|
24 травня (11 травня за ст. ст.) православна церква вшановує святих рівноапостольних Кирила (815/820—885 рр.) й Мефодія (826/827—869 рр.), першовчителів слов’янських.
Брати Михаїл (після постригу — Мефодій) та Костянтин (Кирило) походять зі знатної візантійської сім’ї. Обидва отримали блискучу освіту, проте не спокусилися ні політичною, ані військовою кар’єрою. Михаїл спробував піти шляхом батька-воєначальника, але збагнув, що це йому не до душі, й пішов у монастир. Костянтин зрікся світського життя, відмовившись від шлюбу за розрахунком, який відкрив би дорогу до посади імператорського радника.
Широка обізнаність, гострий розум і благочестиве життя угодників сприяли їхньому визнанню як місіонерів. 858 р. сам імператор Михаїл ІІІ відрядив Кирила й Мефодія проповідувати Слово Боже хазарам Криму. Там, за молитвою Кирила, Вседержитель послав братам дар розуміння незнайомих мов.
Коли до християнства навернулося вже багато жителів Криму, Константинопольський патріарх доручив Кирилові та Мефодію проповідувати в Болгарії, потім — у Моравії (нині — історичний регіон Чехії). Часто спілкуючись зі слов’янами, місіонери склали для них дві абетки: вже призабуту глаголицю та досі поширену, хоча й значно спрощену, кирилицю. Також розробили основні норми старослов’янської літературної мови. Оскільки вони зробили це дуже досконало, деякі історики припускають, що мати Кирила й Мефодія Марія мала слов’янське походження. Це дуже ймовірно, бо слов’ян у їхньому рідному місті Солуні (нині — грецькі Фессалоніки) було не набагато менше, ніж греків.
Папа Римський Миколай хотів відібрати Моравію в Константинопольського патріарха. Коли він дізнався, що тамтешні православні перекладають богослужбові й інші книги мовою, близькою до їхньої рідної, а отже, зрозумілішою, ніж латина західнохристиянських місіонерів, то дуже розлютився. Кирила та Мефодія було оголошено єретиками й викликано на папський суд. Миколай незабаром помер, а його наступник зустрів братів без наміру їх покарати.
Угодники недовго прожили в Римі разом. Поховавши Кирила, Мефодій і далі проповідував серед слов’ян і ще двічі зазнавав гонінь через мову від німецьких єпископів. Утім, зберіг сан архієпископа, отриманий невдовзі після виїзду з Рима, й охрестив багато тисяч людей, зокрема чеського князя з дружиною. Віку доживав у Моравії серед численних учнів і був похований у соборі м. Велеграда.
Послідовники загальнохристиянських святих Кирила та Мефодія принесли слов’янську книжність на новохрещену 988 р. Русь. Відтоді угодників шанують в українських землях, зокрема на їхню честь відправляють молебні на початку навчального року в закладах освіти.
23 травня 2020
5 квітня 1938 року були засуджені скаливатчани:
Клопотенко Порфирій Макарович – 1890 року народження,
Андрущенко Яків Іванович - 1902,
Дрень Тихін Іванович – 1868 року народження, якому на момент арешту виповнилось 70 років і він був тяжко хворий.
13 квітня 1938 року безпідставно арештували ще тринадцять осіб. Але план не виконувався, і тоді забрали інших. А Шерстюк Ганну Андріївну, без суду, «трійкою», за неправильне сказане слово відправлено в Сибір на три роки.
В 50 – ті роки були засуджені на тривалий термін і жителі міста Ватутіне, які були реабілітовані у 1989 році.
На даний час відомо про 38 жертв репресій, які були засуджені до розстрілу або на довгий термін тюрми. ЦЕ:
Андрущенко Яків Іванович,
Василенко Пилип Родіонович,
Василенко Кіндрат Андрійович
Василенко Тимофій Андрійович
Гузій Євгенія Яківна,
Довгаленко Кіндрат Федосійович,
Дрень Тихін Іванович,
Дубовий Роман Тимофійович,
Качур Іван Макарович,
Квашенко Ілля Андрійович,
Кибзун Микола Федотович,
Клопотенко Микита Сергійович,
Клопотенко Порфирій Макарович,
Козій Сергій Михайлович,
Козій Онисим Прокопович,
Кутненко Феодосій Якимович ,
Коваль Гафія Андріївна,
Клопотенко Василь
Клименко Михайло
Клименко Герасим Кононович
Кодола Іван
Кутненко Феодосій Якимович
Лисенко Михайло Кузьмович,
Погрібний Овсій Самсонович,
Побережський Север’ян Леонтійович
Подиліна Ганна Андріївна,
Стригун Василиса Варфоломіївна,
Хроненко Макар Ісакович
Хроненко Дмитро Трохимович
Хроненко Ілля Ісакович
Хроненко Сергій Іванович
Хоменко Василь Юрійович
Хроненко Петро Степанович (він же священник Паладій)
Чмир Василь Прокопович ,
Шевченко Дорофій Іванович,
Шерстюк Ганна Андріївна,
Шкуренко Василь Гордійович,
Шкуренко Юхим Васильович.
Нині вони реабілітовані, але відійшли у Вічність. Тож схилімося в скорботному доземному уклоні перед їх світлою пам’яттю. Вічна їм пам'ять і вічний спокій.
Репресії продовжувались до 1991 року. В нашому місті ще проживає четверо осіб, які у свій час були засуджені за політичними статтями, а згодом реабілітовані. Це Мальований Олександр Григорович, 1959 року народження, Ледньов Володимир Геннадійович, 1959 року народження, Заклунний Микола Юхимович, 1936 року народження та Дідківська Олена Іллінічна, 1937 року народження.
17 травня 2020
ВОЗНЕСІННЯ ГОСПОДНЄ
На 17 травня (4 травня за ст. ст.) припадає Вознесіння Христове. Цей дванадесятий празник має збігатися з четвергом шостого тижня (40-м днем) після Великодня.
Дуже важливе перехідне свято з ряду дванадесятих — Вознесіння Господнє.
Про Вознесіння Ісуса Христа на небо були пророцтва ще у Старому Заповіті. Сам Спаситель по Воскресінні Своєму говорив Марії Магдалині: «Здіймуся до Отця Мого і Отця вашого і до Бога Мого і Бога вашого». В Євангеліях від Марка та Луки знаходимо лише короткі згадки про цю величну подію, якою завершилося земне життя Ісуса Христа, проте в Апостольських Діяннях сказано, що, зібравши учнів Своїх, Господь звелів їм не залишати Єрусалим, але чекати обіцяного Отцем, тобто зішестя Святого Духа. «Бо Іоанн, — продовжував Ісус Христос, — водою хрестив, а ви за кілька днів будете хрещені Духом Святим. Приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете Мені свідками в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, і навіть до краю землі». Сказавши так, Він пішов з учнями до Віфанії і зупинився на горі Єлеонській. Тут, здійнявши руки Свої, благословив апостолів, і відступив од них, і піднявся перед очима їхніми, і хмара оповила Його. І коли дивилися вони услід Господові, явилися їм два янголи в білих одежах і мовили: «Мужі Галілейські! Чого стоїте і дивитесь у небо? Сей Ісус, що вознісся від вас, прийде таким же чином, як ви бачили Його, коли сходив на небо». Тоді учні повернулися до Єрусалима, де перебували в молитві Мати Божа і жони-мироносиці.
Сенс і мета цього великого свята в тому, щоб усі християни, йдучи подумки за вознесенним Христом, і самі возносилися духом, навчалися не земної, але небесної мудрості. Свято Вознесіння — це свято неба, відкритого людині, неба як нового й вічного дому. Вознесіння Ісуса Христа разом із тим відкриває для всіх, хто вірує в Нього, шлях до неба і життя вічного — подібно, як Його смерть і Воскресіння є перемога над гріхом і смертю для всього людства.
Так навчає наша Церква. А святковий тропар співає: «Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, радість подавши учням Своїм обіцянням Святого Духа, коли вони через благословіння Твоє достоту переконалися: Ти є Син Божий, визволитель світу».
Запровадження свята Вознесіння Господнього належить до глибокої давнини, про що свідчать писемні пам’ятки. Так, уже Апостольські постанови приписують відзначати його в сороковий день після Пасхи. Особливо вагомі свідчення святого Іоанна Золотоустого та блаженного Августина. Іоанн Золотоустий називає це свято найважливішим та величним і відносить до ряду празників, установлених апостолами. Блаженний Августин, згадуючи про повсюдне вшанування свята, також підтверджує його апостольське встановлення. Канони на Вознесіння Господнє написані святим Іоанном Дамаскіном і преподобним Йосифом Піснеспівцем. Кондак та ікос належать Роману Солодкоспівцеві.
У народі вважають празник Вознесіння початком Зелених свят, адже за десять днів уже відзначатимемо велике й веселе свято — Трійцю Неподільну, а за нею — Духів день.
17 травня 2020
10 травня 2020
Мирон Петрович ВОЛОС народився 11 травня 1960 року на Львівщині. Батько працював лісником, а мама - в колгоспі. Змалку з родиною відвідував храм. Служив у війську, звільнився в запас у 1980 році. Через рік одружився. У 1985 році вступив до Одеської духовної семінарії, де навчався 4 роки. Служив на Корсунщині, в с. Шевченковому на Черкащин. У1994 році переїхав до м. Ватутіне. У 1995 році у місті було освячено місце під будівництво храму. Разом з матушкою Орисею виховали трьох доньок - Марію, Оксану та Софію. мають шестеро внуків...
10 травня 2020
125 років від дня народження Тодося Осьмачки (2020)
Сторінка 2 із 5
Моя тужлива Україно,
Таку тебе я полюбив.
І за одну твою сльозину
Навіки голову згубив.
Тодось Осьмачка
Тодось (Теодосій) Степанович Осьмачка – талановитий український письменник, якому випало жити й творити в нелегкі часи сталінських репресій, війни та голоду, пройти табори для переселенців, тюрми та психлікарні, пізнати нелегке життя в еміграції (адже 20 із 67 років він прожив на чужині). За кордоном були написані поетичні та прозові твори, завдяки яким Тодось Степанович здобув славу видатного майстра західноєвропейської української діаспори і всієї України.
Сорокарічний творчий шлях письменника включає три періоди: 1920 – початок 1930-х pp., короткий воєнний та період еміграції. Критика 1920-х pp. не була байдужою до творчості поета. Його праці викликали інтерес у відомих літературознавців, серед яких – Я. Савченко, Ф. Якубовський, М. Зеров. У наші дні постать митця також привертає увагу дослідників літератури, адже в його біографії багато невідомих широкому загалу сторінок. Довоєнні збірки поета за наказом «згори» безжально знищувалися, збереглися вони лише в славістичному відділі Празької наукової бібліотеки.
Народився Т. Осьмачка 16 травня 1895 року на Смілянщині, у селі Куцівка, у багатодітній родині. Батько майбутнього письменника працював у маєтку поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув фах і славу хорошого ветеринара. Пізніше Тодось Степанович назве його «єдиним своїм другом і найблагороднішою людиною між людьми…» і, вже перебуваючи в еміграції, присвятить йому поему «Поет». Мати – Ївга Лукієнко – була жінкою доброї душі й завжди багато працювала. До неї в митця було особливо ніжне почуття. Розповідали, що, народжуючи його, Ївга втратила слух, і хоч пізніше здатність чути частково відновилася, почуття провини перед рідною людиною в Тодося лишилося назавжди. Юнак тяжко фізично працював, постійно допомагаючи матері по господарству. Звідси відчуття смаку до селянського буття, що стало основою його творчості.
У родині було ще чотири сини й дві дочки, і тільки найстаршому синові – Тодосю, який змалку виявив неабиякі здібності до навчання, батько спромігся дати початкову освіту. Коли Тодосеві виповнилося дев’ять, він вступив до першого класу Куцівської церковно-приходської школи, та навчання давалося нелегко, адже викладали там російською мовою, що було незвичним для сільського українськомовного хлопця. Не закінчивши її, у 1907 р. перейшов до Матусівської двокласної земської школи, але, за власними спогадами, учився погано, захоплювався пригодницькою літературою, казками та взагалі багато читав.
Перші вірші юний поет почав писати ще в дитинстві, в оточенні сільської природи, народних звичаїв, переказів, легенд, казок – у тому світі реального й уявного, який спонукає до фантазування, до мислення, до поезії. Із цим казково-легендарним світом дитинства він не розлучався все своє життя.
Після закінчення школи юнак деякий час працював писарем, самостійно готуючись до вступу в Черкаську учительську семінарію, але іспити не склав. Не маючи наміру відступати від задуманого, Тодось, за порадою вчителя, поїхав до Києва, де займався з репетитором, а в 1915 р. успішно склав іспит на звання земського вчителя.
Трудову діяльність молодий педагог розпочав у земській школі села Білозір’я на Черкащині, однак пропрацював там лише кілька місяців. Із початком Першої світової війни 19-річного юнака забирають на фронт. Тяжко сприймав він реалії війни, до того ж, глибоко байдужої йому. Гнівний протест проти російського уряду та кривавої бійні знайшов відображення в його поемі «Дума солдата» (до нас не дійшла). За читання цього твору солдатам Осьмачку було арештовано й віддано під військовий трибунал. Тільки лютнева революція врятувала поета від цілком реальної суворої кари.
Якийсь час Т. Осьмачка вчителював у школі села Носачів, а потім повернувся на малу батьківщину. У 1919 р. учительська спілка відправила Тодося Степановича в Харків на курси з підготовки інструкторів для системи робітничої освіти. Після навчання його призначили інструктором губернської наросвіти в м. Кременчук, але й на цій посаді він працював недовго. У лютому 1921 p., зібравши матеріал про стан робітничої освіти в області, Тодось повертався до Харкова, щоб здати матеріали керівництву. Дорогою зупинився в одному з київських готелів, де випадково довідався про часті зустрічі тут письменників, художників та артистів театру – Л. Курбаса, Ю. Меженка, Г. Косинки, М. Семенка. Мріючи познайомитися з ними, юнак наважився попросити адміністратора про зустріч із митцями. Так відбулася презентація ще невідомого поета, який прочитав свою поезію «Колісниця». Вірш сподобався присутнім, Т. Осьмачці порадили розвивати талант та вступити до Київського інституту народної освіти. Згодом він став студентом літературно-лінгвістичного відділу. Серед інститутських професорів, які читали курси української літератури, відчутний вплив на письменника мали П. Филипович та М. Зеров.
Київ став місцем активного залучення Тодося Степановича до бурхливого літературного життя.
У 1922 р. видавництво «Слово» надрукувало його першу поетичну збірку «Круча». І хоч вона була зовсім невеликою, всього 10 поезій, та це не завадило критикам побачити в її авторові неабиякий талант. Письменницький дебют Т. Осьмачки привернув увагу критики, збірка піднесла його до когорти митців слова, що прийшли в українську літературу з власним баченням тодішніх соціальних проблем та оригінальним художнім мисленням.
У 1923 р. Тодось полишив навчання й влаштувався вчителем до Київської залізничної школи № 3.
У цей час він став членом Асоціації письменників («АСПИС»), до якої також входили М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт, М. Драй-Хмара. Згуртували митців художній смак та повага до європейського мистецтва. Вони часто організовували літературні вечори, читали свої твори, обмінювалися думками. Але за рік організація розпалася, а група митців, серед яких були Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Є. Плужник і Т. Осьмачка, увійшла до створеного В. Підмогильним об’єднання «Ланка». Збиралися вони часто, неодноразово проводили спільні вечори з неокласиками, на яких Т. Осьмачка охоче читав власні вірші. Серед членів організації, що мала за мету стати ланкою, яка б пов’язувала традиції дожовтневого красного письменства з «новими вимогами революційного життя», він був найрадикальнішим митцем – категорично не сприймав революцію та вважав обов’язком письменника писати правду.
Саме розбіжності в поглядах із керівництвом та категорична відмова працювати на комуністичну ідеологію стали причиною виходу в 1925 р. Т. Осьмачки з організації. Це позначилося на його моральному й навіть психічному стані. Поет не зустрічався з колегами по перу, підозрюючи всіх знайомих у співпраці з «органами».
Наступними своїми збірками «Скитські вогні» (1925 р.) та «Клекіт» (1929 р.) Тодось Осьмачка ще більше поглибив конфлікт між власною позицією й офіційним політичним курсом. Усі опоненти точно відчули його критичне ставлення до влади й більшовицького режиму, яке поет не надто й приховував. Збірки викликали однозначно негативну оцінку критиків. В умовах, коли сталінська машина репресій була вже запущена, це не віщувало нічого доброго. Нервової напруги завдавав постійний «пресинг» недоброзичливої критики. До цього додалися й трагічні обставини особистого життя: влітку 1928 року померли батько й мати письменника, а він не зміг навіть віддати їм останню шану, був у від’їзді. Усе це призвело до нервового захворювання, яке наклало відбиток на все подальше життя письменника.
Рятуючись від репресій, Т. Осьмачка восени 1928 р. виїхав із Києва й півроку жив у свого дядька в селі Драганівка, що на Поділлі. Згодом митець повернувся до Києва, але почував себе вкрай деморалізованим хвилею судових процесів над українською інтелігенцією (найгучнішою була справа «Спілки визволення України»). А в 1930 р. заарештували за доносом і його. Хоча згодом Т. Осьмачку відпустили, але звільнили з роботи в залізничній школі та позбавили квартири.
Коли в Україні почалися масові репресії, то хвороба, можливо, врятувала його від загибелі, хоч і не позбавила арештів та тюрем. Влада систематично переслідувала письменника, кілька разів його заарештовували, допитували, близько 10 років він провів у будинку для божевільних. Потім – втеча в село, цілковите забуття й мовчання. То були роки терору, арештів, тотальної наруги над селянством. Очевидно, багато з тодішніх вражень увійшло до його повісті «План до двору», в якій оживають страхітливі картини Голодомору.
Бажання втекти з країни керувало його спробами перейти західний кордон, але його впіймали й етапували до в’язниці. Від фізичного знищення поета врятувало лише те, що його вважали психічно хворим. Тож помістили до лікарні в Києві, звідки Тодось Степанович вийшов тільки після захопленням міста нацистськими загарбниками. У житті поета настав новий етап.
Зі Львовом, куди поїхав Т. Осьмачка в 1942 р., пов’язаний вихід наступної, після 14 років вимушеного мовчання, збірки поезій «Сучасникам» (1943 р.), до якої було включено твори, написані протягом років протистояння з нелюдським режимом. Оптимізму в цих віршах, звичайно ж, не додалося, усе частіше з’являлося слово «самота». Здається, в окупованому нацистами Львові Тодось Степанович, після репресивних жахів 30-х, знайшов можливість бодай перевести дух і хоч ледь-ледь відчути справжню Україну. Саме тут він уперше вдається до прози й пише повість «Старший боярин» (1943 р.). Вона присвячена Черкащині, Смілянщині – місцям, уздовж і впоперек сходженим Осьмачкою.
Того ж року він залишив Україну й виїхав на Захід, жив у таборах для переміщених осіб. У цей час він написав і видав багато своїх праць. Співпрацював з організацією письменників-емігрантів «Мистецький український рух» (МУР), а також об’єднанням українських письменників у вигнанні «Слово».
У 1947 році Тодось Степанович написав уже згадувану поему «Поет» – автобіографічний твір, який присвятив батькові. Водночас, це поема політична й історична. Чи не вперше в українській поезії з’явився твір, де тема України поставлена як тема космічна, твір, що піднімає справді планетарні проблеми й загадки людського буття.
Згодом письменник видає збірки поезій «Китиці часу» (1953 р.), «Із-під світу» (1954 р.). У цей час були написані «План до двору» (1951 р.) й «Ротонда душогубців» (1956 р.), де він описав трагедію українського народу в 30-ті роки – Голодомор і репресії, та безліч оповідань, спогадів, статей, афоризмів, перекладів.
Т. Осьмачка відомий і як перекладач. Роботу на цій ниві митець розпочав ще в 1920-х pp., самостійно опанувавши англійську мову. У 1930 р. він переклав та опублікував «Макбет» В. Шекспіра. В еміграції поет остаточно відредагував твір, визнаний згодом найкращим українським перекладом цієї трагедії. Ще один переклад – історичної хроніки «Король Генрі IV» – видало «Українське шекспірівське товариство в Європі» в 1962 p., a переспів «Балади про Редінзьку тюрму» О. Вайлда був опублікований у 1952 та 1956 pp. кількома видавництвами.
Наступні кілька років були роками поневірянь та хвороб. Канада, Америка, навіть Європа – ніде поет не міг знайти спокою та зупинитися надовго, скрізь бачив зраду й переслідування. Улітку 1961 p. T. Осьмачку розбив параліч в одному з парків Мюнхена; його знайшли поліцейські та, виявивши, що невідомий чоловік прибув з Америки, негайно доправили його в посольство, а звідти – до лікарні. Приблизно за місяць Т. Осьмачку відправили до США та помістили в шпиталь.
Пізніше митець за підтримки Г. Костюка, який опікувався його долею, змінив ще кілька лікарень. Відвідувала Т. Осьмачку й молодша сестра Лесі Українки – І. Косач-Борисова. Лікування поета тривало, проте надій на одужання було мало. На початку 1962 p., стомлений шпитальною обстановкою, він попросив Г. Костюка забрати його та знайти яке-небудь помешкання. Товариш розумів, що, незважаючи на популярність і талант, мало хто зважиться надати прихисток неврівноваженій та нездоровій людині. Але наприкінці серпня 1962 р. до міста приїхав давній приятель Тодося Степановича М. Міщенко, який не тільки відвідував митця в лікарні, а й підшукав йому місце для проживання. Та вийти з лікарні хворому поетові не судилося: за тиждень, 7 вересня 1962 p., Тодось Степанович помер.
Поховано Т. Осьмачку на православному цвинтарі святого Андрія м. Саут-Баунд-Брук, (штат Нью-Джерсі). На кошти української діаспори на могилі поета встановили пам’ятник – традиційний козацький степовий хрест.
Століттями складалося так, що людину навіть великого таланту за життя не помічають або ж надто мало цінують. І лише тоді, коли це життя раптово закінчується, наступає ніби просвітління – те, чого не могли або не хотіли побачити раніше, стає явним і незаперечним. Т. Осьмачка не став винятком. Після його смерті з’явилося немало спогадів, у яких ті, хто добре знав поета, прагнули залишити в сучасників і в майбутніх поколіннях образ великого сина української землі, невтомного шукача правди в підступну й криваву добу, людини до краю чесної, безкомпромісної та непохитної у своїх поглядах.
24 квітня 2020
26 квітня
180 років першому виданню «Кобзаря» Т. Г. Шевченка (1840).
«Кобзар» - книга навіки»
26 квітня – у Петербурзі вийшло перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка.
«Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову», – писав Іван Франко.
Видання побачило світ за сприяння відомого письменника Євгена Гребінки. «Кобзар» надрукувало приватне видавництво Фішера в Санкт-Петербурзі коштом полтавського землевласника Петра Мартоса.
Останній приписував собі славу відкриття Шевченка-поета, оповідаючи, як замовив молодому і талановитому художнику свій портрет. І одного разу, коли Тарас Шевченко на хвилинку відлучився, знудьгований поміщик підняв із підлоги аркуш паперу з віршами. Прочитане вразило. Тарас Шевченко дістав із-під ліжка коробку, в якій зберігав свої твори, а Петро Мартос негайно відніс їх до Євгена Гребінки.
Насправді Шевченко ще в 1838-му віддав Євгену Гребінці п’ять своїх поезій для публікації в альманасі «Ластівка» (його видали лише в 1841-му), і той перебував у захваті від творчості Тараса.
До «Кобзаря» увійшли 8 поезій: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи, лихо мені з вами».
Книга мала зручний формат і була видрукувана на якісному папері тиражем 1000 примірників. Кількість сторінок різнилася від 106 до 116-ти. Це пов’язано з тим, що в друкарні в деяких примірниках відновили вилучений цензором текст. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем».
Книга швидко розійшлася (згідно газетних оголошень, продавалася по карбованцю сріблом за примірник), виторг Петра Мартоса склав приблизно 400 карбованців сріблом.
«Багато праці коштувало мені умовити Шевченка», – згадував Мартос. Натомість Михайло Лазаревський наводив слова поета: «Шевченко розповідав мені, що перше видання вийшло майже проти його волі й що при розрахунках із видавцем він одержав непомірно малу вигоду».
Після виходу збірки Тараса Шевченка почали називати Кобзарем.
Арешт і заслання поета в 1847-му спричинили заборону й вилучення «Кобзаря» з книгосховищ, через що видання стало рідкісним ще в ті часи. Сьогодні у світі збереглося лише кілька примірників книги.
Друге видання побачило світ у 1844-му, третє – в 1860-му. Вони доповнювалися новими творами, відтак «Кобзар» став головною книгоюТараса Шевченка та настільною книгою українців.
24 квітня 2020
Косюк Юрій
22 квітня 2020, 10:44 452Читайте також російською мовою
Куратор Вінницької та Черкаської областей по боротьбі з COVID-19
Український мільярдер, підприємець та аграрний магнат, входить до списку найбагатших людей України. Засновник та директор міжнародного аграрного холдингу "Миронівський хлібопродукт” (МХП), основний рід занять - розведення птиці, виробництво курячих яєць, кормів, реалізація курятини. Земельний банк холдингу станом на 2017 рік становив близько 370 тис га.
Політичний діяч. Від липня по грудень 2014 року займав посаду заступника керівника Адміністрації президента Петра Порошенка з питань матеріально-технічного забезпечення і логістики силових відомств.
2014 – 2019 рр. був позаштатним радником Порошенка. В березні 2020 року призначений куратором Вінницької та Черкаської областей по боротьбі з коронавірусом COVID-19.
Народився 27 травня 1968 року в смт Катеринопіль (Черкаська область).
Профіль Facebook, де у нього 21 тис підписників.
Освіта
Закінчив школу із золотою медаллю. В дитинстві мріяв стати військовим або очолити м'ясокомбінат.
1985 р. - вступив до Київського інституту харчової промисловості, став переможцем Всеукраїнської олімпіади з хімії. В студентські роки почав мріяти про власну справу.
Навчання перервав через призов до армії, диплом інженера з переробки м'яса та молока отримав в 1992 році.
Кар'єра
1991 р. - навчаючись на п’ятому курсі університету, працював брокером на Київській товарній біржі, а також на різних харчових виробництвах.
1992 р. - заснував компанію СП "ЛКБ” (пізніше "Рода”), яка займалася продажем польських меблів в Україні та виробництвом кухонь.
Того ж року створив підприємство по переробці м’яса в Черкаській області, яке згодом збанкрутувало.
1995 р. - став президентом ЗАТ "Бізнес-центр харчової промисловості”.
У 1998 році зайнявся випуском охолодженого курячого м'яса та заснував ЗАТ "Миронівський хлібопродукт”.
2002 р. - на ринку з’являється торгова марка "Наша ряба”, яка стала одним із лідерів по виробництву курятини в Україні.
2014 р. - подав у відставку з посади голови правління МХП і став заступником керівника Адміністрації президента Петра Порошенка.
2014 – 2019 рр. - позаштатний радник президента Петра Порошенка.
Відзнаки та рейтинги
Упродовж тривалого часу Юрій Косюк входить в топ-10 найбагатших українців.
2008 р. - отримав звання "Герой України” та "орден Держави” за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку аграрної галузі.
2012 р. - посів четверту сходинку в рейтингу "20 найуспішніших аграріїв України” журналу "Фокус”.
2017 р. - потрапив до рейтингу 33 найкращих менеджерів України за версією журналу "Фокус”.
2018 р. - увійшов до ТОП-100 найвпливовіших людей України.
2019 р. - зайняв 11 місце в рейтингу "Топ-100 найбагатших українців" журналу "НВ", статки Косюка оцінено у $663 млн.
Того ж року агрохолдинг "Миронівський хлібопродукт” увійшов до рейтингу топ-15 найбільших компаній України.
2020 р. - журнал "Forbes” оцінив статки магната в $1,3 млрд.
Блоги
Блог на сайті "Латифундист”
Блог на сайті "Дзеркало тижня”
Сім'я
Дружина Олена Косюк - отримала освіту інженера-технолога в Київському інституті харчових технологій. З 2000 року працює директором департаменту технології, якості та безпеки харчової продукції "Миронівського хлібопродукту”.
Син Іван 2000 року народження навчається в Колумбійському університеті США.
Скандали
2009 р. – розпочав будівництво гігантського маєтку на території одного із найдревніших в Європі Хотівського городища під Києвом в межах пам'ятки археології. ЗМІ писали, що таким чином були знищені давні споруди і прилеглий ландшафт.
2017 р. – Косюка звинувачували у використанні політичних зв’язків із президентом Порошенком для отримання з бюджету спеціальної дотації для МХП у розмірі 1,25 млрд грн.
2017 р. – ЗМІ повідомляли, що на території окупованого Криму Косюк володіє підприємствами "Дружба народів Нова” та "Кримська фруктова компанія”. Того ж року Косюк заявив про продаж цих компаній.
2018 р. – журналісти проекту BIHUS.info опублікували розслідування про те, що власник "Нашої Ряби” Юрія Косюк щодня їздить заповідною територією парку "Феофанія” між своїм маєтком та офісом по інший бік парку, щоб зекономити менше 5 хвилин часу.
За даними ЗМІ, Косюк передав російській компанії "Воронеж Агро Холдинг” 40 тисяч гектарів землі в Росії та отримав 60 тисяч гектарів землі у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях.
Юрій Косюк - Куратор Вінницької та Черкаської областей по боротьбі з COVID-19
19 березня 2020 року президент України Володимир Зеленський зустрівся з олігархами та представниками великого бізнесу з приводу допомоги державі в умовах пандемії коронавірусу COVID-19. Також домовились про створення фонду на закупівлю ліків та медичних засобів.
Результатом зустрічі стало призначення "кураторів” від великого бізнесу над областями, де вони мають активи, ресурси та людей, та будуть фінансово підтримувати області під час карантину. Олігарх Юрій Косюк отримав Черкаську та Вінницьку області.
За кожною із областей Косюк закріпив топ-менеджерів МХП, які володіють повною інформацією та координують свої дії з місцевою системою охорони здоров’я та владою.
23 березня стало відомо, що "Миронівський хлібопродукт” виділив на боротьбу з коронавірусом у Черкаській та Вінницькій областях 29 млн грн. Виділені МХП кошти також направлять на закупівлю дефіцитного обладнання та засобів захисту, зокрема 19 апаратів штучної вентиляції легень.
15 млн грн виділено Вінницькій області, 14 млн грн. – Черкаській області. Також МХП створила при Черкаській та Вінницькій облдержадміністраціях оперативні штаби для миттєвого реагування на ймовірні спалахи пандемії коронавірусу на території областей.
24 квітня 2020
23 квітня 2020
Цьогоріч після Великодня, через карантинні заходи, ми молимося за померлих рідних із домівки, а не біля їхніх могил, як зазвичайВатутінська міська радаВподобати сторінку3 год · До уваги мешканців міста Ватутіне та села Скаливатка!
Відповідно до постанови Головного Державного санітарного лікаря України № 11 від 21.04.2020 року та розпорядження Керівника робіт з ліквідації наслідків надзвичайної ситуації регіонального рівня №27 від 21.04.2020 року та з метою протидії поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) на період карантинних обмежень ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ВІДВІДУВАННЯ КЛАДОВИЩ, крім випадків здійснення поховання.
Просимо мешканців з розумінням поставитися до додаткових обмежень.
Бережіть себе та будьте здорові!
22 квітня 2020
|
| Закрити |
