ВЕРЕСЕНЬ

ВІДКОТИЛОСЯ за горизонт літо, залишивши після себе різні спогади. Бо хоч би яким воно було: дощовим чи спекотним, але літо є літо, і окремі його ознаки ще деякий час будуть у розкладі вересня. І це цілком закономірно, бо за астрономічним календарем осінь вступає у свої права лише 22 вересня, у день осіннього рівнодення. А отже, до того дня багато що може змінитися у природі.

Вересневий ліс особливо чарівний. І не лише тому, що різнокольоровий. Він наповнений тишею і ароматами: пахне листя, хвоя, мох, гриби, квіти. Майже весь місяць цвістимуть золотушник, буркун, брат-і-сестра, петрів батіг.

Іще довго не зімкне своїх синіх очей цикорій. Він наче не помічає прохолодних осінніх туманів, не відчуває, що вкорочується день, менше стає світла і тепла, і продовжує жити за літнім календарем, заохочуючи до цього інші трави. Серед його однодумців, зокрема, верес, зеленуваті килими якого ось-ось з’являться на галявинах.

Відлітають у вирій птахи. Один за одним пропливають у небі каравани, посилаючи на землю свої прощальні мелодії. Особливо емоційні звуки журавлів. Їхнє сумне «курли» зворушує, мабуть, найчерствіші душі. Крім журавлів, ключем-клином летять лебеді, лелеки, гуси.

У птахів, що залишаються зимувати, інші турботи. Вони усі дні проводять на кормових угіддях. Наприклад, тетері охоче навідуються у березняки поласувати березовими бруньками. Великі синиці обстежують дерева і знищують шкідників, що загрожують їхньому здоров’ю. Чимало птахів свої їдальні влаштовують на полях, де недавно закінчилися жнива. Кожна зернина, що залишилася на землі, потрапляє до дзьобиків птахів.

Починають червоніти плоди глоду, шипшини, журавлини. Наче з долонь, випадають ліщинові горіхи, які визбирують і носять до своїх зимових схованок білки. Чимало звірів охоче ласують грибами. Їх вересневої пори, надто після дощів, чимало на всі смаки. Великий вибір і лікарських рослин: так, у вересні найкраще заготовляти деревій, польовий хвощ, полин, календулу, безсмертник, мати-й-мачуху, подорожник.

Та особливою прикметою вересня є бабине літо. Закосичене легким білим прядивом, воно з’являється у теплі сонячні дні. На жаль, ненадовго. Тому помилуватися цим зітканим природою шовковистим мереживом не завжди доводиться. Але можна, якщо часто навідуватися на лісові галявини. Там, на поруділих травах, найчастіше стелиться бабине літо. І це не єдине видовище, яке подарує золотий срібний вересень. Саме цими епітетами найчастіше нагороджують перший осінній місяць. І він намагається виправдовувати їх. Сподіватимемося, що й цього року вересень нікого не розчарує.

Звичайно, не обійдеться і без типових осінніх атрибутів: різких подихів вітру, свинцевих пасм хмар, що все частіше з’являються на горизонті. Недарма в народі кажуть, що у вересні сім погод надворі. Точніше — сім звичок. Вересень сіє, віє, туманіє, шумить, гуде, мете і зверху йде. І зміни у кліматичному календарі не зовсім відчутно впливають на те, що віками склалося. Тому слід пам’ятати, що ще літо нагадало про кожуха, якого треба тримати напоготові. Бо осінь є осінь. Якщо літо дихає теплом, то вона прохолодою, яка поступово переходить у холод. І саме вересень, як ранок осені, є тим перехідним місточком природи, яким не варто швидко бігти, а йти повільно, роздивляючись навколо і милуючись красою.

***

Триває Успенський піст

Свою назву він отримав від великого дванадесятого свята, якому присвячений і до якого нас готує – Успіння Пресвятої Богородиці. Тож, до 27 серпня включно, духовно і тілесно постуючи, готуймося до цього свята.  

***

 ЩО ЧИТАТИ У ПІСТ

(З моєї книгозбірні)

Бурій В. Календар постів і трапез // Бурій В. М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — С. 87.

Смолянський Б.Л. Харчуваня в православному християнснові – К., 1997.

Смолянский Б.Л. Религия и питание. – К., 1995.

Степанович Є.П. Страви української кухні в піст. – К., 1998.

Блюда православных постов и праздников / авт.- сост. Л. Дмитренко. - Донецк, 2009. - 287 с.

Лущинская М.М. Православная кухня на каждый день года: рецепты недорогих блюд согласно Уставу Церкви / Мария Лущинская. - Х.: Виват, 2017. - 223 с.

Синичкин В. Православное целебное питание в будни, посты, праздники / о. Вадим ( Синичкин ). — Донецк: ООО ''ПКФ ''БАО'', 2011. — 384 с.: ил.

Оригінальні рекомендації православного священника щодо харчування, молитви, свідчення тих, хто постив і отримав зцілення від хвороб, дієти, вегетаріанство і ставлення до них церкви…

Рецепты православной кухни во дни поста. - Иваново, 1996. - 207 с.: ил.

Энциклопедия православной кухни. – Полтава, 1998.

Православная кухня: постная трапеза. – К., 2002.

Шимандерска Х. Постная кухня. – Х., 2008.

***

Перші згадки про Успенський піст знаходимо в джерелах ІХ століття. У Візантії він набув поширення у Х – ХІ століттях. А Константинопольський Собор 1166 року остаточно затвердив його двотижневу тривалість. 

За суворістю Успенський піст подібний до Великого посту. Але пам’ятаймо, що постування тілесне допомагає нам постувати духовно. Відтак – звільнитися від усього шкідливого і зайвого: від гріха, залежностей, пристрастей, недобрих звичок. Постування – це гартування сили волі людини, її духу, вміння володіти собою, перемагати в собі зло. 

Тож постуйте з користю – для душі і тіла!

ДОСЛІДЖУЄМО БІБЛІЙНІ ТЕКСТИ

Бурій В. Відкриваємо Біблію / Валерій Бурій // Шевченків край. - 1998. - 1 серпня.

Бурій В. Відкриваємо Біблію / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 1998. - 19 вересня.

Бурій В. Правда і вигадки про Біблію / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). - 1988. - 29 листопада.

Бурій В. Правда і вигадки про Біблію / Валерій Бурій // Шевч. край. -1988. -24 лист.

Бурій В. Апокаліпсис, або Об'явлення святого Івана Богослова / Валерій Бурій // Шевч. край. -1993. – 17 лют.

Бурій В. Число 666 / Валерій Бурій // Шевч. край. -1994. -27 квіт.

Бурій В. Символ християнської віри / Валерій Бурій // Шевч. Край. - 1992. – 20 черв.

Бурій В. Українські переклади Біблії / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). – 1993. – 21 квітня.

Бурій В. Вічна Книга: четвертий повний переклад Біблії / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 2011. – 25 листопада.

Бурій В. Перша Книга Президентів (Пересопницьке Євангеліє) / Валерій Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газета. - 2010. - 5 листопада. - С.4.: іл.

Бурій В. Пересопницьке Євангеліє / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник: районна газета. - 1999. - 31 березня. - С. 3.: іл.

***

Бурій В. Конфесійна карта Шевченкового краю // Валерій Михайлович Бурій: біобібліогр. покажч.; тексти. — Черкаси: Вертикаль, 2013. — С. 210-222.  - Бібліогр.: с. 219-222.

Валерій Бурій:

протягом 1988–1989 років студіював релігієзнавство у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, після чого став лектором-методистом обласної категорії з проблем релігієзнавства. Закінчив дистанційний курс Міжнародної Біблійної школи (Австрія, Відень, 1991 рік), Біблійний курс Євро-Азійського дивізіону АСД (1992 рік), Біблійний кореспондентський курс (США, 1994 рік), заочну Біблійну школу «Нове життя» норвезької християнської місії світового євангелізму (1994 рік), Біблійний курс братства незалежних місіонерських громад (Польща, 1995 рік), заочний курс вивчення Біблії (Житомир, 1999 рік).

Валерій Михайлович Бурій — конфесієзнавець, викладав курс «Історія християнської церкви» Біблійної школи (1997), релігієзнавства Уманської філії приватного навчального закладу, «Європейський університет» (2004–2005), виконував обов'язки експерта-релігієзнавця комісії з альтернативної служби Ватутінського міськвиконкому (1999–2009).

З МОЄЇ КНИГОЗБІРНІ:

ГАСТРОНОМІЧНІ УПОДОБАННЯ УКРАЇНЦІВ

Національна їжа і смачні страви єднають людей і вдало руйнують мовні бар'єри, бо приємне застілля - завжди задоволення!

Старовойт, Л. Я. Кулінарія [Текст] : пiдручник / Л. Я. Старовойт, М. С. Косовенко, Ж. М. Смирнова.  - К. : Вища школа, 1992. - 270 с. : іл.

Шалімов С.А. Сучасна українська кухня. Вид. 3-тє / С.А. Шалімов, О.А. Шадура. -  К.: Техніка, 1979. - 271 с.: іл.

Чабан, А. Ю. Щедрий стіл Середньої Наддніпрянщини : монографія / Анатолій Чабан. – Черкаси: Вертикаль, 2017. – 319 с.: іл. – Бібліогр.: с. 299–306.

Закарпатські народні страви / упоряд. М. А. Мицько . - Ужгород.: Карпати, 1990. - 247 с.:  іл.

Кравець В.С. Страви з картоплі /  В.С.  Кравець. - К.: Час, 1991. - 294 с.: іл.

Степанович, Є. П. Страви української кухні в піст [Текст] / Є. П. Степанович. - К. ; Житомир : Льонок, 1998. - 104 с.

АНГЕЛА ЗА ТРАПЕЗОЮ!

КОЗАК ІВАН ПІДДУБНИЙ, ЯКИЙ ПІДКОРИВ СВІТ

 

02 Червня 2006, 00:00 , Переглядів: 6417

FacebookTwitterLivejournalКОЗАК ІВАН ПІДДУБНИЙ, ЯКИЙ ПІДКОРИВ СВІТ

Фото: https://www.ua.dev.cawas.com

КОЗАК ІВАН ПІДДУБНИЙ, ЯКИЙ ПІДКОРИВ СВІТ

Ім’я видатного українського атлета Івана Піддубного (1871—1949) має для України величезне значення. „Чемпіон чемпіонів", „король чемпіонів", як писала про нього, шестиразового чемпіона світу, славетного борця, тогочасна європейська преса, став справжнім символом відродження українського козацтва, яке завжди славилось богатирською силою, мужністю, спритністю, незнищенністю сили духу, шляхетністю.

Та, на жаль, у часи минулі радянська ідеологія не оминула й спорту. Так, українець Піддубний, потомок лицарів-козаків, народжений у Шевченковому краї, благословенній Богом Красенівці, що на Черкащині, волею тодішніх фальсифікаторів раптово став „непобедимым русским богатырем", „звездою русского спорта".

Усе це сприймалося лише б як прикре непорозуміння, якби не було продовження тієї недоброї традиції, коли імена видатних українців приписували до чужої парафії, не залишаючи їм права не тільки бути самими собою, а й залишатися гордістю українського народу.

Але, на щастя, переписати історію ще не вдалося нікому. Козацький нащадок Іван Піддубний народжений українцем, українцем залишиться назавжди. Він заслужено є нашою національною гордістю, і його приклад завжди слугуватиме могутнім імпульсом для відродження в Україні традицій козацької сили і слави, непереможного козацького духу.

Кілька років тому українська служба радіо „Свобода" оприлюднила листа жителя міста Дрогобича Львівської області добродія Пантелеймона Василевського, який наводить досі невідомі факти з життя українського богатиря.

„Не буду розповідати, — пише він, — про його всесвітню славу, особливо ще до „вєлікого октября".

Я жив у місті Єйську над Азовським морем в роки довоєнної юності — в 1938—1941 роках, тож мав чимало різних нагод, щоб бачити і зблизька спостерігати його поведінку в прилюдних місцях: на вулиці, в магазинах, в кіно, парку, на базарі тощо. А скільки чув різних легенд та анекдотів про нього! Чимало розповідав про нього мій вітчим, який близько 10 років поспіль доглядав і лікував старого вже чемпіона. А також сини лікарів Симоновича, Фокіна та багато, багато інших.

Я пропоную вам окремі випадки із життя Івана Піддубного, як то кажуть, зі зворотного боку медалі, чого не всі люди відали.

Улюбленим прислів’ям Івана Піддубного було — „проти Бога не попреш — ким родився, тим помреш". Бувало, коли відпочивав на лавці в єйському міському парку ім. Максима Горького, спершись на ціпок із шестигранної сталі вагою в кільканадцять кілограмів, перехожі сповільняли хід, задивляючись на нього, чого він дуже не любив. Та, глипнувши спідлоба, казав басовито: „Ідіть, ідіть, не тріщіть свої тріщі, я ж бо не дівка і не слон". Органічно не зносив хуліганів, бешкетників, п’яних забіяк тощо, і чинив з ними хоч би так: хапав за барки чи коміри двох призвідців і підіймав вверх, тикаючи ніс до носа зі словами: „Ану поцілуйтеся й помиріться, бо закину аж на небо до Бога".

пускав на землю: „Геть, слиняві, з очей!". Бешкетники вмить зникали. До одинокого ж казав: „Ну чого ж ти шумиш, як осіння миша, хочеш, щоб кіт почув?" Той затихав. Або ж: „Як візьму між долоні, то й мама більш не побачить. Цить!"

Або, наблизившись до скандальника: „Ти бачив Іванову шуйку? Як мацну раз, то й трісок не буде, саме порохно. Ти диви, який відважний, а вродився щойно зараз. Цить!"

На базарі до розсварених жінок — „Цитьте, молодиці, бо базар розбіжиться, а ондечки Піддубний суне". Усі, вглядівши „Івана Грозного", — нишкли.

В разі, коли виникала безглузда суперечка, казав: „Даруймо дурням. Дурні дуже дурні", та й сунув далі.

Своє прізвище і його походження пояснював так: „Мого прадіда мати породила під дубом, ось і я став Піддубним. Не був ніколи „под", а лише „над" кимсь. Така моя коротка біографія".

„Іване Максимовичу, — запитували його молоді, — а ви бачили царя і королів? Які вони?

Він — „Такійські, як і я, лише трішки нижчі та вужчі в плечах".

„Іване Максимовичу, чом ви ниньки такий сумний?" — допитувались молодиці на базарі.

Він — „Згадалися перше кохання та любов остання".

„Іване Максимовичу, а як звали вашу першу любов?"

„Україною, звісно, а то як інакше".

Його поради юнакам: „Пам’ятайте — від п’янства і куріння тільки крок до озвіріння".

У лікаря Плавіта — „Доктор, а ці порошки будуть від болячки чи від мене самого старого?"

Казав: „Бувало, виходячи на сцену, я не молився ні за себе, ні за царя, а за Україну та за рідну Богодухіву (у Богодухівці жив дід Івана Піддубного Данило, це село розташоване в кількох кілометрах від Красенівки, де жили батьки атлета). Тому-то й перемагав, аякже ж". Так він і хвалився моєму батькові, який часто його лікував.

Ніколи не вживав клично — „давай" чи „давайте", а завжди „нумо", „нуте", „нутечки". Казав раз батькові: „Я так люблю „кацапів", як ото козак татар". До глибокої старості був стриманий щодо їжі, кажучи: „Я їм мало, аби не зав’язалося на животі сало", або: „На мені сала, як на старому зайцю, зате м’язи чисто як на Піддубному", — і показував біцепс правиці.

Незадовго до смерті просив усіх, хто приходив до нього: „Поховайте мене на тамтому березі, за морем" (тобто в Україні, на західному березі Азовського моря). Десь тоді ж казав моєму батькові і лікареві Плавіту: „Це ж коли, мабуть, помру, то вкрадуть „кацапи" в мене Піддубного, а скажуть, що був „Поддубний". Хіба ні?"

Наче в воду дивився старий. Був у нього в Єйську земляк і близький приятель, головний хірург райлікарні, заслужений лікар РСФСР, М. Симонович, похований потім на подвір’ї лікарні. Зростом і статурою ледь поступався Піддубному. Любили вони між собою пожартувати. Раз хтось і питає Івана: „Чи ви боїтесь когось у Єйську?" „Еге ж, — відповідає Піддубний, — та отого ж зарізяку Симоновича, бо в кого ж усі ножі на людей, як не в нього".

Далі Пантелеймон Василевський розказав таке: „Восени 1938 року шеф мого батька, зав. амбулаторією станції Єйськ, доктор Плавіт Петро Іванович, латиш, він же головний невропатолог міста Єйська, попросив, щоб батько, фельдшер екстракласу, робив Піддубному всі потрібні медичні маніпуляції, звичайно ж, безплатно. Уколи, масажі, п’явки тощо. Батько ще замолоду бачив Піддубного у Петербурзі, Ризі, Варшаві в ролі непереможного атлета-борця. Тож відразу погодився прислужитися йому своїм скромним досвідом.

Те, що він побачив, коли Піддубний оголив плечі, батька вжахнуло. Тіло було грубо порубцьоване. У батька вихопилося: „Звідки це все?"

Старий спершу лише прохрипів: „Робіть своє й мовчіть". Лише через рік, коли він перейнявся довірою до батька, розповів таке: „Це мене так вчили на Енгельса „ленізму" (він не казав „ленінізму"), також за язик та за паспорт".

Розшифровувалися ці слова так: коли в 1932—1933 роках проходила в СРСР перша паспортизація, то в паспорті його прізвище записали „Поддубный", а в графі національність — „русский", не спитавши його згоди, як і велося тоді на Кубані.

Він запротестував разом з відомим тоді краєзнавцем Гнатенком, з якого зробили Ігнатенка. Жодні протести не допомогли, тоді Піддубний попросив Гнатенка, і той виправив у паспорті „о" на „і", „русский" закреслив і згори написав — „українець". Згодом про це хтось доніс у НКВД, і чемпіона завезли в крайове НКВД у Ростов-на-Дону, що по вулиці Енгельса, 26, і загнали на кілька днів у підвал з водою по пояс. У чому звинувачували? У „злостной антисоветской агитации", бо він розповідав іноді про життя за кордоном ще до революції, коли гастролював по світу.

Вимагали розкрити свої валютні рахунки в банках за кордоном і, звичайно ж, звинувачували в українському націоналізмі — за виправлення записів у паспорті. Все це діялось 1937 року, під час „єжовщини".

Він ані в чому не зізнався, і його пекли в буквальному розумінні слова електропаяльником, від чого й лишились побачені батьком рубці. Усе витерпів, мов у чортів у пеклі: „Я ж чемпіоном світу був, а не тюлька на двох ногах", — резюмував старий свою пригоду, — „але ж й болячок нажив там, хай їм грець".

Як йому пощастило вирватися з лабет НКВД у 1938 році, я не годен збагнути достеменно. Певно, хтось клопотався за колишню всесвітню славу. Його друг, хірург Симонович, якось оперував кілька рубців, що обмежували рух руками вгору. Усе це було таємницею. А одного разу батька покликали на Леніна, 15, до Єйського міського НКВД, спитали: „Про що вам старий Піддубний теревенить?" А головне: „Отчего у деда такие-то рубцы на спине?"

Батько теж не в тім’я битий, зробив наївні очі і сказав: „Так он же боролся с сотнями борцов, как же не могло быть рубцов?" Одне слово, легенда якось пройшла. Мені дуже шкода, що я свого часу не розпитав батька докладніше про видатну людину.

На початку серпня 1942 року Єйськ, опісля тижневого безладдя, зайняли румуни, і почалось пограбування. За мешканців заступався Піддубний, погрожуючи комендатурі скаргою самому старому королю, батькові короля Міхая, що колись вітав чемпіона у себе. Дещо подіяло.

За тиждень місто перебрали німці. Капітаном, начальником морського порту став старий морський „вовк", підводник ще з часу кайзера Вільгельма, з рук його він одержав якийсь особливий хрест, та й сам фюрер був до капітана прихильний. Прізвища його не пригадую, а ранг пам’ятаю — штубер-раух, як казав мій шкільний друг Ігор Фокін, син знаменитого на Кубані лікаря, який був у штубер-рауха перекладачем, бо знав німецьку й французьку перфектно.

Штубер-раух відразу згадав, як він, ще до Першої світової війни, не раз захоплювався виступами Піддубного на аренах Німеччини, а отже, завітав до нього. Побачивши злиденне життя чемпіона, „русіше Геркулеса", видав харчові картки на всю сім’ю, закріпив солдата, котрий тричі на день носив Піддубному харчі з офіцерської їдальні, окрім того, вставили йому зубні протези.

Саме тоді, продовжує Пантелеймон Василевський, я повернувся до міста, втікши з полону, і якраз Ігор Фокін познайомив мене з двома нібито німцями, що виявилися галичанами-українцями з південних похідних груп „Організації українських націоналістів-революціонерів". Вони прийняли мене 10 вересня 1942 року до ОУНР, і допомогли різними документами, щоб уникнути халепи з поліцією чи гестапо.

Але то вже тема іншої оповіді. Коли 4 лютого 1943 року повернулась до Єйська червона армія, то для Піддубного знову настали тривожні дні. Викликали то в СМЕРШ, то в НКВД. Допити і допити... Сказав якось батькові: „Оце знов кликали мене до гаспидської контори, якось відчепився..."

Для Єйська Піддубний був неабиякою знаменитістю. Одначе влада всіляко замовчувала його славу як до війни, так і після неї. Його ніколи не запрошували на урочистості — хоч для молоді він завжди був кумиром, зразком для наслідування. Мав зріст 1 м 85 см, вагу щось із 120 кілограмів. Ходив повільно, широко ступаючи, зі сталевим, як я вже казав, ціпком у руках. Той ціпок зберігається у міському музеї. На старість чемпіон був трохи короткозорим, чи з якимось дефектом зору, тому пильно вдивлявся під ноги.

Дивився з-під лоба, примружуючи ліве око. З місцевими людьми, якщо знав, що це кубанці-станишники, то завжди „балакав", з іншими „разговарівал" не дуже вправною російською. Любив жартувати, але ніколи анітрохи не посміхнувшись. Загалом не був комунікабельним.

До Єйська з України він перебрався, як казав, рятуючись від голоду 1933 року. Жив разом із дочкою, яка часто хворіла. Подробиць її сімейного життя, на жаль, не знаю, бо я був тоді молодий та нерозважний, і цим питанням не поцікавився у батька, який усе знав про Піддубного.

Почали згадувати про Піддубного в 1945 році, коли „товариш" Сталін опікувався „великим русским народом", а відтак вишукували й вигадували різних найвидатніших „веліких" з різних царин діяльності. Тоді й згадали про „выдающегося русского атлета", "чемпиона чемпионов", "заслуженного артиста РСФСР".

Помер Піддубний влітку 1949 року, коли я вже був у більшовицьких концтаборах. Як розповіли мені батьки, Піддубного ховав увесь Єйськ. Поховали окремо, за межею міста, на пустирищі, який згодом назвали парком Піддубного.

1956 року, звільнившись з концтаборів, я навідав його могилу, занедбану й самотню. На стелі було викарбувано:

„Иван Максимович Поддубный

1871—1949

Выдающийся русский советский атлет".

А вмонтоване в стелу фото було розбите.

1958 року я виїхав з Єйська на Галичину. Навідавшись 1988 року до Єйська, я знову пішов на могилу. На ній вже була нова стела, з хвалебною епітафією. Довкола був скромний парк „имени Поддубного".

...Отаким у спогадах добродія Пантелеймона Василевського постає український богатир Іван Максимович Піддубний...

Олекса ВАЩЕНКО

Журнал "Однокласник"

№ 11-2004

Маслинка вузьколиста,  лох вузьколистий  –  багаторічна рослина  родини  Маслинкових, також відома під народними назвами масли? на, царегра?дська верба?,  царегра?дська лоза?,  локовина,  оли? вка,  джида?,  масли? чне де?рево.

Харчова, танідоносна, фарбувальна, камеденосна, ефіроолійна, деревинна, фітомеліоративна, медоносна, лікарська і декоративна культура.

В Україні маслинка вузьколиста зростає по всій території, але частіше трапляється в південних областях.

Крім того, цей вид завезений до США. У південних штатах він натуралізовався, а в штатах Колорадо, НьюМексико,  Коннектикут  навіть оголошений  інвазивною рослиною. Висувались припущення, що агресивне

поширення маслинки вузьколистої зумовлене алелопатією, втім лабораторні дослідження показали – пригнічуючі властивості опалого листя цього виду посередні.

Рослина світлолюбна, морозостійка (витримує пониження температури до ?40 °C), хоча чутлива до пізніх

весняних приморозків. Коріння маслинки вузьколистої

здатне фіксувати  азот  за допомогою бактерій Frankia,

завдяки чому це дерево може рости навіть на неплідних кам’янистих схилах. Загалом до якості ґрунтів цей

вид невибагливий, витримує навіть їх засолення, але погано переносить нестачу кисню.

В природі маслинка вузьколиста тяжіє до джерел

води, хоча добре переносить спеку та посуху. На півдні України вона часто росте на пляжах та берегах лиманів. В горах зростає переважно на висотах 700–1300  м

над рівнем моря, вище 2000 м не стрічається.

Квітне в кінці травня – на початку червня, загалом цвітіння триває близько 10 діб.Пахощі маслинки вузьколистої солодко-медові і приваблюють багатьох перетинчастокрилих комах, а надто бджіл, які виступають основними запилювачами (вони збирають переважно нектар). Плоди достигають у серпні-вересні, їх охоче поїдають птахи. Насіння не перетравлюється у травній

системі пернатих, після випорожнення воно потрапляє на землю і таким чином поширюється. Насіння не тоне у воді, тому додатковим шляхом поширення може

бути  гідрохорія. Окрім насіннєвого можливе і вегетативне розмноження, хоча в природі воно не відіграє істотної ролі.

В культурах росте в чистих і мішаних насадженнях у суміші з  білою акацію,  тополями, рідше з широколистяними породами. Культивується в садах, парках, захисних насадженнях, лісосмугах по всій Україні, але

найпоширеніша y степу і лісостепу.

Маслинка вузьколиста  – гарний ранньолітній  медонос, дає підтримуючий взяток і сприяє нарощуванню сили сім’ї  бджілперед літнім головним взятком, особливо в степових районах, де угіддя відзначаються

недостатнім весняним запасом нектару. Бджоли здатні зібрати 4–13 кг меду на вулик або від 60 до 200 кг з

гектара суцільних насаджень. Кожна квітка продукує0,35–0,37  мг цукру у нектарі. Мед з маслинки бурштинового кольору, запашний.

Плоди їстівні, на смак солодкі, з борошнистим присмаком. Вони багаті на вуглеводи, серед яких переважають цукри (до 70% у м’якуші), клітковина (понад 6%),  крохмаль  (1,5%). Також у плодах міститься

чимало білку (10-55%),  фосфорних  і  калійних солей, слиз і таніди. Заготовляють їх у районах вирощування.

У Середній Азії та на Кавказі, в Криму плоди маслинки їдять свіжими як ласощі, готують різні національні страви. В кондитерській промисловості маслинку можна використовувати для виготовлення цукатів та інших виробів. Борошно з висушених плодів додають

до пшеничного під час випікання солодкого хліба, булочок, печива, тістечок. З плодів маслинки виготовляють смачні вина, що мають своєрідний пряний аромат. З м’якоті женуть горілку.

У  народній медицині  використовують плоди маслинки при хворобах травних органів як  в’яжучий  і обволікаючий засіб. Квіти використовують при  простудних захворюваннях  для втирання. У  гомеопатії  із стиглих плодів виготовляють настойки.

Кора і листки маслинки містять таніди і фарбувальні речовини. Ними можна фарбувати тканини в коричневий і чорний кольори і дубити шкури. На стовбурі маслинки утворюється камедь, яка може знайти застосування в текстильній промисловості для ситцедрукування, вона в певній мірі може замінити імпортну сенегальську камедь і  гумітрагант. Ефірна олія  з квіток цього дерева використовується у парфумерній та в інших галузях промисловості.

Маслинка вузьколиста має тверду, щільну деревину жовтого кольору, яку використовують для виготовлення столярних і токарних виробів та музичних інструментів. Дрова з маслинки горять погано, даючи

неприємний запах. Маслинка має велике значення у фітомеліоративних і менше у декоративних насадженнях. Вона широко використовується в захисних смугах, у лісових насадженнях (особливо на засолених ґрунтах), для створення живоплотів і закріплення крутосхилів. Разом з тим насадження маслинки вузьколистої на залізорудних відвалах нетривкі і вже у віці 20–25 років такі дерева передчасно всихають.

СТЕЦІВКА

День села Стецівка - перша субота серпня

Село розташоване по обох берегах річки Шполки за 18 км на південний схід від районного центру — міста Звенигородки та за 15 км від залізничної станції Звенигородка.

На околицях Стецівки виявлено поселення трипільської культури та могильник черняхівської культури.

Назва села походить від імені першопоселенця Стеця. Одна з місцевостей поблизу називається Стеців Яр, є Стецева криниця. Інша версія: назва села — від першого поселенця Стеценка.

У селі знаходилась волость — історична адміністративно-територіальна одиниця Звенигородського повіту Київської губернії. Станом на 1886 рік складалася з 15 поселень, 8 сільських громад. У Стецівці мешкало 1780 осіб,  було 311 дворів, православна церква, школа, 3 постоялих будинки, 3 лавки, 2 водяних і 15 вітряних млинів.

В 1795 році село належало бригадиру Федору Андрійовичу Лопухіну. Населення в Стецівці проживало 1246 осіб,  в т.ч. - 616 чоловіків та 630 жінок. Згодом село стало належати генерал-лейтенанту Гірсу М. П.

Лаврентій Похилевич у книзі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (К., 1864, перевидання – Біла Церква, 2007 р.) пише наступне: «Стецовка, село при ручье Шполке, между селами Юрковкой и Искриной. Жителей обоего пола 1432. Половина села, имеющая 353 ревиз. душ муж. пола и 1765 десятин земли, принадлежит Феодору Протопопову, а другая половина с 291 рев. душ. муж пола и 1996 десятин земли, Екатерине Крицкой.

Церковь Свято-Димитриевская, деревянная, 5-го класса, земли имеет указную пропорцию, построена в 1770 году».

Другу церкву в селі збудовано 1865 року. Належала до 5-го класу, землі мала 36 десятин. У середині XIX століття парафіян було 1400 осіб, у 80-х роках парафія церкви налічувала 961 чоловіка, 963 жінки. У церковнопарафіяльній школі навчалося 48 учнів. Священником був Н. С. Данилевський.

Коли будували нову церкву, місцевий поміщик генерал Гірс пожертвував 32 тисячі карбованців. Та ще було витрачено 10 тисяч карбованців громадських грошей.

За архієрейською ревізією в 1906 році церква мала 9590 карбованців і налічувала тоді парафіян: 1501 чоловіка, 1563 жінок.

Відомі були дзвони церкви – їх було десять, найбільший – масою до тонни. Капітальні ремонти проводилися в 1905 році та напередодні Першої світової війни. Під час першого ремонту було відлито новий постовий (дзвонили ним тільки в піст) дзвін. Звук його був відмінний від інших. Розповідають, що для відлиття цього дзвону по всьому селу збирали мідні гроші.

Цю церкву розібрали у 1939 році, матеріали використали для будівництва школи. А на тому місці розбили парк, що зараз біля адміністративного будинку.

У книзі «Список населенных мест Киевской губернии» (К.: издание Киевского губернского статистического комитета, 1900. – С. 699-700) читаємо наступне: «с. Сецовка (владельческое). В нем дворов – 581, жителей обоего пола – 2946 чел., из них мужчин – 1544 и женщин – 1402. Главное занятие жителей – хлебопашество; кроме того население занимается кустарными промыслами: плотничеством – 15, столярством – 6 ч., кузнечной работой 5 ч., ткачеством – 22 ч., бондарством – 18 ч. и сапожничеством – 8 ч. Некоторые крестьяне отправляются на заработки в Херсонскую, Екатеринославскую и Таврическую губернии, Донскую область и соседнии экономии. Расстояние от уездного города до села – 15 верст, от ближайших: железнодорожной станции – 10 верст, почтово-телеграфной – 15 верст, почтовой (земской) – 6 верст. Железнодорожная станция носит название Звенигородка, почтово-телеграфная станция находится в Звенигородке, почтовая (земская) – в с. Княжей Козачанской волости. В с. Стецовка числится земли 3738 десятин 2213 сажней, из них принадлежит помещикам – 1764 десятины 1495 сажен, церквам – 42 десят., крестьянам – 165 десятин 2200 саженей. Село пренадлежит Баронессе Варваре Григорьевне Врангель и Софии Владимировне Протопоповой. Хозяйство в имении ведет от Баронессы Врангель – заведующий Сруль Михелевич Дубов, а от Протопоповой – управляющий Викентий Лаврентевич Ясинский. Хозяйство ведется у помещиков и крестьян по трехпольной системе.

В селе имеется: 1 православная церковь, 1 церковно-приходская школа, 1 казенная винная лавка, 1 пивная, 1 чайная общества трезвости, 1 фельдшер, имеющий при себе шкаф с медикаментами, 24 ветряные мельницы, 2 водяные, 2 топчка, 1 крупорушка, 1 крестьянская кузница и 1 экономическая.

Пожарная часть состоит из 2 насосов и 4 багров.

Крестьяне села обладают капиталом в 486 р. 21 коп., из них 43 р. 84 коп находятся на лицо, а 442 р. 37 коп – в ссуде у крестьян. Сельских Банков в селе имеется 1, где к 1 января 1900 года было капитала: наличного 12 руб. 44 коп., в ссуде – 4856 руб.

Запасных хлебных магазинов имеется – 2. 

При селе имеются 3 железнодорожные будки и платформа».

Жертвами Голодомору в 1932—1933 роках стало 820 жителів села.

380 мешканців села брали участь у боях радянсько-німецької війни, 194 з них загинули, 108 нагороджені бойовими орденами й медалями. Воїнам-односельцям, що встановлено пам'ятник.

Село електрифіковане в 1952 році.

Станом на початок 70-х років ХХ століття в селі розміщувалась центральна садиба колгоспу імені ХХІІ з'їзду КПРС, за яким було закріплено 2,8 тисяч га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2,5 тисячі га орної землі. Виробничими напрямками господарства були рільництво і тваринництво, допоміжна галузь — бджільництво. З підприємств працювали — млин, цегельний завод. Також на той час працювали середня школа, клуб, три бібліотеки з фондом 15 тисяч книг, фельдшерсько-акушерський пункт. У 1972 році в селі проживало  3198 осіб.

Бурій В. Ватутінська ОТГ: Стецівка / Валерій Бурій // Місто робітниче: громадсько-політична газета Ватутінської громади. - 2021. - 5 лютого. - С. 6. - (Вивчаючи громаду).

Золотий фонд села – його люди!

У Стецівці народилася ЛЮБОВ МИХАЙЛІВНА БІЛОЗЕРСЬКА (1942-2016).

З дитинства її душа черпала мудрість з батьківських долонь, заряджалась енергетикою священної землі, купалася в суцвітті рідної мови.

Залюблена у своє рідне село Стецівку, у його людей, у задушевну пісню, у красу мальовничої природи, у все суще навколишнього світу – вона ставала окриленою до творчих злетів, духовного самоствердження, до благих діянь.

Любов Михайлівна понад 40 років працювала в Стецівській школі вчителем української мови та літератури, заступником директора з виховної роботи, а з 1992 по 2013 рік директором закладу.

Л.М. Білозерська викладала так, щоб навчальний предмет сприймався учнями як хвилюючі сторінки людських діянь, набутки розуму, щоб хвилювала і викликала гордість історія Батьківщини. Забезпечуючи високий рівень навчання і виховання, вона завжди була в пошуках нових засобів і прийомів прищеплення школярам любові до навчання. Її учні-активісти і переможці районних та обласних олімпіад, чимало з них, маючи відмінні знання з української мови та літератури, стали студентами філологічних факультетів вузів України, чимало її колишніх учнів працюють викладачами, журналістами, займають керівні посади.

Заснована Любов Михайлівною у 1988 році Мала академія народних мистецтв стала універсальним інструментом, який сприяв відновленню втрачених зв'язків між поколіннями, золотими ниточками мудрості народної зшивав колись обрубані національні корені, кожен захід або урок перетворювався в захоплюючий пошук істини.

Любов Михайлівна, як працьовита, творча, неординарна людина об'єднала навколо себе багато помічників та однодумців і створила систему виховання підростаючого покоління на засадах етнопедагогіки, через відродження народних традицій, звичаїв, обрядів, опанування видами народних ремесел, духовне забезпечення особистості.

За наукою до Малої академії приїздили художники і поети, науковці і вчителі шкіл району, області, країни.

Про Стецівську Малу академію писала районна, обласна та центральна преса. Тарасова світлиця, етнографічний музей, з любов'ю створеній учителями, учнями та їхніми батьками стали справжніми осередками народознавчої культури, центрами виховної роботи для школи та села.

Любов Михайлівна була активним учасником фольклорного колективу «Співуча левада» та хору «Родина», які є дипломантами та лауреатами численних Міжнародних та Всеукраїнських фольклорних фестивалів, свят рідної мови, конкурсів кобзарського мистецтва, фестивалів дитячих ігор та забав, їх виступи відзнято на відео- та кіноплівку, «Укркінохронікою» створено кінофільм «Українське весілля за стецівським звичаєм».

Вона кохалася в народній пісні, віршах, і, керуючи гуртком «Пролісок», прищеплювала своїм вихованцям уміння серцем відчувати мелодійність нашої мови.

Дякуючи її поетичному таланту у світ вийшло три збірки поезій авторки: «Хвала сонцю», «З молитвою про Україну», «Пора розплаканих дощів».

Любов Михайлівна неодноразово обиралася депутатом районної ради, заступником голови депутатської комісії з питань освіти, молоді і спорту, членом Черкаського обкому Профспілки працівників освіти і науки України

За сумлінну працю була нагороджена чисельними відзнаками, стала заслуженим учителем України, відмінником освіти України, лауреатом премії Черкаської обласної організації Профспілки працівників освіти і науки України імені Народного Учителя Олександра Антоновича Захаренка. Двічі була делегована на з'їзди освітян України. Її ім'я занесено в Золоту Книгу історії України.

Народилася 28 серпня 1942 року в с. Стецівка Звенигородського району Черкаської області.

Закінчила Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка (1969).

Трудову діяльність розпочала в 1962 році на посаді старшої піонервожатої Стецівської середньої школи Звенигородського району Черкаської області. З 1966 по 1977 рік працювала вчителем української мови та літератури, з 1977 по 1992 рік – заступником директора з виховної роботи, а з 1992 року директором Стецівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів – малої академії народних мистецтв Звенигородської районної ради.

Л.М. Білозерська зарекомендувала себе висококваліфікованим педагогом, умілим організатором педагогічного та учнівського колективів. Мала високу науково-теоретичну підготовку, досконало володіла методикою викладання української мови і літератури. Працювала над вдосконаленням фахової майстерності педагогічного колективу. Щедро ділилася досвідом з педагогами району та області, була наставником молодих учителів. З ініціативи педагога в 1986 році в школі було відкрито етнографічний музей та Кобзареву світлицю, 1988 року створено Малу академію народних мистецтв, у якій відроджено прадавні народні ремесла та звичаї, обряди й традиції. На замовлення Міністерства освіти і науки України школою-академією відзнято фільм «Українське весілля», який успішно використовується на уроках народознавства.

Керувала шкільним літературним відділенням юних поетів «Пролісок», сприяла випуску дитячого колективного збірника «Вічні барви». Свої поетичні твори друкувала в альманахах «Самоцвіти», «Надвисся», у журналі «Українська мова та література». Автор багатьох художньо-документальних нарисів і повістей, зокрема «Накуй, зозуле, йому літ», «Лаврінове поле», «Мотря Командирка», книги поезій «Хвала сонцю» (1994), «З молитвою про Україну» (2013), «Пора розплаканих дощів» (2015).

Учитель брала активну участь у педагогічних читаннях, присвячених О.А. Захаренку та В.О. Сухомлинському, її статті друкувалися в «Педагогічному віснику», фахових журналах.

Була делегатом Всесвітнього форуму українців (1997, 2001), І з'їзду педагогічних працівників України (1992). Переможець обласного конкурсу «Учитель року Черкащини» (1992). Неодноразово обиралася членом Черкаського обкому Профспілки працівників освіти і науки, депутатом Звенигородської районної ради. Переможець обласного конкурсу «Жінка року Черкащини – 2000» у номінації «Жінка – берегиня народних традицій».

Спеціаліст вищої категорії. Учитель-методист. Заслужений вчитель України (1992). Відмінник освіти України (2006). Нагороджена Почесною грамотою Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка (2003). Лауреат Премії ім. О.А. Захаренка (2007).

З метою вшанування пам'яті Л. М. Білозерської встановлено на Стецівській загальноосвітній школі меморіальну дошку.

Уродженцем села є Войтко Віталій Іванович (26 липня 1927, Стецівка — 1 березня 1989, Київ) — доктор філософських наук, член-кореспондент АПН СРСР (з1978 року), директор НДІ психології Міністерства освіти України.

 Після успішного закінчення Уманського учительського та Одеського педагогічного інститутів поступив в аспірантуру по кафедрі філософії Київського педагогічного інституту імені А. М. Горького. У 1953 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук, а в 1966 році — доктора філософських наук.

З 1959 по 1972 рік працював завідувачем кафедрою філософії Київського політехнічного інституту. З 1972 по 1983 рік працював директором Науково-дослідного інституту психології УРСР. За його активної підтримки інститут виконував науково-дослідні роботи із космічної проблематики, зокрема на замовлення НВО 'Молния', яким керував Гліб Лозина-Лозинський. Наукові інтереси В. І. Войтка були спрямовані на вирішення психолого-педагогічних проблем безперервної і активної освіти дорослих, на здійснення принципу інтеграції освіти, науки і виробництва. Реалізований їм особистісно-рольовий підхід до організації навчального процесу дорослих враховував психологічні особливості учнів, їх індивідуальні схильності та інтереси, дозволяє повніше реалізувати завдання підвищення кваліфікації вчителів через рольове професійне спілкування.

Вів велику науково-педагогічну роботу. Їм підготовлено 41 кандидат наук — фахівці у галузі філософії та психології. Деякі його учні стали докторами наук.

Підготував навчальну літературу з філософії для студентів технічних вузів, зокрема «Соціальні та психологічні аспекти науково-технічної революції» (1976).

Ним опубліковано ряд оригінальних робіт з психології навчання і виховання, впровадження психологічних досліджень у практику, організований щорічний республіканський збірник «Психологія». Під його редакцією підготовлено два видання «Психологічного словника» (1978, 1982).

Помер 1 березня 1989 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

У Стецівці народився Микола Олексійович Сорока (5 квітня 1935 - 7 грудня 2017)  — український журналіст, науковець і поет, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України.

Після семирічки закінчив Київський Київський суднобудівельний технікум. Працював у Центральному конструкторському бюро київського заводу «Ленінська кузня». Служив на Чорноморському флоті. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

З 1964 року на журналістській роботі. З 1964 по 1992 рр. — головний редактор науково-популярного часопису «Наука-фантастика» («Знання та праця»). З 1992 по 1995 рр. — директор видавничо — поліграфічного центру «Київський Університет». З 1995 по 2001 рр. — доцент кафедри журналістської майстерності та редакційно- видавничої справи Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 2001 по 2002 рр. — оглядач газети «Урядовий кур'єр».

У доробку Сороки М. О. книжки нарисів «Поет німого числа» (1967), «Арабський триптих» (1970); художніх оповідей про математику (у співавторстві) «Дорогами Унікурсалії» (1977), «Кентаври України» (2003); біографічні романи: «Остроградський» (1980), «Михайло Кравчук» (1985), «Колимська теорема Кравчука» (1991), повість «Ще одна весна» (опубл. 2016). Сорока М. О. упорядкував антологію української поезії другої половини XX ст. — «Відлуння поколінь» (2001), «Віщий гомін» (2003). В телевізійній документалістиці він є автором сценаріїв документальних фільмів: «Голгофа академіка Кравчука» (2004), «Архип Люлька» (2008), редактором "Соловки" (2005), "Сандармох" (2006), автором ідеї фільму "Григір Тютюнник. Доля" (2014).

Родом із Стецівки і ЗАДОРОЖНИЙ Іван Степанович (04. 01. 1938) – фахівець у галузі інформаційних технологій. Доктор технічних наук (2005), професор (2007). Закінчив Московське вище технічне училище (1964). Відтоді працював у науково-конструкторських установах оборонної промисловості; за сумісництвом– професор кафедри комп’ютеризованих й інформаційних технологій у приладобудуванні Черкаського технологічного університету; водночас від 1995 р. – завідувач кафедри управління та менеджменту організацій і проректор з наукової роботи Східноєвропейського університету економіки і менеджменту (Черкаси). Наукові дослідження: високоточні цифрові приводи, оптико-електронні комплекси і системи керування.

Українська Гетьманська держава за роки свого існування мала 17 гетьманів. Усі вони були носіями ідеї незалежної самостійної Української держави. Втіленню цієї ідеї в життя вони присвятили все своє життя, поставивши за мету вибороти звільнення українського народу від панування чужинців. Діяти цим гетьманам довелося в найскладніших, найтяжчих, іноді найтрагічніших для України історичних умовах.

Дмитро Вишневецький прагнув звільнити південні українські степи від панування ханських орд, знищити турец ькі фортеці в пониззях Дніпра, а згодом і оволодіти Чорноморським узбережжям.

Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа належали до тих постатей, чиїми іменами називають епохи. Окремі нариси в книжці присвячені Івану Виговському, Петру Дорошенку, Пилипу Орлику — видатним державним й політичним діячам, талановитим дипломатам.

У книжці надається правдивий і об’єктивний життєпис цих, а також інших найвищих військових керівників українського козацтва.

9 СЕРП­НЯ —  ВЕ­ЛИ­КО­МУ­ЧЕ­НИ­КА ПАН­ТЕ­ЛЕЙ­МО­НА-ЦІ­ЛИ­ТЕ­ЛЯ 

Піс­ля Бо­го­ро­ди­ці та Ми­ко­лая Чу­до­твор­ця, ма­буть, тре­тім свя­тим за ша­ну­ван­ням і чис­лом звер­нень за зці­лен­ням ду­ші і ті­ла є свя­тий Пан­те­лей­мон-ці­ли­тель. Са­ме до ньо­го у важ­ку хви­ли­ну, ко­ли спра­ви вже зов­сім кеп­ські і вся на­дія тіль­ки на Бо­га і во­їн­ство Йо­го, звер­таю­ть­ся у мо­лит­вах пра­во­слав­ні ві­ру­ючі.

Згідно з церковним переданням великомученик і цілитель Пантелеймон народився в місті Нікомидії в сім’ї знатного язичника Євсторгія. Мати його Єввула була християнкою. Вона хотіла виховати сина в християнській вірі, але померла, коли майбутній великомученик був ще юним отроком. Батько віддав Пантолеона (таким спочатку було його ім’я) в початкову язичницьку школу, закінчивши яку юнак почав навчатися лікарському мистецтву у знаменитого в Нікомидії лікаря Євфросина, і став відомий імператору Максиміану (284–305), який захотів бачити його при своєму дворі.

У той же час у Нікомидії таємно проживали священномученики пресвітери Єрмолай, Єрмип і Єрмократ, що вціліли після спалення 20 тисяч християн у Никомидійській церкві в 303 році. Одного разу пресвітер покликав юнака до своєї оселі і розповів про християнську віру. Після цього Пантолеон щодня відвідував священномученика Єрмолая.

Якось юнак побачив на вулиці укушену єхидною мертву дитину. Пантолеон почав молитися Господу Ісусу Христу про воскресіння померлого. Він твердо вирішив, що у разі виконання його молитви стане послідовником Христа і прийме хрещення. Дитина ожила, а єхидна розлетілася на шматки на очах у Пантолеона.

Після цього чуда Пантолеон був охрещений святим Єрмолаєм з ім’ям Пантелеймон (всемилостивий). Коли батько святого побачив, як син зцілив сліпого, закликавши ім’я Ісуса Христа, то увірував і хрестився разом із прозрілим сліпим.

Після смерті батька святий Пантелеймон присвятив своє життя стражденним, хворим, убогим і жебракам. Він безоплатно лікував усіх, хто звертався до нього. Залишивши інших лікарів, жителі почали приходити тільки до Пантелеймона.

Із заздрощів лікарі донесли імператору, що святий Пантелеймон лікує християнських в’язнів. Максиміан умовляв святого спростувати донос і принести жертву ідолам, але Пантелеймон визнав себе християнином і на очах імператора зцілив слабого іменем Ісуса Христа. Розгніваний Максиміан стратив оздоровленого, що прославив Христа, а самого святого віддав на жорстокі тортури.

Великомученика кинули на розтерзання диким звірам у цирку. Але звірі лизали його ноги і відштовхували один одного, намагаючись торкнутися руки святого. Глядачі піднялися з місць і почали кричати: «Великий Бог християнський!» Розлючений Максиміан наказав воїнам рубати мечами всіх, хто славив ім’я Христове, а великомученику Пантелеймону повелів відрубати голову.

Коли мученику відсікли голову, із рани потекло молоко. Оливкове дерево, до якого був прив’язаний святий, на момент його смерті вкрилося плодами. Багато присутніх при страті увірували в Христа. Тіло святого, кинуте у вогонь, залишилося неушкодженим і було поховане християнами (305 р.).

Святі мощі великомученика Пантелеймона частинками розійшлися по всьому християнському світу: чесна глава його перебуває нині в Афонському монастирі в ім’я великомученика Пантелеймона.

Пантелеймон-цілитель шанується Православною церквою як грізний святий, покровитель воїнів. Ця сторона шанування розкриває його перше ім’я — Пантолеон, що означає «лев у всьому». Друге ім’я, дане при хрещенні, — Пантелеймон, тобто «всемилостивий», розкривається із шанування великомученика як цілителя. У західних християн він вважається покровителем лікарів.

Православною церквою ім’я святого великомученика і цілителя Пантелеймона закликається також при здійсненні таїнства соборування, освячення води і в молитві за немічного.

У XIV ст. в Україні св. Пантелеймона ще називали Палієм. Селяни глибоко шанували пам’ять Палія і остерігалися братися в день його пам’яті за будь-яку роботу, щоб він не побив за це громом. У давнину на Пантелеймона особливо боялися грози і вважали, що «хто на Палія працює, у того гроза спалить хліб».