Балаба Володимир Петрович (24.01.1949 – 12.10.2014) ветеран праці, колишній генеральний директор «ВАТ ВКВ»

Народився 24 січня 1949 р. у селищі Знам’янка Знам’янського району Кіровоградської області.

Освіта:

вища. 1966-1973 роки – навчання в Дніпропетровському інституті інженерів залізничного транспорту, Криворізькому гірничорудному інституті. Спеціальність – гірничий інженер.

Партійність: був членом Партії регіонів

Трудова діяльність:

1973-1986 роки - помічник машиніста екскаватора, гірничий майстер, начальник зміни, начальник дільниці Новоселицького заводу вогнетривких матеріалів.

1986-2008 роки - директор, генеральний директор, голова правління ВАТ «Ватутінський комбінат вогнетривів».

Заслужений працівник промисловості України, Почесний громадянин міста Ватутіне. Нагороджений орденом «Знак Пошани», медаллю «За заслуги перед Звенигородщиною».

Депутатська діяльність:

Двічі обирався депутатом Звенигородської районної ради.

1998, 2002, 2010 роки - обирався депутатом Черкаської обласної ради.

++++++++++++++++++++

ЛІТЕРАТУРА:

Бурій В. Балаба Володимир Петрович: біограф. довідка //Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. — С. 14.; фото.

14 СІЧНЯ - ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО

Церква і всі вірні вшановують пам’ять святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської. Василій жив у ІV столітті, був син доброчесних і заможних Василія та Емілії. Найперше виховання отримав від бабусі Макрини, а потім від батьків. Навчаючись у Кесарійській школі, перевершив усіх своїми талантами й успіхами, подружився з учнем Григорієм (згодом Богословом, архієпископом Константинопольським). Обидва потім перейшли до Афінської школи, де й завершили освіту, дивуючи всіх знаннями і благочестям. Вирішили відкинути мирську славу, що чекала на них, і присвятити себе Богові. Обійшовши сирійські та єгипетські монастирі для ознайомлення з подвижницьким життям, Василій оселився на диких берегах ріки Іриса в Понті, неподалік міста Кесарія. Тут почали сходитись до нього інші подвижники, і він заснував монастир, написавши правила чернечого побуту, які згодом були визнані всіма монастирями Сходу. Потім Господь прикликав Василія до суспільної діяльності. Саме тоді поширилася єресь Арія. Той священик в Александрії вчив, нібито Син Божий не є Бог єдиносутній і співвічний Отцеві, а є лише найвище творіння Його. Православні єпископи викликали святого Василія для боротьби з тим хибним ученням, що він робив вельми успішно. Посвячений був у пресвітера, а тоді в єпископа у Кесарії. І всі свої статки витрачав на бідних, на заснування і подальшу діяльність лікарень та богаділень. Витримав протистояння з імператором Валентом (затятим аріанином). Господь наділив Василія даром зцілювати недужих, і безліч людей урятував святитель (тоді вже архієпископ) од хвороб і смерті. Ненастанні труди і численні випробування й скорботи зломили слабке здоров’я святителя, і він помер на 50-му році земного життя літа від Різдва Христового 379-го.

У святому Василії поєдналися філософська мудрість, богословське знання та чернече подвижництво. Він залишив багато творів, із котрих найзначніші «Тлумачення Святого Письма» і «Шестиденник» — бесіди про створення світу за шість днів. А ще — статути для монахів, багато молитов, у тому числі на день Святої Тройці, правила християнського життя, а також Літургію, яка нині здійснюється десять разів на рік. Свята Церква пошанувала його найменням великого і вселенського (всесвітнього) вчителя. Голова святителя Василія зберігається в Афонській лаврі, права рука — у вівтарі храму Воскресіння в Єрусалимі, частини мощів є в інших місцях.

***

Сію, вію, посіваю,

з Новим роком поздоровляю.

На щастя, на здоров’я,

на Новий рік,

Щоб уродило краще,

як торік, —

Жито, пшениця

і всяка пашниця,

Коноплі під стелю

на велику куделю.

Коноплі під стелю,

а льон по коліна,

Щоб вас, хрещених,

голова не боліла.

Будьте здорові

з Новим роком та з Василем.

Дай, Боже!

***

Василям

ода зі святкової нагоди

Василь Овдійчук.

м. Коростень

Житомирської області.

Хай живуть всі Василі — у містах і на селі,

Бо як будуть Василі — буде сало й киселі.

Вельми справні Василі і у полі, і в млині.

Гарні хлопці Василі не сидять на мілині:

Гроші є у Василів — у жінок немає слів,

Їх катма у Василя — то й дружина, мов теля.

Гожим дівам Василі, наче принци на коні,

Красно бачаться у сні, не Івани — Василі.

Прудко-хвацькі Василі, мов дубочки навесні.

Без одного Василя не крутилася б земля.

Ось які ці Василі — і дорослі, і малі,

Глянь у будь-які краї — вправні, милі і не злі.

Щоби ріс і не малів моцний рід од Василів —

Честь і слава Василям! Ми не скнари — слава й вам!

ПОСТАТІ
ГОРЯНСЬКИЙ Євген Костянтинович (1878, с. Юрківка, тепер Звенигородського району Ватутінської ОТГ) – співак (тенор). Навчався співу у К. Массіні (Київ, 1900–02). У 1890-х рр. – у Хорі ім. М. Лисенка у Києві. Від 1902 – у Москві: соліст Опери Солодовникова (1902–05), театру «Акваріум» (1905–06), Опери Кожев никова (1908–19). У 1906–08 – соліст Тифліської (нині Тбілісі) та Ростовської опер. 1919–22 РР. – соліст Української республіканської капели під керівництвом О. Кошиця, з якою виступав у Західній Європі. У 1920-х рр. гастролював у Болгарії, Чехословаччині. У концертах виконував народні пісні та романси укрукраїнських композиторів.

Партії: Герман, Ленський («Пікова дама», «Євгеній Онєгін»

П. Чайковського), Синодал («Демон» А. Рубінштейна), Володимир («Дубровський» Е. Направника), Фауст (однойменна опера Ш. Ґуно), Пінкертон («Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні), Альмавіва («Севільський цирульник» Дж. Россіні).

Волошенко Іван Іванович (13.01.1924 – 17.04.2015)

  Учитель за фахом,  історик за покликанням він пройшов  велику і складну школу життя. Його ім’я  стало відоме не тільки  в районі, а й  за його межами. Волошенко Іван Іванович - це постать, яка викликає  шану і повагу.

   Народився Волошенко Іван Іванович у с. Прохорівка Білгородської області, у простій селянській сім’ї 13 січня 1924 року. Після закінчення школи вступив до Челябінського училища штурманів авіації дальньої дії, а потім в Рязанську Вищу офіцерську школу нічних екіпажів, після закінчення якої старший  лейтенант до кінця війни воював у діючій армії.

    У 1948 році звільнений з армії у зв’язку з інвалідністю.

    Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, багатьма медалями.

 З 1948 по 1956 рік він працював у комсомольсько-партійних органах Монастирищенського району, з 1956 по 1969 рік був на педагогічній роботі, а потім до виходу на заслужений відпочинок (у 1985 році) - на посаді лектора райкому партії.

  Після виходу на пенсію очолював районні товариства «Знання», охорони пам’яток історії та культури, кілька років був редактором кінофікації району.

  З 1994 до 2011 року очолював Монастирищенський районний краєзнавчий музей, котрий у свій час створювався з його ініціативи і безпосередньої участі. Керував також створенням музейних установ на громадських засадах у селах Халаїдове, Сарни, Бачкурине, створив музейну кімнату в колишньому об’єднанні «Райсільгосптехніка».

  Неоціненна заслуга Івана Івановича Волошенка в тому, що він, працюючи в основному в позаурочний час, творив літопис історії Монастирищини. У 1995 році вийщло з друку його  дослідження «Монастирищина. З історії рідного краю». Ця книга на довгі роки  стала повноцінним підручником із краєзнавства для багатьох поколінь монастирищан. За неї Іван Волошенко одним із перших удостоєний обласної краєзнавчої премії ім. М.Максимовича. У 1999 році з’являється документальна розповідь про підпільно-партизанський рух на сході Вінниччини, зокрема в Монастирищенському районі «Шляхами нескорених», у 2003-му – найвагоміший доробок, результат багаторічних досліджень  - «Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області» , у 2005 – данина пам’яті безневинних жертв сталінських репресій 1937-1938 –х років «Їх було 897…». Важливим у цій праці є не лише встановлення імен усіх жителів району, які були безневинно заарештовані, страчені або ж засуджені на тривалі терміни сталінськими катівнями, а й спроба  провести причинно-наслідковий аналіз  цих трагічних подій у житті країни. В 2005-2007 роках Волошенко І.І. став співавтором  М.І.Бушина у створенні видання  «Черкаський край в особах. 1941-2001. Монастирищина».

  В 2007 році вийшла друком  книга «Освіта Монастирищини: становлення та розвиток», створена Волошенком І.І. у співавторстві з Катериною Бульбою. За цю працю автори стали лауреатами обласної краєзнавчої премії ім. М.Максимовича  2008 року. Цей авторський колектив створив  це одне видання – «Культура Монастирищини на тлі її загального розвитку» (2009 р.).

   У 2008 році  Президент України вручив Івану Івановичу орден «За заслуги» ІІІ ступеня за вагомий внесок у вивчення сторінок голодомору 1932-1933 років.

   Літературним доробком останніх років стали його книги «Життя прожити – не поле перейти» (оповідання, нариси, дослідження, інсценізації), видані у 2010 році, «Земля – основа багатовікового життя людства, головне його багатство, що дала природа» (2012 р.), документальні нариси «З історії села Петрівки – колишньої Хейлової Монастирищенського району Черкаської області», створені у співаторстві  з Василем Борейком (2013 р.). У 2014 році здійснене перевидання його фундаментальної праці «Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області».

 Іван Іванович активно працював на посаді наукового співробітника районного краєзнавчого музею до вересня 2011 року. Незважаючи на похилий вік і стан здоров’я, він активно слідкував  за всіма подіями у районі, області, країні, світі, давав їм власну оцінку.

ВАТУТІНСЬКА ОТГ:

ЧИЧИРКОЗІВКА

Село розташоване за 14 км на схід від районного центру — міста Звенигородки та за 7 км від залізничної станції Багачеве (м.Ватутіне).

На околиці села виявлено залишки поселення трипільської культури та курганний могильгик ранньоскіфських часів.

За однією із версій назва села походить від назви річки Чичир (права притока річки Шполка), яка протікає через село та прізвища першого поселенця.

Лаврентій Похилевич у книзі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (К., 1864, перевидання – Біла Церква, 2007 р.) пише наступне:

«Чичиркозовка, село в 4-х верстах от Стецовки, при ручье Чичирь, в реку Шполку впадающем. Жителей обоего пола 783. Принадлежит трем помещикам и церкви:

а) Фекле Онуфриевне Поляновской: 115 земли дес.;

б) Ивану Поляновскому: 98 земли дес.;

в) Подполковнице Камиле Белявцовой:  124 земли дес.;

г) Приходской церкви: земли дес.-35 .

Церковь Николаевская, деревянная, 6-го класса, неизвестно в каком году построена».

У «Памятной книжке Киевской епархии на 1913 г.» повідомляється, що до складу парафії входило 687 чоловіків та 782 жінки. Священником був Федір Комаров, псаломщиком – Дмито Рибальський. Поштово-телеграфна станція знаходилась у селі Козацькому.

На початку ХХ ст. у Чичиркозівці було 282 двори в яких проживало 1424 сельчан (688 чоловіків і 736 жінок). Землі числилось 1966 десятин, з яких: 888 належало поміщикам, 36 – церкві, 842 – селянам, іншим – 729 дес.

В селі була православна церква, церковно-парафіяльна школа, 15 вітряних млинів, кузня, магазин.

Основна маса населення займалась землеробством, але нестатки, злидні, поміщицька неволя гнали селян на заробітки до Херсонської, Катеринославської та інших губерній.

За тодішнім адміністративно-територіальним поділом село відносилось до Звенигородського повіту Стецівської волості.

Революційні події початку ХХ ст., звісно не обійшли і Чичиркозівку. Її жителі пережили і «суцільну колективізацію» (навесні 1930 року всі одноосібні господарства були примусово об'єднані в артіль «Плугатар»), і голод 1932-33 рр. ( за неповними даними  під час голодомору померло близько 200 осіб), і період сталінських репресій…

28 серпня 1941 року село було окуповане нацистами. 220 мешканців села брали участь у боях Другої світової війни, 123 з них загинули, 104 нагороджені орденами й медалями. Воїнам, що загинули, встановлено пам'ятник.

Золотий фонд села – його люди!

У селі народився МОГИЛА Андрій Пахомович (12.XII 1921, с. Чичиркозівка, тепер Ватутінської ОТГ Звенигород. р-ну Черкас. обл. — 13.Х 1991, Київ) — український мовознавець і перекладач, кандидат філолологічних  наук. Закінчив Київський університет, де працював з 1954 по 1987 рр. Автор досліджень «Говірки західної Черкащини в системі полтавсько-київського діалекту» (1966), «До характеристики середньонаддніпрянських говорів», «Деякі фонетичні особливості говорів західної Черкащини» (обидва — 1958). Опублікував ряд статей з історії українського мовознавства («Максимович як діалектолог», 1959, «А. Ю. Кримський — мовознавець», 1971 та ін. Один з укладачів «Російсько-українського словника географічних термінів» (1970) тощо. Перекладав з білоруської, латиської та інших мов. 

Подальша детальна історія села ще чекає на свого дослідника.

Валерій БУРІЙ

Святками (святими днями) у церковній традиції називається період від відзначення події Різдва Христового до Хрещенського Святвечора. Адже ці дванадцять днів освячені великими подіями – народженням Спасителя та Богоявленням. Також існує ще інша назва «святі вечори», яка пояснюється тим, що в давнину в цей період християни, завершуючи денну працю, присвячували вечір Господу. А святитель Іоан Золотоустий згадує, що Різдво Христове відбулося ввечері, ймовірно цей аргумент також вплинув на назву.

Про відзначення святок з перших віків християнства згадує святий Єфрем Сирін, святитель Амвросій Медіоланський та святитель Григорій Ниський, а згідно з уставом преподобного Сави Освяченого (VI століття після Різдва Христового) у період святок немає посту (навіть у середу та п’ятницю), а також не здійснюються земні поклони ані в храмах, ані в келіях. А ще в цей період не звершується Таїнство Шлюбу. Зазначимо, що у сам день Навечір’я Богоявлення (Хрещенський Святвечір), 18 січня, Церквою встановлено піст.

Пам’ятаймо, що святкові дні ми маємо присвячувати в молитві Господу та звершувати добрі справи для ближніх. Тож беручи приклад з перших християн, проведімо святки з особливим благоговінням, творячи милостиню для потребуючих, щоби з радістю та користю для душі прославляти Господа. Христос народився! Славімо Його!

Картопля з м’ясом запечена в рукаві

Для приготування страви підійде абсолютно будь-яке м’ясо. Хочете, щоб пожирніше, беріть свинину. Не любите дуже жирне візьміть курку або індичку.

Також підійде кролик і молода яловичина. Картопелька виходить соковитою, так як готується в соку, який дає м’ясо. Відмінний варіант для сімейної вечері!

Які інгредієнти потрібні:

500 г будь-якого м’яса;

2 зубчики часнику;

800 г картоплі;

1 цибулина;

2 ст. л. соєвого соусу;

1 ст. л. сухого кропу;

50 г вершкового масла (можна маргарину);

чорний перець і сіль в залежності від смаку.

Готуємо картоплю з м’ясом запечену в рукаві

Чистимо картоплю, миємо й ріжемо невеликими шматочками (як саме дивіться самі).

М’ясо нарізаємо середніми шматками (якщо взяли ніжки, стегна, різати не потрібно).

Цибулину чистимо від лушпиння і ріжемо півкільцями. Часник дрібненько січемо.

Наповнюємо інгредієнтами рукав і додаємо кріп, масло вершкове, соєвий соус. Солимо, перчимо, мішаємо руками прямо в рукаві і зав’язуємо його.

Духовку включаємо, щоб розігрілася і після відправляємо в неї нашу страву на 40 хвилин.

Веселих свят!

Прийміть щирі вітання з Новим 2021роком, що невпинно наближається, та Різдвом!

Сердечно дякую за те, що 2020-ий рік Ви провели у компанії зі мною... 

Маю надію, що в наступному, 2021-ому році Ви відвідуватимете мою сторінку...

Веселих свят Вам! Міцного здоров'я, миру та добра у новому році. Будьте щасливі й позитивні.

Обіймаю,

Валерій БУРІЙ