|
КАРАВАН АЛЕКСАНДР ФИЛИППОВИЧ Родился 30 августа 1902 г. в с.Козацкое Звенигородского уезда Киевской губернии. Oтец Филипп Варфоломеевич, мать Олимпиада Григорьевна. Родители до 1917 г. жили в Киеве, отец работал продавцом, а с 1914 по 1917 гг содержал меблированные комнаты в г. Киев. После 1917 г. работал в с. Козацком в собственном хозяйстве, а в последующем -в колхозе в с.Козацкое. Скончался в 1931 г. Мать-Олимпиада Григорьевна (девичья фамилия Стеценко) после смерти мужа также работала в колхозе. На фотографии Олимпиада с отцом -Григорием Михайловичем Стеценко и братом Кириллом. Кирил Григорьевич Стеценко (1882-1922 гг) — в последующем известный украинский композитор. Отец- Григорий Михайлович-художник-самоучка. В селе его называли «богомазом», потому что он расписывал церкви в соседних селах. Мать-Мария Ивановна-дочка дьякона из села Квитки. Семья у них была большой-одиннадцать детей. На фотографии Олимпиада Григорьевна с дочкой Антонидой и сыном Александром . Несколько позже у них появится братик Павел Общее образование Александр получил в Лесной гимназии в Пуща Водица Киевской области. Закончил 6 классов этой гимназии в 1918 г. С 1918 г. по 1922 г. жил с родителями в с. Козацкое, где работал в хозяйстве отца. В июне 1922 г. добровольно вступает в РККА курсантом 4-й Киевской Артиллерийской школы, которую закончил в августе 1925 г. С августа 1925 г. по февраль 1926 г работал в 30-м артиллерийском полку в г. Днепропетровске в должности командира взвода. В 1925 г. Александр Филиппович женится на Марии Кононовне Кочерга (в замужестве Караван) 1904 г. рождения из с.Козацкое. Родители Марии Кононовны были крестьяне — середняки, жили в селе Козацькое и занимались сельским хозяйством. До 1920 г они умерли.У Марии Кононовны были братья- Яков, Михаил, Сергей, Василий, сестры- Юлия (Гупало), Марфа (Козаченко), Александра (Высоколян). Мария Кононовна скончалась в 1946 г. и похоронена в г. Пскове. У Александра Филипповича и Марии Кононовны были две дочери: Лидия (1926-14.02.1992 г. похоронена в г..Москве) и Галина ( 10.02.1938 г.р.)- проживает в г. Санкт-Петербурге. В феврале 1926 г. Александра Филипповича переводят в г. Севастополь во 2-й полк зенитной артиллерии. В сентябре 1927 г. он командируется на курсы усовершенствования комсостава зенитной артиллерии. После окончания курсов с осени 1928 г. по 1929 г. работал командиром взвода учебной батареи в 121-м артполку в г. Севастополе. В октябре 1929 г. назначается курсовым командиром в школе зенитной артиллерии в г. Севастополе. В июне 1931 г. поступает в Военно-Техническую Академию в г. Ленинграде на факультет механизации и моторизации РККА. В мае 1932 г. вместе с факультетом переводится в г. Москву в Военную Академию Механизации и Моторизации РККА им. И.В.Сталина на командный факультет, который успешно заканчивает в конце 1936 г. С января 1937 г. по август 1938 г. работает помощником командира танкового батальона по учебной части в 3-й запасной танковой бригаде в г. Рязань. В августе 1938 г. его переводят в г. Москву в Военную Академию Механизации и Моторизации РККА им. И.В.Сталина ассистентом кафедры тактики. Через полгода он становится младшим преподавателем этой кафедры. В мае 1942 г. майор Караван подает рапорт и направляется в действующую армию. С июня 1942 г по май 1945 г. находился в действующей армии. Июнь 1942 г -начальник штаба 116 отдельной танковой бригады, Воронежский фронт. Август 1942 г. — начальник оперативного отдела, а затем начальник штаба 25 танкового корпуса, Воронежский фронт. Декабрь 1942 г. -командир 262-го отдельного танкового полка прорыва, Воронежский фронт. Апрель 1943 г.- командир 192-й отдельной танковой бригады , Воронежский фронт. В июле 1943 г. 192-я отбр участвовала в боях на «Курской дуге», обороняя направление вдоль шоссе Белгород-Обоянь, оперативно подчиняясь командующему 1-й ТА. За бои на «Курской дуге» бригаде присвоено звание «Гвардейская» и она стала 39-й гвардейской танковой бригадой В августе 1943 г. полковник Караван А.Ф. назначается начальником штаба 2-го гвардейского танкового Тацинского корпуса, с которым прошел до мая 1945 года. 2-й гв. ттк участвовал в следующих основных операциях Западного и 3-го Белорусского фронтов: Ельнинско-Смоленская операция (с 28 августа по 1 октября 1943 г.). Боевые действия осенью 1943 г. и зимой 1944 г. под Оршей и Витебском. Белорусская операция и освобождение г. Минска (с 23.06.1944 г.). Форсирование р. Неман и освобождение гг. Вильнюса, Августова, Каунаса (с 28.07.1944 г.). 1-я Восточно-Прусская операция , переход госграницы и бои за г. Гумбиннен (с 15.10.1944 г.). 2-я Восточно-Прусская операция и овладение г. Кенигсберг (с 13.01.1945 г.). За участие в операциях А.Ф.Караван награжден правительственными наградами: Орден Отечественной войны 1 ст (за Смоленскую и Ельнинскую операции). Орден «Красная Звезда» (за Белорусскую операцию). Орден «Красное Знамя» (за 1-ю Восточно-Прусскую операцию). Орден Кутузова 2 ст. (за 2-ю Восточно-Прусскую операцию) Кроме того А.Ф.Караван за годы войны был награжден орденом Ленина, орденом «Красная Звезда» и многими медалями На фотографии полковник Караван А.Ф. начальник штаба 2-го гвардейского танкового Тацинского корпуса, Фото 1944 г 11 июля 1945 г Постановлением СНК СССР Караван А.Ф.присваевается звание «генерал-майор танковых войск» После окончания войны и переходе на мирное положение 2 гв ттк переформировывается во 2-ю гв танковую Тацинскую дивизию и с 28 мая 1946 г. А.Ф. Караван назначается ее командиром. В дальнейшем служба генерал-майора Караван А.Ф. проходила: 1948 г- г. Ленинград, заместитель начальника Высшей Офицерской школы самоходной артиллерии.БТ и МВ. 1949 г.- г. Москва, заместительначальника кафедры штабной службы Военной академии БТ и МВ им. И.В.Сталина. 1950 г.-г. Москва, заместитель начальника кафедры тактики высших соединений Военой академии БТ и МВ им.И.В.Сталина. 1950 г.-г. Москва, начальник кафедры БТ и МВ, Военной академии им. М.В.Фрунзе. 1951 г.-г. Москва, начальник кафедры тактики, Военной академии БТ и МВ им. И.В.Сталина. 1952 г.-командующий БТ и МВ 8-й гв. А в ГСВГ (Германия) 1954 г.-пом. командующего по танковому вооружению 8-й гв.А ГСВГ (Германия). В 1955 г генерал-майор Караван Александр Филиппович уволняется в запас (по болезни)-приказ Министра Обороны от 19.2.1955 г. №0990 Умер генерал-майор Караван А.Ф. после тяжелой болезни 30 декабря 1974 г. и похоронен в г. Москве на Никольском кладбище. КАРАВАН АЛЕКСАНДР ФИЛИППОВИЧ гвардии генерал-майор танковых войск Галина Александровна Сорокина |
29 травня 2013
|
КНИГА ПРО НАШІ ПАРКИ Нещодавно в Черкаському видавництві ''Вертикаль'' придбав книгу науковців місцевого технологічного університету Наталії Свояк та Наталії Фоміної ''Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області''. У книзі розглянуто оздоровчу та санітарно-гігієнічну функцію парків, сучасні тенденції в озелененні садово-паркових об'єктів, екологічні фактори впливу на зелені насадження рекреаційних територій, класифікацію об'єктів природно-заповідного фонду, основні терміни в галузі утримання зелених насаджень, історію садово-паркового мистецтва і озеленення від найдавніших часів до наших днів. Наведено перелік парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення, розташованих в Черкаській області та приведено їх характеристику. Мені особливо цікаво було читати про наш Ватутінський міський парк і сквер ''Пам'ять'', тому що в довідках дослівно використано мої публікації в книгах і періодичних виданнях... Дві кольорові вклейки 4-х фото нашого парку і скверу досить гарно доповнюють тексти. У книзі є інформація про садибний парк села Козацького Звенигородського району. Досліввно використано цілий уривок про парк з моєї публікації без посилання на моє авторство... Видання можна рекомендувати фахівцям з охорони довкілля, учителям, учням, студентам, усім тим, хто цікавиться природою рідного краю |
29 травня 2013
|
II Еще одну великую способность имел князь Федор: никто в России не умел так славно приготовлять великолепные праздники и быть их распорядителем. С большим состоянием, которое наконец он получил, и с маленькою бережливостию, которой никогда он не имел, такие люди, как он, служат если не подпорою государства, то по крайней мере украшением двора. Моложе его годом, князь Сергий, третий брат, был похож на него лицом, но лучше его, выше ростом и не так толст. Он его взял за образец, и сие искусное подражание была одна только его блестящая сторона. Но четвертым, Михаилом, не без причины гордился отец; его любила мать, любили братья, товарищи по службе, весь дом, все знакомые. Нельзя было сыскать дурного лица, столь приятного, в невысоком росте нельзя было найти более мужественного вида; из-под наморщенного чела, из-под нахмуренных всегда бровей никакие глаза не выражали столько сердечной доброты, столько веселой смелости. Он без памяти любил женщин и был столько в них счастлив, сколько скромен насчет успехов своих. С первого взгляда физиогномист мог узнать в нем русского человека. Изо всего семейства своего он один был одарен основательным умом и любознанием и один был бы в состоянии поддержать весь падший ныне род князя Сергея Федоровича. Но смерть всегда выбирает лучшие жертвы, и он погиб в сражении при Прейсиш-Эйлау, имея не более двадцати трех лет от роду. За ним следовал пятый брат, Николай, несчастный, больной, искаженный в ребячестве от испуга, лишенный рассудка, и который потом, двадцати лет, умер на руках у няньки. Шестой и седьмой, Павел и Александр, были мои товарищи, но двумя или тремя годами моложе меня. Ни тот, ни другой далеко не пошли. Первый, весьма плохоголовый, еще в ребячестве имел лакейские манеры и самые подлые наклонности; он долго страдал следствиями порочной жизни и в низких должностях старался держать себя вдали не только от столичных, но и от губернских городов. Другой, Александр, был умен и храбр; но ложные понятия о чести и слишком упрямый нрав рано остановили его на военном поприще, которое бы он мог с успехом проходить. Самые меньшие, Василий и Владимир, едва выходили тогда из младенчества. Первый весьма не глуп и всегда оставался добрым и честным человеком; он мог бы быть человеком более полезным, но баловство страстной к нему матери много повредило ему. Вообще все члены этого семейства гибнули, одни в блестящем, другие в жалком ничтожестве. Более всех из братьев наделал шуму меньшой, Владимир, употребляя во зло дары природы. Его называли Аполлоном, он имел силу Геркулеса и был ума веселого, затейчивого, и оттого вся жизнь его была сцепление проказ, иногда жестоких, иногда преступных, редко безвинных[i]. Источником всех неприятностей в жизни, неудач по службе, разорения для этих Голицыных было дурное их воспитание. Отец более всего заботился о физическом образовании детей: ему желалось их всех видеть молодцами. Конечно, это весьма похвально, особливо в то время, когда родители не только высшего, но и среднего состояния думали отличиться от простонародья, воспитывая детей своих в совершенной неге, державши их вечно в тепле и не давая никакой свободы ни их мыслям, ни их движениям. Человек, однако же, не растение, и нужно приготовить его к перенесению непогод и нравственной атмосферы. Об этом, кажется, никто не думал в том доме, где я находился. Молодые князья были искусны во всех гимнастических упражнениях: они шибко бегали, высоко лазили, славно катались на коньках, мастерски перепрыгивали через рвы; смотря по возрасту, у каждого из них были разных величин свайки, и они тешились ими между собою или дворовыми людьми; зимою и летом каждое утро обливали их холодною водой. Развитие же их умственных способностей оставлено было на произвол судьбы; никаких наставлений они не получали, никаких правил об обязанностях человека им преподаваемо не было. Гувернер ими очень мало занимался и только изредка, как Онегина, слегка бранил. Дядьки говаривали: «Полноте, ваше сиятельство; ведь за вас на мне взыщут». Что касается до наук, то, исключая гувернера, который учил их по-французски и знал хорошо правописание, несмотря на то что он был эмигрант, находился еще при них учитель математики. Имея намерение их всех посвятить военной службе, отец чувствовал всю необходимость для них сей науки. Будучи воспитан как благородное дитя, то есть ленивый телом и мало приученный к холоду, новая метода, которой и я должен был следовать, была мне вовсе не по вкусу. Делать было нечего, и я привык к ней. Здоровое и крепкое сложение, которое получил я от природы, могло бы со временем быть обессилено телесным бездействием, и я весьма благодарен дому Голицыных за сохранение многих физических способностей. Но как добро бывает редко без худа, то в сем же доме (с горестью должен в том признаться) в первый раз познакомился я с идеями порока и разврата. Опасность явилась с той стороны, где ее менее ожидать было можно. Старший из моих маленьких товарищей, моложе меня, как сказал я выше, заговорил со мной таким языком, который сначала показался мне непонятен; я покраснел от стыда и ужаса, когда его понял, но вскоре потом начал слушать его с удовольствием. Кто бы мог поверить? Другой соблазнитель мой был сам наш гувернер, шевалье де-Ролен-де-Бельвиль, французский подполковник, человек лет сорока. Не слишком молодой, умный и весьма осторожный, сей повеса старался со всеми быть любезен и умел всем нравиться, старым и молодым, господам и даже слугам. Обхождение его со мною с самой первой минуты меня пленило. Я еще помнил строгую мораль, которую читал в глазах г. Мута; недавно расстался с брюзгливым Форсевилем, и вдруг нахожу наставника, который хочет уверить меня, что я уже не ребенок; а в отроческие лета кому не хотелось быть постарее! Он начал давать мне дружеские советы и одну только неловкость мою исправлять тонкими насмешками; я чувствовал себя совсем на свободе. Во время наших прогулок, которые начались с открывшеюся весной, он часто забавлял меня остроумною болтовней; об отечестве своем говорил, как все французы, без чувства, но с хвастовством, и с состраданием, более чем с презрением, о нашем варварстве. Мало-помалу приучил он меня видеть во Франции прекраснейшую из земель, вечно озаренную блеском солнца и ума, а в ее жителях избранный народ, над всеми другими поставленный. Революционеры, новые Титаны, по словам его, только временно овладели сим Олимпом, но, подобно им, будут низвергнуты в бездну. При слове религия он с улыбкой потуплял глаза, не позволяя себе, однако же, ничего против нее говорить; как средством, видно, по мнению его, пренебрегать ею было нельзя. Он познакомил меня с именами (не с сочинениями) Расина, Мольера и Буало, о которых я, к стыду моему, дотоле не слыхивал, и возбудил во мне желание их прочесть. Посреди сих разговоров вдруг начал он заводить со мною нескромные речи и рассказывать самые непристойные, даже отвратительные анекдоты. Я не знал, что мне делать: я так уже привык в него веровать, что стыдился своего стыда; а он, злодей, наслаждался моим смятением. Еще приятнее было ему видеть, как постепенно исчезала моя робость и умножалось бесстыдство. Какая была цель его? Просто в этих людях есть нечто демонское. Когда между французами таковы были поборники веры и законного правительства, то что же такое были их противники? Изобразив поступки этого человека, надобно сказать несколько слов и о наружности его. Он был высок и сухощав, имел самые маленькие серые сверкающие глаза и огромный нос, который, описывая правильную дугу, составлял четверть круга. Он был чрезвычайно опрятен и никогда не покидал крестика святого Лазаря, который доставляли не заслуги, а доказательства старинного дворянства. И вот в каких руках находилась тогда, конечно, половина благородного русского юношества! При Павле, в числе других зол и беспорядков, размножились у нас эмигранты: не было полка в армии, в коем бы не находилось их по два и по три человека. Вообще тем, коим удалось попасть в службу, более других посчастливилось. Графский титул, который по бесчисленности носящих его мелких, мало известных дворян во Франции уже был нипочем, у нас тогда еще был в редкость, и наши знатные или богатые невесты охотно выходили за сих мнимознатных людей, особливо, когда они имели русский чин. Таким образом Лавали, Модены, Кенсона у нас сделались величайшими аристократами, не только сравнялись с знаменитейшими нашими фамилиями, но начали почитать себя выше их. Не такова была участь тех, кои принуждены были приняться за воспитание детей: звание учителя, в наших варварских понятиях, казалось нам немного выше холопа-дядьки, вечного соперника мусьи. Французы это заметили; но как не было возможности их всех поместить, ибо прибывающие их толпы беспрестанно увеличивались, то, следуя нашей пословице (я думаю, у них же заимствованной) «плоха честь, когда нечего есть», они рассеялись по лицу земли русской, чтобы каким-либо образом добывать себе хлеб. Умножающееся употребление французского языка способствовало им к отысканию мест; скоро в самых отдаленных губерниях всякий небогатый даже помещик начал иметь своего маркиза. Я знал в Пензенской губернии одного г. Жедринского, у которого было не более трехсот душ, обремененных долгами. Его сына воспитывал виконт де-Мельвиль. Когда между французами, между эмигрантами, встретится человек благоразумный, просвещенный, скромный, с религиозными чувствами и строгою нравственностью, то надобно говорить об нем как о диковинке. Такая диковинка находилась у нас в селе Казацком. К сожалению, не ему было поручено воспитание наше: он только давал нам уроки. Г. Керлеро, о коем хочу говорить, не приехал, а пришел в Россию с корпусом принца Конде. Как искусного инженерного офицера, его бы охотно приняли во всякую иностранную службу; но он предпочел надеть ледунку, взять ружье и стать в ряды простых воинов, защитников королевских прав, кои почитали они священными; когда корпус, к коему принадлежал он, был принят в русскую службу, то скоро, наскучив гарнизонною жизнью, он определился учителем в дом Голицыных. Он с добродушною настойчивостью победил во мне отвращение к математическим наукам, и в одно лето прошли мы с ним геометрию и алгебру; ему обязан я тем, что не остался совсем бессчетным. С величайшим терпением учил он маленьких князьков, но усердно и успешно занимался с шестнадцатилетним отставным офицером, князем Михаилом, который один из братьев пожелал вознаградить потерянное на службе время. Итак, в сем доме было два француза. Было еще и два немца: отставной ротмистр, который заведовал конюшней и смотрел за лошадьми, и лекарь, который морил людей; последний был женат. Потом был грек, отставной майор, главный управитель над деревнями, который всегда улыбался, пришучивал и обкрадывал своих верителей. В нем одно только мне памятно: от него ужасно несло курительным табаком; цвет лица он имел совсем кофейный и ежедневно пил по двенадцати чашек кофе. Всех вышесказанных, но не вышеименованных особ, лет двадцать тому назад мог бы я назвать читателю, который, впрочем, немного бы от того выиграл, и горе только одному мне, кому память столь приметно изменяет[ii]. Наконец, был и поляк, Заурский, пан эконом с своей паньей. Грек и немцы обедали с нами только по праздникам и по воскресеньям, а шляхтича с женой, тоже по воскресеньям, пускали только поутру с поклоном к княгине, которая милостиво давала им целовать ручку. Все это были должностные лица; но в нашем обществе находились еще два почетные члена, из коих один давно уже был членом Российской академии, а другой доселе тщетно ожидает сей чести. Родной племянник Александра Петровича Сумарокова, одного из известнейших наших старинных писателей, Павел Иванович служил в Преображенском полку под начальством князя Сергия Федоровича и женился на двоюродной сестре его, княгине Марии Васильевне Голицыной. Он свел ее с ума, где-то оставил, а прижитых с нею двух детей, сына и дочь, отдал он на воспитание в дом своего родственника и покровителя. Принужден будучи, подобно многим, оставить службу при Павле и не имея большого состояния, он находился тогда вместе с ними и гостил в Казацком. Непомерная спесь г. Сумарокова превосходила всякое описание: никакие успехи не смягчали его гордости; бесчисленные неудачи не могли никогда его образумить. В обращении со всеми, кого смолоду не привык он почитать выше себя, было всегда что-то грубое, жесткое, нестерпимое. В глубокой старости он остался так же тяжел и несносен, как в первой молодости; более он сделаться не мог. Два раза был он губернатором, обе губернии должен был оставить, истощив терпение начальства, подчиненных и жителей; теперь он состоит инвалидным сенатором. Он один видел в себе государственного человека и литературного гения; никто даже в шутку его в том не уверял. Вероятно, у него был двойник, и их взаимное удивление, обожание, утешало его в мнимой несправедливости людей. Нельзя думать, чтобы творения его дошли до потомства; библиоманам было бы, однако же, не худо их сохранять: они могут служить образцами дурного слога, дурного вкуса, наглости, самохвальства и самой грубой неблагопристойности. Стараясь спасти их от забвения, в котором, может быть, и сам потону, спешу назвать известнейшие: «Досуги крымского судьи», «Прогулка за границу» и повесть «Феодора», которая такая же дура, как и сам сочинитель. В ненастное время пернатые певцы скрываются в густоте леса: деревню и дом князя Голицына избрал тогда убежищем один весьма мохнатый певец, известный чудесными дарованиями. Я назвал его певцом мохнатым, потому что в поступи его и манерах, в росте и дородстве, равно как и в слоге, есть нечто медвежье: та же сила, та же спокойная угрюмость, при неуклюжестве, та же смышленость, затейливость и ловкость. Его никто не назовет лучшим, первейшим нашим поэтом; но, конечно, он долго останется известнейшим, любимейшим из них. Многие догадаются, что я хочу говорить о Крылове. Он был тогда лет тридцати шести и более двенадцати известен в литературе. Он находился у нас в качестве приятного собеседника и весьма умного человека, а о сочинениях его никто, даже он сам, никогда не говорил. Мне это доселе еще непонятно. Оттого ли сие происходило, что он не был иностранный писатель? Оттого ли, что в это время у нас дорожили одною только воинскою славой? Как бы то ни было, но я не подозревал, что каждый день вижу человека, коего творения печатаются, играются на сцене и читаются всеми просвещенными людьми в России; если бы знал это, то, конечно, смотрел бы на него совсем иными глазами. Собственное его молчание не может почитаться следствием скромности, а более сметливости: он выказывал только то, что в состоянии были оценить, истинные же сокровища ума своего ему не перед кем было расточать. Происхождение его мало известно; кажется, он должен быть сыном нового, мелкого, бедного дворянина. Природа сама указала ему путь, на котором он встретился с фортуной; потому-то он мало заботился о службе. Но в России, особливо лет пятьдесят тому назад, никак нельзя было оставаться без чина, и его куда-то записали. Неимущий, беспечный юноша, он долго не имел собственного угла и всегда гостил у кого-нибудь. Таким образом попал он к князю Голицыну и жил у него уже два года до нашей встречи. Он сопутствовал ему в армию в звании частного секретаря, надеялся за границей получить новые впечатления, приобресть новые познания; но неблагоприятный оборот, который взяли дела его патрона, заставил его с ним вместе укрыться в деревне. В тучном теле его обращалась кровь не столь медленно, как ныне, в нем было более живости, даже более воображения; но уже тогда был он замечателен неопрятностью, леностью и обжорством. В этом необыкновенном человеке были положены зародыши всех талантов, всех искусств. Природа сказала ему: выбирай любое, и он начал пользоваться ее богатыми дарами, сделался поэт, хороший музыкант, математик. Скоро тяжестью тела как бы прикованный к земле и самым пошлым ее удовольствиям, его ум стал реже и ниже парить. Одного ему дано не было: душевного жара, священного огня, коим согрелась, растопилась бы сия масса, поглотившая у нас столь много наслаждений. Мы дивимся, мы восхищаемся тем, что ускользнуло от могущества плоти, что бы мы увидели, если б она могла быть побеждена! Крылова называют русским Лафонтеном; тот и другой первые баснописцы в своей земле; но как поэт, мне кажется, француз стоит выше. Как он бывает иногда трогателен, увлекателен, например, в басне «Два голубя»! Читая его, никто не спросит: был ли он добрый человек? Всякий это почувствует. Если б о Крылове мне сделали сей вопрос, то я должен бы был отвечать отрицательно. Чрезмерное себялюбие, даже без злости, нельзя назвать добротой; в деяниях Крылова, в его разговорах был всегда один только расчет; в его стихах чистота, стройность и размер, везде ум, нигде не проглянет чувство, а ум без чувства то же, что свет без теплоты. Человек этот никогда не знал ни дружбы, ни любви, никого не удостаивал своего гнева, никого не ненавидел, ни о ком не жалел. Никогда не вспоминал он о прошедшем, никогда не радовался ни славе нашего оружия, ни успехам просвещения; если он и завидовал другим знаменитым современным нашим писателям, то разве втайне; был с ними приветлив, но никогда их не читал, никогда не хотел говорить о их сочинениях. Единственную страсть, или, лучше сказать, что-то похожее на нее, имел он к карточной игре, но и в ней был всегда осторожен и всегда презирал игроков, с коими, однако же, прожил век. Две трети столетия прошел он один сквозь несколько поколений, одинаково равнодушный как к отцветшим, так и к зреющим. С хозяевами домов, кои, по привычке, он часто посещал, где ему было весело, где его лелеяли, откармливали, был он очень ласков, любезен; но если печаль какая их постигала, он неохотно ее разделял. Если б его спросили, какое слово в русском языке ему кажется нежнейшим, то я уверен, что он бы отвечал: кормилец мой. Что делать! Видно, сердце у него в желудке; из сего источника почерпнул он большую часть своих мыслей, и надобно сказать правду, он им нехудо был вдохновлен. Тот, кто остается чужд житейских бурь, кто на страсти людей, благородные или пагубные, смотрит с улыбкою презрения, тот не должен иметь их слабостей, а еще менее их предрассудков. Но таковы несообразности в каждом из нас, такое несогласие бывает между рассудком и наклонностями, что не сыщется ныне человека, который бы более Крылова благоговел перед высоким чином или титулом, в глазах коего сиятельство или звезда имели бы более блеска. Положим, это следствие господствовавшего прежде мнения, под влиянием коего он вырос, и я очень далек, чтобы видеть тут что-нибудь худое; но зачем же богатство имеет равное право на его почтительную нежность? Отчего же такое жестокое невнимание ко всем, кто обижен не природой, а фортуной? Где же твердый муж? Где же философ? Надобно было видеть в Казацком его умное, искусное, смелое раболепство с хозяевами; надобно было видеть, как он сам возбуждал их к шуткам, как часто в угождение им трунил над собою. Грустно это вспомнить, а еще грустнее подумать, что на нем отпечатался весь характер простого русского народа, каким сделали его татарское иго, тиранство Иоанна, крепостное над ним право и железная рука Петра. Часто этот народ должен трепетать перед тем, что он презирает, и если Крылов — верное изображение его недостатков, то он же и представитель его великих способностей. В простом языке его, который иногда употребляет он и в разговоре, из простых его изречений схватил он все, что показывает его глубокомыслие, и без лишних украшений, без приправы, составил из них оригинальные стихотворения, как славный повар из простых, но самых свежих припасов готовит вкусный стол, который может удовлетворить прихотям взыскательнейшего гастронома. Подобно восточным стихотворцам, в коих самовластие не могло заглушить таланта, но кои не дерзают явно говорить истину, решился и он ясным мыслям своим, верным наблюдениям дать форму аполога. Несмотря на свою лень, он от скуки предложил князю Голицыну преподавать русский язык младшим сыновьям его и, следственно, и соучащимся с ними. И в этом деле показал он себя мастером. Уроки наши проходили почти все в разговорах; он умел возбуждать любопытство, любил вопросы и отвечал на них так же толковито, так же ясно, как писал свои басни. Он не довольствовался одним русским языком, а к наставлениям своим примешивал мною нравственных поучений и объяснений разных предметов из других наук. Из слушателей его никого не было внимательнее меня, и я должен признаться, что если имею сколько-нибудь ума, то много в то время около него набрался. Обхождением ею со мной я был очень доволен; правда, он напоминал мне иногда о почтении, коим обязан я ребятам, молодым князьям, моим товарищам, что мне было весьма не по сердцу; но зато маленькому англичанину Личу при мне говаривал он, что ему не следует забываться передо мной, генеральским сыном. Чтобы никого не пропустить из нашего деревенского общества, должен я назвать еще два лица: отставного капитана Таманского, побочного сына князя Сергия Федоровича, и живущую у княгини русскую барышню, Прасковью Андреевну, которые ничтожества свои, во время пребывания моего в Казацком, совокупили законными брачными узами. Нас человек двадцать каждый день садилось за стол, но по праздникам бывало и более двадцати пяти. Казалось, будто мы океаном или непроходимыми горами отделены от других частей мира, и только один раз в неделю, посредством почты, имеем с ним сообщение. Меня уверяли после, будто за нами присматривали; но кажется, кому бы было? Земской полиции мы в глаза не видали, а между нами не было ни одного человека, который бы когда-либо запятнал себя предательством. Почтовые дни были для нас днями радости. Я знал тогда хорошо по-немецки и с жадностью бросался на гамбургские газеты, которые по прочтении вручал мне князь с одобрительною улыбкой. «Московские Ведомости» не менее тогда были любопытны: не было номера, в коем бы не упоминалось о Суворове. Я шел за ним через Адиж, Требию и По, за ним летел на высоты Альпов и с нетерпением ожидал его в Париже; голова моя горела, сердце билось при чтении блистательных его реляций. Я дома был изнежен и, следственно, труслив; тут откуда взялась бодрость: с восхищением мечтал я об опасностях, стыдился малейшей робости и побеждал ее. Так сильно действуют великие люди, в отдаленнейших от нас местах, на самые низшие классы и на самый нежный возраст. Слава Суворова отражалась на пославшем его Павле Первом, ослабляла чувство ненависти к нему, утешала угнетенных им, ссыльных, и разливала радостный свет среди скорбной тьмы его царствования. Дерзали даже ликовать, и известия из Киева говорили о беспрестанных там увеселениях. Тут в первый раз узнал я сладостное чувство любви к отечеству, меня потом никогда не покидавшее; в этот достопамятный для меня год познакомился я с пороками и добродетелями, мне дотоле неизвестными; в уединенном углу России вкусил я от древа познания добра и зла. Скудны были мы настоящими происшествиями; но зато, исключая детей, все были богаты воспоминаниями, и потому-то большая часть разговоров проходила в рассказах. Из разных стран собрались тут образчики разных наций и состояний; с обыкновенным вниманием я все выслушивал, позволял себе вмешиваться в разговоры, делать вопросы и получал снисходительные и удовлетворительные ответы. Таким образом в самом тесном кругу, в коем прожил я тогда близ года, чрезвычайно расширился круг моих идей. Например, я узнал между прочим, что знатный род и блестящие связи не только заменяют заслуги и чины, кои они доставляют или должны доставлять, но стоят на высоте, для сих последних недосягаемой. Сию веру исповедовали все члены семейства, в коем я жил; из них, кажется, первый князь Федор принял ее в тогдашних петербургских гостиных, куда вывезена была она прямо из Сен-Жерменского предместья статскою советницей княгиней Натальей Петровной Голицыной, урожденной графиней Чернышевой, сестрой фельдмаршальши Салтыковой. Находясь в Париже во время революции, сия знаменитая дама схватила священный огнь, угасающий во Франции, и возжгла его у нас на севере. Сотни светского и духовного звания эмигрантов способствовали ей распространить свет его в нашей столице. Составилась компания на акциях, куда вносимы были титулы, богатства, кредит при дворе, знание французского языка, а еще более незнание русского. Присвоив себе важные привилегии, компания сия назвалась высшим обществом и правила французской аристократии начала прилаживать к русским нравам столь же удачно, как в нынешних французских водевилях маркизы де-Сенваль и виконтессы де-Жюссак на нашей сцене перерождаются Авдотьями Дмитриевными и Марьями Семеновнами. Екатерина благоприятствовала сему обществу, видя в нем один из оплотов престола против вольнодумства, а Павел Первый даже покровительствовал его, представляя себе, однако же, право немилосердно тузить его членов, чего французские короли себе позволять не могли. Не один раз придется мне говорить о сем высоком сословии, не более как с полсотни лет у нас образовавшемся, о преимуществах, коими оно пользуется, о сомнительных нравах некоторых из его членов. Чтобы с некоторою подробностью изобразить его, я хочу дождаться времени, когда мне дано было почтительно приблизиться к его святилищам; сказанное теперь почитаю покамест достаточным. В малолетстве не совсем деликатно давали мне чувствовать его могущество, но оно еще являлось мне, как огромный блестящий фантом, коего образ сокрыт был от меня таинственным покровом, коего не видел я слабых сторон и коего власти не знал я границ. Барская спесь, с примесью французских предрассудков, делала самохвальство молодых Голицыных иногда несносным. Ни у одного не было дурного сердца, не было даже гордости, но губительное для них впоследствии тщеславие и легкомыслие. Им все еще грезилась тень дедушки Потемкина; из слов их можно было узнать, что они более видят в себе побежденных сильным противником, чем караемых грозным владыкой. С своими слугами они обходились так же просто, как и с живущими у них в доме; эта ласка была такого рода, какая оказывается любимой лошади, собаке или птице. Такой ласки я снести не мог и смею похвастаться, что умел отразить покровительственный тон, который хотели взять со мной молодые люди; с родителями их было дело другое. Прошло лето, наступила осень, и уже близилась зима; с каждым днем все у нас в деревне становилось мрачнее и печальнее. Заграничные известия сделались менее радостны, уменьшалась быстрота полета Суворова; сколь ни славен был переход его через Альпы, но он отдалял нас от цели; наши французы-роялисты повесили голову, а я чуть не плакал от досады. Мои родители из Киева отправились в Москву, чтобы быть при родах сестры моей Алексеевой, которая в октябре благополучно и разрешилась сыном Александром. Это известие меня обрадовало и возгордило: в первый раз я сделался дядей. К концу года приготовились для меня новые перемены в жизни. Тайный иезуит, аббат Николь, завел в Петербурге аристократический пансион. Он объявил, что сыновья вельмож одни только в нем будут воспитываться; и не столько с намерением затруднить вступление в него детям небогатых состояний, сколько из видов корысти положил неимоверную плату: ежегодно по 1500 рублей, нынешних шесть тысяч. Обстоятельства способствовали успехам сего заведения, которое находилось у Обухова моста, на Фонтанке, рядом с великолепным домом князя Юсупова. Супруга его, княгиня Татьяна Васильевна, отдала сына своего к аббату Николю, коего чрезвычайно поддерживала; будучи сестрою княгини Голицыной, она письменно и ее убеждала прислать туда же младших сыновей своих, на что последняя долго не изъявляла согласия. Но как невозможно было наконец не подметить безнравственности г. Ролена, так как совестились ему прямо отказать и затруднялись в приискании ему преемника, то и решились отправить мальчиков в Петербург. О сем намерении уведомили также и моих родителей, возвращавшихся тогда из Москвы. Едва успели они воротиться, как прислали за мной доверенного слугу. Исключая Михаила Голицына и учителя Керлеро, я расстался почти без всякого сожаления с людьми, с коими, казалось, одна свычка должна уже была меня связать; нe меня винить надобно, а их равнодушие даже между собою, даже друг к другу. В самое Рождество, отужинав, простился я со всеми довольно холодно и пошел к себе спать с тем, чтобы до света выехать. Странное дело! Лишь только пришел в свою комнату и стал раздеваться, как мне сделалось грустно. Так после со мною бывало и везде, особенно там, где люди не оказывали мне и не возбуждали во мне большого участия: вместо их роднился я с местами и их только покидал как друзей. Менее суток пробыл я в дороге и далеко за полночь, когда уже у нас все спали, приехал я в Киев. вчора 17:04 Видалити на сайті Тема: Хоббі Валерій Бурій: Ф.Ф. ВИГЕЛЬ. ЗАПИСКИ Село или местечко Казацкое, в которое мы приехали, было из числа тех имений, кои польские короли раздавали магнатам в Украине после разделения ее на русскую и польскую и по совершенном порабощении последней. Магнаты никогда в них не приезжали, жили в Варшаве или Вильне и получали с них только доходы; казацкая вольница не страдала от панского присутствия. Князь Потемкин, еще при польском правительстве, властью и деньгами приобрел все те имения, которые находились в соседстве с Новороссийским краем; по смерти его они достались его наследникам. Проезжая чрез сии имения, чрез Богуслав, Корсунь, я не мог надивиться тому, что везде вижу православные церкви, везде слышу малороссийское наречие и только изредка встречаю поляков. Невежество мое, которое, впрочем, разделял я со всеми жителями внутренней России, заставляло меня думать, что все находящееся за старою нашею границей есть и было всегда настоящая Польша. Еще не было году, что семейство Голицыных поселилось в Казацком. Мы приехали туда в сумерки. Бесконечный двор, обнесенный тыном, в глубине коего открывались деревянные барские хоромы, наскоро выстроенные, а по бокам находились шесть довольно просторных мазанок, вместо флигелей, и сад, разведенный только осенью и представляющий одни только ряды прутьев, все это, занесенное снегом, имело в глазах моих вид мрачный и угрюмый. Те, кои вспомнят, как тяжела мне была мысль сделаться приемышем в знатном доме даже среди шума блестящей столицы, могут посудить о том, что во мне происходило в сию истинно горестную для меня минуту. Нам отвели особливые комнаты. В тот же самый вечер меня представили княгине, и я познакомился как с гувернером, коему меня поручили, так и с маленькими моими товарищами. Я не скажу теперь ни слова о впечатлении, которое произвело на меня мое новое знакомство: ибо всех членов многочисленного семейства, среди коего пришлось мне жить, также и все лица, кои, находясь в сем доме, составляли его общество, намерен я впоследствии перебрать поодиночке. Права гостеприимства я почитаю священными; но я нимало не нарушу моих обязанностей, если о посторонних людях скажу истину с такою же откровенностью, с какою говорил о самых близких родных. Чрез два дни родители мои воротились в Киев, оставив меня между людьми, мне дотоле вовсе не знакомыми. С нетерпением ожидала княгиня Варвара Васильевна (так звали г-жу Голицыну) известий от мужа из армии, которая на походе находилась тогда в Литве; с исступлением бешенства скоро получила она письмо его, коим он ее уведомлял, что государь за что-то на него прогневался, отставил его от службы, отдал корпус его генералу де-Ласси, велел ему жить в деревне и что фельдъегерь не замедлит привезти его к нам. Конечно, было за что подосадовать, но гнев княгини Голицыной превосходил всякое описание. Столь ужаснейшего гнева я никогда еще не видывал; он превратил ее в фурию, исказил все черты еще прекрасного ее лица. Забывая, что свидетелями она имеет детей и слуг, она проклинала царя, всех, народ и войско, которые ему повинуются, и успокоилась только от изнеможения сил. Этот первый взрыв яркими чертами осветил в глазах моих весь характер той особы, у которой я находился в зависимости, и заставил меня в поступках своих быть весьма осторожным. Дни три спустя после того прибыл или был привезен сам князь Голицын, в сопровождении второго сына своего Федора, отставного гвардии корнета, который отправился к нему в армию, в надежде под начальством его опять вступить в службу, но, встретясь с ним на дороге, вместе воротился. Не прошло недели, как из Петербурга прислали старшего сына его князя Григория, генерал-адъютанта и любимца Павла Первого, внезапно отставленного и высланного из столицы. Это было в феврале, а в половине лета еще прислали к нам третьего и четвертого сыновей князя Голицына, Сергея и Михаила, семеновских офицеров, также без просьбы отставленных, но не совсем, однако же без вины и причины. Итак, Казацкое сделалось местом заточения целого семейства, мне совершенно чуждого, но которое, однако же, я должен был с ним разделять. Я не был свидетелем свидания супругов; мы в это время сидели за книгами; когда же кончился класс и меня представили хозяину дома, то вид его, спокойный, довольно веселый, и ласково-покровительственный прием меня чрезвычайно ободрили. Теперь приступлю к обещанному выше, к изображению людей, с коими прожил я около года в совершенном удалении от мира и коих характер следственно мог хорошо изучить. Чтобы успокоить читателя, спешу предупредить его, что между ними были лица отменно-замечательные, и начинаю с главы семейства. Воспитанный в кадетском корпусе, в конце царствования императрицы Елисаветы, князь Сергий Федорович учился с успехом математическим наукам и, исключая русский, знал еще хорошо немецкий язык. Вышед из него, он в обществе получил навык к французскому; знание языков было тогда не безделица: оно вело к повышению. Он не принадлежал к знаменитой ветви Голицыных, Дмитрия и двух Михаилов Михаиловичей, коих счастие при Петре Великом равнялось великим их заслугам и коих семейства приобрели новую славу в глазах русского народа, падая умилительными жертвами немецкого тиранства при Анне Иоанновне. Его отец, князь Федор Сергеевич, был человек и не чиновный, и не богатый, и не расчетливый: прельстившись всем заграничным, куда как-то его занесло, он получил необоримое отвращение ко всему отечественному. Рассказывали, что, по возвращении из путешествий он тотчас завел флёровую фабрику и потом, гнушаясь названиями ржи и проса, он все поля свои засеял французским табаком и скоро до того разорился, что наконец не на чем ему было посеять и репы. Когда просвещение блеснет перед полуварварами, то прежде всего хватаются они за роскошь, как дети, которые ловят огонь. К счастию молодого сына, он вовсе не походил на отца; в нем билось истинно русское сердце, он был наружности приятной, был добр, умен и храбр: без того, несмотря на сиятельное свое происхождение, ему бы невозможно было выбиться из княжеской толпы. Много ему способствовало к тому родство с известным фельдмаршалом, графом Захаром Григорьевичем Чернышевым, президентом военной коллегии, коего по матери был он родной племянник; а еще более женитьба на племяннице князя Потемкина, который, впрочем, не очень его любил, но не мог отказать ему в уважении. То же самое было и с другими тогда царскими любимцами. Это знал Павел Первый и, вступив на престол, осыпал его ласками и наградами. Долго это продлиться не могло: только в Екатеринино время можно было безнаказанно соединять верную службу и преданность престолу с некоторою независимостью характера. Скоро должен был князь Голицын оставить службу и поселиться в Москве. Но когда война с французами заставила вызвать Суворова из заточения, тогда вспомнили и о других брошенных мечах Екатерины: на гатчинских фрунтовиках трудно бы было выехать. Признанный в Петербург, обласканный Голицын отправился ко вверенному ему корпусу, а вскоре потом в ссылку за какое-то откровенное письмо к императору. Он был тогда полный генерал и обвешан всеми первостепенными орденами, за военные подвиги полученными. Он был в крепости сил и лет, ибо ему еще не было пятидесяти, и по его опытности, деятельности и бесстрашию казалось, что судьба предназн |
15 квітня 2013
|
Село (1.9 тис. жителів) Звенигородського району, розташоване на берегах безіменної річечки — правої притоки р. Шполка. Село відоме з початку XVII ст., а в другій його половині на правому березі річечки розбивається ландшафтний парк і створюється каскад ставків. У доволі великому (51 га) і нині запущеному парку налічується понад 35 видів деревних і чагарникових порід, серед яких найпоширеніші дуб, ясен, клен, ялина. Від обов’язкового композиційного паркового компонента того часу — палацу — традиційно не залишилося й сліду. Напрочуд добре зберігся комплекс вишикуваних у каре одноповерхових господарських буді¬вель маєтку, що з’явилися тут на початку XIX ст. Він складається з в’їзної брами [25], просто за якою розташований будинок управляючого із глибокою прямокутною лоджією, підтримуваною колонами тосканського ордера. Праворуч розташований великий флігель [26] з встановленим напроти нього лаконічним пам’ятником Т. Шевченку (1947 р., скульптор Я. Красножон). Ліворуч — монументальний, десятки метрів |
15 квітня 2013
|
Село розташоване за 18 км від Звенигородки, та декілька км від автошляху Черкаси-Умань. У ХІХ ст. поблизу проходила поштова дорога Звенигородка-Шпола. Перші згадки про це місце сягають початку XVIII ст. У XVIII ст. садиба належала князям Голіциним. Власниками закладений дендропарк, який спочатку був 22 га, зараз має 86 га та статус пам’ятки садово-паркової архітектури XVIII ст. В центральній частині парку був збудований палац у псевдоготичному стилі, поряд з яким був фонтан, неподалік фонтану на насипному пагорбі - парнас, була альтанка, а в глибині парку - фамільний склеп. Територія парку та двору була оточена цегляним забором. Нажаль ні палацу, ні альтанки з фамільним склепом зараз не існує. Зараз залишились будинок управляючого, збудований у поєднанні архітектури класицизму та народної архітектури, будинок канцелярії, збудований у псевдоготичному стилі та інші господарські споруди. В цьому маєтку князя Голіцина з 1797 по 1801 жив і навчав чисельних дітей родини відомий поет-байкар І. А. Крилов. Тут він писав байки, займався перекладами грецьких байок. Після приїзду з Козацького та публікації першої збірки він став відомим та шанованим письменником. У 1829 році князь Григорій Олександрович Голіцин, продав резиденцію таємному раднику Івану Івановичу Фундуклею з селами Княжею та Топильною. Згодом маєтності перейшли у власність онуки Голіцина, княгині Т. Г. Куракіної, вона була останньою власницею маєтку. Залишки маєтку та парк потребує детального дослідження та вивчення. Його композиція є не типовою для цього регіону і є унікальною за своєю структурою. Довга композиційна вісь, у вигляді головної алеї - дороги життя, з нанизаними композиційними елементами та алегоричними символами, характерними для доби романтизаму. Парк потребує детального композиційного та історичного аналізу і вимагає до себе уваги зі сторони фахівців та є цікавим для відвідування |
13 квітня 2013
|
Іван Андрійович Крилов (рос. Ива?н Андре?евич Крыло?в) (*2 (13) лютого 1769, Москва — †9 (21) листопада 1844, Санкт-Петербург) — російський байкар.Зміст [показати] Біографія Народився в 1769 році в Москві в родині бідного армійського офіцера. Батько служив в драгунському полку, вислужившись з солдатів, був головою магістрату в Твері, помер, залишивши вдову з двома малолітніми дітьми. Дитячі роки Івана Крилова пройшли в Твері. Грамоті вивчився вдома, французькою мовою займався у сім'ї знайомих. У 1777 Крилов був записаний в цивільну службу підканцеляристом калязінського нижнього земського суду, потім тверського магістрату. Перші твори В кінці 1782 поїхав до Петербургу з матір'ю, якій вдалося влаштувати його на службу в Петербурзьку Казенну палату (служив чиновником 1783 — 1787). Відсутність освіти заповнював самостійним вивченням літератури, математики, французької та італійської мов. У 14 років (1784 рік) написав оперу «Кофейница», відніс її до книгаря Брейткопфа, який дав за неї авторові на 60 рублів книг (Расина, Мольера і Буало), але оперу так і не надрукував. «Кофейница» була опублікована тільки в 1868. У казенній палаті Крилов отримував лише 80 — 90 рублів в рік, чим не був задоволений, тому перейшов у Кабінет Її Величності. З 1787 по травень 1788 служив в Гірській експедиції в Петербурзі. У 1788 Крилов залишився без матері і на його руках залишився молодший брат, Лев, про якого він все життя піклувався, як про сина (той в листах називав його зазвичай «тятенькой»). У 1789, в друкарні І. Г. Рахманінова, Крилов друкує щомісячний сатиричний журнал «Пошта Духів». Зображення недоліків російського суспільства вклалося тут у фантастичну форму листування гномів з чарівником Малікульмульком. «Пошта Духів» виходила тільки з січня по серпень, оскільки мала всього 80 передплатників; у 1802 вона вийшла другим виданням. Вийшовши в 1791 у відставку, Крилов стає власником друкарні і з січня 1792 починає друкувати в ній журнал «Глядач», що виражав сатиричний ухил. «Глядач» мав 170 передплатників і в 1793 перетворився на «Санкт-петербурзький Меркурій», який проіснував усього рік й не мав особливого успіху. З 1792 за Криловим було встановлено поліцейське спостереження. Після виходу в світ повісті «Каїб» і ряду сатиричних творів, викликав незадоволеність Катерини II і в кінці 1793 Крилов був вимушений виїхати з Петербургу в провінцію і припинити літературну діяльність. З 1794 до осені 1795 жив у Москві, був прийнятий в багатьох відомих родинах, але його ім'я потрапило в поліцейський реєстр завзятих карткових гравців, через що, за деякими свідченнями, Крилов був вимушений покинути Москву. У 1797 він зустрівся в Москві з князем С. Ф. Голіциним і виїхав до нього в село, в Україну, як вчитель дітей і секретар. До того часу Крилов вже мав різнобічну освіту, добре грав на скрипці, знав італійський і виявився чудовим викладачем мови і словесності. У 1801 князя Голіцина було призначено ризьким генерал-губернатором, і Крилов найнявся до нього секретарем. У 1803 знов вийшов у відставку. У наступні два роки вів велику гру в карти, вигравши дуже велику суму, роз'їжджав ярмарками. У 1805 Крилов був в Москві й показав І. І. Дмітрієву свій переклад двох байок Лафонтена: «Дуб і Тростина» і «Розбірлива наречена». Крилов завжди любив Лафонтена (якого називав Фонтеном) і, за переказами, вже в ранній юності випробовував свої сили у перекладі байок. У 1806 він надрукував тільки 3 байки. У 1808 — 1810 Крилов служив в Монетному департаменті під керівництвом Оленіна. Перша книга байок У 1809 році вийшла перша книга байок. В 1812 році отримав посаду бібліотекаря, а в 1816 році він стає бібліотекарем в Публічній бібліотеці, де пропрацював майже до кінця свого життя — до 1841 року. Помер Іван Андрійович Крилов в Петербурзі 21 листопада 1844 року. Похований в Олександро-Невській лаврі. Джерела Бурій В. Великий байкар і наш край / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 1999. - 13 лют. - С. 4. |
7 квітня 2013
|
П'ятниця, 29 березня 2013, 12:53 На військовій формі солдата Великої Перемоги золотом висвічують нагороди, які він виборов у чесній праведній борні Та наперекір смерті вийшов живим із пекельної круговерті й зустрів свою 90-ту осінь При звільненні від фашистських загарбників Києва у жовтні 1943-го року капітан, наймолодший командир батальйону в стрілецькій дивізії Анатолій Миколайович Шкірдань, атакуючи із бійцями свого батальйону ворожі укріплення, уже вшосте – і цього разу найтяжче! – був поранений ворожою гранатою, яка розірвалася в нього прямо під ногами. Вибух страшної сили оглушив довкілля. Все потонуло у сизому диму, а коли він розвіявся, бійці батальйону побачили свого командира нерухомого, в крові й подумали, що він мертвий. Плями на знімку, із якого посміха-ється молодий капітан Шкірдань, не що інакше, як кров, адже саме він був у кишені разом з комсомольським квитком тоді, коли його поранило на Курській дузі А наш капітан ще живий! Санітари, які підбирали вбитих після бою, забрали й Анатолія Шкірданя, але раптом сталося диво: один із санітарів помітив, як «покійник» поворухнувся. Анатолія віднесли у санчастину, щоб там негайно оперувати. 25 осколків було видалено із його тіла, а більше ніж півсотні маленьких «живуть» у ньому й донині. Він декілька днів лежав на лікарняному ліжку нерухомий, непритомний. Довго нічого не чув, не міг мовити ані слова. У правому вусі вибуховою хвилею порвало барабанну перетинку, тому він оглух на одне вухо повністю. У такому стані контуженому комбату потрібне було довготривале й кваліфіковане лікування. І доля знову, наскільки це було можливо у фронтовий час, усміхнулася йому. Анатолій Миколайович зустрів у госпіталі земляка з Полтави. Його, пораненого офіцера вищого військового рангу, забирали літаком у Москву. Цим же рейсом було відправлено й Шкірданя. У палаті госпіталю в Москві він чув залпи салюту на честь визволення Києва. На жаль, під Києвом закінчилася його воєнна епопея. Здоров’я не дозволяло знову йти у бій. Доля повернула його на малу батьківщину – Звенигородщину, у напівспалену Юрківку. Дитинство не пестило й не сипало манну з неба Він побачив світ 5 жовтня вже далекого 1922-го у мальовничому, овіяному славною історичною минувшиною селі Козацькому, як сам говорить, «Звенигородського повіту Уманської округи Київської губернії». Його дитинство струїв страшний голодомор 33-го, а горе забрало опору й надію родини – працьовитого дужого батька Миколу. Залишилося у його неньки Надії три сини-красені: Анатолій, Володимир та Леонід. Зморена працею і нестатками жінка сама навчала хлоп’ят іти тернистою стежиною життя сміливо та впевнено. –Уже після четвертого класу я самотужки заробив собі на штани. Жодні літні канікули не байдикував. За рік був учнем слюсаря: навчався робити лійки, відра, замки, і вже за відро вторговував молока для сім’ї. Ще через рік мати влаштувала мене учнем столяра – і це ремесло не носив за плечима. Згодом літо відпрацював учнем електрика, потім – кресляра. Нелегкими були й канікули на кар’єрі шахтоуправління, – розповідає про проходження своїх «життєвих університетів» Анатолій Миколайович. – Дитинство не пестило мене й не сипало манну з неба. Заробляв на черевики, на костюми для себе і братів. Допомагав матері чим міг, бо як же могла вона здолати той тягар, що випав на її долю? – біль і відчай звучать у притишеному голосі посрібленого сивиною чоловіка, коли згадує найдорожчу людину. За яку б справу не брався юний Анатолій, все ладилося у його вправних дужих руках. Можливо, це завдяки Божій іскрі, яку заклав у його гени Великий Творець – вроджений талант до малювання? Ще будучи п’ятикласником, оформляв шкільну стіннівку. У шахтоуправлінні оформляв клуб. А потім працював креслярем. Перше бойове «хрещення» отримав, обороняючи Москву Полишаючи шкільні стіни, юнак мріяв про щасливе мирне життя на рідній українській землі. Та їх перекреслила Друга світова війна. Випускник військово-піхотного училища та відмінник навчання молодий лейтенант Шкірдань у 1942-му прийняв командування стрілецьким взводом і потрапив у самісіньке пекло – битву за оборону Москви. Там і отримав перше бойове «хрещення» – поранення в руку. Після лікування в госпіталі на курсах набув відповідних «керівних» навичок і вже начальником штабу стрілецького батальйону повернувся у свою рідну військову частину. І знову потрапив у вир воєнного лихоліття – на Курську дугу. А там часто доводилося йому змінювати свої «військові звання»: заміняв і командира батальйону, і його заступника, і комісара, які, як висловлюється ветеран, «виходили зі строю». Під Курськом він знову був тяжко поранений – куля пройшла через шию навиліт. А потім була знаменита битва за Дніпро й фатальне поранення, після якого він уже не зміг повернутися у стрій. Але його справу продовжив молодший брат Володимир – виганяв німців із Києва аж до Берліна. І там загинув... Ім’я славного визволителя Володимира Миколайовича Шкірданя викарбуване на граніті братської могили на чужині. – Битви під Москвою, Сталінградом, на Курській дузі та за Київ – найстрашніші «котли» війни! – втираючи сльози, мовить ветеран, пригадуючи, напевно, своїх фронтових побратимів, які полягли в тих «котлах». – І плями ось на цьому знімку, із якого посміхається молодий капітан Шкірдань, не що інакше, як кров, бо саме він був у кишені разом із комсомольським квитком, коли мене важко поранили на Курській дузі, – простягає світлину воєнних років колишній мужній комбат. Просто дивуєшся, як могла його правиця, у якій залишилося 28 осколків, творити таку красу! Коли ж підірване здоров’я не дозволило тримати в руках зброю, Анатолій Миколайович, за його словами, «виховував у юнаків Чувашії патріотичні почуття, витримку та мужність» – викладав військову підготовку. І ця професія стала для нього визначальною у мирному житті. Повернувшись із фронтових доріг на Звенигородщину, навчав військової справи та фі-зичної культури учнів Козацького техні-куму та заочно здобував вищу освіту в Уманському педагогічному інституті. А згодом став мудрим наставником для дзвінкоголосого школярства Вільховецької загальноосвітньої школи – виховував їх фізично загартованими, мужніми, сильними. Його педагогічна нива була наповнена щедрим урожаєм людської вдячності й поваги. А ще розквітла на ній ніжна квітка світлого почуття до своєї колеги – вчительки історії та географії Марії Остапівни, із якою у любові та злагоді прожили майже півстоліття, благословивши у світ сина Сергія. На жаль, уже відлетіла у вічність душа його щирої порадниці, але тамує чоловік власний сердечний біль, бо змалку навчили його вміти переборювати життєві труднощі і випробування. – Людина шанована у нашому селі: порядна, чуйна та людяна. До нього тягнуться люди, адже ж він завжди був щиро закоханий у земну красу, яку майстерно відображав на полотні, – із захопленням відгукується про односельчанина сільський голова Вільховця Тетяна Колосенко. – Малював прекрасні килими, картини, що ставали подарунками для рідних та зна-йомих. Займався і різьбленням. Усюди в затишній оселі – вироби його вмілих рук. Просто диву даєшся, коли споглядаєш його витвори: і як же могла його правиця, у якій залишилося 28 осколків, узагалі творити, та ще й таку красу? Уявляєте: змогла, як жартує ветеран, при допомозі лівої. За батьковими заповітами я виховав і своїх дітей Син Сергій та невістка Лариса – завжди найбажаніші та найдорожчі гості в його оселі. – Усе своє життя я відчуваю підтримку батька. Його мудрі поради й настанови стали головним дороговказом у моєму житті – розповідає Сергій Анатолійович. – Він для мене – найкращий, найголовніший учитель. Саме за його заповітами я виховав і своїх дітей: доньку Тетяну та сина Дмитра – розумними, милосердними, працьовитими. Нині Дмитро – студент Київського державного економічного університету, а Тетяна, випускниця Черкаського технологічного університету, проживає у Сполучених Штатах Америки. Але в найпотаємніших схованках свого серця зберігає щиру любов і вдячність до свого дідуся, який передав її свій хист до малярства, тому й малює нині такі ж оригінальні картини, як дідусь. У святий для кожного українця День Великої Перемоги Анатолій Шкірдань завжди вдягає військову форму, на якій красуються погони полковника, а на грудях золотом висвічують нагороди за звитяжні подвиги та післявоєнну працю, серед яких – ордени Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, орден Червоної Зірки, два ордени Богдана Хмельницького, орден із нагоди 65-річчя Великої Перемоги та більше 20 медалей. Ці нагороди Анатолій Миколайович здобув у чесній праведній борні за волю і свободу свого народу. Алла СЛИНЬКО, Звенигородка |
6 квітня 2013
|
НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ ІВАН ГРИГОРОВИЧ ПІДОПЛІЧКО І.Г. Підоплічко народився 2 серпня 1905 року в с. Козацькому Звенигородського району. Після закінчення сільської школи вчився в учительській семінарії (1918 - 1921) та на Вищих педагогічних курсах в м. Корсунь-Шевченківському (1922 - 1924), працював вчителем.
У 1925 – 1927 роках Підоплічко навчався в Ленінградському інституті прикладної зоології та фітопатології, після закінчення якого працював у відділі ентомології Київської сільськогосподарської дослідної станції та Українському НДІ цукрової промисловості. Саме на цей час припадає розробка вченим і широке впровадження у наукову практику нового, так званого погадкового методу вивчення дрібних ссавців. Результати цих досліджень мали не лише важливе наукове, але й досить значне народногосподарське значення, сприяючи піднесенню продуктивності землеробства та охороні корисних птахів. У 1931 – 1935 роках І.Г. Підоплічко закінчив дві аспірантури. Завдяки невтомній праці, помноженій на природний талант, Підоплічко став висококваліфікованим науковцем, а з часом і одним із визначних вчених нашої країни. У 1935 році І.Г. Підоплічко очолив створену ним групу палеозоології Інституту зоології та біології ВУАН, пізніше перетворену в окремий відділ, яким він керував до 1973 року. Одночасно протягом 1934 – 1941 років працював старшим науковим співробітником Інституту археології ВУАН, доцентом Київського університету. Під час Великої Вітчизняної війни Підоплічко на фронті – рядовий боєць-доброволець, потім стройовий і штабний офіцер. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Повернувшись з війни, Іван Григорович включився в наукову та педагогічну роботу. В 1945 – 1947 роках він – старший науковий співробітник Інституту археології, з 1945 року – доцент, в 1952 – 1959 роках – професор Київського університету, в 1965 – 1973 роках – директор Інституту зоології. Велике значення мають дослідження вченого у галузі зоології та палеонтології. Він здійснив понад 40 експедицій, результати яких узагальнено у двох випусках “Матеріалів до вивчення минулих фаун УРСР” (1938, 1956). Ця праця разом з багатьма іншими є найповнішим зведенням відомостей про давні фауністичні залишки, знайдені в Україні. Йому належала ініціатива створення та керівництво виданням 40-томної серії “Фауна України”. І.Г. Підоплічко – автор теорії антигляціалізму, обгрунтуванню якої присвячена чотиритомна праця “О ледниковом периоде” (1946 - 1956). Йому належить ініціатива відновлення антропологічних досліджень на Україні у післявоєнний період. Результати досліджень археологічних пам’яток України, приведені вченим, дозволили започаткувати розвиток археозоології як самостійного наукового напрямку. Він вивчив пізньопалеолітичні стоянки в Мизині і Межиріччі, створив предметні реконструкції жител з кісток мамонтів, які мають вагому наукову цінність і світове визнання.
Житло первісного мисливця на мамонтів зi стоянки в Межирічi на Канівщині. Реконструкцію здійснив Іван Пiдоплiчко Вчений з широким діапазоном наукових інтересів, глибокими знаннями у багатьох галузях науки, І.Г Підоплічко відіграв важливу роль у розробці методичних засад першої в Україні 17-томної Української Радянської Енциклопедії. У 1958 – 1967 роках – він заступник головного редактора УРЕ. І.Г. Підоплічко одним з перших науковців розпочав дослідження проблем охорони природи. Довгий час він очолював Комісію по охороні природи АН України та був заступником голови президії Республіканської ради Товариства охорони природи. За його сприяння в Україні було організовано чотири заповідники: Поліський, Канівський, Карпатський, Луганський. Він був одним із авторів багатьох природоохоронних постанов і законів. За 50 років наукової діяльності академік Підоплічко видав понад 900 наукових і науково-популярних праць. Але найбільшим досягненням Івана Григоровича було створення у Києві унікального на території колишнього СРСР музейного комплексу, який включає в себе археологічний, геологічний, палеонтологічний, зоологічний і ботанічний музеї. За наукову розробку та створення цього музею Підоплічку була присуджена Державна премія УРСР 1975 року. Помер вчений 20 червня 1975 року. Результати творчої звитяги І.Г. Підоплічка – у численних публікаціях, непересічних наукових теоріях, нових методах досліджень, енциклопедичних виданнях, музеї, колекціях – добре знані не лише у нашій країні, а й за її межами. За матеріалами: Іван Григорович Підоплічко: Бібліографія вчених Української РСР. – К.: Наук. думка, 1976. – 74 с. Пидопличко И.Г. // Биологи: Биогр. справ. – К., 1984. – С. 495 – 496. |
5 квітня 2013
|
САДИБНИЙ ПАРК С. КОЗАЦЬКЕ
Історична довідка. Відомий російський літератор Філіпп Вігель, який рік прожив у маєтку, писав: «Село Козацьке було з числа тих маєтків, які польські королі роздавали магнатам в Україні після її поділу на польську та російську. Магнати ніколи в них не приїжджали, жили у Варшаві або Вільні й отримували з них лише доходи». За його описом у 1798 році маєток являє собою «безкінечний двір, обнесений тином, у глибині якого відкривались дерев’яні барські хороми, збудовані нашвидкуруч, а по боках знаходились шість доволі просторих мазанок, замість флігелів, і сад, розведений лише восени, що був лише рядками прутків».
Господарством у родині Голіциних займалась княгиня, яка облаштовувала маєток у Зубрилівці і розпочала благоустрій маєтку у Козацькому. Княгиня хотіла примножити прибутки від маєтків в Україні й тому переселилась у Козацьке. Тут вона, використовуючи працю кріпаків, заклала парк та збудувала садибу, залишки якої стоять у селі й дотепер. Померла В.В.Голіцина у 1815 році. Великий господарський блок, розташований ліворуч від в’їзних воріт, було збудовано вже у перше десятиліття ХХ століття новими власниками маєтку, а від князівського палацу залишився лише фундамент, вкритий шаром землі [2]. Сучасні наукові дослідження обгрунтовано доводять необхідність юридичного оформлення належних документів згідно чинного законодавства України, уточнення статистичної інформації щодо виникнення історичних об’єктів Звенигородщини, відродження наукової спадщини дослідників цього багатого на історико-архітектурні та національно значимі культурно-просвітницькі об’єкти. Наприклад, член Національної спілки журналістів
України, автор понад 500 публікацій з історії Звенигородщини, охорони пам’яток
Володимир Михайлович Хоменко у науково-популярному виданні «ЗВЕНИГОРОДЩИНА.
Словник-довідник» (2008 рік) [3], подає таку інформацію: «КОЗАЧАНСЬКИЙ ПАРК – дендропарк у с. Козацьке,
частина садибного комплексу. Насаджений у другій половині ХVIII ст. Загальна площа У науково-довідковому
виданні «Природно-заповідний фонд України: території та об’єкти загальнодержавного значення»
(2009 р.) читаємо: «КОЗАЧАНСЬКИЙ – парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва
загальнодержавного значення поблизу с. Козацьке Звенигородського району
Черкаської області - з 1960 р. – парк-пам’ятка садово-паркової архітектури, сучасний статус – з 1972 р., площа
– Існують неточності не тільки щодо площі, видів рослин, кількості ставків на території парку, але й стосовно збережених архітектурних споруд. Так, у наведеному довіднику (2009 р.) повідомляється, що «більшість садиб збереглося до нашого часу» [4]. На сьогодні споруди садиби Голіциних поступово руйнуються і захаращується дендропарк. Але с. Козацьке важливо відродити не тільки як природно-заповідний об’єкт загальнодержавного значення і місце розташування об’єктів архітектурної спадщини, але й як малу батьківщину відомих не тільки в Україні, але й за її межами – науковця зоолога, палентолога, академіка АН УРСР І.Г. Підоплічко, ботаніка-міколога, члена-кореспондента АН УРСР М.М. Підоплічко, профессора О.П. Підоплічко, відомого художника М.С. Полгрібняка. Тому шанувати минуле, сьогодення та зберегти пам’ятні місця та об’єкти природи, культури, історії, архітектури для нащадків – задача тих, хто сьогодні топче рідну землю. Козачанський парк, на думку фахівців, ще можна врятувати. Згідно деяких джерел цей рукотворний природно-заповідний об’єкт закладений наприкінці ХVIII століття [5]. За своїм плануванням парк має витягнуту форму. В його північній частині зберігся насипний острів, водоспади, каскад ставків, до яких можливо підійти прямою алеєю, доріжка якої викладена бруківкою, яка з часом не втратила свого функціонального призначення, хоча вкрита шаром грунту, що накопичувався декілька століть і є композиційним ядром парку. У центральній частині парку знаходилися палац у псевдоготичному стилі, поряд із яким був фонтан, альтанка, на пагорбі - парнас, а в глибині парку - фамільний склеп. На жаль, залишились лише в’їзна брама, флігель, будинок управляючого (поч. XIX ст., класицизм у поєднанні з народною архітектурою), будинок канцелярії (псевдоготичний стиль) та інші господарські споруди, які потребують нагальної реставрації та капітального ремонту. У садибі зберігся господарський блок або заїжджий двір у вигляді довгої одноповерхової прямокутної споруди з колонами і проваленим дахом. Членами громадської організації «КолоОбіг» виявлено, що у 2011 р. функціонує лише одна будівля, усі інші потребують кардинального відновлення. Деякі будівлі і пам’ятки архітектури знищені до фундаменту. У словнику-довіднику В.М.Хоменка [3] зазначено, що на Звенигородщині під охороною держави перебуває 6 пам’яток архітектури: будівлі зруйнованого князівського палацу в Козацькому – будинок управителя та дворовий будинок (поч. ХІХ ст.). На відновлення природного, культурного, історико-архітектурного об’єкта у с. Козацькому було спрямовано проект «документації по договору №84-78 від 30 березня 1984 р. по пам. арх. ХІХ ст. ох. № 773 Садиба в с. Козацьке Черкаської обл.», архітектурний розділ проекту благоустрою території гідропарку пам’ятки архітектури садово-паркового мистецтва ХVIII ст. в с. Козацьке Звенигородського району Черкаської області (охор. № 66) та інша проектна документація, виконана Львівською комплексною архітектурно-реставраційною майстернею Українського спеціального науково-реставраційного проектного інституту «Укрпроектреставрація» у 1985 р. [5]. Проектом зокрема передбачалося розробити архітектурний розділ, куди входили такі дослідження як: попередні роботи, комплексні наукові дослідження, обґрунтування науково-проектних рішень, основні положення по організації робіт, благоустрій території парку, благоустрій території гідропарку, малі архітектурні форми, кошторисна документація, науково-реставраційний звіт, ландшафтний розділ, інженерний розділ. Також здійснена певна робота по таксації насаджень. Щодо черговості робіт фахівцями було запропоновано при проведенні реставраційних робіт по благоустрою парку, в першу чергу, провести трасування головних алей, доріг та доріжок парку, відновити тип мощення на основі даних історико-архітектурної довідки та натурних досліджень. Другій черзі, на думку фахівців, які розробляли проект, мали підлягати методи берегоукріплень Німецького, Лагоживського, Скарбового та цегляного ставків, реставрувати дамби та водостоки водоймищ. Треті на черзі мали б були роботи з благоустрою території щодо реставрації малих архітектурних форм (огорожі території, декоративного басейну, колодязя, воль’єрів та ін.). далі мали б бути реставровані будинки та споруди адміністративно-господарського призначення. Завершувалося б проведення робіт по реставрації об’єкту встановленням малих архітектурних форм, передбачених проектом. На жаль, передбачені цими документами роботи не були виконані у повному обсязі.
Міський голова Звенигородки О.Я. Саєнко, який обгрунтував наміри і доцільність розширення міжнародних зв’язків Звенигородської міської ради та звенигородчан у напрямі збереження культурної, історичної, природної спадщини за активної участі молоді у цій роботі, освітян, науковців і підприємців. При обговоренні нагальних питань у сфері освіти, науки, просвітництва особливу увагу приділено розвитку рекреаційної сфери, створенню нових робочих місць, обміну досвідом у сфері екології, культури між Україною та Китаєм, поглибленому вивченню іноземних мов. Оскільки одним із факторів досягнення позитивних результатів є створення мотивації для реалізації певних заходів і здійснення їх фінансування, ГО «КолоОбіг» звернула увагу на те, що парк має стати привабливим для рекреантів, туристів. Увагу учасників заходу було спрямовано на першочергове вирішення питань зі сприяння відродженню будинку-садиби Кримських у Звенигородці. Саме у цьому будинку, збудованому в 1871 р. Кримським Юхимом Степановичем (педагогом, видавцем, який працював директором двокласного міського училища у м. Звенигородці), з 1871 по 1942 р. (до свого заслання) жив і працював знаний і шанований у світі сходознавець, славіст, письменник, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР (1940 р.) Агатангел Юхимович Кримський. Протягом 16 років за браком коштів реставраційні та будівельні роботи по відновленню будинку-садиби не ведуться, але існує розроблений спеціалізованими установами проект реконструкції, який ретельно зберігається науковцями Звенигородки та чекає на своє втілення. Активом громадської організації «КолоОбіг» за сприяння директора музею Ротаєнка М.І. та місцевих органів самоврядування проведено суботник в будинку-садибі Кримського та на прилеглій до будинку території. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» (2009 р.) у Звенигородському районі будинок, де жив вчений-філолог, сходознавець і письменник А.Ю.Кримський, внесено до офіційного переліку нерухомих пам’яток України першої половини ХХ століття [6]. Вже багато років директор музею Кримського А.Ю. зберігає проект реконструкції музею відомого земляка А.Ю. Кримського й активно підтримує ініціативу ГО «КолоОбіг» сприяти відновленню реставраційних робіт у будинку-музеї Кримського А.Ю. У Звенигородському державному краєзнавчому музеї ім. Т.Г. Шевченка створено багату музейну колекцію про край та відомих людей Звенигородщини (директор О.М. Наріжна та науковий співробітник С.С. Лячинський), спрямовану на збереження пам’яті тих, хто своє життя віддав науці, літературі, шануванню традицій народів, і передусім, українського етносу. Наснаги надає той факт, що оскільки ще у 80-ті роки ХХ століття згідно державним замовленням було здійснено розробку проекту реставрації території Козачанського парку, його архітектурних споруд. На жаль, проект не був реалізований, і його томи до цих пір зберігаються в сільській раді. Хоча для того, щоб зрушити в напрямі його реалізації, запропоновано на сесії Черкаської обласної ради передбачити у бюджеті області кошти на поновлення робіт по реставрації парку та обґрунтувати доцільність фінансування цих робіт й із державного бюджету. Якщо підтвердиться припущення науковців та місцевих мешканців про виявлення у деяких озерах на території парку цінних видів глин, які корисні для профілактики та лікування певних видів хвороб, то це відкриє нові можливості для рекреаційної території і нових перспектив для розвитку туризму та санаторно-курортних послуг із залученням в цю роботу інноваційних структур. Але в даному питанні не можна не враховувати те, що парк належить до парків-пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, а тому має особливий статус регулювання діяльності на його території, якого необхідно дотримуватися під час реставраційних, будівельних та інших робіт. Отже, є підстави вважати, що у перспективі Козачанський парк мав би стати не тільки привабливим для його відвідувачів, але й забезпечувати вагомі внески до бюджету країни, зокрема місцевого та обласного рівнів, залучати рекреантів і зокрема туристів, створювати нові робочі місця, збільшувати попит на навчальні послуги, скоротити відтік робочих кадрів, зокрема молоді. У роботі ГО «КолоОбіг» передбачено заходи з популяризації наукової, творчої спадщини Агатангела Юхимовича Кримського та Юхима Степановича Кримського, започаткування краєзнавчих заходів у Звенигородці, зокрема – читання (конференцію) «Краєзнавча спадщина» (робоча назва), має намір запросити для участі у заходах на честь А.Ю. Кримського зарубіжних дослідників, наукові та навчальні заклади, які носять ім’я нашого видатного земляка [7]. Громадською організацією «КолоОбіг» передбачено спільні заходи з Державною екологічною академією післядипломної освіти та управління (м.Київ), яка має статус вищого навчального закладу дослідницького типу та виконує зокрема науково-експертне супроводження та обгрунтування рішень, що приймаються Мінприроди України та його підрозділами на місцях, а також здійснює тематичні дослідження в галузі збереження біологічного різноманіття та розвитку природно-заповідних територій. Список використаних джерел 1.Лист № 276/01-52 від 02.08.2011 служби охорони культурної спадщини Черкаської обласної державної адміністрації Козацькій сільській раді. 2. http://kozatske.narod.ru/. 3. Хоменко В.М. ЗВЕНИГОРОДЩИНА. Словник-довідник. Науково-популярне видання. Черкаси: «Відлуння-Плюс», 2008. – 172 с. 4. Природно-заповідний фонд України: території та об’єкти загальнодержавного значення. – К.: ТОВ «Центр екологічної освіти та інформації», 2009. – 332 с. 5. Витяги з проекту документації по договору № 84-78 від 30 березня 1984 р. по пам. арх. ХІХ ст. ох. № 773 Садиба в с. Козацьке Черкаської обл. 6. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.09.09 №928 «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України». 7. http://www.koloobig....>http://www.koloobig..... Фото – Бондаренко А.В., член правління ГО «КолоОбіг», http://www.koloobig....>http://www.koloobig...., http://kozatske.narod.ru/. |
![http://koloobig.pp.u...](<a target=_blank href="http://koloobig.pp.ua/uploads/posts/2011-08/1313417267_foto-00101.jpg){kind=link}
![http://koloobig.pp.u...](<a target=_blank href="http://koloobig.pp.ua/uploads/posts/2011-08/1313408075_foto-0011.jpg){kind=link}
![http://koloobig.pp.u...](<a target=_blank href="http://koloobig.pp.ua/uploads/posts/2011-08/1313408092_clip_image002.jpg){kind=link}
3 квітня 2013
|
ДО НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ САДИБНИЙ ПАРК СЕЛА КОЗАЦЬКОГО * Бурій В. Парк села Козацького раніше називали другою ''Софіївкою'' / Валерій Бурій // Нова Доба (Черкаси). - 2007. - 4 груд. - С. 6. - (7 чудес Черкащини). * Бурій В. Парк села Козацького / Валерій Бурій // Провінційна хроніка (Чигирин). - 2005. - 27 трав. - С. 3. - (Люби і знай свій рідний край). * Бурій В. Парк села Козацького / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2004. - 11 черв. - С. 4. * Бурій В. Козацький парк / Валерій Бурій // Шевченків край (Звенигородка). - 1986. - 26 липня. * Бурій В. Допомогти парку / Валерій Бурій // Черкаська правда. - 1986. - 29 жовтня. |
6 березня 2013
|
| Закрити |
