Різдвяна вечеря в маленькому дідичному будинкові скінчилася, і всі, що сиділи за столом, подякувавши пані й господареві, перейшли в теплу вітальню доказувати й дослухувати, що розпочалось за вечерею.
Сама ґаздиня, висока, огрядна запрохувала гостий cідати,
як хто міг і хотів. Привітом, щирістю дихнуло на всіх, коли вони
увійшли до напів темної вітальнї, осьвіченої лише лямпадою та
полум'ям коминка, що був розпалений і прискав тисячею искор...
Щось ніби знайоме, навіть рідне вбачається у всіх цих старих
горницях з полинялими кріселками, з великими дзиґарями, що тихо
і поважно дзенькають, доки не прийде їм час бити: тоді вони
зненацька зашиплять, задзижчать, ніби там цілий стовп цьвіркунів сидів, хрипло пробють раз, ніби задумаються, чи бити ще...
удруге, утретє і т. д. Все таке просте, стародавнє — і кличе
до прислуханя ударів власного серця, до роздумуваня над власним існуванєм. В мирі, в усьому останньому мирі інтриґи, політика, ідеї, вязниці, жандарми, плач і скрегіт зубовний — а тут
тихо-тихо, мов на дні моря...
От і тепер. За стінами вив і стогнав вітер, шуміли садові
дерева, якась неприкріплена ставня стукала десь — а у цій кімнаті здавалось ще теплійше, ще приємнійше. Щось зупинило розмову... ніби ангел зими і бурь, ангел непощадного палючого вітру,
наметених снігових гір і тріскучого морозу запанував на хвилину
над усїма цими людьми... 
(Уривок з оповідання Гната Хоткевича "Різдвяний вечір").

"Я народився 25 грудня 1916 року на колишній південній Київщині (тепер Черкаська область) в родині репресованих.

Закінчив Київський педагогічний інститут (мовно-літературний факультет). 2 роки викладав у середній школі українську мову й літературу. Останній рік був завпедом.

У 1939 році був призваний до Червоної Армії. Навчався у військовому училищі.

Далі війна, німецький полон, утеча з полону, праця в редакції районної газети, евакуація спочатку в Галичину, а пізніше на Словаччину. Після цього – перебування в Українській Національній Армії, а після капітуляції Німеччини – англійський полон в Ріміні (Італія) та Англії.

Від часу звільнення з полону назавжди залишився в Англії, працюючи на хліб насущний спочатку в сільському господарстві, потім у фабриках і установах, одночасно займаючись літературною, громадсько-політичною та педагогічною роботою.

Писати почав у 12 років. Навчаючись у середній школі, друкував свої поезії в районній газеті.

Під час навчання у педінституті був редактором студентської газети. Також друкувався у молодіжних журналах. Як поет-початківець відвідував Київський кабінет молодого автора, де консультантами були відомі поети Володимир Сосюра й Іван Гончаренко. Пізніше надсилав свої поезії Павлові Тичині, від якого одержував фахові вказівки та цінні поради.

Перебуваючи в Ріміні в таборі військовополонених вояків Української Національної Армії, працював літературним робітником таборової газети "Батьківщина", де поміщав свої поезії.

Пізніше друкувався в газеті "Українські вісті" (Німеччина), журналах "Молода Україна" (Канада), "Північне сяйво" (Канада). Зараз переважно друкуюся в лондонських тижневику "Українська думка" та журналі "Визвольний шлях".

З браку фінансових коштів надрукував лише дві збірки своїх поезій – "За дротами" та "Чим серце билося".

На еміграції написав понад тисячу різних поезій. Це переважно лірика. Є й епічні поеми та гумористичні вірші. Також маю один зошит художніх перекладів англійських, німецьких, білоруських, польських та словацьких поетів.

22. І. 1979 р. Андрій Легіт".
***

ГРАБОВИЙ АНДРІЙ КИРИЛОВИЧ

(25.12.1946 року  в м. Кам'янка  Черкаської області).

Кандидат педагогічних наук, професор, доцент кафедри  якості стандартизації органічної

хімії Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Мати Ганна Миколаївна  працювала в радгоспі “Жовтень” у рільничій бригаді, а потім на фермі дояркою.    Навчався Андрій з 1 по 8 клас у Кам'янській восьмирічній школі № 3, а з 9 по 11 клас – у Кам'янській середній школі № 1, яку закінчив у 1965 р.

         У 1965 році вступив на навчання до Черкаського педагогічного інституту на факультет хімії, який у 1970 році успішно закінчив. 

       З 1970 року по 1974 рік працював учителем хімії школи № 8 міста  Кам'янець-Подільського Хмельницької області. 

У 1981 році захистив кандидатську дисертацію, здобувши ступінь кандидата педагогічних  наук. Має вчене звання доцента.

Зараз працює на посаді професора кафедри якості стандартизації органічної хімії у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. 

         Андрій Кирилович – автор багатьох друкованих наукових праць, підручника з хімії для учнів та посібників для учителів хімії в загальноосвітніх та вищих навчальних закладах. Публікувався в газеті “Шкільний світ-хімія”, журналі “Біологія і хімія в школі”.

     Андрій Кирилович – відмінник освіти України, має почесні грамоти Міністерства освіти. 

Шамрай О.Г., Поліщук М.В. з книги: Відомі особистості Кам'янщини /автор-укл. О. Г. Шамрай. - Черкаси: Вертикаль, видавець Кандич С. Г., 2020. – С. 59. 

ДОСЛІДНИК І ПОПУЛЯРИЗАТОР АВТОКЕФАЛІЇ УПЦ

Син українського поета Олекси Кобця (Варавви) з Черкащини – Олександр Воронин

ВАРАВВА Олександер Олексійович (на еміграції – Воронин; псевд. – Зоя Вишгородська; 27. 12. 1926, Харків) – богослов, прозаїк, публіцист і видавець. Син Олекси Варавви, чоловік О. Вікул. 1944 із батьками емігрував до Німеччини. Закін. Мюнхен. богослов. академію УАПЦ (диплом магістра богослов’я, 1954). Від 1950 – у США (м. Буффало, шт. Нью-Йорк). Працював ст. ред. радіостанції «Голос Америки» (1971–89), гол. ред. і автором щотижневої радіопрограми «Голос УАПЦ» (1989–90), автор серії передач «З літопису УАПЦ» (радіостанція «Свобода», 1989–91), гол. ред. «Благовісника відродження УАПЦ» (1991–92). Видавав церк. бюлетень «Парафіяльне слово» (м. Буффало). Жив у м. Сілвер Спрінґ (побл. Вашинґтона). Заснував вид-во «Воскресіння» (м. Кенсінґтон, діяло 1989–93), де опублікував свої кн. «Автокефалія Української Православної Церкви» (1990), «Ідемо до першої сповіді і Святого Причастя» (1991), «Історичний шлях УАПЦ» (1992). Друкував реліг.-просвітн. листки «Світло для світу». У твор. доробку В. є твори для дітей дидакт. характеру, на засадах християн. етики: казки «Різдвяна казка», «Ведмедикове свято», «Квітка на камені», «Королева весняного саду», п’єса «Пригоди Різдвяної Зірки».

 Найбільш пізні свідчення громадсько-церковної праці п. Олександра Воронина потрапили у поле зору

місцевої української преси Черкащини, і, зокрема, м. Канева, першого десятиліття ХХІ ст.  Оскільки

п. Олександр проявив себе як духовний подвижник і доброчинець – ініціював будівництво храму Вознесіння

Христового у Каневі, організував збір коштів на це будівництво, виступив у ролі головного жертводавця

храму, цю сторону його діяльності поцінували увагою вдячні земляки. Відомо, що Олександр Воронин зібрав

і передав на будівництво храму у Каневі понад 40 тисяч доларів. У повідомленнях місцевої преси щодо

місцевого церковного життя згадується його участь у відродженні храму, переповідається про християнську

благодійність Олександра Воронина, що, крім іншого, мала глибоке патріотичне підґрунтя. Храм, на який він

збирав пожертви, будувався на місці зруйнованої більшовиками однойменної церкви, у якій свого часу

вінчалися батьки О. Воронина, і парафіянами якої були його діди-прадіди.

Перу Олександра Воронина належить низка науково-популярних  і публіцистичних  праць

з історії української церкви. Актуалізація вузлових проблем української церковної історії, які мали політичний

підтекст і були тісно пов’язані з боротьбою українського народу за національну культуру і державність та

протидією цим зусиллям з боку сусідніх держав-агресорів, свідчить про гостре і політично зріле сприйняття

реалій тодішнього світу. Адже невід’ємною часткою тогочасних реалій стала ідеологічна боротьба,

протиборство на міжнародній арені двох світових систем, одна із яких поглинула Україну, заперечуючи її

самостійний вибір. Своїми публіцистичними працями Олександр Воронин стверджував факт, що українці

були не тільки в УРСР і не тільки адептами комуністичної системи. Вони були по обох сторонах невидимих

ідеологічних барикад. Олександр Воронин виявляв свою дієвість у цій боротьбі, показував гідний

наслідування приклад бути послідовним прихильником національних свобод, противником деспотизму,

псевдоінтернаціонального комунізму і російського месіанізму. Ця позиція, як показало життя, в Україні

набагато років випередила свій час і сьогодні, в умовах нової російської агресії, до неї варто, як ніколи,

уважно дослуховуватися.

***

З ЛИСТІВ 

ДОРОГИЙ ВАЛЕРІЮ!

Я радий, що Ви зацікавились життям і творчістю О. Кобця. Я дуже хотів би, щоб про нього знали і в інших місцевостях його рідної Черкащини, але на жаль, це не так легко в теперішній час. Ви надзвичайно добре робите, що обороняєте свою Православну Віру перед нападами сектантів. Шкода, що на  цю  тему дуже мало православної літератури українською мовою, бо це дуже допомогло б таким місіонерам, як Ви. Дуже дякую Вам за листа і замітку про мого батька, надруковану в газеті «Шевченків край». Бажаю Вам успіху в усьому. Нехай Вас благословить і завжди охороняє Всемилостивий Господь Бог!

17 жовтня 1994 року.  О. ВОРОНИН

Напис на фото: «Дорогому землякові, братові у Христі Валерію на добрий спомин О. Воронин».

• Див.: Бурій В. З ЛИСТІВ // Бурій В. М. Лисича Балка: відома та невідома: іст. — краєзн. нарис / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — С. 69-70.: фотогр.

• Бурій В. М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — С. 93-94.

***

ЦІ КНИГИ ПОДАРУВАВ МЕНІ ОЛЕКСАНДР ВОРОНИН ІЗ США

Воронин О. О. Історичний шлях УАПЦ / Олександер Воронин. – Кенсінґтон, США : Воскресіння, 1992. – 136 с.

Воронин О. Автокефалія Української Православної Церкви / О. О. Воронин. – Кесінґтон, США : Воскресіння, 1990. –

64 с.

Воронин О. Ідемо до першої сповіді і Святого Причастя / Олександр Воронин. – [2-е вид.]. – К. : Воскресіння, 1992. –

39 с.

Михаїл, митрополит. Поширений катехизис Православної Церкви Христової / митрополит Михаїл. – [2-е вид.]. –

Кесінґтон : Воскресіння, 1992. – 176 с.

3 грудня 1772 року народився геніальний філософ Григорій Сковорода

Григорій Сковорода народився в містечку Чорнухи Лубенського полку (нині Полтавщина), у козацькій родині середнього достатку.

Початкову освіту Григорій здобув у сільській школі, а 12-річним уже вступив до Києво-Могилянської академії. Тут навдивовижу швидко опанував латину,

грецьку, польську, німецьку, церковнослов’янську та  цілу низку інших мов і захопився філософією й літературою.

У навчанні був першим з-поміж перших. Кожну вільну хвилину віддавав  бібліотеці. Під впливом Феофана Прокоповича щиро перейнявся просвітництвом.

Завдяки чудовому голосоваі та довершеному музичному слухові Григорій з академії потрапив до 

Петербурга, де протягом майже 4-х років співав у придворній хоровій капелі.

У 1745-50р.р. Г. Сковорода навчався за кордоном:

Будапешт, Пресбуг (теперішня Братислава), Відень, Рим, Венеція, Флоренція,  Галле… 

Повернувшись до України, викладав поетику в

Переяславському колегіумі. Аж поки єпископ Переяславський суворо заборонив його «вільнодумний» курс «Разсужденіе о поэзіи и

руководство к искусству оной». Тоді Сковорода залишив колегіум і продовжив навчання у класі богослів’я  Київської академії. Однак через два роки з академією розпрощався, тепер уже – назавжди.

1759 р. Григорія Савича запросили викладати у Харківському колегіумі. Та з одного боку — дошкуляли церковники, вимагаючи, щоб висвятився, з іншого – морально-етичні принципи Скоровороди аж ніяк не співпадали із офіційними. Тим часом  дедалі дужче кликала та вабила його стезя мандрівного філософа і просвітителя…

Майже 30 років Григорій Соворода подорожував селами й містами України, поширюючи свої неосяжні знання та світоглядні цінності.

Які ж вони, ціннісні орієнтири великого Сковороди? 

Філософ був переконаний, що всі люди рівні між собою, й кожен, незалежно від походження та соціального становища, має абсолютне право

на щастя, свободу, самовдосконалення.

Він бачив рівність і братерські взаємини в ідеальному суспільстві, яке називав «горнєй республікою», а виховання майбутніх поколінь — у самопізнанні, вдосконаленні розуму й почуттів та виявленні власних природніх схильностей до того чи іншого заняття, до «сродного труда» — тобто відповідного нахилам і якостям людини.

Все, що створив Григорій Сковорода, є унікальним, усе спонукає до роздумів над вічними людськими цінностями. 

Про мандрівного філософа говорила вся Україна, кожен прагнув зустрітися з ним, почути його, поспілкуватися. Надходили й численні пропозиції від  духовних та світських осіб обійняти посади, що цілком відповідали би високому інтелектуальному рівневі Сковороди. Навіть із Києво-Печерської лаври долинуло: прийміть, мовляв, духовний сан і станьте

«стовпом церкви і окрасою духовної обителі». Григорій Савич на те відповідав: «Мій жереб із голяками». Та й на пропозицію цариці Катерини стати її придворним

філософом також відповів із гідністю й тонкою іронією: «Мені мої сопілка та вівця дорожчі царського вінця»…

На цей час припадає знайомство Григорія Савича з одним із кращих його учнів – Михайлом Ковалинським, майбутнім автором найповнішої біографії Сковороди, на яку донині посилаються дослідники його життя і

творчості. Безцінними є листи Сковороди до Ковалинського, в яких висловлені найважливіші  філософські ідеї  великого українського мислителя.

Григорій Савич Сковорода помер 9 листопада 1794р. в селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району на Харківщині).

Перед смертю викопав собі могилу, затим повернувся до своєї кімнати, вдягнув чисту білизну, помолився і ліг, поклавши під голову свої рукописи та навхрест склавши руки на грудях. На вечерю  та наступного дня — на сніданок -  не вийшов. Аж під обід господар, що в нього Сковорода зупинився, вирішив навідатися: Григорій Савич був уже далеко від цього світу…

На прохання філософа, на хресті над його могилою

викарбувано:«Світ ловив мене, та не спіймав…».

Самому ж Сковороді, дозволимо собі сміливість

стверджувати, в магічний, незбагненний  спосіб вдалося спіймати світ у  тенета геніального розуму, відкрити людству його незвідані  якості, спонукати людину мислити, пізнавати себе і вдосконалюватися.

Про те, ким був для українців Григорій Сковорода, прекрасно сказав Микола Костомаров (Слово о Сковороде. «Основа», 1862, № 8): «Мало можна вказати на таких народних осіб, яким був Сковорода і яких би так пам'ятав і поважав народ. На усьому просторі від Острогозька (Воронізької губернії) до Києва, у багатьох будинках висять його портрети; всякий грамотний українець знає про нього; ім'я його відоме дуже багатьом з неписьменного народу; його мандрівницьке життя — предмет народних оповідань; у деяких місцевостях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з повагою; добра

прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає сімейну гордість онуків; мандрівні співаки засвоїли його пісні — на храмовім святі, на торговищі

нерідко можна зустріти натовп народу, що оточує цих рапсодів і зі сльозами розчулення слухає: «Всякому городу нрав і права…»

Та особливе місце посідає  в його доробку філософія серця, органічно притаманна українській нації.

Про це Микола Томенко пише  у своїй вельми

популярній книзі «Теорія українського кохання». Науковець  робить важливе філософське відкриття: «…

оцінюючи Сковородинське бачення концепції кохання-любові, можна говорити про заснування теорії, що базується на безумовному пріоритеті засад етики та моралі.  Саме Г.Сковороді ми завдячуємо тим, що було зроблено спробу дати філософське обґрунтування

«етичного кохання»... Серед творів українського мандрівного філософа є низка праць, спеціально присвячених домінанті людського буття – серцю. Зокрема, Григорій Сковорода пише: «Голова усього в людини є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а усе інше є зокілля. А що є серце, як не душа? Що є душа, як не бездонна думок безодня? Що є думка, як не корінь, сім’я і зерно усієї нашої

зовіншньої плоти, крови, шкіри й іншої поверхні? Серце – корінь життя і обитель огню і любови». Отож, Григорій Сковорода започаткував своєрідну «філосорфію серця», а його почуття любові – життєвє й описане – це як віра і відданість, як ідеал і вища сила».  

Щербак Микола (26.11.1916 – 7.06.2010), поет

Нехай же світиться, Майдане,

Наймення світлеє Твоє!...

Як сонце сходить і встає,

Ми вірим: Україна встане!

М. Щербак

Щербак, М. Майдан Софії : [вірш] / М. Щербак // Рідні голоси з далеких далей. – Черкаси, 2000. – С. 130 – 131.

Добре, що незалежна Україна має щастя повертати імена своїх, розкиданих історичною долею, талановитих синів. І добре, що серед цих імен множить наш український дух поезія Миколи Щербака, котрий серед поетів-емігрантів сприймається найкращим майстром мініатюр та зразкової техніки віршування.

Народився Микола Щербак (справжнє прізвище Мишалов Микола Іванович) 26 листопада 1916 року у сім’ї хліборобів села Топильна на Шполянщині. Пізніше, згадуючи свій отчий край, своїх батьків та своє дитинство, поет писав: "Рідна Шевченкова земля. З дитинства й раннього юнацтва припадаю до її лона. Чарівна природа. Мамина пісня і казка. Батькове й братове добре слово. "Кобзар" – як Євангеліє на столі. Шевченкові вірші й поеми напам’ять! Кирилівка (старші люди казали Керелівка) – рукою подати. Земля диха Шевченком!..." Саме цей світ краси й любові до рідного слова став тим благодатним підґрунтям, на якому зродився і розцвів поетичний талант М. Щербака.

Однак про повний розквіт цього таланту, про вільний вияв своїх думок у пору юності поета не могло бути й мови, адже то були сумновідомі 30-ті роки. Потім у його життя, як і у життя багатьох українців, увірвалася війна. З перших її днів він потрапляє на фронт, потім – полон, німецькі концентраційні табори.

Після війни поет залишається на Заході, проживаючи в одному з таборів для переміщених осіб у Баварії й займаючись викладанням української мови та літератури в українській гімназії. У 1947 р., в Мюнхені виходить друком його перша книга поезій "Вітри над Україною".

У 1950 році Микола Щербак переїжджає до Сполучених Штатів Америки, оселяючись у штаті Флорида.

У перші роки свого заокеанського життя поет працює робітником на фабриці, потім переходить на журналістську роботу, далі займається вчителюванням у школах українознавства, впродовж усього часу, не забуваючи про поезію. У 1953 р. у світ виходить друга поетична книжка "П’янкий чебрець", у 1959 р. – збірка "Багаття", а у 1982 р. – "Пахощі суцвіття".

Свого часу М. Щербак, будучи активним дописувачем одного з найпопулярніших у США дитячих українських журналів "Веселка", багато писав для дітей. У 1960 р. з’явилася поетична збірочка "Віршована абетка" художньо оформлена відомим заокеанським митцем Едвардом Козаком, яка в ту пору стала таким собі підручником-буквариком для багатьох українських дітей. Пізніше, у 1969 р., вийшла друком його друга поетична книжка для дітей "Волошки", проілюстрована художником Богданом Певним.

Своєрідним підсумком літературної діяльності Миколи Щербака стала книга його вибраних поезій "Чебрець", видана у 1991 р., до якої увійшли найкращі твори поета.

Творчість нашого земляка дослідив літературознавець Василь Пахаренко. На його думку, увесь поетичний світ М. Щербака віддзеркалюють такі його рядки:

Софія… Лавра…Золоті дзвіниці…

І Володимир із хрестом в руках…

Привіт тобі! Привіт тобі, Столице

Мого народу, славного в віках!..

Перехрещуся, підігну коліно –

Чолом тобі, мій Києве, віддам!

А потім переймуся і повільно

Ввійду, як входять у величний храм!

Так, усе свідоме життя М. Щербак йшов до храму любові, краси, що іменується – Україна. Твори його дихають Україною, її історією, її природою, іменами славних українців. "Мотив, образ Батьківщини, – слушно зазначає Василь Пахаренко, – власне є віссю, на якій тримається, навколо якої обертається Щербакова поетична планета":

Зірниці вічні – срібний водоспад!

Та гомін з лісу – з-за Дніпра й Карпат,

Де у бою, серед пітьми і згуб

Сія й палає вогняний Тризуб!

Окремо виділяється у творчості Щербака християнська лірика. Містично співпереживаючи муки Спасителя на хресті, поет раптом осягає страшну правду: Страсна п’ятниця триває у його рідному краї уже віки:

Пливе пітьма полями України,

Як і тоді в далекій Галілеї,

І люди бродять пусткою без роду,

А ворог сіє сім’я зловороже.

Коли ж мине, коли ж мине, мій Боже,

Велика п’ятниця мого народу?

Символом України у пейзажній ліриці Щербака став чебрець. Поезія Миколи Щербака напрочуд світла, життєствердна. Майже всі дослідники, хто писав про твори нашого земляка, відзначають його високу майстерність, "зразкову техніку віршування". "Микола Щербак, – зауважує поетеса Ганна Черінь, – найкращий серед сучасних еміграційних поетів майстер мініатюр".

Дослідник творчості поета Роман Кухар писав: "Познайомившись достатньо з якісним багатством поезії Миколи Щербака, відкриваємо в ньому першорядного поета, що володіє добірним, звучним і образним словом… Його поетична мова чиста, як вода з криниці народної творчості, запашна і милозвучна…".

Микола Щербак – майстер поезії не лише для дорослих, а й для маленьких читачів. Його мова соковита й добірна:

Прилетіла ластівка

Рано навесні

З голубою ласкою

В тихій вишині.

З голубою ласкою,

З піснею в садку,

З хвилькою-грайливкою

В соняшнім садку…

Всюди повно щебету,

Гомону й тепла…

Ластівка на крилечках

Радість принесла!

Про його збірку "Волошки" Василь Пахаренко пише: "Твори цієї книжки позначені тонким відчуттям, розумінням дитячої душі, глибоким патріотизмом, пізнавальною вартістю, а водночас ігровою спрямованістю".

Микола Іванович Щербак помер 7 червня 2010 року в містечку Норд-Порт штату Флорида.

Віриться, що творчість митця відгукнеться у душах земляків і займе належне місце у літературній скарбниці рідного краю.

Література

Вибрані твори М. Щербака

Чебрець : [вибр. поезії] / Микола Щербак. – Кліфтон (США), 1991.

Волошки : дит. поезії / Микола Щербак. – Торонто, 1969. – 46 с.

Шлях у вічність : поема / Микола Щербак. – Нью-Йорк, 1954. – 29 с.

П’янкий чебрець : лірика / Микола Щербак. – Торонто : Євшан-зілля, 1953. – 48 с.

Поезії] / М. Щербак // Рідні голоси з далеких далей. – Черкаси, 2000. – С. 128 – 132.

[Поезії] / М. Щербак // Жива вода. – 1993. – Листоп. (№ 11). – С. 1, 8.

Абетка / М. Щербак // Криничка : антол. творів письм. Черкащини для дітей та юнацтва : [в 2 т.]. – Черкаси, 2009. – Т. 1. – С. 191 – 193.

[Вірші для дітей] / М. Щербак // Гілочка : письменники Черкащини – дітям. – Черкаси, 2002. – С. 331 – 337.

Про М. Щербака

Пахаренко, В. І. Входження до храму : (про поетичний світ Миколи Щербака) // Рідні голоси з далеких далей. – Черкаси, 2000. – С. 122 – 128.

Те саме : Холодний Яр. – 1996. – № 5. – С. 64 – 68.

Межиріч, Д. Тарасів земляк – Микола Щербак / Дмитро Межиріч // Жива вода. – 1993. – Листоп. (№ 11). – С. 8.

Поліщук, В. Микола Щербак / Володимир Поліщук // Гілочка : письменники Черкащини – дітям. – Черкаси, 2002. – С. 329 – 330.

Черінь, Г. Посмертне слово про митця / Ганна Черінь // Свобода. – 2010. – 25 черв.

27 ЛИСТОПАДА - ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні

Цей День щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада.

Президент України, підтримавши ініціативу громадських організацій, міністерства культури і мистецтв, Державного комітету у справах релігій, Державного комітету телебачення і радіомовлення, ухвалив встановити в країні День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Заходи, присвячені цьому дню, щорічно проходять в четверту суботу листопада.

Спочатку Указом президента України від 26 листопада 1998 року остання субота листопада оголошувалась Днем пам’яті жертв голодомору, потім Указом від 31 жовтня 2000 року цей день став іменуватися Днем пам’яті жертв голодомору і політичних репресій.

В 2017 році День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні припадає на 25 листопада.

***

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Голодомор…

Геноцид — незбагненний за жорстокістю, найжахливіший, найпотворніший витвір людської цивілізації. І особливо зловісними його розмах і форми стали якраз у ХХ столітті.

За своїм характером, політичними, генетичними наслідками штучний голодомор в Україні належить до найбільших актів геноциду, що їх знало людство.

… Початок 30-х років. Тільки-но закінчилася масова насильницька колективізація. У селян забрали все: реманент, тягло, у декого навіть дрібну домашню худобу і птицю. Та найголовніше — відібрали вимріяну віками землю.

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні…

Чи була того року весна? Чи прилетіли до людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах солов’ї? Ніхто цього не пам’ятає. 

Архівні документи свідчать, що голод в Україні не мав нічого спільного з погодними умовами і врожайністю, бо причини корінилися у продрозверстці. Всюди, де у хлібозаготівля переступали певну межу, на селянина чатувала голодна смерть.

Хліб був, і не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Під надійною охороною вилежувалися хлібні гори у сховищах «Заготзерна». У буртах, за колючим дротом, громадилася кукурудза, призначена для переробки на технічні цілі. Зокрема, працювали на всю потужність спиртові заводи. Люди, до краю змордовані, вже ходячі мерці, бачили це — на досяг руки добиралися до рятівних, але таких недосяжних припасів, і вмирали тут або голодною смертю, або від кулі вартового. Місцеві комори теж були заповнені «державними резервами». Це зерно зберігали на випадок війни,— голод не був достатньою причиною для його використання. Лише тепер ми знаємо, що в 1933 році в селах Черкащини загинуло більше людей, ніж під час Великої Вітчизняної.

Указ від 7 серпня 1932 року, сумнозвісний «указ про п’ять колосків», дозволяв застосовувати смертну кару за жменю зерна з колгоспного поля, за кілька качанів кукурудзи, десяток цибулин. До смерті або заслання засуджувалися навіть діти, старші 12-ти років.

Спеціальний указ також забороняв приймати на роботу селян у міста та на залізницях, де вони могли б заробити на життя. Заборонявся виїзд селян за межі України. Заборонялося продавати селянам хліб у державних крамницях. Не заборонялося селянам тільки вмирати.

Будь-які згадки про голод були заборонені, багатьох людей було арештовано за «контрреволюційну агітацію». Аж до квітня 1933 року уповноважені ДПУ гасали по селах — збирали «дані» від сільрад про кількість померлих по селах. Усі відомості про смертність суворо засекречувалися. Після квітня 1933 року збір даних про голод було припинено. Напевне, його масштаби злякали самих організаторів. Недарма квітень у народі називали «пухнутень», а травень «капутень». Саме ці місяці були апогеєм людомору. За вісім місяців 1932-1933 років в Україні загинуло від голоду 7 мільйонів чоловік, у тому числі три мільйони дітей.

Якими ж словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в сиру землю мільйони своїх синів і дочок?  Голодомор замахнувся на майбутнє нації — на дітей, яким не судилося стати дорослими і продовжити свій рід.

Через роки-десятиліття промовляють до нас, нащадків, Кобзареві слова:

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева. 

Тисячами гинуть

Голоднії люде. 

Мало залишилося людей, що пам’ятають тих, хто помер у ті страшні роки голодомору 1933-ого.

Моя мама, Цісельська-Бурій Любов Василівна, 1923 року народження, згадує: — Якби не корова, то більш всього, що не вижила б. На той час у людей все позабирали, за вказівкою згори, комуністи-активісти: і борошно, і зерно, і картоплю і ще багато чого іншого. Вони — колгоспні активісти — вижили, а в сусіда померли батько й мати, двоє дітей. 

Я пасла в бур’янах, вищих мого зросту, корову (поля були незасіяні, бо нічим було засіяти), мнула руками плоди мишію, у пляшечці було трішки сметани, збивала грудочку масла, зліплювала до купи насіння бур’яну і їла. А поруч моя ровесниця теж пасла корову, але їла пахучий житній хліб з маслом, бо її батько був колгоспним активістом. Ой, як же мені хотілося того смачного житнього хліба!...

А тут же в бур’яні лежала мертва жінка, у роті якої так і залишився недоїдений м’ятий «какиш» (молочаєносна рослина з родини айстроцвітих). Вона йшла з одного села в інше в пошуках їжі, не дійшла, не вистачило сили — померла. Мої батьки міняли гарний одяг, подушки в євреїв на хліб. А ще квартирував у нас колгоспний активіст, йому видавали для приготування обіду картоплю, крупи. Залишались шкірки з вічками від чищеної картоплі. Їх ми не їли — берегли, щоб розмножити картоплю. Вночі висадили на городі, щоб ніхто не бачив. Але сусіди по свіжонакопаних ямках догадались і на ранок вирили і з’їли посаджене, а пізніше померли. 

Пан Петро Матула (США), використовуючи архіви своїх батьків, уродженців Лисичої Балки наводить жахливі факти голодомору 1932 – 1933 рр.:

Мотря Поцілуйко варила по частинах свою дитину і їла,  але сама померла.

Лука Фареній повернувся з каторги, помер від голоду.

Дитина смоктала груди мертвої мами.

Ганна Яворська закопала ( заховала для себе) відро жита і посадила зверху вишеньку. Знайшли те жито і безслідно забрали жінку.

Родина Івана Кулаківського, 5 осіб, - вся вимерла.

Родина Дениса Пересунька, 5 осіб, - вся вимерла.

Родина Сергія Яворського, 10 осіб,  - лишилася мама і одна дитина, решта вимерли.

Узагалі у 1932 – 1933 роках у Лисичій Балці від голоду за неповними даними померло понад 200 осіб.

Сьогодні в селі є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій.

… У Біблії сказано: «Для всього свій час: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час плакати і час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час мовчати і час говорити…» (Екл. 3:1-8).

Час говорити! Хай ці гіркі слова, народжені після десятиліть безмовства, ляжуть отим камінням у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу. Сьогодні у нас, в с. Скаливатці є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій…

Схилімося у доземному уклоні пам’яті жертв сталінського терору. Вічна їм пам’ять на нашій землі.

В.Бурій

Літ.:

Бурій В.М. Лисича Балка : відома та невідома / Валерій Бурій. -  Черкаси : Вертикаль, 2009. - С. 7-8.

Бурій В. 22 листопада – День пам’яті жертв голодоморів : запаліть в цей день свічку пам’яті / В. Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 2014. – 21 лист. – С. 1.

Бурій В. Свічко пам’яті, не згасни! / Валерій Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 2007. – 23 лист. – С. 2.

Бурій В. Голодомор-33 : спогади і роздуми / Валерій Бурій   // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 1998. – 31 лист. – С. 4.

Бурій В. Голодомор-33 : спогади і роздуми / Валерій Бурій   // Катеринопільський вісник : громадсько-політичне видання району. – 1998. – 1 квіт. – С. 2.

Бурій В. Спогади і роздуми / Валерій Бурій   // Шевченків край : громадсько-політичне видання Звенигородщини. – 1993. – 1 груд. – С. 3.

СПОМИН

"Ти кажеш, не було голодомору"...

Моя мама, Цісельська-Бурій Любов Василівна, (1923-2006) 1923 року народження, згадувала: 

— Якби не корова, то більш всього, що не вижила б. На той час у людей все позабирали, за вказівкою згори, комуністи-активісти: і борошно, і зерно, і картоплю і ще багато чого іншого. Вони — колгоспні активісти — вижили, а в сусіда померли батько й мати, двоє дітей.

Я пасла в бур’янах, вищих мого зросту, корову (поля були незасіяні, бо нічим було засіяти), мнула руками плоди мишію, у пляшечці було трішки сметани, збивала грудочку масла, зліплювала до купи насіння бур’яну і їла. А поруч моя ровесниця теж пасла корову, але їла пахучий житній хліб з маслом, бо її батько був колгоспним активістом. Ой, як же мені хотілося того смачного житнього хліба!...

А тут же в бур’яні лежала мертва жінка, у роті якої так і залишився недоїдений м’ятий «какиш» (молочаєносна рослина з родини айстроцвітих). Вона йшла з одного села в інше в пошуках їжі, не дійшла, не вистачило сили — померла. Мої батьки міняли гарний одяг, подушки в євреїв на хліб. А ще квартирував у нас колгоспний активіст, йому видавали для приготування обіду картоплю, крупи. Залишались шкірки з вічками від чищеної картоплі. Їх ми не їли — берегли, щоб розмножити картоплю. Вночі висадили на городі, щоб ніхто не бачив. Але сусіди по свіжонакопаних ямках догадались і на ранок вирили і з’їли посаджене, а пізніше померли.

21 листопада - АРХІСТРАТИГА МИХАЙЛА

У ЧЕРКАСАХ, КАТЕРИНОПОЛІ, ЛИСЯНЦІ... - ХРАМОВІ СВЯТА

В церковному календарі день 19 листопада (6 листопада за ст. ст) зазначено як спогад про чудо Архистратига Михайла, яке сталося в Хонех (Колосах), а день 21 (8 ст. ст.) листопада - як Собор Архистратига Михайла й інших небесних сил безплотних. В народі обидва дні називаються Михайловими. 

Церква шанує Михайла як захисника віри християнської і поборника зла і темних сил. Свято Собору, тобто сукупність святих ангелів на чолі з архангелом Михайлом, встановлено на початку ІV століття. 

Культ ангелів (з грецької «вісник») в християнстві грає важливу роль. Вони є посередниками між Богом і людьми. До ангелів з повагою і острахом відносяться у найбільш поширених релігіях, таких як іудаїзм та іслам. 

Священне Писання, розповідаючи про появу ангелів різним людям, називає власними іменами лише декількох з них, очевидно, лише тих, які виконують особливу місію перед Богом. В канонічних писаннях це Михаїл та Гавриїл, а в неканонічних - Рафаїл, Уриїл, Салафіїл, Іегудіїл і Варахіїл. 

В ІV столітті Діонісій Ареопагіт написав твір «Про небесну ієрархію». Невдовзі він був прийнятий церквою за канонічний. Згідно цього вчення ангели є абсолютно безтілесними істотами і поділяются на три групи та дев'ять чинів. До першої групи належать серафими, херувими і престоли. До другої - володарі, ангели сили та ангели влади, до третьої - ангели начальства, архангели й ангели. 

Архангел Михаїл в Писанні називається «князем», «вождем воїнства Господнього», він - борець проти диявола і різного беззаконня серед людей. Звідти й церковна назва архистратиг, тобто старший воїн, вождь. В книзі «Одкровення» саме він є головним воїном у війні проти сатани - змія: «І сталася війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон, і ангели його воювали проти них, але не встояли, і не знайшлося їм місця на Небі. І поборений був великий дракон, древній змій, що зветься Дияволом і сатаною». Саме архангел Михаїл постійно бороться із сатаною і, за переконанням християн, він разом із Ісусом Христом проведе і вирішальну битву. 

На іконах архистратига Михаїла зображено з вогняним мечем, що вбиває змія. 

Свято Михайла дуже шановане народом і християнською церквою. «На Михайла працювати - може пан Біг покарати» - говорили селяни. І в народній уяві Михайло - лицар, що бореться із чортами та усією нечистю. Це архангел, який стоїть в обороні людини перед злою силою. 

На честь архистратига Михаїла в церквах проходили молебні, а потім відбувалися пишні застілля та престольні празники у тих місцевостях, де були збудовані храми на його честь.

Архистратига Михаїла мисливці в Україні вважають своїм покровителем. І в народі побутує багато легенд і оповідок з цього приводу. 

Народні прикмети кажуть:

З Михайла зима не стоїть, а танцює, віхолами та морозами лютує.

До Михайла зима спала, по Михайлу ріки у льоди скувала.

Якщо випав сніг, то кажуть: «Приїхав Михайло на білім коні»

Коли на Михайлів день є іній, великі сніги упадуть, а якщо вранці туман, відлиги на землю прийдуть.

Як на Михайла вітер з полудня, то буде тепло і до півгрудня.

Якщо Михайло дощем не услужить, добру і суху весну ворожить.

Якщо ніч ясна на Михайла, то буде довго тривати сувора і сніжна зима.

ЛІТЕРАТУРА :

1. Бурій, Валерій Михайлович. 

Народно-православний календар [Текст] / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2009. - 95 с. : іл., фотогр. - Бібліогр.: с. 95.

2-8. Бурій В. 21 листопада - свято архістратига Михаїла / Валерій Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. - 2011. - 18 лист. - С. 4 ; 2009. - 20 лист. - С. 4 ; 2008. - 21 лист. - С. 4 ; 2006. - 21 лист. - С. 4 ; 2001. - 16 лист. - С. 4 ; 1999. - 20 лист. - С. 4 ; 1998. - 21 лист. - С. 4.

9. Те саме // Катеринопільський вісник : громадсько-політичне видання району. - 1999. - 20 лист. - С. 4.