Базар, ринок, ярмарок – слова, що означають дуже близькі поняття чи явища, але мають різне мовне походження (БАЗАР – з перської через татарську, РИНОК та ЯРМАРОК – з німецької через польську) та різні конотації ('Хіба ж у нас ринок? У нас базар!'). Усе це – зайве свідчення того, що http://my-ukraine.or... title='Асоціація Моя Україна' style='color: rgb(101, 143, 17); font-family: Verdana; text-decoration: none; margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: none; background-color: transparent; font-weight: bold; transition: color 0.2s ease-out; -webkit-transition: color 0.2s ease-out;'>Україна віддавна стоїть на східно-західному культурному пограниччі.

Базар-ринок-торг-ярмарок – це і місце, і час, і процес, і подія, й рід занять, а отже – й суспільні групи, з ним пов'язані, і їхня професійна (ділова) етика, й система цінностей, зрештою, їхня субкультура, яка, коли йдеться про групи й роди занять, важливі для нації в цілому, може вирішальним чином впливати на кшталт і зміст національної культури, як, скажімо, арабські базари й купецтво – на арабську культуру.

З огляду на все це, зосередимося на розгляді базару як своєрідної й важливої культурної практики українців. За М. Грушевським ('Історія України-Русі', т.6, с.3), 'торговля була життєвим нервом, першою підоймою економічного життя Подніпров'я в часах формування Руської держави.(...) Але упадок державного й економічного життя, трівоги й небезпечності розігнали звідси давній боярсько-міщанський патриціат, багатих капіталістів, купців... Зникли за ними артисти й ремісники. І коли від перехожих караванів лишалися в місцевої людності ріжні дорогі товари, ...вони вражали стороннього чоловіка контрастом з бідною й невибагливою обстановою того пізнійшого Києва, в середині XVІ ст.'

Однак поволеньки цю 'нещасливу, ледь живу торгівлю оживлювано, гальванізовано системою торгів та ярмарків'. Право на проведення ярмарку гарантувалося містові королівським привілеєм, два й більше ярмарки на рік були великою рідкістю й удачею. 'Трудність комунікації, брак агентур, слабкий розвій місцевої торгівлі робили такі періодичні купецькі з'їзди неминуче необхідними'. Тривали вони по тижневі й більше, збирали сотні купців, носили переважно оптовий та дрібнооптовий характер. Торгували головно тканинами, прянощами, цукром, худобою. Часами на ярмарку збиралося до 40 тис. волів та 20 тис. коней [там само, с. 97].

Ярмарки, як і вся торгівля, в ті часи підлягали досить суворій регламентації, діяли в системі обмежень та привілеїв. Привабливість ярмарків була, зокрема, в тому, що на час їхнього проведення діяли деякі пільги – зокрема, на львівських ярмарках дозволялося торгувати й русинам, чого в звичайні дні не вільно було [там само, с.96]. Як зауважує Грушевський, 'в тім характеристична прикмета тодішнього світогляду в порівнянні з теперішнім, що голосить право на труд для кожного і безграничне право економічної боротьби (себто вільну конкуренцію. – О. Гр.). Середньовічний економічний устрій змагав до забезпечення спеціальних прав кождого стану, кождої кондиції чоловіка на те становище, яке йому дають прирожденні й набуті права' [там само, с.109].

Нижчим щаблем тодішньої торговельної системи були містечкові та сільські щотижневі торги (власне те, що ми тепер називаємо 'базарами'). Такий торг 'обслужує місцеву потребу, особливо людей маломожних... дає вибір предметів далеко слабший і бідніший. Заразом запровіантує людність містечкову запасами поживи селянського господарства. Торг служить звичним атрибутом міського чи містечкового життя, становить його неминучу потребу. В принципі уважався він також привілегією... Але він виростав часто і сам собою, спонтанічно, силою потреби. Правительство часто толерувало такі самовольні торги' [там само, с.103].

Судячи з усього, сотні сільських та містечкових базарів на Східній Україні виникали пізніше, в роки її інтенсивної колонізації, за такою самою схемою, більше того – опис Грушевськиим торгів XVІ століття можна майже цілком віднести й до 'колгосних ринків радянської доби, що виникали всупереч 'генеральній лінії', часто – саме 'спонтанічно, силою потреби', й теж - правда, лише до певної межі – толерувалися владою.

Площа-ринок та майдан-базар разом із церквою організують містечковий та сільський простір, збирають довкола себе ошатні кам'яниці (на Заході) чи різнобарвні ятки й рундуки (на Сході); базарні дні та ярмаркові тижні впорядковують ритм провінційного життя. Базарування формує ринкові відносини й ділову етику, карбує господарчо-фінансовий словник української мови, якій століттями не вільно було переступати поріг банків та зазирати до бухгалтерських книг, але ж на базар вільно всякому!

Та все ж, твердить Грушевський, попри деяке пожвавлення, в XVІ cт. 'міське життя падає, міська людність бідніє й підупадає. Натомість запотребовання в продуктах сільського господарства Західної Європи розтягає попит за ними на Схід, і ... пришпорює хліборобську культуру наших земель...' [там само, с. 168-169]

Отже, торги та ярмарки, що повиникали в галицьких та волинських містах, йдуть услід за цією загальною рустикалізацією України й поволі перетворються на збільшені копії сільських чи містечкових ярмарків. Саме на ярмарку український дядько, що цілий рік не бував далі околиці власного села, міг оновити уявлення про світ і людей, які деінде живуть і щось інше, окрім пшениці й сала, продукують і продають.

Усе це, вочевидь, має пряме відношення до української культури в антропологічному сенсі. А до популярної культури? За визначенням, вона зорієнтована на якнайширшого, масового споживача, а де ж більша маса, аніж на ярмарку? Тож не дивно, що саме на базарах та ярмарках співали кобзарі та лірники, влаштовувалися бурсацькі лицедійства, зірки провінційних театрів Російської Імперії вимагали в 'антерпреньорів гаркун-задунайських' для себе 'бенефісу в ярмарок', а на київські Контракти приїздили пограти – Ліст, послухати - Бальзак. П.Зайцев (у 'Житті Тараса Шевченка', с.124) писав про Контракти, як про 'всеукраїнський ярмарок, під час якого лилось рікою шампанське, гриміла скрізь музика й не замикались двері різних мандрівних театрів, де повно було всяких кабареткових 'зірок', а з рук в руки переходили програні в карти маєтки, і одні заробляли тисячі, а інші їх прогулювали...'

Як свідчить БСЭ, у ранньому середньовіччі 'в определенных местах в определенные дни устанавливался особый 'ярмарочный мир' для обмена между населением и приезжими купцами' [БСЭ, т.65, с.760 - М., 1931].

Подібним чином наприкінці 1920-х українські літератори створили журнал 'Літературний ярмарок', де друкувалися талановиті автори з ворогуючих літугруповань. Але сама ця концеція 'літ-ярмаркового миру' на тодішньому літ-фронті дуже не сподобалася радянській владі – й 'Літ. ярмарок' ненадовго пережив звичайні ярмарки в УСРР.

Якщо зробити спробу періодизації торгу-базару-ринку в українській історії, то обрана нами точка зору – крізь призму сучасного українського способу життя – приводить до поділу, умовно кажучи, 'історії базару' на три дуже нерівні часові відтинки.

1. 1. Базар (торг, ярмарок) традиційного (себто рустикального) українського суспільства, що його форми окреслились, як ми бачили, ще в XV-XVІ ст. й еволюціонували досить повільно аж до часу руйнування цього сусільства, себто до колективізації.
2. 2. 'Колгоспний ринок' радянських часів (епохи загалом антиринкової), химерно доповнений 'чорним ринком' – фантомом, який де-не-де втілювався в матеріальну оболонку 'барахолки'.
3. 3. Базар-ринок епохи суспільно-економічної трансформації, коли 'верхи' запевняють, що будують 'цивілізований ринок', але 'низи' помічають хіба що небачений розквіт різного роду базарів. Початком цієї епохи варто вважати 1989 рік, коли зміна суспільного ладу в сусідній Польщі породила лавиноподібне явище 'човникової торгівлі', яка, в свою чергу, витворила в Україні цілком новий тип базару (чи, коли хочете, ринку).

Кожний із цих періодів значною мірою виростав з попереднього, успадковуючи його риси, і всі вони помітно впливали на загальний спосіб життя (себто культуру) нашого народу. Тож спробуємо розглянути їх по черзі.

А. Базар у традиційному українському суспільстві

Селянин не ходить на базар. Хоча б тому, що на селі базарів і ярмарків, як правило, нема, а якщо є, то це вже не зовсім село: 'Так через такі ярмарки се вже не слобода звалася, а містечко' [Г. Квітка-Основ'яненко, с. 113].

На базари ходять перекупки – 'ті, що кухликами пшоно, а ложками олію продають', та міщани – купити припасів на тиждень, натомість селянин кілька разів на рік їздить на ярмарок, де продає збіжжя мішками, а груші купами.

Збираються на ярмарки й багатші продавці, що приганяють отари овець, табуни коней, череди іншої худоби. За свідченням БСЭ 1931 року ['Ярмарка' - т.65, с.760-765], 'в 18 веке особенное значение приобретают украинские крупные Я., составлявшие так наз. ярмарочное кольцо - 10 оптовых Я. следовали одна за другой в 7 пунктах (Кролевец, Курск, Полтава, Елисаветград, Харьков, Сумы и Ромны); по этому кольцу около 2.5 тыс. км. передвигались ок. 100 тыс. повозок с одними и теми же торговцами'. А на початку ХХ ст. число ярмарків у Російській Імперії перевищило 20 тис. (80% –дрібні сільські ярмарки, де торгували в основному місцевим сільськогосподарчим та ремісничим продуктом). Було на Україні й кілька великих спеціалізованих ярмарків (прообразів товарних бірж) – хмільових (Житомир, Рівне, Дубно) та вовняних (Каховка, Бахмут, Павлоград). Найбільшими в підросійській Україні на початок цього століття були Хрещенський, або ж Контрактовий ярмарок у Києві (се- редній оборот понад 12 млн. руб.), та три харківські – Покровський (оборот 12 млн. руб.), Троїцький та Успенський (по 6 млн. руб.).

Ярмарок – це напівсвято, це виривання з повсякденної рутини сільських робіт, це подія, до якої готуються задовго: 'Наш братчик – не бабак; він жде пори. Він, нехай Бог боронить, не москаль, щоб йому, кинувши жінку, діточок і худобоньку, та за тією бідною копійкою шлятись по всіх усюдах... Коли вродив Бог хлібця, та дав зібрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькі у волость потягнуть за подушне і за общественне, а тут http://style.kosiv.i... title='Краса і Стиль - все для сучасної жінки' style='color: rgb(101, 143, 17); font-family: Verdana; text-decoration: none; margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: none; background-color: transparent; font-weight: bold; transition: color 0.2s ease-out; -webkit-transition: color 0.2s ease-out;'>жінка забагла льону... та нового очіпка, та дочкам плахт або свит, тай усяка напасть постигне, що треба притьмом грошей, тогді вже ніде дітись – вези хоч верстов за 20, та чи стала ціна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся, за що продав, аби довго не стояти, та й уривай додому...' [Г. Квітка, с.21].

Втім, своєю регулярністю ярмарок – такий самий неодмінний компонент віковічного селянського річного циклу, як сівба, жнива, осінні весілля.

У кількох ярмаркових днях концентруються багато граней сільського та містечкового життя – і тяжка праця, і свято: 'Іще зранку, хто попродав свій товар, а хто, покупивши чого кому треба і попивши могоричі, тепер, попідголювавшись любенько, понадівали хто нову свиту, хто китаєву юпку, хто ще батьківський, хоч і старий, та жупан, (...) позакручувавши уси, ідуть лавою, з боку на бік перевалюючись, руками розмахують, люльки тягнуть, та що є сили, аж кривляться та жмуряться, співаючи московської пісні 'При далінусці стояла'... [там само, с. 31-32]; це пошуки зайвої копійчини - і пошуки спілкування, розваг, а то й на- речених: 'Ось і дівчата зібрались іти на ярмарок, бо усе піджидали, щоб порідшало народу на місці, а то як у тісноті, так думали, що їх не так і розглядають...' [там само].

Ярмарок – місце, де сходяться майже нарівні, потрапляючи до одного ряду, суспільні верхи та низи; це той згусток українського часопростору, де його вже загальновідома бароковість настільки концентрується й набирає барв, що всі, хто брався ярмарок описувати, збивалися на програмово-бароковий, мало не карпентьєрівський стиль – і сентименталіст Квітка, і романтик Гоголь, і експресіоністичний сатирик Остап Вишня. У них усіх описи ярмарків сповнені довгих переліків та експресивних вигуків, залиті сумішшю барв та звуків, високого та низького, панських родзинок і кав'яру та 'для нашого брата свинини'...

Придивившись до ярмаркового товару в гоголівських Сорочинцях 1831 р., в основ'яненківських Липцях 1833 року, врешті, в полтавському селі Мануйлівка, описаному Остапом Вишнею року 1925-го, побачимо: упродовж століття торгували майже тим самим простим селянським та ремісничим товаром, продуктом доіндустріальної доби – збіжжям та худобою, сокирами та чобітьми, глеками та стрічками для дівчат. Тож, вочевидь, спосіб життя українського селянина за це століття мало змінився. І якщо у Квітки та Гоголя де-не-де трапляється 'панський крам', то в Остапа Вишні вже й цього нема (бо нема вже панів). У Квітки зустрічаємо цілу галерею колоритних постатей, що їхнє життя тісно пов'язане з базаром - перекупок, ремісників, чумаків. Бачимо їхнє вбрання, заляпане олією або дьогтем, чуємо характерні вирази та звороти, спострігаємо ритуали цієї мальовничої субкультури, як-от ворожіння перекупок на палянці, де кому сідати для торгу, або традиційні проходи 'лавою' крізь ярмарковий натовп парубків-ремісників.

Селянин продавав власноручно вирощений урожай, ремісник – власний виріб, навіть перекупки-бублейниці – спечені ними самими бублики.

Втім, слово 'перекупка' таки означає перепродаж кимось виробленого товару – в багатьох впадках так, вочевидь, і було. Це не викликало у 'трудового селянина' морального осуду, та все ж оповідач у Квітки називає прекупок 'тими, що кухликами пшоно, а ложками олію продають'.

Ділову етику старого українського базару формують не вони, а продавець-виробник: 'прийди, торгуй, скільки тобі треба, та з якої хочеш купи і скільки хоч куштуй, ніхто тобі не боронить' [Г. Квітка, с.25].

Як бачимо, ці засади дожили й до наших днів – і нині на українських базарах, перш ніж щось купити, куштують і торгуються.

З відвертим осудом згадує оповідач у Квітки носіїв зовсім інших 'ринкових принципів': 'Ні доїсть, ні доспить, усе об тім тілько й дума, щоб заробить копійку. Така вже їхня московська поведенція! А як тільки нашого братчика обдурюють, так ну, ну, ну!'

Та цей осуд у Квітки аж ніяк не поширюється на торговельне заняття взагалі – є спокійне розуміння різниці правил гри (як і в самого народу, що склав приказку 'Не зівай, Хомко, на те й ярмарок!'), зате нема пізнішої антитези 'торгу' й 'духовності', яку ми бачимо у сформованих народницько-патріотичним та радянсько-антиринковим вихованням поетів, зокрема, й ЛіниКостенко, котра, зробивши своїм ліричним героєм Ференца Ліста, що дає концерт на київському Контрактовому ярмарку (історичний факт), вкладає йому до вуст такі 'антиринкові' слова:

– Ну що ж, я згоден. Все готово.
Я їх презирством покараю.
Це зветься площа Контрактова.
Вони торгують. Я їм граю.
...Я задихаюсь. Я вмираю.
Товар лицем, лице – товаром.
Я й те, що виграю, програю.
Я запущу в них гонораром!

[Л. Костенко, c.231]

Натомість у 1925 році, в 'усмішці' Остапа Вишні 'Ярмарок' бачимо цей ярмарковий мікросвіт і збляклим, і збіднілим, і якимось розістеризованим (що й не дивно, адже минуло лише кілька років після кривавої громадянської війни, коли, за словами Тичини, 'людське серце до краю обідніло'). Все багатоголосся давнього ярмарку стає просто гучним гамором, але й він перекривається у Вишні криками кінських баришників: 'Ка-ажи! Ка-а-ажии!' Зникало почуття свята, зникали празниково вбрані парубки й дівки, зрештою, зникав і увесь традиційний український світ.

Довідники свідчать, що після закінчення громадянської війни, в роки розгортання НЕПу мережа ярмарків стала швидко відновлюватися й навіть зростати. За тим-таки першим виданням БСЭ, 1926 р. в УРСР пройшло 115 тис. ярмарків у 1.5 тис. населених пунктів. Це легко пояснюється успішним розвоєм індивідуальних селянських господарств, а водночас – неефективністю націоналізованої торговельної мережі.

Два ярмарки –Київський та Харківський, відновлені 1922 року, отримали статус республіканських. Однак суспільно-політичний клімат став мінятися і, як твердить цитоване джерело, 'по мере усиления планового начала в торговле и с развитием торгового аппарата общественного сектора Я. утратили свое значение...

Киевская и Харьковская Я. были упразднены в 1926/27 гг.

...Коллективизация сел. хозяйства и связанные с этим формы заготовок и сбыта повлекли быстрое падение ярмарочной торговли в большинстве районов СССР' [БСЭ, т. 65, с.764].

Б. 'Колгоспний ринок' та 'барахолка'

Прообраз того, на що перетворилися базари в суспільстві 'побудованого в основному соціалізму', можна було спостерігати ще в часи 'воєнного комунізму', коли на руїнах торговельної інфраструктури виникло масове, але похмуре явище 'мішочництва'.

Як відомо, за ленінськими планами побудови соціалізму й комунізму, у новому суспільстві жодних базарів, торгів, ярмарків не передбачалось. Передбачався хіба що так званий 'організований ринок, що обслу- говує товарний обіг між держ. підприємствами, організаціями і колгоспами; між держ. підприємствами й населенням' [УРЕ, т.12, с.250]. Це означало, що вся вироблена продукція закуповується державними постачально-збутовими організаціями за фіксованими оптовими цінами й 'реалізується' чи 'поширюється' через державну-таки торговельну мережу, за так само фіксованими роздрібними цінами. Всякий інший шлях, як і продаж за вищою чи нижчою ціною вважався незаконним, навіть злочинним ('спекуляція'!) А в світлому майбутньому, коли всього буде вдосталь ('Матеріальні блага проллються повним потоком', мовляв Маркс), відпаде потреба навіть у такій торгівлі, як і в грошах – приходь собі 'на базу', бери що хочеш і скільки хочеш.

Однак досить швидко стало ясно, що більшовицька держава та її постач-збут не можуть не те що створити 'ізобілія', а й принаймні дорівнятися в ефективності давньому ринку-базару. В державних крамни- цях постійно бракувало найпростіших речей, якість наявних була низькою, кількість – то надто великою, то, здебільшого, - надто малою, а що ціни були фіксованими, то постійно виникав 'дефіцит'. У 70-ті роки відомий угорський економіст Янош Корнаї навіть назвав своє знамените дослідження господарства 'реального соціалізму' – 'Економікою дефіциту': 'Жодна важлива сфера економіки не вільна від дефіциту. Він – на ринку споживчих товарів та послуг, він і в виробництві, і в розподілі робочої сили, і в капіталовкладеннях, і в зовнішній торгівлі... Він спостерігається постійно; після можливого тимчасового успіху спроб його подолати він з'являється знову. (...) Він має інтенсивний характер і справляє дуже глибокий вплив на поведінку всіх членів суспільства' [Kornaі].

'Дефіцит' витворив цілу особливу субкультуру 'торгівлі без грошей', коли їх замінником у придбанні ('діставанні') потрібного товару виступали родинні чи дружні зв'язки, матеріальні хабарі (коробка хороших цукерок, а для киян, що приїздили до інших міст, – 'Київський' торт), послуги (скажімо, вчителька англійської мови безкоштовно навчала доньку м'ясника і за те завжди мала свіже м'ясо за низькою, 'державною' ціною).

Але якщо вирізнялася ціна 'державна', то була й 'недержавна'? Так, на так званих 'колгоспних ринках'. Адже поруч із домінуючим 'організованим' в СРСР допускався (точніше сказати, за Грушевським, 'толерувався') ринок 'неорганізований, що обслуговує потреби торгівлі між колгоспами і колгоспниками; між колгоспами, колгоспниками, робітниками і службовцями' [УРЕ, т. 12, с.250].

На практиці це був майже той самий сільський чи містечковий базар, що описаний у Грушевського як торг XVІ cтоліття, у Квітки на початку ХІХ ст. чи в Остапа Вишні 1925 року. Тут селянам ('колгоспникам') дозволялося 'реалізовувати надлишки продукції присадибних ділянок', а колгоспам – те, чого не забрано за сміховинно низькими цінами 'в закрома Родіни'. І селяни торгували так, як їхні діди та прадіди, – інакше не вміли.

На радянських 'колгоспних ринках' продавалися переважно місцеві овочі, фрукти, м'ясні та молочні продукти – помітно вищої якості, аніж у державних крамницях, але й за вищими цінами. Зате можна було, як у часи Квітки, скільки хоч торгуватися й куштувати. Особливо помітною була різниця якості у сметани, сиру, м'яса – так і мовилося на знак похвали: 'базарна сметана', 'базарна свинина'. Не всі радянські городяни могли собі дозволити щодня чи щотижня купувати там харчі. 'Харчується з базару' – то була ознака високого майнового статусу.

Майже фольклорними дійовими особами на радянських базарах були так звані 'грузини' (насправді це могли бути й азербайджанці чи інші 'особи кавказької національності') з їхніми гвоздиками й мандаринами. З-за прилавків базарів вони швидко перекочували також до радянських анекдотів (див. 'Анекдот'), де широка кепка-'аеродром' та ящик мандаринів для базару стали, поруч з великим кинджалом, стереотипними ознаками 'анекдотичного кавказця'.

У 60-ті роки, за часів П. Ю. Шелеста, було відновлено Сорочинські ярмарки, де в 'культурно-масовій' частині фігурували не лише гоголівські герої, виконувані 'учасниками місцевої худ. самодіяльності', а й сам Гоголь (його роль виконував, як правило, учитель літератури - теж актор-аматор).

Я. Давиденко писав у типовій пропагандивній брошурі тих часів, присвяченій новому Сорочинському ярмаркові: 'Прибули ви, значить, на Жабокрицький майдан (так називається ярмарковва площа), а там... Не воли й коні... Гектарах, може, на п'яти легкові автомобілі та мотоцикли стоять, автобуси. З номерами Київщини і Харківщини, Придніпров'я й Донбасу, Волині й Таврії, Закарпаття й Молдавії, міст Російської Федерації і Білорусії... Навіть з Кавказу. Ну, з усіх тобі усюд.

Прилаштували ви свою транспортину на стоянку та мерщій туди ж, де отой гамір людський, де отой вир, де рівненькими рядочками торговельні палатки вишикувались і добрячі гори кавунів і динь навалено. Ви йдете отак, роздивляєтесь, а до вашого вуха:

– Купуйте телевізори! Пральні машини!
– Мотоцикли й баяни! Годинники й опішнянські сливи!
– Кавуни й макітри!'

[Давиденко, c.33]

В умовах неринкового суспільства до важливих функцій 'оновленогоу' Сорочинського ярмарку належало відродження культурних традицій, збагачення ними 'української радянської культури': '...Та це ж сам він, великий Гоголь ступає. А біля нього й Рудий Панько. Ідуть, а назустріч їм всі українські гумористи на чолі з самим Федором Маківчуком... Бо вирішено ж на засіданні Президії Спілки письменників України щороку проводити свято гумору й сатири, присвячене Дню Врожаю й відкриттю Сорочинського ярмарку, щоб, значить, майстри сміху в саму гущу трудового народу пірнали. Привітав гумористів Гоголь, вклонився їм Рудий Панько, та й питають:

– Ну як ви тут, на оновленій землі, пережитки проклятого капіталізму сміхом випікаєте? Як славних трудівників смішите?

–Та стараємось... – переминаються з ноги на ногу гумористи та сатирики' [там само, с.57].

Були в ті часи й інші базари, що заповнювали порожнини 'економіки дефіциту' – так звані 'барахолки', де купити можна було будь-що - від старих меблів, 'закордонних' туфлів чи джинсів до старих монет та орденів. 'Барахолки' в кризові роки – воєнні, повоєнні чи просто голодні – були єдиним способом для багатьох людей прохарчуватися, продавши 'щось із речей'. Але в ситіші часи держава боролася з барахолками, які ставали каналом збуту 'лівої', тобто чорноринкової продукції підприємств (особливо це розвинулося в Закавказзі), тому постійно вони існували лише в південних портових містах - Одесі, Керчі, Миколаєві, - там наші 'морячки' збували футболочки, джинси та дешеву косметику, придбані на розпродажах у закордонних портах (див. також 'Підприємець').

І базар, і барахолка відтіснялися радянською владою на маргінес суспільства, з ними регулярно починали 'вести боротьбу', і так само регулярно припиняли, стомившись. Незнищенний базар слугував джерелом свого роду 'гамбурзького рахунку' товарів та грошей, був мало не єдиним об'єктивним індикатором економічного стану держави, а базарні ціни – індикатором реальної інфляції.

Прекрасний опис цього явища знаходимо у В. Войновича в 'Івані Чонкіні': 'У перекрестка двух улиц он увидел людей, которые, сбившись в кучу, кружились на небольшом пятачке, перемещаясь, меняясь местами и что-то выкрикивая, словно искали друг друга. Это был так называемый хитрый рынок, знакомый ему по временам юности. Ермолкин удивился. Он думал, что эти хитрые рынки навсегда отошли в прошлое, во всяком слу- чае, в своей газете он давно о них ничего не читал. На страницах его газеты жизнь рисовалась совершенно иная. Это была жизнь общества веселых и краснощеких людей, которые только и думают, как собрать небывалые урожаи, сварить побольше стали и чугуна, покорить тайгу, и поют при этом радостные песни...

Люди, которых видел Ермолкин сейчас, слишком уж оторвались от изображаемой в газетах прекрасной действительности. Они не были краснощеки и не пели веселых песен. Худые, калеченные, рваные, с голодным и вороватым блеском в глазах, они торговали чем ни попадя: табаком, хлебом, кругами жмыха, собаками, кошками, старыми кальсонами, ржавыми гвоздями, курами, пшенной кашей в деревянных мисках и всяческой ерундой' [Войнович, с.262-263].

B. Базар на світанні ринкової економіки

Якісна трансформація українських базарів почалася з так званих 'човників'. Коли в сусідній Польщі прийшла до влади 'Солідарність', ціни стали вільними, а на кожному розі відкрилися 'кантори', тоді у нас якраз розкручувалася інфляція, хоча й зберігалися низькі 'державні' ціни на багато товарів, зате відкрилися кордони, а ціни на залізничні квитки залишалися сміховинно низькими.

І раптом виявилося, що можна купити кілька електромлинків на каву, чи фотоапарат 'Київ', чи просто ящик молотків або свердел, повезти це до Любліна, чи Варшави, або й просто до Холма чи Перемишля, продати на тамтешньому базарі, обміняти 'злотувки' на долари в найближчому 'канторі', повернутися додому й жити на ці гроші місяць, а то й два цілою родиною! А якщо не міняти, а купити кілька пар джинсів, а вдома продати, а якщо їздити до Перемишля щотижня? І почалося! З українських крамниць зникали фотоапарати, телевізори, складані ножі, молотки, електролампочки, бавовняні рушники та шкарпетки і т.д., натомість по всіх містах східної Польщі, як ракові пухлини, повиростали 'руськє ринкі', де на складаних стільчиках поруч з розкладеним на клейонці товаром сиділи тисячі наших співгромадян, заохочуючи польських покупців вигуками: 'пан, пан, бєрі, дьошево!'

Багатотисячна армія 'човникових' торговців сформувала своєрідну субкультуру, із власними звичками, словником, зовнішнім виглядом. Вокзали та потяги на захід швидко заповнилися людьми середнього віку в турецьких спортивних костюмах з величезними сумками, а полиці радянських крамниць швидко спорожніли. Винахідливість 'човників' у пошуках нових і нових товарів на вивіз, їхня витривалість у подоланні транспортних невигод та суворих митників і прикордонників не знали меж. Влада відпустила 'державні' ціни (що зменшило потік 'човників', але не перепинило його) і вже стала замислюватися, чи не прикрити трохи знову кордони, але тут кінець прийшов не 'човникам', а тодішній владі.

В демократичній незалежній Україні дуже швидко повиростали, як і в Польщі, обмінні пункти на кожному розі, а поруч із старими, м'ясо-овочево-гвоздичними базарами виникли наші аналоги польських 'рускіх ринкув', де сиділи 'човники' й продавали вже не млинки для кави й фотоапарати, а польський, румунський, турецький товар: жуйки, колготки, 'ґаляретки', футболки, кросівки та шкіряні куртки.

Вигідність 'човникової' торгівлі в старих її формах швидко падала, і в кількасоттисячному середовищі, яке пройшло крізь цю сувору, але ефективну школу ринкової економіки (за деякими даними, на кінець 1997 року дрібних торговців, тобто переважно 'човників', в Україні було близько трьох мільйонів) почалися динамічні якісні зміни.

З'явилися не лише 'гурти', що працювали на одного багатого 'хазяїна', а й 'оптовики', що гнали з Польщі й до Польщі (варіанти – Туреччини, Румунії, потім і Росії) вантажні фургони, а потім повиростали сотні 'ларків' з польським та турецьким товаром у великих і малих містах України, а згодом і 'міні-маркети', а потім – і 'супер-маркети'... В лавах 'човників' переважали люди нестарі, енергійні, багато з-поміж них – з вищою освітою. 'Тусуючись' по Варшавах, Стамбулах та Афінах, вони швидко засвоювали уроки тамтешніх, помітно розвиненіших ринкових суспільств, а потім успішно застосовували їх удома. Тому-то сучасна 'ринкова культура' в Україні має відчутний польсько-турецький акцент.

Втім, тепер 'човникам' уже не обов'язково навіть їхати до Польщі. У Києві та інших великих містах виросли великі оптові базари (як-от на Центральному стадіоні чи на Троєщині), де 'човники' з української периферії можуть купити пиво, жуйку, шоколад та сигарети ящиками, повезти до свого провінційного містечка й продавати там у ларку чи на базарі, але вже дорожче. Сьогодні, коли приховане безробіття сягає 30%, це стає способом вижити для сотень тисяч українців.

Як писав наприкінці 1996 р. київський 'День', 'за останні ч