|
у селі було дві церкви. Свято-Богородична церква, зведена на честь свята Різдва Пресвятої Богородиці і Пріснодіви Марії. Була збудована 1803 року місцевим поміщиком князем С. С. Голіциним, тогочасним' власником Козацького, на місці колишньої давньої церкви, дата спорудження якої невідома. «Недалеко від поміщицького будинку в парку була невелика кругла однокупольна дерев’яна церква, яка при кріпацтві була домашньою церквою поміщика, його челяді та дворових і називалась 'Богородичною'. Зруйнована в 1909 році, і на цьому місці поміщиця побудувала головну контору маєтку». Свято-Богородична церква була дерев’яна, однопрестольна, належала до 5-го класу. Землі мала 42 десятини. В селі вона стояла на тому місці, де зараз дільнична лікарня. У 80-х роках XIX століття парафія церкви налічувала 710 чоловіків, 7і8жінок. У церковнопарафіяльній школі навчалося 25 учнів. Священиком був С. І. Андрієвський. Про церкви в Козацькому згадує (ці спогади належать саме до 80-х років XIX століття) наш земляк, син священика із Тарасівки Антона Кошиця, відомий композитор, хоровий диригент Олександр Кошиць: «…Козацьке… з його старовинною церквою на три бані, такою ж як у Тарасівці…», «…Край дороги стоїть якась кругленька каплиця… це стара бувша церква, збудована поміщиком Фундуклеєм. За каплицею здоровенний старий парк…». Свято-Варваринська церква, зведена в честь великомучениці Варвари, буладерев’яна, однопрестольна, збудована 1781 року. Належала до 5-го класу, землі мала 35 десятин. Стояла вона на тому місці, де зараз у селі височіє обеліск Слави. У 80-х роках XIX століття парафія церкви налічувала 897 чоловіків, 932 жінки. В церковнопарафіяльній школі навчалося 33 учні. Священиком був І. Г. Левитський. До цієї церкви була приписана парафія села Павлівки. Церква була збудована на кошти селян-прихожан, ще коли Правобережна Україна була під владою польських магнатів. Дошть велика, дерев’яна з характерною п’ятикупольною архітектурою XVIII століття, з окремою дзвіницею і широким проходом через неї. Всередині церкви стіни були розписані художниками-іконо-писцями, які зобразили картини із Святого Писання. Церковне начиння – ікони, хрести, корогви, іконостас і одяг церковнослужителів – оздоблено сріблом і золотом. Є відомості про церкви у В. Доманицького: «Следует еще отметить заштатную церковь в с. Козацком, которая представляет точную копию Киевской церкви на Аскольдовой могиле. Устроена она в качестве фамильной церкви, князьями Голицыными, владевшими с. Козацким до 1829 года. В церкви сохранился только холщевый иконостас, подобие занавеса, раскошно расписанный незаурядными художниками; живописи – фламандской и итальянской школ». Ще В. Доманицький згадує про вартий уваги іконостас Вар-варинської церкви, цікаві сюжети ікон у цій же церкві із зображенням дитинства Ісуса Христа, розмови Ісуса з самарянкою, невеликі олов’яні чаші уніатського походження. |
13 серпня 2013
|
Народився 3 квітня 1904 Козацьке Помер 27 березня 1975 (70 років) Київ Громадянство Російська імперія ? СРСР Галузь наукових інтересів мікологія Заклад Інститут мікробіології АН УРСР Alma mater Київський інститут народної освіти Науковий ступінь академік АН УРСР Нагороди 1929 року закінчив Київський інститут народної освіти. З 1931 року до останніх днів життя працював в Інституті мікробіології АН УРСР. З 1933 року керує організованим завдяки його зусиллям відділом мікології. Наукові праці присвячені: вивченню мікрофлори зерна хлібних злаків, грубих кормів, також досліджував мікофлору грунтів України. В передвоєнні роки дослидив причину невідомого захворювання коней із швидкою смертю, збудником виявився дендродохіум токсикум — відкрив його. НКВД випустило затриманих ветеринарів-«шкідників». Підоплічко нагороджений орденом «Знак Пошани». Займався питаннями систематики і флори грибів, їх екології та фізіологічкій активності. Описав ряд нових для науки таксонів грибів. Вивчав мікотоксикози та антибіотики. Є співавтором лікувального антибіотичного препарату мікроциду — Державна премія 1952 року. Підоплічко Іван Григорович — його двоюрідний брат. Джерела УРЕ Справа «НЗ», або мікологічна сага про дендродохіум токсикум |
9 липня 2013
|
Біографія Народився 2 серпня 1905 року у селі Козацькому Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області) у родині столяра. З 1924 року, після закінчення Вищих педагогічних курсів у місті Корсунь-Шевченківському, працював вчителем у цьому ж місті. Після отримання посади інструктора у Губернському земельному управлінні міста Києва почав займатись науковим дослідженням шкідників народного господарства. В 1925–1931 роках — продовжує займатись вивченням шкідників та навчається у Ленінградському інституті прикладної зоології та фітопатології, який закінчив 1927 року, отримавши звання спеціаліста вищої кваліфікації із захисту рослин. Розробляє метод вивчення дрібних ссавців за їх залишками у погадках сов та інших хижих птахів. В 1931–1935 роках — закінчує одразу дві аспірантури — Українського науково-дослідного інституту геології ВУАН (спеціальність — палеонтологія та стратиграфія) та Інституту зоології та біології ВУАН (спеціальність — палеонтологія). 1935 рік — захист кандидатської дисертації за темою: «Походження сучасної фауни ссавців УРСР», створення наукової групи (пізніше, відділу) палеозоології у Інституті зоології ВУАН. Також одночасно працює у Інституті археології та Київському університеті. У роки радянсько-німецької війни пішов на фронт добровольцем. Пройшов бойовими дорогами від Сталінграда до Берліна шлях від рядового до бойового офіцера. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр..» та іншими бойовими нагородами[1]. У повоєнний період І. Г. Підоплічко очолює Відділ палеозоології у Інституті зоології АН УРСР, працює у Інституті археології АН УРСР, викладає у Київському університеті. 1950 року захищає докторську дисертацію за темою «Основні риси четвертинної фауни Європейської частини СРСР». В 1952–1959 роки — займає посаду професора кафедри історичної геології Київського державного університету. Іван Підоплічко зробив внесок і у розвиток, а фактично, у повоєнне відродження української антропології, коли в середині 1950-х років у відділі етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (нині — Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України) була створена група антропології під його керівництвом. Це відчутно сприяло планомірним дослідженням антропологічного складу українського народу, здійсненню комплексних експедицій на теренах республіки і за її межами, накопиченню палеоантропологічних матеріалів із стародавніх некрополів тощо. З 1961 року член-кореспондент, а з 1967 року — академік АН УРСР. 1965 року вченому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки УРСР. Могила Івана Підоплічка Помер 20 червня 1975 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Наукова та викладацька діяльність Основними інтересами вченого були дослідження у галузях палеозоології, палеогеографії, фауни та охорони природи. Упродовж багатьох років — незмінний директор Інституту зоології НАН України та керівник Відділу Палеозоології цього ж інституту (нині відділ у складі Національного науково-природничого музею НАНУ) та викладач Київського університету. Також був директором Центрального науково-природничого музею АН України та ініціатором створення Палеонтологічного музею. За період наукової діяльності І. Г. Підоплічко опублікував понад 900 робіт (серед них 18 наукових та науково-популярних книг), які були присвячені вивченню вимерлої та сучасної фауни різних геологічних епох, зокрема, четвертинному періоду та походженню життя на Землі. Встановлення змішаного складу фауни плейстоцену та інші дані привели вченого до висновку про відсутність льодовикового періоду у минулому та до створення теорії антигляціалізму, яка дотепер є предметом для наукових дискусій. Дослідження Реконструкція житла з кісток мамонта з пізньопалеолітичної стоянки Межиріч (по І. Г. Підоплічко) Вивчаючи остеологічні матеріали як з пізнього палеоліту, так і кісткові залишки голоценових віку, вчений багато уваги приділяв питанням походження домашніх тварин. Встановлення змішаного складу фауни плейстоцену та деякі інші дані привели І. Г. Підоплічко до висновку про відсутність льодовикового періоду в історичному минулому і створення їм теорії антігляціалізма, яка і нині є предметом наукових дискусій (4 випуски «Про льодовиковому періоді», 1946–1956; 3 випуску в співавторстві з П. С. Макеєвим 'Про климатах і ландшафтах минулого ', 1952–1959). Академік І. Г. Підоплічко був не згоден з тим, що вимирання таких великих тварин четвертинного періоду, як мамонт, волохатий носоріг, велетенський олень тощо, було зумовлене тільки дією природних факторів. На основі численних даних він доводив, що вплив людини могло бути чи не найголовнішим у цих процесах. Спірними є погляди Івана Григоровича щодо прабатьківщини людства, тим не менш, він абсолютно вірно уявляв ті природні умови, в яких відбувалася еволюція людини. Значна увага Іван Григорович приділяв питанням відносної та абсолютної геохронології плейстоцену. Він детально розробив і обгрунтував колагеновий метод визначення геологічного віку кісток плейстоценових тварин, заснований на обліку поступового зменшення в них органічної речовини. Даний метод не втратив своєї актуальності і в наш час. Як біолог і громадянин І. Г. Підоплічко багато зробив для охорони природи України, завжди відстоюючи свою принципову позицію. Тривалий час він очолював Комісію з охорони природи АН УРСР (1955–1964) і був заступником голови президії Республіканської ради Товариства охорони природи (1953–1961). Примітки ? www.terioshkola.org.ua Джерела Універсальна енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько.-К.,2010.-С.703. Бурій В. Академік Іван Підоплічко / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2005. — 12 серп. — С. 4. |
9 липня 2013
|
Біографія У Києві виступала в драматичному гуртку письменника Степана Васильченка. Після закінчення драматичної студії театру «Березіль» (1934) — актриса цього театру. 1938—1941 — в Республіканському українському пересувному театрі в Казахстані. 1944—1951 працювала в театрах у містах Конотоп (Сумська область), Львів, Стрий (Львівська область). 1951—1968 — у Тернопільському українському музично-драматичному театрі (нині академічний театр). Коваль позувала скульптору Матвію Манізеру для створення образу дівчини-кріпачки у скульптурній групі пам'ятника Т. Шевченкові в Харкові (1935). Автор спогадів «Панорама пам'яті» (1976) та про Степана Васильченка Ролі: Маруся, Палажка («Маруся Богуславка», «Оборона Буші» Михайла Старицького), Варка («Безталанна» Івана Карпенка-Карого), Аполлінарія («Серце не камінь» О. Островського), Маргарита («Мачуха» О. Бальзака), Леді Мільфорд («Підступність і кохання» Ф. Шіллера) та ін. Література Г. Івахів, П. Медведик. Коваль Сузанна Василівна // Тернопільський енциклопедичний словник. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004—2010. — ISBN 966-528-197-6, том ІІ, 2005 |
9 липня 2013
|
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. Неперевірена версія Перейти до: навігація, пошук село Козацьке Герб Країна Україна Область Черкаська область Район/міськрада Звенигородський район Рада Козацька сільська рада Код КОАТУУ 7121282801 Картка на сайті ВР Козацьке Основні дані Засноване початок 18 століття Населення 1569 чоловік (на 1 січня 2007 року) Площа 6,28 км? Густота населення 298 осіб/км? Поштовий індекс 20240 Телефонний код +380 4740 Географічні дані Географічні координати 49°05?59? пн. ш. 31°08?42? сх. д.Координати: 49°05?59? пн. ш. 31°08?42? сх. д. Середня висота над рівнем моря 176 м Відстань до обласного центру 75,9 (фізична) км [1] 83 (автошляхами) км Відстань до районного центру 18 км Найближча залізнична станція Богачеве Відстань до залізничної станції 15 км Місцева влада Адреса ради с.Козацьке, Сільський голова Кочерга Валерій Григорович Карта Козацьке Козацьке Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Козацьке. Коза?цьке — село в Україні, в Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради. Розташоване за 18 км на схід від районного центру — міста Звенигородки та за 15 км від залізничної станції Богачеве. Населення — 1569 чоловік, дворів — 837 (на 1 січня 2007 року). Через село з півдня на північний захід проходить автомобільна дорога, яка з'єднує дві автотраси — Черкаси—Умань і Звенигородка—Вільшана.Зміст [показати] Історія[ред.] Село відоме з початку 18 століття. Воно належало Григорію Потьомкіну. Згодом він подарував частину земель пану В. В. Енгельгардту як придане для його дочки Варвари, що згодом вийшла заміж за князя Сергія Голіцина. Останнім нащадком Голіциних по чоловічій лінії в Козацькому був Григорій Голіцин, який у 1829 році продав значну частину маєтку Івану Фундуклею. В книзі Лаврентія Похилевича зазначено[2]:« Козацкое село в 12 верстах от Звенигородки к востоку. Резиденция и главное управление имениями тайного советника Ивана Ивановича Фундуклея… » За нового господаря 1861 ліквідовано кріпацтво, частину землі передано селянам маєтку та збудовано новий спиртовий завод. З 1872 року маєток перейшов до дочки померлого на той час Григорія Голіцина — Варвари. Згодом вона вийшла заміж за барона Врангеля. За часи порядкування баронеси постали нові підприємства: кінний завод англійської верхової породи коней, тартак, побудовано нову кузню і теслярню. У 1885 році побудовано поміщицький палац — велику двоповерхову будівлю готичного стилю. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Казачанської волості Звенигородського повіту Київської губернії, мешкало 2930 осіб, налічувалось 361 дворове господарство, існували 2 православні церкви, школа, постоялий двір, 2 лавки, базари, водяний і вітряний млини, пивоварний і винокурний заводи[3]. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 4344 осіб (2119 чоловічої статі та 2225 — жіночої), з яких 4234 — православної віри[4]. У 1898 році в селі відкрито двокласну школу (народну). У 1910 році Звенигородське земство організувало першу лікарню. На той час село ще мало винокурний завод, 31 вітряний млин, 4 кузні, один сільський банк. один з будинків княгині Куракіної братська могила Вже за господарювання княгині Куракіної Тетяни Георгіївни в селі побудовано цілу низку житлових будинків для працівників маєтку, що збереглися донині. Село на той час мало телеграфний і телефонний зв'язок. Козацьке мало статус волосного села. В червні 1905 року тут відбувся страйк робітників гуральні й селян, що працювали в поміщицькій економії. Мешканці Козацького брали участь у Звенигородсько-Таращанському збройному повстанні проти австро-німецьких окупантів у червні 1918 року. У перші роки радянської влади після роздачі землі люди почали гуртуватись у товариства спільного обробітку землі, що згодом об'єдналися в 3 колгоспи. Після революції в селі діяла неповна середня школа, через деякий час — середня школа. 405 мешканців села брали участь у боях радянсько-німецької війни, 189 з них загинули, 175 нагороджені орденами й медалями. В селі споруджено пам'ятник односельцям, що загинули в роки війни. Станом на початок 70-х років ХХ століття в селі розміщувалась центральна садиба колгоспу імені Ілліча, за яким було закріплено 3,6 тисяч га сільськогосподарських угідь, в тому числі 3,3 тисячі га орної землі. В господарстві вирощували зернові культури, було розвинуте тваринництво. З допоміжних підриємств працювали млин, олійня, пилорама, ветеринарний пункт. Також на той час працювали загальноосвітня середня школа, середня школа сільської молоді, профтехучилище, три бібліотеки з фондом 10,7 тисяч книг, дільнична лікарня, аптека, комбінат побутового обслуговування. Поблизу села виявлено поселення трипільської культури. Сучасність[ред.] погруддя Т. Г. Шевченка На території Козацької сільської ради розміщений сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) «Козацький», який очолює з 1997 року Зозуля Володимир Максимович. У 2007 році його нагороджено Почесною грамотою Кабінету Міністрів України за успіхи в рослинництві і тваринництві. У центрі села розміщені адміністративно-господарські будівлі, зокрема сільська рада, контора СВК «Козацький», відділення зв'язку, амбулаторія, аптека, 5 приватних магазинів, церква, ПТУ № 37 з новими навчальними корпусами і гуртожитками, дитячий садок, ЗОШ І-ІІІ ступенів, обеліск-пам'ятник воїнам-козачанам, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни, Будинок культури, в якому діє фольклорно-етнографічний ансамбль, ощадкаса, ветеринарний пункт, 3 бібліотеки. Ліси Круглик і Зелянський належать Козачанському лісництву. |
8 липня 2013
|
Казацкое (укр. Козацьке) — cело, центр сельского совета Звенигородского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Звенигородского уезда Киевской губернии. История Первое поселение одной из славянских общин располагалось в округе нынешнего с. Казацкое. За километр от села, на опушке урочища Круглик возле так называемого Иського оврага сохранились останки славянского городища, о чем заметил профессор Антонович в издании «Археологическая карта Киевской губернии»: «Село Козацкое до руины находилось несколько западнее в урочище, называемом «Иськов овраг», где и ныне приметны признаки давнего жилья». Первые поселение в округе села, вероятно начали возникать в VIII- IX ст. Феодальная раздробленность, междоусобные войны, набеги кочевых племен заставляют крестьян убегать в юго-восточные степные районы Украины (Черкассы, Канев, Брацлавщина). Первое казацкое поселение в урочище Поповое называлось «Козача сторожа», потому что люди должны были прежде всего оборонять границы от набегов врага. Со временем Казацкий караул начали называть Казачья долина, исходя из тех соображений, чтоо село было расположено в долине (Иськов овраг). Выдающемся историческим событием жителей Казачьей долины осталась памятка о нападении на село большого отряда турок и татар в 1674 г. Гетман Правобережной Украины П.Д. Дорошенко хотел избавиться зависимости этой части Украины от Польши, пригласил турок и татар помочь ему в этом. «Союзники» согласились (им платили «ясырем») и выступили в поход поздней осеннью, где их застала зима за 2 км от поселения Казачья долина. Возле леса и на поле они разместились лагерем, а спустя некоторое время напали на Казачью долину. Старожил П.Ф. Шевченко заметил, что турки напали на село неожиданно, когда почти все мужчины были в войске Дорошенко в Умани. Спасаясь от неминуемой смерти женщины, люди преклонного возраста, дети спрятались за дубовыми дверьми церкви. Пограбивши и опустошивши село, турки, не смогши взять церковь осадой, подожгли ее, триста человек было сожжено живьем. Когда казачани узнали о трагедии в селе, подстрекнули часть войска и ночью напали на лагерь турок и татар. Отряд был уничтожен дотла. С того времени остались на поле небольшие лощины от лагеря, а лес стали называть Турским. Впервые о Казачьей долине речь идет в документах 1912 г. судебных процессов над гайдамаками, опубликованных в журнале «Киевская старина». В статье «Судовые процессы над гайдамаками» документа «Кодянская правда» речь идет, что подсудный кобзарь Василий Варченко был задержан, когда шел из Звенигородки в с. Казачья долина к известному предводителю гайдамаков Ремеза. Из этого следует что название Казачья (Казачья долина) село получило около XVI-XVIІ ст. Каждый раз, как на Казачью Долину нападали орды степняков, село передвигалось все дальше на северо-восток, от долины урочища Поповое, что содействовало изменению и названия. Все чаще начали употреблять названия Казачье. Казачье, поскольку село фактически вышло с долины. Немного спустя, во время проведения первых переписей («ревизских сказок» XVI-XIX ст.), название села официально занесено в государственные документы как Казацкое. Освободительная война украинского народа под проводом Богдана Хмельницкой (1648- 1654 гг.) не стала исключением в ее участии для жителей с. Казацкое. Польский магнат князь Любомирский владел 30 местечками и 738 селами. Ему принадлежали большие имения в окружающих селах Звенигородшины, в частности и Казацкое. Дом управляющего князя Любомирского сохранился по сей день (дом бывшей больницы). Притеснения польской шляхты как в селе, так и по всей Правобережной Украине привели к тому, что крестьяне и казачество вступили в открытую борьбу. Так в Ольшане создан отряд повстанцев под проводом Максима Железняка. Жители с. Казачья долина не были в стороне от этого восстания. С приходом к власти Екатерины II изменилась политика относительно Польши. Началась освободительная война. Польских магнатов заменили российские князья. Надеясь на улучшения жизни после изгнания польских шляхтичей, на средства крестьяне построены Варваринскую церковь в 1781 г. (разрушена в годы советской власти). Политика Екатерины II характеризовалась усилением крепостничества в Украине. Фаворит царицы Г.А. Потёмкин получил много земель, куда входило и с. Казацкое. Со временем он подарил часть земель дворянину В. В. Енгельгардту как приданое для его дочери Варвары, которая со временем вышла замуж за князя С.Ф. Голицына. Один из домов княгини Куракиной Из осени 1797 г. к осени 1801 г. в имении Голицына в с. Казацкое жил И.A. Крылов, на правах его секретаря и учителя княжеских детей. Тут он написал двоактну трагедию «Подщипа», которую и было поставлено на сцене «большого зала» голицынского театра. В Казацком написано и второй драматическое произведение «Пирог». В народных пересказах крестьяне передали желаемое за действительное, будто в селе было написано Крыловым басню «Свинья под дубом». Долго сохранялся и дуб, возле которого когда-то любил отдыхать баснописец. При Голицыных в 1803 г. построено еще одну церковь — Богородичную. В 1906 г. она разрушена и на средства баронессы Варвары Григорьевны Врангель построено другую Богородичную церковь. Последним потомком Голицыных по мужской линии в Казацком был Григорий Голицын, который в 1829 г. продал значительную часть имения И.И. Фундуклею. При новом хозяине в 1861 г. ликвидировано крепостничество, часть земли передано крестьянам имения и построено новый спиртовый завод. С 1872 г. имение перешло к дочери умершего к тому времени Григория Голицина — Варвары. Со временем она вышла замуж за барона Врангеля. За времена правления баронессы выросли новые предприятия, в частности конный завод английской верховой породы коней, лесопильня, построено новую кузницу и теслярню. В 1885 г. построен помещичий дворец — большое двухэтажное здание готического стиля. В 1898 г. в селе открыта двухклассная школа (народная). В 1910 г. Звенигородское земство организовало первую больницу. К тому времени село еще имело винокуренный завод, 31 ветряную мельницу, 4 кузницы, один сельский банк. Уже за хозяйствования княгини Куракиной Татьяны Георгиевны в селе построен целый ряд жилых домов для работников имения, которые сохранились по сей день. К тому времени село уже имело телеграфную и телефонную связь. Казацкое имело статус волосного села. Памяткой прошлых поколений жителей села и ее бывших помещиков является парк, основанный в 1802 г. — памятник садово-парковой архитектуры XVIII ст. В первые годы советской власти после раздачи земли, люди начали объединяться в общества общего возделывания земли, которые со временем объединились в 3 колхоза, а с 1954 г. в одно хозяйство — колхоз им. Ильича, который на сегодня существует как СПК «Казацкий». На базе куракинских помещений организована агрошкола, реорганизованную со временем в агротехникум, зоотехникум и позже в ПТУ-37. После революции в селе функционировала неполная средняя школа, спустя некоторое время — средняя школа. Новое помещение этой школы и Дом культуры построено по инициативе его председателя — Зелинского Олега Юрьевича за средства колхоза им. Ильича. В годы Великой Отечественной войны на фронт пошло 405 жителей села, 363 погибло, 175 награждено орденами и медалями. Обелиск-памятник односельчанам погибшим на фронтах ВОВ Село гордится выдающимися земляками, среди котором М.С. Погребняк — художник; Н.Н. Пидопличко — миколог, член-корреспондент АН УССР; И.Г. Пидопличко — зоолог и палеонтолог, академик АН УССР; И.Г. Пидопличко — доктор биологических наук; Г.М. Пидопличко (жена певца Д. Гнатюка) — доктор филологических наук; Г.И. Запісоцкий — генерал-лейтенант инструктор-преподаватель в группе космонавтов (в Звездном — Москва); Карпов — командир отряда космонавтов; Т.И. Панасенко работал первым секретарем обкома партии Ровенской области; Ф.С. Красицкий — выдающийся украинский художник, правнук Екатерины, сестры Т.Г. Шевченко, нарисовал несколько знаменитых картин в с. Казацком. Нельзя не упомянуть о знаменитых семьях И.И. Дзюбы и многодетную семью М.И. Богун. На территории Казацкого сельского совета размещен сельскохозяйственный производственный кооператив (СПК) «Казацкий», который возглавляет с 1997 г. Кукушка Владимир Максимович. В 2007 г. он награжден Почетной грамотой Кабинета Министров Украины за успехи в растениеводстве и животноводстве. В центре села размешены алминистративно- хозяйственные здания, в частности сельский совет, контора СПК «Казацкий», отделение связи, амбулатория, аптека, частные магазины, церковь, ПТУ № 37 с новыми учебными корпусами и общежитиями, детский сад, общеобразовательная школа, обелиск-памятник воинам-козачанам погибшим в годі Великой Отечественной войны, Дом культуры, в котором действует фольклорно-этнографический ансамбль, сберкасса, ветеринарный пункт, три библиотеки. Леса Круглик и Зелянский принадлежат Коза- чанскому лесничеству. Вернуться к содержанию ? Археологические памятники с. Казацкое Древнерусское городище Х-ХІІІ ст. в урочище «Искров Яр» 2 км. на северозапад от села. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Козацкое, село в 12-ти верстах от города Звенигородки к востоку, близ почтовой дороги из этого города в м Шполу, при ручье, начинающемся на полях выше села и называемом Чичеркоза. Со всех сторон окружено черными лесами. Резиденция и главное управление имениями тайного советника Ивана Ивановича Фундуклея, к которым в Звенигородском уезде причисляются, кроме села Козацкого, большие села: Княжа и Топильня с 11544 десятинами земли и в Чигиринском уезде Медведовский ключ. Имение приобретено в 1829 году покупкою настоящим владельцем от князя Григория Алексавдровича Голицына. В самом селении Казацком жителей обоего пола 2271. До руин село находилось несколько западнее в урочище, называемом Иськов яр; где и ныне приметны признаки давнего жилья, есть валы и окопы и место предполагаемой там церкви в урочище Поповом. Полагают, что первоначально находилось там козацкая стража, откуда и название села. Церкви две: Богородичная, и Варваринская, обе деревянные, 5-го класса. Первая построена в 1803 году бывшим помещиком князем Сергием Сергеевичем Голицыным, на место давнейшей; земли имеет 42 десятины Вторая построена прихожанами в 1781 голу; земли имеет 35 десятин. К Варваринской церкви причислена деревня Павловка, в 3-х верстах от села Козацкого отстоящая. Жителей в ней обоего пола 194; земли 610 десятин Принадлежит Виктору Иотейко. Деревня эта при ручье Сосове, выше с. Богачовки. Вернуться к содержанию ? Метрические книги по селу Казацкое находящиеся на хранении в ГАЧО Київська губернія Київська єпархія Варваринська церква, с.Козацьке Звенигородського повіту с.Павлівка-2 Народження: 12.1865-1871: ф.931, оп.1, спр.42; 1871-02.1875: ф.931, оп.1, спр.62а; 1875: ф.931, оп.1, спр.42; 1875-1878: ф.931, оп.1, спр.130; 1876: ф.931, оп.1, спр.129; 1876-1880: ф.931, оп.1, спр.190а; 1879: ф.931, оп.1, спр.42; 1880: ф.931, оп.1, спр.234; 1881-06.1886: ф.931, оп.1, спр.241а; 1882: ф.931, оп.1, спр.130; 1883: ф.931, оп.1, спр.234; 1886-1887: ф.931, оп.1, спр.42; 1886: ф.931, оп.1, спр.234; 1887: ф.931, оп.1, спр.375а; 1888-06.1892: ф.931, оп.1, спр.234; 1889: ф.931, оп.1, спр.42; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.424; 1892: ф.931, оп.1, спр.129; 1893: ф.931, оп.1, спр.424; 1893-08.1898: ф.931, оп.1, спр.486; 1895: ф.931, оп.1, спр.526; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.526; 1899: ф.931, оп.1, спр.375а; 1900-1901: ф.931, оп.1, спр.526; 1901: ф.931, оп.1, спр.42; 1902-1906: ф.931, оп.1, спр.424; 1907-1916: ф.931, оп.1, спр.740 Шлюб: 1851-01.1877: ф.931, оп.1, спр.5; 1876: ф.931, оп.1, спр.129; 1876-1878: ф.931, оп.1, спр.130; 1877-10.1904: ф.931, оп.1, спр.203; 1880: ф.931, оп.1, спр.234; 1882: ф.931, оп.1, спр.130; 1883: ф.931, оп.1, спр.234; 1886: ф.931, оп.1, спр.234; 1887: ф.931, оп.1, спр.375а; 1889: ф.931, оп.1, спр.42; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.424; 1892: ф.931, оп.1, спр.129; 1893: ф.931, оп.1, спр.424; 1894: ф.931, оп.1, спр.486; 1895: ф.931, оп.1, спр.526; 1896: ф.931, оп.1, спр.486; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.526; 1899: ф.931, оп.1, спр.375а; 1900-1901: ф.931, оп.1, спр.526; 1901: ф.931, оп.1, спр.42; 1902-1906: ф.931, оп.1, спр.424; 1907-1914: ф.931, оп.1, спр.740; 1915: ф.931, оп.1, спр.375а; 1916: ф.931, оп.1, спр.740 Смерть: 1875-1878: ф.931, оп.1, спр.130; 1880: ф.931, оп.1, спр.234; 1882: ф.931, оп.1, спр.130; 1883: ф.931, оп.1, спр.234; 1886: ф.931, оп.1, спр.234; 1887: ф.931, оп.1, спр.375а; 08.1888-10.1910: ф.931, оп.1, спр.391; 1889: ф.931, оп.1, спр.42; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.424; 1892: ф.931, оп.1, спр.129; 1893: ф.931, оп.1, спр.424; 1894: ф.931, оп.1, спр.486; 1895: ф.931, оп.1, спр.526; 1896: ф.931, оп.1, спр.486; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.526; 1899: ф.931, оп.1, спр.375а; 1900-1901: ф.931, оп.1, спр.526; 1901-1916: ф.931, оп.1, спр.42; 1902-1906: ф.931, оп.1, спр.424; 1907-1914: ф.931, оп.1, спр.740; 1915: ф.931, оп.1, спр.375а; 1916: ф.931, оп.1, спр.740 Київська губернія Київська єпархія Різдво-Богородицька церква, с.Козацьке Звенигородського повіту с.Павлівка-2 Народження: 1831: ф.152, оп.47, спр.7; 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.129; 1877: ф.931, оп.1, спр.130; 1878-1880: ф.931, оп.1, спр.129; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.129; 1885-1887: ф.931, оп.1, спр.129; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.129; 1892: ф.931, оп.1, спр.424; 1893-1895: ф.931, оп.1, спр.486; 1896: ф.931, оп.1, спр.526; 1897-1898: ф.931, оп.1, спр.486; 1899: ф.931, оп.1, спр.526; 1900: ф.931, оп.1, спр.604; 1902-1906: ф.931, оп.1, спр.604; 1907-1916: ф.931, оп.1, спр.741 Шлюб: 1831: ф.152, оп.47, спр.7; 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.129; 1877: ф.931, оп.1, спр.130; 1878-1880: ф.931, оп.1, спр.129; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.129; 1885-1887: ф.931, оп.1, спр.129; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.129; 1892: ф.931, оп.1, спр.424; 1893-1895: ф.931, оп.1, спр.486; 1896: ф.931, оп.1, спр.526; 1898: ф.931, оп.1, спр.486; 1899: ф.931, оп.1, спр.526; 1902-1906: ф.931, оп.1, спр.604; 1907-1916: ф.931, оп.1, спр.741 Смерть: 1831: ф.152, оп.47, спр.7; 1858-06.1898: ф.931, оп.1, спр.19; 1875-1876: ф.931, оп.1, спр.129; 1877: ф.931, оп.1, спр.130; 1878-1880: ф.931, оп.1, спр.129; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.129; 1885-1887: ф.931, оп.1, спр.129; 1890-1891: ф.931, оп.1, спр.129; 1892: ф.931, оп.1, спр.424; 1893-1895: ф.931, оп.1, спр.486; 1896: ф.931, оп.1, спр.526; 1898: ф.931, оп.1, спр.486; 1899: ф.931, оп.1, спр.526; 1900: ф.931, оп.1, спр.604; 1902-1906: ф.931, оп.1, спр.604 |
8 липня 2013
|
НЕ ПОЛІНУЙТЕСЬ ПОЛИСТАТИ ЦЕ ВИДАННЯ! ( Заповідна Черкащина: історія, сьогодення, майбутнє / ред. М.Г. Чорний. - Черкаси: Брама-Україна, 2012. - 200 с. ) Бібліотеки Ватутінських міських шкіл отримали чудове науково-довідкове видання. У книзі дана характеристика об'єктів природно-заповідного фонду України загальнодержавного значення в Черкаській області. Висвітлюється історія формування заповідної мережі, сучасний її стан, переспективи розширення охоронюваних територій та створення нових об'єктів природно-заповідного фонду Черкащини. Охарактеризовано об'єкти, яким пропонується надати заповідний статус. Книгу рекомендовано екологам, природоохоронцям, краєзнавцям, студентам та викладачам природничих факультетів. Мені особисто було цікаво читати текст про Козачанський парк - пам'ятку садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Його створено постановою РМ УРСР від 29.01.60 р. № 105. Розташований у с. Козацьке Звенигородського району на площі 51 га. До 1791 року Козацьке перебувало у власності Григорія Потьомкіна, а після його смерті дісталось у спадок Варварі Василівні Енгельгард (Голіциній), племінниці Потьомкіна та рідній сестрі власниці білоцерківської ''Олександрії'' Олександри Василівни Енгельгард (Браницької). У центральній частині парку було збудовано палац у псевдоготичному стилі, прокладено систему труб, які живили кілька фонтанів та використовувались для поливу дерев. Через усю територію парку проходив каскад ставків. У маєтку з 1797 до 1801 року проживав і навчав численних дітей родини Голіциних російський поет-байкар І.А. Крилов. На фоні природної рослинності тут було здійснено алейні посадки ялини європейської, сосни чорної, гіркокаштану кінського, ясену високого та ін. Зараз парк у значній мірі заростає аборигенною рослинністю за участю клена гостролистого, клена польового, ясену високого та в сучасному вигляді мало привабливий для відвідувачів. Тим не менш, у ньому збереглася центральна алея із старих екземплярів ясену високого, що пролягає через усю територію, та значна кількість вікових дерев ялини європейської, сосни чорної, модрини європейської, клена гостролистого. Загалом у парку є деревні рослини двадцяти таксонів (три представляють голонасінні, а 17 - покритонасінні), які належать до 16 родів 12 родин. У парку є каскад штучних водоймищ - ставків та частина доріжково-стежкової мережі. За умов реконструкції може стати досить цікавим об'єктом туризму та місцем відпочинку для місцевих жителів та відвідувачів. На мою думку у виданні найбільш повно охарактеризовано Канівський державний заповідник. Список літератури, який подано в кінці книги, складає 220 джерел. Але чомусь там я не знайшов раніше виданих: Черкасщина заповедная (Д.,1985), Природа Шевченківського краю (Умань, 2006)...
|
6 червня 2013
|
Як відомо, у нас письменникові треба жити довго й хоч зрідка подорожувати. Якщо перед першим часом постають сторонні перешкоди, то другому інколи з боку сприяють: не всі подорожі добровільні. Але, скажемо впевнено, всі подорожі корисні поетам. Так розпорядилася доля, що 210 років тому Іван Андрійович Крилов опинився в маєтку Козацьке Київської губернії — ось і нагода назріла про нього згадати. Втім, про Крилова, здається, ніколи й не забували. Він належить до тих рідкісних авторів, яким судилося сотні років залишатися актуальними. Навряд чи за останні дві сотні років знайдеться в історії день, коли б творів Крилова з того чи іншого приводу не цитували газети. «Вороне где-то Бог послал кусочек сыру», «Мартышка, в Зеркале увидя образ свой», «Слона-то я и не приметил», «А ларчик просто открывался», «У сильного всегда бессильный виноват», «Наделала Синица славы, а моря не зажгла»… Або ось картинка: на шампурі димляться Лебідь, Рак і Щука, а хтось у тіні віз дерибанить — дуже актуально. А тут ще актуальніше: «А вы, друзья, как ни садитесь, все в музыканты не годитесь». Стоп! З таким зубодробильним цитуванням незабаром і цензуру запровадять. У Козацькому Крилов прожив три з половиною роки — з осені 1797-го по весну 1801-го. Про це мимохідь згадується в багатьох біографіях байкаря. Та нині про Козацьке небагато відомо навіть жителям сусідніх райцентрів. Село Козацьке належить до Звенигородського району Черкащини. Від Києва — 200 км, від Черкас — 100. Розкинулося трохи осторонь траси Черкаси—Умань, між Шполою і Звенигородкою. В історії Григорій Потьомкін-Таврійський із 1787 р. (ще при владі Речі Посполитої) почав скуповувати в магнатів маєтки, що прилягають до Новоросійської губернії, і наприкінці життя мав великі володіння. Козацьке він купив у польського князя Ксаверія Любомирського. Після смерті ясновельможного значна частина його земель перейшла у спадок дітям його сестри Олени Олександрівни, у заміжжі Енгельгардт. Козацьке дісталося другій за старшинством племінниці Потьомкіна — Варварі Василівні, яка з 1779 р. була одружена з князем Сергієм Федоровичем Голіциним. Крилов познайомився з ним у Москві «около времени коронации императора Павла» — навесні 1797 року. Голіцин — прославлений генерал, герой Російсько-турецької війни «времён Очакова и покоренья Крыма»; було йому 49 років. Крилову — 28, він відомий драматург і журналіст. Траплялося, приймали Івана Андрійовича і монарші особи. Невдовзі після воцаріння Павла I Голіцин впав у немилість, і йому веліли жити в селі. Князь запропонував Крилову їхати з ним, той погодився, певно, були свої резони. Так пізньої осені 1797 р. він опинився в Козацькому. У Козацькому Спогади про Крилова в Козацькому містяться у знаменитих «Записках» Пилипа Пилиповича Вігеля (1786—1856), який підлітком близько року виховувався в Козацькому разом із молодшими дітьми князя. Ось як тоді він сприйняв Крилова: «Він перебував у нас як приємний співрозмовник і дуже розумна людина, а про твори його ніхто, навіть він сам, ніколи не говорив… Я не підозрював, що щодня бачу людину, твори якої друкують, грають на сцені та читають усі освічені люди в Росії; якби знав це, то, звичайно, дивився б на нього зовсім іншими очима. Власне його мовчання не може бути наслідком скромності, а більше — розуміння: він говорив лише те, що в змозі були оцінити, справжні ж скарби розуму свого йому ні перед ким було розкривати… Попри свою лінь, він від нудьги запропонував князю Голіцину викладати російську мову молодшим синам його і також тим, хто навчався з ними. І в цій справі показав він себе майстром. Уроки наші проходили майже всі в розмовах; він умів пробуджувати цікавість, любив запитання і відповідав на них так само чітко, так само зрозуміло, як писав свої байки… Мушу зізнатися, що якщо маю скільки-небудь розуму, то багато в той час біля нього набрався…» Та й не тільки він. Згадаємо, що Крилов є в переліку найулюбленіших і найшанованіших авторів 15-річного Пушкіна. У його «Городку» байкар на почесній полиці серед класиків і на нижній полиці, де юний Пушкін «спрятал потаенну Сафьянную тетрадь», в якій зберігаються «сочиненья, Презревшие печать». У зошиті цьому й «Подщипа» — п’єса, одна з двох, написаних Криловим у Козацькому. Тоді її ставили на сцені домашнього театру Голіциних. Сам Іван Андрійович зіграв роль потішно-гордовитого німецького принца Трумфа. Прочитавши «Подщипу» на початку ХХI століття, розумієш, що й на сучасній сцені ця п’єса може мати цілком актуальний вигляд. Сюжет такий. Закоханий у Подщипу німецький принц Трумф захопив казкове царство її батька — добряги-випиваки Вакули. У свою чергу, Подщипа палко закохана в князя Слюняя. Слюняй (він розмовляв сюсюкаючи і гаркавлячи, не вимовляючи половини букв, як іноді наші гумористи зображають революційного вождя або одесита) смертельно боїться Трумфа. Трумф (він розмовляє з потішним німецьким акцентом, як деякі хлопці з НАТО) вимагає Подщипу до вівтаря. Дівчина, швидше, готова накласти на себе руки, ніж дістатися німцю, а не своєму дорогоцінному Слюняю. Вакула готує проти Трумфа змову. Державна рада звертається по пораду до Циганки. Ворожка кожному віщує те, що від неї хочуть почути і за що охоче дають гроші. Вона повертає справу так, що військо Трумфа переходить на бік Вакули. Трумф засоромлений, йому дісталася роль блазня. На весіллі Подщипи і Слюняя йому велено «прыгать казачка». Слюняй поспішає перед вінчанням після переляку «кой-сто» замінити (очевидно, штани) у своєму туалеті. Завіса. У радянській критиці п’єсу називали «злою і влучною сатирою на правління Павла I». Та якщо це судження і справедливе, то лише почасти. Насолода засланих у провінційну глухомань, ця п’єса — вишукана пародія на все, якась антитрагедія, навіть антиутопія! Тут у царя дитячі іграшки-брязкальця, тут діє не герой-коханець, а боягуз-коханець, у якого дерев’яна шпага (тому що мама йому не веліла носити залізну), тут державні мужі звертаються по пораду до циганки. Однак п’єса і про відповідальність влади. Якщо визначитися з алегоричними прообразами героїв — цілком ХХI століття. У контексті Байки Крилова за його життя були перекладені всіма основними європейськими мовами. Він був складовою частиною європейського літературного життя. Один французький критик вважав, що байка «Сочинитель и Разбойник» націлена проти Вольтера. Мабуть, почасти так і було. Але Крилов відхрестився. Йому не хотілося звужувати своїх героїв до конкретних осіб, хай навіть таких колоритних, як Вольтер. Загальновідомий вплив творчості Крилова на становлення класиків української поезії — Леоніда Глібова та Євгена Гребінку. Микола Гоголь у книжці «Выбранные места из переписки с друзьями» надзвичайно високо оцінив надзвичайний дар Крилова. П’ятдесятилітній ювілей літературної діяльності байкаря відзначався так, як до цього не відзначався, здається, жоден прижиттєвий ювілей письменника. На честь Крилова було викарбувано медаль із зображенням його профілю і засновано Криловську стипендію… Сучасники відзначали, що Крилов «в усіх аспектах був людиною оригінальною, вирізнявся з-поміж усіх — і мовою, і манерами, і звичками, і поглядом на людей та справи…» Багато хто згадував його розум, шляхетну душу, доброзичливість, проте й скритність. Крилов зітхаючи говорив, що правда — річ дорога, не кожному під силу. Боючись засмутити, він завжди хвалив навіть найнестерпнішого графомана. Цим користувалися: видавали книжки, вставляючи в передмову його похвальне слово. Його думка з того чи іншого «сучасного моменту» для багатьох залишалася таємницею. Навіть Гоголь вважав, що він був байдужий до подій сучасності. При цьому багато хто розумів, що байка «Волк на псарне» («Ты сер, а я, приятель, сед») у війну 1812-го за силою дорівнювала гусарському корпусу. Колись у молодості Крилов в одній зі статей писав: «Щоб бути успішним у вивченні мудрості, належить краще бути глядачем, а не дійовою особою в тих комедіях, що грають на землі». Хоча, мабуть, для Крилова сучасність і була лиш окремим випадком певної реальності, для описання якої була потрібна особлива мова, і він знайшов її в собі — універсальна мова притч. У 50 років він потай від усіх навіщось вивчив грецьку. Таким самим чином навчився жонглювати кулями. Навчився — і відразу закинув і грецьку, і кулі. Купався мудрець до пізньої осені. У спогадах називають дату — до 13 листопада (26 листопада за н.с). Крилов плавав, «проламуючи гладким тілом лід». А після 13-го зауважував: «Дуже вже холодно мені стало». Вражає та обставина, що ховали його саме 13 листопада. На смерть Крилова відгукнулися всі європейські газети. Гоголь тоді перебував у Німеччині й про його смерть довідався з місцевих видань. Івана Андрійовича любили всі: літератори непримиренних таборів, вища аристократія і простий народ. Не любив його В’яземський. Але, тільки-но помер Крилов, саме він написав відомий некролог, у якому оголошувалося про збір коштів на створення пам’ятника, що його й було відкрито в Літньому саду 12 травня 1855 р. Як щеплення від безпам’ятства заведено серед людей встановлювати пам’ятні знаки в тих місцях, де жили або бували видатні попередники. У Твері Крилов провів юні роки, там пам’ятник з’явився в 1959-му. У Москві, яка вважається його батьківщиною, пам’ятник встановлено не дуже давно, він стоїть у сквері на Патріарших, там час від часу з’являються нові й нові бронзові персонажі його байок… А що ж у Козацькому? Років 25 тому був проект благоустрою села, реконструкції грандіозного парку, що не поступається «Софіївці» (як би це прикрасило туристичну карту Черкащини!), планували погруддя встановити… Та тільки віз і нині там. Олег СЛЕПИНІН |
29 травня 2013
|
В Звенигородском районе есть всего лишь 2 (два) здания, которые имеют статус памятника градостроительства и архитектуры. Оба находятся в с. Казацком на территории старинного ландшафтного парка. Парк был заложен в конце XVIII века при князе Сергее Федоровиче Голицыне, герое войны «времен Очакова и покоренья Крыма». ЗАМЕТКИ К ИСТОРИИ ПАРКА ГОЛИЦЫНЫХ Удивительно, но у нас никто системно не занимался историей этого замечательного парка! Словно бы судьба отвернулась от него. Соседнюю «Софиевку», как и парк Лопухиных в Корсуни, не говоря уж о близких Моринцах, посещают тысячи и тысячи туристов, там проводится научная работа, действуют музеи. Здесь – тишина. Но, знаете, еще не все для Казацкого потеряно! В парке не все погибло, есть пруды, и насыпной остров, и водопады, есть и архитектурные памятники. Вне сомнения, в архивах Киева (да и не только) терпеливо ждут своего заинтересованного исследователя целые массивы документов по истории этого имения. Наверняка, впереди любопытные открытия. Нам пока даже неизвестна четкая последовательность владельцев Казацкого до 1917 года! Занявшись историей пребывания Крылова в Казацком, я был захвачен этой темой, и она меня пока не отпускает. Неожиданно для себя, уж не знаю зачем, на два дня я засел за составление «родословной» Казацкого и для начала проследил по доступным мне источникам последовательность владельцев, а заодно и составил генеалогическое древо, в которое вошли лица, так или иначе имеющие отношение к нашей теме, за триста лет. Начал я с 1687 года, это год рождения деда С. Ф. Голицына. И дошел до года 1995-го, это год рождения потомка князя С. Ф. Голицына в восьмом колене – Дмитрия Александровича Куракина, живущего во Франции. Князь Дмитрий, вероятно, со временем мог бы и заявить свои права на имение. Впрочем, жив, насколько мне известно, и его отец (родился он в 1959 г.) – князь Александр Михайлович Куракин. Судя по всему, других князей Куракиных по этой линии нет. Однако откуда же «взялись» в Казацком представители этого древнего рода? Итак, после Голицыных, с 1829 г., Казацким владел знаменитый чудак-миллионер и ученый, губернатор Киева с 1839 по 1852 год, Иван Иванович Фундуклей (1804-1880). Он состоял в родстве с Голицыными. Внучка Фундуклея – Варвара Григорьевна Голицына (1851-1908) в 1872 году вышла замуж за барона Георгия Егоровича Врангеля (1842-1901). В России к началу XVIII века было сорок самостоятельных родов Врангелей. Но «наши» Врангели были именно теми самыми. Генерал Петр Врангель, которого большевистская пропаганда называла «черным бароном» и о котором не так давно вышла книга «Последний рыцарь империи» был родным племянником Георгия Врангеля, женившегося на хозяйке Казацкого. Впрочем, в том 1901 году, когда умер Георгий Егорович, сам будущий главнокомандующий только лишь вступил на стезю военного, в 1901 году он был рядовым. Но мы отвлеклись. При баронессе Варваре Григорьевне Врангель на средства Фундуклея, очевидно, и был построен тот гигантский дворец в готическом стиле, который в сентябре 1918 года по-бандитски сожгли «орлы», служившие под командой Котовского. Варвары Врангель не стало в 1908-м. В права наследства вступила ее дочь – Татьяна Георгиевна (родилась она в 1879 г., умерла в Италии в 1970 г.). Татьяна Георгиевна в 1901-м вышла замуж за князя Михаила Анатольевича Куракина (1872-1932). Сохранилась фотография их свадьбы, которая состоялась в Ливадии. Их сын Андрей Михайлович (1903-1983) во время Великой Отечественной приезжал в Казацкое. На нем был немецкий мундир. По некоторым сведениям, князь проводил здесь какие-то поиски, возможно, семейных ценностей. Не исключено – нашел. Есть такой рассказ: позвал Андрей Михайлович двух мужиков в лес, попросил яму выкопать. Те взялись за лопаты, дело привычное. В какой-то момент Андрей Михайлович предложил им отдохнуть – выпить-перекусить. Выпили мужики – и тут же уснули. Просыпаются – нет князя. Заглянули в яму и поняли, что князь сам без них на штык углубился в грунт и что-то из ямы извлек… Есть и другой рассказ о возможных «сокровищах Куракиных», которые были извлечены из-под пола одной из построек чекистами в 1937-38 годах. Об этом мне поведал краевед Семен Федотович Косяк. Он был мальчишкой и после ухода «органов» лично видел разобранный кирпичный пол и след от чего-то тяжелого, как будто сейф волокли, а потом перекатом тащили. Однако совсем не исключено, что какие-то ценности остались в Казацком и после войны. Во всяком случае, уже в наши дни в Казацкое время от времени наведываются гости из Швейцарии, Канады, причем часто наведываются нелегально, ходят, интересуются… В лесу, там, где до 1918-го красовался дворец Врангелей-Куракиных недавно были замечены «черные археологи». Снабжены они были самым современным компьютерным оборудованием. После них в лесу остались аккуратные вертикальные шурфы. Глубина их от 1,5 до 7-8 метров. Упадет человек – не выберется… Но пора уж вернуться к нашему разговору о памятниках архитектуры Звенигородщины. Таковых, по данным каталога «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» за 1986 год (том 4, Черкасская обл., Звенигородский район), как мы сообщали в начале нашего разговора, – два. Это так называемый Дом управляющего в Казачьем и Дворовой дом – там же. Время строительства обоих датировано началом XIX века. Однако есть основание полагать, что в действительности они построены в последние годы XVIII века, а не в первые XIX. При С. Голицыне, когда он жил здесь в ссылке с осени 1797 по весну 1801 года вместе с семьей (жена и девять сыновей), были здесь и «барские хоромы», как о том писал Ф. Вигель, построенные наскоро. За обеденным столом собиралось 20-25 человек. Старшим сыновьям С. Ф. Голицына – Григорию и Федору здесь исполнилось 20 лет. Григорий, между прочим, был еще до опалы произведен Павлом Первым в генералы. Сколько могла продолжаться ссылка? Об этом затворники в Казацком могли лишь гадать, но на скорое избавление от Павла вряд ли рассчитывали. Старшие сыновья были уже женихами. Вероятно, поэтому и появился в Казацком кирпичный Дворовой дом, построенный «на две половины». Это настоящий боярский дом – своды над цокольным перекрытием, высокое крыльцо, четыре колонны тосканского ордера. Сохранность этого дома можно признать хорошей. Железная кровля здесь была вовремя заменена на шифер. Но беда со вторым домом – Домом управляющего. Деревянный дом с 10 колоннами (42 на 12,3 м) был, очевидно, построен чуть раньше Дворового дома. Краеведы рассказывают, что именно в этом здании проходили домашние спектакли Голицыных, здесь ставились разные пьесы, в том числе и блестяще-остроумное сочинение Крылова «Подщипа», в которой играл и сам автор, и некоторые Голицыны. В 1910 году к Дому управляющего была сделана кирпичная пристройка и, кажется, тогда же, при Куракиных, устроена железная кровля. Но за минувшие девяносто лет кровля пришла в негодность. Почему-то крышу над этим историко-культурным памятником вовремя не заменили. Говорят, кто-то запретил, мол «нельзя шифером, не аутентично». В результате железо сгнило, и теперь перекрытия частично обрушились. Сравните две фотографии. Слева здание в 1986 году в отличном состоянии. И вот справа фото через 20 лет, в 2006-м, строение превращается в руины. Этот Дом управляющего нужно срочно спасать. Зиму он может не простоять, рухнуть. И тогда в одно мгновение на Звенигородщине исчезнет сразу половина памятников градостроительства и архитектуры… Вопрос спасения Дома управляющего должен быть решен быстро. Средства на первоначальном этапе требуются незначительные. ЗАМЕТКИ К НОВЕЙШЕЙ ИСТОРИИ КАЗАЦКОГО Село Казацкое, как и многие села в округе, как и знаменитые Моринцы (они рядом) – вымирает. Как и в Моринцах смертность здесь раз в пять выше рождаемости. Сейчас в селе проживают 1753 человека. После отмены крепостного права в селе проживало 2271 человек. В прошлом году здесь родилось 8, умерло 39. И так из года в год. В Казацком сейчас 200 пустующих домов. В Моринцах когда-то строилась огромная школа – на тысячу детей, в Казацком – огромный больничный комплекс. Ни там, ни здесь советская власть не успела! И в Моринцах, и в Казацком все было заброшено, разворовано. Как школу в Моринцах, так и больничный комплекс в Казацком теперь необходимо демонтировать. А в Казацком к 1991 году уже и кровля была над больницей, и систему отопления смонтировали, и оборудование завезли… Но в «перестройку» все это стало никому не нужным. Таким ненужным и остается! Многокорпусный больничный комплекс в Казацком сейчас находится в аварийном состоянии, уже рушатся железобетонные перекрытия… В этом есть какая-то тайна! В Европе войн и революций бывало как будто не меньше, чем у нас, но у них сохраняется множество памятников. Мне скажут, что удивляться нечему: кроме войн и революций у нас на протяжении советского периода возникали кампании по уничтожению памятников – церквей монастырей, кладбищ. Все это так. Да и без всяких кампаний. Например, в Черкассах, уже в «перестройку», вопреки воле общественности, был снесен первый в Черкассах кинотеатр «Украина», было снесено историческое здание, в котором долгое время располагался краеведческий музей… Зачем, почему? Тайна. Вот и в Казацком были до революции две старинные церкви, было кладбище, был семейный склеп-мавзолей владельцев парка. Ничего этого нет. Но следы остались. В каком-то овраге можно обнаружить большое беломраморное надгробие. А вот и в центре села, у всех на виду… Знаете, ошеломляющим символом беспамятства является в Казацком бюст … Шевченко. Сам поэт, конечно, тут ни при чем. Но вот в чем дело: его скульптурный портрет установлен на двух надгробных стелах! Кто-то их смародерил с разоренного кладбища. Старожилы утверждают, что одно надгробие возвышалось над прахом князя Голицына (имя сбито зубилом, для прочтения нужна экспертиза), второе принадлежало могиле священника. Сам поэт, конечно, не виноват, возможно, не виноват и скульптор Я. Красножен, который в послевоенный 1947 год изваял этот, в общем-то, неплохой скульптурный портрет Шевченко. Но эту дикость с могильными стелами нужно рано или поздно исправлять. Это позор и вопиющее бескультурье! Надо возвращать себе память. Олег Слепынин |
29 травня 2013
|
Село Козацьке відоме з початку XVIII століття. До 1791 року село належало Григорію Потьомкіну, а після його смерті — дісталось у спадок Варварі Василівні Енгельгард (Голіциній), племінниці Потьомкіна та рідній сестрі Олександри Енгельгард (Браницької). Варвара Василівна у 1779 році вийшла заміж за князя Сергія Федоровича Голіцина (1748-1810). Ця гілка Голіциних була не дуже відома й не дуже багата. Сергій Федорович був генералом, георгіївським кавалером та відомим воєначальником. Він мав великий маєток в селі Зубрилівка, який зараз є одним з кращих зразків поміщицьких садиб у Росії. Але після смерті Катерини ІІ він потрапив у немилість до імператора Павла І. Його, разом з усією родиною (Голіцини мали дев’ятьох синів), в 1797 році відправили у Козацьке. З Голіциними до Козацького приїхав і особистий секретар князя та вчитель його двох синів — Іван Андрійович Крилов, який ще не був відомим байкарем. Крилов пробув у Козацькому чотири роки. Тут він написав шуто-трагедію «Трумф» та комедію «Пиріг». Маєток у Козацькому в час приїзду до нього Голіциних був у запущеному стані й майже не приносив прибутків. Ось як писав про нього відомий російський літератор Філіпп Вігель, який рік прожив у маєтку: «Село Козацьке було з числа тих маєтків, які польські королі роздавали магнатам в Україні після її поділу на польську та російську. Магнати ніколи в них не приїжджали, жили у Варшаві або Вільні й отримували з них лише доходи». Ось яким, за описом Вігеля, був маєток в 1798 році: «Безкінечний двір, обнесений тином, в глибині якого відкривались дерев’яні барські хороми, збудовані нашвидкуруч, а по бокам знаходились шість доволі просторих мазанок, замість флігелів, і сад, розведений лише восени, що був лише рядками прутків». Господарством у родині Голіциних займалась княгиня. Саме вона облаштовувала маєток у Зубрилівці, і вона ж почала облаштування маєтку у Козацькому. Княгиня хотіла примножити прибутки від маєтків в Україні й тому переселилась у Козацьке. Тут вона, використовуючи працю кріпаків, заклала парк та збудувала садибу, залишки якої стоять у селі й зараз. Померла В.В.Голіцина в 1815 році. Великий господарський блок, розташований ліворуч від в’їзних воріт, було збудовано вже у перше десятиліття ХХ століття новими власниками маєтку, а від князівського палацу не залишилось і сліду. |
29 травня 2013
|
| Закрити |
