|
Двести лет назад в журнале «Московский зритель» были помещены три басни Ивана Андреевича Крылова – «Дуб и Трость», «Разборчивая Невеста», «Старик и трое молодых». Иван Дмитриев, известнейший баснописец того времени, заметил Крылову: «Это истинный ваш род; наконец, вы нашли его». Крылову – популярному драматургу и журналисту было 37. Это как по пословице: запрягал долго. В 1806 году было положено начало одной из фундаментных книг человека русской цивилизации. Отдельной книгой «Басни» вышли через три года. Пушкин и Николай I, литераторы всех лагерей (и «Беседа» и «Арзамас»), самый неприметный народ и высшая аристократия восприняли Крылова как своего, он был ровня всем. Известно, что басни Крылова читались в монастырях, например, старцами Оптиной пустыни. Сочинения Крылова при его жизни были переведены на основные европейские языки. И не только основные. Персонажи его басен заговорили и на латышском. Крылов был составной частью литературного европейского процесса. Некий французский критик счёл басню «Сочинитель и Разбойник» нацеленной против Вольтера. Вероятно, отчасти так и было. Но Крылов открестился. Ему явно не хотелось «сужать» героев своих сочинений до конкретных персоналий. Общеизвестно влияние творчества Крылова на становление классиков украинской поэзии Леонида Глибова и Евгена Гребинку. Николай Гоголь в статье «В чём же, наконец, существо русской поэзии» (вошедшей в его знаменитую книгу «Выбранные места из переписки с друзьями») писал: «Его притчи – достояние народное и составляют книгу мудрости самого народ Всюду у него Русь и пахнет Русью». Имеет ли право на существование словосочетание «блистательная мудрость»? Кажется, да – по отношению к басням Крылова. Они вошли в речь, стали формировать русло движения русской мысли и глубину русского взгляда. Их блистательная мудрость была обескураживающей. Басни отдали детям: с ними непросто жить, но без них уже невозможно. Время от времени их полезно извлекать с книжной полки своего детства. ДВЕСТИ ЛЕТ АКТУАЛЬНОСТИ В биографии И.А.Крылова период 1793-1801 годов иногда называют «тёмным». Часть этого времени – три с половиной года – он прожил на Украине, в имении Казацкое князя Сергея Фёдоровича Голицына (1748-1810). С Голицыным Крылов познакомился в Москве «около времени коронации императора Павла» – весной 1797 года. К тому времени Голицыну было 49 лет, был он прославленным генералом, причём полным генералом, героем русско-турецкой войны (1787-1791) (войны «времён Очакова и покоренья Крыма»). Женат князь был на Варваре Васильевне (1752-1815), в девичестве Энгельгардт. Казацкое отошло ей по наследству от дяди – Григория Александровича Потёмкина-Таврического, который приобрел Казацкое, как и многие другие на Правобережной Украине ещё при Речи Посполитой. В известном стихотворении Г.Р.Державина (1788) «Осень во время осады Очакова» (это оттуда – «росс непобедимый»: «…Огонь, в волнах не угасимый, Очаковские стены жрет; Пред ними росс непобедимый И в мраз зелены лавры жнет…») имеется обращение и к С.Ф.Голицыну: «И ты спеши скорей, Голицын! Принесть в твой дом с оливой лавр». Упомянуты в «Осени» и Варвара Васильевна – «супруга златовласа», и его сыновья – в то время их было семеро. Крылову – 28, он известный драматург и журналист, отошедший от литературы; случалось, принимали его и монаршие особы. При Голицыне он стал нечто вроде частного секретаря. В то «тёмный» период Иван Андреевич был подвержен той же страсти, которой в будущем отдадут дань два других великих русских писателя – Пушкин и Достоевский. Играл Крылов, как это он кому-то разъяснял, «не из корыстолюбия, но ради сильных ощущений». Случалось, что шулера, по собственному его выражению, обирали его «будто липочку». В том же 1797-м князь угодил в опалу, ему велено было жить в деревне. Хоть карт в Казацком не водилось (князь предпочитал шахматы), Иван Андреевич предпочёл с князем не расставаться и поздней осенью 1797 года оказался в Казацком. Воспоминания о Крылове в Казацком содержатся в замечательных «Записках» приятеля А.С.Пушкина Филиппа Филипповича Вигеля (1786-1856), который менее года подростком воспитывался в Казацком вместе с младшими детьми князя. В его описании Крылова есть противоречия, которые объяснимы, но существенно вот что: «Он находился у нас в качестве приятного собеседника и весьма умного человека, а о сочинениях его никто, даже он сам, никогда не говорил. Мне это доселе еще непонятно… Как бы то ни было, но я не подозревал, что каждый день вижу человека, коего творения печатаются, играются на сцене и читаются всеми просвещенными людьми в России; если бы знал это, то, конечно, смотрел бы на него совсем иными глазами. Собственное его молчание не может почитаться следствием скромности, а более сметливости: он выказывал только то, что в состоянии были оценить, истинные же сокровища ума своего ему не перед кем было расточать… Несмотря на свою лень, он от скуки предложил князю Голицыну преподавать русский язык младшим сыновьям его и, следственно, и соучащимся с ними. И в этом деле показал он себя мастером. Уроки наши проходили почти все в разговорах; он умел возбуждать любопытство, любил вопросы и отвечал на них так же толковито, так же ясно, как писал свои басни. Он не довольствовался одним русским языком, а к наставлениям своим примешивал мною нравственных поучений и объяснений разных предметов из других наук. Из слушателей его никого не было внимательнее меня, и я должен признаться, что если имею сколько-нибудь ума, то много в то время около него набрался…» Да и не он один, – скажем мы теперь из сегодняшнего дня. Крылов приложил, наверняка, душевные силы и к тому, чтобы Вигель через десятилетия смог написать: «Почтовые дни были для нас днями радости. Я знал тогда хорошо по-немецки и с жадностью бросался на гамбургские газеты, которые по прочтении вручал мне князь с одобрительною улыбкой. «Московские Ведомости» не менее тогда были любопытны: не было номера, в коем бы не упоминалось о Суворове. Я шел за ним через Адиж, Требию и По, за ним летел на высоты Альпов и с нетерпением ожидал его в Париже; голова моя горела, сердце билось при чтении блистательных его реляций… Слава Суворова отражалась на пославшем его Павле Первом, ослабляла чувство ненависти к нему, утешала угнетенных им, ссыльных… Дерзали даже ликовать, и известия из Киева говорили о беспрестанных там увеселениях. Тут в первый раз узнал я сладостное чувство любви к отечеству, меня потом никогда не покидавшее…» В перечне самых почитаемых и любимых авторов пятнадцатилетнего Пушкина, – Крылов. В «Городке» баснописец на почётной полке: «Ты здесь, лентяй беспечный, Мудрец простосердечный, Ванюша Лафонтен!» В этом стихотворении Крылову отведено места, кажется, больше, чем кому бы то ни было. Но Крылов и на нижней полке, где юный Пушкин «спрятал потаенну Сафьянную тетрадь», в которой хранятся «сочиненьи, Презревшие печать». В тетрадке этой и «Подщипа», пьеса, одна из двух, написанных в Казацком. Пушкин в «Городке» пересказывает часть её сюжета: «Тут вижу я с Чернавкой Подщипа слезы льет; Здесь Князь дрожит под лавкой, Там дремлет весь совет; В трагическом смятеньи Плененные цари, Забыв войну, сраженьи, Играют в кубари…» Пьеса была поставлена на сцене домашнего театра в Казацком, Крылов сыграл роль забавно-надменного немецкого принца Трумфа. При прочтении «Подщипы» в начале ХХI века представилось, что на современной сцене эта пьеса может выглядеть вполне актуально. Фабула такова. Влюблённый в Подщипу немецкий принц Трумф захватил сказочное царство её отца – добряка-выпивохи Вакулы. В свою очередь Подщипа страстно влюблена в князя Слюняя. Слюняй (он говорит сюсюкая и картавя, не произнося половины букв, точно, как иногда наши породисты изображают революционного вождя или одессита), Слюняй смертельно боится Трумфа. Трумф (он разговаривает с забавным немецким акцентом, точно так, как иногда говорят некоторые ребята из НАТО), Трумф требует Подщипу к алтарю. Подщипа буквально готова наложить на себя руки, нежели достаться немцу, а не своему драгоценному Слюняю. Вакула составляет против Трумфа заговор. Государственный Совет приходит к решению… обратиться за советом к цыганке. Гадалка каждому предсказывает то, что от неё хотят услышать и за что охотно дают деньги. При этом Цыганка (эту роль в Казацком играла внучатая племянница знаменитого писателя – Марья Сумарокова) сказочным образом устраивает дело так, что всё войско Трумфа переходит на сторону Вакулы. Трумф посрамлён, ему уготовлена роль скомороха – на свадьбе Подщипы ему велено «прыгать козачка». Слюняй спешит перед венчанием после испуга «кой-сто» переменить в своём туалете. Занавес. В советской критике пьесу называли «злой и меткой сатирой на правление Павла I». Но если это суждение и справедливо, то лишь отчасти. Пьеса – забава, услада ссыльных в провинциальной глуши, это пародия на всё, некая антитрагедия, даже и антиутопия! Здесь у царя детские игрушки-побрякушки, здесь действует не герой-любовник, а трус-любовник, у которого деревянная шпага (так как мама ему не велела носить железной), здесь государственные мужи обращаются за советом к цыганке (как сейчас к экстрасенсам). Но пьеса и об ответственности власти. Есть в ней и живое чувство: «Подщипа слезы льет». В 1817 пьеса однажды ставилась в Петербурге, ставилась и во время Великой отечественной. Если сейчас определиться с аллегорическими прообразами героев – вполне ХХI век. МЕДАЛЬ И ПАМЯТНИК Пятидесятилетний юбилей литературной деятельности Крылова (в день рождения 2 февраля 1838 г.) отмечался так, как до того не отмечался, кажется, ни один прижизненный писательский юбилей. Крылов соединил собой в России всех и вся. Такая фигура в наши дни, к несчастью, кажется совершенно невозможной. Гоголь видел в нём «примиряющий третейский суд». В честь юбилея была отчеканена медаль с изображением профиля баснописца (на ней ошибочно указан год рождения баснописца – 1768) и учреждена Крыловская стипендия. Император Николай I послал баснописцу-мудрецу на торжественный обед звезду – второй орден «Станислава». А несколькими годами прежде Николай I к Новому году дарил бюст Крылова наследнику. В «Записных книжках» Варвары Олениной содержится очень симпатичный рассказ («анекдот», как говаривали прежде), характеризующий взаимоотношения монарха и писателя. Случайно встретились на Невском. Николай I издали закричал: «Ба, ба, ба, Иван Андреевич!.. Что ж это, Крылов, мы так давно с тобою не видались?!» На что Крылов отвечал: «Я и сам, государь, так же думаю, кажется, живём довольно близко, а не видимся». Оленина заключает: «Государь смеялся ловкому ответу». На смерть Крылова отозвались некрологами все европейские газеты. Гоголь о его смерти узнал в Германии из местных изданий. В России вскоре был объявлен сбор средств на создание памятника. Объявление написал князь Пётр Вяземский: «…император благоволил изъявить всемилостивейшее согласие на сооружение памятника Ивану Андреевичу Крылову и на повсеместное по империи открытие подписки для собрания суммы, потребной на исполнение сего предприятия». Скульптурный портрет баснописца изваял Пётр Клодт. Памятник в Летнем саду открыли 12 мая 1855 года. Как прививка от беспамятства заведено среди людей – устанавливать памятные знаки в тех местах, где жили или бывали выдающиеся люди. В Твери, где Крылов провёл юные годы, памятник появился в 1959-м. В Москве, на родине Крылова, памятник установлен не так давно, на Патриарших время от времени появляются всё новые и новые бронзовые персонажи его басен… А что же в Казацком? Увы, ничто в Казацком не напоминает о великом баснописце! Немногое сейчас говорит и о былом великолепии имения… В ХХI-й ВЕК Казацкое административно ныне относится к Звенигородскому району Черкасской области Украины. От Киева – 200 км, от Черкасс – 100. Совсем рядом с Казацким – Моринцы, село в котором родился Тарас Шевченко. После Голицыных (с 1829) Казацким владели: И.И. Фундуклей (1804-1880) – чудак-миллионер, с 1839 губернатор Киева; баронесса Варвара Григорьевна Врангель, в девичестве княжна Голицына (1851-1908) – внучка Фундуклея; князья Куракины. Все поколения владельцев строили, расширяли… В 1917-м был в Казацком огромный замок-дворец «в готическом стиле» – с башнями, галереями, залами; был роскошный ландшафтный парк – с каскадом прудов, с насыпным островом, водопадами, беседками, семейным мавзолеем. Дворец сожгли «орлы» из отряда Котовского… К нашему времени от имения в Казацком осталось несколько отличных зданий, возведённых Куракиными. Подлежит восстановлению и парк. При этом имеются в Казацком (ныне это территория техникума) два здания конца ХVIII – самого начала ХIХ века, голицынских. В том числе и здание с 10 колоннами, в котором ставилась «Подщипа», где играл Крылов. В каталоге «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» за 1986 год (том 4) это Дому управляющего. Он, как и парк 18 века, как и Дворовой дом здесь же, охраняется государством. Но сказать, что здание в аварийном состоянии – ничего не сказать. Лучше взглянуть на фотографию и стиснуть зубы. Здание нужно срочно спасать… Когда-то в Казацком было две церкви – Варваринская и Богоявленская, было кладбище, был семейный склеп-мавзолей владельцев парка. Ничего этого нет. Но следы остались. В овраге местные жители покажут вам большое беломраморное надгробие. А в центре села, у всех на виду, со смущением кивнут на ошеломляющий символ беспамятства и цинизма – бюст… Шевченко. Дело в том, что бюст установлен на двух надгробных тумбах-стелах. Старожилы утверждают, что одно надгробие возвышалось над прахом князя Голицына (имя сбито зубилом, для прочтения нужна экспертиза), второе принадлежало могиле священника о.Семёна Андриевского. Сам поэт, конечно, не виноват, возможно, не виноват и скульптор Я.Красножён, который в 1947 г. изваял этот, в общем-то, неплохой скульптурный портрет Шевченко. Надо бы заменить постамент, а надгробные стелы вернуть кладбищу. Это наш общий позор. |
6 жовтня 2013
|
Вхід Логін : Пароль : Запамятати мене Реєстрація Забули пароль? Навігація по сайту Головна Останні новини Про Козацьке Фотогалерея Форум нашого села Козацьке на карті Співпраця, наші друзі Гостьова книга Зворотній зв’язок Карта сайту Українські новини ИНФОРМАГЕНТСТВО 'УКРАЇНСЬКІ НОВИНИ' 11:3706.10Янукович привітав Володимира Кличка з перемогою над Повєткіним 11:3506.10Янукович дякує вчителям за щоденну наполегливу працю й самопожертву 11:1106.10'Не тільки круглий м'яч': 'Металіст' закликає 'Дніпро' не дестабілізувати ситуацію навколо футбольного матчу 15:4205.10Вища рада юстиції перевіряє інформацію про порушення присяги суддею Солом'янського райсуду Києва Оксютою усі новини на 12:21>> Погода Курс валют Свята Козачанська дискотека Радіо ОПИТУВАННЯ Скільки дітей у вашій родині? 1 2 3 4 5 і більше Подивитися результати Архів опитувань Кто онлайн 3 посетителей онлайн 3 гостей, 0 bots, 0 зарегистрированных Map of Visitors Наші друзі г.Березань Баришівка Публікація по виданню: Ф.Ф. Вигель. «Записки» (под редакцией С.Я. Штрайха) Записки» (под редакцией С.Я. Штрайха) В наше время появилось бесчисленное множество исторических записок; ими наводнен Запад Европы. Иные из них мало занимательны, другие мало правдивы; но все могут, для будущих историков, быть более или менее полезны. Сии источники, иногда весьма мутные, быв собраны, пропущены сквозь беспристрастную критику, очищены вкусом и гением, могут составить величественный, ясный поток, коим Карамзины грядущих времен будут напоять любопытную жажду к познаниям, более и более увеличивающуюся в моем отечестве. Давно родилась во мне мысль и желание обратиться в один из сих источников, продлить к концу приближающееся, тленное и малозначительное бытие мое, превратить его в существование столь же неизвестное, невидимое, в журчание неслышимое, с надеждою случайно брызнуть когда-нибудь из мрака и земли и быть замечену каким-нибудь великим мужем, который удостоит приобщить меня к своему бессмертию или, по крайней мере, долговечию. Обстоятельства, не благоприятствующие намерению моему, препятствовали мне доселе приводить его в исполнение. Они не переменились, но я решился вопреки им приступить к труду сему, столь заманчивому, быть может, бесполезному для других, но для меня уже тем полезному, что доставляет мне занятие на весь остаток дней моих. По большей части исторические записки составляются государственными людьми, полководцами, любимцами царей, одним словом, действующими лицами, которые, описывая происшествия, на кои они имели влияние и в коих сами участвовали, открывают потомству важные тайны, едва угадываемые современниками: их записки — главнейшие источники для истории. Но если сим актерам ведомо все закулисное, то между зрителями разве не может быть таких, коих замечания пригодились бы также потомству? Им одним могут быть известны толки и суждения партера; прислушиваясь к ним внимательным ухом, они в то же время могут зорким оком проникать в самую глубину сцены, и если они хоть сколько-нибудь одарены умом наблюдательным и счастливою памятью, то сколько любопытного и неизвестного могут сообщить они своим потомкам! От самого рождения природой и фортуной быв осужден, по мнению моему, более чем на ничтожество, во всем получив от судьбы посредственность в удел, я, однако же, беседовал много с мудрейшими из моих соотечественников, был в самых близких сношениях с просвещеннейшими из них; глупцы и невежды мне также вовсе не были чужды: я долго жил посреди их и в мыслях часто мерил пространство, тех и других отделяющее. Я не убегал также от нищеты и не отказывался от знакомства с богатыми: от знатного до простолюдина, все состояния мне были известны. Пространнейшее государство в мире проезжал я от Востока до Запада и от Юга до Севера и был вне пределов его; его блестящие столицы и отдаленнейшие от них провинции, непроходимые леса Сибири и безлюдные степи Новороссийского края мне равно знакомы. Я пил воды Селенги и Сены и от вершины Хамар-Дабана странствовал до Содома Нового 3авета [т.е. от Забайкалья до Парижа], который посетил я после падения минутной великой империи. Я родился при Екатерине, записан в службу при Павле, действительно и деятельно продолжал оную при Александре и оканчиваю ее при Николае. Еще в младенческом возрасте все окружавшее меня сильно возбуждало во мне внимание и любопытство, все врезывалось мне в память и все в ней сохранилось. Пока еще лета не лишили меня сей способности, желаю я внукам моих соотечественников, за неимением собственных, завещать повесть о разнообразных предметах, встреченных мною на длинном пути не совсем обыкновенной жизни. О себе буду говорить мало: скромность не позволит мне хвалиться добрыми, но весьма обыкновенными свойствами, которые едва могут служить перевесом бесчисленным недостаткам или даже порокам; а стыд, который еще знали в наше время, не допустит меня открывать последних. Не имея великой славы Жан-Жака Руссо, не имею и прав на бесстыдство его. В описываемом мною я буду ничто: я буду только рама или, лучше сказать, маляр, вставляющий в нее попеременно картины и портреты и многоразличием их старающийся заменить недостаток в искусстве живописном. Младший из всего многочисленного своего семейства, он (отец автора) родился 12 июня 1740 года; не знаю, когда поступил он в кадетский корпус, но знаю только, что в последний год царствования Елисаветы Петровны был уже он в нем прапорщиком и преподавал науки кадетам, из коих многие были ему ровесниками. Немецкое происхождение и совершенное знание фронтовой службы ввели его в особенную милость к наследнику престола. Сделавшись императором, Петр III уравнял кадетских офицеров с гвардейскими и, щедрый на награды, как сын и внук, в продолжение шестимесячного царствования своего, произвел отца моего в подпоручики, в поручики и в капитан-поручики. Приближался Петров день, царские именины, и барон Унгерн-Штернберг, генерал-адъютант и двоюродный дядя моего отца, объявил именем государя, что в сей день он будет пожалован флигель-адъютантом. Можно посудить о радости двадцатидвухлетнего юноши; он из Ораниенбаума поскакал в Петербург, чтобы закупить все нужное к обмундировке. Но прежде 29 июня было-28-е. В этот день, проходя утром чрез Исаакиевскую площадь и ничего не ведая, он был схвачен и посажен под караул: Екатерина вступила на престол. «Тогда попали в честь Орловы», а отец мой, подобно деду Пушкина, — «в крепость, в карантин». Но он не долго в нем оставался, не более двух недель; его выпустили и, не бывши в числе крупных любимцев, он скоро исчез в толпе и возвратился к своим корпусным занятиям. С величайшим любопытством прислушивался я в ребячестве к рассказам покойного отца о благодетеле его, Петре III. Он не хвалил его наружности, об уме слова не было; но зато с восторгом говаривал он о душевной его доброте и беспримерной снисходительности к окружающим. Я рос в Киеве, никогда не видал царей и представлял их себе хотя и людьми, нам подобными, но имеющими еще более важности и величия, чем сам митрополит. Оттого бывал я в крайнем изумлении, когда слышал об огромнейшей чаше с пуншем, о целой горе курительного табаку и о десятках трубок, находившихся по вечерам в приемной у императора, который расхаживал, балагурил, и если не приневоливал, то усердно приглашал всех этим потешаться. Мне это казалось слишком милостиво. Около тридцати пяти лет служил мой отец Екатерине Второй верой и правдой, всегда с благоговением произносил ее имя, никогда не позволял себе осуждать ее слабостей (о том у нас в доме и помину не было), но зато никогда и не удавалось мне слышать от него тех заслуженных похвал, коими все ее превозносили. С растроганным видом говаривал он о ее наследнике: по уверению его (а ему верить было можно) и многих других, Павел Петрович был в детстве- прекраснейший ребенок и между тем чрезвычайно похож на отиа своего, который, однако же, был ни хорош, ни дурен. В 1764 году отец мой, после долгой разлуки, посетил слепого и умирающего своего отца, принял его благословение и последний вздох (но наследства никакого) и, возвратись в Петербург, был выпущен в армию с чином премьер-майора и определен в генеральный штаб. Отец мой охотно посещал Пензу: он свел там дружбу с воеводою, Андреем Алексеевичем Всеволожским; отличавшимся некоторою образованностью, кротким нравом и приятным обхождением. Некогда слобода, а со времен царствования Алексея Михайловича — провинциальный город, Пенза состояла тогда из десятка не весьма больших деревянных господских хором и нескольких сотен обывательских домиков, из коих многие были крыты соломою и имели плетневые заборы. Соборная каменная церковь, которая величиною едва ли превосходила многие сельские храмы, с тех пор построенные, и несколько каменных и деревянных небольших приходских церквей служили единственным ей украшением. Чтобы судить о неприхотливости тогдашнего образа жизни пензенских дворян, надобно знать, что ни у одного из них не было фаянсовой посуды, у всех подавали глиняную, муравленую (зато человек хотя несколько достаточный не садился за стол без двадцати четырех блюд, похлебок, студеней, взваров, пирожных). У одного только Михаила Ильича Мартынова, владельца тысячи душ, более других гостеприимного и роскошного, было с полдюжины серебряных ложек; их клали пред почетными гостями, а другие должны были довольствоваться оловянными. Многочисленная дворня, псарня и конюшня поглощали тогда все доходы с господских имений. По случаю рождения первого внука Екатерины, столь славного Александра Павловича, было во всей армии большое производство по старшинству. В сие производство попал и отец мой: он пожалован полковником в Нарвский карабинерный полк, сверх комплекта. Тогда полковник был и чин, и место; название полковых командиров не было употребляемо, а полковники, не имеющие полков, были приписываемы к ним сверх комплекта и могли к ним почти и не являться и жить где угодно, в ожидании назначения. И потому-то отец мой возвратился опять в свое поместье. Недолго, однако же, мог он подышать свободой и заняться хозяйством: ему скоро дали Алексопольский пехотный полк, который был расположен на берегах Днепра, во вновь занятых тогда степях Новороссийского края. Начали строить Херсон. Явился сам Потемки!!. В младенчестве моем я так много слышал о сем гиганте, столь внезапно свалившемся тогда во гроб, что мне невозможно, хотя вкратце, не изобразить его. Невиданную еще дотоле в вельможе силу свою он никогда не употреблял во зло. Он был вовсе не мстителен, не злопамятен; а его все боялись. Он был отважен, властолюбив, иногда ленив до неподвижности, а иногда деятелен до невозможности. Одним словом, в нем видно было все, чем славится русский народ, и все то, чем по справедливости его упрекают; а со всем тем он русскими не был любим. Сие покажется загадкой, а ее можно объяснить весьма естественно. Не одна привязанность к нему императрицы давала ему сие могущество, но полученная им от природы нравственная сила характера и ума ему все покоряла: в нем страшились не того, что он делает, а того, что может делать. Бранных, ругательных слов, кои многие из начальников себе позволяли с подчиненными, от него никто не слыхивал; в нем совсем не было того, что привыкли мы называть спесью. Но в простом его обхождении было нечто особенно обидное; взор его, все телодвижения, казалось, говорили присутствующим: «вы не стоите моего гнева». Его невзыскательность, снисходительность весьма очевидно проистекали от неистощимого его презрения к людям; а чем можно более оскорбить их самолюбие? Его рассеянно-прихотливый взгляд в обществах иногда останавливался или, лучше сказать, скользил на приятном лице моей матери. Сего достаточно было, чтобы встревожить совсем не ревнивого, но благородно-самолюбивого отца моего. В один вечер звездоносные шуты тешили светлейшего разговорами о женской красоте; один из них объявил, что он никогда не видал столь прелестной маленькой ножки, как у моей матери. «Неужели? — сказал Потемкин. — Я не приметил. Когда-нибудь приглашу ее к себе и попрошу показать мне без чулка». И не прошло двух дней, как мой отец узнал о сем разговоре. Можно себе вообразить страх и гнев, коим он вскипел; он представлял себе отчаяние супруги, если б ей осмелились сделать столь обидное предложение. Для предупреждения всяких неприятностей он упросил ее отправиться немедленно в деревню. Несколько времени спустя после сей домашней тревоги, о коей виновник ее вовсе ничего не знал, прибыл в Херсон Виртемберг-ский принц Фридрих для командования дивизией, в которой находился мой отец. Своенравию, странностям его не было пределов. С таким начальником трудно было ужиться отцу моему; взаимные жалобы их наскучили князю Потемкину, и он решился развести их. В разлуке с женою, с детьми, посреди таких неприятностей, моему отцу самому желательно было отойти с честию. Он был уже семь лет полковником; ему доставалось в бригадиры, а в сем чине немногим оставляли полки. Потемкин представил его к чину и вместе с тем полк его отдал другому. Сие не совсем было приятно, но делать было нечего: он был, по крайней мере, утешен мыслию близкого свидания с семейством и вскоре потом отправился в Пензу. Возвратившись туда, он недолго дожидался производства: он получил бригадирский чин, но с назначением к определению в обер-комендантскую или комендантскую должность. Не прошло года но прибытии отца моего в пензенскую деревню свою Симбухино, как я в ней родился среди сельской тишины. Я был еще на руках кормилицы, когда в жизни моих родителей произошла важная перемена. Вот как сие случилось. Князь Потемкин наконец поссорился с Виртембергским принцем и, так сказать, почти его прогнал. Один из его любимцев, Василий Степанович Попов, с которым отец мой был хорошо знаком, но не имел никаких связей, разговорился об нем с князем и представил как жертву своенравия принца. Потемкин был великодушен, как все люди сильные и умные: он начал с того, что бригадиру, почти в отставке жившему, доставил генерал-майорский чин, а потом чрез г. Попова прислал ему письмо, адресованное на имя тогдашнего статс-секретаря (после канцлера) Безбородки. В сем письме, выражаясь с величайшим участием о своем клиенте, он требовал повелительно, чтоб ему дано было первое вакантное место, согласно с его желанием. С сим письмом оставалось только отцу моему поскакать в Петербург: с таким талисманом в руке хлопотать ему там было нечего. Безбородко объявил ему, что открываются две вакансии: олонецкого губернатора и киевского обер-коменданта. Он предпочел последнее из сих двух мест, в хорошем климате, почетное, спокойное и законно-прибыльное, ибо доходы с тысячи душ давались на содержание занимавших оное. Сие место было обещано другому, но нельзя было идти против воли Потемкина. Едва исполнилось мне семь лет, как мне наняли учителя немца, Христиана Ивановича Мута. Еще до г. Мута учил уже меня русской грамоте по Псалтырю и Часослову наш крепостной, молодой человек Александр Никитин, род дядьки при братьях моих. Разумеется, я редко принимался за книгу, но метода моего русского учителя была прекрасная: сколь бы ни ничтожны были успехи мои в чтении, он всегда дивился чудесной понятливости маленького барина и тем возбуждал меня к новым чудесам. Совсем противное делал г. Мут: часто пожимал он плечами, с состраданием говоря о моей бестолковости; наказывал редко, и то за явные ослушания, и как наказывал! Ставил в угол на колени, а иногда бил линейкой. С детским простодушием человек сей соединял самую чистейшую нравственность. Он имел удивительную память и познания, посредством ее приобретаемые: знал хорошо историю, географию, знал правильно французский язык, но выговаривал на нем Бог знает как. Что сам знал, тому помаленьку учил и меня. Когда я попривык к нему и начал понимать по-немецки, то разговоры с ним начали для меня становиться занимательнее; мало-помалу начал я даже заимствовать и некоторые из его привычек. Например, он любил собирать гербовые печати со всех пакетов, получаемых отцом моим и кем бы то ни было, он их потом наклеивал на большие листы; мне jto понравилось, я скоро начал то же делать и мог узнавать гербы всех известнейших в России фамилий. Хотя он не был ботаник, но собирал разные цветы, травы и растения, клал их по листам, одним словом, составлял гербарий, и у меня до сих пор страсть к коллекциям. Все, что касается до хронологии достопамятнейших происшествий в мире, до генеалогии знаменитейших домов в Европе, знал он наизусть, и впоследствии по этой части мог бы и я с ним состязаться. Некоторое время жили мы с ним, так сказать, с глазу на глаз, но скоро одиночество мое прекратилось, и общество мое умножилось несколькими товарищами. Средства воспитания были тогда так скудны, что их родители у моих выпрашивали как милости дозволения детям своим со мной учиться. Их было трое: сыновья артиллерийского генерал-майора Нилуса, гарнизонного майора Яхонтова и штаб-лекаря Яновского. Между ними, как хозяйский сын, брал я натурально первенство; но г. Мут не оказывал мне ни малейшего предпочтения, а иногда в молчании улыбался прилежнейшему. Поутру задавал он нам уроки, которые мы твердили и должны были сказывать ему перед обедом; а он между тем читал про себя что-нибудь из истории и географии с тем, чтобы после обеда в виде повести нам это пересказывать. Таким образом узнал я историю иудеев, ассириян, мидян, персов и греков, но до Рима едва только с ним дошли. Говоря словами Пушкина, мы учились чему-нибудь и как-нибудь. Сверх того я брал еще другие уроки: софийский кафедральный протоиерей Сигаревич преподавал мне Закон Божий, артиллерийский штык-юнкер Скрипкин учил меня арифметике и геометрии, наукам, в коих, мимоходом сказать, я весьма мало успевал. Один малороссийский виртуоз, которого очень хвалили (кажется, звали его Чернецкий), учил меня играть на фортепиано, а какой-то маляр учил рисовать. Не моя вина, если в обоих сих искусствах я не мастер: нашли, что они бесполезны, и скоро заставили бросить, тогда как к музыке я всегда чувствовал особенную склонность. Старшие братья, выпущенные гораздо после в кавалерийские полки, учили меня ездить верхом, а про танцы еще речь впереди. Хотя в 1797 году детский возраст мой еще не прошел, но как это был год великих перемен в судьбе целой России, равно как и в моей ребячьей жизни, то им следует заключить здесь главу сию. В сем первом периоде моего существования являлись мне, однако же, некоторые примечательные лица, о коих я ни слова не упомянул, вопреки обещанию, данному самому себе и читателю. И потому прежде всего прошу позволения обратиться к ним и исправить сделанное мною упущение. Всего памятнее мне одна вельможная дама, которая почти каждый год посещала Киев и коей приезд приводил в движение, можно сказать, в волнение весь дом наш. Это была графиня Александра Васильевна Браницкая, любимая племянница князя Потемкина и жена польского коронного гетмана. Не знаю, где и как познакомилась она с моею матерью; но она ее полюбила, и когда езжала в собственный городок, известный под именем Белой Церкви, находившийся тогда за границей, хотя только в 80 верстах от Киева, то проездом чрез сей город всегда у нас останавливалась и живала по неделе и по две. Потемкина уже не было на свете; но любимица его, принявшая его последний вздох, все еще как будто бы озарялась его славою. Умнейшая из пяти сестер, урожденных Энгельгардтовых, она была их и богаче. Императрица особенно благоволила к ней и, сверх того, ласкала ее как жену довольно сильного польского магната, преданного России. По всем сим причинам знаки уважения, ей оказываемые, были преувеличены, и, чтобы посудить об обычаях тогдашнего времени, чему ныне с трудом поверят, все почетнейшие дамы и даже генеральши подходили к ней к руке; а она, умная, добрая и совсем не гордая женщина, без всякого затруднения и преспокойно ее подавала им. Мать моя смотрела на то без удивления, нимало не осуждала сего, но, вероятно, чувствуя все неприличие такого раболепства, сама от него воздерживалась. Вообще обхождение ее с графиней Браницкой было самое свободное, приязненное, и разницу во взаимных их отношениях можно было только заметить из ты и вы, которые они друг другу говорили. Могущество Потемкина вызвало из смоленской деревни прекрасных его племянниц, где получили они обыкновенное тогдашнее провинциальное воспитание. Старшая из них, Браницкая, уже неспособна была к принятию блестящей образованности Екатери-нина двора. Но, имея ум, характер, бывши в самых тесных, иные говорят, в непозволительных связях со всемогущим своим дядею, она облеклась в какую-то величественность и ею прикрывала недостатки своего воспитания. Вышедши замуж за человека расточительного, который был вдвое ее старее, в такой век, который нравственностью не отличался, она всю жизнь осталась примером верности супругу, несколько раз спасала его от разорения и бережливостью своею, может быть и скупостью, удвоила огромное его состояние. Жил-был тогда в Киеве один барин, да еще же и князь, который, кажется, почитал себя выше обыкновенной знати. Фамилия Дашковых происходила от рода князей смоленских, потомство коих, за исключением Вяземских, при польском правительстве утратило княжеское свое достоинство. Князья Дашковы не размножились, как другие княжеские роды, и их имя в русской истории нигде не встречается. Первый и последний блеск дала ему честолюбивая женщина, которая почитала себя рожденною с тем, чтобы располагать судьбою царей (Екатерина Романовна Дашкова, помогавшая Екатерине убрать с престола ее мужа, Петра III). Сын ее, последний в своем роде, был ею воспитан на славу; она возила его с собою по всем иностранным государствам, всему его учила и в Эдинбурге доставила ему диплом на звание доктора прав, богословия и даже медицины. Но учение и самый опыт не дают того, что природа отняла. Участию матери своей в возведении на престол Екатерины Второй был обязан князь Дашков быстрым повышением в чинах: в двадцать пять лет он командовал уже сибирским гренадерским полком и стоял с ним в Киеве. Тут ему приглянулась одна девочка, дочь облагороженного чинами купца Семена Никифоровича Алферова. По высоким философическим понятиям, которые почерпнул он в своих путешествиях, по примеру английских лордов, коим он старался подражать и кои часто ничтожных тварей, из одной оригинальности, возводят в звание супруг своих, он долго не задумался, взял да и женился, не быв даже серьезно влюблен. Сей брак поссорил его с матерью, разорвал связи его с обществом столиц и заставил его поселиться в Киеве. Он сдал полк; но, по старой памяти к услугам матери, производство для него не остановилось, и он получил чины бригадира и генерал-майора. Горе ученым глупцам! Для головы их обширные познания то же, что жирная пища для слабого желудка: их беспрестанно несет вздором. Самолюбивейший из смертных, Дашков полагал, что способен управлять государством, и осужден был скрывать свое величие в низеньком доме самого грязного киевского переулка. Там собирал он около себя веселых людей, каких мог найти в Киеве, шутов, всякую иностранную сволочь, шумом сего общества старался заглушить страдания своей гордости. Несчастный утешался презрением, которое мог он изливать на всех окружающих его, на жену, на тестя, на всю родню их. Несмотря на несправедливое пренебрежение, которое он также оказывал как жителям того города, который выбрал он постоянным местопребыванием, так и обычаям их, они сначала приглашали его на все праздники свои, на все вечеринки. Он был красивый, видный мужчина и страстный охотник до танцев, которые тогда были едва ли не более в моде, чем ныне; но он не хотел на вечерах сих ни одну даму, ни одну девицу пригласить, а с начала до конца беспрестанно танцевал с одной своей женой. Как бы не замечая, что есть хозяева, есть гости, он без церемонии сажал ее к себе на колени и целовал взасос; потом, за что-нибудь поссорившись с ней, при всех начинал ее бить по щекам. Мои родители застали его уже женатого и сначала, как и все другие, водили с ним знакомство. Досадуя на целый мир, он всех поносил, всех клеветал и тем уже охолодил отца моего. Один вечер, будучи у нас, он за что-то прогневался на жену и дал ей толчка; тогда отец мой ему напомнил, что он не дома, и просил для супружеских исправлений избрать другое место. Он гордо поглядел на него, не сказав ни слова, потом взял под руку битую жену и вышел с нею с тем, чтобы никогда не возвращаться; с тех пор он сделался непримиримым врагом отца моего. Сей пример подействовал на киевлян; наскучив его отвратительными странностями, один за другим перестали к нему ездить и звать его к себе. Несколько лет прожил он потом в шумном своем уединении, среди грубых, отчаянных наслаждений, ни на что не употребляемый, забытый двором и ненавидимый обществом. Мне необходимо говорить теперь о вельможе, в 1797 г. начальствовавшем в Киеве. Его пребывание в сем городе имело большое влияние на судьбу некоторых членов моего семейства и на мою собственную. В графе Иване Петровиче Салтыкове можно было видеть тип старинного барства, но уже привыкшего к европейскому образу жизни; он любил жить не столько прихотливо, как широко, имел многочисленную, но хорошо одетую прислугу, дорогие экипажи, красивых лошадей, блестящую сбрую; если не всякий, то по крайней мере весьма многие имели право ежедневно садиться за его обильный и вкусный стол. В обхождении его, весьма простом, был всегда заметен навык первенства и начальства; вообще он был ума не высокого, однако же не без способностей и сметливости; он не чужд был даже хитрости, но она в нем так перемешана была с добродушием, что его же за то хвалили. Как воин, он более был известен храбростию, чем искусством. Семейство его находилось в Петербурге. Для перемены любил он раз или два в неделю проводить вечера у нас, и обыкновенно в сопровождении Алексеева, любимейшего из своих адъютантов. У этого Алексеева была самая счастливая физиономия, самый счастливый характер; я не знал почти людей, которые бы его не любили, и ни одного, которого бы он не любил. Умному отцу моему и умной сестре Наталье с самого начала полюбилось в нем что-то такое, что лучше богатства, ума и знатности: прекрасная душа в стройном теле, которая отражалась на свежем, как утро, румяном, красивом лице. Не прошло месяца после сговора, который был 14 октября 1797 года, как граф Салтыков получил известие, что он переведен военным губернатором в Москву. Надобно было приготовляться в одно время и к свадьбе, и к разлуке. Среди сих приготовлений отцу моему пришло на мысль отправить меня с зятем и сестрой, коей попечениям, несмотря на ее молодость, можно было поручить меня с полною доверенностью. Свадьбу сыграли мы 20 января 1798 года, а в путь отправились 16 февраля. Есть чувствования, которые не только другим, но и самому себе объяснить весьма трудно. Первый раз в жизни покидал я все родимое, все мне любезное, священный Киев и благословенное семейство, в котором я родился. Голова моя была полна слышанными рассказами про Москву белокаменную, про ее обширность, ее великолепие, ее сорок сороков церквей. В сем расположении духа, с печалью и радостию вместе, выехал я из Киева. Москва произвела на меня то действие, которое обыкновенно производят большие столицы на провинциалов, никогда их не видавших, старых ли или малых: я был еще более оглушен ее шумом, чем удивлен огромностью ее зданий. По набожности сестры моей, мы от заставы отправились прямо к Воскресенским воротам помолиться Иверской Богоматери; вокруг часовни, где поставлен ее образ, в двух узких отверстиях, ведущих к Кремлю, беспрестанно кипит народ, ломятся экипажи. Во время молебна мне все казалось, что подле нас идут на приступ. Квартира, которую дали зятю моему в казенном доме, называемом Тверским или Чернышевским, или домом главнокомандующего, была просторна, довольно красива, а мне показалась даже великолепна. Мы занимали комнат двенадцать в одном из загнутых флигелей внутри двора сказанного дома. Из окошек были видны только высокие палаты, в коих жил начальник Москвы и зятя моего и пред коим наш флигель казался на коленях, да еще не весьма обширный двор, с утра до вечера наполненный каретами, в коих приезжали не к нам с посещениями, а с поклонением к фельдмаршалу и жене его. Мы жили почти в совершенном уединении: сестра редко делала и принимала визиты. Шум и блеск были вокруг стен наших, а внутри царствовала тишина и молчание. Я начинал сравнивать настоящее положение наше с прошедшим… Тяжело вздохнул я; мне казалось, что наша доля самая низкая в мире. Моральная болезнь, врожденная, хотя и не наследственная, которую ни религия, ни рассудок, ни опыт доселе совершенно излечить не могли, жестокое самолюбие, источник немногих для меня наслаждений и бесчисленных страданий в жизни, сия болезнь в первый раз открылась во мне с некоторою силою; тогда-то заронились мне в сердце первые семена отвращения от аристократии, впоследствии столь постоянно развивавшиеся. В Киеве мечтал я о Москве; в Москве только и думал что о Киеве. Но без нас все уже там переменилось. В марте месяце генерал Розенберг (преемник Салтыкова в Киеве) переведен был военным губернатором в Смоленск, а на его место назначен граф Иван Васильевич Гудович. Сей последний не успел еще с Кавказа приехать в Киев, как его перевели в Каменец-Подольск, а на его место назначили… кто бы мог ожидать? того самого князя Дашкова, который жил в Киеве, брошенный всеми. Он находился шефом какого-то полка, был за чем-то вызван в Петербург и там до того полюбился императору, что вдруг получил ленту, чин генерал-лейтенанта и место киевского военного губернатора. Трудно объяснить, что побудило кн. Дашкова говорить царю об отце моем. Павел Первый не задумался, он церемониться не любил: вдруг приказал без всякой другой причины отца моего отставить от службы. Лишить почетного, выгодного места человека, который десять лет занимал его с честию, который в глазах его ничем не провинился и даже был ему уголен, ему казалось делом самым обыкновенным, никакая несправедливость его не устрашала: помазанник Божий, он твердо веровал и свою непогрешимость; во всех жестоких проказах своих видел он волю небес. В Москве жил я, между тем, в совершенной праздности и скуке, не имел знакомых, не имел книг и нетерпеливо ожидал минуты, когда отдадут меня в какое-нибудь учебное заведение. Но зять мой, по-своему пекшийся о моем благе, полагал, что для меня будет величайшая честь воспитываться вместе с молодым графом, сыном его начальника: у него шли о том негоциации, и оттого медлили решить мою участь. Я знал о его намерении и трепетал от ужаса сделаться наперсником московского дофина. В Киеве естественным образом брал я верх над своими маленькими товарищами, в Москве я ожидать сего не смел; но все-таки не хотелось же находиться в свите сына, как зять мой был при особе отца. В одном равенстве видел я свое спасение. Моего мнения не спрашивали, и дело было почти полажено. В один вечер пригласили меня, то есть призвали, к знатному моему ровеснику. Я чувствовал, что иду на смотр: московское житье сделало меня робким, застенчивым; но отчаяние дало мне силы, и я вооружился неведомою мне дотоле наглостью. Я нашел графчика одного; я ожидал найти в нем спесь, но он мне показался в смущении, в замешательстве. Притворная смелость моя его ободрила, мы начали говорить вздор и. как водится между мальчиками, через несколько минут коротко познакомились. Я уже умягчался душой, как вдруг показались мои судьи, сперва мусью Морино, наставник графа, за ним г. Лоран, воспитатель его, и, наконец, сама г-жа Лоран, супруга последнего. Она была вся разряжена и, благосклонно улыбаясь, сказала мне: «Bon jour, mon petit»; не имея понятия о ее интригах, не знаю сам от чего, я весь вспыхнул и готов был в нее вцепиться. С трех сторон посыпались на меня вопросы. Я прескверно говорил по-французски; тут нарочно я коверкал язык, врал и дурачился. Плечи пожимались, уста насмешливо улыбались, и все мне показывало, что я успел в своем намерении. Может быть, я и напрасно приписываю себе успех в сем деле; я не имел довольно ума и искусства, чтобы прикидываться глупым; может быть, я показался бы им неуклюжим и без всяких усилий; но, как бы то ни было, я торжествовал, чувствуя, что мне не выбрили затылок. Я сказал выше, что у меня в Москве не было знакомых, забыв, что одному нечаянному случаю был я обязан весьма приятным знакомством. Дом князя Одоевского, коего сделался я частым посетителем, не был шумен, пышен, как другие дома богатых в Москве людей, но он был, однако же, верное изображение тогдашних нравов древней столицы; и описании его вижу я обязанность принятого мною звания рассказчика. В одеянии, поступи, в самом выражении лиц господских людей виден характер господина: там, где беспорядок, они ленивы, неопрятны, оборваны; гам, где их содержат в строгости, они одеты довольно чисто, вытянуты в струнку, но торопливы и печальны. Вил спокойствия, довольство, даже тучность домашней прислуги князя Одоевского, почтительно-свободное ее обхождение с хозяевами и гостями, вместе с тем заметный порядок и чистота показывали, что он отечески управляет домом. Действительно, он был барич, который, по достижении совершеннолетия, долго путешествовал за границей и, возвратись оттуда, сохранил в доме своем обычаи старины, прибавив к ним устройство и опрятность, которые заимствовал он у европейских народов. Из целой Москвы едва ли не у него только была передняя, в которой можно было дышать незараженным воздухом. Он был сухонький старичок, но весьма живой и, как говорят французы, еще зеленый. Мне сказали, что он отставной полковник; а я, признаюсь, сначала принял его за отставного камергера. Он нисколько не походил на тех отважных екатерининских полковников, которых прежде я видел в Киеве; несмотря на имя его, я даже не вдруг поверил, что он русский: не знаю, природа ли, или искусство дали ему совершенно французскую наружность, хрустальные ножки и какое-то затруднение в выговоре. Но в доме его все напоминало русское барство, и в нем только он один был аристократ. Различие между сими двумя названиями — аристократией и барством, надеюсь я объяснить в другом месте. Он не гнался за почестями: в это время бригадирским шитьем или камергерским ключом заключалось обыкновенно поприще честолюбивейших или тщеславнейших из москвичей. Он жил в кругу родных и коротко знакомых, довольствовался их любовью и уважением, наслаждался спокойствием, богатством и воспоминанием молодости, проведенной в Париже, там был он в конце царствования Людовика XV и, в качестве русского принца, был представлен ко двору его. Так очарователен пример старой греховодницы Франции, что добрый и честный князь завел свою мадам де Помпадур (любовница Людовика XVI). Больная, набожная княгиня редко выходила из внутренних своих покоев. Это было не нужно: как в гостиной, так и в сердце ее супруга место ее занимала молодая дворянка, Анна Васильевна Сабурова, неимущая сирота, не столько ею, сколько мужем ее призренная. Но это еще не все; была в одно и то же время и мадам Дюбарри (вторая любовница Людовика XV). Видно, в это время французские гувернантки занимали везде более одной должности. Мамзель Дюбуа, которая воспитывала двенадцатилетнюю дочь князя Одоевского, была совершенная красавица и до того мила, что во мне… стыдно сказать, родилось сожаление, что я не девочка и что не она моя наставница. Я не могу понять, как согласилась она играть второстепенную роль, тогда как подле девицы Сабуровой казалась она как пышный цвет подле миниатюрного скелета; предпочтение же Анне Васильевне было очевидно. Несмотря на эти княжеские прихоти, которые у нас в России могли бы войти в пословицу, как за границей баронские фантазии, совершенное согласие царствовало в сем доме. Посетителей в нем видел я весьма мало, молодых ни одного; но зато посетительницами он изобиловал. Большая часть из них были так называемые московские старые девки. В Москве было в старину одно почтенное, трогательное обыкновение: в каждом доме, смотря по состоянию, принималось на жительство некоторое число убогих девиц, преимущественно дворянок; одни старелись в |
6 жовтня 2013
|
Нелегка доля випала православним християнам села Козацьке, що на Звенигородщині. Безбожницька влада країни рад робила свою чорну справу, прислуговуючи князю віку цього. До приходу радянської влади в старовинному мальовничому селі, яке колись мало назву Козача Долина, було дві церкви. Одна на честь Святої великомучениці Варвари, а друга – Покрови Божої Матері. Покровську церкву зруйнували раніше, а церкву Св.вмч. Варвари закрили, переобладнавши на клуб та спортзал. Багато людей забули, що без Бога, без духовного життя нема істинного щастя, бо людське життя без Творця – це суєта суєт. Та ось настав радісний день для парафіян церкви Св.вмч. Варвари – 24 листопада цього року був освячений храм. З благословення Святійшого Патріарха Філарета чин освячення здійснив секретар Черкаської єпархії протоієрей Сергій Холод в співслужінні з благочинним Звенигородського району ієреєм Василем Ткачуком та настоятелем храму ієреєм Олександром Королюком. Після освячення через багато десятиліть відбулась перша свята Божественна літургія. Сам Господь Ісус Христос завітав до нас у Святих Дарах, і нарешті зійшло Боже благословення й на село Козацьке. В цей день багато віруючих запричастилися Чесного Тіла і Крові Господньої. Після закінчення літургії отець Сергій виголосив повчання для віруючих про необхідність духовного життя кожного православного християнина. Благочинний отець Василій та настоятель храму отець Олександр подякували всім, хто брав участь у відродженні храму, який був відремонтований коштами та працьовитими руками багатьох парафіян під керівництвом старости церковного приходу Анатолія Ткаченка. Дякуючи Божій ласці, відроджується духовність в тих місцях, де були зруйновані храми та знівечені людські душі. Тепер треба багато працювати, навчати Божественної науки Ісуса Христа та проповідувати Св.Євангеліє, закликаючи словами Господніми, які завжди актуальні: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і “знайдете спокій душам своїм” (Мф. 11, 28-29). Олександр КОРОЛЮК, настоятель парафії Святої великомучениці Варвари, с.Козацьке, Звенигородський район на Черкащині |
6 жовтня 2013
|
Іван Крилов у Козацькому Як відомо, у нас письменникові треба жити довго й хоч зрідка подорожувати. Якщо перед першим часом постають сторонні перешкоди, то другому інколи з боку сприяють: не всі подорожі добровільні. Але, скажемо впевнено, всі подорожі корисні поетам. Так розпорядилася доля, що 210 років тому Іван Андрійович Крилов опинився в маєтку Козацьке Київської губернії — ось і нагода назріла про нього згадати. Втім, про Крилова, здається, ніколи й не забували. Він належить до тих рідкісних авторів, яким судилося сотні років залишатися актуальними. Навряд чи за останні дві сотні років знайдеться в історії день, коли б творів Крилова з того чи іншого приводу не цитували газети. «Вороне где-то Бог послал кусочек сыру», «Мартышка, в Зеркале увидя образ свой», «Слона-то я и не приметил», «А ларчик просто открывался», «У сильного всегда бессильный виноват», «Наделала Синица славы, а моря не зажгла»… Або ось картинка: на шампурі димляться Лебідь, Рак і Щука, а хтось у тіні віз дерибанить — дуже актуально. А тут ще актуальніше: «А вы, друзья, как ни садитесь, все в музыканты не годитесь». Стоп! З таким зубодробильним цитуванням незабаром і цензуру запровадять. У Козацькому Крилов прожив три з половиною роки — з осені 1797-го по весну 1801-го. Про це мимохідь згадується в багатьох біографіях байкаря. Та нині про Козацьке небагато відомо навіть жителям сусідніх райцентрів. Село Козацьке належить до Звенигородського району Черкащини. Від Києва — 200 км, від Черкас — 100. Розкинулося трохи осторонь траси Черкаси—Умань, між Шполою і Звенигородкою. В історії Григорій Потьомкін-Таврійський із 1787 р. (ще при владі Речі Посполитої) почав скуповувати в магнатів маєтки, що прилягають до Новоросійської губернії, і наприкінці життя мав великі володіння. Козацьке він купив у польського князя Ксаверія Любомирського. Після смерті ясновельможного значна частина його земель перейшла у спадок дітям його сестри Олени Олександрівни, у заміжжі Енгельгардт. Козацьке дісталося другій за старшинством племінниці Потьомкіна — Варварі Василівні, яка з 1779 р. була одружена з князем Сергієм Федоровичем Голіциним. Крилов познайомився з ним у Москві «около времени коронации императора Павла» — навесні 1797 року. Голіцин — прославлений генерал, герой Російсько-турецької війни «времён Очакова и покоренья Крыма»; було йому 49 років. Крилову — 28, він відомий драматург і журналіст. Траплялося, приймали Івана Андрійовича і монарші особи. Невдовзі після воцаріння Павла I Голіцин впав у немилість, і йому веліли жити в селі. Князь запропонував Крилову їхати з ним, той погодився, певно, були свої резони. Так пізньої осені 1797 р. він опинився в Козацькому. У Козацькому Спогади про Крилова в Козацькому містяться у знаменитих «Записках» Пилипа Пилиповича Вігеля (1786—1856), який підлітком близько року виховувався в Козацькому разом із молодшими дітьми князя. Ось як тоді він сприйняв Крилова: «Він перебував у нас як приємний співрозмовник і дуже розумна людина, а про твори його ніхто, навіть він сам, ніколи не говорив… Я не підозрював, що щодня бачу людину, твори якої друкують, грають на сцені та читають усі освічені люди в Росії; якби знав це, то, звичайно, дивився б на нього зовсім іншими очима. Власне його мовчання не може бути наслідком скромності, а більше — розуміння: він говорив лише те, що в змозі були оцінити, справжні ж скарби розуму свого йому ні перед ким було розкривати… Попри свою лінь, він від нудьги запропонував князю Голіцину викладати російську мову молодшим синам його і також тим, хто навчався з ними. І в цій справі показав він себе майстром. Уроки наші проходили майже всі в розмовах; він умів пробуджувати цікавість, любив запитання і відповідав на них так само чітко, так само зрозуміло, як писав свої байки… Мушу зізнатися, що якщо маю скільки-небудь розуму, то багато в той час біля нього набрався…» Та й не тільки він. Згадаємо, що Крилов є в переліку найулюбленіших і найшанованіших авторів 15-річного Пушкіна. У його «Городку» байкар на почесній полиці серед класиків і на нижній полиці, де юний Пушкін «спрятал потаенну Сафьянную тетрадь», в якій зберігаються «сочиненья, Презревшие печать». У зошиті цьому й «Подщипа» — п’єса, одна з двох, написаних Криловим у Козацькому. Тоді її ставили на сцені домашнього театру Голіциних. Сам Іван Андрійович зіграв роль потішно-гордовитого німецького принца Трумфа. Прочитавши «Подщипу» на початку ХХI століття, розумієш, що й на сучасній сцені ця п’єса може мати цілком актуальний вигляд. Сюжет такий. Закоханий у Подщипу німецький принц Трумф захопив казкове царство її батька — добряги-випиваки Вакули. У свою чергу, Подщипа палко закохана в князя Слюняя. Слюняй (він розмовляв сюсюкаючи і гаркавлячи, не вимовляючи половини букв, як іноді наші гумористи зображають революційного вождя або одесита) смертельно боїться Трумфа. Трумф (він розмовляє з потішним німецьким акцентом, як деякі хлопці з НАТО) вимагає Подщипу до вівтаря. Дівчина, швидше, готова накласти на себе руки, ніж дістатися німцю, а не своєму дорогоцінному Слюняю. Вакула готує проти Трумфа змову. Державна рада звертається по пораду до Циганки. Ворожка кожному віщує те, що від неї хочуть почути і за що охоче дають гроші. Вона повертає справу так, що військо Трумфа переходить на бік Вакули. Трумф засоромлений, йому дісталася роль блазня. На весіллі Подщипи і Слюняя йому велено «прыгать казачка». Слюняй поспішає перед вінчанням після переляку «кой-сто» замінити (очевидно, штани) у своєму туалеті. Завіса. У радянській критиці п’єсу називали «злою і влучною сатирою на правління Павла I». Та якщо це судження і справедливе, то лише почасти. Насолода засланих у провінційну глухомань, ця п’єса — вишукана пародія на все, якась антитрагедія, навіть антиутопія! Тут у царя дитячі іграшки-брязкальця, тут діє не герой-коханець, а боягуз-коханець, у якого дерев’яна шпага (тому що мама йому не веліла носити залізну), тут державні мужі звертаються по пораду до циганки. Однак п’єса і про відповідальність влади. Якщо визначитися з алегоричними прообразами героїв — цілком ХХI століття. У контексті Байки Крилова за його життя були перекладені всіма основними європейськими мовами. Він був складовою частиною європейського літературного життя. Один французький критик вважав, що байка «Сочинитель и Разбойник» націлена проти Вольтера. Мабуть, почасти так і було. Але Крилов відхрестився. Йому не хотілося звужувати своїх героїв до конкретних осіб, хай навіть таких колоритних, як Вольтер. Загальновідомий вплив творчості Крилова на становлення класиків української поезії — Леоніда Глібова та Євгена Гребінку. Микола Гоголь у книжці «Выбранные места из переписки с друзьями» надзвичайно високо оцінив надзвичайний дар Крилова. П’ятдесятилітній ювілей літературної діяльності байкаря відзначався так, як до цього не відзначався, здається, жоден прижиттєвий ювілей письменника. На честь Крилова було викарбувано медаль із зображенням його профілю і засновано Криловську стипендію… Сучасники відзначали, що Крилов «в усіх аспектах був людиною оригінальною, вирізнявся з-поміж усіх — і мовою, і манерами, і звичками, і поглядом на людей та справи…» Багато хто згадував його розум, шляхетну душу, доброзичливість, проте й скритність. Крилов зітхаючи говорив, що правда — річ дорога, не кожному під силу. Боючись засмутити, він завжди хвалив навіть найнестерпнішого графомана. Цим користувалися: видавали книжки, вставляючи в передмову його похвальне слово. Його думка з того чи іншого «сучасного моменту» для багатьох залишалася таємницею. Навіть Гоголь вважав, що він був байдужий до подій сучасності. При цьому багато хто розумів, що байка «Волк на псарне» («Ты сер, а я, приятель, сед») у війну 1812-го за силою дорівнювала гусарському корпусу. Колись у молодості Крилов в одній зі статей писав: «Щоб бути успішним у вивченні мудрості, належить краще бути глядачем, а не дійовою особою в тих комедіях, що грають на землі». Хоча, мабуть, для Крилова сучасність і була лиш окремим випадком певної реальності, для описання якої була потрібна особлива мова, і він знайшов її в собі — універсальна мова притч. У 50 років він потай від усіх навіщось вивчив грецьку. Таким самим чином навчився жонглювати кулями. Навчився — і відразу закинув і грецьку, і кулі. Купався мудрець до пізньої осені. У спогадах називають дату — до 13 листопада (26 листопада за н.с). Крилов плавав, «проламуючи гладким тілом лід». А після 13-го зауважував: «Дуже вже холодно мені стало». Вражає та обставина, що ховали його саме 13 листопада. На смерть Крилова відгукнулися всі європейські газети. Гоголь тоді перебував у Німеччині й про його смерть довідався з місцевих видань. Івана Андрійовича любили всі: літератори непримиренних таборів, вища аристократія і простий народ. Не любив його В’яземський. Але, тільки-но помер Крилов, саме він написав відомий некролог, у якому оголошувалося про збір коштів на створення пам’ятника, що його й було відкрито в Літньому саду 12 травня 1855 р. Як щеплення від безпам’ятства заведено серед людей встановлювати пам’ятні знаки в тих місцях, де жили або бували видатні попередники. У Твері Крилов провів юні роки, там пам’ятник з’явився в 1959-му. У Москві, яка вважається його батьківщиною, пам’ятник встановлено не дуже давно, він стоїть у сквері на Патріарших, там час від часу з’являються нові й нові бронзові персонажі його байок… А що ж у Козацькому? Років 25 тому був проект благоустрою села, реконструкції грандіозного парку, що не поступається «Софіївці» (як би це прикрасило туристичну карту Черкащини!), планували погруддя встановити… Та тільки віз і нині там. Олег СЛЕПИНІН |
6 жовтня 2013
|
Сіл із назвою «Козацьке» в Україні дуже багато. Наша розповідь піде про Козацьке Звенигородського району Черкаської області. Розташовується воно неподалік від села Шевченкове — відомого туристичного осередку, батьківщини Тараса Шевченка. Від Шевченкового до Козацького веде стара добротна дорога. Кам’яна бруківка. Точніше «соша». В Черкаській області ще часто зустрічаються подібні раритети, але їздити ними не дуже приємно. Якщо любите екстрім — їдьте бруківкою, але краще зробіть гак через Тарасівку. А ще краще добиратись до Козацького із Звенигородки. Ми коли їхали — порад не питали. Вирішили прямувати найкоротшим шляхом, який за нашою картою був звичайною дорогою з асфальтним покриттям. Потрясло нас гарно, наковтались пилу, але до Козацького дістались. Єдине, що ми тоді знали про Козацьке — це те, що в цьому селі розташована пам’ятка архітектури — садиба княгині В.В.Голіциної з великим парком, а також професійно-технічне училище. Виявилось, що ПТУ розмістилось у будівлях князівської садиби, від якої залишились лише господарські приміщення, будинок управляючого та ефектні в’їзні ворота. Ліворуч від в’їзних воріт, над якими міститься вивіска «ПТУ № 37?, розташований довжелезний одноповерховий господарський блок. В цій, на диво гарно збереженій, споруді зараз розмістились різноманітні об’єкти: церква, майстерні техучилища, млин і багато чого ще. Поряд із господарським блоком, навпроти в’їзних воріт, розташований двоповерховий будинок управляючого, ліворуч від якого стоїть досить великий флігель. Є у садибі ще один господарський блок, хоча можливо колись він був заїжджим двором. Це довга одноповерхова прямокутна споруда із колонами, проваленим дахом та трубою «буржуйки», що стирчить з вікна. В цілому садиба збереглась відносно добре, і якби привести до ладу парк, що її оточує, то до Козацького потяглися б туристи. Дендропарк у Козацькому є пам’яткою садово-паркового мистецтва державного значення. Його площа 51 га (це немало), а закладений він був наприкінці ХVIII століття. Парк дуже витягнутий. В його північній частині є каскад ставків, до яких веде довжелезна, пряма як стріла, алея. Алея ця могла б слугувати чудовою декорацією для будь якого історичного, а ще краще містичного фільму. Вона викладена бруківкою, що за століття вкрилась шаром грунту, та оточена похмурими старезними деревами. Саме ця алея є композиційним ядром парку. Колись нею здійснювали кінні прогулянки Голіцини, які й заснували парк, а зараз ходять мешканці Козацького та нечисленні туристи. Село Козацьке відоме з початку XVIII століття. До 1791 року село належало Григорію Потьомкіну, а після його смерті — дісталось у спадок Варварі Василівні Енгельгард (Голіциній), племінниці Потьомкіна та рідній сестрі Олександри Енгельгард (Браницької). Варвара Василівна у 1779 році вийшла заміж за князя Сергія Федоровича Голіцина (1748-1810). Ця гілка Голіциних була не дуже відома й не дуже багата. Сергій Федорович був генералом, георгіївським кавалером та відомим воєначальником. Він мав великий маєток в селі Зубрилівка, який зараз є одним з кращих зразків поміщицьких садиб у Росії. Але після смерті Катерини ІІ він потрапив у немилість до імператора Павла І. Його, разом з усією родиною (Голіцини мали дев’ятьох синів), в 1797 році відправили у Козацьке. З Голіциними до Козацького приїхав і особистий секретар князя та вчитель його двох синів — Іван Андрійович Крилов, який ще не був відомим байкарем. Крилов пробув у Козацькому чотири роки. Тут він написав шуто-трагедію «Трумф» та комедію «Пиріг». Маєток у Козацькому в час приїзду до нього Голіциних був у запущеному стані й майже не приносив прибутків. Ось як писав про нього відомий російський літератор Філіпп Вігель, який рік прожив у маєтку: «Село Козацьке було з числа тих маєтків, які польські королі роздавали магнатам в Україні після її поділу на польську та російську. Магнати ніколи в них не приїжджали, жили у Варшаві або Вільні й отримували з них лише доходи». Ось яким, за описом Вігеля, був маєток в 1798 році: «Безкінечний двір, обнесений тином, в глибині якого відкривались дерев’яні барські хороми, збудовані нашвидкуруч, а по бокам знаходились шість доволі просторих мазанок, замість флігелів, і сад, розведений лише восени, що був лише рядками прутків». Господарством у родині Голіциних займалась княгиня. Саме вона облаштовувала маєток у Зубрилівці, і вона ж почала облаштування маєтку у Козацькому. Княгиня хотіла примножити прибутки від маєтків в Україні й тому переселилась у Козацьке. Тут вона, використовуючи працю кріпаків, заклала парк та збудувала садибу, залишки якої стоять у селі й зараз. Померла В.В.Голіцина в 1815 році. Великий господарський блок, розташований ліворуч від в’їзних воріт, було збудовано вже у перше десятиліття ХХ століття новими власниками маєтку, а від князівського палацу не залишилось і сліду. Зараз Козацьке живе спокійним провінційним життям. Якось функціонують місцеве господарство та ПТУ, потихеньку руйнуються споруди садиби Голіциних, захаращується дендропарк. Вихідцями з Козацького є відомі радянські науковці: І.Г. Підоплічко — зоолог, палеонтолог, академік АН УРСР, М.М. Підоплічко — ботанік-міколог, член-кореспондент АН УРСР, О.П. Підоплічко — професор, а також відомий радянський художник М.С. Погрібняк. Довідники повідомляють, що в Козацькому є народний самодіяльний хор, заснований ще у 1918 році, але наскільки він дієздатний зараз нам довідатись не вдалось. |
6 жовтня 2013
|
ЗАМЕТКИ К ИСТОРИИ ПАРКА ГОЛИЦЫНЫХ Удивительно, но у нас никто системно не занимался историей этого замечательного парка! Словно бы судьба отвернулась от него. Соседнюю «Софиевку», как и парк Лопухиных в Корсуни, не говоря уж о близких Моринцах, посещают тысячи и тысячи туристов, там проводится научная работа, действуют музеи. Здесь – тишина. Но, знаете, еще не все для Казацкого потеряно! В парке не все погибло, есть пруды, и насыпной остров, и водопады, есть и архитектурные памятники. Вне сомнения, в архивах Киева (да и не только) терпеливо ждут своего заинтересованного исследователя целые массивы документов по истории этого имения. Наверняка, впереди любопытные открытия. Нам пока даже неизвестна четкая последовательность владельцев Казацкого до 1917 года! Занявшись историей пребывания Крылова в Казацком, я был захвачен этой темой, и она меня пока не отпускает. Неожиданно для себя, уж не знаю зачем, на два дня я засел за составление «родословной» Казацкого и для начала проследил по доступным мне источникам последовательность владельцев, а заодно и составил генеалогическое древо, в которое вошли лица, так или иначе имеющие отношение к нашей теме, за триста лет. Начал я с 1687 года, это год рождения деда С. Ф. Голицына. И дошел до года 1995-го, это год рождения потомка князя С. Ф. Голицына в восьмом колене – Дмитрия Александровича Куракина, живущего во Франции. Князь Дмитрий, вероятно, со временем мог бы и заявить свои права на имение. Впрочем, жив, насколько мне известно, и его отец (родился он в 1959 г.) – князь Александр Михайлович Куракин. Судя по всему, других князей Куракиных по этой линии нет. Однако откуда же «взялись» в Казацком представители этого древнего рода? Итак, после Голицыных, с 1829 г., Казацким владел знаменитый чудак-миллионер и ученый, губернатор Киева с 1839 по 1852 год, Иван Иванович Фундуклей (1804-1880). Он состоял в родстве с Голицыными. Внучка Фундуклея – Варвара Григорьевна Голицына (1851-1908) в 1872 году вышла замуж за барона Георгия Егоровича Врангеля (1842-1901). В России к началу XVIII века было сорок самостоятельных родов Врангелей. Но «наши» Врангели были именно теми самыми. Генерал Петр Врангель, которого большевистская пропаганда называла «черным бароном» и о котором не так давно вышла книга «Последний рыцарь империи» был родным племянником Георгия Врангеля, женившегося на хозяйке Казацкого. Впрочем, в том 1901 году, когда умер Георгий Егорович, сам будущий главнокомандующий только лишь вступил на стезю военного, в 1901 году он был рядовым. Но мы отвлеклись. При баронессе Варваре Григорьевне Врангель на средства Фундуклея, очевидно, и был построен тот гигантский дворец в готическом стиле, который в сентябре 1918 года по-бандитски сожгли «орлы», служившие под командой Котовского. Варвары Врангель не стало в 1908-м. В права наследства вступила ее дочь – Татьяна Георгиевна (родилась она в 1879 г., умерла в Италии в 1970 г.). Татьяна Георгиевна в 1901-м вышла замуж за князя Михаила Анатольевича Куракина (1872-1932). Сохранилась фотография их свадьбы, которая состоялась в Ливадии. Их сын Андрей Михайлович (1903-1983) во время Великой Отечественной приезжал в Казацкое. На нем был немецкий мундир. По некоторым сведениям, князь проводил здесь какие-то поиски, возможно, семейных ценностей. Не исключено – нашел. Есть такой рассказ: позвал Андрей Михайлович двух мужиков в лес, попросил яму выкопать. Те взялись за лопаты, дело привычное. В какой-то момент Андрей Михайлович предложил им отдохнуть – выпить-перекусить. Выпили мужики – и тут же уснули. Просыпаются – нет князя. Заглянули в яму и поняли, что князь сам без них на штык углубился в грунт и что-то из ямы извлек… Есть и другой рассказ о возможных «сокровищах Куракиных», которые были извлечены из-под пола одной из построек чекистами в 1937-38 годах. Об этом мне поведал краевед Семен Федотович Косяк. Он был мальчишкой и после ухода «органов» лично видел разобранный кирпичный пол и след от чего-то тяжелого, как будто сейф волокли, а потом перекатом тащили. Однако совсем не исключено, что какие-то ценности остались в Казацком и после войны. Во всяком случае, уже в наши дни в Казацкое время от времени наведываются гости из Швейцарии, Канады, причем часто наведываются нелегально, ходят, интересуются… В лесу, там, где до 1918-го красовался дворец Врангелей-Куракиных недавно были замечены «черные археологи». Снабжены они были самым современным компьютерным оборудованием. После них в лесу остались аккуратные вертикальные шурфы. Глубина их от 1,5 до 7-8 метров. Упадет человек – не выберется… Но пора уж вернуться к нашему разговору о памятниках архитектуры Звенигородщины. Таковых, по данным каталога «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» за 1986 год (том 4, Черкасская обл., Звенигородский район), как мы сообщали в начале нашего разговора, – два. Это так называемый Дом управляющего в Казачьем и Дворовой дом – там же. Время строительства обоих датировано началом XIX века. Однако есть основание полагать, что в действительности они построены в последние годы XVIII века, а не в первые XIX. При С. Голицыне, когда он жил здесь в ссылке с осени 1797 по весну 1801 года вместе с семьей (жена и девять сыновей), были здесь и «барские хоромы», как о том писал Ф. Вигель, построенные наскоро. За обеденным столом собиралось 20-25 человек. Старшим сыновьям С. Ф. Голицына – Григорию и Федору здесь исполнилось 20 лет. Григорий, между прочим, был еще до опалы произведен Павлом Первым в генералы. Сколько могла продолжаться ссылка? Об этом затворники в Казацком могли лишь гадать, но на скорое избавление от Павла вряд ли рассчитывали. Старшие сыновья были уже женихами. Вероятно, поэтому и появился в Казацком кирпичный Дворовой дом, построенный «на две половины». Это настоящий боярский дом – своды над цокольным перекрытием, высокое крыльцо, четыре колонны тосканского ордера. Сохранность этого дома можно признать хорошей. Железная кровля здесь была вовремя заменена на шифер. Но беда со вторым домом – Домом управляющего. Деревянный дом с 10 колоннами (42 на 12,3 м) был, очевидно, построен чуть раньше Дворового дома. Краеведы рассказывают, что именно в этом здании проходили домашние спектакли Голицыных, здесь ставились разные пьесы, в том числе и блестяще-остроумное сочинение Крылова «Подщипа», в которой играл и сам автор, и некоторые Голицыны. В 1910 году к Дому управляющего была сделана кирпичная пристройка и, кажется, тогда же, при Куракиных, устроена железная кровля. Но за минувшие девяносто лет кровля пришла в негодность. Почему-то крышу над этим историко-культурным памятником вовремя не заменили. Говорят, кто-то запретил, мол «нельзя шифером, не аутентично». В результате железо сгнило, и теперь перекрытия частично обрушились. Сравните две фотографии. Слева здание в 1986 году в отличном состоянии. И вот справа фото через 20 лет, в 2006-м, строение превращается в руины. Этот Дом управляющего нужно срочно спасать. Зиму он может не простоять, рухнуть. И тогда в одно мгновение на Звенигородщине исчезнет сразу половина памятников градостроительства и архитектуры… Вопрос спасения Дома управляющего должен быть решен быстро. Средства на первоначальном этапе требуются незначительные. ЗАМЕТКИ К НОВЕЙШЕЙ ИСТОРИИ КАЗАЦКОГО Село Казацкое, как и многие села в округе, как и знаменитые Моринцы (они рядом) – вымирает. Как и в Моринцах смертность здесь раз в пять выше рождаемости. Сейчас в селе проживают 1753 человека. После отмены крепостного права в селе проживало 2271 человек. В прошлом году здесь родилось 8, умерло 39. И так из года в год. В Казацком сейчас 200 пустующих домов. В Моринцах когда-то строилась огромная школа – на тысячу детей, в Казацком – огромный больничный комплекс. Ни там, ни здесь советская власть не успела! И в Моринцах, и в Казацком все было заброшено, разворовано. Как школу в Моринцах, так и больничный комплекс в Казацком теперь необходимо демонтировать. А в Казацком к 1991 году уже и кровля была над больницей, и систему отопления смонтировали, и оборудование завезли… Но в «перестройку» все это стало никому не нужным. Таким ненужным и остается! Многокорпусный больничный комплекс в Казацком сейчас находится в аварийном состоянии, уже рушатся железобетонные перекрытия… В этом есть какая-то тайна! В Европе войн и революций бывало как будто не меньше, чем у нас, но у них сохраняется множество памятников. Мне скажут, что удивляться нечему: кроме войн и революций у нас на протяжении советского периода возникали кампании по уничтожению памятников – церквей монастырей, кладбищ. Все это так. Да и без всяких кампаний. Например, в Черкассах, уже в «перестройку», вопреки воле общественности, был снесен первый в Черкассах кинотеатр «Украина», было снесено историческое здание, в котором долгое время располагался краеведческий музей… Зачем, почему? Тайна. Вот и в Казацком были до революции две старинные церкви, было кладбище, был семейный склеп-мавзолей владельцев парка. Ничего этого нет. Но следы остались. В каком-то овраге можно обнаружить большое беломраморное надгробие. А вот и в центре села, у всех на виду… Знаете, ошеломляющим символом беспамятства является в Казацком бюст … Шевченко. Сам поэт, конечно, тут ни при чем. Но вот в чем дело: его скульптурный портрет установлен на двух надгробных стелах! Кто-то их смародерил с разоренного кладбища. Старожилы утверждают, что одно надгробие возвышалось над прахом князя Голицына (имя сбито зубилом, для прочтения нужна экспертиза), второе принадлежало могиле священника. Сам поэт, конечно, не виноват, возможно, не виноват и скульптор Я. Красножен, который в послевоенный 1947 год изваял этот, в общем-то, неплохой скульптурный портрет Шевченко. Но эту дикость с могильными стелами нужно рано или поздно исправлять. Это позор и вопиющее бескультурье! Надо возвращать себе память. Олег Слепынин |
6 жовтня 2013
|
Сіл із назвою «Козацьке» в Україні дуже багато. Наша розповідь про Козацьке Звенигородського району Черкаської області. Розташоване воно неподалік від села Шевченкове – відомого туристичного осередку, батьківщини Тараса Шевченка, за 18 км на схід від районного центру – міста Звенигородки, – та за 15 км від залізничної станції Богачеве. Населення – 1853 мешканці (2007). За однією версією, Катерина II, зруйнувавши Запорізьку Січ, подарувала ці землі своєму колишньому фавориту князю Голіцину, який вибрав для свого маєтку цю місцевість. З ним прибуло багато козаків, і село отримало назву Козацьке. За іншою, село Козацьке відоме з початку XVIII століття. До 1791 року воно належало Григорію Потьомкіну, а після його смерті дісталось у спадок Варварі Василівні Енгельгард (Голіциній), племінниці Потьомкіна та рідній сестрі Олександри Енгельгард (Браницькій). Варвара Василівна у 1779 році вийшла заміж за князя Сергія Федоровича Голіцина (1748–1810). Сергій Федорович був генералом, георгіївським кавалером та відомим воєначальником. Але після смерті Катерини ІІ він потрапив у немилість до імператора Павла І. Його, разом з усією родиною (Голіцини мали дев’ятьох синів), у 1797 році відправили у Козацьке. Відомий російський літератор Філіпп Вігель, який рік прожив у маєтку, писав: «Село Козацьке було з числа тих маєтків, які польські королі роздавали магнатам після поділу України на польську та російську. Магнати жили у Варшаві або Вільні й отримували з тих маєтків лише доходи». Дендропарк у Козацькому є пам’яткою садово-паркового мистецтва державного значення. Закладений він був наприкінці ХVIII століття поляком архітектором-будівельником Новохацьким. Невдовзі було збудовано двоповерховий панський маєток, насаджено новий парк (раніше його називали другою «Софієвкою»). У маєтку був створений домашній театр. З осені 1797 по 1801 рік відомий російський байкар Іван Крилов навчав у Козацькому дітей Голіцина. У 1829 році князь Григорій Олександрович Голіцин, продав резиденцію таємному раднику Івану Івановичу Фундуклею з селами Княжею та Топильною. Згодом маєтності перейшли у власність онуки Голіцина, княгині Т. Г. Куракіної, котра стала останньою власницею маєтку. Барон і баронеса Врангелі дожили до старості в Козацькому й були поховані в склепі біля церкви Воздвиженської. Залишки маєтку та парк потребують детального дослідження та вивчення. Композиція маєтку є не типовою для цього регіону й унікальною за своєю структурою. Відгукніться небайдужі, допоможіть відродити цю неземну красу, ці занедбані споруди, повністю зруйнований замок, чудовий парк із 300-річними насадженнями та 30 видами дерев і кущів, водяну систему із греблями, водотоками, містками, фонтанами; посадити трояндову долину, відродити острівець закоханих у центрі ставу! Хто не бував у Козацькому, той по-справжньому не знатиме Звенигородщини. Підготували Тетяна Бойко, Євдокія Половинко (Король) |
6 жовтня 2013
|
В далечінь віків, в глибоку сивину сягають перші відомості про виникнення села Козацького, Наші предки-слов’яни жили общинами. Поселення однієї з слов’янських общин було в окрузі нинішнього села Козацького. За кілометр від села на узліссі урочища «Круглик», біля так званого «Іського Яру» збереглися до цього часу рештки Слов’янського городища, ці рештки у вигляді двох ледь помітних земляних валів знаходяться зразу ж за «Іським Яром» на підвищеному місці, яке захищене з трьох боків крутими схилами яру. Яр тягнеться до урочища «Кульбачине», потім круто повертає назад до узлісся «Круглика», майже до городища. Козацьке городище (назву вживаємо умовно, оскільки «Козацьке» «Козаче» прийшли до нас значно пізніше) не було винятком в системі природного розташування укріплень, які склалися на той час. Про рештки стародавнього городища біля Козацького згадує професор Антонович, (Антонович «Археологическая карта Киевской губернии ) А в книзі Похілевича «Сказание о населенных местностях Киевской губернии» ми читаємо: «Село Козацкое — до руин село находилось несколько западнее в урочище, називаємом «Иськов Яр», где и ныне приметны признаки давнего жилья, єсть валы и окопы ( Похилевич,Сказание о населенных местностях Киевской губернии», 1864, стр.406-407). Можна припустити, що історичне коріння виникнення перших поселень в окрузі нашого села сягає у VIII-ІХ ст.ст., за І200-1300 років до того періоду розвитку, коли родовий лад у східних слов’ян вже розпався, але на його руїнах ще не утворилася система Київської князівської державності. З виникненням і розвитком феодальних виробничих відносин посилюється гноблення селян. Феодальна роздрібненість, міжусобні війни і чвари, набіги кочових племен (печеніги, половці, хазари) ще більше погіршують становище селян. Рятуючись від гніту і розорення, селяни тікають у південно-східні степові райони України (Черкаси, Канів, Брацлавщина). За рахунок цих втікачів, а також природного приросту Козацьке городище весь час зростає. Люди заселили зручну долину біля городища. В цій долині що тепер зветься «Поповим» і було засноване перше стародавнє село, яке через декілька століть одержить назву Козацьке. Так виникали вільні озброєні поселення козаків (козак — тюрк.- вільна людина, що відірвалась від свого племені). Перше козаче поселення в урочищі «Попове» так і звалося Козача сторожа, бо люди цього поселення мусили в першу чергу сторожити кордони від наскоків ворогів, а у вільний час займатися господарством, в основному землеробством і промислами. Про це ми знаходимо свідчення і в книзі І. Похілевича: «Село Козацкое. — До руин село находилось несколько западнее.., єсть и место предполагаемой церкви в урочище «Попове», Предполагают, что первоначально там находилась козацкая сторожа, откуда и названиє села». Похилевич, 1864, стр.407. Стародавнє село від урочища «Попове» поступово пересувається в північно-східному напрямку, про що переконливо свідчать залишки стародавніх селянських садків-садиб, які в урочищі «Круглик» збереглися аж до Жовтневої революції. Один з таких садків «Сюкалівський» в самому «Іському Яру» зберігся і понині. Після реформи 1861 року селянська земля з старими садками-садибами «Круглик» була відібрана і наділена поміщикові. Поміщик сподівався обміняти селянські садки на польову землю, але зустрів такий рішучий опір селян, що змушений був відмовитись від своїх домагань. Не допомогли йому ні погрози, ні утиски, ні навіть судовий процес, який він затіяв проти селян… Згодом Козачу сторожу почали називати Козача долина, виходячи напевне з тих міркувань, що село було розташоване в долині. Вперше «Козачу долину» ми зустрічаємо в документах судових процесів над гайдамаками, опублікованих в журналі «Київська старина» за І9І2р. В статті «Судові процеси над гайдамаками» документ «Кодянська правда» розповідає, що підсудний кобзар Василь Варченко був затриманий, коли він ішов із Звенигородки в село «Козачу долину» до відомого ватажка гайдамаків Ремеза. На стор. 49 цієї книги ми зустрічаємо такий запис: «Василь Варченко перейшов із Звенигородки в Козацьку долину, звідки пішов з ватажком Ремезом і ходив у Водяники, Кобиляки.» Отже, назву Козача (Козацька) Долина наше село одержало близько XVІ- початку ХVII ст.ст. Не раз на Козачу Долину нападали орди степовиків, не раз нещадно палили й спустошували її, та село знову підіймалося з попелу руїн, щоразу пересуваючись все далі на північний схід, далі від долини урочища «Попове». Це внесло зміну і в назву села. Все частіше почали вживати «Козача», «Козаче», оскільки село вже фактично вийшло з долини, і це слово не могло бути на ладі його характерною ознакою. Трохи згодом, під час проведення перших переписів («ревизских сказок» XVI — XIX ст.) назву села було офіційно занесено в державні документи як «Козацкое», «Козацьке». За стародавніми переказами (Каплій Ю. І., Підоплічко А.П.), переважну частину населення Козачої Долини становила Козацька «військова голота», яка більше дбала про військову справу. Певну частину становила козацька старшина, яка захопила кращі родючі землі та угіддя. В урочищі «Попове» і до цього часу є «Нагибине займище»- бувша садиба пожадливого і багатого козака Нагиби. В середині ХVII cт. турецькі війська напали на Україну. В 1674 році турецьке військо вдерлось в Умань, а один з його загонів заскочив у Козачу Долину. Старожил Шевченко П. Ф. розповідає, що турки наскочили на село несподівано, коли майже всі чоловіки пішли боронити Умань. Рятуючись від неминучої смерті жінки, старики і діти сховалися за дубовими дверима сільської церкви. Пограбувавши і спустошивши село, турки не змігши взяти церкву осадою, підпалили її. Триста чоловік живцем було спалено. Турки рушили на північ та за два кілометри чомусь раптом зупинилися, і в яру розбили табір для відпочинку. Морози та хуртовина затримали турецький загін. Коли з-під Умані повернулися чоловіки, вони вщент розгромили турків. До наших днів лишилися лісок з невеличким яром та рештки ледь помітних ям турецького табору, а ця місцевість і понині зветься «Турським». В XVII — XVIII ст. ст. Україна зазнає нових пограбувань і спустошень від польських загарбників. Починається визвольна війна українського народу (І648-І654рр) яка закінчилась возз’єднанням України з Росією. Наше село і наші люди не становили винятку в цих подіях. Польський магнат Любомирський володів 30 містами і 738 селами. Йому належали великі маєтки також в навколишніх селах Звенигородщини і саме село Козацьке. Любомирський збудував за тодішньою околицею перший в нашому селі поміщицький будинок (садиба Огнивої У.) Поміщицька садиба починалася від теперішніх дворів Голуб О., Огнивої У., Лисенко І.М., Ляховецької і продовжувалась до річки, було збудовано і невеличку панську ґуральню, рештки фундаменту якої можна помітити за хатою Багрій Г.А. Сам Любомирський дуже мало жив у селі, тому і будинок напевне було збудовано для управителя. Згодом будинок разом із садибою був подарований вже поміщиком Фундуклєем І. І., своєму регентові хору Довгопольському Е. Нащадки Довгопольського — син Аполон, онука Ганна та правнук Іван — користувалися цим будинком, доки він сам став зовсім непридатним (до І9І7 року). Населення Козачої долини приймало активну участь у Гайдамацькому рухові. Про це свідчать і історичні дані з «Кодянської правди» і рештки фортифікаційних земляних споруд з терасами, льохами і галереями (зникли в 1915 — 1920 роках) в урочищі «Кульбачине», і перекази легенд старожилів села про «Кульбачине» і старого козака Кульбача (розповідь Підоплічки У. Г.) Є підстави твердити, що після розгрому руху гайдамаки заховали в льохах та галереях зброю і скарби до кращих часів, а самі, як писав Т.Г.Шевченко: Розійшлися гайдамаки Куди який знає: Хто додому, хто в діброву З ножем у халяві… /Гайдамаки Т.І., стор. 131/ Напередодні революції та в перші пожовтневі роки спритні люди робили спроби шукати в «Кульбачиному» скарби. Скарбів вони не знайшли, а шкоди наробили чимало, фактично знищили цю історичну пам’ятку. Понад 250 років, в кінці ХVII — на початку ХVIII ст. околиця Козацького на північному сході досягла вже теперішніх ремезівської та кругляківської вулиць. Це підтверджується залишками кладовища за річкою на пагорбі, де залишилися руїни Варварівської церкви і двокласової школи. В цей же приблизно час йшло профілювання брукованого шляху проміж церквою і школою. Рештки його уціліли до наших днів. На початку ХVIII ст. появилися селянські садиби по обидва боки Скарбового ставка, впритул наблизившись до поміщицького маєтку. Центр села також поступово пересувався. Тепер він повільно виходив на широку вулицю, що починалась від північно-західної околиці села, проходила біля старої поміщицької садиби і пролягала через греблю Скарбового ставка на гору до Зеленянського лісу. На цій вулиці розташувались всі установи: волость («управа») фельдшерський пункт («прийомний покой»); контора маєтку, церкви, школа, пошта, шинок, «торгове містечко», тощо. В сказании о населенных местностях Киевской губернии І. Похилевича ми знаходимо такі дані про розширення села і приріст населення І864р. 420 дворів 2271 жителів 1900р. 823 -»- 4451 -»- З 1919 року почалося заселення поміщицької землі, починаючи від млина і парку на північ до теперішнього господарства першої бригади колгоспу і до хутора «Маслове». Оселилось тут понад 100 селянських родин, В 1927 році кількість одноосібних селянських дворів досягла рекордної цифри — 1100, а населення — 6000 чоловік… За царювання Катерини II українські землі разом з селянами щедро роздавались дворянам. Маючи численні маєтки на Україні. Г. Потьомкін дарував їх своїм родичам. Так Козацьке потрапило до рук племінниці Потьомкіна. Вона скоро стала дружиною відомого вельможі князя С. В. Голіцина. До маєтків, що мав Голіцин в Саратовській губернії, добавився ще маєток дружини. У ХVIII ст. власники Козацького маєтку збудували собі нові будинки за новою околицею села майже за кілометр від старої поміщицької садиби. Вона охоплювала площу в 20 десятин і була відокремлена від села цегляним муром, який сягав аж до Скарбового ставка. Руками кріпаків було насаджено чудовий парк з фруктовим садом і оранжереєю. Один з будинків був споруджений ще князем Голіциним С. Ф., прибудову до нього з північного боку було зроблено пізніше, в 1910 році управителем Водольським В.Ф. для власної лазні. В будинку Голіцина О. В. з 1797 по 1801 рр. жив і працював великий російський байкар І.А.Крилов. Другий будинок (складське приміщення СПТУ) був призначений для челяді і готування їжі. За цим будинком — поміщицька кузня. Біля греблі Скарбового ставка був ще один двоповерховий будинок — внизу млин, на горі шинок. Залишки цього будинку увійшли складовою частиною збудованого нині будинку побуту. (В даний час там знаходиться магазин) В середині XIX століття спадкоємниця маєтку, дочка Г. Голіцина баронеса В. Г. Врангель збудувала справжній палац. Старий старосвітський будинок було пожалувано управителю маєтку. І знову, тепер вже в третє, поміщицька садиба булавинесена за околицю села на віддаль понад два кілометри від старих будинків… Навколо палацу було розбито і посаджено другий парк за всіма вимогами садово-паркової культури XIX ст. на відміну від старого, першого ХVI — XVIII ст. Селянство Козацького поступово втрачало будь-яке правове становище, перетворюючись у кріпаків. Селяни неодноразово виступали проти гнобителів, але ці повстання були неорганізовані і швидко придушувались поміщиком. Виходячи з власних інтересів маєтку, потреби в освічених людях, поміщики на початку XIX століття побудували в селі через дорогу від Варваринської церкви першу школу. На цьому місці (школу було зруйновано через повну непридатність приміщення) в 1898 році було побудовано будинок для вчителів який зберігався до Жовтневої революції Після революції він використовувався під приміщення школи та квартири директора. Будинок було знесено в 1969 році в зв’язку з будівництвом у тому секторі будинку культури. Першим учителем стародавньої школи був дячок Заверюха. Основною його «методою» було досить поширене того часу прислів’я: «Наука не йде в голову без дрюка». За переказами бувших учнів Заверюхи, дячок дуже любив співи, добре грав на скрипці, тож і було організовано перший церковний хор у селі як початок і основа розвитку хорового мистецтва і хорової культури в Козацькому. Згодом на цій основі виріс далеко відомий за межами села трьохголосий сільський хор Богородичної церкви… Восени 1797 року царський вельможа Голіцин С.Ф попавши за Павла І в опалу, приїхав в село Козацьке разом з І.А.Криловим, який почав виконувати обов’язки особистого секретаря князя та вихователя його синів і родичів. Перебуваючи в селі Крилов не дивлячись на своє опальне становище написав шуто-трагедію «Подщипа», яку й було поставлено на сцені «великого залу» Голицинського театру (старий будинок Голіцина). В Козацькому написаний також і другий драматичний твір «Пирог». В народних переказах селяни передають бажане за дійсне, ніби в селі було написано Криловим байку «Свинья под дубом». Довгий час зберігався і дуб, біля якого любив відпочивати байкар. Але історико-літературні факти спростовують цю версію козачан. Останнім нащадком Голіциних по чоловічій лінії в Козацькому був Григорій Голіцин. Він в 1829 році продав значну частину маєтку таємному раднику, сенатору Фондуклею І. І. В книзі «Сказаниє о населенннх местностях Киевской губернии» на стор.407 читаємо: «Козацкое, село в 12 верстах от г.Звенигородки к востоку»… Резиденция и главное управление имениями тайного советника Ивана Ивановича Фундуклея, к которому в Звенигородском уезде причисляются кроме села Козацкое большие села Княжа и Топильна с 11544 дес. земля и в Чигиринском уезде Медведевский ключ. Имение приобретено в 1829 году покупкою настоящим владельцем от князя Григория Александровича Голицына. В селе Козацком жителей общего пола 2271?. Новий господар маєтку був типовим представником нового класу сільської буржуазії. Володіючи маєтком, він разом з тим був значним цукрозаводчиком. В сільське господарство маєтку поступово просочуються капіталістичні форми господарювання. Невеличку голіцинську, кустарну, вкриту очеретом ґуральню, рештки, якої ми можемо побачити ще й сьогодні за садибою Багрій Г.А. було зруйновано. Замість неї Фундуклей побудував недалеко від річки Чечеркози, біля греблі Скарбового ставка, спиртовий завод промислового типу. Фундуклей подбав і про збут продукції. Неподалік на греблі було збудовано двоповерховий будинок, в якому розмістилися: водяний млин, в низу, і шинок на другому поверсі. Вигода була подвійна в млині селяни лишали мірчук, а в шинку гроші. Торгували «сивухою» — розведеним водою спиртом – сирцем… Майже через кожні п’ять верст чумацького шляху можна було зустріти корчму з «сивухою» Фундуклея. Для економії придбали розкидні сівалки, а на токах замість германів і ціпів гули тепер молотарки, з’явилася нова кузня, і невелика майстерня для ремонту машин і знаряддя… Царський маніфест 19 лютого 1861 року більшість козачан зустріла насторожено і з недовірою, вбачаючи в ньому чергову пастку для трудового селянства. Кожна родина могла одержати наділ панської землі, але за значний викуп. В Козацькому земельний наділ дорівнював 6 десятин. Розрахунок простий: на 400 з лишнім селянських дворів виділялось 2552 десятин поміщицької землі. Переважна частина середнього селянства взяли по одному, або по пів-наділу Що ж до решти жителів села, то вони не маючи грошей на викуп землі і засобів для обробітку її, землі не одержали. На одній з околиць села, біля теперішніх ремезівської та ховрахівської вулиць, і оселилася частина таких безземельних та безкінних, яких народна мудрість наділила і відповідними прізвищами: Приймак, Безуглий, Огриза, Ремез, Ховрах та ін.. Так утворились перші загони безробітних селян, які йшли на заробітки в економію, або на промислові підприємства. За рахунок нещадної експлуатації Фундуклей швидко багатів і з такою невмолимою закономірністю розорялись і бідніли селяни. Таке життя пореформеного села привело до посилення масового селянського руху за землю. В червні 1873 року селяни Топильної Звенигородського повіту організовано виступили проти поміщика, вимагаючи повернути їм відібрану під час реформи землю («відрізки»). Козачани не тільки співчували, але й допомогали топилянам. Повстання було придушено з великою жорстокістю, але боротьба не припинялась. Після смерті Григорія Голіцина та його дружини село Лозоватка перейшло у спадщину двом дочкам Голіцина. Незабаром вони одержали і решту сіл маєтку — Козацьке, Топильну, Княжу, Стецівку (хутір Всеволод). Старша дочка Варвара одружилась з бароном Г. Врангелем, офіцером кінногвардійського полку. Баронеса В. Г. Врангель сплатила сестрі (генеральші Краснокутській) половину вартості маєтку і стала повновладним його господарем. Маєток нараховував 736 десятин землі, земельних угідь і декілька промислових підприємств. Дальший розвиток капіталізму поступово змінював всю економічно-господарську: діяльність маєтку. На всіх транспортних роботах воли поступово витісняються кіньми, особливо для далеких перевезень. В економії з’явились молотарки, жатки, локомобілі, косарки, сіялки. Було реконструйовано Козачанський винокуренний завод №-54. Щоб збільшити його виробничі потужності, було придбано нові машини і другий паровий котел. Зросла кількість постійних кваліфікованих робітників. Виросли нові підприємства: кінний завод англійської верхової породи коней, тартак /лісопилка/, великий млин в Лозоватці. Існуючі до цього часу стара кузня і теслярня (нині будинок Горобець Т. К.) не могли задовольнити зрісших потреб. А тому побудували при старій кузні нову майстерню і найняли кваліфікованих робітників. Так в селі поступово складався робітничий прошарок, який почав відігравати провідну роль у революційних виступах селян. В 1885 році майже за 2 км на північ від старого голіцинського будинку на стрімкому крутосхилі, біля притоки річки Чичиркози виріс розкішний поміщицький палац — велика двоповерхова будова готичного стилю. На певній відстані від палацу побудували конюшні, пташарню, оранжерею. Після Жовтневої революції палац, багатство парків, саду перейшли до рук трудового селянства. Взимку 1920 року з невідомих причин палац згорів, а згодом цегляні стіни були розібрані для будівельних матеріалів. Зруйновано було також і двоповерховий будиночок /ротонду/ в другому парку. Сам парк зазнав часткового знищення і ушкоджень. В той час в ньому було близько 80 видів різної породи і різного віку дерев (осокори, дуби, ясени, сосни, модрини, берези, клени і багато інших). Для прикраси парку на протилежному від палацу пагорбі було збудовано двоповерховий червоний будиночок в стилі швейцарських котеджів, а біля Лагодівського ставка — античну ротонду з білосніжними колонами! Алеї парку прикрашали чудові, з білого мармуру скульптури з грецької та римської міфології. Весь парк було опоясано чотирма ставками, які з’єднувалися широким каналом. Чудовою окрасою парку були також завезені козулі, білі лебеді і червоні білочки. В ставках непогано було поставлене рибне господарство. Обидва парки, що лишилися до наших днів, становлять дорогоцінну пам’ятку садово-паркової культури XVIII — XIX ст.ст., але вони потребують реставрації і чекають на справжнього господаря. Після скасування кріпосного права основною продуктивною силою, як і за часів панщини, лишалося трудове селянство. Всі засоби виробництва, основний з них — земля, як і раніше, лишалися в руках поміщицької родини баронеси Врангель. В статистичному збірнику «Список неселенных мест Киевской губернии на ст. 29знаходимо: «…Коннный завод, лесничество. Село Козацкое в нем дворов 819, жителей общего пола 4424, из них мужского пола 2179, жителей женского 2246. Крестьяне-хлеборобы. Часть из них уезжает на заработки в Херсонскую губернию. …12 верст от города Звенигородки, 18 верст от станции Звенигородка. В селе имеется 4652 дес. Земли, из них помещика 2053, церковной 84, крестьянской 2525 дес. земли. Хазяйством поміщика управляет К. Р. Зандер. Севооборот у помещика восьмипольный, у крестьян трьохпольный. В селе две православные церкви, одна двухклассная народная школа и две церковноприходских. Один винокуренный завод, один кирпичный завод и одна кузница-мастерская помещика… 31 ветряная мельница, 4 кузнеца, один приємный покой, один фельдшер, один сельский банк. На леваде хутора Маслов при селе Козацком — один двор 10 челсвек, 6 мужчин, 4 женщины… В урочище Турское 2 двора: жителей 17, мужчин 7, женщин 10.» Навіть поверхове ознайомлення з даними цієї статистики дає наочну картину, кому належать всі провідні засоби виробництва. Відбувається дальше розшарування селян, зростає майнова нерівність, збільшується число сільських пролетарів, зростає куркульство… За світловий день роботи в економії селянин одержував від 20 до 40 копійок, але й такої роботи всім не вистачало. Широко практикувалася експлуатація дитячої праці. Діти одержували за робочий день 10 коп. Частина безробітних селян йшла на заробітки в Херсонську губернію, Кривий Ріг, Миколаїв, Донбас, Елізаветград та ін., де їх чекала жорстока експлуатація. Вони поповнювали армію промислових пролетарів. Хижацька експлуатація, погіршення життя посилювали політичну активність селян. Побоюючись гніву і можливих економічних вимог з боку селян, баронеса організувала в економії німецьку батрацьку колонію. З ініціативи барона Врангеля в кінці 80 років в Австро-Угорщині було завербовано декілька батрацьких родин з австрійських німців. Недалеко від економії на полі було побудовано декілька однотипних будиночків (вершина кирпичного ставка). Але німецькі батраки швидко порозумілися з селянами і не погодилися стати штрейкбрехерами і швидко повернулися в Австрію. Будиночки зберігались до 1917 року, а це місце і досі називають «німецькою колонією». В епоху імперіалізму триває дальша капіталізація економіки маєтку, посилюється експлуатація селян. На одну поміщицьку родину з 4 осіб щоденно працювало тільки в економії 601 робітники, в т.ч. в Козачанській економії — 233. Ця кількість зростала під час напружених сезонних робіт до 400-500 осіб, за мізерну платню робітники змушені були працювати весь світловий день. Досить цікаві дані вміщено на стор.22 книги «Козацкое княгини Т. Г. Куракиной Киевской губернии Звенигородского уезда» /1913г./: Цены на поденных рабочих по временам года изменялись так: Весна Лето Осень Зима мужчинам 30 50 40 30 женщинам 25 35 30 25 подросткам 20 25 20 20 Напередодні революції 1905-1907 рр в Україні наростає робітничо-селянський рух. 22 травня /3 червня/ 1905 року в цей рух влилося і трудове селянство Козацького. В цей день о 10 год. ранку жінки і дівчата, що працювали в економії, рушили до контори маєтку, вимагаючи підвищення денної плати чоловікам до 75 коп., жінкам до 50 коп. Колона страйкуючих швидко зросла до 300 чоловік, до неї приєдналися робітники заводу і майстерень. До вечора переріс у загальний. За клопотанням поміщиці в село прийшов військовий загін у складі 9 роти переяславського полку. Командир роти Підгорецький наказав розійтися і погрожував зброєю. Селяни трималися стійко, але що вони могли зробити палицями, киями, камінням проти збройної військової сили. Страйк було жорстоко придушено. Вбито Мазиру Кузьму і Шевчика Семена. Похорони їх другого дня перетворились у революційний політичний протест, селян проти сваволі царизму… За вироком Уманського окружного суду найбільш активних учасників страйку засуджено до тюремного ув’язнення на строки від 6 місяців до 3 років. В 1908 році стара поміщицька баронеса Врангель померла. Молодша, її дочка, княгиня Тетяна Григорівна Куракіна сплатила своїй старшій сестрі графині Де-Гордеско Варварі Григорівні половину вартості маєтку і стала повновладним власником усього Козачанського маєтку. Триває дальша капіталізація маєтку. В 1909 році було збудовано новий млин з крупорушкою. Валовий прибуток від них за 1910-1911 рр. дорівнював 14320 крб., а чистий – 6000 крб. Впритул до млина збудували нову майстерню для ремонту с/г машин, каретню, конюшню, маштарку, цегляний закат, для зберігання с/г машин (нині лабораторії училища). В 1910 році було збудовано котедж на 8 кімнат з мансардою для головного механіка Григорія Водольського, а нижче до Помазанівського ставка — другий будинок на два ходи — для бухгалтера і касира маєтку. Управителю маєтку Водольському Феліксу було «пожалувано» старий поміщицький будинок з 12 кімнат. В 1908 році почалося будівництво шосейних доріг на крутосхилах Михайлівки, Павлівки, Козацького. Це давало можливість в будь-яку пору року транспортувати в Звенигородку і Шполу спирт, пшеницю та іншу продукцію. В 1910 році було збудовано і реорганізовано контору маєтку з телефонним зв’язком, було проведено телеграфну лінію Звенигородка — Козацьке і відкрито поштову філію зв’язку. Для збільшення товарної продукції і зниження її собівартості поміщиця не шкодувала коштів. В 1910 році було придбано колісний 75 — сильний трактор американської фірми «Герд-парк» з причепним знаряддям на 12 плугів. Це вдарило по селянах. Якщо наприклад, раніше оранка виконувалась за допомогою 100 пар волів, а до них потрібно було 100 погоничів і 50 плугатарів, то тепер це виконував один трактор, а селяни позбулися роботи. Впровадження нової техніки і культури землеробства, посилення експлуатації збільшило за 3 роки прибутки поміщицькі більш як у 3 рази. «Валовая и чистая прибыль от полеводства за последние три года выражалась следующими цифрами:Годы: Валовой доход /в руб./ Чистий доход /в руб./ 1909-1910 77293 20710,39 1910-1911 87096,14 39795,91 1911-1912 125330,35 71597,53 «/Козацкое, княгини Т. Г. Куракиной Киевской губернии, Звенигородского уезда 1913, стр.ЗЗ»/ Лише одне підприємство — спиртовий завод в 1910-1911 рр. давало чистий прибуток 28759 крб. 71 коп., а в 1911-1912 рр. — 62764 крб. 73 коп. Так, в 1910-1911 рр. від продажі одного відра спирту при собівартості 35 коп. одержувалось чистого прибутку 32 коп., а продавалось за рік 88846 відер. Відповідно в 1911-912рр. собівартість 27 коп. чистий прибуток 46коп. всього продано 135763 відер. Відро 96 % спирту вартості 73 коп. перетворювали на складі на 2,4 відра 40% горілки і продавали за 24 крб. (відро — 10 крб.) одержуючи на цій операції 1752 % прибутку. Таким чином поміщиця одержувала 63% чистого прибутку, а царська казна — 1752%. Значні прибутки княгиня Куракіна одержувала і від лісу, млина, кінного заводу Це видно з таких даних: Чистого прибутку за 1911-1912 рр. Від рільництва, -125330,85 руб. Спиртзаводу - 62764,73 руб. Лісництва – 27360,80 руб. Орендної плати за землю – 24202,04 руб. Орендної плати за лозов. млин – 9283,00 руб. Козач.млин – 4074 руб. Кінного заводу – 10000,00 руб. Всього: 262945,42 руб. Селяни страждали від безземелля, робітники від мізерної платні. Так штатний робітник спиртзаводу одержував 12-15 руб. на місяць… Маєток Куракіної нараховував 7236 дес. землі з них лише в Козацькому — 2051 десятин. В 1915 році в Козацькому нараховувалось 793 селянських дворів, їм належало 2318 десятин і 83 сажні землі. Кількість В % до заг. кільк. Кільк. землі На одне г-во Бідняцьких 520 65,6 732 дес. 1,4 дес. Середняцьких 194 24,5 827 дес. 4,5 дес. Куркульських 79 9,9 759 дес. 9,5 дес. Імперіалістична війна (1914-1918рр) загострила всі класові суперечності, прискорила назрівання революції. Про криваву бойню, розв’язану в інтересах поміщиків і капіталістів, козачани дізналися від тих, хто повертався з фронту. Глухе незадоволення війною проникало і в свідомість селянської бідноти. Чутки про повстання робітників в Петрограді просочувались в село ще в лютому але про події Жовтневої революції Козачани дізналися в березні з офіційних повідомлень в газетах. З великими подробицями розповідали селянам про революцію в Петрограді селяни-односельці, які служили там у військових частинах, а деякі навіть приймали безпосередню участь в революційних подіях (Гупало Т. В., Марич М. П., Кочерга С. В., Крекотень О. В., Демченко П. І. та ін.) В селі Козацькому першим волосним комісаром було призначено колишньої голови волосного суду селянина з Зеленої Діброви Бондаренка С. І., але на перших же волосних зборах козачани одностайно обрали прихильника більшовицької аграрної платформи інваліда війни Бойка, селянина з Лозоватки. Першим сільським комісаром було обрано робітника майстерень Макарова А. А. Ще в літку 1917 року сільська біднота захопила і поділила поміщицьку землю. Організовано було з фронтовиків народну міліцію, яка роззброїла місцеву поліцію і взяла на себе охорону громадського порядку в селі. За часів Центральної Ради на Україні сільським комісаром став заможний «шановний господар» Басюга Іван. Скоро в селі було організовано військовий загін «вільного козацтва», що складався з двох десятків сільських парубків. Командував загоном отаман Король Максим. Коли в село приїхав Гупало Г. В. учасник Лютневої революції, і на сходці розповів про революцію, селяни в присутності княгині Куракіної вирішили поділити «куракінську землю» між сільською біднотою. В цей час створюється ініціативна група (Кабанячий М., Хижняк Г., Лагода М., Гупало Ф.) яка мобілізує на негайний розподіл поміщицької землі. Дізнавшись про намір селян, княгиня заявила, що земля її власність і ніхто не має права її відбирати. Селяни прямо на зборах обеззброїли охоронця Куракіної Іванова, а налякана княгиня зникла із зборів а незабаром і з села. Землю в першу чергу одержували родини фронтовиків, бідняцькі родини з розрахунку три сажні на кожного члена сім’ї. На облік під сувору охорону і контроль було взято все наявне майно економії. Поступово маєток переходив до рук трудового селянства. Поміщиця ще сподівалась на захист Центральної ради, але ніякі погрози і циркуляри Центральної Ради вже не могли зупинити революційну волю селян… Після звільнення Києва Радянська влада швидко перемогла по всій Україні. Трудящі Звенигородщини під керівництвом Звенигородської більшовицької організації теж рішуче боролися за встановлення радянської влади в повіті. Для боротьби з ворогами було організовано Козачанський повстанський загін, створено бойовий штаб (командир Колісник А. Ф., помічник Нечипоренко П. Ф., члени Лоцман М., Коваль П., Орел М., Колісник П.). Вночі із Звенигородки було привезено зброю, а на другий день в село зайшов невеликий німецький загін. Командир загону вимагав здати зброю, але селяни відмовчувалися. До вечора німці чекали добровільної здачі зброї, робили обшуки по хатах, а на ніч побоюючись нападу селян п’яне військо почвалало на Звенигородку. Повстанський загін розгорнув активну підготовку до збройної боротьби. Було створено дві озброєні роти, добуто медикаменти. В селі оголошений воєнний стан: все доросле населення оголошувалось мобілізованим, організовано навчання військовій справі в урочищі «Круглик». Козацький повстанський загін допомагав громити німців в Топильній, Стецівці, Вільшані у визволенні всього Звенигородського повіту. 9 червня 1918 року Звенигородський повіт було повністю очищено від німецьких окупантів. Але в червні почався новий наступ. Картелі жорстоко розправились з селянами. Рано 18 червня 1918 року в Козацьке увійшов німецький полк з кулеметами і гарматами, було заарештовано близько 60 осіб. Було через зраду виявлено і розстріляно активістів Притулу С., Коваля П., Орла М. Багато селян було засуджено до різних строків ув’язнення. Пограбувавши село і наклавши велику контрибуцію, німецькі окупанти покинули село, лишивши в ньому своїх «намісників». Козачанський повстанський загін увійшов до складу Корсуньського повстанського полку і мужньо боровся аж до повного вигнання окупантів. Частина бійців пізніше влилася в Богунський полк першої Української радянської дивізії. Активну боротьбу вели козачани і з петлюрівськими бандами Тютюнника і Григор’єва. 25 серпня 1919 року Звенигородський повіт захопили денікінці. Селяни піднялись на боротьбу з денікінцями, розгорялась партизанська боротьба, а 6 травня майже до кордонів Звенигородського повіту підійшли білополяки. 20 травня 1920 року в Шполі зупинився штаб Першої кінної армії Будьонного — Ворошилова. Один з її полків 28 травня зайшов у Козацьке. Полк поповнивсь бійцями за рахунок добровольців — козачан. В лютому 1918 року в Козацькому була організована перша сільська Рада під головуванням Канського Степана Яковича. Під час німецької навали керівники сільради змушені були піти у підпілля. Разом з німцями в село прибув і хазяїн Куракін, полковник царської армії, а через тиждень з’явився і старий управитель Водольськии Ф. цілою свитою поміщицьких службовців… Після вигнання німців ще довго не вдавалось відновити радянську владу в селі. Буржуазно — націоналістичні банди, петлюрівці та інші ще довго заважали мирному життю і праці козачан. Влада в селі за цей короткий час більше восьми разів переходила з рук в руки. Лише в березні 1919 року становище в повіті і в селі більш-менш стабілізувалось. Саме в цей час в село приїхав Кочерга А. В. як депутат від робітників Путилівського заводу. Під його керівництвом в кінці березня 1919 року було організовано комбід (Кочерга С. В., Кабанячий М., Вдовиченко М., Дяченко М., Гупало І. І., Ганага С., Лагода О. М., Запісоцький Ф., Запісоцький Т., Гупало М.). Вся влада в селі фактично належала комітету бідноти. Він поступово обростав активом і перетворювався в надійну опору радянської влади в Козацькому. Після розгрому денікінців 7 січня 1920 року в селі утворився Козачанський волосний ревком на чолі з Безверхим Степаном. В лютому 1920 року було відновлено і сільську Раду. Головою обрали Огризу Якова. З листопада 1919 року майже до вересня 1920 року в селі активувалися карні елементи, куркульство та частина наляканих середняків і навіть бідноти. Вони грабували, руйнували і вбивали. Саме з цей час було спалено поміщицький палац, пограбовано приміщення економії, зруйновано спиртзавод. Після встановлення радянської влади селяни багато дбали про розвиток освіти в селі, про ліквідацію неписьменності. Було утворено в селі Козачанську єдину семирічну школу, успішно ліквідовувалась неписьменність. На базі поміщицьких приміщень утворено сільськогосподарський технікум та агрошколу. Про всі ці події газета «Пролетарська правда» від 18 грудня 1923 року в статті «Советское дело» повідомляла: «В настроении жителей Козацкого за последний год произошел значительный здвиг: новые мероприятия Советской власти завоевали симпатии жителей села Козацкого. Хотя агрономический техникум превратился з агрономическую школу, все же дело агрономического просвещения здесь поставлено на высоте. Учащиеся агрономической школы совершенно стряхнули с себя старую пыль и взялись теперь за просвещение селянства. Огромное большенство учащихоя-дети незаможников, которые являются лучшими проводниками в жизнь Советских дней». /архів бібліотеки УКР. АН. Газета «Пролетарская правда» №269 від 18.12.1923 г. стор.5/ Починаючи з 1938 року, коли агрошкола вже була остаточно реорганізована в технікум, за нею надовго закріпився зоотехнічний профіль. Уповоєнні роки Козачанський технікум підготував дуже багато спеціалістів для сільського господарства. Щороку в ньому навчалося 400-500 учнів. Висока організація і дисципліна в технікумі, глибока і різноманітна масово-політична, громадсько-корисна і культурно-масова робота мали великий благотворний вплив на село. Початок масової політосвітньої роботи на селі орієнтовно припадає на вересень 1920 року. В приміщенні головної контори маєтку було обладнано кімнати для бібліотеки з читальним залом. Завідувачем хати-читальні призначено Ховраха Г. Е. Хата — читальня проводила значну роботу по розповсюдженню політичної літератури, прищеплення смаку до художньої літератури, роботу по ліквідації неписьменності. Але справжнього розмаху політосвітня і бібліотечна робота набула трохи згодом, коли в кінці 1923 року в селі було створено перший комсомольський осередок на чолі з учнем агрошколи Мірошниченком Ониськом. Ще влітку 1917р |
6 жовтня 2013
|
Правом носіння наперсного хреста був нагороджений настоятель парафії ієрей Володимир Заревич Фото: http://www.cherkas.o... 14 вересня було звершено освячення новозбудованого дерев’яного храму Святої Великомучениці Варавари в селі Козацьке Звенигородського благочиння. Чин освячення храму та першу Божественну літургію очолив митрополит Іоанн у співслужінні єпископа Кіровоградського та Голованівського Марка та духовенства Черкаської, Кіровоградської та Вінницької єпархій. Під час Божественної літургії на малому вході правом носіння наперсного хреста був нагороджений настоятель парафії ієрей Володимир Заревич, а в кінці святкового Богослужіння високі церковні нагороди отримали меценати та будівничі храму. В цей же день в новозбудованому храмі Святої Великомучениці Варвари було звершено перше Таїнство Хрещення. |
16 вересня 2013
|
Після посвяти на Спаса ,19 серпня ,в козаки Холодноярської Січі – біля церкви Петра Багатостраждального (Калнишевського), на День Незалежності проведено посвяту в козаки та козачки “Козачанського Куреня Вільного Козацтва” – у селі Козацькому Звенигородського району Черкащини. Під однотипним зі знаменом “Вільного козацтва Холодного Яру” малиновим стягом нового куреня до присяги були приведені 13 козаків, 7 козачок і 5 джурів. В кандидатах залишаються ще близько десятка осіб. Отаманом став бравий вчитель -пенсіонер Дяченко П.С., осавулом -підприємець Голуб О.П., писарем -директор місцевої школи Коваленко С.О., в козаках – голова сільради та керівники різних структур, підприємці а також і прості свідомі громадяни і не тільки села Козацького, а й райцентру – Звенигородки. Дійство проходило біля новозбудованої сільської церкви за участю протоієрея Володимира. Цей день фактично можна вважати днем відродження Вільного козацтва в селі Козацькому. Як розповів “Козацькому краю” осавул ”Козачанського Куреня Вільного Козацтва” ОЛег Голуб, подивитись на дійство з”їхались козаки та просто не байдужі люди з навколишніх сіл, 10 козаків з с.Зелена Діброва Городищенського району на чолі з головою сільради Щербаком І.В. ,завідуючий Моринським музейним комплексом ім. Т.Г. Шевченка та капітан реєстрового козацтва Станіслав Суржко з ще трьома козаками, поетеса з с.Шевченково Валентина Войцехівська, яка написала та читала палкі вірші про козацтво,та козаки нової епохи – байкери з м.Києва на своїх залізних конях розважали місцевих дітлахів. Свято завершилось пригощанням козацьким кулішем, урочистими промовами та спортивними конкурсами між козаками з врученням призів і святковим гарматним салютом. Свято проходило під прапорами Холодноярської Січі, Курінним малиновим та Державним синьо-жовтим. Історична довідка Перші формування Вільного Козацтва почали створюватися у березні 1917 року. Основою була сотня, що формувалася з жителів одного села, чисельність особового складу сотень – від 35 до 700 чоловік. Сотні однієї волості, що мала кілька сіл, творили курінь, курені – полк, а полки цілої округи об’єднувалися в кіш. Вільне Козацтво Звенигородщини й сусідніх повітів виставили проти більшовиків 20 тисяч козаків. Найбільш організованими та найкраще озброєними були Гусаківський, Тарасівський, Козачанський та Кальниболотський курені. |
27 серпня 2013
|
| Закрити |
