До 150-річчя Аг. Кримського

Агатангел Юхимович Кримський (літературний псевдонім А. Хванько; 3 [15] січня 1871, Володимир-Волинський — 25 січня 1942, Кустанай, нині Костанай) — український історик, мовознавець, вчений, орієнталіст, письменник і перекладач, поліглот, один з організаторів Академії наук України (1918). Український науковець. Жертва сталінського терору.

***

Бурій В. Агатангел Кримський // Катеринопільський вісник. — («Незабутні імена»). — 2001. — 14 лютого. — С. 2.

Бурій В. Агатангел Кримський // Місто робітниче (Ватутіне). — («Постаті»). — 2001. — 27 січня. — С. 4.

***

До 150-річчя від дня народження Агатангела Кримського

З МОЄЇ КНИГОЗБІРНІ:

1. Кримський А.Ю. Твори в 5-ти томах. Т.1: поетичні твори, оповідання / Агатангел Кримський. – К .: Наук. думка, 1972. – 631 с.

2. Кримський А.Ю. Твори в 5-ти томах. Т.4: сходознавство / Агатангел Кримський. – К .: Наук. думка, 1974. – 640 с.

3. Кримський А.Ю. Твори в 5-ти томах. Т.5, кн.2-а: сходознавство / Агатангел Кримський. – К .: Наук. думка, 1973. – 335 с.

4. Кримський А.Ю. Пальмове гілля: екзотичні поезії / Агатангел Кримський. – К.: Дніпро, 1971. – 371 с.: іл.

5. Кримський А.Ю. Андрій Лаговський: роман / Агатангел Кримський. – К.: Національний книжковий проет, 2011. 335 с. : іл.. – (Бібліотека шкільної класики).

6. Криммський А. Українська султанша // Ювілейний альманах української жіночої громади в Ню Йорку 1921-1931. – Ню Йорк, 1931. – С. 184-189.: іл.

1. Павличко С.Д. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського. – К.: вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. – 329 с.: іл.

2. Хоменко В.М. Кримський / Володимир Хоменко. – К: Арт Економі, 2013. – 63 с.: іл.

3. Бабишкін О.К. Агатангел Кримський: літ. портрет / Олег Бабишкін. – К.: Дніпро, 1967. – 115 с.

4. Новицький А. І.  І снилась мила Україна: документальні оповідання / Анатолій Новицький. – Черкаси: Сіяч, 1992. – 59 с.

5.     Єфремов С.О. Щоденник. Про дні минулі (спогади) / Сергій Єфремов. – К.: Темпора, 790 с.

Сергій Єфремов про свою першу зустріч з Агатангелом Кримським.

6.     Григорович І.О. Про Агатангела Кримського / І.О. Григорович // Рад. літературознавство. - 1973. - №12. - С. 67-71. - (Спогади).

7.     Холодний Яр: альманах. - Черкаси, 1996. - Ч.3. - фото А. Кримського (на 1-ій с. обкладинки). Подарунок Л.В. Тараненко.

167. Бурій, В. М. Рослини-екзоти міста Ватутіне та його околиць

/ Валерій Бурій. – Черкаси : Вертикаль, 2017. – 30 с. : іл. – Бібліогр.: с. 22,

26–28. – Хронолог. покажч.: с. 23.

 Лаврик, О. В. Дендропарк «Софіївка» // Лаврик О. В. 1000

цікавих фактів про Україну. – Харків, 2015. – С. 115–116.

Бурій В. Відкриваємо Біблію / Валерій Бурій // Шевченків край. - 1998. - 1 серпня.

Бурій В. Відкриваємо Біблію / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 1998. - 19 вересня.

Бурій В. Правда і вигадки про Біблію / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). - 1988. - 29 листопада.

Бурій В. Правда і вигадки про Біблію / Валерій Бурій // Шевч. край. -1988. -24 лист.

Бурій В. Апокаліпсис, або Об'явлення святого Івана Богослова / Валерій Бурій // Шевч. край. -1993. – 17 лют.

Бурій В. Число 666 / Валерій Бурій // Шевч. край. -1994. -27 квіт.

Бурій В. Символ християнської віри / Валерій Бурій // Шевч. Край. - 1992. – 20 черв.

Бурій В. Українські переклади Біблії / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). – 1993. – 21 квітня.

Бурій В. Вічна Книга: четвертий повний переклад Біблії / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 2011. – 25 листопада.

***

Бурій В. Конфесійна карта Шевченкового краю // Валерій Михайлович Бурій: біобібліогр. покажч.; тексти. — Черкаси: Вертикаль, 2013. — С. 210-222.  - Бібліогр.: с. 219-222.

Валерій Бурій:

протягом 1988–1989 років студіював релігієзнавство у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, після чого став лектором-методистом обласної категорії з проблем релігієзнавства. Закінчив дистанційний курс Міжнародної Біблійної школи (Австрія, Відень, 1991 рік), Біблійний курс Євро-Азійського дивізіону АСД (1992 рік), Біблійний кореспондентський курс (США, 1994 рік), заочну Біблійну школу «Нове життя» норвезької християнської місії світового євангелізму (1994 рік), Біблійний курс братства незалежних місіонерських громад (Польща, 1995 рік), заочний курс вивчення Біблії (Житомир, 1999 рік).

Валерій Михайлович Бурій — конфесієзнавець, викладав курс «Історія християнської церкви» Біблійної школи (1997), релігієзнавства Уманської філії приватного навчального закладу, «Європейський університет» (2004–2005), виконував обов'язки експерта-релігієзнавця комісії з альтернативної служби Ватутінського міськвиконкому (1999–2009).

Ватутінська ОТГ: м. Ватутіне, сс. Стецівка, Чичиркозівка, Юрківка - у складі Звенигородського району

Звенигородський район — район Черкаської області в Україні, утворений 2020 року. Адміністративний центр — місто Звенигородка. Площа — 5278,5 км? (25,2% від площі області), населення — 200,7 тис. осіб (2020).

Район створено відповідно до постанови Верховної Ради України № 807-IX від 17 липня 2020 року. До його складу увійшли: Ватутінська, Звенигородська, Тальнівська, Шполянська міські, Вільшанська, Єрківська, Катеринопільська, Лисянська, Стеблівська селищні, Бужанська, Виноградська, Водяницька, Лип'янська, Матусівська, Мокрокалигірська, Селищенська, Шевченківська сільські територіальні громади.

Раніше територія району входила до складу Звенигородського (1923—2020), Тальнівського, Городищенського, Лисянського, Корсунь-Шевченківського, Катеринопільського, Шполянського районів, ліквідованих тією ж постановою.

::::::

***

Бурій В. М. Твоє Ватутіне від А до Я: корот. словник — довід. / Валерій Бурій. — Ватутіне — Черкаси: Витоки, 2003. — 20 с.

Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. — 272 с.

Бурій, В. М. Вулиці міста Ватутіне та села Скаливатка / Бурій Валерій Михайлович; Валерій Бурій. — Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2019. — 30 с. — Містить бібліогр.

Бурій В. Міський парк — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення у м. Ватутіне Черкаської області // Свояк Н. І., Фоміна Н. М. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області. — Черкаси: Вертикаль, 2012. — С. 93-94.

Бурій В. Зелені скарби Ватутіного / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2011. — 22 лип. — С. 4.

Бурій, В. М. Рослини-екзоти міста Ватутіне та його околиць [Текст] / В. М. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2017. — 32 с.

Бурій, Валерій Михайлович. Дикорослі отруйні рослини міста Ватутіне та його околиць [Текст] / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль: Кандич С. Г. [вид.], 2017. — 30 с. : іл. — Бібліогр.: с. 17-28.

Бурій, Валерій Михайлович. Інвазійні види у флорі міста Ватутіне та його околиць [Текст] / Валерій Бурій. — Черкаси: Чабаненко Ю. А. [вид.], 2020. — 63, [1] с. — Бібліогр.: с. 56-60 .

Бурій, В. М. Календар: природа м. Ватутіне та його околиць / Валерій Бурій та ін. — Львів, 2019. — 13 с.: фото.

Бурій, В. Ватутінська ОТГ: Чичиркозівка / Валерій Бурій // Місто робітниче: громадсько-політична газета Ватутінської громади. - 2021. - 15 січня. - С. 2.: фото. - (Вивчаємо громаду).

Бурій, В. Ватутінська ОТГ: Юрківка / Валерій Бурій // Місто робітниче: громадсько-політична газета Ватутінської громади. - 2021. - 29 січня. - С. 2.: фото. - (Вивчаємо громаду).

Бойко (Кулінич) Раїса Миколаївна народилась 28 лютого 1938 року в сім’Ї колгоспників с. Катеринопіль Київської області. Ще до її народження батько-механізатор Кулик Микола Макарович був призваний на строкову службу до лав Червоної Армії, звідки потрапив водієм спочатку на Фінську, а потім і Велику Вітчизняну війну. Довга служба розлучила батьків, і Рая зростала в неповній сім’ї.

1946 року Раїса стала першокласницею Катеринопільської середньої школи №1, сім класів якої закінчила 1953 року. За порадою та наполяганням мами вона вступила до Городищенського медучилища, по закінченню першого курсу забрала документи, бо з дитинства виношувала мрію про вчительську роботу. Цю її любов поглиблювали перша вчителька Замковенко Марія Іванівна та вчителі української і російської мови рідної школи.

З 1954 по 1958 рік була слухачкою Корсунь-Шевченівського педучилища, навчання в якому приносило неабияку насолоду, бо супроводжувалось цікавою позаурочною роботою. Легка атлетика, спортивні ігри, акробатика – це були справжні і результативні захолення.

Після успішного закінчення педучилища 1958 року була направлена старшою піонервожатою Юрківської середньої школи, звідки 1961 р. переведена вчителькою початкових класів Скаливатської початкової школи, а через рік – старшою піонервожатою Ватутінської середньої школи №2, з 1964 р. призначена вчителем української мови та літератури.

З 1962 по 1968 рік здобувала заочно вищу освіту в Черкаському державному педагогічному інституті імені 300-річчя возз’єднання України з Росією. Аж до виходу на заслужений відпочинок її педагогічна доля була пов’язана зі школою №2.

Тут наказом Міністерства освіти УРСР 22 серпня 1979 року Р.М. Бойко було присвоєно звання «Старший учитель». Двічі, 1983 та 1988 років, - «Учитель-методист».

17 червня 1991 року Указом Президії Верховної ради Української РСР присвоєно звання «Заслужений вчитель Української РСР».

З 1985 року стала ветераном праці і нагороджена відповідною медаллю.

Після виходу на пенсію за рішенням обласного інституту вдосконалення вчителів була призначена викладачем філії обласної Малої академії української філології Ватутінського міськвно, де працювала до 1995 року в зв’язку із закінченням трудового договору.

З 1.09.1995 по 1.09.2001 року, працювала учителем у гімназійних класах Ватутінської середньої школи №1.

Почесна громадянка м. Ватутіне.

Одружена. Має сина, дочку, внуків та правнуків.

З роси та з води Вам, шановна Раїсо Миколаївно! Многая літа Вам!

У дім уже заходить свято

З вітанням друзів та гостей.

Хай незліченні будуть роки

Багаті сонцем та добром,

Веселим спів, легкими кроки,

Хай доля сповниться добром!

Література:

Бурій В. Бойко (Кулінич) Раїса Миколаївна // Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. — С. 20-21.

***

Автобіографія Р.М. Бойко, 5.10.2013 р. // Архів В.М. Бурія.

Бурій В. Берегиня рідного слова / Валерій Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газета. – 2008. – 29 лютого.

Бурій В. Педагог за покликом душі : Р.М. Бойко / Валерій Бурій // Містечко над Тікичем (Катеринопіль). – 2013. – 18 жовтня. – С. 3. – (Слово про земляків).

Бурій В. Почесна громадянка Ватутіного : Р.М. Бойко / Валерій Бурій // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газета. – 2014. – 29 серпня. – С. 4.

Бурій В. Мрії збуваються, праця винагороджується / Валерій Бурій // Ваша газета+ : громадсько-політичний тижневик. – 2014. – 18 вересня. - С. 1-2. – (Лідери громадської думки : Р.М. Бойко).

***

Бойко Р.М. Любов Михайлівна Білозерська // Бурій В. М. Вибрані тексти : статті, розвідки та замітки. Вип. 3 / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2018. — С. 71-76.

***

© Валерій БУРІЙ, 2021

Гірник Іван Павлович (1926-1994) – відомий краєзнавець, історик та археолог Черкащини.

Народився І.П. Гірник 25 лютого 1926 р. у с. Вербовець (зараз Катеринопільський район), проживав у м. Ватутіне Звенигородського району. Проводив розвідки і прекрасно знав пам’ятки археології обох районів.

 

Краєзнавець обстежив сотні археологічних пам’яток, багато з яких сам і виявив. Це поселення трипільської культури у селах Неморож (2 поселення) Звенигородського, Бондарка та Гончариха Катеринопільськово районів; доби бронзи біля с. Козацького Звенигородського району, скіфського часу біля сіл Богачівка, Гудзівка, Гусакове, Неморож, Стебне Звенигородського, с. Васильків Шполянського районів; черняхівської культури біля сіл Богачівка, Гусакове, Козацьке, Михайлівка, Новоукраінка, Стебне Звенигородського, Бондарка, Кайтанівка Катеринопільського районів; сліди виробництва у селах Бондарка (Ливарне), Ступичне (Поташ) КатеринопІльського району; кургани у с. Богачівка, Павлівка, Стецівка, Хлипнівка, Чичиркозівка, Юрківка Звенигородського, Новоукраінка, Суха Калигірка Катеринопільського районів та ін. Є автором ряду публікацій в наукових журналах та збірках, статей до Зводу. Значна частина доробку І.П. Гірника так і залишилася в рукописах. Потрібно сказати, що на сьогодні спадщина краєзнавця повністю не опрацьована і не систематизована. Частина рукописів останніх років, зокрема, про знахідки римських монет, після смерті Івана Павловича потрапила до різних людей. Доводиться лише сподіватися, що вони не розпорошать матеріал, а публікуючи його зроблять посилання на Гірника. Деякі книги з особистої бібліотеки Івана Павловича внаслідок дивного збігу обставин потрапили до бібліотеки Черкаської археологічної інспекції.

Ті, хто знав І.П. Гірника і працював разом із ним, пам’ятають його як цікаву і талановиту людину.Ольга Петрівна Діденко, одна із старійшин музейної справи і краєзнавства в області, розповідала про участь археолога у розкопках одного з найбільших у Європі поселень трипільської культури – біля с. Чичиркозівка Звенигородського району, його захопленість археологією, а також про те, як юнаком був відправлений до Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни, проте з цих життєвих випробувань виніс не лише негатив, але у Німеччині освоїв ряд професій – робітничих і технічних, повернувшись додому гарним майстром. Лише добрі відгуки про Гірника були і у В.П. Григор’єва. У І979 р., працюючи старшим науковим співробітником – археологом у відділі охорони пам’яток при Черкаському обласному краєзнавчому музеї (ЧОКМ), В.П. Григор’єв описав і здав до музею передану Іваном Павловичем колекцію матеріалів із Стецівського могильника черняхівської культури. Саме завдяки зусиллям І.П. Гірника унікальні речі з могильника збережені для науки.

 

Його археологічні пошуки не були обмежені ні хронологічно, ні і географічно. Так, Іван Павлович відкрив поселення раннього залізного віку у с. Васильків Шполянського району. У 1987 р. під час проведення розвідки у зв’язку зі створенням тому Зводу пам’яток по Черкаській області поселення було обстежене В.О. Круцом та Д.О. Воронцовим, у І989 р. при погодженні розширення кам’яного кар’єру була поставлена вимога дослідження пам’ятки. Розкопки проводилися у І992 р. (В.О. Круц, Д.О. Воронцов. “Отчет о разведке археологических памятников в Шполянском районе Черкасской области в 1987 г.” – К., І988 – С. 4–5; О.В. Білецька, І.П. Гірник, О.П. Діденко, В.В. Нерода, А.Б. Петропавловський, С.І. Смоляр, М.О. Суховий “Звіт про роботу у комісії по відведенню земельних ділянок у Черкаській області у І989–І990 рр.” – Черкаси, 1992. – С. 5; Відейко М. Ю. “Звіт про дослідження пам’яток археології біля Васильківського кар’єру 1992 р.” // Науковий архів Інституту археології НАНУ 1992/186).

У 1986 р. в Черкаській області розпочалися планові археологічні обстеження, пов’язані з підготовкою матеріалів для “Зводу пам’яток Історії та культури народів СРСР”. Робота над Зводом стала важливим етапом у створенні археологічної карти Черкащини. Товариством охорони пам’яток виділялися кошти на проведення археологічних розвідок. У Києві працювала Головна редакційна колегія Зводу, в областях також були створені редколегії та робочі групи. Що стосується археології, наукове керівництво роботою над Зводом здійснювалося Інститутом археології АН УРСР (тепер ІА НАНУ). За кожною областю був закріплений співробітник Інституту археології. Відповідальною за Черкаську область спочатку була Г.Т. Ковпаненко, а з кінця 1987 р. – С.А. Скорий. До проведення розвідок та написання статей для Зводу залучалися фахівці з Інституту археології та музеїв, краєзнавці.

І.П. Гірник (зліва) на поселені трипільської культури Чичеркозівка (Звенигородський р-н Черкаської обл.)

І.П. Гірник (зліва) на поселені трипільської культури Чичеркозівка (Звенигородський р-н Черкаської обл.)

Восени 1987 р. разом із старшим науковим співробітником сектора археології відділу охорони пам’яток Черкаського обласного краєзнавчого музею Білецькою Ольгою Віталіївною ми здійснювали обстеження у Катеринопільському та Звенигородському районах. В наших планах було обов’язково зустрітися з І.П. Гірником.

У процесі роботи з’явилося багато конкретних питань, пов’язаних з пам’ятками, їх місцерозташуванням, прив’язками, виявленням та дослідження, на які ми сподівалися одержати відповідь у Івана Павловича. Вибравши час, знайшли будинок № 51 по вул. Лейтенанта Кривошеї у м. Ватутіне. Набагато пізніше дізналися, що саме І.П. Гірник знайшов матеріали про лейтенанта Кривошею і доклав зусиль, щоб вулиця була перейменована на його честь. Іван Павлович зустрів нас привітно і виявився дуже цікавою людиною. Зразу ж з’явилося безліч тем для розмови. Відтоді розпочалася наша співпраця.

Спочатку це була спільна робота в секції археології та над Зводом пам’яток, в якій І.П. Гірник брав участь на громадських засадах, а 29.04.1991 р. був офіційно зарахований на роботу. До кінця свого життя працював у відділі охорони пам’яток археології, що у 1993 р. став складовою Черкаської археологічної інспекції. Розширилося і коло його діяльності. Тепер, крім розвідок та написання статей до Зводу, Іван Павлович здійснював обстеження земельних ділянок, що відводилися під новобудови, прокладання газопроводів, реконструкцію доріг, фермерські господарства та ін. Археолог проводив планові розвідки, писав статті до Зводу і археологічні довідники, працював над каталогом знахідок римських монет на території краю, постійно вивчав друковані джерела, вів листування та спілкувався з однодумцями.

 

Кінець 80-х – поч. 90-х рр. був бурхливим періодом нашої історії. Друкувалося дуже багато забороненої раніше літератури, зокрема історичної, імена забутих, затаврованих і викреслених в радянський час істориків, поетів, письменників, борців за національну ідею, тощо заявилися на сторінках газет та журналів. Видавалися багатотомні видання, створювалися прекрасні національні фільми, які зараз, на жаль, побачити на телеекрані можна дуже рідко. В кінотеатрах їх не показують взагалі. Грушевський, Костомаров, Яворницький, Куліш, інші автори поверталися до свого народу. Зараз важко повірити, що у 70-х – на початку 80-х років студент-історик, у якого знаходили дореволюційні видання корифеїв української історичної школи, ризикував попрощатися з навчанням у вузі. І.П. Гірник цікавився тим, що видавалося, читав багато різноманітної літератури. У його бібліотеці багато книжок, які не стосуються археології, проте характеризують Гірника як багатосторонню людину з широким колом інтересів. Звичайно, цікавився Іван Павлович і політичним життям, доля України та українців турбувала його не менше, як збереження старовини та культурної спадщини. Радо сприйняв проголошення Україною незалежності.

З часом діяльність І.П. Гірника отримувала все більшу підтримку серед археологів та краєзнавців. У І992 році була запроваджена обласна премія ім. В.А. Стефановича. Першим лауреатом премії стала О.П. Діденко. У І993 р. найкращим був визнаний І.П. Гірник. На жаль, на цьому справа й зупинилася.

Нам пощастило працювати у співавторстві з І.П. Гірником над статтею про колекцію матеріалів із Стецівського могильника Звенигородського району, що зберігається в ЧОКМ. Колекція врятована, як уже раніше зазначалося, завдяки зусиллям Івана Павловича, цікава та інформативна. Нашим завданням було введення колекції до наукового обігу. Гірник з нетерпінням чекав виходу статті у світ. Збірник мав вийти з друку у 1991 р., проте з технічних причин його видання затрималося. Якось Іван Павлович пожартував: “Треба пошвидше пускати статтю в люди, а то не доживу і не побачу її надрукованою”. На жаль, так і сталося. Помер І.П. Гірник у кінці 1994 р.

Діяльність Івана Павловича Гірника є невід’ємною складовою частиною розвитку археології та краєзнавства Черкащини другої половини XX ст.

Володимир Зеленський 29 січня підписав Указ президента №32/2021 «Про відзначення 150-річчя від дня народження Лесі Українки». Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/.......

До круглої дати – Леся Українка народилася 25 лютого – менше місяця.

***

ЛЕСЯ УКРАЇНКА І ЧЕРКАЩИНА

Життя і творчість Лесі тісно пов'язані із прославленими черкащанами та Черкащиною. Дослідниця Зінаїда Тархан-Береза, заступник директора з наукової роботи Шевченківського національного заповідника в м. Каневі у статті "Лесин рушник", а пізніше у книзі "Святиня" у 1998 році писала: "Поетичну музу Лесі Українки покликало до життя Шевченкове вогненне слово. Про творчий зв'язок двох титанів української поезії написано вже чимало. Але й досі не згасає інтерес до перебування Лесі на могилі її літературного батька".

Зінаїда Тархан-Береза досліджувала уже пізніше ніж черкаські краєзнавці І. Сорокопуд і М. Пономаренко перший приїзд Лесі Українки на могилу Шевченка. Вона знайшла документи, які підтверджують, що Леся Українка вперше прийшла вклонитися Шевченковій могилі в юності, у червні 1891 року, разом з матір'ю та молодшою сестрою Ольгою, коли їхали лікуватися до Євпаторії. За свідченням сестри, вони добиралися до Канева пароплавом, що їхав від Києва до Катеринослава і зупинилися в Каневі.  За народними переказами Леся привезла в подарунок поетові вишитий рушник й уквітчали ним портрет Кобзаря в "Тарасовій світлиці". Цей рушник вишивала вісімнадцятирічна поетеса разом з Маргаритою Комаровою у 1889 році.  І як згадує Ольга Косач "Маргарита Комарова, поїхавши того літа до когось у гості на Канівщині, одвезла до світлиці рушника". Вони вишивали його для Шевченкового портрета. На однім кінці рушника було вишито: "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами", а на другім: "Любітеся, брати мої, Украйну любіте".

Михайло Пономаренко у своїй статті "І Черкащини пам'ять" згадує, що Леся Українка побувала на Чернечій горі разом з Ольгою Кобилянською, про що авторка схвильовано сповіщала батька у листі.

"Другим своїм учителем" з питань літератури Леся називала нашого славетного земляка, видатного українського письменника, театрального і культурно-громадського діяча Михайла Петровича Старицького. Дружня підтримка Лесі була завжди і від Миколи Віталійовича Лисенка, діяльність якого почалася на Черкащині. Він створив ряд вокальних творів на вірші Лесі Українки, поклав на ноти кілька перекладів поетеси.

Композитор Кирило Стеценко створив декілька романсів на слова Лесі. Наш художник – уродженець села Зелена Діброва Городищенського району Фотій Степанович Красицький намалював у 1904 році портрет Лесі Українки.  Фотій Степанович, довідавшись про смерть української поетеси у 1913 році, надіслав з Києва телеграму до Сурамі, в якій висловлював співчуття Олені Пчілці: "З жалем в серці прилучаюся до Вашої важкої    втрати.   Ф. Красицький".

Леся Українка була добре знайома із онуком поета з Городища Петра Петровича Гулака-Артемовського – Яковом Петровичем.  Яків Петрович Гулак-Артемовський був своєю людиною у родині Лисенка. Там часто зустрічався Яків з поетесою, читав її твори, а вона слухала його спів.  Немає сумніву, що Леся знала творчість городищенців  поета-байкаря Петра і композитора Семена Гулаків-Артемовських.

Цікавою сторінкою літературної географії Чигиринщини є згадка про неї та її людей у писаннях Лесі Українки. Письменниця високо цінувала Богдана Хмельницького. У листі до брата Михайла від 30 листопада 1893 року  вона писала: "Ми уложили програму книжечок по історії і розібрали вже деякі "точки програми" – я взяла Хмельниччину".  А це свідчить про те, що Леся була добре знайома з визвольною війною українського народу проти панської Польщі 1648-1654 років і роллю самого гетьмана.

Обізнаність поетеси з Чигиринщиною поглибилася після подорожі її матері до Чигирина у 1899 році. Про свою мандрівку вона детально інформувала дочку. Українка знала і про Чигиринську змову 1887 року.

Як повідомляє уманський дослідник М. Комарницький, у листах української поетеси в грудні 1898 року, адресованих дядині Драгомановій та матері Олені Косач-Драгомановій, письменниця приїздила до Умані у грудні 1898 року, щоб зустрітися з відомим хірургом – професором Берлінського університету Ернстом Бергманом і порадитися з ним про операцію.  Дослідник не зміг дослідити, де зупинялася Леся Українка в Умані, але впевнений, що вона зупинялася у своїх близьких родичів.

Хто ж були оті "наші"? – запитує Комарницький, і відповідає "З листування письменниці видно, що тими "нашими" були її близькі родичі – тітка Саша, або Олександра Антонівна Косач (в одруженні Шимановська), сестра батька Лесі Українки і її два сини Павло та Антін Шимановські, які у 1893-1900 роках навчалися в Уманському землеробському училищі.Mogila

17 грудня Леся сповіщала Михайлу Павлику про результати поїздки до Умані. Тоді Леся дуже промерзла поки добралася з вокзалу до центру Умані. Та досвідчений хірург теплим словом зігрів серце поетеси. Він охоче погодився зробити Лесі операцію. Операція правої ноги в берлінській клініці професора Бергмана пройшла успішно. Вона відстрочила смерть Ларисі Петрівні Косач, що дало можливість поетесі написати ще багато талановитих творів.

***

Усе життя Агатангел Кримський кохав Лесю Українку — ?таємно і безнадійно...

«…До них легкою ходою підходила чарівна білявка. Обличчя світилося потаємною внутрішньою красою. Агатангел подивився у великі очі без смутку і печалі. І відчув… Він відчув, що червоніє. Червоніє так, як цього не було ніколи у житті. Що це зі мною? Їхні погляди зустрілися — ?і… Леся опустила очі. Гомоніла публіка на сцені, і тільки дві людини на всьому світі нічого не чули… Вже будучи літньою людиною, маючи майже сімдесят років, академік Кримський згадає ту першу зустріч: «Обоє ми дуже зніяковіли і тільки після нагадування Олени Петрівни (матері Лесі Українки) подали одне одному руки… Ми були близькими друзями протягом багатьох років, до останнього дня життя Лесі Українки. Вона довіряла мені свої твори, перш ніж друкувати їх».

Того далекого дня із театру поверталося двоє молодих людей — ?невеликий на зріст, худенький юнак і така ж худенька тендітна дівчина. Їм обом було по шістнадцять. Обоє були волинянами, писали вірші і кохалися у художньому слові. Обоє отримали чудову освіту і багато читали. На 43 році обірветься життя Лесі Українки — ?жінки, яку Кримський кохав ніжно, таємно і безнадійно…

***

Декілька важливих культурних заходів, які не можна буде оминути у ювілейні дні.

Національний музей Тараса Шевченка (Київ) – велика виставка театральних костюмів з вистав за творами Лесі Українки з колекції Київського Національного театру імені Лесі Українки.

Національний Театр імені Лесі Українки (Київ) – ювілейна 150 вистава «У полоні пристрастей» (на основі драми Лесі Українки «Камінний господар»). Символічно і містично, що збігаються дві цифри 150 – вистава та ювілей її авторки. Успіху акторам і зокрема Наталі Долі, яка грає донну Анну.

Національний театр імені Івана Франка (Київ) – прем’єра вистави за поетичною драмою Лесі Українки «Касандра» (режисер Давид Петросян, у головних ролях – Ксенія Баша, Марина Кошкіна).

Київський театр на Подолі. Вистава «Камінний господар» за поетичною драмою Лесі Українки у постановці Івана Уривського. У головних ролях – В’ячеслав Довженко, Даша Малахова, Роман Халаїмов, Катерина Рубашкіна, Володимир Кузнєцов. Саме цю виставу критики називають серед найяскравіших сценічних явищ минулого важкого 2020 року.

Волинський академічний обласний театр імені Т. Шевченка (Луцьк) – «Лесина містерія», це вистава на дві дії, яку здійснила актриса театру Світлана Органіста. Судячи з анонсу, у цій містерії об’єднаються різні герої Лесиного світу – від «воїнів світла» до Мірам. Надскладне це завдання – органічне поєднання Лесиних літературних пазлів в один сценічний візерунок. Тож побажаємо успіху Лесиним землякам!

Лютий

НА СЕМИ вітрах мчав лютий. Квапився, щоб не згаяти жодної хвилини. Та це й зрозуміло — найкоротший він серед братів своїх, а клопоту чимало. Бо багато чого не зробили грудень і січень. Тож він намагатиметься надолужити згаяне. Зокрема, у зими відчутно зносилося біле вбрання, а в окремих місцях і зовсім воно не з’явилося, а чи, навпаки, — почорніло. Доведеться обновити, обсипати снігом. І взагалі з ним сутужно. Таке враження, що снігові млини чи на ремонті, чи зовсім вийшли з ладу. Словом, у кліматичному господарстві природа має проблеми, от мороз теж не може набрати сили. Вряди-годи навідуються осінні дощі та тумани. Тож часом створюється враження, що лютий виправдовує давню народну приказку, що він хоч і лютує, але весну чує. Однак йому більше до вподоби зимові турботи, дружба зі снігом і морозом, аніж відлига.

Здавна другого лютого за старим стилем протягом багатьох століть відзначали Стрітення, коли, вважали, зима із весною зустрічається. За народними прикметами, саме цього дня буває останній великий мороз, а тому у другій половині дня чекали відлиги, яку пов’язували із раннім приходом весни. Тож як не крути, а позиції у лютого не зовсім стійкі. І природа змушена із цим рахуватися.

Не випадково фенологи називають лютневу пору «весною світла» — світлозаром. Природа починає поступово пробуджуватися. Зокрема, за своїм власним календарем прокидаються від зимової сплячки дерева. Найперше, це роблять ті, на які потрапляє багато сонячних променів. Особливо чутливі до тепла верба, вільха, які причепурюються різними шишечками, сережками, котиками. У кронах дерев починає пульсувати сік. Відчувають потепління трава, лісові квіти. Так, не встигне розтанути сніг, як на теплих прогалинах з’являються рожеві та сині медунки, яскраво-жовті вітряниці. Проте найсміливіші із квітів підсніжники: через тиждень-два розгребіть сніг — і побачите зелені паростки.

У другій половині лютого починається так званий лісовий самосів. Ялинкові, соснові шишечки починають випускати на волю свої насінини, які, підхоплені вітром, сіються навкруги. Цікава статистика цієї природної сівби. Зокрема, з кожної ялинової шишки вилітає в середньому 100 і більше насінин. А всього гектар густого лісу висіває на сніг до двох центнерів насіння. Не зовсім їм щастить вирости ялинками, бо частину поїдять птахи, але значна кількість укоріниться, поповнить лісові масиви.

Саме у лютому заспівають і перші птахи — зокрема, порадує своїм співом велика синиця. Все частіше вибігають на галявини повзики, підкоришники, випробовують голоси снігурі, омелюхи. А у молодих шишкарів уже перші вильоти новонароджених малят.

У багатьох звірів у лютому починається шлюбний період, зокрема, у пошуках нареченої лісами і полями блукають вовки. Місячними лютневими ночами залицяльні ритуали влаштовують зайці.

В усіх лісових жителів передвесняний настрій. І хоч би як лютий не намагався внести серйозні зимові корективи у графіки їхнього життя, йому не вдасться цього зробити. Весна уже в дорозі. І зима це відчуває, поступово готуючи дім природи до приходу своєї сестри.

Бурій, В. Ватутінська ОТГ: Юрківка / Валерій Бурій // Місто робітниче:  громадсько-політична газета Ватутінської громади. - 2021. - 29 січня. - С. 2.: фото. - (Вивчаємо громаду).

***

ВАТУТІНСЬКА ОТГ:

ЮРКІВКА

Село розташоване вздовж річки Шполка, що впадає в Гнилий Тікич. Від районного центру — міста Звенигородки село віддалене на 12 км та за 2 км від залізничної станції Багачеве (м.Ватутіне).

На околиці села виявлено залишки поселення трипільської культури.

Назва походить від імені козака Юрка, який збудував хутір у східній частині села. Інша версія: коли монголо-татари, захопивши село, в північно-західній околиці збудували укріплення - юрок.

За архівними даними, слобода виникла близько 1762 року і належала пану Францішеку Подажевському на основі права від Якуба Корицінського. За даними архіву південно-західної Росії, в Юрківці було 746 дворів і 3932 мешканці.

Лаврентій Похилевич у книзі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (К., 1864, перевидання – Біла Церква, 2007 р.) пише наступне:

«Юрковка, село в 12-ти верстах от Звенигородки, по дороге в местечко Злотополь, при речке Шполке. Жителей обоего пола: православных 2117, евреев 14. В Юрковке находится волостное управление, к коему причисляется и село Ерки, а земли удобной и неудобной 5980 десятин; при селении одной удобной земли 2805 десятин.

Церковь Покровская, деревянная, 5-го класса; земли имеет 69 десятин Построена 1765 года».

У 1870 році було збудовано нову, дерев’яну, однопрестольну церкву. Вона, як і її попередниця, належала до 5-го класу, землі мала 66 десятин.

Станом на 1885 рік у колишньому державному селі Богачівської волості Звенигородського повіту Київської губернії мешкало 2023 особи, налічувалось 425 дворових господарств, існували православна церква, школа, 3 постоялих будинки, 10 вітряних млинів і 3 маслобійних заводи.

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 3491 особи (1747 чоловічої статі та 1744 — жіночої).

У 1918 році в селі було сформовано загін, який брав участь у Звенигородсько-Таращанському повстанні. Радянська окупація в селі почалась у 1918 році. Першим головою сільської ради обрано А. В. Лавриченка. В 1921 році утворено комнезам, на чолі з Д. Я. Бабченком. У 1929 році, під час примусової колективізації, на території села створено шість ТСОЗів, у 1930 році — три колгоспи.

Від голодомору 1932—1933 років в селі померло 88 осіб.

На фронтах Другої світової війни воювали 445 мешканців села, 170 з них загинули, 60 нагороджені орденами і медалями. При в'їзді в село встановлено обеліск з меморіальною дошкою молодшому сержанту Герою Радянського Союзу Максиму Коняшкіну, що загинув при відвоюванні Юрківки. За героїзм, проявлений при форсуванні Одеру, мешканцю села М. С. Лєбєдєву присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У 1955 році в центрі села збудовано пам'ятник воїнам-визволителям.

У 1950 році три колгоспи об'єднали в єдиний — імені Ватутіна. Його керівником довгий час був А. У. Половинко. За господарством було закріплено 2,6 тисяч га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2,4 тисячі га орної землі. Виробничий напрямок господарства був — рільництво і тваринництво. Також колгосп мав млин, крупорушку, олійницю, пилораму. Це багатогалузеве господарство мало більш як мільйонні грошові прибутки. У селі було побудовано понад 1000 індивідуальних будинків, школу, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотеку, клуб, пологовий будинок, дитсадок, 4 магазини та інше.

Станом на 1972 рік в селі працювали середня і початкова школи, клуб, три бібліотеки з фондом 12 тисяч книг, два фельдшерсько-акушерські пункти, пологовий будинок.

Золотий фонд села – його люди!

У Юрківці народилася Чорновіл Діана Олександрівна - заслужений працівник народної освіти України. Нині -  мешканка м. Звенигородка.

Закінчила Корсунь-Шевченківське педагогічне училище ім. Т.Г. Шевченка (1971), Уманський державний педагогічний інститут ім. П.Г. Тичини (1977).

Трудову діяльність розпочала в 1971 році на посаді старшої піонервожатої Ватутінської середньої школи № 1 Звенигородського району. З 1974 по 1983 рік на комсомольській роботі: спочатку секретар-завідуюча відділом учнівської молоді, з 1976 по 1983 рік – другий секретар Звенигородського райкому комсомолу. З 1983 по 1985 рік працювала вчителем початкових класів Звенигородської загальноосвітньої школи № 4. Голова Звенигородського райкому Профспілки працівників освіти і науки (1985–2003). З 2003 по 2005 рік начальник відділу освіти Звенигородської райдержадміністрації. З 2005 року методист по роботі з кадрами Звенигородського районного методичного кабінету відділу освіти.

Д.О.Чорновіл дбайливо ставилася до вирішення питань соціального, правового та економічного захисту інтересів працівників освітянської галузі, молоді, багатодітних, малозабезпечених родин, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З її ініціативи в 1990-х роках започатковані і стали традиційними в районі щорічні заходи до Дня матері, Дня захисту дітей, для дітей-інвалідів «Повір у себе», для дітей-сиріт «Чужої біди не буває», для працівників освіти щорічні фестивалі самодіяльності народної творчості «Душі криниця», спартакіада «Здоров’я», районне родинне спортивно-розважальне свято «Тато, мама, я – дружна спортивна сім’я».

Член Президії Центрального комітету Профспілки працівників освіти і науки України (2000–2005). Делегат VIII Всесвітнього конгресу профспілок учителів у Болгарії (2002). З 1986 року голова районної організації спілки жінок Звенигородщини. Переможець обласного конкурсу «Жінка року Черкащини – 2000» у номінації «Жінка – неформальний лідер». Депутат Звенигородської районної ради (1998–2006).

Підготувала посібник «Атестація педагогічних працівників: методичний та нормативний аспекти», який експонувався на обласній виставці передових педагогічних технологій «Освіта Черкащини».

Заслужений працівник народної освіти України (1995). Нагороджена нагрудним знаком Федерації профспілок України «Профспілкова відзнака» (2002).

***

Див. також: 

Бурій В. Ватутінська ОТГ: Чичиркозівка / Валерій Бурій // Місто робітниче:  громадсько-політична газета Ватутінської громади. - 2021. - 15 січня. - С. 2.: фото. - (Вивчаємо громаду).