|
Коли кричить земля — не стогне, а кричить, І попіл впереміш із кровʼю серця кожну мить, Коли дитя в колисці не проснеться знов, Бо смерть ввійшла в оселю з ракетою! Світ має знати: це не просто дим, Це сльози, що ніколи не просохнуть, це матері, що більше не заплачуть… Це руки, що дітей не обіймуть… Коли палає навіть храм і хрест у полумʼї вогню паде на бетон від сатанинської атаки! Ми не вмираємо - ми виростаємо з кожної рани, з кожного: «Тримайся!» Бо навіть попіл проросте зерном! І навіть ніч не зможе бути вічно! Доки живе хоча б одне дитя - у нас є право на життя. Де зруйновано - ми зведем нове. Де згасло світло - вогонь оживе. Ми встанемо, як колос у росі І переможемо! Бо ми ніколи більше вже не будемо в ярмі! За кожен крик, за кожен знищений дім, за всі хрести, поставлені без вини прийде розплата! Настане суд Божий і земний! А ми згадаєм: ми - народ живий. Ти чуєш, світе? Це не просто біль - це наша пісня, вільна, наче птах! Бо Україна - в бійця у серці, на вустах! І навіть в попелі вона стоїть — хоча в хрестах у селах і містах! |
21 травня 2025
|
Костел Різдва Пресвятої Богородиці – єдиний римо-католицький храм у місті. Перша згадка про нього, в якій йдеться про польську парафію у Стрию, засновану на кошти короля Казимира Великого, датується 1396 роком. Та дерев’яний храм не проіснував і ста років, як його знищила перша пожежа. Сучасний мурований храм, присвячений Діві Марії, було споруджено в 20-х роках ХV століття коштом польського короля Владислава Ягайла. Як зазначає настоятель храму отець Войцех Буковєц, вже відтоді стрияни прославляли ікону Божої Матері. Проте, яка це була ікона, нині невідомо. Цю таємницю, як зрештою і багато інших, приховала історія. За час свого існування храм пережив декілька сильних пожеж і відповідно перебудов. Перша пожежа, яка знищила не тільки костел, а й половину міста, спалахнула 1604-го року. Завдяки щедрим пожертвам парафіян костел відновили вже до 1640 року, значно збільшивши та добудувавши вежу у фронтоні.У листопаді 1827 року сталася друга пожежа. З надзвичайною швидкістю вогонь охопив велику частину міста, разом з костелом і плебанією. Спалахнув дах на вежі, від чого дзвони оплавились, а найбільший зірвався і розбився. Проте середина вціліла. Та найстрашнішою виявилась пожежа 17 квітня 1886-го року, яка перетворила на попіл майже все церковне майно, ікони та вівтар. Від вогню впала вежа. Цілими залишилися тільки стіни нави, пресвітерію і пошкоджена каплиця. Справжнім чудом вважають те, що на згарищі знайшли майже неушкоджений дерев’яний корпус Розіп’ятого Ісуса Христа, який і досі перебуває у костелі. За матеріалами сайту Край http://www.kray.org.ua/3974/mandriv... |
21 травня 2025
|
Уклав словник українських матюків "Моя матюкологія" "Десь на межі 1950–1960-х, живучи на колишній вулиці Леніна неподалік від Будинку письменників, я часто зустрічала дивну, якусь "нетутешню" людину, одягнену явно не по сезону: в мороз він був не тільки без шапки, а й в одному костюмі, і погоді відповідав тільки теплий шарф, в який, видавалося, він ладен був зануритися увесь. Погляд добрих короткозорих очей, лагідний і водночас дещо відсутній – мовби він десь там, в інших сферах, де завжди тепло і звучить музика… Згодом я дізналася, що то Лукаш, геній перекладу – так його кваліфікували ті, хто був уже знайомий із першими його перекладацькими спробами. А далі ця небуденна з'ява – якась автономна й самодостатня серед вуличної суєти – злилася з враженнями від його перекладів: "Фауста", "Декамерона", Імре Мадача, згодом Лорки, які переможно увірвалися в українську літературу, розширивши її обрії, засвідчивши її інтелектуальну глибину й дивовижні образотворчі можливості українського слова", – згадувала перекладачка Михайлина Коцюбинська. Микола Олексійович Лукаш був людина скромна, водночас це блискучий поет і лінгвіст, перекладав із 18 мов, а знав 20. Він подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури та представив рідною мовою більш як 100 зарубіжних авторів. Проте себе вважав не перекладачем, а поетом. Микола Лукаш народився 19 грудня 1919-го в містечку Кролевець Чернігівської губернії. Сім'я була заможна. Батько Олексій Якович походив із давньої козацької родини, мати Василина Іванівна, до шлюбу Оникієнко, – зі шляхетсько-козацького роду. У той час на Поліссі більшовики вже контролювали всю територію. Був голод, і Лукаші прихистили родича – "ворога народу". Більшовики розкуркулили сім'ю – забрали все й виселили з хати. Це погано вплинуло на малого Миколу – через пережиті потрясіння до 4 років він не міг говорити. Батьки навіть думали, що він німий. Якось хлопчик утік із циганським табором і там заговорив. Однак спочатку не українською, а ромською. У школі ж вивчив ідиш – за надгробками на цвинтарі й газетами вчителя німецької мови – єврея. "Він ходив на околицю міста, на єврейське кладовище. На частині пам'ятників написи були єврейською і російською мовами. Він списував написи, зіставляв букви, таким чином вивчав єврейський алфавіт", – писав історик та краєзнавець Михайло Сереженко. 1937-го Лукаш вступив на історичний факультет Київського національного університету, зробив перший переклад "Фауста" Йоганна Ґете. Увагу хлопця тоді привернула однокурсниця Фаїна, мала вона єврейсько-грузинське коріння. І коли запросила хлопця до себе, у дверях Миколу зустріла бабуся й необачно сказала Фаїні ідишем: "Мало нам твого тата-грузина, а тут іще цей гой!" Лукаш одразу відповів давньоєврейською, потім додав ідишем й гордо пішов геть. Бабуся остовпіла. Що саме відповів – невідомо. Згодом Микола Лукаш раптово взяв академвідпустку й у 1939–1940 роках викладав українську та німецьку мови в сільській школі на Київщині. Казали, причиною було нещасливе кохання до однокурсниці Олени Біличенко, яка пізніше виходила заміж чотири рази. Лукаш так і залишився довіку холостяком. За рік роботи у школі він повернувся до університетського навчання. Перевівся на філологічний, бо там вчилася Біличенко, але все було марно. Дівчина на Лукашеві почуття знову не звертала жодної уваги. На початку німецько-радянської війни Микола рив окопи під Києвом, далі під Харковом. Там був поранений у ногу. Ходили чутки, начебто Лукаша у важкому стані знайшов угорський офіцер і своєю мовою почав говорити, що рана серйозна, починається гангрена і хлопцеві лишилося чекати найгіршого. Микола несподівано відповів угорською. Вояка був вражений й вирішив пораненому допомогти. Врешті-решт українець одужав. Після закінчення війни Микола вступив на факультет іноземних мов Харківського педагогічного університету. Невдовзі в цьому ж вузі він викладав німецьку та французьку. Найбільшою прикрістю для нього була втрата перекладеного "Фауста", адже Лукашу довелося почати спочатку. У 1950-х його хрестоматійні українські переклади Ґете на 500 сторінках і "Декамерона" Джованні Боккаччо на 660 сторінках побачили світ. 1956-го Микола Лукаш став членом Спілки письменників України. Його кандидатуру тричі номінували на здобуття Шевченківської премії, але жодного разу він її не отримав. Батьки навіть думали, що він німий У русі національного опору 1960-х Микола Лукаш, як і більшість перекладачів, безпосередньої участі не брав, відкрито дисидентом себе не визнавав. Проте за літературним смаком, за духом був до шістдесятників близький. Лесь Танюк казав: "Григорій Кочур і Микола Лукаш були ті перші шістдесятницькі євроінтегратори, які відкривали нам широкий світ європейської і – ширше – світової культури". Тож перекладацька праця Миколи Лукаша в контексті національної ідеї близька до подвижництва шістдесятників і була засуджена режимом. Переклади Лукаша мали глибокий підтекст і особливість, яка була в дисонансі з тодішньою ідеєю "української радянської культури" й обмеженням сфер застосування української мови. Своїми перекладами він демонстрував повноцінність української та підіймав українську культуру на якісно новий рівень. "За своїми літературно-мистецькими уподобаннями, за перекладацькими інтересами, за моральною позицією ми належали до одного кола, до однієї, Стусовими словами, "щопти" інтелектуального українства, до "секти" шанувальників поетичної магії рідного слова", – писала Михайлина Коцюбинська. Німецька академія наук визнала переклад "Фауста" Миколи Лукаша найкращим у світі. Ґете писав "Фауста" понад 50 років, і жодному перекладачеві (Михайло Старицький, Іван Франко зупинилися на першій частині. – Країна) не вдавалося перекласти його до кінця. Заважали цьому різний стиль, віршовий розмір і те, що Ґете використовував брутальну німецьку лайку. Лукаш перекладав цей твір майже 18 років, але таки зробив повний переклад. Він стверджував, що "Фауст" і "Дон Кіхот" написані "занадто німецькою" та "занадто іспанською", тож перекладати їх потрібно "занадто українською". Миколі Олексійовичу вказували, що слід бути ближчим до оригіналу. На що він спокійно відповідав: "Та я перекладаю не з української, а на українську". Він переклав українською поезії Фрідріха Шиллера, "Пані Боварі" Ґюстава Флобера, поему Юліана Тувіма "Бал в опері", що вважалася неможливою для перекладу. А "Декамерон" Боккаччо передав староукраїнською мовою. Микола Лукаш жив у час, коли українську спрощували й намагалися наблизити до мови московитів. А він, навпаки, вважав, що російська мова запозичила багато українських слів, і натякав, що позичене вже час повертати. Та зробити Лукаша ідеологічним ворогом було непросто – він був диваком. Дотепні діалоги перекладача швидко переказували серед звичайних людей. Якось в Ірпені Лукаш зустрів одного прозаїка й запитав: – А що ви тепер робите? – Пишу мемуари. – А ви вже нарешті дійшли до того місця, де позичили в мене 200 карбованців? А якось видавництво "Дніпро" запропонувало Миколі Лукашу перекласти твір Миколи Островського "Як гартувалася сталь". "Перекласти? – здивувався той. – Для цього треба, аби автор бодай чогось наклав!" Лукаш не мав ученого ступеня і не прагнув його здобути. Гонорари отримував великі, але завжди був без грошей – натомість збирав безцінну бібліотеку. Голився виключно в перукарні, харчувався в ресторанах, проте до побуту був байдужий. Вдягався благенько, але водночас екстравагантно. Спочатку обідав у ресторані "Інтурист", пізніше в ресторані готелю "Дніпро". Іноземці й не здогадувалися, що дивакуватий чоловік споживав за трапезою не стільки їжу, скільки насичувався особливостями та нюансами їхніх мов. Аж коли раптом він озивався їхніми говірками, які дехто не розумів навіть у тих країнах, звідки приїхав, всі були шоковані. Лукаш надавав перевагу харчуванню в ресторанах іще й тому, що звільнив кухню у своїй квартирі від "зайвої" газової плити – йому не вистачало місця для книжок і картотеки української лексики. Казали, в шухлядці з літерою "Г" він нібито зберігав гроші. А коли в шухлядці з літерою "Щ" побачив живу мишу, розсердився – вона залізла в комірку не під своєю літерою. Звільнив кухню у своїй квартирі від "зайвої" газової плити – не вистачало місця для книжок Якось знайомі попросили його перекласти інструкцію до якогось імпортного товару. Переклад зробив одразу. На запитання, що то була за мова, відповів: "Я її не знаю. Мабуть, котрась зі скандинавських." Лукаша знали як людину азартну. Найбільше полюбляв футбол, доміно й більярд. "Прилучив до футболу й мене. "Ну що ви в тому футболі знайшли цікавого? – дивувалася дружина. – Кричите, як оглашенні, до стелі підскакуєте". Це вже стосувалося в основному моєї особи. "А емоції! – заперечував Лукаш. – Гляньте лишень, яке море емоцій. Де ще чистокровний русак після вдалого для динамівців матчу може тикати в бік Москви дулі й щосили кричати: "На!.. Викуси!" – згадував письменник Анатолій Дімаров. Лукаш завжди робив переклади виключно з оригіналу й ніколи на замовлення. Бувало, що й байдикував. Так з'явився термін "злукашитися" – впадати в неробство за відсутності натхнення. У Спілці письменників Миколу Олексійовича за таке прозвали безпутним генієм. "… Лукаш був генієм, яким рухала не вмілість, не воля до зусиль, навіть не почуття обов'язку, а те, що зветься натхненням, а натхнення залежить від дуже тонких і важко приховуваних імпульсів", – писав Іван Дзюба у книжковому розділі про Лукаша під назвою "Чаклун-характерник українського слова". Вихід 1964-го "Декамерона" в перекладі українського митця поділив українську літературу на долукашівську й післялукашівську. Миколі вдалося відреставрувати староукраїнську мову. І головне – до всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники – переклав їх бойківськими та лемківськими діалектами. Якось читання уривків з української версії "Декамерона" відбувалося в Будинку письменників на вул. Банковій у центрі Києва. У своїх спогадах про це дійство написала Елеонора Соловей: "Натомість просто фізично відчувала, як утішно було слухати ті читання, а читцям читати, яка то насолода й розкіш: відчувати таку потугу, таке повносилля цієї мови, вічно загроженої та скривдженої!" І далі: "Після цього читання слово дістав Микола Лукаш, його зустріли такою овацією, ніби це був гладіатор, який щойно здобув перемогу… – Я робив різні стилістичні транскрипції твору, доки не знайшов стилістичний ключ: треба архаїзувати, але помірно. І вже через ту роботу прийшов до нового та справжнього розуміння "Декамерона". Лукаш створив шість словників, зокрема словник фразеологізмів. А ще уклав словник українських матюків "Моя матюкологія". Проте після смерті Лукаша його рідна сестра, викладачка української мови та літератури, знайшла цей словник і спалила. 1973-го Лукаш написав лист на підтримку Івана Дзюби, якого засудили за книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Після цього перекладача стали називати українським Дон Кіхотом. У листі було таке: "… Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищевказаного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання…" Заяви такої не прийняли, але Спілці письменників дали наказ згори: виключити Лукаша із членів спілки. Що й було виконано. Микола Олексійович часто рятувався гумором – писав "шпигачки". Після його виходу із спілки, заборони друкуватися і згадувати його ім'я у пресі ці самі "шпигачки" набули шаленої популярності. І псевдонім собі для таких речей обрав відповідний – Микола Нежурись. Хоча б одна з них, наприклад: "У вас якийсь паскудний звих, Що голову морочите: Я пам'ятник собі воздвиг, А ви собі як хочете". Багато років вимушеного безробіття ерудит і поліглот Лукаш ходив напівголодним і носив на барахолку книжки зі своєї бібліотеки. Допомагали жити й виживати нечисленні друзі й підробітки під чужим ім'ям. Тільки 1979-го "заборону на професію" Лукашу зняли та знову дозволили публікуватися. Збірка його перекладів віршів Ґійома Аполлінера вийшла 1984-го. Про неї він з усмішкою сказав, що поезії Аполлінера "самі французи не можуть перекласти французькою". І мав рацію, бо саме тоді Ґійом сповідував відмову від розділових знаків. А ще за два роки з'явилася остання велика робота Лукаша – переклад п'єси Вільяма Шекспіра "Троїл і Крессіда". Тут він започаткував "барокову" традицію українського перекладу й укотре довів, що є постаттю світового рівня. За рік до смерті Лукаша поновили у Спілці письменників. 29 серпня 1988-го Миколи Лукаша не стало. Поховали його на Байковому цвинтарі. Пам'ятник на могилі встановила його шанувальниця, викладачка Києво-Могилянської академії Ольга Петрова. Понад 3 тис. книжок з унікальної бібліотеки перекладача до Музею літератури передала сестра Миколи Лукаша. Він своїми перекладами спростував міф московитів про вторинність української культури. Не встиг закінчити переклад "Дон Кіхота". Але його завершив Анатоль Перепадя з дотриманням Лукашевого стилю. Автор: Андрій КОСТЮЧЕНКО https://gazeta.ua/articles/history-... |
21 травня 2025
|
|
21 травня 2025
|
Ці слова - не метафора, не поетичне перебільшення. Це - сама суть християнського життя. Бо сам Христос сказав: “Бо голодував Я - і ви дали Мені їсти; спраглий був - і ви напоїли Мене; чужинцем був - і ви прийняли Мене… Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх найменших братів, - ви Мені зробили” (Мт 25, 35-40). Задумаймося: коли ми бачимо безхатька на вулиці, стареньку жінку з важкими торбами, дитину, яка просить милостиню, - кого ми бачимо? Просто бідного? Людину, яка викликає жалість або навіть роздратування? А чи бачимо ми Ісуса, який сьогодні стоїть перед нами в образі потребуючого? Милосердя - це не лише вчинок, це погляд серця, що бачить глибше. Це віра, яка допомагає розгледіти невидиме - Божу присутність там, де інші бачать лише нужду. Милосердя - це любов, що не очікує подяки, не шукає вигоди, не ставить умов. Згадайте притчу про доброго самарянина (Лк 10, 25-37). Хто виявився ближнім для пораненого? Той, хто зупинився, побачив його біль і виявив милосердя. Не той, хто багато знав про Бога, не той, хто проходив повз, а той, хто побачив у зраненому - живу людину, а з духовної точки зору - самого Христа. Дорогі у Христі! У світі, де стільки байдужості, страху, втоми, ми покликані не просто допомагати - ми покликані бачити. І бачити по-євангельськи: з вірою, що кожен потребуючий - це нагода послужити самому Богу. Можливо, Ісус сьогодні приходить до тебе в образі сусіда, який втратив роботу. У вигляді старенької мами, яка чекає дзвінка. У словах дитини, якій бракує тепла. Не прогав цієї зустрічі! Бо на Страшному суді Господь не питатиме, скільки ми молилися, скільки знали, а скаже: “Я був голодний… Я був нагий… Я був самотній… І ти - Мене побачив”. Нехай наші очі будуть відкриті. Нехай наше серце навчиться розпізнавати Ісуса в кожному. І тоді наше милосердя стане не просто добром - воно стане зустріччю з живим Богом. о. Лука Бендик |
21 травня 2025
|
Основні моменти переговорів: • Оголошення про початок переговорів: Президент Трамп заявив, що Росія та Україна “негайно” розпочнуть переговори про припинення вогню та завершення війни.  • Позиція Росії: Президент Путін висловив готовність обговорити “компроміси” щодо України після “відвертої розмови” з американським колегою.  • Реакція України: Президент України Володимир Зеленський закликав Трампа не приймати односторонніх рішень щодо України та наголосив на необхідності залучення всіх зацікавлених сторін, включаючи ЄС та Британію.  • Скептицизм з боку Європи: Європейські лідери висловили занепокоєння щодо можливого нав’язування мирної угоди, яка може призвести до втрати Україною значної частини території та недостатніх гарантій безпеки.  • Подальші дії: Президент Трамп зазначив, що майбутні переговори можуть відбутися у Ватикані, який висловив готовність бути господарем таких зустрічей.  Висновок: Хоча розмова між Трампом і Путіним відкрила можливість для нових переговорів щодо припинення війни в Україні, конкретних домовленостей про негайне припинення вогню досягнуто не було. Росія продовжує наполягати на своїх умовах, включаючи визнання анексованих територій та відмову України від вступу до НАТО. Міжнародна спільнота, зокрема ЄС та Україна, залишається обережною щодо результатів цих переговорів і наголошує на необхідності залучення всіх зацікавлених сторін до процесу мирного врегулювання. |
19 травня 2025
|
|
18 травня 2025
|
Хоча остаточний перелік макрорегіонів ще не затверджено, попередньо вони можуть мати такий вигляд: Макрорегіон 1: Сумська область, Харківська область, Чернігівська область. Макрорегіон 2: Донецька область, Луганська область. Макрорегіон 3: Дніпропетровська область, Запорізька область. Макрорегіон 4: Миколаївська область, Одеська область, Херсонська область, Крим. Макрорегіон 5: Вінницька область, Тернопільська область, Хмельницька область. Макрорегіон 6: Київська область та місто Київ. Макрорегіон 7: Закарпатська область, Івано-Франківська область, Львівська область, Чернівецька область. Макрорегіон 8: Волинська область, Рівненська область, Житомирська область. Макрорегіон 9: Полтавська область, Кіровоградська область, Черкаська |
18 травня 2025
|
Один німецький професор права «завалив» весь курс на письмовому іспиті такою задачею: Вирішити суперечку між двома сусідами: гілки яблунь у саду одного звисають над клумбами з тюльпанами іншого, і яблука, падаючи, ламають крихкі стебла квітів. Частина студентів стала на бік поціновувача тюльпанів, інша — захищала садівника. Усі блискуче демонстрували глибокі знання тонкощів заплутаного німецького законодавства. Але виявилося ось що: яблука падають восени, а тюльпани цвітуть навесні. Отже, ситуація, вигадана професором-хитрунцем, у житті ніколи не станеться. На всі обурення студентів професор відповів холодно: здорова логіка має включатися раніше, ніж згадки про статті й параграфи.@ |
18 травня 2025
|
Україну представлятиме президент Володимир Зеленський. Журналісти повідомили, що від Сполучених Штатів будуть віцепрезидент Джей Ді Венс та державний секретар Марко Рубіо. У Ватикані також очікують на присутність федерального канцлера Німеччини Фрідріха Мерца та прем’єр-міністра Франції Франсуа Байру. Від Італії – президент Серджо Маттарелла та глава італійського уряду Джорджа Мелоні. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн представлятиме Європейський Союз на інавгураційній месі Папи Римського Лева XIV. Sky News пише, що РФ представлятиме міністерка культури Ольга Любімова. Папа Римський Лев XIV у своєму першому недільному благословенні 11 травня згадав про країни, які страждають від війни, й закликав до «якнайшвидшого справжнього миру» в Україні. |
18 травня 2025
|
| Закрити |
