|
Є в мене приятель - у всьому він людина дуже непогана, але що в мене викликає несприйняття - маючи інтернет, маючи освіту, маючи деякий досвід, він настільки довіряє Зеленському, що якби я його не знав, вирішив би, що його прикупили. Але ні. Просто він всі останні роки до війни читав "Комсомольську правду в Україні", дивився "95 квартал", і находив його дотепним, дивився "Слугу народа" - і вважав, що це цікаве кіно. Що тут поробиш - я знаю ще багато людей, які ведуться на російські фейки, які не розбираються в літературі і навіть не люблять фільми Тарантино : І от він мені каже: Я б сприймав О. Гончаренка. якби він раніше так не відстоював рос. мову. Ви не повірите - я аж ледве на ногах встояв від цього зізнання. Тобто Гончаренка, який після окупації Криму переглянув свої погляди і став прибічником Порошенка. він не сприймає, а от Зеленського, який і після Криму, і після Донбасу, і під час перших років у владі привів проросійське оточення, пустив російських акторів, співробітничав з рос. студіями - він ледве не обожнює! Вибачте мені, але до Криму я і сам відстоював своє право розмовляти російською, але ж треба відрізняти... Ето же очень і очень! (с). Але те, чого не можуть зрозуміти такі люди, як мій приятель, дуже добре розуміють ті, кому зараз Гончаренко як кістка в горлі. Бо напасти напряму на Порошенка у, наприклад, "Демократичної сракири" кішка тонка, а от Гончаренко їм здається більш вразливим. Ті, що за гроші, як, наприклад,"Ірландія" переключилися з вихваляння Хутіна і РФ на обгавкивання Пороха і Гончаренка, хоча б знають, за що "работают" - їм ідеї не потрібні, їм потрібна перемога Росії, а вона без Зеленського неможлива - тому вони за Зелю. І що цікаво, ніхто вже не пам'ятає ні Вакарчука, ні Ляшка, ні навіть бабу Юлю, а тих, хто допомагає Україні, вони готові зжерти разом з ґудзиками. Такі в нас патріоти, пся крев, як кажуть наші споконвічні друзі-вороги. Матвій Перція |
8 липня 2025
|
«Сьогодні середньостатистичний громадянин живе комфортніше, ніж королі кілька століть тому». Цікаво розвинути цю тему і порівняти якість життя сучасного європейця, скажімо, з життям французького короля Людовіка XIV — «Короля-Сонце». Людовіка лікували від усіх хвороб кровопусканнями, клізмами та ртутними препаратами від сифілісу. Будь-яка інфекція, навіть подряпина, могла стати смертельною. Анестезії не існувало. Усі операції — включно з ампутаціями чи видаленням зубів — проводили без знеболення. До 40 років у короля майже не залишилося зубів. Їх видаляли без наркозу, часто разом із частиною щелепи, що призводило до постійних інфекцій. Він страждав від жахливого запаху з рота. Жодних щеплень не було. Людовік переніс безліч хвороб: віспу, кір, тиф, подагру, і помер у віці 76 років від гангрени ноги. Уявлення про щоденний душ не існувало. Милися рідко — зазвичай просто змінювали білизну. У Версальському палаці не було каналізації та туалетів. «Потребу» справляли в нічні горщики. У палаці стояв жахливий сморід, який намагалися перебити парфумами. Величезні зали опалювалися гігантськими камінами, але їх ефективність була низькою. Взимку в палаці було так холодно, що вино в келихах замерзало. Придворні загорталися в хутра і товпилися біля вогню. Увечері палац освітлювався тисячами воскових свічок — це було дуже дорого, пожежонебезпечно, свічки диміли, а зали все одно лишалися напівтемними. Подорож із Парижа до Марселя (775 км) каретою займала близько двох тижнів. Це була виснажлива тряска по жахливих дорогах. Існувала реальна загроза нападу розбійників. До речі, Король-Сонце все життя боявся замахів і жодного разу не залишав межі Франції. Звісно, стіл Людовіка ломився від дичини, м’яса і пирогів. Але все це було сезонним. Узимку свіжих фруктів і овочів майже не було. Продукти, які для нас звичні, тоді або були недоступними, або коштували шалені гроші. Картоплю вважали декоративною рослиною. Помідори — отруйними. Шоколад і кава — екзотичними напоями для вузького кола аристократів. Новини доходили до Людовіка з гінцями за дні й тижні. Щоб дізнатися, що відбувається в іншій країні, були потрібні місяці. Уся доступна йому інформація вміщувалася в його бібліотеці. Головні розваги — полювання, бали, театральні вистави Мольєра та опери Жана-Батіста Люллі. Із шістьох законних дітей Людовіка до повноліття дожив лише один. Та й той помер від віспи за чотири роки до смерті батька і не царював. Інші померли в дитинстві чи немовлятами від хвороб, які сьогодні лікуються простими антибіотиками. Д. Чернишов |
8 липня 2025
|
Уродженець славетного села Малі Дідушичі, що на Стрийщині (нині село Стрийського району Львівської області), Олекса вперше побачив світ двадцятого серпня 1865 року. Він народився в сім’ї греко-католицького священника отця Христофора Бобикевича, який змалку зумів прищепити своєму синові повагу до християнства та скерувати його помисли на здобуття духовної освіти. Тож вступ Олекси до Львівської духовної греко-католицької семінарії Святого Духа став його усвідомленим вибором. У кращих традиціях цього закладу юнак набув щирої любові та поваги до вивчення мов, духовної і художньої літератури, а також до музичного мистецтва. 1888 рік у житті Олекси став пам’ятним. Того року він одружився зі стриянкою Осипою, яка походила з роду Нижанківських. Осипа була музично обдарованою жінкою, добре володіла грою на фортепіано. З часом у подружжя народилося троє дітей. Не дивно, що їхній первісток Остап, здобувши освіту в Стрийській гімназії, а згодом, навчаючись у Відні на інженера лісового господарства, змалку перейняв від матері любов до музики і, поряд із здобутим фахом, став відомим українським композитором. Завершивши навчання у семінарії та отримавши сан священника, Олекса Бобикевич був скерований на душпастирське служіння як помічник пароха у село Слобода-Болехівська (нині — село у складі Витвицької сільської громади Калуського району Івано-Франківської області). Невдовзі відбувся перевід отця Олекси до Стрия, де він заступив на посаду пароха греко-католицької церкви Благовіщення Пречистої Діви Марії. Стрий — місто, яке завжди було перлиною прикарпатської частини Галичини. Наприкінці ХІХ століття, перебуваючи у складі Австро-Угорської імперії, воно пишалося тим, що тут не вщухав цілющий дух українського націєтворення. Становлення та розвиток нової української літератури й мистецтва несли в собі потужний потенціал, який уже невдовзі суттєво впливав на хід найважливіших подій, що в першій чверті ХХ століття охопили майже всю Галичину. Родинні клани Колесс, Нагірних, Левинських, Нижанківських, Бандер, Гасинів, Грицаків, Олесницьких — саме на зламі ХІХ–ХХ століття зробили неоціненний внесок у розбудову української науки, літератури, культури та мистецтва. Перші дні душпастирської праці отця Бобикевича тісно пов’язалися з діяльністю у місті відомих представників української духовної, наукової та літературно-мистецької еліти. На початку 1890-х років отець Бобикевич, заприятелювавши з відомим у Галичині правником, письменником-публіцистом, громадським і політичним діячем доктором Євгеном Олесницьким, у 1891 році ініціює його переїзд до Стрия, що згодом відчутно посилило формування україноцентричної ідеї в середовищі свідомих краян. Згодом душпастир заприятелював також із відомим українським лікарем Євгеном Озаркевичем. Відчувши в собі дух єднання в справі розвитку в краї основ духовного, культурного та державного будівництва, побратими об’єднали свої зусилля для заснування в місті низки знакових об’єднань, товариств і спілок. Так, у 1891 році у Стрию постало перше музично-хорове товариство, яке вже у 1901 році отримало назву «Стрийський Боян» і стало в один ряд з відомими хоровими колективами, що діяли на теренах Галичини, Буковини та частково Закарпаття під егідою «Львівського Бояна». Уже двадцять шостого листопада 1892 року на шпальтах відомого в Галичині часопису «Діло» було розміщене оголошення, звернене до національно свідомої громадськості із закликом долучитися до збору коштів на побудову у Стрию Народного дому. На чолі цієї небуденної ініціативи стояли Євген Олесницький та отець Олекса Бобикевич, а разом із ними — знаний місцевий меценат Стефан Дубравський. За два місяці по тому, п’ятнадцятого січня 1893 року, Дубравський виступив із закликом створити в Стрию організаційний комітет із побудови Народного дому. А вже десятого лютого відбулося перше його засідання. Земля під зведення споруди по вулиці Гоша (нині Народна) перебувала у власності заможного стриянина, доктора Саракавського, й ось-ось мала бути призначена для будівництва «Руської бурси». Утім, гонор Стефана Дубравського дотриматися реалізації задуманого взяв гору. П’ять тисяч триста золотих ринських, які Саракавський виставив за земельний наділ, Дубравський перекрив власними десятьма тисячами золотих ринських, решта з яких була призначена на розробку проєкту майбутньої будівлі. Втім, дізнавшись про конкурс на проєкт спорудження Народного дому, за його виконання на безоплатній основі зголосився вже доволі відомий у Галичині архітектор, підприємець і меценат Іван Левинський. Його жертовна посвята цій справі була не випадковою: свого часу саме в Стрию Іван Левинський навчався, а тому вважав своїм громадянським обов’язком таким чином прислужитися близькому його серцю місту. Перший день січня 1901 року став не лише початком нового року, а й, без перебільшення, новою ерою у культурному просвітництві всього галицького краю. Адже на урочистості з нагоди відкриття Народного дому до Стрия з’їхався цвіт чи не всього наукового та культурно-мистецького життя Галичини. Серед інших були: посол Австро-Угорського парламенту Юліан Романчук, професори Володимир Шухевич та Олександр Колесса, доктор Василь Щурат, а також чимало інших осіб, які, разом із світочами української науки та культури, стали яскравими учасниками свята, що єднало довкола себе тих, кому відродження українського духу та культури було подією надзвичайної ваги. Особливого шарму до святкових привітань додали численні делегації, які прибули до Стрия зі Львова, Перемишля, Дрогобича, Золочева, Бібрки та інших міст Галичини. А справжньою зливою привітань та побажань стали вітальні телеграми, що надійшли з Вільна, Бучача, Надвірної, Станіславова, Тернополя та багатьох інших міст, лише підкресливши урочистість цієї визначної події. Після того як архітектор Тадей Ільницький, який керував будівельними роботами, урочисто вручив символічний золотий ключ від Народного дому докторові Євгену Олесницькому, зала поринула в атмосферу його натхненної промови, виголошеної тим, хто стояв біля джерел зведення довгоочікуваної будівлі. Художню частину відкриття Народного дому ознаменував виступ «Стрийського Бояна» під орудою отця Остапа Нижанківського. Спеціально написана ним до цієї величної події кантата «Витайте нам, гості» стала апофеозом мистецького єднання, в якому кожен із присутніх відчув свою причетність до дійства, що не залишало місця для байдужості. Текст кантати належав перу отця Олекси Бобикевича. У її зміст, без жодного перебільшення, душпастир зумів умістити весь вир почуттів та емоцій, які переповнювали його душу й серце, тим самим утвердивши для себе та для всіх присутніх торжество задуму, час якого настав. Великий концерт з нагоди свята розпочався о восьмій годині вечора текстовим прологом, спеціально написаним доктором Василем Щуратом. Його, зі сцени щойно відкритого Народного дому, озвучив отець Бобикевич. А родзинкою концертної програми став сольний виступ знаменитого Олександра Мишуги, який, прагнучи розділити радість земляків, ледве встиг прибути до Стрия з Вільна. Здавалося б, на цій історичній події отець Бобикевич міг би зупинитися і знову повністю присвятити себе душпастирським справам. Але ні — вже за три роки після відкриття Народного дому він знову об’єднує зусилля з представниками свідомої інтелігенції Стрийщини. У жовтні 1894 року разом з Євгеном Озаркевичем він ініціює створення в місті культурно-просвітницького товариства «Міщанська бесіда». Його метою було об’єднання навколо себе національно свідомої міщанської спільноти, яка могла б повною мірою долучитися до розвитку культурних надбань українців, сприяти створенню музичних об’єднань за інтересами й поширювати серед громади вартісні знання з української культури, мистецтва та літератури. У цей же період, з 1894 по 1897 роки, отець Бобикевич працює викладачем української та німецької мов у Стрийській гімназії. З його ініціативи в передмісті Стрия, у селі Лани, постає філія та крамниця товариства «Просвіта», що суттєво вплинуло на піднесення культурно-освітнього рівня місцевих мешканців. А зорганізована ним «Задаткова каса» у Стрию стала першим українським допомоговим банком, у якому фінансові операції під низькі проценти могли здійснювати всі охочі, незалежно від їхніх потреб чи матеріального становища. Яскравою сторінкою діяльності отця Бобикевича стала й його участь у видавничій справі. Літературно-музичний журнал «Бібліотека музикальна», заснований отцем Остапом Нижанківським, під керівництвом отця Олекси набув значного розвитку. Завдяки цьому музичні твори Миколи Лисенка, Анатоля Вахнянина, галицьких отців-композиторів — Остапа Нижанківського, Івана Лаврівського, Віктора Матюка, Порфирія Бажанського та цілого ряду інших відомих музичних діячів краю — отримали можливість безперешкодно поширюватися й займати гідне місце в репертуарі численних хорів, оркестрів та ансамблів, що діяли по всій Галичині. До слова, саме в цей період розкривається й самобутній літературний талант самого отця Бобикевича. Його твори нерідко з’являються на шпальтах відомих у Галичині видань, зокрема таких, як: «Діло», «Зоря», «Зеркало», «Батьківщина» та інших. Попри те, що сам отець Олекса не вважав себе «вдатним поетом», через що цілий ряд написаних ним віршів не зберігся, оскільки автор оцінював їх як «недосконалі», окремі з них — такі як: «У гаю», «Було, а нині», «Верніться, сни мої прекрасні…», «Єдність», «І знов могила! Знову землю копають!...», «Многонадійному…!», «Корабель» та інші — вирізняються тонким ліризмом, колористикою і багатством, сповна представленим у них бойківською говіркою. Згодом деякі з них були покладені на музику його духовним побратимом — отцем Остапом Нижанківським. Не поступалася за художнім рівнем поезії й проза, написана отцем Бобикевичем. Такі його оповідання, як: «На село!», «По матурі», «Іван Туз» та інші, своєю оригінальністю органічно доповнювали літературну традицію, що панувала в тогочасному письменстві. Справжньою вершиною всього літературного доробку отця Бобикевича стала написана ним комедія «Настоящі», у якій він чітко висловив власне кредо щодо несприйняття «омосковщення» української мови. У сучасних йому умовах, коли москвофільські ідеї стрімко поширювалися на теренах Галичини, це набувало справді загрозливих рис. Цікаво, що, виступаючи проти зросійщення українців, отець Олекса навіть дорікав своєму батькові — отцю Христофору Бобикевичу, який, як і чимало його духовних побратимів, вбачав у москвофільстві шлях до «очищення» греко-католицької віри від «латинізації». На жаль, комедія «Настоящі» вийшла друком лише після смерті отця Бобикевича. Так само посмертно, аж у 2000 році, львівське видавництво «Каменяр» надрукувало повне зібрання його творів. Попри скромну самооцінку власної творчості, про неї вельми схвально відгукувався Іван Франко, який бачив у постаті душпастиря «талановитого поета і письменника», твори якого заслуговували на увагу літературної громадськості. З настанням ХХ століття отцеві Бобикевичу виповнилося тридцять п’ять років. Здавалося б, саме час жити, служити рідній Церкві та продовжувати творити для свого народу. Утім, попри всі ці добрі наміри, в життя душпастиря приходить тяжка недуга. Він поступово втрачає зір, а головні болі стають нестерпними. Так тривало до другого грудня 1902 року, коли в місті Стрию, у віці всього тридцяти семи років, душпастир, наділений непересічним талантом, відійшов у вічність, залишивши по собі незабутнє ім’я та літературну спадщину, яка й досі залишається свідченням не до кінця реалізованих задумів та недописаних рядків, що не перестають жити у людській пам’яті як символ вдячності й визнання… Роман Береза |
8 липня 2025
|
Два давніх друга отримали у спадок однакові наділи землі — родючі, гарні, обігріті сонцем. Перший сказав собі: — Це моє багатство. Буду берегти його і кожну копійку, зароблену з цього поля, складатиму. Бо якби не втратити… Другий подумав інакше: — Це мій шанс. Я вкладу зароблене в нові насіння, у кращі інструменти, найму людей, які допоможуть вирощувати більше. Бо хочу, щоб моя земля росла разом зі мною. Минали роки. У першого поле залишилось таким самим. Він дбайливо його обробляв сам, але врожаї були малі. Гроші береглись, але не примножувались. Він з підозрою дивився на кожну копійку — аби не втратити. А другий за ці роки збудував ферму, посадив сади, розширив угіддя, створив робочі місця. Його земля квітла і годувала десятки родин. Він сам став багатим і щасливим. І коли перший запитав: — Як тобі вдалося так розбагатіти? Другий лише усміхнувся: — Бо наша з тобою різниця в тому, що ти завжди думав, як не втратити. А я — як примножити. А це зовсім не одне і те ж. Мораль: Страх втрат стримує, а віра в ріст і дію веде до справжнього багатства. |
8 липня 2025
|
Вперше це явище виявили американські геофізики на початку 1960-х років. Воно здавалося настільки стабільним і повторюваним, що вчені спочатку подумали про збій апаратури. Але пізніше з'ясувалося: це реальний природний сигнал, що виходить із певної точки у Гвінейській затоці біля західного узбережжя Африки. З того часу він був зафіксований на безлічі континентів, і щоразу його ритм залишався практично незмінним. Основна гіпотеза, яку сьогодні підтримують сейсмологи, пов'язує цей ритм із потужною взаємодією океанських хвиль та континентального шельфу. У місці, де глибина моря різко змінюється, особливо за штормових умов, хвилі створюють стійкий тиск на морське дно. Ці хвильові удари породжують ритмічні вібрації, що передаються у товщу земної кори. Таке пояснення підтверджується тим, що інтенсивність сигналу може трохи змінюватись в залежності від сезону та активності хвиль, але ніколи повністю не зникає. Проте природа цього ритму остаточно не розкрито. Чому він саме 26 секунд? Чому зберігає стабільність десятиліттями? Деякі вчені припускають, що справа у хвилях, а й у особливих властивостях геологічної структури дома його походження. Були й екзотичні гіпотези — від підводних вивержень до штучного походження, але вони отримали переконливого підтвердження. Цікавий факт, про який відомо лише вузькому колу фахівців: цей мікросейсм із 26-секундним інтервалом настільки стабільний, що в деяких випадках використовується для калібрування сейсмічного обладнання. Він є своєрідним природним налаштуванням — «маяк», який дозволяє порівнювати чутливість станцій, розташованих на різних континентах. Сьогодні, з розвитком технологій і створення більш точних сейсмічних мереж, вчені сподіваються все ближче підійти до розгадки цього природного сигналу. Можливо, він відкриє не тільки таємниці глибоководних процесів, а й допоможе краще зрозуміти внутрішнє життя нашої планети — спокійне на перший погляд, але пронизане ритмами, які нам тільки слід почути. Дивовижне плряд |
8 липня 2025
|
Ума Турман |
8 липня 2025
|
Це особливий день для любителів макаронів у вільній Америці. Перше письмове свідчення про цей продукт було виявлено у 1154 році на Сицилії. Так само згадки про вироби з борошна на зразок макаронів можна знайти і в грецькій міфології. Вона є джерелом самого раннього свідоцтва про "виробників" макаронів. "Бог Вулкан винайшов пристрій, щоб перетворювати тісто на струни" - говорить легенда. У 1884 році в Брукліні, Нью-Йорк, відкрилася перша американська фабрика з виробництва макаронів, якою керував француз. Він використовував коня для роботи спеціального механізму, що виготовляв макарони в промислових масштабах. Найпоширеніший тип макаронів в США - довга локшина. Її довжина - приблизно в лікоть. Американська ідея довгих порожніх макаронів є лише однією з численних варіацій цього продукту. Види макаронних виробів залежать від типу тіста для їх виготовлення. Вони зазвичай не містять в своєму рецепті яйця і мають порожню форму. Слово "макарони" походить від італійського «maccheroni», але частіше згадується як rigatoni. Італійці придумали більш 300 видів макаронних виробів. Всього в світі більше 600 різних сортів і видів макаронів. 7 липня - Національний день макаронів в США, як ніби нам потрібно інше виправдання, щоб приготувати деякі з наших улюблених макаронів в цей день. В Італії відзначають День, присвячений цьому кулінарному виробу - 25 жовтня. За даними проекту DilovaMova.com, він називається День пасти. Коли ви почуєте слово «макарони», ваша перша думка може бути «... з сиром». Проте, ця універсальна приправа до макаронів оживляє величезну кількість страв на їх основі. Від холодних салатів до гарячих супів. На нашій планеті навіть створена спеціальна міжнародна група людей, які професійно їдять і обговорюють макарони, а Національна асоціація пасти (NPA) в Сполучених Штатах є торговельною асоціацією професіоналів в індустрії виробництва макаронних виробів. NPA спочатку сформувалася як Національна асоціація виробників макаронів і локшини Америки в 1904 році і зареєстрована однією з найстаріших торгових асоціацій. ЩО ТАКЕ МАКАРОНИ? Макаронами називають вид пасти, виготовлений із тіста на основі пшеничного борошна та води, іноді з додаванням яєць. Вони є одним з основних продуктів італійської кухні та популярні у всьому світі завдяки своїй універсальності та поживності. Сьогодні макарони – це не просто продукт харчування, а частина світової культури та кулінарного мистецтва. Які ОСНОВНІ ВИДИ МАКАРОНІВ ? Насправді, макарони бувають різних розмірів та форм. Перерахуємо лише деякі з них, які більш на слуху. *Спагетті - довгі, тонкі макарони, які часто подаються з томатними або м'ясними соусами. *Досить популярним видом є пенне (або «пір'я»). Це короткі трубчасті макарони, що ідеально підходять для запіканок і страв з густими соусами, а багато жінок люблять додавати «пір'я» в суп. *Капеліні – це довгі тонкі макарони. Вони круглі за формою, ніжні за структурою, тому добре підходять до м'ясних соусів. Зазвичай капеліні їдять з оливковою олією та шматочками овочів. *Феттуччіні - плоскі та широкі смужки макаронів, які зазвичай подаються із кремовими соусами. *Фарфалле називають макарони у формі бантиків (або метеликів), які ефектно виглядають у будь-яких стравах, але особливо часто їх використовують у салатах та заправляють ними супи. *Равіолі – шматочки тіста квадратної форми з начинкою всередині (сиром, м'ясом чи овочами). Вони дуже схожі на пельмені, але менші за розміром. *Тортелліні - вид макаронів схожих на равіолі, але з начинкою у вигляді м'яса, буряків, помідорів або кальмарів. *Вермішель –другі за тонкістю макарони. Нею наповнюють салати та запіканки, а італійські кулінари примудряються знаходити місце для вермішелі навіть у солодких десертах. *Фузиллі - це короткі "спіральки", які в макаронних салатах та супах незамінні. Їх подають і гарячими, і холодними, фузиллі красиво прикрашають будь-яку страву. ЦІКАВІ ФАКТИ ПРО МАКАРОНИ: +Макарони з твердих сортів пшениці вважаються кориснішими, оскільки вони містять більше білка та клітковини. +Італійці їдять більше 60 фунтів макаронів на людину на рік, що робить їх одними з найбільших любителів цього продукту у світі. +На сьогоднішній день існує понад 600різних видів макаронів. +У 2009 році було встановлено світовий рекорд на найдовше спагетті, довжина якого склала 3,776 метра. ВИРОБНИЦТВО МАКАРОНІВ Виробництво макаронів включає кілька етапів. Насамперед – це приготування тіста. Потім тісто пропускають через спеціальні машини, які надають йому певної форми. Після чого сформовані макарони сушать при певній температурі і вологості, щоб вони стали твердими і придатними для тривалого зберігання. Звичайно, після сушіння макарони фасують в упаковки і готують до продажу. Сьогоднішнє свято кожен відзначає по-своєму. —Наприклад, в Італії та деяких інших європейських країнах влаштовуються фестивалі, кулінарні майстер-класи та конкурси з виготовлення макаронних виробів. —У деяких ресторанах пропонуються спеціальні меню, де представлені страви з різними видами пасти: від класичної спагетті до екзотичної фарфалле або феттуччіні. —Багато родин цього дня збираються за столом, щоб приготувати та насолодитися домашніми стравами з макаронів. Популярними рецептами є спагетті з томатним соусом, лазанья, паста з морепродуктами та багато інших. Важливо відзначити, що макарони поєднуються практично з будь-якими інгредієнтами, що робить їх ідеальною основою для експериментування на кухні. День макаронів є не просто святом. Це справжня подія для всіх любителів італійської кухні. Цього дня кожен може відчути себе частиною великої італійської родини, насолоджуючись стравами із макаронів. Пропонуємо відзначити День макаронів і насолодитися смачною їжею. |
7 липня 2025
|
Ми обурюємося, що нині Україна слухає російську попсу, де нема ні мелодії, ні гармонії, ні змістовних слів. Як кажуть фізики, шум у каналі зв’язку. Все зрозуміло – в людей утворився стійкий динамічний стереотип. Це, як куріння. Десятиліттям то било людину по мізках, тому щось гармонійне, мелодійне – а такого зараз і в Західній Європі, і в Україні сотні й тисячі – ті мізки вже не сприймають. Так, це проблема. Щоб її розв'язати, необхідна дуже велика праця. Праця всього суспільства. Але розмова зараз про инше. Подивився кілька фільмів, де присутній кошовий отаман Іван Сірко, і згадав про слухачів москвинської попси. Та це одне і те ж. У фільмах дурниця на дурниці. Ну навіщо дорослим дядям говорити про те, що козаки після смерті Сірка носили з собою його руку?! Була ж ексгумація, і руки знаходились на місці… Або, що він був характерником. Та відомо всім, хто цим цікавиться, що характерник не може пити спиртного, ходити до чужої жінки і проливати кров своїх… Навіщо зараз, після третини століття кровавої битви за незалежність повторювати московські вигадки?! Сірко живим добре служив Москві, а з мертвого вона зробила гарний бренд, і цей бренд служить їй і досі… От про битви. Виграв 55 чи 65… Самійло Величко сказав 55, і оту цифру повторюємо вже пару століть. Однак, у якісь вирішальній битві на користь України Сірко не був замічений… Навіть Величко не відшукав… Так, С. Величко створив сильну літописну історію, але він був промосковської орієнтації, і не все треба сприймати на віру. У війні Москви проти України 1658-59 роки І. Сірко воює на боці Москви. І добре воює. Дякуючи йому, Москва здобула над Україною перемогу, потім окупувала. І від цієї окупації ми не можемо звільнитися досі. Восени 1658 року гетьман І. Виговський посилає брата Данила з військом, щоб вибити з Києва москвинів В. Шереметьєва, які вже зайняли місто. На допомогу козакам Данила – брацлавський полк з полковником Тимошем. Що далі. Осмислюйте… Сірко б’є у тил козакам і розбиває їх… Це одна з його «перемог». «Цим він надав величезну послугу київському воєводі Шереметьєву». (Д. Яворницький). А Шереметьєв розважається. Похвалився, що вони повісили 3000 чоловік. Просто так. Щоб позабавитись. (Буча має традиції). Після Конотопа у відплату козаки повісять 5000 полонених мосхів. Конотопська перемога над московським військом давала можливість Гетьманщині позбутися ординського впливу. Але саме Сірко знову допомагає Москві. На вимогу О. Трубецького «чініть промисєл», Сірко нападає на беззахисні татарські села. Татарське військо, яке в союзі з гетьманським перемагало московське, змусило покинути союзників. Довершити перемогу І. Виговський не зміг. За це платному агентові заплачено «двісті золотих та соболів на триста карбованців». Наслідки Гетьманщина (Україна) відчула відразу. Цього Сіркові замало. Він піднімає бунт проти І. Виговського. Поширивши його на Лівобережжя, одіозний отаман посилає гінців до Трубецького, щоб той прийшов туди з військом. Трубецькой не став зволікати… Привівши з собою 40 тисяч війська, він примусив козацьку старшину (яка погодилась приїхати до Переяслава) укласти Переяславський договір. З Правобережної України депутатів на цій Раді майже не було. Основним бенефіціаром там виступав Сірко. На Юрія Хмельницького уваги вже майже не звертали. Як результат маємо Переяславську угоду 1659 року… А там уже України нема. Найогидніше, що підписанти зобов’язалися видати москвинам всю родину Виговських, а на родини Гуляницьких і Ждановичів поширювалась заборона займати будь-які посади в уряді. (Наївний Ю. Хмельницький від себе особисто просив, аби цар помилував його родичів – Івана Нечая, чоловіка сестри Степанії – її теж відправлять на заслання, – і Данила Виговського, чоловіка другої сестри Олени, – пізніше вона стане дружиною П. Тетері). Та коли старшина дізналася про зміст Переяславських статей, вона обурилась. Зрозумівши, що вони вже не особистості, що їх хочуть перетворити на хлопчиків для побиття, 23 листопада 1659 року старшина відправляє до Москви делегацію до царя з просьбою(!) змінити договір і затвердити Жердівські статті. Відповідь коротка: «быть по Переяславскому договору». А про родичів гетьмана і не згадано. Тепер малороси стали чухати потилицю – втямили, з ким мають справу. Все справедливо – старшина отримала те, що заслужила. Очі всім відкрилися згодом. Коли закатоване тіло биховського полковника Данила Виговського було демонстративно надіслане вдові. «В понеділок (5 січня 1660 р.) у Суботів привезли тіло Данила Виговського, жорстоко замученого в столиці за наказам самого царя. Все тіло його пошматоване батогами, очі виколоті й сріблом залиті, вуха свердлом вивернуті й сріблом залиті. Пальці перерізані. Ноги по жилах розібрані. Одне слово – нечуване звірство… Прибіг Хмельницький уранці, побачивши тіло, гірко плакав. Данилова дружина (Олена Хмельницька) кляла його страшними прокльонами… Велике після цього почалося збурення, як побачили таку жорстокість». Це слова очевидця польського посланця Силецького. Їх приводить і Тетяна Яковлева, і Наталя Яковенко. Зрозуміло, Іван Сірко тоді від сорому не червонів. Більшість істориків пише, що Сірко «бив турків і татар». Не тільки. Частіше своїх. Турків і татар, зазвичай, бив тоді, коли Гетьманщина укладала з ними мир. За гетьманства Тетері Сірко «Пішов під черкаські міста». Щоб «визволяти». Для царя. «За нашою, Івана Сірка, допомогою повернено знову вашій царській величності всю Малу Росію». І що важливо, на його думку, до «визволених» міст «слід вислати ратних людей». «Путін, вводі войска!» мають традицію. Тільки до путіна писали росіяни, які прижилися тут не без допомоги Сірка, а до царя писав сам отаман… І, як личить, підпис з титулом і соціальним статусом «нижайший раб и верной подданой». (23 березня 1664 року). Восени 1667 року гетьман П. Дорошенко під Підгайцями (Галичина) за підтримки татар взяв в облогу армію Яна Собеського. Визнання Гетьманщини, як незалежної держави, могло вирішитись за декілька днів… Сірко з січовиками знову нападає на беззахисний Крим. Вчинок абсолютно дикий. Про напад на беззахисний Крим (кримське військо в цей час допомагає звільнити Україну) деякі Історики та публіцисти пишуть, як про подвиг. Але нам таки треба знати, що це був звичайнісінький розбійницький напад на жінок і дітей. Напад і брутальне пограбування. При тому, злісне порушення міждержавної угоди… Коли ж «герої» з награбованим повернулися на Січ, то написали до Москви, які вони хоробрі та ще й попросили грошей за похід. Таке Москві, зрозуміло, дуже сподобалось… Після Підгайців Україна на століття втрачає можливість стати самостійною… Влітку 1671 року Сірко з колаборантом Ханенком допомагає вже Яну Собеському брати українські міста… Не захищали рідну землю, а допомагали ворогові її плюндрувати. Нагадаю, ці міста були під юрисдикцією Петра Дорошенка. Цебто, належали до вже незалежної України. Дорошенка звинувачують, що він уклав договір з турками. Але про причину воліють не згадувати. І мовчать, що після Андрусівського перемир’я – а це демонстративна зрада України і Варшавою, і Москвою, водночас, денонсація Переяславських договорів, – Україну терзали як зі сходу, так і з заходу, незважаючи на те, що П. Дорошенко з ними укладав набагато більше різних угод, на які вони, чисто по московськи, навіть не звертали уваги. І що тільки турки дотримувались договірних умов. Дорошенко веде запеклу боротьбу за об’єднання лівого і правого берега. Вороги і з заходу, й зі сходу після Андрусівського договору роздирають Україну. Гетьману вдається зробити, здавалось би, неможливе. Використовуючи і зв’язки, і дипломатію, і силу зброї, він таки об’єднує Лівобережну і Правобережну Україну. Та у спину б’є Сірко… Уже понад півтори століття, як опублікована праця С. Величка. (До того двісті років вона була в рукописі). Це він переповів історію з польської хроніки, де розповідається, як Сірко з січовиками напали на Крим і звільнили невільників. Потім отаман сказав, що котрі хочуть повернутись, аби повертались назад до Криму. Три тисячі вирішили повернутись. За логікою Сірка – в неволю. Що робить одіозний отаман. Дає наказ вирубати всіх. Мовляв, вони народять мусульман… І ніхто й словечка не скаже, що у турків і татар була терпимість до іновірців, на відміну від московського православ’я. Болгарія жила під турками 500 років і зберегла християнську віру. Вчинок Сірка – це воєнний злочин. Абсолютно дикий, не виправданий жодною мотивацією. Та мудрий стратег розумів би, яку користь могли приносити Україні ті люди. У фільмах цей вчинок виправдовується. Люди, хто ми? Я вважаю, що це художній вимисел польського хроніста. А С. Величко використав матеріал та ще й придумав трохи свого, щоб виправдати злочин. Та навіть Сірко на таке не пішов би. От тільки не можу зрозуміти, навіщо таке вигадувати… Можливо, поляк хотів підкреслити жорстокість українців, але для чого таке поширив Величко… Про І. Сірка написано дуже багато. Здебільшого це публіцистичні штампи «хоробрий», «перемагав», «їв з козаками», і т. д., ніби тоді могло бути якось інакше. Сірка почав романтизувати Костомаров, продовжив Яворницький. (Більш правдиво у Д. Дорошенка). Але і в того, і в того отаман зображується скоріше, як літературний персонаж, і менше, як історичний. Це данина епосі романтизму. Шкода, що цієї традиції дотримуються сучасні публіцисти та деякі історики. Здебільшого, школи Толочка. Так, Сірко герой, але герой московський, а не український. Цареві він служив вірно. Коли відчув, що втомився, то написав, щоб відпустили зі служби. «Милосердний государь. Вели мне, холопу своему с женишкою и детишками в домике пожить, чтобы живучи порознь, вконец не разориться и при старости бесприютно не умереть». Цар не дозволив. Для чого я це все написав. Масово поширюється дурня, що І. Сірко наче б то читає лекції у Сорбонні. Малограмотний Сірко – і лекції з історії... Для України цей політичний еквілібрист зробив надто багато лиха… А ми й далі слухаємо і поширюємо москвинську попсу, прославляємо москвинського героя і заявляємо, як ревно любимо Україну. Хочу нагадати, що ні в Т. Шевченка, ні в І. Франка, ні в Лесі Українки, та й у инших письменників Сірко не згадується жодного разу. Легенду про його «подвиги» розкрутили більшовики та їхні підтанцьовщики… Сірко – драма обманутого національного розуму. Сьогодні отой обманутий національний розум породив нинішню українську владу, а вона, ця влада – а це здебільшого покидьки, – може стати причиною національної трагедії. І то не перебільшення. Якщо країною керують агенти ворога, який веде проти нас війну, то є над чим подумати… Трагедія 2019 року сталася тому, що народ дозволив, аби йому стерли пам’ять… Хочеться вірити, що це тільки поганий сон, що нація прокинеться, кожен усвідомить себе і зі здивуванням з усмішкою спитає ближнього: «Що це було?» І відповідь буде спокійною: «Усе вже зникло». Ярослав Трінчук А українці мають сьогодні свого Сірка. |
7 липня 2025
|
Театр зазнав руйнувань у ході війни, але був відновлений у 1956 році. Важливо зазначити, що період війни був складним для театру, оскільки він перебував під окупацією, але все ж таки продовжував свою діяльність. Навіть під час війни, театр, як і інші культурні інституції, ставав об'єктом ідеологічного впливу та використовувався різними окупаційними режимами. Разом з тим, саме у цей час український театр отримав новий поштовх до розвитку. |
7 липня 2025
|
Юсуф Карш став фотографом випадково. Можна так сказати. Але з такою ж ймовірністю - що це було призначено. Він народився 1908 року в вірменській родині на південному сході Туреччини. Як і всі члени своєї сім'ї, хлопчик став свідком та жертвою жорстокого геноциду. Двоє його дядьків загинули, сестра померла від тифу, а йому з батьками та двома молодшими братами майже дивом вдалося пішки дістатися сирійського Алеппо. Зрозуміло, що перспективи в місці тимчасового або постійного притулку у біженців були не блискучими, тому батьки Овсепа (саме так вони назвали свого первістка - Овсеп Каршян (Հովսեփ Քարշյան) якось наскребли щоб купити старшому синові квиток на корабель, що прямує з Бейрута до Канади, де на той час мешкав його дядько. Той привітав 16-річного Овсепа, що ступив на берег Галіфакса, рідною мовою. І це все, що міг зрозуміти вірменський хлопчина з розмов та написів, які оточували його у новому місці. Але юнак був сповнений надій та бажання пізнати новий світ, нову мову, нову культуру, використовувати нові можливості. Овсеп вирушив до школи, де змінив ім'я та прізвище на більш фонетично прийнятні, і одночасно став допомагати своєму дядькові Джорджу Накашу (George Nakash (Nakashian), який працював фотографом. Вже незабаром наставник зрозумів, що у племінника – великий потенціал і зміг домовитися з Джоном Гаро (John H. Garo), найвідомішим вірменським фотографом в Америці, про стажування для Юсуфа. Новий наставник молодика, що прибув у вируючий Бостон із невеликого містечка Шербрук (Sherbrooke) у Квебеку, зробив собі ім'я на фотографуванні масачусетських знаменитостей. Його спеціалізація на портретній зйомці багато в чому визначила майбутнє творче амплуа здібного помічника, якого преса назве "Рембрандтом портретної фотографії". Передбачалося, що Юсуф перебуватиме в Бостоні півроку, але він залишився на два. Хлопець не тільки освоював премудрості професії, а й займався самоосвітою, відвідував театри, музеї, читав книги, розвивав комунікаційні навички, вільно та з гідністю спілкуючись із клієнтами будь-якого рівня. Повернувшись до Канади, «молодий спеціаліст» був сповнений ентузіазму розпочати власну справу. Йому пощастило, друг дядька залишив Юсуфу свою студію, але не пощастило стартувати під час «Великої Депресії». Народ не надто поспішав зніматися для сімейної історії, тому Каршу постійно доводилося перепозичувати гроші, щоб утримати бізнес на плаву. Він шукав будь-які способи заробітку, і це привело його у Ottawa Little Theatre. Очікувалося, де Юсуф знімав акторів для афіш і робив репортажі про прем'єри для канадської та британської преси. Співпраця з театром стала для фотографа дуже значним етапом у житті. Тут він осягав драматургію, тонкощі сценічного освітлення, налагоджував зв'язки з театральною елітою та представниками патронажу трупи, серед яких був Вір Понсонбі (Vere Ponsonby), генерал-губернатор Канади. Але найголовніше, у театрі молодий майстер зустрів Соланж Ґонтьє (Solange Gauthier). Вона була провідною актрисою трупи і на 8 років старша за Юсуфа, тому, хоча він і був зачарований театральною примою, дотримувався певної дистанції. Але згодом виявилося, що їх дуже багато поєднує, і в першу чергу, взаємні почуття. Через 6 років знайомства Соланж та Юсуф одружилися, вона вирішила, що найкращі сценічні ролі в минулому, і обрала для себе нову роль – адміністратора студії чоловіка. Завдяки її зв'язкам та діловій хватці, у Карша стали з'являтися нові клієнти, звісно, завжди задоволені результатом співпраці з фотографом. Ранні роботи канадійця робилися під впливом авторитету Джона Гаро та Едварда Стайхена (Edward Steichen), чиї портрети знаменитостей він бачив у журналі Vanity Fair. Але до кінця 30-х Юсуф виробляє власний стиль. Він використовує світло, щоб показати внутрішню суть свого героя і різкі контрасти, запозичені з театральних постановок. Займався фотограф також репортажною зйомкою. Під час візиту до Канади Франкліна Рузвельта, Карш познайомився з прем'єр-міністром країни Вільямом Макензі Кінгом (William Lyon Mackenzie King), і попросив його організувати невелику фотозйомку з Черчіллем, дізнавшись про майбутні відвідини Домініону британським прем'єром у 1941 році. Сер Вінстон не захопився пропозицією виділити час для фотографування. Програма його візиту була насиченою, тому обумовлені 10 хвилин, на які Черчилль неохоче погодився, він вирішив використати з користю і для себе також, а саме - викурити улюблену сигару. Але Каршу ця ідея не сподобалася, і він відібрав сигару у моделі. Хоча зроблено це було досить етично, без рукоприкладства, але несподівано для Черчилля, який не звик, щоб йому вказували, що робити. Як людині вихованій, йому довелося стримати свій гнів, але камера його «вхопила». Карш зробив всього два кадри, один з яких потрапив в історію і став найтиражованішим зображенням найвидатнішого британського політика XX століття. Репутація Юсуфа Карша як неперевершеного майстра зміцнилася після того, як у 1943 році Макензі Кінг влаштував співвітчизнику поїздку до Великобританії, де той зробив понад сорок портретів політичних і військових діячів. Після війни Карш активно співпрацював із журналом Life, для якого знімав багатьох американських та світових лідерів, а також зірок Голлівуду, і став настільки популярним, що журналіст газети The Sunday Times зауважив: "Коли відомі люди починають замислюватися про безсмертя, вони звуть Карша з міста Оттава." Свою оттавську студію знаменитий фотограф закрив лише 1992 року, переїхавши до дорогого його серцю Бостона. Йому було 84 роки. 2000-го року вийшло міжнародне видання енциклопедії Who's Who, до якого увійшли 100 найзначніших людей минулого століття. З цієї сотні 51 людина потрапила до об'єктиву Юсуфа Карша, який говорив, “найбільшою насолодою для мене є фотографування великих серцем, великих розумом чи духом, незалежно від того, відомі вони чи ні”. |
7 липня 2025
|
| Закрити |
