Моя мама, ЦІСЕЛЬСЬКА (БУРІЙ) ЛЮБОВ ВАСИЛІВНА (28.11.1923-06.12.2006), уродженка с. Лисича Балка, нині Катеринопільського району Черкаської області. Народилася в селянській родині. Батька, Василя Андрійовича (1880-1938), мого діда, розстріляли сталінські опричники. Залишилась сиротою. Закінчила 7 класів у м. Сталіно (нині Донецьк). Учасниця Великої Вітчизяної війни. В роки війни та в повоєнний час працювала у місцевому лисичобалківському колоспі. Нагороджена медалями: "50 лет победы в Великой Отечественной войне 1941 - 1945 гг.", "60 лет победы в Великой Отечественной войне 1941 - 1945 гг.", "Ветеран труда"(1979).

.

7 ГРУДНЯ - СВЯТОЇ ВЕЛИКОМУЧЕНИЦІ КАТЕРИНИ

Краса, вченість, слава багатства манили до неї багатьох залицяльників, але праведна вона прагнула пошуків Істини буття світу. Знайти її для праведниці допоміг святий муж відлюдник, до якого Катерину відвела мати, будучи таємною християнкою. Він розповів, що є Небесний Жених – Христос, до якого повинна полум'яніти душа, що шукає Істини і відкидає всі примари світу цього тимчасового. На прощання старець вручив святій Катерині ікону Богоматері з Немовлям Христом. Усю ніч діва молилась перед цією іконою, але Богомладенець відвертав від неї свій Лик. Вона знову звернулась до старця і той порадив їй зберігати чистоту (Катерина з грецької означає – чиста) і охрестив святу. Після хрещення до неї з явилась Богоматір з Немовлям, Яке благістно поглянуло на Катерину і простягнуло їй перстень в ознаменування духовних заручин. В ці дні в Александрії відбувалися бурхливі язичницькі гульбища, на які прибув сам імператор Максиміан. В жертву язичницьким богам приносили не тільки тварин, але й сповідників християнства.

Свята Катерина, користуючись своїм знатним походженням, звернулась до імператора, заступаючись за них. Щоб переконати знатну римлянку та інших християн, імператор наказав скликати п'ятдесят найдосвідченіших мужів імперії. Свята відвертістю своїх переконань і доказів навернула їх у християнство. Всі вчені за наказом імператора були вкинуті у вогнище. Сама ж свята Катерина була піддана страшним мукам — колесування. Коли вона спокійно підійшла до знаряддя страти, ангел розбив його на друзки. Тоді Катерина, підійшовши до місця страти, з глибокою вірою в Бога, сама поклала голову під меч ката, молячись за всіх людей:

«Господи Ісусе Христе, Боже мій! Дякую Тобі за те, що Ти поставив на камені терпіння ноги мої і направив стопи мої… Поглянь з висоти Твоєї, Господи, і на цих людей, що тут стоять, і настанови їх світлом Твого пізнання; і прохання тих, хто буде призивати ім'я Твоє святеє через мене, сповни на користь, щоб усіма оспівувалась велич Твоя на віки».

Із рани її замість крові витекло молоко. Це сталося за даними святителя Димитрія Ростовського 24 листопада 307 року.

Св. Великомучениця Катерина з Александрії мала 17 років від роду. Була дуже вродлива, високоосвічена і багата. У 304 році вона прийняла християнську віру і відтоді проповідувала Ісуса Христа. За наказом імператора Максиміана, який переслідував християн, була замучена за віру Христову. Після тривалих умовлянь відректися від Христа і перейти до язичників кати роздягли її і били воловими жилами дві години по плечах і животу.

Її дівоче тіло стало суцільною раною. Кров мучениці струменіла і обагряла землю. Її було кинуто до в'язниці, де Катерину тримали без їжі і води, та кати на цьому не вгамувалися. Вони вдалися до нових тортур — поклали дівчину поміж чотирьох коліс з гострими зубцями і, обертаючи колеса два праворуч, два ліворуч, почали шматувати її тіло. Та ось Ангел Господній зійшов з неба і зробив так, що великомучениця лишилась цілою і неушкодженою, а колеса розлетілись на друзки. Тоді кати відрубали їй голову мечем.

Великі страждання св. Катерини навернули багатьох язичників до віри Христової. Серед них — царицю Августіну, дружину Максиміана, Порфирія Стратилата і 200 воїнів, котрі спостерігали її страшні муки.

Місце страти Великомучениці Катерини і сьогодні показують в Олександрії туристам. Жителі Олександрії, які вірили в розп'ятого Господа, встановили мармурову колону, на якій висікли голову св. Великомучениці. Ця колона й зараз стоїть у храмі св. Сави.

Як свідчать перекази, св. мощі Великомучениці були далеко на Синайській горі. У піснях співається: радуйся, всеславна Великомученице Катерино: на горі-бо Синайській, де бачив Мойсей терновий кущ неспалимий, Сам Христос зберігає чесне тіло твоє нетлінним аж до другого пришестя Свого.

На високу гору Синай ці мощі могли покласти тільки Ангели. У храмі на горі Синай знаходяться мощі голови і лівої руки св. Катерини. Невелика мармурова рама стоїть у храмі праворуч престолу. Святую голову нареченої Христової покриває нині золотий вінець, а рука її прикрашена коштовними перснями.

У IX ст. Феофан Нікейський і невідомий монах Вавіль написали багато пісень на честь Великомучениці Катерини, які і сьогодні співаються Православною Церквою в день її пам’яті.

Церква в день пам'яті Великомучениці говорить: «Радуйся ти, бо, посоромивши зухвальство заблудлих красномовців, несвідомістю сповнених, до віри істинної направила; радуйся, бо тіло твоє на муки великі віддавши за любов до Бога, ти, як діва непохитна, не подолана була; ра­дуйся, бо в нагороду за муки небесних осель сподобилася ти й славою вічною втішаєшся. В надії на неї, Великомученице, подвигом твоїм і нас, твоїх співців, стверди».

Мощі святої Катерини спочивають в монастирі її імені на горі Синай в Єгипті. Сьогодні монастир це великий духовний центр, в якому знаходиться стародавній архів і велика бібліотека стародруків та церковних раритетів. Вважається, що Свята Катерина є покровительницею вчителів, освічених людей та науковців.

Пам'ять святої великомучениці шанується в православному світі. На честь святої Катерини будуються храми, багато монастирів називають її іменем.

Свято шанували великомученицю і в Київській Русі-Україні. Так відомо, що благовірним великим князем Ярославом Мудрим поруч із двома відомими храмами збудованими після святої Софії – Георгієвським та Ірининським, було зведено ще й храм святої Катерини на сучасній вул. Стрілецькій, який входив до Ярославового Київського Кремля. На думку дослідника старовини, археолога І. Іванцова, це була та сама Катерининська церква, руїни якої посол німецького імператора Еріх Лясота бачив у 1594 році біля Софії. Ймовірно, що її збудували візантійсько-грецькі майстри, які принесли в столицю Руси-України традицію пошанування святої Катерини.

Велика колонія грецьких купців постійно була у Києві. Особливо це стало помітним у Х V ІІ столітті. 1738 року, незважаючи на спротив Магістрату, грецька громада збудувала поруч із Магістерською площею, на землі, що належала грецькому купцеві Астаматісові Стіматі, дерв яну каплицю. В 1739-41 роках замість каплиці збудували цегляну церкву, а років через сім при ній заснували грецький монастир святої Катерини. Спочатку церква цього монастиря мала типово українські риси, була тричасна, з трьома верхами. Наприкінці XIX століття її перебудовано так, що лишився лише один центральний верх барокової будівлі. Всередині грецька церква мала дуже гарний іконостас у стилі рококо. На початку 1920-х років, коли монастир було закрито, його великі будівлі використовувалися як виставочні зали для показу продуктів промисловості УРСР. 1929 року церкву грецького монастиря було розібрано, бо її баня почала давати тріщини.

Ще значно раніше до появи окремого монастиря на честь святої великомучениці Катерини в Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі до головного його храму коштом Петра І та імператриці Катерини з півдня прибудували симетричній до бічного вівтаря святої великомучениці Варвари, бічний вівтар святої великомучениці Катерини. При цьому між давнім собором архистратига Михаїла та бічними вівтарями було прорізано широкі арки. Догляд за цими роботами цар доручив надісланому з Москви князю Олексію Черкаському, який доклав чимало і своїх коштів. Дружина князя пожертвувала до Катерининського бічного вівтаря багату ризницю, чимало грошей надала також і їхня дочка Варвара. За монастирським переказом, Петро І заснував Катерининський бічний вівтар у пам ять про своє, разом з армією, врятування під час невдалого Прутського походу 1711 року.

З відновлення Свято-Михайлівського Золотоверхого собору, було відроджено і два його бічних вівтарі на честь святої Варвари і другий на честь святої великомучениці Катерини, які були окремо освяченні у грудні місяці 2000 року.

Православна Церква звершує пам'ять святої великомучениці Катерини 7 грудня за новим стилем (24 листопада за старим стилем)

Безпосередньо в день Катерини дівчата збирались на вечорниці. Для цього вони заздалегідь обирали оселю, а відповідно і господарку майбутнього свята. Всі продукти приносились в складчину. На стіл подавались різноманітні страви, але перевага надавалась борщу та каші. Ніяких надмірностей не дозволяється, бо триває Пилипівка, Різдвяний піст. Приєднатись до цієї трапези можна і хлопцям.

ЛІТЕРАТУРА :

Бурій, Валерій Михайлович. Народно-православний календар [Текст] / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2009. - С. 81-82.

Бурій, В. Місяцелік : 7 грудня - святої Великомучениці Катерини [Текст]  / В. Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. - 2014. - 5 груд. - С. 8.

Введення в храм Пресвятої Богородиці

4 грудня Свята Православна Церква відзначає Введення в храм Пресвятої Богородиці.

За переданням, батьки Діви Марії, праведні Іоаким і Анна, котрі не мали дітей до похилих років, дали Господу обітницю: якщо у них народиться дитя, то вони присвятять його на служіння Богові.

Коли Пресвятій Діві виповнилося три роки, святі батьки вирішили виконати свою обітницю. Скликавши родичів і знайомих, одягнувши Пречисту Марію в найкращий одяг, зі співом священних пісень, із запаленими свічками в руках привели її до Єрусалимського храму. Там Богоотроковицю зустрів первосвященик із численним священством. До храму вели сходи із 15 високих сходинок. Маленька Марія, здавалося, не могла сама зійти по цих сходах. Але як тільки її поставили на першу сходинку, вона швидко подужала решту і, підтримувана силою Божою, зійшла на останню. Первосвященники Захарія зустрів і благословив її, а потім, за наставленням Духа Святого увів Пресвяту Діву в Святая Святих, куди з-поміж усіх смертних лише він мав право раз на рік входити із жертовною кров’ю. Святий Дух навіяв священнослужителю, що Марія, обрана Отроковиця, достойна цього. Господь призначив її стати матір’ю Сина Божого, Який відкриє людям вхід у Царство Небесне. Там первосвященик виділив Пречистій Діві місце для молитви. Дух Святий переконав Первосвященика, що Марія є вибрана Богом і достойна входити до найсвятішого місця. Вона призначена Богом стати Матір'ю Сина Божого, який відкриє людям шлях до Царства Небесного.

Праведні батьки Іоаким та Анна, доручивши Дитя волі Отця Небесного, повернулися додому. Пречиста Марія залишилася при храмі серед чужих людей, але тих людей, які служили Богові. Їй довелося з трирічного віку навчатися великому мистецтву - святості.

У церковному переданні збереглися свідчення про перебування Пресвятої Богородиці в Єрусалимському храмі протягом 9 років. Сокровенним було і Її життя в Єрусалимському храмі. 'Якби хто запитав мене, - говорив блаженний Ієронім, - як проводила час юності Пресвята Діва, - я відповів би: то відомо Самому Богу і Архангелу Гавриїлу, невідступному хранителю Її'. Але в Церковному переданні збереглися відомості, що Пречиста Діва під час перебування в Єрусалимському храмі виховувалася в товаристві доброчинних дів, старанно читала Священне Писання, займалася рукоділлям, постійно молилася і зростала в любові до Бога. Перебуваючи під час молитов у Святая Святих з Ангелами, Пречиста Діва побажала жити в ангельській чистоті і присвятити все життя тільки Богові.

Перші згадки про це свято припадають на перші віки християнства: серед палестинських християн – свята цариця Єлена збудувала храм на честь Введення у храм Пресвятої Богородиці. У ІV столітті про це свято згадує святитель Григорій Ніський.

В Україні з давніх часів, а особливо з часів козаччини, шанують Пресвяту Богоматір з особливим трепетом. Протягом століть Цариця Небесна обороняє рід український, багато чудес та врятувань дарує нам Вона, молячись перед Престолом Божим за нас, адже багато може молитва Матері.

За старих часів православні асоціювали свято Введення в храм Пресвятої Богородиці не стільки з Богородицею, скільки з початком справжньої зими, її вступом у свої права. Оскільки грудень був багатий всілякими святами, люди прагнули знати, яка погода випаде на святковий час.

За народною прикметою, якщо на Введення в храм Пресвятої Богородиці буде мороз, то і всі свята виявляться морозними, якщо ж погода буде порівняно м'якою, значить, в свята на вулиці буде не дуже холодно.

До Введення землю копай, а до Благовіщення спочивай. Земля свята, і їй теж спочити треба. 

Коноплі та льон треба потерти до Введення. Бо той, хто це робить по Введенню, накличе на поля громи та бурі. 

Побутують у народі і приказки: 

Скільки на Введення води, стільки на Юрія трави. 

Введення по обіді з водою — буде миска по весні з молоком. 

Введення прийшло — зиму привело. 

З тієї пори наступають перші сильні морози, які в народі називають введенськими.

ЩО ЧИТАТИ В РІЗДВЯНИЙ ПІСТ :

БІБЛІЯ

Різдвяний піст // Бурій В.М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. - Черкаси: Вертикаль, 2009. - С. 8; 87.

Різдвяний піст / В. Бурій-Цісельський // Місто робітниче. – 2007. – 30 листопада.

Бурій В. Різдвяний піст / В. Бурій // Місто робітниче. – 2006. – 8 грудня.

Бурій В. Різдвяний піст / В.Бурій // Місто робітниче. - 2000. - 9 грудня.

Бурій В. Різдвяний піст / В.Бурій // Катеринопільський вісник. - 2001.-15 грудня.

Бурій В. Грудень // Бурій В. М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — С. 79-95.

Бурій, В.М. Календар-2020: природа м. Ватутіне та його околиць / Валерій Бурій та ін. – Львів, 2019. – 13 с.: фото. (Грудень).

Лариса Сергіївна ТРАЩЕНКО, журналіст, член НСЖУ:

Маю чудовий календар з краєвидами Ватутіного та цитатами Святого Письма, що нагадують, наприклад: "Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих". Один з упорядників календаря - Валерій Михайлович Бурій, вчитель, краєзнавець, журналіст, автор багатьох книг, документальних нарисів про людей нашого краю, природу, суспільні процеси. З підвалин історії з-під його пера проступають до нас призабуті імена наших земляків, сучасників, відкриваються архіви важливого і вагомого, але чомусь меншовартісного, зашореного новими віяннями і модою на прагматичну заможність і силу, на все те, що при бажанні можна купити за гроші. Валерій Михайлович - автор світлин календаря.

 

Це четвертий випуск "Вибраних текстів" В.М.Бурія, члена Національної спілки краєзнавців України та Національної спілки журналістів України. Перший випуск збірника побачив світ у 2008 році, другий - у 2016-му під назвою "Вибрані розвідки, статті та замітки", третій - у 2018 році ("Вибрані тексти: статті, розвідки та замітки").

Видання адресується, насамперед, краєзнавцям, бібліотекарям, учителям, учням, студентам, широкому загалу читачів.

Книга не претендує на вичерпну повноту

Ти кажеш, не було голодомору

I не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерна вимели дотла?

Як навіть вариво виймали із печі

I забирали просто з горщиків.

Окрайці виривали з рук малечі,

Iз торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору —

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, знелюднілі в Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Iмперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам оту зловісну пору

I пухлих, і померлих на шляхах.

I досі ще стоять мені в очах...

А кажеш — не було голодомору?

Дмитро БІЛОУС

***

ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРІВ

День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні

Цей День щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада.

Президент України, підтримавши ініціативу громадських організацій, міністерства культури і мистецтв, Державного комітету у справах релігій, Державного комітету телебачення і радіомовлення, ухвалив встановити в країні День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Заходи, присвячені цьому дню, щорічно проходять в четверту суботу листопада.

Спочатку Указом президента України від 26 листопада 1998 року остання субота листопада оголошувалась Днем пам’яті жертв голодомору, потім Указом від 31 жовтня 2000 року цей день став іменуватися Днем пам’яті жертв голодомору і політичних репресій.

В 2017 році День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій в Україні припадає на 25 листопада.

***

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Голодомор…

Геноцид — незбагненний за жорстокістю, найжахливіший, найпотворніший витвір людської цивілізації. І особливо зловісними його розмах і форми стали якраз у ХХ столітті.

За своїм характером, політичними, генетичними наслідками штучний голодомор в Україні належить до найбільших актів геноциду, що їх знало людство.

… Початок 30-х років. Тільки-но закінчилася масова насильницька колективізація. У селян забрали все: реманент, тягло, у декого навіть дрібну домашню худобу і птицю. Та найголовніше — відібрали вимріяну віками землю.

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні…

Чи була того року весна? Чи прилетіли до людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах солов’ї? Ніхто цього не пам’ятає.

Архівні документи свідчать, що голод в Україні не мав нічого спільного з погодними умовами і врожайністю, бо причини корінилися у продрозверстці. Всюди, де у хлібозаготівля переступали певну межу, на селянина чатувала голодна смерть.

Хліб був, і не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Під надійною охороною вилежувалися хлібні гори у сховищах «Заготзерна». У буртах, за колючим дротом, громадилася кукурудза, призначена для переробки на технічні цілі. Зокрема, працювали на всю потужність спиртові заводи. Люди, до краю змордовані, вже ходячі мерці, бачили це — на досяг руки добиралися до рятівних, але таких недосяжних припасів, і вмирали тут або голодною смертю, або від кулі вартового. Місцеві комори теж були заповнені «державними резервами». Це зерно зберігали на випадок війни,— голод не був достатньою причиною для його використання. Лише тепер ми знаємо, що в 1933 році в селах Черкащини загинуло більше людей, ніж під час Великої Вітчизняної.

Указ від 7 серпня 1932 року, сумнозвісний «указ про п’ять колосків», дозволяв застосовувати смертну кару за жменю зерна з колгоспного поля, за кілька качанів кукурудзи, десяток цибулин. До смерті або заслання засуджувалися навіть діти, старші 12-ти років.

Спеціальний указ також забороняв приймати на роботу селян у міста та на залізницях, де вони могли б заробити на життя. Заборонявся виїзд селян за межі України. Заборонялося продавати селянам хліб у державних крамницях. Не заборонялося селянам тільки вмирати.

Будь-які згадки про голод були заборонені, багатьох людей було арештовано за «контрреволюційну агітацію». Аж до квітня 1933 року уповноважені ДПУ гасали по селах — збирали «дані» від сільрад про кількість померлих по селах. Усі відомості про смертність суворо засекречувалися. Після квітня 1933 року збір даних про голод було припинено. Напевне, його масштаби злякали самих організаторів. Недарма квітень у народі називали «пухнутень», а травень «капутень». Саме ці місяці були апогеєм людомору. За вісім місяців 1932-1933 років в Україні загинуло від голоду 7 мільйонів чоловік, у тому числі три мільйони дітей.

Якими ж словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в сиру землю мільйони своїх синів і дочок? Голодомор замахнувся на майбутнє нації — на дітей, яким не судилося стати дорослими і продовжити свій рід.

Через роки-десятиліття промовляють до нас, нащадків, Кобзареві слова:

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева.

Тисячами гинуть

Голоднії люде.

Мало залишилося людей, що пам’ятають тих, хто помер у ті страшні роки голодомору 1933-ого.

Моя мама, Цісельська-Бурій Любов Василівна, 1923 року народження, згадує: — Якби не корова, то більш всього, що не вижила б. На той час у людей все позабирали, за вказівкою згори, комуністи-активісти: і борошно, і зерно, і картоплю і ще багато чого іншого. Вони — колгоспні активісти — вижили, а в сусіда померли батько й мати, двоє дітей.

Я пасла в бур’янах, вищих мого зросту, корову (поля були незасіяні, бо нічим було засіяти), мнула руками плоди мишію, у пляшечці було трішки сметани, збивала грудочку масла, зліплювала до купи насіння бур’яну і їла. А поруч моя ровесниця теж пасла корову, але їла пахучий житній хліб з маслом, бо її батько був колгоспним активістом. Ой, як же мені хотілося того смачного житнього хліба!...

А тут же в бур’яні лежала мертва жінка, у роті якої так і залишився недоїдений м’ятий «какиш» (молочаєносна рослина з родини айстроцвітих). Вона йшла з одного села в інше в пошуках їжі, не дійшла, не вистачило сили — померла. Мої батьки міняли гарний одяг, подушки в євреїв на хліб. А ще квартирував у нас колгоспний активіст, йому видавали для приготування обіду картоплю, крупи. Залишались шкірки з вічками від чищеної картоплі. Їх ми не їли — берегли, щоб розмножити картоплю. Вночі висадили на городі, щоб ніхто не бачив. Але сусіди по свіжонакопаних ямках догадались і на ранок вирили і з’їли посаджене, а пізніше померли.

Пан Петро Матула (США), використовуючи архіви своїх батьків, уродженців Лисичої Балки наводить жахливі факти голодомору 1932 – 1933 рр.:

Мотря Поцілуйко варила по частинах свою дитину і їла, але сама померла.

Лука Фареній повернувся з каторги, помер від голоду.

Дитина смоктала груди мертвої мами.

Ганна Яворська закопала ( заховала для себе) відро жита і посадила зверху вишеньку. Знайшли те жито і безслідно забрали жінку.

Родина Івана Кулаківського, 5 осіб, - вся вимерла.

Родина Дениса Пересунька, 5 осіб, - вся вимерла.

Родина Сергія Яворського, 10 осіб, - лишилася мама і одна дитина, решта вимерли.

Узагалі у 1932 – 1933 роках у Лисичій Балці від голоду за неповними даними померло понад 200 осіб.

Сьогодні в селі є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій.

… У Біблії сказано: «Для всього свій час: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час плакати і час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час мовчати і час говорити…» (Екл. 3:1-8).

Час говорити! Хай ці гіркі слова, народжені після десятиліть безмовства, ляжуть отим камінням у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу. Сьогодні у нас, в с. Скаливатці є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій…

Схилімося у доземному уклоні пам’яті жертв сталінського терору. Вічна їм пам’ять на нашій землі.

В.Бурій

Літ.:

Бурій В.М. Лисича Балка : відома та невідома / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2009. - С. 7-8.

Бурій В. 22 листопада – День пам’яті жертв голодоморів : запаліть в цей день свічку пам’яті / В. Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 2014. – 21 лист. – С. 1.

Бурій В. Свічко пам’яті, не згасни! / Валерій Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 2007. – 23 лист. – С. 2.

Бурій В. Голодомор-33 : спогади і роздуми / Валерій Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газ. – 1998. – 31 лист. – С. 4.

Бурій В. Голодомор-33 : спогади і роздуми / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник : громадсько-політичне видання району. – 1998. – 1 квіт. – С. 2.

Бурій В. Спогади і роздуми / Валерій Бурій // Шевченків край : громадсько-політичне видання Звенигородщини. – 1993. – 1 груд. – С. 3.

ДРУГ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА ОСВАЛЬД СІФЕР МЕШКАВ І ПРАЦЮВАВ У ВАТУТІНОМУ НА ЧЕРКАЩИНІ…

Минуло 90 років від дня народження Сіфера Освальда Освальдовича  (1 серпня 1930 р. - 5 листопада 1978 р.) - літературного працівника Черкаської обласної газети "Черкаська правда" (нині "Черкаський край") протягом 1966-1978 рр.

У кінці 1950-х років він познайомився з Василем Симоненком, коли той був з редакційним завданням у місті гірників Ватутіному.

Талановитий журналіст написав дуже гарну статтю про молодого гірничого інженера Освальда Сіфера, про його поетичний талант, про широкий світ захоплень та занять (шахи, альпінізм), про енциклопедійність та унікальну пам'ять, а також про високі людські якості та чесноти.

З того часу молоді люди стали близькими друзями та однодумцями.

До речі, саме Василь Симоненко після того, як почитав поезію та статті Освальда, порадив йому професійно займатися журналістикою. З 1966 року Освальд Сіфер почав працювати в

обласній газеті "Черкаська правда" (до 1978 р.).

Важкими було дитинство та юність Освальда. Батька було репресовано у 1938 р. Лише у 1956 році відбулася повна його реабілітація. Разом з молодшою сестрою закінчив Дніпропетровський гірничий інститут та почав працювати у

шахтоупрвлінні м. Ватутіне.

На жаль, його життя обірвалося дуже рано...  Залишилися двоє малолітніх синів та добра пам'ять про прекрасну людину, товариша, талановитого журналіста, поета, шахіста, який двічі був чемпіоном Черкаської області з шахів!..

СПЕКТОР МИХАЙЛО ЙОСИПОВИЧ

Народився 17.11.1964 року в м. Ватутіне Черкаської області. Закінчив Кіровоградський державний педагогічний інститут ім. О.С. Пушкіна і Всеросійську державну податкову академію за спеціальністю «Юриспруденція». З 2006 року обіймав посаду президента компанії «ВС  Енерджі Інтернейшнл Україна». Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня за вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України, високий професіоналізм та багаторічну сумлінну працю.

Бурій В. Спектор Михайло Йосипович : біографія // Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. —  С. 165. : фото.

У період карантину для надання адресної допомоги людям працює „гаряча лінія” в м . Ватутіне (04740) 6-29-13

з 8.00-17.15