Він народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві на Черкащині в родині потомственого священика. Батько був суворий і темпераментний, проповідник і просвітитель, шанував козаччину й Шевченка. Мати неписьменна, але чутливої душі: не могла дослухати до кінця житія якогось святого й плакала, а малий Іван услід за нею. От тому син боявся батька і дуже любив матінку. Коли Івасеві йшов 13-й рік, мати померла: вона двічі народжувала двійнят і це підірвало її здоров’я.

Іван Левицький закінчив київську духовну академію і заручився з Надійкою Сольською, сестрою однокласника. Але її рід мав графську корону, тому до вінчання не дійшло. Так і прожив однолюб самітником.

Кілька років Левицький викладав у дівочих гімназіях Речі Посполитої російську. І хоч Іван був непоганим вчителем, його вразливу душу краяла думка, мимоволі став русифікатором краю. І він попросився на інше місце служби. Його не пускали, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар’єрі — наполіг і переїхав до Кишинева. І хоч вода Кишинева шкодила його здоров’ю, від неї в животі голосно бурчало, від води він нажив виразку шлунку. Там і служив до пенсії без жодної відпустки. Скромний чиновник дослужився до статського радника (генерала), отримав спадкове дворянство; мав ордени Св. Анни ІІ та ІІІ ступеня, Св. Станіслава ІІ ступеня,

Вільний від служби час Іван Семенович віддавав Музі: написав понад 50 творів, нагадуючи світові, що українська література ще існує.

У відставці великий самітник жив у Києві. Оселився у флігелі на вул. Новоєлизаветинській (тепер Пушкінська, 19), мав садок, невеликий ставок і пасіку. Нечуй-Левицький жив за своїми законами, багато у чому нагадуючи Канта:

- був надзвичайно пунктуальним: за його розпорядком можна було звіряти годинники; 

- щодня, у визначений час, гуляв одним і тим же маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому;

- не виходив із дому без парасольки;

- спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов;

- суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися; 

- журнали складав, щоб прочитати увесь комплект наприкінці року, і потім переказувати усім старі новини з тих журналів;

- кожного дня його служниця Марія через все місто з Оболоні приносила молоко і вилікувала хазяїна;

- спиртного не вживав зовсім;

- не заводив котів, сам полював на мишей, майстерно розставляючи мишоловки.

До кінця життя І. Нечуй-Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Крім прози Іван Нечуй-Левицький приклав руку до перекладу Біблії. Василь Тарнавський оплатив цю роботу, редактором був Іван Пулюй. Книгу повністю переклав Панько Куліш, але після його смерті чверть рукопису загинула. Нечуй-Левицький закінчив роботу, пишучи кулішівкою.

У 1917 р. Іван Нечуй-Левицький лежав у Софійській лікарні, у так званому «шпиталі для самотніх людей», потім був притулок для шляхетних самотніх людей на Дегтярівці, де й помер без догляду 1918 року. 

Поховано письменника на Байковому кладовищі.

Він мав найвищі нагороди: «Оскара», «Золотий черевичок», орден Почесного легіону, але лишився «персоною без громадянства»

2 квітня 1918 р. у притулку для шляхетних самотніх людей на Дегтярівці у Києві помер 79-річний Іван Нечуй-Левицький, український письменник («Маруся Богуславка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я»), перекладач. Відкрито виступав проти русифікації України. Уряд УНР не допомагав Нечую-Левицькому, бо його не любив Грушевський.

Письменник став одним з перших, хто отримав пенсію у 1918 році від держави Україна. Пенсію для нього «вибивала» Марія Загірня – вдова Бориса Грінченка.

У праці «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини» автор доводив, що ця література не «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Островського, Толстого, Щедріна, але був переконаний, що російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку автора, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Зведений каталог періодичних видань, передплачених

бібліотеками м. Ватутіне на 2022 рік 

Шкільна бібліотека 

Школа юного вченого
Українська літературна газета

***

З МОЄЇ КНИГОЗБІРНІ:

ГАСТРОНОМІЧНІ УПОДОБАННЯ УКРАЇНЦІВ

Національна їжа і смачні страви єднають людей і вдало руйнують мовні бар'єри, бо приємне застілля - завжди задоволення!

***

Старовойт, Л. Я. Кулінарія [Текст] : пiдручник / Л. Я. Старовойт, М. С. Косовенко, Ж. М. Смирнова. - К. : Вища школа, 1992. - 270 с. : іл.

Шалімов С.А. Сучасна українська кухня. Вид. 3-тє / С.А. Шалімов, О.А. Шадура. - К.: Техніка, 1979. - 271 с.: іл.

Закарпатські народні страви / упоряд. М. А. Мицько . - Ужгород.: Карпати, 1990. - 247 с.: іл.

Кравець В.С. Страви з картоплі / В.С. Кравець. - К.: Час, 1991. - 294 с.: іл.

Чабан, А. Ю. Щедрий стіл Середньої Наддніпрянщини : монографія / Анатолій Чабан. – Черкаси: Вертикаль, 2017. – 319 с.: іл. – Бібліогр.: с. 299–306.

Бурій В. Календар постів і трапез // Бурій В. М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — С. 87; 28-29; 8 .: іл.

Степанович, Є. П. Страви української кухні в піст [Текст] / Є. П. Степанович. - К. ; Житомир : Льонок, 1998. - 104 с.

АНГЕЛА ЗА ТРАПЕЗОЮ!

ШЕМЕНА МАРІЯ ІВАНІВНА

Заслужений вчитель України. Літератор.

Народилася 13 лютого 1927 року в м. Лиски Воронезької області (Росія) [1,34;2,13]. Батько – Петров Іван Митрофанович, закінчив два класи церковно-парафіяльної школи, працював машиністом потягу на залізниці. Загинув під час Великої Вітчизняної війни під Харковом.  Мати – Павлова Тетяна Павлівна, закінчила два класи лікнепу, домогосподарка.

М.І. Шемена закінчила у 1950 році Воронезький педагогічний інститут. Трудову діяльність розпочала вчителем російської мови, літератури і логіки у Ватутінській середній школі №1, дванадцять років працювала заступником директора школи.  Керувала шкільним літературно-естетичним клубом «Червоні вітрила».

Обиралася депутатом Ватутінської міськради чотирьох скликань.

Автор документальної автобіографічної книги «Краски жизни» (Черкаси, 2003), співавтор поетичної антології «Рідне місто моє: Ватутіне літературне» (Черкаси, 1997). Писала російською мовою.

Книга «Краски жизни» за характером викладу є споминально-сповідальною і охоплює в часі все двадцяте століття, трохи навіть оглядаючись в минувшину. Спочатку авторка, як і належить, іде до своїх родинних витоків: до діда-баби, до батька-матері. Ці сторінки оповиті рожево-блакитним серпанком замилування дитини оточуючим світом, що тільки-но починає нею пізнаватися нею через розповіді старших.

А далі мова вже «о времени и о себе»: і довоєнне школярство, і війна, і післявоєнне студентство з промовистими деталями  надзвичайно суворої епохи. А ще далі – вчителювання, якому віддала все життя. Це, звичайно, найбільша за обсягом і найвагоміша частина доробку.

Головна нитка, що тягнеться через увесь твір – це виховання людини, яка живе на фоні всіх життєвих барв. Ці барви різні, але автор  утверджує добро, справедливість, творчість, політ думки, почуття прекрасного, чутливе відчуття природи, навіть, на фоні темної життєвої фарби. Відчувається, що авторка прожила щасливе учительське життя.

Скільки краси й мудрості  відчуваєш, потрапивши в поетичну лабораторію Марії Іванівни Шемени! Її ліриці притаманні широта натури, оригінальність, образність, філософічність. Пошуки і знахідки у повсякденній педагогічній діяльності, задум і відкриття у творчості – смисл її невгамовної особистості.

Померла М.І. Шемена 2 серпня 2013 року. Вічна їй пам’ять.