ЧЕРКАЩИНА: ЗАХОПЛЮЮЧЕ КРАЄЗНАВСТВО 

Кожна людина – це світ, який із нею народжується й помирає. 

Генріх ГЕЙНЕ 

КРАЯНИ: ЗНАНІ ТА МАЛОВІДОМІ

25 ЛИПНЯ НАРОДИВСЯ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ БОФОНОВ 

ВАСИЛЬ БОФОНОВ:  «МОЇ ВІРШІ – ЦЕ МІЙ БІЛЬ, ЦЕ СПОВІДЬ…»

Василь Васильович Бофонов (25.07.1942-11.10.2003) народився на Катеринопільщині у селі Кайтанівці, в «Кайтанах», як називала цю осаду в одній із своїх новел талановита письменниця Марія Галич. Закінчив місцеву школу, згодом - Лукоянівське педагогічне училище Горьківської області, спецкурс ВПШ з журналістики, Черкаський педагогічний інститут.

 У поетичному доробку літератора більше 300 віршів. Майже половина з них надрукована в періодиці, поетичній антології «Рідне місто моє: Ватутіне літературне» (Черкаси, 1997. – С.6; 18 – 22).

 В.В. Бофонов працював учителем російської мови і літератури, образотворчого мистецтва в загальноосвітній школі №1 м. Ватутіного, мав вісім років журналістського стажу, а ще трудився на посаді заступника завідуючого районним відділом освіти, директором школи…

 Писав російською та українською мовами. Захоплювався японською лірикою. Підготував збірку поезій «Мої тисяча «хокку», яку на превеликий жаль так  і не встиг опублікувати…

 Мене особисто дуже схвилювали і розчулили рядки з його вірша «Ніжна ластівко, мамо моя»:

 Пам’ятаю тебе з перших кроків,

 Ти для мене, як спів солов’я.

 Над тобою летять твої роки,

 Ніжна ластівко, мамо моя.

 Ти навчила мене бути вірним, 

 Бути мужнім, стійким у житті.

 Ти, як зірка в жіночім сузір’ї,

 Світиш всюди в моїм майбутті.

 Зігрівала в дощі, в хуртовину,

 Джерелом була в сотні далеких доріг,

 В кожнім дні я і в кожну годину

 Теплий подих в душі  твій беріг.

 А хіба не є актуальними і сьогодні рядки з поезії «Не надійтесь, не поїду…»:

 Що це сталось, Боже мій?

 Що тепер робити?

 Як знешкодити розбій?

 Як нам далі жити?

 Мабуть, треба запрягать

 Кожного до справи,

 Не торгувать – вироблять

 Товар для держави.

 Будем мати ми товар,

 Будем гроші мати,

 Будем гривні ми свої

 У руках тримати.

 А якщо споживача

 Грішми забезпечить,

 Економіка зросте

 І розправить плечі.

 Будем своє продавать, 

 Буде що купляти

 І пенсії піднімать

 Й бюджет поповняти.

 Якщо втіляться в життя,

 І не для проформи,

 Дійсно в дію і в буття

 Нинішні реформи.

 Отоді мої поля,

 Мій край заквітує.

 Нас побачить вся Земля,

 Нас і Бог почує.

 А ці рядки – гімн коханню:

 Люди, бережіть, прошу, своїх коханих,

 Як весну, як сонце, як життя.

 Почуття свої, якщо вони ще ранні,

Бережіть, як світле майбуття.

(«Біла казка»).

 Валерій БУРІЙ

ПУБЛІКАЦІЇ:

БУРІЙ В. Василь Бофонов: «Мої вірші – це мій біль, це сповідь…» / В. Бурій //  Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. — С.22-23.

БУРІЙ В. Василь Бофонов: «Мої вірші – це мій біль, це сповідь…» / В. Бурій // Валерій Михайлович Бурій: біобібліогр. покажч.; тексти. — Черкаси: Вертикаль, 2013. — С. 150-151.

БУРІЙ В. Василь Бофонов: «Мої вірші – це мій біль, це сповідь…» / В. Бурій // Місто робітниче. – 2012. - 20 липня.

РОБОТИ ПРИЗУПИНЕНО,  А КУРГАН - ЗРУЙНОВАНО!

 У Ватутіному місцеві горе-підприємці зруйнували могилу-курган скіфської доби...

Див.: Діденко О. Збірник археологічних пам'яток Уманщини. Т. 1 / О. Діденко, В. А. Стефанович, Б. Д. Чорномаз. - Умань, 2006. - 343 c. - Библиогр.: с. 245-247 - укp.

Наведено опис археологічних пам'яток, знайдених на території Уманщини, зокрема, в Уманському, Катеринопільському, Жашківському, Звенигородському (м. Ватутіне), Маньківському, Монастирищенському, Тальнівському, Христинівському та ін. районах до 1968 р. Викладено матеріали про розкопки та обставини виявлення пам'яток, назви предметів і знарядь, а також умови їх зберігання до 1968 р.

ВАТУТІНЕ. С. 66-67.: На території стадіону знаходиться могила висотою до 4 м, діаметром 50 м, могила не розкопується.  (Розвідки В.А. Стефановича, 28.06.1964 р.).

***

 У Приписі Департаменту культури та взаємозв’язів з громадськістю Черкаської обласної державної адміністрації за підписом в.о. директора Л. Товстоп’ята від 16.07.2019 р.  Виконавчому комітету Ватутінської міської ради, читаємо наступне:

Департамент… 

ЗОБОВ’ЯЗУЄ:

зупинити забудову земельних ділянок для експлуатації будівель торгівлі по проспекту Ватутіна 11 в місті Ватутіне, як таку, що призведе до знищення пам’ятки археології місцевого значення – кургану, державний реєстраційний №2594, взятої на облік рішенням Черкаського облвиконкому від 26.06 1990 №116.

 Невиконання  даного припису тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність згідно статті 143 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та ст. 298 Кримінального кодексу України.

***

Колишній директор стадіону, новоспечений почесний громадянин Ватутіного використовував взимку курган як ковзанку, а продовжив його починання - нинішній. Та ще й вирівнюючи площадку зацепили грейдером і частину кургану... А хто надав дозвіл на проведення робіт? Де були місцеві депутати, міське управління культури? Чому не встановлено вказівника (таблички) з інформацією про археологічну пам'ятку?

ЛЕВ ЖАБКО-ПОТАПОВИЧ – ПАСТОР, БОГОСЛОВ, РЕДАКТОР

БУРІЙ В.М.

ЧЛЕН НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ КРАЄЗНАВЦІВ УКРАЇНИ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ

ВИПУСКНИК ВІДЕНСЬКОЇ (АВСТРІЯ) МІЖНАРОДНОЇ БІБЛІЙНОЇ ШКОЛИ

м. Ватутіне

Левко Жабко-Потапович народився 18 червня 1890 року в місті Чигирині, нині Черкаської області, в родині українського шляхтича Сави Васильовича Жабка-Потаповича та його дружини Ганни з аристократичного роду Корибутів. Левко з дитячих років виявив здібності до науки й батьки задовольнили цей його нахил і віддали в гімназію в Лубнах, а згодом він вступив до Київського педагогічного інституту. Після закінчення вишу (1913) педагог розпочав викладацьку діяльність в жіночій гімназії в Проскурові.

Під час Визвольних змагань 1917-21 рр. був полковником УНР, ад’ютантом генерала О. Пилькевича у м. Кам’янець-Подільський (нині Хмельницька обл.). Тут він познайомився з дівчиною Наталкою Петрів і незабаром одружився з нею.

З 1930 р. в журналі «Післанець Правди» почав друкувати вірші й статті. 

В 1931 р. Л. Жабко-Потапович переїздить до Рави-Руської, а вже у листопаді 1932 року стає редактором українського євангельсько-баптистського журналу «Післанець Правди» (м. Рава-Руська Жовківського району Львівської обл.) до серпня місяця 1939 року в Галичині, а потім – з липня 1947 по липень 1975 року в м. Честер, ПА, США, куди він з родиною прибув із Бельгії 6 березня 1947 року. У цьому ж році він відновив видання журналу «Післанець Правди».

Варто зазначити й таке: з 1935 року Л. Жабко-Потапович виконував обов’язки баптистського пастора у Львові. Очолював Об’єднання українських баптистів у Галичині (1935-39). Згодом навчався у Баптистській теологічній семінарії в м. Гамбург (Німеччина). 

1947 року емігрував до США (м. Честер, штат Пенсильванія), де продовжив видавати «Післанця Правди», був секретарем і віце-президентом Об’єднання українських євангельсько-баптистських церков у США, президентом та ідейним провідником Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства.

Ще в 1935 р. було створено Комісію по перекладу Біблії українською мовою, яку взявся перекладати професор Варшавського університету доктор Іван Огієнко, а пастор Л. Жабко-Потапович став секретарем цієї комісії. У 1937 році було видано окремим виданням чотири Євангелія в друкарні НТШ у Львові, накладом 5000 примірників, і ще до початку Другої світової війни ЗБТ видало Новий Заповіт з Псалтирем, тиражем 25000 примірників у друкарні Арцта у Варшаві. Після війни закінчено переклад Біблії українською мовою і доктор Л. Жабко-Потапович залишився єдиним членом комісії, який вичитував коректуру, правив помилки у текстах. Біблія рідною мовою в повному обсязі побачила світ лише у 1962 році.

Лев Жабко-Потапович – автор історичної розвідки про український баптистський рух «Христове світло в Україні»  (Вінніпег, Честер, 1952; Чікаго, 1991), редактор пісенника «Відродження» (1954), автор історичного нарису «Життя Церкви» (Чікаго, 1977). 

За свого життя доктор Левко Жабко- Потапович був полковником армії УНР, ад’ютантом гетьмана П. Скоропадського, орденоносцем Хреста Симона Петлюри, пастором церкви ЄХБ у Львові, почесним доктором Колумбійського університету, довічним членом Британського та Закордонного Біблійних товариств, автором низки наукових праць, визначним баптистським теологом, біографом Григорія Сковороди, пастором церкви в Честері.

Помер Левко Жабко-Потапович 8 листопада 1975 року на 86 році життя.

Список використаних джерел

1. Брехуненко В. Молімося, щоб «допоміг скончити велику справу…» : (Листування митрополита Іларіона (Огієнка) та пастора Жабка-Потаповича) // Пам’ятки. Археогр. щоріч. - К., 2007. - Вип.7.

2. Бурій В. Українські переклади Біблії / В. Бурій // Шевченків край (Звенигородка). - 1993. - 21 квітня.

3. Дудко В.  Жабко-Потапович Лев // Енциклопедія української діаспори. – Нью-Йорк-Чикаго, 2009. – Кн.1.

4. Романюк І.М., Домашовець В.Г. Історія церкви ЄХБ м. Львова // Післанець Правди. – 2003. – Ч. 1-3 (січень-березень).

5. Українська діаспора: твори, бібліографічні відомості. – Донецьк, 2012.

День металурга (День працівників металургійної та гірничодобувної промисловості)

ЧЕРКАЩИНА: ЗАХОПЛЮЮЧЕ КРАЄЗНАВСТВО

ПРИВАТНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО "ВАТУТІНСЬКИЙ КОМБІНАТ ВОГНЕТРИВІВ"

Скорочене найменування: ПРАТ "ВКВ"

Підприємство металургійної галузі, що займається видобутком каоліну та виготовленням з нього вогнетривких виробів і матеріалів. Підпорядк. Мін-ву пром. політики України. Свою історію веде від початку освоєння (1961) Новоселиц. родовища каолінів, на базі якого 1966 створ. Новоселиц. з-д вогнетрив. матеріалів. Від 1981 – сучасна назва, від 1995 – ВАТ. Водночас з освоєнням каолінового кар’єру велося буд-во осн. цеху – шамотовипалювального; 1971 було видано перші тонни шамоту з обертової печі № 1. Наприкінці того ж року введено в експлуатацію піч № 2, а 1973 – піч № 3. 1971 збудовано шамотовипалюв. цех. 1974 створ. відділ. з вироб-ва мертелів. 1980 підпр-во виведено на проектну потужність з виготовлення осн. продукції – кускового шамоту і неформов. вогнетривів. 1982 введено в експлуатацію також Мурзин. каоліновий кар’єр. Осн. продукція – шамот кусковий із вмістом Al2O3 (35–44 %), окрім того комбінат випускає каолін-сирець, каолін молотий, наповнювач шамотний, торкрет-порошок, мертель, шамот зерновий. 1996 комбінат нагородж. «Міжнар. діамант. зіркою» (Мехіко) та «Золотою зіркою Арки Європи» (Мадрид). Перший дир. – К. Боровков (1966–83), від 1985 – В. Балаба. Нині - Голова Правлiння ЛІТВІН ДЕНИС ВАСИЛЬОВИЧ.

Літ.:

Бурій, В. Публічне акціонерне товариство "Ватутінський комбінат вогнетривів" // Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. — С. 52-54.

Бурій В. М. Твоє Ватутіне від А до Я: корот. словник — довід. / Валерій Бурій. — Ватутіне — Черкаси: Витоки, 2003. — С. 8-9.

16 липня 1990 року Верховна рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила доленосний документ – прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яким визначені основи державного, політичного, економічного ладу, та підкреслені самостійність і суверенітет України. За прийняття цієї Декларації проголосувало більш ніж 98 відсотків депутатів тодішньої Верховної Ради.

Свій підпис під документом поставив перший заступник голови Ради Іван Плющ. Від дня прийняття документу від імені народу могла виступати виключно Верховна рада України, а територія України в існуючих межах проголошувалася недоторканною. При прийнятті Декларації про державний суверенітет України влітку 1990 року ВР УРСР керувалася волею народу України, прагненням створити демократичне суспільство, потребою всебічного забезпечення прав і свобод людини, пошаною до національних прав усіх народів, турботою про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнанням необхідності побудови правової держави, а також мала на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України.

Дата прийняття Декларації про державний суверенітет України була оголошена Днем незалежності України. Однак згодом святкування перенесли на 24 серпня, адже саме у цей день у 1991 році Верховна рада прийняла Акт проголошення незалежності України і остаточно вивела державу зі складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Завдячуючи журналісту-краєзнавцеві Петрові Жуку у книзі «Реабілітовані історією. Черкаська область» (Кн. 1., 2006) опубліковані спогади моєї мами, Бурій Любові Василівни (1923-2006), про її батька,  мого діда, репресованого і розстріляного сталінськими опричниками у 1938 році, Цісельського Василя Андрійовича (1880-1938).

З листа П. Жука від  01.02.2000 року:

Вельмишановний Валерію Михайловичу!

Щиро співчуваємо Вам у зв’язку з трагедією Вашого роду, яка сталася в період тоталітарного режиму.

Редакційно-видавнича група по підготовці серії науково-документальних книг про жертви політичних репресій зробить усе щоб якомога повніше висвітлити цю одну з найтрагічніших сторінок в історії українського народу, в тому числі розповісти конкретно про Вашу родину.

Дякуємо за листа й надіслані матеріали.

Зі щирою повагою і співчуттям

Керівник групи по підготовці тому «Реабілітовані історією. Черкаська область»

П. Жук

 Бурій, Любов Василівна. Зі спогадів мешканки с. Лисича Балка Катеринопільського району Любові Цісельської (С. 481-482)      // Реабілітовані історією. Черкаська область. Кн. 1 / НАН України, Ін-т історії НАН України . [та ін.]. – Сміла : Тясмин, 2006. – 599 с. : іл. – (Реабілітовані історією). – Містить бібліогр.

Перша книга – це видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією. Черкаська область» про жертви політичних репресій тоталітарного режиму та боротьбу українців у період національно-визвольних змагань у час становлення Держави Україна. Книга розповідає про репресії на Черкащині.

Більшість архівних документів публікуються вперше. Вперше оприлюднено і довідки про реабілітованих з особливого архіву СБУ та відповідачів.

У нарисах і наукових дослідженнях використано архівні документи Державного архіву Черкаської області, архівів УСБУ та УМВС в Черкаській області.

90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ПЕТРА МИКОЛАЙОВИЧА ЖУКА (1930–2015)

На календарі пам’ятних дат Черкащини 2020 року 13 липня посідає особливе місце. Цього дня виповнилося б 90 років від дня народження Петра Миколайовича Жука – прекрасної людини і талановитого журналіста нашого краю, творчий шлях якого розпочався у далекому вже 1954 році, коли на карті України постала Черкаська область. З його іменем пов’язана історія відразу кількох знакових засобів масової інформації. Тож, хочеться сказати щире слово про найсуттєвіше і найбільш цінне та неперехідне у його житті та творчості.

Життя і невтомна газетярська праця Петра Миколайовича – це ціла епоха черкаської журналістики, своєрідний зріз історії Черкащини, наповненої повсякденними справами та натхненням наших земляків, з їх простими радощами і печалями. Тисячі людських доль, здобутків і прикрих прорахунків, нагальних проблем області – все це теми його газетних публікацій та книг. Головне в них – любов до людей і любов до життя. Журналістика для П. М. Жука – була більше ніж професія репортера – піти, побачити й розповісти про те, що відбувається. Журналістика для нього стала способом життя і можливістю показувати світ таким, яким він є.

Народився він 13 липня 1930 року на Слобожанщині – у селі Добровілля Близнюківського району Харківської області. У 1954 році після закінчення факультету журналістики Київського державного університету прибув до Черкас для роботи у «Черкаській правді» – головній газеті новоутвореної області. Про зустріч з тодішнім редактором газети Євгеном Миколайовичем Гольцевим Петро Миколайович згадував: «Не знаю, яке враження я справив на нього, але тут же Євген Миколайович вирішив: буду я, хоч і безпартійний, працювати у відділі… партійного життя, яким завідував бувший фронтовик і досвідчений газетяр Іван Матвієнко». Так розпочалася творча біографія П.М. Жука на Черкащині, з якою він назавжди пов’язав долю і знайшов тут свій вічний спочинок.

З 1960 року він – завідувач відділу обласної газети «Молодь Черкащини», власний кореспондент газети Київського раднаргоспу «Молода гвардія» у Черкаській області. У 1966–1970 рр. редактор популярної обласної газети «Молодь Черкащини», а з 1970 року – власний кореспондент по Черкаській і Кіровоградській областях республіканської газети «Радянська Україна». З 1993 року очолював редакційно-видавничу групу науково-документального багатотомного видання «Реабілітовані історією. Черкаська область», готував матеріали суспільно значимих видань «Книга пам’яті України. Черкаська область» та «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. Черкаська область».

В різний час брав участь у підготовці та виданні таких узагальнюючих праць про Черкащину як «Історія міст і сіл УРСР. Черкаська область», «Герои-освободители Черкащины», «Они защищали мир», «Корсунь-Шевченковская битва», «Уславлені подвигом», «Черкащина заповідна», «Смарагдове намисто Черкащини», «Герої тваринницьких ферм», «Черкащина в храмобудівництві», «Голодомор на Черкащині. Книга Пам’яті в документах і спогадах», «Жорна».

У багатьох зарубіжних виданнях Канади, США, Аргентини, Італії було опубліковано близько 100 нарисів П.М. Жука про славетних земляків-черкащан на замовлення товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном «Україна».

Журналісту Петру Жуку була притаманна вроджена здатність відчувати живе слово, співпереживати, спілкуючись з людьми. Вражає уміння Петра Миколайовича перейматися надією, біллю, думками і почуттями героїв своїх нарисів. У його публіцистичній спадщині – яскраві статті, етюди і замальовки про людей творчості і праці, розповіді про мужніх фронтовиків, учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

В історії черкаської журналістики Петро Жук відомий як колега і щирий друг Василя Симоненка. Доля їх звела у 1956 році, коли студент факультету журналістики Київського університету прибув на практику до «Черкаської правди», де вже працював П.М. Жук. Відтоді їх людські і творчі стосунки не припинялися до останніх днів Василя. І упродовж багатьох років П.М. Жук багато робив для вшанування пам’яті поета-шестидесятника. За його редакторства при редакції газети «Молодь Черкащини» була відкрита літературна студія імені Василя Симоненка. Він часто виступав зі спогадами про свого друга у засобах масової інформації, ініціював та був упорядником видання збірників його творів – «Твори у двох томах» (2004), «Зажинок» (2011), «Цар Плаксій і Лоскотон. Твори для дітей», а також факсимільного видання «Кобзаря» Т.Г. Шевченка коштом Платона Симиренка, про друк якого мріяв Василь Симоненко.

Невтомний шукач істини Петро Жук завжди був вірним своєму журналістському обов’язку і помічав те, на що інші закривали очі, чув те, що інші боялися говорити вголос, з ним скрізь був записник, у який він занотовував побачене і почуте, принципово реагував на гострі проблеми краю. Саме завдяки його публікаціям про недоцільність спорудження поблизу Чигирина АЕС, атомний монстр не постав на овіяній славою землі Чигиринщини.

Впродовж усієї журналістської праці Петро Миколайович писав про славну родину Симиренків, всіляко популяризував її. За його словами він прагнув, «насамперед, показати шановному читачеві велич духу людей, в долі яких, як сонячні промені в краплині роси, відбивається доля нашого сердешного народу».

У роки незалежності П.М. Жук, завершивши штатну роботу на газетярській ниві, багато сил і часу віддав дослідницько-пошуковій праці над томами видання «Реабілітовані історією. Черкаська область», під час якої розкрилися нові грані його журналістського таланту. За наслідками багаторічного пошуку та опрацювання архівних документів ним були встановлені і повернуті із забуття імена тисяч черкащан, які постраждали від політичних репресій у добу тоталітаризму.

Робота з архівними документами не тільки підказувала Петру Миколайовичу теми для публікацій, а й підкріплювала їх достовірними фактами про трагічні і героїчні долі людей. Тому, не обмежуючись підготовкою томів історико-меморіальної серії, Петро Жук постійно публікував свої грунтовані на документальній базі публіцистичні та краєзнавчі розвідки на сторінках «Черкаського краю» та інших регіональних та столичних видань, доносячи історичну правду до широкого читацького загалу.

Більшість викладених у них сюжетів розкривають маловідомі, або й зовсім не відомі історії із життя черкащан, описують випробування, які випали на їх долю. Серед героїв його нарисів – уродженці Черкащини, які під час війни 1941–1945 рр. проявили себе у боротьбі з ворогом як сміливі, постійно ризикуючі своїм життям розвідники. При цьому вони завжди знаходили вихід у майже безвихідних ситуаціях і з честю виконували поставлені перед ними завдання.

У нарисах про відомих черкащан, які прославили свій край і Україну славними і героїчними справами у різних сферах суспільного життя, Петро Жук жваво і переконливо створює своєрідні історичні і психологічні портрети людей різних професій – організаторів сільськогосподарського виробництва, митців, освітян, воїнів, колег журналістів. Крізь призму їх життя, вчинків і дій він передає читачам не тільки їх особисті якості, а й атмосферу часу, у який герої його нарисів жили і творили на благо рідного краю і України.

Особливий інтерес і суспільну значимість мають різнопланові нариси і статті журналіста. об’єднані темою багато в чому схожих трагічних сторінок із життєписів людей, чиї долі були зламані радянською репресивною машиною у роки війни та повоєнний час. В основу нарисів покладені реальні факти, виявлені автором в архівних фондах і які засвідчують злочинний характер розслідування та фабрикацію абсолютно безпідставних обвинувачень невинних людей у шпигунстві та шкідництві у роки сталінізму.

Усі згадані у публіцистичній спадщині П.М. Жука наші земляки, що зазнали незаконних переслідувань і репресій, через багато років були реабілітовані юридично, а нариси і статті – це своєрідна суспільна та моральна реабілітація і данина шани (хоч і запізнілої) безвинно постраждалим людям, які стали жертвами жорстокої тоталітарної системи. Описані автором історії розкривають суть політики державного терору проти власного народу і є засторогою від того, щоб подібне ніколи не повторилося.

Життя, уся багаторічна невтомна праця Петра Жука на журналістській ниві – добрий приклад для наслідування. Пам’ять про нього шанують на Черкащині.

Василь Мельниченко