ВІТАЮ  З РІЗДВОМ ХРИСТОВИМ! 

Народження Ісуса Христа є доказом того, що Бог думає про людей і Його думки на добро для кожного з нас. 

Бажаю всім вам різдвяної радості, різдвяного миру та різдвяного світла у ваших серцях та домівках!

Будьте щасливі та благословенні, незважаючи на тривожний і непростий час. Адже, Бог з нами!

'Ось діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвуть Йому Ймення Еммануїл, що в перекладі є: З нами Бог'

Вiд Матвiя 1:23.

Щиро бажаю, щоб Народжений в яслах рясно поблагословив Вас і в Новому 2021 році. Щоб і надалі Ваше життя та Ваше служіння були славою для Христа. 

Христос родився! 

Радість для світу! 

Мир Вашому дому на многії літа! 

Веселих Різдвяних свят та щасливого Нового року!

18 ГРУДНЯ - САВИ

Сава Освячений (439 — † 5 грудня 532) — святий, монах грецький,  засновник монастиря (лаври) в Мар Сабі (біля Єрусалима, Палестина) та інших монастирів.

Родом кападокієць, він з восьми років жив у монастирі. 484 року заснував у пустелі коло Йордана монастир, який пізніше отримав назву монастиря св. Сави Освяченого. Преподобний Сава склав перше правило чернечого «Богослужбового статуту» (Єрусалимський Типикон). Помер 532 року. Пам'ять 5 грудня та в суботу сиропусного тижня.

« Іншої ночі блаженний Сава вийшов із келії своєї і пішов через потік, співаючи Псалтир. І бачить раптом вниз по течії потоку, де тепер лежить чесне його тіло, посеред тої церкви стовп вогняний, що стояв на землі, а верхом сягав неба. Побачивши ж жахливе те видіння, настрашений і зраділий подумав про сказане в книгах: про сходи, показані Іакову, кажучи: «До чого страшне місце це! Є це ніщо інше, як Дім Божий!» І пробувши на тому місці до зорі, молячись, зі страхом і трепетом зійшов (туди), де був стовп вогняний, і знайшов печеру велику та чудесну церкву з образом Божим. На східній стіні — Вівтар Богозданий, на північній — велике приміщення для диякона.  »

— З житія преподобного Сави Освяченого

Варвари і Сави називали «миколаїними» святами. На відміну від свята Варвари, наступний день, Сави, вважався здебільшого чоловічим. На Сави жінки збиралися в рукодільницькі гурти, бо прийшла пора “і савити, і варварити, і куделю кучматити”. Хто ж не працював, то казали: “Савила та варварила і сорочки собі не справила; Сави і Варвари на мені сорочку обірвали”... 

Цього дня зазвичай випадають великі сніги, настають морози.

 Народна мудрість і спостережливість відтворена в таких приповідках:

Варвара мостить, Сава гострить, а Микола кіл ставить.

Варвара снігом стелить, Сава завірюхою загладжує, а Микола морозом давить.

Бідному Савці нема долі ані на печі, ані на лавці.

Сава приїхав на білих санках.

Варвари ночі увірвали, а Сава став день доточувати.

Сави дні прибавили.

Сава мостить, а Микола гвоздить.

Савка бідний, Микола багатий.

Варка, Савка та Миколи до добра не доведуть ніколи.

Джерела

Бурій В.М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2009.

 "Провина академіка Кримського"

У виданні читачеві відкриваються невідомі сторінки особистого життя великого патріота України Агатангела Юхимовича та родини Кримських.

ФЕОФАН БІЛЕЦЬКИЙ

(Нар.1950 року)

      Заслужений журналіст України, письменник, краєзнавець, Почесний громадянин  м. Звенигородки  Білецький Феофан Феофанович народився 17 грудня 1950 року в селищі  Буки колишнього Буцького, тепер - Маньківського району в сім'ї фронтовиків. Батько, Феофан Григорович - старший лейтенант медичної служби, пройшов фронтовими дорогами з першого дня Великої Вітчизняної війни до її остаточного завершення. Мати, Ніна Петрівна ( в дівоцтві Лисенко) вже  в 17 неповних років брала участь в обороні Севастополя. Її брат,  лейтенант Костянтин Лисенко, загинув у боях під Луганськом, чоловік сестри Олени - на легендарній Сапун-горі. Тому правду про війну Білецький-молодший  черпав  не з заполітизованої літератури чи пригодницьких кінофільмів, а з правдивих, хай навіть інколи й  жахних оповідей очевидців. Цим передусім і пояснюється  пізніший потяг журналіста Феофана Білецького до військової тематики. 

     В значній мірі на формування  його світогляду, а в подальшому - й на вибір ним професії, мали благотворний вплив дід й бабуся  по материній лінії -  талановитий скрипаль Петро Іларіонович  Лисенко, який вчителював в Буках ще з 1912 року -  часу відкриття тут двокласного земського училища та Діана (Домнікія) Іванівна, котра,  маючи  дворянське походження, отримала гімназійну освіту. Завдяки їм  вже у п'ятирічному віці майбутній журналіст і літератор декламував "Заповіт" та інші поезії з "Кобзаря" Тараса Шевченка. Потім були  твори Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна, Михайло Лермонтова та інших класиків літератури з- дідової бібліотеки. А навчаючись у  шостому класі, він " перечитав" уже  всю шкільну бібліотеку. Таке захоплення книгами залишилося в нього на все життя.

      Після закінчення  у 1968 році Буцької середньої школи,  Феофан Білецький вступав на факультет журналістики Київського університету ім.Тараса Шевченка, проте не пройшов за конкурсом ( на одне місце претендували майже  п'ятдесят  осіб). Потому була робота маляром на столичному авіазаводі,  строкова служба в ракетних військах стратегічного призначення.

      Звільнившись в запас,  працював старшим літ працівником  в маньківській  районній газеті та водночас  навчався на  факультеті  журналістики  КДУ ім. Шевченка, який закінчив у 1979 році. Саме тоді  й збирає матеріали до художньо-документальної повісті "Скрипка з Русалівки", яка матиме ще назву книги-пошуку, оскільки пізніше, вириваючи з небуття події Великої Вітчизняної війни, її автор пройде фронтовими дорогами  свого літературного героя  від Могильова в Білорусії до Дніпра в районі  Чорнобиля, де й загинув  скрипаль, Герой Радянського Союзу Яків Скусніченко.

 Повість, разом з нарисами та есе, об'єданими темою Великої Вітчизняної війни, ввійшла до книги "Поговори зі мною батьку", виданій 1995 року. На той час її автор, закінчивши відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ,  працював  у  обласній газеті "Черкаська правда" ( нині - "Черкаський край"), власним кореспондентом якої  є й на сьогодні.                Починаючи з  2012 року. є водночас й кореспондентом  газети "Сільські вісті".  Тривалий час публікувався в Звенигородській районній газеті "Шевченків край". Член Національної спілки журналістів України з 1979 року. Лауреат обласної літературної премії ім. Аркадія Гайдара (1988 р.)

    Виконуючи  редакційні завдання, цікавиться історією краю. Відтак у його доробку - понад 100 історичних нарисів, що охоплюють Звенигородський, Маньківський, Тальнівський та інші райони Черкащини.  Після книги "Поговори зі мною, батьку",  побачили світ  його книга  нарисів з історії Звенигородщини "Вічний подзвін Звенигори",   художньо-документальні повісті "Гірка ягода - горобина", "Його Миколаївка" ( всі три - в 2003 р.), "Грудьми проти вітру" (в 2004 р).  На 2004 рік припадає й видрук  науково-популярного видання "Звенигородка: мала енциклопедія".

       Тривалий час Феофан Білецький  вивчає життя й діяльність батька А.Ю.Кримського - педагога, літератора, видавця й бібліографа Ю.С.Кримського, який доклав чимало зусиль для культурного й духовного розвою Звенигородки.  Як результат -  видання художньо-документальної книги "Звенигородський дивак" (2006 р.).   Він є також редакторм упорядником книги "На варті здоров'я" (2008 р.), в якій висвітлено становлення і розвиток  охорони здоров'я з 1883 по 2008 рік. У 2009 р.  Білецький  порадував шанувальників пам'яті  Великого Кобзаря  повістю "Змова проти Шевченка ( в 2013 році  перевидана з доповненнями і змінами). 

  Даниною пам'яті  учасникам  національно-визвольних змагань стала художньо-документальна повість  "Загратоване сонце" (2010 р.), написана ним  у співавторстві  з донькою -  тележурналісткою Мирославою (Білецькою) Станкевич.

  2012 року вийшла з друку  книга Феофана Білецького "Розкажи мені, Тікичу". Це історія його  малої  батьківщини - Буків і Бучанщини  від давніх часів до сьогодення.  

Петро Матула народився  14 грудня 1928 року у селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області. Усі його рідні були корінними селянами. Батько, Мусій Германович, деякий час перед утечею з Лисичої Балки (1932), працював у сільській раді «книговодом» (бухгалтером). Мати, Килина Тарасівна, була гарною господинею, виховувала двох діточок: Петруся і його старшу сестричку Тосю.

Напередодні арешту батько втік із села й опинився у Краматорську, на Донбасі. Там улаштувався книговодом на заводі ім. Сталіна. Петро Матула згадував, що «через декілька місяців ми (мама, сестра і я) приєдналися до нього. У Лисичій Балці ми вже зазнали голодомору, але дякуючи мішкові зерна, якого мій дідусь закопав на стоянці корови (яку забрали від нас до колгоспу ще раніше), ми вижили».

Здобуттю освіти Петрові Матулі перешкоджали різні події: перші чотири класи десятирічної школи він успішно закінчив, а п’ятий перервала війна. Про радянські «методи» перевиховання промовисто свідчить ще один спогад. «Пригадую, як одного разу зібрали нас, дітей із декількох шкіл, у місцевому театрі і там нас повчали: як тільки побачите, що ваші батьки чи дідусі й бабуні пишуть чи говорять такі символи як ХВ чи БОГ, ви повинні їх негайно заявити в міліцію, бо то вони комунікуються з білогвардійцями і кажуть «Хотим Войны, Белые Отряды Готовы». Решту середньої освіти хлопець отримав в українській школі у Німеччині, в яку вступив після «воєнної перерви» у 1945 р. і закінчив у 1949 р.

1943 року родина Матул вирушила самотужки на Захід: їм пощастило потрапити у товарний вагон потягу. Таким чином вони потрапили до Брецлау в Польщі (тепер Вроцлав). Хлопцеві тоді було 15 років. Їх долучили до т. зв. «остарбайтерів», до праці на фабриці Круппа. Коли ж наприкінці 1944 року наблизився фронт, батьки вирішили рухатися далі на Захід. Таким чином Матули дійшли до Баварії. Спочатку жили в якійсь клуні, батьки ходили по людях просити їсти, а невдовзі їх розібрали місцеві «бауери» (фермери) для роботи в господарствах. Жили в різних бауерів аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 року.

Родина Матул опинилась в окупаційній зоні американців. По всіх окупаційних зонах Західної Німеччини була мережа українських таборів. У них українці влаштували організоване життя: були церкви, школи, театри, виголошувалися наукові доповіді, були спортивні й молодіжні організації, був Пласт і т. п. Табір, у якому перебували Матули, був у місті Ваґнера, Байройті. Школа цього табору визнало німецьке міністерство освіти. У тій школі Петро Матула закінчив середню освіту в 1949 році.

Велику частину мешканців українських таборів американці й англійці передали совітській адміністрації і їх вивезли в СССР. Матулам удалося засвідчити, що вони начебто з Галичини й не потрапити в ту страшну пастку. У Західній Німеччині сім’я Матул пробула 6 років, а наприкінці 1949 р. дістала дозвіл їхати в Америку.

Ще 1947 року Петро Матула познайомився з гарною українкою Олею, з якою згодом одружившись, пройшов життєвий шлях 1953 р. Пані Ольга Матула активно займається благодійною діяльністю Сестрицтва Св. Ольги при УПЦ Св. Андрія, що у Вашингтоні.

Постійним місцем перебування в США для родини став штат Нью-Джерсі. Спочатку Петро Матула знайшов місце у ресторані, де мив посуд, наступна робота — миття автомобілів на бензозаправці, далі — у цеху, де виробляли якісь металеві деталі, там він працював на токарному станку, як на фабриці Круппа  в Німеччині.

Кількома місяцями згодом пан Петро вступив до інженерного коледжу. Після його закінчення 50 років він пропрацював інженером. Спочатку на фірмі, яка будувала «хмародери» і «великі мости». А вечорами впродовж чотирьох років ходив до школи здобувати ступінь магістра. 1966 року родина переїхала на околицю Вашингтона, де Петро Мусійович почав працювати у дослідній лабораторії морського флоту Америки. Після тривалої праці в ній 2002 року пішов на пенсію.

Своїх дітей подружжя Матул виховали українськими патріотами. «Все наше життя ми прожили з Україною в серці, — наголошував пан Петро. — Вся наша діяльність була спрямована на користь України. Але ми заколихали себе в одну наївну нереальність: ми були переконані, що як тільки з України зняти пута, все населення України, принаймні всі українці, зразу стануть принциповими, національно свідомими, українськомовними Українцями!».

Порівнюючи американський та український спосіб життя, Петро Матула зауважив прикметну відмінність: «Я колись був вийшов із таким підсумком: індивідуально американці можуть бути наївними, але гуртом вони створили собі державу, якій заздрить світ; індивідуально українці є мудрими, а ось гуртом не зуміли вибороти собі державу з життям у добробуті». Петро Матула був серед тих американських українців, які бачили сенс свого життя в організації спільнодіяння української громади.

Йому належить чільна роль в організації такого спільнодіяння у справі пробудови пам’ятника видатному українському просвітникові, педагогові, історикові, духовному очільникові Української Автокефальної Православної Церкви Митрополитові Василеві Липківському (1864—1937).

Петро Матула був не просто учасником, а осередковим організатором цієї великої справи від початку й до кінця. Як свідок подій виклав їх у документованій книжці під назвою «Історія пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському» (Вашингтон, 2009). Він відзначає, що ідея спорудження пам’ятника завдячує виданню о. Петром Маєвським і Братством ім. Митрополита Василя Липківського «Проповідей на неділі і свята: Слово Христове до українського народу» (1969 р.), які відкрили велич духу Митрополита та його діянь у творенні УАПЦ 1920-х років.

Петро Матула брав активну участь в одній з українських молодіжних організацій США — Об’єднанні демократичної української молоді (ОДУМ) від початку її заснування в 1950 році. Разом із двома активними ОДУМівцями інженером Олексієм Шевченком та докторами Юрієм Криволапом й Анатолієм Лисим вони й стали пропагувати необхідність монументального відзначення пам’яті Митрополита. П. Матула з документальною точністю зафіксував послідовність створення Комітету Пам’ятника (16 лютого 1976 р.), одержання благословення на спорудження пам’ятника від тодішнього Митрополита УПЦ у США Мстислава (Скрипника), організацію просвітницької діяльності Комітету задля пропаганди діянь і спадщини Митрополита Василя Липківського. Чималий внесок у цьому належить самому Петрові Матулі. Його перша перша стаття стала своєрідною програмою у втіленні в життя задуманої справи — «Дорожімо Своїм Рідим — плекаймо пам’ять про Великого Митрополита України бл. П. Василя Липківського». «У послідуючих дописах я продовжував впроваджувати Митр. Липківського, представляючи його погляди на різні теми на основі його проповідей, напр., про якість українця, про відродження України, про кобзарів. У дописі про ОДУМ і пам’ятник Митр. В. Липківському я знову представив Митрополита цитатами з його проповідей», — писав П. Матула.

Ці публікації сприяли створенню інформаційної основи для ширшого і глибшого ознайомлення української громадськості зі спадщиною Митрополита, а відтак — формуванню громадської думки й організаційних підстав для збирання пожертв на майбутній пам’ятник. Не обходилося без перешкод і незгод щодо вибору місця для пам’ятника, вибору виконавців моделі, скульптурного й архітектурного образу пам’ятника. Петро Матула не раз вживав заходів «дипломатичного маневрування» для подолання розбіжностей та особистих амбіцій. Це йому вдавалося розв’язувати успішно завдяки в тому, що він не тільки виявляв послідовність і наполегливість у просуванні масштабного задуму, а й умів тактовно відступати неначе в тінь, аби не заважати рухові вперед.

Важливу роль Петро Матула відіграв у справі залучення до розроблення моделі пам’ятника відомого скульптора Петра Капшученка (кінець 1981 р.), в організації непростих перемовин із  митцем у коригуванні проекту й розробленні архітектури постаменту. Зрештою, 23 жовтня 1983 р., в річницю Першого Собору Церкви Митрополита Василя Липківського, відбулося посвячення пам’ятника на меморіальному українському цвинтарі у Саут Бавнд-Бруці. Головну доповідь на цій події виголосив Петро Матула.

2 жовтня 2017 року відійшов у вічність наш земляк — відомий громадський діяч української громади в США, учасник організації будівництва пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському у Саут Бавнд-Бруці, публіцист і пропагандист життя і творчості визначного українського духовного просвітника. 

Зважаючи на сказане, Петро Матула заслуговує на найбільшу вдячність, теплий спомин і Вічну Пам’ять.

Валерій БУРІЙ, член Національної спілки краєзнавців України

12 грудня народився Андрій Пахомович

Могила (1921 – 1991), перекладач і мовознавець,

кандидат філологічних наук, уродженець с. Чичиркозівка Звенигородського району.

Могила Андрій Пахомович (12.12.1921, с. Чичиркозівка Звенигород. повіту Київ. обл., тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. ? 12.10.1991, Київ), канд. філол. наук, доц. 1946-51 навчався на філол. ф-ті, в 1952-55 – асп-рі Київ. ун-ту. В Київ. ун-ті: з 1954 – асист., 1956 - старш. викл., 1961-87- доц. каф. української мови філол. ф-ту. Канд. дис. “Говірки західної Черкащини в складі полтавсько-київського діалекту” (1956). Викладав курси укр. діалектології, історії граматики укр. мови, спецкурси “Східнослов’янська ономастика”, “Українська ономастика”, “Основи перекладознавства”, спецсемінари “Українська топонімія”. Брав участь у збиранні матеріалів до “Атласу української мови”, Загальнослов’янського лінгв. атласу, топонімічного та гідронімічного атласів України. Мовознавець, діалектолог. За участь у ВВВ нагороджений медалями. Осн. праці: До характеристики середньочеркаських говірок. К., 1958; Українська діалектологія. Л., 1960; Українська діалектологія. К., 1974; Російсько-український словник географічних термінів. К., 1970 (співавт.); Російсько-український фізичний словник. К.,1959.

Книжка православного богослова о.Олександра Меня “Як читати Біблію” це вже класика християнської літератури. Вперше вона вийшла у 1981 році російською. І аж тепер вона доступна українською мовою.

Для тих, хто візьметься читати Святе Письмо, ця книжка може стати надійним путівником. Адже, як пише о.Мень, “далеко не все в Біблії лежить на поверхні... Той, хто вдовольняється поверхневим читанням, фабулою, чи найпростішим сенсом афоризмів, помине головне і часто спотикається об суперечності й непогодженості”.

Отець Олександр впроваджує читача у світ Біблії, починаючи від основних християнських понять про Ісуса Христа як про Того, Хто сам є найвищим одкровенням Божества. Автор говорить про Біблію і її героїв, які міцно закарбовані у світовій культурі, тому цю книгу має знати будь-яка культурна особа — нехай вона віруюча, атеїст чи агностик.

Розпочинати читання Біблії отець Мень радить із Євангелій. І хоч іще з епохи Французької революції не раз звучала думка, що євангельський Ісус — літературна фікція або міф, але ніхто з серйозних вчених, за словами богослова, не поділяє цю гіпотезу. Коли у другій половині І століття створювали Євангелія, було ще багато живих свідків подій, які в них описані.

Проте підготувати матеріали до Нового Завіту отець Олександр не встиг через трагічну загибель. Тому у книжці є лише вступ до Євангелія від Марка і коментар до 1-ї глави цього Євангелія. Але щодо Старого Завіту, то автор залишив читачеві якісний доробок з відповідей на багато важливих питань: як укладений Старий Завіт і які є методи його тлумачення, огляд історії вибраного народу і видатних його постатей. О.Мень пояснює значення образів, символів, деяких біблійних історичних подій та археологічних пам’яток. Доповнюють книжку мапи і хронологічні таблиці історії Стародавнього Сходу.

Отже, як каже популярний відеоблогер о.Тарас Бровді: “Книжка “Як читати Біблію” не є відповіддю на всі питання, але показує основи, на яких стоять книги Біблії. Вона, як інструкція, відкриває інші книги і розширює світогляд”.

НАМ З ВАМИ СЛІД ПИШАТИСЯ ЗЕМЛЯКАМИ.

Григір ТЮТЮННИК, письменник. Твори. Кн.2. С.180.

Власне кажучи, ніякої історії немає, є лише біографії.

Ральф Уолдо ЕМЕРСОН, американський есеїст, поет і філософ.

МИКОЛАЙЧУК Андрій Михайлович (06. 12. 1959, м. Умань Черкас. обл.) – естрадний співак. Лауреат фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989, 2-а премія в категорії поп-музика). Закін. Дрогоб. пед. ін-т (Львів. обл., 1995). У 1989–2000-х рр. проводив активну концертну діяльність, брав участь у фестивалях «Слов’янський базар» (м. Вітебськ, Білорусь, 1992), «Таврійські ігри» (м. Каховка Херсон. обл., 1996), «Пісенний вернісаж» (Київ, 1990–2000). Нині працює як композитор та аранжувальник, дотримується романт. нар. стилю. Його пісням притаманні невибаглива мелодійність, виразність поет. тексту, вокал. зручність. Серед відомих пісень – «Піду втоплюся», «Вереснева ніч», «Каблучки», «Про Туніс і Багами», «Козак Василь», «Слухала зима». Записав компакт-диски «Піду втоплюся», «Бензобаки» (обидва – 1996), «Отаман» (1997), «Поїзд на Севастопіль» (2000), «The best» (2004).