться от одного воспоминания: война, на оккупированной немцами территории люди начали осваивать пустующие земли, и при разделе добрые старые соседи пошли друг на друга с вилами и косами. С тех пор я зримо вижу эту картину и в нынешние годы без особенного восторга слушаю импортные и туземные гимны частной собственности. Но готов согласиться, что это именно туманные детские воспоминания и что нет альтернативы 'мировому опыту'. Согласен то согласен, да ведь нашенская приватизация - опять же ограбление, в данном случае государства (а таким образом и народа) его слугами, жульничество определенной части компартийной и административно-хозяйственной номенклатуры. Народ к ней никакого отношения (кроме неизбежного страдательного) не имеет»8.

Вже з першого ж погляду видно, що Дзюбин 'приклад з життя' не є випадковим - його автоматично підказує пам'ять, що їй змалечку прищеплювали міфологему про 'закон нерозмежованих степів', так красиво й талановито сформульований Борисом Олійником.

Для неупередженої людини наведений Дзюбою випадок був би тим, чим він власне є - прикладом мародерства, типового для воєнного безвладдя, коли на якийсь час зникає і легітимна влада, і легітимна власність - байдуже, приватна чи 'всенародна', сиріч державна. Однак, для людей, вихованих на ідеології народницького колективізму, такий конфлікт через безвладдя-безвласність стає, всупереч логіці (але в повній відповідності з радянською міфологією), повчальним прикладом - ось, мовляв, що станеться, коли ми порушимо 'закон всевладен' і 'розмежуємо степи'.

Інші міфологеми, помітні у процитованому фрагменті зі статті І.Дзюби, це - популістська віра, що головним критерієм корисності будь-якої акції є те, 'дає' вона чи 'не дає' щось міфічному 'народові', а також ототожнення цього 'народу' з державою та апріорно саркастичне ставлення до всіляких 'імпортних гімнів' та 'світового досвіду'.

Вже за цими кількома прикладами можна зробити висновок, що народницько-комуністична система цінностей, яка в Івана Дзюби лиш часом проривається окремими ідеологемами, в Бориса Олійника та сотень тисяч його колег по партії складає досить стабільну, навіть органічну (хоча й логічно непослідовну) цілісність, і що ця ідеологія, попри її нинішню бунтівливу риторику, є за суттю своєю ідеологією консервативною.

У нас політичний консерватизм звикли асоціювати із 'залізною леді' Маргарет Тетчер, Роналдом Рейганом та іншими черчілями, - загалом, із проповіддю класової нерівності та релігійного ханжества. Насправді ж це явище значно ширше.

Британський філософ Тед Гондерік, підсумовуючи чималу кількість текстів, що в них найсвітліші консервативні голови всіх часів і народів визначали суть і природу консерватизму як суспільно-політичного руху і як напряму думки, зводить усе це інтелектуальне багатство до такої короткої й вимушено розпливчастої дефініції:

'Консерватизм, як нам пояснюють, відрізняється передусім тим, що його зміст складають політичні, суспільні та економічні переконання, які пройшли перевірку часом, які мають переважно емпіричний характер і, отже, не є надто теоретичними, ідеологічними, абстрактними, надто узагальнюючими чи надто систематизованими. По-друге, консерватори - це ті, хто віддає перевагу саме такого роду політичним, суспільним чи економічним переконанням перед будь-якими іншими'9.

А хіба ж не є в наших культурно-історичних умовах саме радянська ідеологія, а коли взяти ширше - ідеологія соціального та культурного егалітаризму аж по відвертий популізм - саме тією, яка 'пройшла перевірку часом' і має 'переважно емпіричний характер' (ще б пак, сімдесят років такої 'емпірики'!) та не є сьогодні ані 'надто теоретичною', ані 'надто систематизованою' (справді, яка систематизована політична теорія стерпить поєднання марксизму з православ'ям, яка серйозна економічна теорія чіплятиметься за Марксові анафеми приватній власності?).

Про давнє культурне коріння популізму в українському грунті, про національну ідею як ідею 'України без холопа й без пана' ми вже говорили раніше. Натомість симпатії до сучасних комуністів та соціалістів у багатьох наших співвітчизників мають, по суті, не надто політичний характер - за ними стоїть той-таки консерватизм, нехіть і нелюбов до різких змін, надто якщо ці зміни - не на краще.

Російська письменниця Тетяна Толстая в одній із своїх статей наводить уявний діалог із тими своїми співвітчизниками, які сумують за СРСР: 'Чи ви справді бажаєте повернення комунізму - в'язниць, арештів, тортур, голоду, 'Залізної завіси'? - а вони відповідають: 'Ні, ми хочемо комунізму, тобто - дешевих продуктів, вільного проїзду без кордонів між республіками, мирних міст і сіл, а на вулицях - дівчат у літніх сукнях, а не чоловіків, озброєних автоматами Калашникова'10. Толстая пояснює далі, що 'радянський комунізм був насправді як тим, так і іншим, і коли одні люди бачили лише темний його бік, інші, простіші - задовольнялися 'рожевим' його боком. (...) Коли люди ностальгійно згадують мирні 'застійні' сімдесяті роки - квітучу Грузію, безпечний Таджикистан, коли вони віддають перевагу всьому цьому, а хтось називає їх за це імперіалістами - що їм думати?'

Та залишмо Тетяну Толстую з її обороною права 'простіших' росіян нести на багнетах мир і спокій нерозумним грузинам і таджикам. Повернімося до олійникових міфічних крамарів, гендлярів, глитаїв тощо. Як уже зазначалося, крамарювання-гендлювання для Бориса Олійника несумісне не лише з мораллю та духовністю, а й з українським патріотизмом. Ось, наприклад, мова несимпатичного героя з 'Трубить Трубіж' - ¬¬слизького типа, що гендлює на Андріївському узвозі тубільно-фольклорним товаром 'для туристів':

'Ох, знаю сам, до чого докотивсь!
І сором, і душа болить та плаче.
Я ж патріот. А от... торгую, бачте.
Та що подієш - ринок. Тут крутись'11.

Втім, іще задовго до ринкових реформ почалася поетова антипатія до гендлю й грошви. Сусід-багатій у поемі Олійника 'Крило' (дія якої відбувається в радянські часи, тож про 'глитая-експлуататора' не йдеться, просто - заможну за радянськими мірками людину, хоча навряд чи багатшу за тодішніх провідних українських радянських літераторів):

'Стояла в нього на два ганки хата.
Добра усякого - аж розпирало
Суцільний мур. Лиш де-не-де у шпари
Вужами витикалися антени.
Дітей у нього не було. Зате
Мав сад, задушений глухим парканом
(Той сад здаля минали солов'ї).
Собаки не любили його, страх!
Тому й ходив завжди з ціпком дебелим,
А де ступав - там не росла трава..'12.

А ось, для порівняння, характеристика, що її в наші, посткомуністичні часи дає Іван Дзюба новим багатіям України: '...Чого варті самі лише 'новые украинцы', що на ходу перескочили з комсомольської бойової тачанки в мирні буржуазні тойоти чи ще щось благородніше. Не знати, чи бачила колись наша земля плем'я таке... негарне. Обмину десятою дорогою такі до смішного марні питання, як культура особистості, горезвісна духовність та інші химери. Але куди дітися від того, що когорті наших нуворишів незнайоме не тільки почуття соціальної відповідальності та соціального сорому, а й елементарне почуття власної безпеки - адже своєю глухотою до народу й нахабством вони провокують той соціальний вибух'13.

Одне слово, де ступає 'новий українець' - там не росте трава...

Але ж 'нові українці', що їздять у тойотах, так само плоть від плоті нашого народу, як і 'старі українці', що їздять у тролейбусах, штовхаючись, не платячи за проїзд і поливаючи лайкою Богу духу винних кондукторок, тож чому перші повинні бути 'культурнішими' й відповідальнішими за других?

А просто тому, що для пострадянської суспільної міфології другі – це той “народ”, який завжди правий і якого боронь Боже образити, а перші – це “не-трудящі”, що грабують “трудящих”, а коли зовсім відверто, це – ті “бандити”, яким обіцяють “тюрми” всі пострадянські народолюбці, від О.Лукашенка до Г.Омельченко.

Однак іронія того положення, в яке ставлять себе наші народолюбці, наші борці за моральну чистоту й духовне коріння нації, проти навали 'данайської орди', проти заокеанського 'сатани', що 'замахнувся на світ православний' - іронія ця в тому, що їхня позиція, риторика, а часом навіть термінологія є мало не дзеркальним відображенням ідеології й риторики саме заокеанської 'консервативної революції', очолюваної лицарями вільного підприємництва та приватної власності, такими ненависними нашим народолюбцям.

Порівняймо апокаліптичну картину сучасної України, намальовану Борисом Олійником, хоча б з іронічним переказом основних мотивів ідеології (точніше, міфології) американських 'консервативних революціонерів' 1990-х років, що його автором є редактор популярного журналу «Harper's Magazіne» Льюіс Лепгем:

'Колись давно, ще до жахливих нещасть шістдесятих років, Америка була таким собі заповідником, створеним працею чесних, поза-профспілкових трудівників за зразком Райського саду. Але потім сталося щось непоправне, й на щасливу землю налетіла сарана патлатих гітаристів. Шкідливе сім'я марксистських ідей, посіяне безбожними й сексуально стурбованими мас-медіа, розвіялося повсюди, розплодило державну бюрократію й рознесло заразу по філологічних факультетах елітних університетів, які невдовзі породили монстра руїнництва, який пожер усю систему вищої освіти...

Перш ніж хтось устиг отямитися, шкільництво було зіпсовано, жінкам та неграм надано безліч пільг, федеральні бюрократи заходилися душити підприємців подушками обмежень і податків, комерційне телебачення розпочало регулярні прямі репортажі з Содому й Гоморри, і врешті вся прекрасна будівля Західної Цивілізації стала розсипатися, перетворюючись на сміття феміністської прози...'14.

Як бачимо, аби перетворити цей епічний уривок на нову поему Бориса Олійника, потрібно не дуже багато: замінити зловісні шістдесяті роки на часи ініційованої самим дияволом горбачовської 'перестройки', 'сім'я марксистських ідей' - замінити на прогнилу ідею приватної власності, замість знахабнілих негрів згадати здавна нелюбих товаришеві Олійнику 'голубих' (див. про них не лише в поемі про Трубіж, а й у книзі 'Два роки в Кремлі'), знедолених підприємців замінити на знедолених голів колгоспів, священну Західну Цивілізацію - на тисячолітнє коріння культури нашого народу, натомість феміністок та патлатих гітаристів можна залишити, як є.

Усе треба гарненько заримувати (це не проблема: рубікон-іспокон, Верховини-України, гаман-богдихан-жупан-таран-бран-аркан-пан15 і т.д.), а ще - вставити привид Шевченка, чи Хмельницького, чи навіть і Щербицького, який будитиме народну совість і кликатиме рештки чесних співвітчизників до сокири - й можна публікувати.

Читачі, як можна судити за популярністю політичних партій ліво-популістського спрямування, та за тиражами таких газет, як «Сільські вісті», знайдуться, і то доволі численні.


2 Борис Олійник, Трубить Трубіж. - Запоріжжя, 'Дека', 1997 - 29 с.
3 Борис Олійник, Шлях. Вірші та поеми.- Київ, «Наукова думка», 1995 - 431с.
4 «Трубить Трубіж», с. 23
5 Культура і життя, 10.09.97
6 «Трубить Трубіж», с. 18
7 «Шлях», с. 377
8 Зеркало недели, 23.08.1997
9 Ted Honderіch. Conservatіsm - Hamіsh Hamіlton, London, 1990, p. 26
10 Tolstaya T., The Way They Lіve Now // The New York Revіew of Books, Aprіl 24, 1997
11 «Трубить Трубіж», с.16
12 «Шлях», с. 387
13 І.Дзюба. 'Використати історичний шанс' // Культура і життя, 10.09.97
14 Lewіs Lapham, Reactіonary Chіc //Harper's Magazіne, March 1995
15 'Трубить Трубіж', с. 23.