ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні

Цей День щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада.

Президент України, підтримавши ініціативу громадських організацій, міністерства культури і мистецтв, Державного комітету у справах релігій, Державного комітету телебачення і радіомовлення, ухвалив встановити в країні День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Заходи, присвячені цьому дню, щорічно проходять в четверту суботу листопада.

Спочатку Указом президента України від 26 листопада 1998 року остання субота листопада оголошувалась Днем пам’яті жертв голодомору, потім Указом від 31 жовтня 2000 року цей день став іменуватися Днем пам’яті жертв голодомору і політичних репресій.

В 2017 році День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні припадає на 25 листопада.

***

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Голодомор…

Геноцид — незбагненний за жорстокістю, найжахливіший, найпотворніший витвір людської цивілізації. І особливо зловісними його розмах і форми стали якраз у ХХ столітті.

За своїм характером, політичними, генетичними наслідками штучний голодомор в Україні належить до найбільших актів геноциду, що їх знало людство.

… Початок 30-х років. Тільки-но закінчилася масова насильницька колективізація. У селян забрали все: реманент, тягло, у декого навіть дрібну домашню худобу і птицю. Та найголовніше — відібрали вимріяну віками землю.

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні…

Чи була того року весна? Чи прилетіли до людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах солов’ї? Ніхто цього не пам’ятає. 

Архівні документи свідчать, що голод в Україні не мав нічого спільного з погодними умовами і врожайністю, бо причини корінилися у продрозверстці. Всюди, де у хлібозаготівля переступали певну межу, на селянина чатувала голодна смерть.

Хліб був, і не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Під надійною охороною вилежувалися хлібні гори у сховищах «Заготзерна». У буртах, за колючим дротом, громадилася кукурудза, призначена для переробки на технічні цілі. Зокрема, працювали на всю потужність спиртові заводи. Люди, до краю змордовані, вже ходячі мерці, бачили це — на досяг руки добиралися до рятівних, але таких недосяжних припасів, і вмирали тут або голодною смертю, або від кулі вартового. Місцеві комори теж були заповнені «державними резервами». Це зерно зберігали на випадок війни,— голод не був достатньою причиною для його використання. Лише тепер ми знаємо, що в 1933 році в селах Черкащини загинуло більше людей, ніж під час Великої Вітчизняної.

Указ від 7 серпня 1932 року, сумнозвісний «указ про п’ять колосків», дозволяв застосовувати смертну кару за жменю зерна з колгоспного поля, за кілька качанів кукурудзи, десяток цибулин. До смерті або заслання засуджувалися навіть діти, старші 12-ти років.

Спеціальний указ також забороняв приймати на роботу селян у міста та на залізницях, де вони могли б заробити на життя. Заборонявся виїзд селян за межі України. Заборонялося продавати селянам хліб у державних крамницях. Не заборонялося селянам тільки вмирати.

Будь-які згадки про голод були заборонені, багатьох людей було арештовано за «контрреволюційну агітацію». Аж до квітня 1933 року уповноважені ДПУ гасали по селах — збирали «дані» від сільрад про кількість померлих по селах. Усі відомості про смертність суворо засекречувалися. Після квітня 1933 року збір даних про голод було припинено. Напевне, його масштаби злякали самих організаторів. Недарма квітень у народі називали «пухнутень», а травень «капутень». Саме ці місяці були апогеєм людомору. За вісім місяців 1932-1933 років в Україні загинуло від голоду 7 мільйонів чоловік, у тому числі три мільйони дітей.

Якими ж словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в сиру землю мільйони своїх синів і дочок?  Голодомор замахнувся на майбутнє нації — на дітей, яким не судилося стати дорослими і продовжити свій рід.

Через роки-десятиліття промовляють до нас, нащадків, Кобзареві слова:

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева. 

Тисячами гинуть

Голоднії люде. 

Мало залишилося людей, що пам’ятають тих, хто помер у ті страшні роки голодомору 1933-ого.

Моя мама, Цісельська-Бурій Любов Василівна, 1923 року народження, згадує: — Якби не корова, то більш всього, що не вижила б. На той час у людей все позабирали, за вказівкою згори, комуністи-активісти: і борошно, і зерно, і картоплю і ще багато чого іншого. Вони — колгоспні активісти — вижили, а в сусіда померли батько й мати, двоє дітей. 

Я пасла в бур’янах, вищих мого зросту, корову (поля були незасіяні, бо нічим було засіяти), мнула руками плоди мишію, у пляшечці було трішки сметани, збивала грудочку масла, зліплювала до купи насіння бур’яну і їла. А поруч моя ровесниця теж пасла корову, але їла пахучий житній хліб з маслом, бо її батько був колгоспним активістом. Ой, як же мені хотілося того смачного житнього хліба!...

А тут же в бур’яні лежала мертва жінка, у роті якої так і залишився недоїдений м’ятий «какиш» (молочаєносна рослина з родини айстроцвітих). Вона йшла з одного села в інше в пошуках їжі, не дійшла, не вистачило сили — померла. Мої батьки міняли гарний одяг, подушки в євреїв на хліб. А ще квартирував у нас колгоспний активіст, йому видавали для приготування обіду картоплю, крупи. Залишались шкірки з вічками від чищеної картоплі. Їх ми не їли — берегли, щоб розмножити картоплю. Вночі висадили на городі, щоб ніхто не бачив. Але сусіди по свіжонакопаних ямках догадались і на ранок вирили і з’їли посаджене, а пізніше померли. 

Пан Петро Матула (США), використовуючи архіви своїх батьків, уродженців Лисичої Балки наводить жахливі факти голодомору 1932 – 1933 рр.:

Мотря Поцілуйко варила по частинах свою дитину і їла,  але сама померла.

Лука Фареній повернувся з каторги, помер від голоду.

Дитина смоктала груди мертвої мами.

Ганна Яворська закопала ( заховала для себе) відро жита і посадила зверху вишеньку. Знайшли те жито і безслідно забрали жінку.

Родина Івана Кулаківського, 5 осіб, - вся вимерла.

Родина Дениса Пересунька, 5 осіб, - вся вимерла.

Родина Сергія Яворського, 10 осіб,  - лишилася мама і одна дитина, решта вимерли.

Узагалі у 1932 – 1933 роках у Лисичій Балці від голоду за неповними даними померло понад 200 осіб.

Сьогодні в селі є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій.

… У Біблії сказано: «Для всього свій час: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час плакати і час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час мовчати і час говорити…» (Екл. 3:1-8).

Час говорити! Хай ці гіркі слова, народжені після десятиліть безмовства, ляжуть отим камінням у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу. Сьогодні у нас, в с. Скаливатці є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій…

Схилімося у доземному уклоні пам’яті жертв сталінського терору. Вічна їм пам’ять на нашій землі.

В.Бурій

Літ.:

Бурій В.М. Лисича Балка : відома та невідома / Валерій Бурій. -  Черкаси : Вертикаль, 2009. - С. 7-8.

Бурій В. 22 листопада – День пам’яті жертв голодоморів : запаліть в цей день свічку пам’яті / В. Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 2014. – 21 лист. – С. 1.

Бурій В. Свічко пам’яті, не згасни! / Валерій Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 2007. – 23 лист. – С. 2.

Бурій В. Голодомор-33 : спогади і роздуми / Валерій Бурій   // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 1998. – 31 лист. – С. 4.

Бурій В. Голодомор-33 : спогади і роздуми / Валерій Бурій   // Катеринопільський вісник : громадсько-політичне видання району. – 1998. – 1 квіт. – С. 2.

Бурій В. Спогади і роздуми / Валерій Бурій   // Шевченків край : громадсько-політичне видання Звенигородщини. – 1993. – 1 груд. – С. 3.

ГОРОБИНА

Горобина звичайна (Sorbus aucuparia) — плодове дерево, поширене у Європі, в Передній Азії й на Кавказі. Восени її листя   забарвлюється в золотисті й червоні кольори.

Цвіте в кінці травня, численними білими квітками, зібраними в густі щитки. Але найбільша її прикраса — помаранчево-червоні соковиті плоди, що дозрівають на початку осені.

Родова назва sorbus перекладається з кельтської мови як «терпкий, гіркий» через смак плодів горобини. А видова назва — від латинських слів, що означають «птах» і «ловити»: плоди горобини використовувалися для приманювання птахів. 

З давнини горобина була частиною культури слов'ян, скандинавів і кельтів, які наділяли її магічною силою: вважалося, що вона захищала воїнів у боях, захищала від світу мертвих і чаклунства. Ягода з нижньої сторони виглядає як п'ятикутна зірка — один із найдавніших язичницьких символів захисту. 

Слов’яни під час весілля клали горобинове листя у взуття нареченим, та садили горобину поруч із житлом, і пошкодити або знищити дерево вважалося поганою прикметою. 

Плоди горобини й досі застосовуються у народній медицині. Вони містять величезну кількість вітаміну C — навіть більше, ніж у лимонах. А також вітаміни P, B2, PP, K і E, провітамін A, амінокислоти, пектини, йод, калій, магній, залізо, мідь, марганець, ефірну олію і фітонциди.

Горобиновий сік збуджує апетит, нормалізує обмін речовин і має протимікробну дію. Препарати з плодів і квіток горобини використовують при застудах.

У кондитерській промисловості з ягід виробляють цукерки, лікери, повидло, мармелад, варення і безалкогольні напої.

В озелененні горобина може відігравати як головну роль, так і другорядну. Горобина плакучої форми використовується в декорі арок і альтанок. Вона прекрасно виглядає як сольна рослина, висаджена на галявині, подалі від інших рослин. А також в групі з іншими деревами та чагарниками, підкреслюючи їх красу. Особливо гармонійне осіннє поєднання горобини й хвойних рослин, коли листя горобини червоніє на тлі їхньої хвої.

Гілки горобини часто зображувалися на картинах та при оздобленні житла — це значущий елемент Петриківського розпису.

ПРИСВЯТА

Валерію Бурію

В нашім сьогоденні грішнім

Віра хай людей веде.

В кого у душі Всевишній –

В того й сад життя цвіте.

Хай тобі святим роздоллям

Стелиться широкий шлях,

І квітуча творча доля

Лине світом,наче птах.

Відкриваюсь вдячно й щиро,

Вірю в правило тверде:

Буде в душах наших віра –

Буде й радість у людей.

Василь Дергач,

член Національної Спілки письменників

України, м. Ватутіне на Черкащині

?? Основи краєзнавства: підруч. для студ. закладів вищ. освіти / НАН України, Національна спілка краєзнавців України; за ред. О.П.Реєнта; вид. 2-ге, доп. Київ, 2021. 376 с.

?? Олександр Реєнт. Краєзнавство в Україні: історичні традиції і стратегія розвитку. Вид. 2-ге, доп. К., 2021. 292 с.

?? Історичне краєзнавство. Як написати науково-дослідницьку роботу: запитання та відповіді / І.А.Коляда, Я.М.Камбалова, О.Ю.Кирієнко. К., 2021. 172 с., іл

ЩО ЧИТАТИ

• Бурій В. М. Народно-православний календар  /  Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — 95 с.: ілюстр.

Бібліографія В.М. Бурія про свята Православної Церкви  //  Валерій Михайлович Бурій: біобібліогр. покажч.; тексти. — Черкаси: Вертикаль, 2013.

***

Православный церковный календарь, 2017 / Сост. и отв. ред. Олег Николаевич Гунько.– [б. м.] Черкасская епархия : Украинская Православная Церковь. – 127 с. – На рус. яз.

Православный церковный календарь, 2018 / Сост. и отв. ред. Олег Николаевич Гунько.– [б. м.] Черкасская епархия : Украинская Православная Церковь. – 127 с. – На рус. яз.

Православный календарь до 2017 года. – Х., 2007.

Православный календарь до 2030 года / сост. Л. Кузьмина. - Харьков : Книжный клуб "Клуб семейного досуга", 2017. - 191 с. 

Православный церковный календарь. – М., 1991.

Православний церковний календар. – К., 1989.

Православний церковний календар. – К., 1998.

Український Православний Церковний Календар на 1992 рік.

Православные праздники. – СПб., 1999.

Інжиєвський Ю.Ф. Православні свята. – К., 1986.

Короткі відомості про свята православної церкви. – К., 1992.

Матвєєва Н.П. Святі і свята України. – К.,1995.

Небесные покровители. Православные имена. Святцы [Текст] / [авт-сост. Е. П. Романченко]. - Х. : Аргумент Принт, 2012. - 255 с. - (Полезная книга).

Книга православных имен. Небесные покровители и ангелы-хранители [Текст] / [сост Арсеньева Г.]. - Х. ; Белгород : Книжный Клуб "Клуб Семейного Досуга", 2012. - 605 с.

Святые, которым Господь даровал особую благодать исцелять болезни. Какому святому в каких случаях надо молиться [Текст] / [сост. Т.С. Олейникова]. – М.: ПФ «Красный пролетарий», 2005. – 350 с.

Свята Христової Церкви.

Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1991. – Кн.1-2.

Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. – К., 1994. – Кн.1-2.

Скуратівський В. Дідух. – К., 1995.

Скуратівський В. Т. Святвечір : нариси-дослідження : у 2-х кн. / В. Т. Скуратівський. К. : Перлина.

Кн. 1. – 1994. – 288 с.

Кн. 2. – 1994. – 192 с.

Скуратівський В. Покуть. – К., 1992.

Народ у народних святах. – Чернівці, 1997.

Круглый год. – М., 1989.

Месяцеслов. – М., 1990.

Хренов Л.С. Народные приметы и календарь. – М., 1991.

Грошев В.Д. Календарь российского земледельца. – М., 1991.

Бурій В. Відкриваємо Біблію / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 1998. - 19 вересня.

Бурій В. Правда і вигадки про Біблію / Валерій Бурій // Шевч. край. - 1988. - 24 лист.

Бурій В. Українські переклади Біблії / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). – 1993. – 21 квітня.

Бурій В. Вічна Книга: четвертий повний переклад Біблії / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 2011. – 25 листопада.

Стебнянська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця Звенигородського повіту Київської губернії з центром у селі Стебне.

Станом на 1886 рік складалася з 7 поселень, 6 сільських громад. Населення — 8372 особи (3974 чоловічої статі та 4398 — жіночої), 1531 дворове господарство.

15 вересня (2 вересня за старим стилем) — день преподобних Антонія і Феодосія Печерських, одних із найдавніших руських святих, засновників Києво-Печерського Успенського монастиря (згодом отримав почесний статус лаври).

Антоній (близько 983 р. — 10 липня 1073 р.) народився в Любечі на Чернігівщині. Коли хлопчика хрестили разом з іншими русичами за наказом князя Володимира, то нарекли Антипою. В оточенні, де християнство лише прокладало собі шлях, Антипа вирізнявся палкою вірою та благочестивістю. За те, що він над усе хотів духовно зростати, Господь спрямував його на гору Афон, славну монахами-подвижниками. Там юнак прийняв постриг під ім’ям Антоній, набув досвіду і з благословення ігумена повернувся до Києва. 1051 р. він усамітнився за містом у печерці, навколо якої поступово почали оселятися його послідовники. Одним із перших став уродженець м. Василіва (нині Васильків на Київщині) Феодосій (? — 3 травня 1074 р.). Як звали Феодосія до постригу, невідомо. Він зростав у заможній родині, мати не розуміла, навіщо зрікатися світу, та все-таки відпустила сина.

Антоній та Феодосій стали першими, хто запровадив на Русі чернечий статут, за яким монахи не могли мати особистої власності, були зобов’язані спільно молитися, трудитися й трапезувати. Найсильніших духом благословляли на затвірництво. Угодники започаткували традицію годувати в монастирі нужденних, доклали зусиль до заснування головного храму обителі — Успенського собору (1073 р.), однак не дожили до його завершення (1077 р.).

Мощі св. прп. Антонія досі залишаються «під спудом» у Ближніх печерах Лаври. Їх так і не змогли відкрити, бо вже престарілий Антоній щодня молився, щоб Господь дозволив йому залишитися самітником і на тому світі. Натомість мощі св. прп. Феодосія через 18 років після його смерті віднайшов у Дальніх печерах Нестор Літописець. Нетлінне тіло урочисто перенесли до Успенського собору й замурували в стіні, гідно оздобивши поховання. В печері є символічний надгробок, зроблений на зразок того, котрий стоїть над мощами св. Антонія.

Преподобних із давніх-давен особливо шанують українські віряни. В народі навіть побутував переказ, що мощей свв. Антонія та Феодосія в Лаврі немає, адже Бог забрав їх на небеса. В усякому разі, як відомо на прикладі архівних справ XVIII — початку ХХ ст., до всіх трьох гробниць приносили й надсилали поштою покрови (часто з дорогих тканин, вишукано розшиті золотими нитками, бісером чи перлами), гроші на коштовні оклади, на єлей до лампадок. В Успенському соборі та підземних церквах Лаври відправляють замовні молебні її засновникам. Як в обителі, так і за її межами (наприклад, у Василькові, Дніпрі, Донецьку) є храми, освячені на честь свв. прпп. Антонія та Феодосія, а в с. Дмитрівці на Полтавщині діє Антоніє-Феодосіївський Потоцький чоловічий монастир.

8 вересня 1935 року народився видатний український філолог, україніст і германіст у США, автор низки статей в ЕСУ Леонід Рудницький.

Вітаючи Леоніда Івановича з днем народження, дякуємо за підтримку ЕСУ й зичимо міцного здоров'я на многії літа!

РУДНИЦЬКИЙ Леонід Дионизій  Іванович (RUDNYTZKY Leo)    

08. 09.  1935, Львів ) – філолог, україніст і германіст у США. Після виїзду зі Львова (1944 р.) перебував в Криниці (Лемківщина). 1951 р. прибув до Філадельфії, 1954 р. закінчив там середню школу.  Студент германістики в Ля Саль коледжі (Філадельфія, 1954 – 1958 рр.), де здобув ступінь бакалавра. 1958 – 60 рр. студіював германістику в  Пенсільванському ун-ті (Філадельфія), який закінчив як магістр з германістики, та в Українському вільному університеті (Мюнхен),  де здобув ступінь доктора філософії (1965 р.), захистивши докторську дисертацію на тему “Франкові переклади з німецької літератури”. 1972 р. – захист в Українському католицькому університеті (Рим) габілітаційної праці “Роберт Льюїс Стівенсон і Юрій Клен”.  Викладав германістику, славістику та порівняльне літературознавство в   Ля Саль коледжі:  1962 – 64 рр. – викладач, 1964 – 1969 рр. – доцент, 1969 – 1975 рр – в. о проф., 1975-1990 рр. – професор. 1988-1998 рр. – професор Пенсільванського ун-ту (викладав українську мову).    1998 -2004 рр. – ректор Українського вільного університету,   1989-1996 рр. – Голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка Америки;  Президент Світової ради Наукових товариств імені Шевченка (від 1996). Іноземний член НАН України (1994 р.);  почесний   доктор  ряду університетів в Україні, зокрема Львівського університету імені Івана Франка (згідно з  ухвалою Вченої ради від 27 травня 1998 р.). Премія імені Івана Франка Національної спілки письменників України (1993 р. ), Орден Ярослава Мудрого IV ступеня (2003 р.), Медаль М. Грушевського НТШ (2005 р.).  Автор монографії “Іван Франко і німецька література” (1974 р;  2002 р). Франкознавчу тематику розвинув у розвідках: “Твори Гете в перекладах Івана Франка” (1970 р.), “Франків переклад “Пісні про Нібелунгів”, “Іван Франко – перекладач німецької літератури” (1972, англ.), “Драматична поема Івана Франка “Іван Вишенський”: Інтерпретація” (1981, англ.), “Драматичні твори Івана Франка: Переоцінка” (1982), “Образ Австрії в творах Івана Франка” (1982, англ..), “Панські жарти” в світлі німецьких літературних теорій” (1983). Автор розвідок: “Позбавлений спадщини драматург” (1987, англ., про рецепцію п’єс В. Винниченка у Німеччині), “Василь Стус і німецька література” (1987). Співвидавець (з М. Лабунькою) матеріалів симпозіуму “Українська католицька церква, 1945-1975 (1976, англ.). У співавторстві з Ю. Ткачем переклав англ. мовою “Собор” О. Гончара. (1989). Автор  численних статей про українську літературу в українській та американській періодиці та в американських енциклопедіях. 

У другому виданні “Енциклопедії cвітової літератури XX віку” Л. С. Кляйна (1984 –1998, у 6-и томах) є оглядова стаття 

Л. Рудницького про українську літературу та чимало гасел про ключові постаті українського та російського красного письменства: І.  Драча, М. Рильського, В. Стефаника, Лесю Українку, І. Франка, В. Винниченка, Л. Андрєєва, Е. Багрицького, А. Чехова та ін. Укладач  і перекладач укр. розділу книги “Сучасні слов’янські літератури: Бібліотека літературної критики” (1976), де вміщено багату інформацію про 32 укр. авторів, зокрема Б. І. Антонича, І. Багряного, М. Бажана,

 В. Барку, В. Симоненка та ін. Учасник багатьох конгресів Міжнародної асоціації україністів, організатор численних українознавчих форумів в англомовному світі.  

 Тв.: Іван Франко і  німецька література. Мюнхен, 1974 (друге вид., уточнене і доповнене – Львів, 2002);  Ukrainian literature. In: Modern Slavic literature / Compl. by V. D. Mihailovich . In 2 vols. New York, 1976. Vol. 2; [ Rev. of: Українська літературна енциклопедія. Томи 1 – 2. Київ, 1988 –1990]. “The Ukrainian Quarterly”. 1993. Vol. XLIX. No 3. Пер.: Oles’ Honchar. The Cathedral / Transl. by L. Rudnytzky and Yu. Tkach. Philadelphia, 1989.

 Літ.:  Штогрин  Д. Українська література в новому виданні “Енциклопедії світової літератури ХХ століття”. “Свобода”. 1986. 20 червня; 21 червня; Погрібний А. Одержимість. “Літ. Україна”. 1990. 17 серп.; Тарнавська М. “Собор” очима американського читача. “Всесвіт”. 1990. № 12; Зорівчак Р. Роман Олеся Гончара “Собор”  – англомовним читачам. “Слово і час”. 1991. № 4; Лучук І. Франко і німці. “Поступ” (Львів). 2004. 16 лип.                                                                                       Р. П. Зорівчак